Деякі аспекти генезису політичної влади (на прикладі Росії та України)

Размещено на http://www.Allbest.Ru/

Размещено на http://www.Allbest.Ru/

Размещено на http://www.Allbest.Ru/

ДПТС України

Деякі аспекти генезису політичної влади (на прикладі Росії та України)

Л.П. Самофалов, к.ю.н.

Анотація

В статье рассмотрены вопросы определения политической власти, ее сущности в зависимости от изменений в обществе. Приведены примеры борьбы за власть на разных этапах развития общества, в частности в Украине.

The article deals with the problems of definition of political and state power, its essence and dependence on the changes in the society. The examples of the struggle for power at different stages of the society development, in Ukraine as well, are given.

Ключові слова: політична влада, державна влада, методи боротьби за владу, громадянське суспільство, демократія, партія.

Проблеми вживання понять „влада”, „політична влада”, „державна влада” протягом століть викликали інтерес багатьох вчених світу. У сучасному суспільстві цим питанням приділяється значна увага. У цьому напрямі створені і працюють цілі інститути, багато вчених з різних галузей знань і державних діячів. Зі змінами у суспільстві виникають нові проблеми, завдання, функції, структурні зміни в організації політичної та державної влади.

Поняття влади має багатоаспектний характер. Так, у навчальному посібнику „Загальна теорія держави і права ” за редакцією В.В. Копейчикова вказується: „Владу можна класифікувати за різними підставами:

а) за сферою реалізації розрізняють економічну і політичну владу;

б) відповідно до суб'єктів, що беруть участь у владовідносинах - державну владу, владу формальних і неформальних об'єднань тощо” [1, с. 35].

В.О. Котюк підкреслює, що „владу можна класифікувати на різні види залежно від тих чи інших критеріїв. За суб'єктами її поділяють на державну, народну, партійну, владу громадських організацій, трудових колективів, владу засобів масової інформації тощо. За функціями державну владу поділяють на законодавчу, виконавчу і судову. За часом здійснення влада може бути постійною і тимчасовою. За територією здійснення - загальнодержавною, регіональною і місцевою. За способами взаємодії суб'єкта і об'єкта - демократичною, ліберальною, авторитарною, тоталітарною тощо” [2].

Визначення поняття влади та політичної влади подано у різних словниках. Так, у юридичному словнику 1983 року державна влада визначається як „організоване політичне панування класу, що здійснює державне керівництво суспільством. Виникає у класовому суспільстві і є політичною владою, тобто владою одного класу над іншим, виражає волю класу, який панує в суспільстві. Влада державна втілюється в системі державних органів, які в сукупності створюють механізм держави. Свої веління влада державна формує у вигляді загальнообов'язкових правил поведінки членів суспільства, - норм права” [3, с. 118].

У політичному енциклопедичному словнику, видання 2004 року вказується, що „політична влада - здатність і можливість здійснювати визначальний вплив на політичну діяльність і політичну поведінку людей та їх об'єднань за допомогою будь-яких засобів - волі, авторитету, права, насильства; центральні, організаційні й регулятивні засади політики. До характерних ознак політичної влади належать: легальність використання сили; верховенство, обов'язковість її рішень для будь-якої іншої влади; публічність, тобто всезагальність і безособовість, що є виразом не приватної, особистої, а всезагальної волі; моноцентричність та ієрархічність центрів прийняття рішень; багатоманітність ресурсів і методів здійснення влади (від насильства, примусу, покарання до заохочення й переконання, від контролю й управління до суперництва й співробітництва); легітимність влади як виправдання застосування сили та обмеження свободи, коли громадяни визнають правомірність існуючого політичного порядку. Політична влада внаслідок інституалізації набуває характеру політичного панування в суспільстві. Відбувається певне структурування, поділ праці - на тих, хто керує, і тих, хто виконує волю перших.

Політична влада досягає найвищого інституційного рівня, завершеності й органічної єдності у державній владі. Однак політична влада щирша за змістом, ніж державна, оскільки відносно самостійне значення мають владні відносини у політичних об'єднаннях (партії, групи тиску та ін.) та вольові дії громадян під час виборів, інших масових громадянсько-політичних акцій. Сутність політичної влади розкривається через її функції...” [4, с. 503, 504].

Дещо по-іншому трактується поняття влади у Великому енциклопедичному юридичному словнику. Тут влада - це „багатогранне суспільно-політичне і правове поняття”. Існують різноманітні його визначення. Влада - це:

1) відносини між людьми, коли одні командують, а інші підкоряються;

2) здатність досягти поставленої мети;

3) спроможність соціально-політичної системи забезпечувати виконання прийнятих нею рішень;

4) спосіб самоорганізації людської спільноти, заснованої на розподілі функцій управління і виконання;

5) можливість і здатність проводити свою волю.

