Причорномор’я в проекції політики багатовекторності і нейтрального статусу України як моделі забезпечення безпеки

Размещено на http://www.allbest.ru/

Таврійський національний університет ім. В.І. Вернадського

Кафедра історії Росії та нової і новітньої історії

ПРИЧОРНОМОР'Я В ПРОЕКЦІЇ ПОЛІТИКИ БАГАТОВЕКТОРНОСТІ І НЕЙТРАЛЬНОГО СТАТУСУ УКРАЇНИ ЯК МОДЕЛІ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ БЕЗПЕКИ

Бебешко О.В.

кандидат політичних наук, доцент

Україна, Сімферополь

Анотація

Історичні і географічні реалії практично унеможливлюють орієнтацію України тільки на один стратегічний зовнішньополітичний напрям.

На основі аналізу текстів наукових робіт представників геополітичної школи, матеріалів засобів масової інформації розглядаються проекції зовнішньої політики України, що передбачає збереження добросусідських стосунків з Росією на базі рівноправної співпраці, і політичний курс, що ґрунтується на захисті власних економічних інтересів і на знаходженні балансу інтересів з іншими партнерами по чорноморській співпраці.

А головне завдання зі зміцнення безпеки в Причорноморському регіоні можна сформулювати як завдання збереження статусу нейтральної неблокової держави.

Ключові слова: Україна, Причорномор'я, зовнішня політика, багатовекторність, нейтральний статус.

Historical and geographical realities practically exclude the possibility of orientation of Ukraine on only one strategic foreign policy direction.

In this article, according to the texts analysis of geopolitical school representatives `scientific works and media material the projections of Ukrainian foreign policy providing preservation of good-neighbourly relations with Russia on the basis of equal partnership and policy, being formed on protecting their own economic interests and finding a balance of interests with other partners in the Black Sea cooperation, are considered.

An essential objective in enhancing security in the Black Sea region can be formulated as the task of preserving the Nonblock neutral state status.

Keywords: Ukraine, the Black Sea region, foreign policy, multidirectional, neutral status.

Исторические и географические реалии практически исключают возможность ориентации Украины только на одно стратегическое внешнеполитическое направление.

На основе анализа текстов научных работ представителей геополитической школы, материалов средств массовой информации рассматриваются проекции внешней политики Украины, предусматривающей сохранение добрососедских отношений с Россией на базе равноправного сотрудничества, и политический курс, основанный на защите собственных экономических интересов и на нахождении баланса интересов с другими партнерами по черноморскому сотрудничеству.

А главную задачу по укреплению безопасности в Причерноморском регионе можно сформулировать как задачу сохранения статуса нейтрального неблокового государства.

Ключевые слова: Украина, Причерноморье, внешняя политика, многовекторность, нейтральный статус.

З часу здобуття незалежності Україна виступала в ролі об'єкта політики трьох центрів сили - Росії, ЄС і США, і вибудовування відносин з ними становило сутність міжнародної політики держави.

У цьому контексті є важливим розглянути деякі проекції зовнішньої політики України і стратегічні цілі, оскільки офіційні доктринальні документи акумулюють у собі багато ідей, висунутих прихильниками різних теоретичних напрямків. Мета цієї статті полягає у виявленні орієнтації зовнішньої політики України для забезпечення безпеки в Чорноморському регіоні.

Раціональний висновок із становища, що склалося, полягав у тому, що "історичні та географічні реалії практично виключають можливість орієнтації України тільки на один стратегічний зовнішньополітичний напрямок" [1, с. 48]. Політичною похідною від цього становища була "багатовекторна" зовнішня політика президента Л. Кучми. Суперечності, пов'язані з зовнішньополітичним вибором між "Сходом і Заходом", викликали до життя ідеї створення більш масштабної структури безпеки, в рамках якої нівелювався б цей вибір. У 1997 р. директор Центру міжнародних досліджень Одеського університету С. Аппатов зазначав: "Геополітично Україна прив'язана до центральноєвропейського регіону і Чорноморського міжнародного співтовариства, членом якого вона є". При цьому "поступальна інтеграція України в західні політичні, економічні та військові структури, включаючи НАТО, серйозно ускладнює пострадянську зовнішньополітичну стратегію Росії, спрямовану на відновлення євроазіатської сфери впливу". Урахування цієї суперечності необхідне для вироблення довгострокового стратегічного курсу. Тому "серйозний науковий аналіз українсько-російських відносин висуває як першорядну стратегічну мету української політики збереження добросусідських відносин з Росією на базі рівноправного співробітництва. Водночас життєво важливим для України є кооперація різного рівня з європейськими та атлантичними оборонними структурами, але не за рахунок нормальних відносин з Росією". Як варіант вирішення цієї проблеми пропонувалося "створення пан'європейської структури колективної безпеки, де Україна і Росія посіли б своє гідне місце" [2].