Влада завжди передбачає взаємодію її агентів, що ґрунтується на підлеглості одного іншому. Виділяють два головні методи реалізації влади: шляхом переконання і свідомого виконання розпоряджень; шляхом примусу, тобто спираючись на силу, фізичний вплив.

Владу поділяють на: державну, народну, партійну, громадських організацій, трудових колективів, ЗМІ тощо [5, с. 116].

У даному контексті нас цікавить політична і державна влада. Так, Демокріт, Сократ, Платон, Арістотель розглядали і намагалися виділити загальні принципи і закономірності політики. Так, Платон розглядав політику як „ царське мистецтво ” опанувати яке можуть тільки філософи від народження, а не простий народ. Він вважав, що політична влада повинна забезпечити створення ідеального суспільства і держави. Ученню Арістотеля про політичну владу були характерні ідеї справедливості, рівності, поняття закону, форми держави і її елементів [1, с. 32].

Значний вклад у розвиток науки про політику і державну владу зробили вчені періоду феодалізму і зародження капіталістичних відносин в Європі: Н. Макіавеллі, Т. Гобс, Ж.-Ж. Руссо, Г. Гегель і соціалісти-утопісти. Н. Макіавеллі вказує на об'єктивні і суб'єктивні чинники в політиці. Він пропонує у політиці спиратися на силу, а не на мораль. Близькими до цього є вчення Т. Гобса та Ж.-Ж. Руссо. Останній вважав, що держава і державна влада пов'язані з загальним договором, згідно з яким багаті приходять до влади і виникає деспотизм.

У другій половині ХІХ початку ХХ століття розвивається класовий підхід до визначення політики і політичної влади. Особливо наглядно це демонструється у творах класиків марксизму-ленінізму, наприклад, у роботах В.І. Леніна (Ульянова) „Держава і революція”, „Про державу” та інших. Розглядаючи такий вид державної влади як диктатура пролетаріату, Ленін сформував п'ять форм класової боротьби:

1) придушення супротиву експлуататорів;

2) громадянська війна;

3) „нейтралізація” дрібної буржуазії, особливо селянства;

4) „використання” буржуазії;

5) виховання нової дисципліни [5].

А. Вишинський, цитуючи роботу Й. Сталіна „Вопросы ленинизма”, акцентує увагу на трьох моментах, які характеризують диктатуру пролетаріату:

а) використання влади пролетаріату для придушення експлуататорів, для оборони країни, для укріплення зв'язків з пролетаріями інших країн, для розвитку і перемоги революції в усіх країнах;

б) використання влади пролетаріату для остаточного відриву трудящих і пригноблених мас від буржуазії, залучення цих мас для соціалістичного будівництва;

в) використання влади пролетаріату для організації соціалізму, для знищення класів, для переходу в суспільство без класів, в суспільство без держави [7 с. 15].

Диктатура пролетаріату вирішує ці завдання, як вказує А. Вишинський, за допомогою права і завдяки визначеним законом заходів, через адміністративні органи і через судові органи. Диктатура пролетаріату є владою, не обмеженою ніякими законами. Водночас диктатура пролетаріату не означає анархії і безпорядку, вона вимагає дотримання законів, карає за їх порушення. політичний державний влада суспільство україна

На підставі викладеного необхідно розглянути, як здійснювалася влада диктатури пролетаріату. Розглянемо одну з її форм - „нейтралізацію” дрібної буржуазії, особливо селянства, які наслідки це мало. В Україні - це знищення трудівника-хлібороба, голодомор, висока смертність населення, доведення сільського населення до жебрацтва.

Водночас, як і завжди в усі історичні періоди, особи, що були при владі, вирішували свої особисті і майнові питання. Царі не роздавали своїм братам з такою легкістю пости у державі як нові господарі Кремля після 1917 року. Так, Я.М. Свердлов, член більшовицького ЦК, права рука Леніна і голова ВЦВК, рекомендував брата Веніаміна, який проживав в Америці і з більшовизмом ніяк не був пов'язаний, на посаду наркома шляхів сполучення, інші брати також були не обділені посадами. Генріх Ягода, одружившись на племінниці Свердлова, став займати різні посади у владі. Сестра Свердлова Ольга - керувала театрами, а дружина Надія - освітою [8, с. 78-97]. Ніяка революція не може відмінити закони духовного розвитку людини, природного переростання романтизму молодості в мудрість старості.

Революція і диктатура привели до влади максималізм молодих. У російській історії виникла ситуація, коли нові покоління, що не пройшли школу життя, почали вчити істині своїх батьків і дідів. Така ситуація стала вигідною для верхівки влади, яка зуміла творити свої антинародні справи.

Демократичні процеси, які виникли на просторі СРСР, стали причиною створення нових незалежних держав, зокрема Української республіки. Прийняття Верховною Радою Української РСР 24 серпня 1991 року Акта проголошення незалежності України, а пізніше Декларації про державний суверенітет дало поштовх для політичної діяльності різноманітних політичних сил, створенню партій і рухів, які ставили і ставлять за мету отримання державної влади. Ця влада - не просто ознака держави або громадянського суспільства, це величезний компонент держави, який має нині надзвичайно складну структуру - систему державних органів, військовий і державно-бюрократичний апарат, який вимагає величезних матеріальних ресурсів для свого функціонування, наприклад, депутатський корпус 7-го скликання. Для України існують ряд проблем: яка тепер державна влада, якою вона повинна бути в сучасних умовах, які її засади функціонування, які наукові засади та обґрунтування за кількісними показниками. Аналіз та узагальнення усіх цих питань вимагає окремих самостійних наукових досліджень і практичних заходів.

Історія та політика - це насамперед люди, їхні долі та вплив на інших людей, на історичні процеси. Важливим для України нині є те, що народ має можливість оцінювати політиків не тільки за їх посадовим становищем, а й за рівнем інтелекту, професіоналізму, моральними якостями, загальною та правовою культурою. Не треба забувати, що Україна впродовж усієї нової історії не мала самостійності, а останні три століття взагалі не функціонувала як держава, об'єднана єдиною політико-культурною системою. Тільки після 1991 року почала формуватися державність і політична, економічна й культурна еліта, кожна з яких має своїх формальних і неформальних лідерів [9, с. 11]. Події двадцятирічної давності свідчать, що державність в Україні пов'язана з діяльністю народного руху і його лідерів, які входили до комуністичної партії, або були раніше політв'язнями, а пізніше стали членами Гельсінської спілки. Доцільно зауважити, що у цей період дестабілізації політичної і економічної ситуації значна частина керівників державного і партійного рівнів побачили можливість збагатитися за рахунок загальнонародної власності. Дисиденти, політв'язні і інші використали народний рух для прикриття власної політики, яка полягала в отриманні самостійності України і захопленні політичної влади. Це підтверджується тими подіями, які розгорнулися напередодні виборів 1990 року у Верховну Раду України та місцеві ради, і результатами самих виборів. Як пише

В.М. Литвин, новий закон про вибори відкрив зелене світло легалізації протистояння. Гуртування опозиційних організацій навколо Руху призвело до утворення „Демократичного блоку”, програма якого на 70 відсотків мала критично-руйнівний характер, що за умови зростання політичного запалу у суспільстві забезпечило значну частину мандатів народних депутатів для висунутих від блоку кандидатам, а у західних регіонах Демблок фактично отримав більшість у місцевих радах [9, с. 202].

Значна кількість людей прийшла до влади різко критикуючи і підтримуючи обурення людей щодо незаконних привілеїв номенклатури компартії. Але отримавши депутатські мандати і зайнявши крісла у різних структурах влади, вони не відмовилися від привілеїв на початку 90-х років, ні тепер. Нова влада у західних регіонах нічим не відрізнялася від влади на сході та у центрі країни. Становище економіки було критичним. Нові лідери не мали ні знань, ні досвіду для вирішення виникаючих проблем. На фоні збільшення кількості генералів в армії і правоохоронних відомствах збройні сили, міліція швидкими темпами деградують. Невиправдану шкоду принесла народу приватизація державних підприємств. Хто мав можливість збагатився, а основна маса населення збідніла. Збагачення проходило двома шляхами - методом шахрайства і за рахунок злочинних дій, наприклад, рейдерські захоплення, незаконне відшкодування податку на додану вартість, розкрадання бюджетних коштів за допомогою конвертаційних центрів тощо.

Боротьба за владу показала відсутність єдності не тільки між різними політичними силами, але й усередині цих сил, наприклад у НРУ при висуванні кандидата в Президенти України [9, с. 283]. Періодичні вибори центральних і місцевих органів влади та президента не тільки політизували суспільство, але й розкололи його. Характерним у цьому процесі є те, що значною мірою і культура стала знаряддям політичної боротьби. Досвід показав також, що інтелігенція при владі нерідко, за словами В.М. Литвина, виявляється набагато гіршою, ніж ті, кого вона змінює. Яскравий приклад - без'ядерний статус України. Коли керівники держави були змушені під тиском ряду осіб (письменників) провести одностороннє роззброєння, що зробило країну більш беззахисною [9, с. 353].