Однак у зовнішній політиці президента В. Ющенка запанувало "зміцнення євроатлантичного співробітництва", що в максимальній мірі виразилося в активізації зусиль щодо забезпечення вступу України в НАТО, що викликало неоднозначні оцінки. Генеральний директор Центру міжнародних і порівняльних досліджень А. Орел підкреслював у травні 2009 р.: "Починаючи з 2005 року і донині, в зовнішній політиці України відносно Чорноморського регіону панує цілком хибний підхід. Офіційний Київ втратив відчуття значущості регіону самого по собі і з точки зору національних інтересів країни" [3]. Експерт також висловив думку, що чорноморська політика розглядалася і продовжує розглядатися як інструмент досягнення ідеологічних цілей, головні з яких - відрив від Росії і вступ до НАТО. Тому "необхідний перехід від політики, яка обслуговує ідеологію й інтереси сторонніх гравців, до політичного курсу, що ґрунтується на захисті власних економічних інтересів і на знаходженні балансу інтересів з іншими партнерами по чорноморській співпраці". В основі цього курсу бачилося економічне співробітництво з РФ; негайне відновлення партнерських відносин з Румунією; відновлення діалогу з Туреччиною; ініціювання діалогу між Києвом, Анкарою і Москвою.

У таких умовах з 2006-2007 рр. у науковому співтоваристві України актуалізувалися підходи, що обґрунтовують імператив нейтрального статусу держави як моделі забезпечення безпеки. Кримський дослідник А. Мальгін зазначав: "Незважаючи на те, що колишня система підтримки безпеки в Причорноморському регіоні... з розпадом СРСР пішла в небуття, катастрофічних змін в зоні Чорномор'я не відбулося. Загалом учасники причорноморського діалогу (незважаючи на ряд суперечок між ними) не претендували на різку зміну балансу сил. Сформована в 90-ті роки ситуація базувалася на тому, що нові причорноморські держави зберігали за собою нейтральний статус. Це значною мірою перешкоджало розвитку конфліктів". Похідною його аналізу був висновок: "... Головне завдання зі зміцнення безпеки в Причорноморському регіоні можна сформулювати як завдання збереження позаблокового, нейтрального статусу нових причорноморських держав - України, Грузії і Молдавії" [4]. В. Дергачов, підтримуючи ідею "збереження статусу нейтральної неблокової держави", зазначає, що "нова геополітична архітектура Великої Європи повинна будуватися на союзі Росії зі справжньою Європою. Росія і континентальна Європа не є глобальними суперниками і доповнюють одне одного у військово-політичній, технологічній та енергетичній моці"; що в ЧР "гарантами безпеки повинні виступати насамперед Росія і Туреччина, які мають багатовіковий історичний досвід вирішення регіональних проблем і присутності на Кавказі"; що Україні необхідно встановлення стійких і добросусідських відносин з ЄС і РФ [5, с. 42-44]. У цьому контексті А. Нікіфоров, відзначаючи "тенденцію до наростання політичної деструкції в Чорномор'ї", прогнозує посилення позицій у регіоні Росії, яка "приступила до формування власного "клубу"... Учасникам ГУАМ Москвою протиставлені "проросійські" геополітичні опозиції: Азербайджану - Вірменія + Нагорний Карабах, Грузії - Абхазія і Південна Осетія, Молдавії - Придністров'я". Він не виключає і "дрейф держав-учасниць ГУАМ у бік Москви. До цього варіанту, схоже, схиляються в Баку та Кишиневі..." [6, с. 64, 66].