Процес політичної боротьби за владу в Україні загострився під час третіх виборів президента. У цей період фактично сформувалася політична і економічна еліта, більше того їх мета у боротьбі за владу співпали. Були зроблені спроби об'єднати різні політичні сили, наприклад, „Канівська четвірка”, члени якої так і не змогли досягти між собою консенсусу. Період 2000-х років показав на тенденції загострення політичної боротьби між партіями і їх об'єднаннями. Народ перед виборами у Верховну Раду, місцевого самоврядування, виборами президента становиться „електоратом”. Усі програми партій демонструють одностайність у прогресивній розбудові держави, програми ці фактично ідентичні, але чомусь на цьому фоні демонструється відсутність волі до об'єднання політичних сил. Висновок один - кожна політична сила, підігріта великим капіталом, рветься до влади, яка веде до збагачення. Тут, мабуть, треба навести слова американського письменника Марка Твена: „Военный министр живет так економно, что сумел за год скопить двенадцать тысяч долларов при жаловании в восемь тысяч” [10, с. 695]. В Україні можливості незаконного збагачення більш інтенсивні і дієві. Цьому сприяє відсутність державної волі тих, хто стоїть при владі і, як наслідок, недосконале законодавство, корупція, неефективна діяльність правоохоронних органів і контролюючих органів, які очолюються „своїми” людьми. Стосовно партії, назви яких виражають насамперед волю народу, то вони, як писав згаданий нами письменник, „в конце концов умирают, подавившись собственной ложью” [10, с. 696].

Середина 2000-х років і наступні роки після 2005 року показали різке протистояння між партіями і їх лідерами за отримання влади. Відверто неприкритими стали виборчі технології, підкуп членів виборчих комісій і виборців, погрози і насильницькі дії, рішення залежних судів з питань виборів, визнання їх недійсними в окремих округах і на дільницях. У період президентства В.А. Ющенка, який отримав величезну підтримку народу, склались умови для проведення радикальних економічних і інших реформ у країні, влада не змогла вирішити усі питання, на що сподівався народ.

Боротьба за посади усередині президентського оточення, заміна керівних кадрів у центрі і на місцях людьми професійно непридатними, наприклад, призначення міністра внутрішніх справ, заміна більшості голів обласних і районних адміністрацій, начальників органів внутрішніх справ і керівників податкової служби. Усе це у поєднанні з активними діями противників і Партії регіонів призвело до катастрофічних наслідків у суспільстві і влада перейшла до більш радикальних сил, які, на нашу думку, допустили ті самі помилки, особливо у сфері керівництва на місцях. З урахуванням зазначеного можна констатувати, що за всі роки незалежності України ні одна політична сила, що була при владі, не досягла тих економічних показників, які були на кінець 80-х років, але водночас, хто мав владу, той значно збагатився, утворивши клас багатіїв. Ні одна політична сила не змогла вирішити ті прості речі, на які, як цитує В.М. Литвин, наголошував Ф.Д. Рузвельт. Це:

- рівні можливості для молоді й для інших;

- робота для тих, хто може працювати;

- безпека для тих, хто її потребує;

- скасування особливих привілеїв для небагатьох;

- користування плодами наукового процесу при ширшому й постійно зростаючому рівні життя [9, с. 490].

Крім того, потрібно додати, що кожна політична сила в Україні, що мала і має державну владу своїми непослідовними діями готує платформу іншій силі, яка, використовуючи невдоволення народу, захоплює керівництво державою.

Список використаної літератури

1. Загальна теорія держави і права / за ред. АПрН України, В.В. Копейчикова. - К.: Юрінком, 1977. - 320 с.

2. Котюк В.О. Загальна теорія держави і права: навч. посібн./ Котюк В.О. - К.: Атіка, 2005. 592 с.

3. Юридичний словник / за ред. Б.М. Бабія, В.Ф. Бурчака, В.М. Корецького, В.В. Цветкова]. Вид. друге, пер. і доп. - Київ: Головна редакція УРЕ, 1983. - 872 с.

4. Політологічний енциклопедичний словник / упор. В.П. Горбатенко; за ред. Ю.С. Шемшученка, В.Д. Бабкіна, В.П. Горбатенка.-2-є вид. доп. і перероб. - К.: Генезе, 2004. - 736 с.

5. Великий енциклопедичний юридичний словник / за ред. Ю.С. Шемчушенка. - К.: ТОВ „Видавництво „Юридична думка”, 2007. - 992 с.

6. Ленин В.И. Соч. - т. ХХУ - с. 6, 7.

7. Вышинский А.Я. Вопросы теории государства и права / Вышинский А.Я. - М.: Государственное издательство юридической литературы, 1949. - 424 с.

8. Александр Ципко. Если бы победил Троцкий / А. Ципко // Даугава. - 1990. - № 8. - С.78-97.

9. Литвин В.М. Політична арена України: ділові особи та виконавці / Литвин В.М. - К.: Абрис, 1994. - 495 с.

10. Энциклопедия мудрости: литературно-художественное издание. - Симферополь: Таврида, 2007. - 814 с.

Размещено на allbest.ru