Аналітики Центру соціальних досліджень "Софія" розробляли "політику активного нейтралітету" - "політику амбітної і сильної держави, що задає свої правила і виставляє свої вимоги на глобальній карті" [7]. Цілі цього курсу бачилися, зокрема, в "самозахисті" від глобалістського тиску; забезпеченні підстав для егоїстичної моделі економічних реформ; реалізації національної доктрини достатньої "периметральної безпеки", з опорою на використання ракетної зброї як зброї стримування; участі у створенні нових постблокових систем колективної і глобальної безпеки; включеності в діалог з переоблаштування системи безпеки в Європі, яка може бути політично компліментарна і технологічно пов'язана з майбутньою євразійською регіональною системою безпеки на основі ШОС. Така політика була орієнтована на термін у 7-10 років. На думку А. Єрмолаєва, одним з варіантів активізації зовнішньої політики України - новим національним проектом - міг стати розвиток видобутку енергоресурсів на шельфі Чорного та Азовського морів: "Зрештою розробка шельфу може додати Україні нове геополітичне позиціонування". У цьому зв'язку з 2006 р. розроблявся проект "Південний вектор", спрямований на вивчення зовнішньоекономічного, зовнішньополітичного та геокультурного потенціалу України і ЧР. Зокрема, зазначалося, що українська політика "зациклилась" на питанні зовнішньополітичного вибору - "Росія чи Захід", хоча більш серйозні загрози існують на південному напрямку. "Саме тому більшість причорноморських областей та АР Крим відіграють ключову роль у сфері забезпечення внутрішньополітичної стабільності і безпеки країни". Згідно з проектом, місія південних областей та Криму повинна полягати в тому, щоб дозволити Україні виконувати і нарощувати потенціал як донора європейської системи безпеки як на регіональному, так і на євроазіатському напрямку" [8].

Підхід до здійснення політики активного нейтралітету поділяє і С. Гриневецький, який висловив у травні 2009 р. побоювання з приводу того, що безпосередньо навколо Чорного моря формується "дуга нестабільності", а "Україні необхідний не вступ до НАТО, а активний нейтралітет" [3]. "Наявність щонайменше двох нейтральних держав (перша - Молдова. - О. Б.), - підкреслював він, - не дозволить перетворити Чорне море у внутрішнє море НАТО, а "великий Чорноморський регіон" - у південний фланг євроатлантичного співтовариства. Для обох держав... нейтральний статус - це також можливість раз і назавжди вирішити питання наявності іноземних військових баз на своїй території. Є певні виграші в енергетичній сфері, зокрема, з'являється можливість оздоровити атмосферу енергетичного діалогу України з Росією та ЄС, тим більше, що транзитний потенціал нашої країни буде розглядатися як виключно економічний, а не політико-силовий фактор. Внутрішня вигода також очевидна. Разом з подоланням розколу, постійний нейтралітет дозволить зосередитися на вирішенні проблем створення ефективного державного механізму та ринкової економіки, підготувати ґрунт для вступу до Європейського Союзу" [9]. Характеризуючи в травні 2009 р. нові тенденції в розвитку міжнародної ситуації в ЧР, С. Гриневецький виділив такі фактори:

1. Події на Кавказі показали, що проект створення так званого "великого Чорноморського регіону" як південного флангу євроатлантичного співтовариства натрапив на протидію Росії, яка розглядає Чорне море як зону своїх безпосередніх інтересів і готова відстоювати свою позицію всіма можливими засобами, включаючи військові. Тому всередині самого Альянсу посилилися позиції тих, хто вважає подальше розширення НАТО кроком до посилення конфронтації у Причорномор'ї, а значить, Альянс перестає розглядатися як універсальний інструмент забезпечення безпеки в регіоні. Це знижує шанси на приєднання до Північноатлантичного блоку України та Грузії". чорноморський співпраця геополітичний

2. На тлі світової економічної кризи актуалізується необхідність переформатування всієї системи міжнародних відносин і формування нової архітектури безпеки в Європі.

3. Посилюються суперечності в російсько-американських, молдавсько-румунських та українсько- румунських відносинах.

4. ЄС з деяким запізненням усвідомив, що ЧР також є частиною Європи і має до ЄС безпосереднє відношення - була розроблена "Чорноморська синергія", потім - "Східне партнерство". Але при цьому ЄС прийшов у регіон, де вже склалася досить інтенсивна мережа регіональної взаємодії, головним чином, на основі ОЧЕС. Однак виявилося, що цілі та інтереси ЄС і ОЧЕС хоч і збігаються багато в чому, але далеко не в усьому. "Чорноморська синергія" ЄС є сигналом про підвищену увагу Євросоюзу до проблем регіону. Водночас ця ініціатива недостатньо підкріплена організаційно та фінансово. Адже в ЄК навіть немає підрозділу, який би координував співробітництво ЄС-ЧР.

5. Все більшу перешкоду співпраці становить внутрішня нестабільність держав регіону: події в Молдові, криза влади в Україні, виступи опозиції і військовий заколот в Грузії створюють безпосередньо навколо Чорного моря дугу нестабільності. Разом з чисто внутрішніми причинами, вони багато в чому обумовлені і зовнішнім впливом. Кожна з держав стає призом у боротьбі за вплив у регіоні [10]. У цьому зв'язку особливо наголошується необхідність уважного ставлення ЄС до структур і форм співробітництва, вже сформованих у регіоні: головним і єдиним, а також рівноправним партнером ЄС повинна бути ОЧЕС, яка є єдиною регіональною структурою, що адекватно представляє інтереси всіх країн регіону і володіє фінансовою незалежністю. Також С. Гриневецький закликав серйозно переглянути роль міждержавних утворень, що претендують на вплив у регіоні, і "констатувати смерть такої мертвонародженої організації", як СДВ, "що створювалася як "клуб підтримки кольорових революцій" і не вирішила жодного з поставлених завдань"; відповісти на "вельми серйозні запитання і з приводу ефективності та доцільності функціонування ГУАМ в його нинішньому вигляді". Механізмом розв'язання проблем йому бачаться "багатосторонні збалансовані зусилля" у вигляді неформального багатостороннього діалогу [10].

В умовах дискусій про зовнішньополітичне позиціонування держави, що розгорталися, В. Фесенко зазначав у листопаді 2008 р. про імператив "повернення до політики багатовекторності", і закликав у будь-якому випадку "не приймати "доленосних" рішень до закінчення кризи - тоді можна буде подивитися, "хто і як буде розвиватися" [11]. А С. Юрченко пропонував концепт "зовнішньополітичної паузи": "В умовах загальної перебудови міжнародних відносин... в Європі та світі почався процес змін, які і в даний час далекі від завершення, і які, судячи з історичного досвіду, займуть часовий проміжок близько 30 років. Тому спроби створити якусь міцну структуру відносин в умовах, коли інтереси держав мають поточний характер, можуть виявитися непродуктивними... Влада в проведенні зовнішньої політики потребує паузи, яка стане альтернативою різним скоростиглим і сумнівним з точки зору національної користі проектам. Пауза потрібна для того, щоб визначилася Європа, визначилася Росія, стабілізувалася Україна, були повністю вивчені й аргументовано представлені широкій громадськості різні зовнішньополітичні проекти" [12, с. 112-113]. У контексті дискусій про "нейтральність України" відзначимо концепцію С. Переслегіна, який вважає, що "для Росії має перевагу сильна незалежна Україна, навіть якщо вона буде проявляти ворожість, ніж союзна, але вмираюча держава", і що Україна "здатна існувати як структуроутворюючий центр східноєвропейського регіону" [16, с. 182]. Одним з варіантів української стратегії він бачить приєднання до тієї програми розвитку, яка зараз створюється в Росії, і "якщо Росія вважає за можливе взяти на себе функції цивілізації-перекладача, що зв'язує в когнітивну єдність всі три світові цивілізації, то Україна може зайняти в цьому проекті значущу нішу культури- перекладача...". У рамках цієї моделі метою української зовнішньої політики має стати створення сильного східноєвропейського регіонального блоку, ядро якого утворюють Польща і Україна, якій потрібно відмовитися як від орієнтації на США, так і від оглядки на Росію, залишаючись нейтральною: її цінність як елемента регіонального будівництва полягає саме в нейтральності [16, с. 182-183]. У перспективі цей регіональний блок міг би залучити Словаччину, Угорщину, Румунію, інші балканські держави. "Комплементарні цілі Росії і України, - зазначає С. Переслегін, - будуть досягнуті, якщо східноєвропейське регіональне об'єднання досягне зв'язності ЄС... і стане певною альтернативою Євросоюзу".

Список використаних джерел

1. Костирєв А. Методичні проблеми визначення місця та ролі України у сучасній геополітиці / А. Костирєв // Університет. - 2007 - № 4. - С. 36-51.

2. Аппатов С. Меж двух берегов. О характере украинско-российских отношений [Электронный ресурс] / С. Аппатов. - Режим доступа: http://www.paco.net/odessa/media/word/225/sn179.htm

3. Мнение: "Официальный Киев утратил ощущение значимости Черноморского региона" [Электронный ресурс]. - Режим доступа: http://viknaodessa.od.ua/news/7newsM7365

4. Мальгин А. Мезальянс Украины и НАТО: последствия для Причерноморья [Электронный ресурс] / Мальгин А. - Режим доступа: http://www.odnarodyna.rU/articles/6/120.html

5. Дергачев В. Новая геополитическая архитектура Черноморского региона (1) / В. Дергачев // Международный круглый стол "Проблемы безопасности Причерноморья и нейтральный статус Украины": Сборник материалов. - Симферополь: СОНАТ, 2008 - С. 19-46.

6. Никифоров А. Ритмы Большого Черноморского пространства: сверим часы / А. Никифоров // Международный круглый стол "Проблемы безопасности Причерноморья и нейтральный статус Украины": Сборник материалов. - Симферополь: СОНАТ, 2008. - С. 60-67.

7. Ермолаев А. Новый Модерн: вызовы для Украины [Электронный ресурс] / А. Ермолаев. - Режим доступа: http://www.sofia.com.ua/page103.html

8. Украине не хватает БАМов. - Андрей Ермолаев [Электронный ресурс]. - Режим доступа: http://ura-inform.com/ru/arhive/2006/12/22/neft_sh/

9. Гриневецкий С. Черное море: зона стабильности или внутреннее море НАТО? [Электронный ресурс] / С. Гриневецкий. - Режим доступа: http://aregi.ru/expert/

10. Сергей Гриневецкий принял участие в международной конференции "Черноморский регион: вызовы сотрудничеству" [Электронный ресурс]. - Режим доступа: http://narodna.org.ua /news/2009/05/28/7332/

11. Украина: война всех против всех [Электронный ресурс]. - Режим доступа: http://www.viche.org/to-print?mid=7853

12. Юрченко С.В. Украина и НАТО: историческая ретроспектива и аргументация политической перспективы / С.В. Юрченко // Ученые записки ТНУ им. В.И. Вернадского. Серия "История". - 2007. - Т.20 (59). - № 1. - С.100-114.

13. Юрченко С.В. Основные тенденции развития системы международных отношений и проблема актуализации общественного воздействия на внешнюю политику государств / С.В. Юрченко // Чорноморська безпека. -2008. - № 4 (10). - С.3-5.

14. Юрченко С.В. Исторический опыт обретения государствами нейтрального статуса и проблемы внешнеполитического выбора Украины / С.В. Юрченко // Международный круглый стол "Проблемы безопасности Причерноморья и нейтральный статус Украины": Сборник материалов. - Симферополь: СОНАТ, 2008. - С.79-92.

15. Юрченко С.В. Украина: императив внешнеполитической паузы / С.В. Юрченко // Материалы научной конференции "Ломоносовские чтения" 2006 года и Международной научной конференции студентов, аспирантов и молодых ученых "Ломоносов - 2006" / под ред. В.А. Иванова, А.В. Кезина, В.И. Кузищина, Н.Н. Миленко. - Севастополь: НПЦ "ЭКОСИ-Гидрофизика", 2006- С. 260-263.

16. Переслегин С. Самоучитель игры на мировой шахматной доске / Сергей Переслегин. - М.: АСТ; СПб.: Terra Fantastica, 2005. - 619 с.

Размещено на Allbest.ru