Проблеми легітимності політичної влади сучасної України

Размещено на http://allbest.ru

1

Проблеми легітимності політичної влади сучасної України

Євген Цокур

Суспільно-політична криза, яка стала наслідком граничної делегітимації влади та досягнення межі неефективності владарювання в Україні, актуалізувала проблематику пошуку шляхів та методів забезпечення легітимності політичної влади та вибору перспективного напряму державотворення.

Сучасна Україна як державно-політичне утворення має обрати не лише шлях подальшого суспільно-політичного розвитку, але і забезпечити належний рівень легітимності, тобто виправданості зазіхань на владу з боку певних політичних та громадських інституцій і організацій та досягнення належного рівня довіри до останніх з боку населення й інших учасників політичного та соціально- організаційного процесів.

Суспільно-політичні зміни початку 90-х років в Україні призвели до значної трансформації політики, методів та технологій легітимації влади. Отримана в спадок від радянських часів модель забезпечення легітимності влади, заснована на переважному використанні примусу та сили, вже не могла ефективно використовуватися в практиці державно-політичної діяльності, а нової моделі створено не було.

Проблема ускладнилася тим, що правляча еліта персонально майже не змінилася, продовжуючи діяти та керувати державою та суспільством за допомогою тих самих методів та технологій, що й за радянських часів.

Стара провладна еліта, як засвідчили подальші події, не бажала та, вірогідніше за усе, і не могла змінити стиль свого керівництва. В той же час суспільство стримано, але наполегливо почало вимагати змін. Атмосфера відкритості та свободи, наочний приклад успішних суспільно-політичних та економічних змін у ряді країн колишнього СРСР та соціалістичного табору спонукали до цього.

Наслідком цього протиріччя стало зростання супротиву існуючому режиму з боку суспільства, що став помітним з початку 2000-х років, а кульмінацією його стала «помаранчева революція» 2004 року. Політичний режим першого десятиліття незалежності, будучи політично, економічно неефективним та безперспективним, поступово втратив кредит довіри та легітимності, який він отримав після здобуття Україною незалежності 1991 року. Представники правлячої еліти не врахували той факт, що легітимність, на відміну від влади, не можна отримати в повне використання на певний час. її потрібно весь час підтримувати ефективними та суспільно значимими справами та діями. Вона, як багаття, «зігріває» еліту підтримкою суспільства лише за постійної уваги до останнього та підживлення вдалими діями.

Основним джерелом та засобом легітимації влади в Україні після здобуття незалежності залишалися вибори. Виборча модель легітимації є загальноприйнятою в більшості демократичних країн світу, але це формалізована сторона легітимності, вона потребує доповнення за рахунок залучення до легітимаційного процесу інших джерел забезпечення легітимності влади.

В демократичних суспільствах виборча легітимація зазвичай доповнюється сталістю традицій підтримки та визнання суспільством правомірності дій влади, а також дієвим впливом на процес прийняття політичних рішень інститутів громадянського суспільства. В авторитарних та тоталітарних суспільствах виборча легітимація має, в більшості випадків, формальний характер, хоча і зберігається та замінюється силовим примусом.

Практика українського державотворення продемонструвала кілька спроб пошуку вдалої моделі легітимації влади. Аналізуючи ці спроби, можна виділити певні легітимаційні періоди, характерною рисою яких було домінування певного джерела забезпечення легітимності та налаштованих під нього моделей легітимації влади. Хронологічні межі є умовними, встановлені на основі аналізу різногалузевих досліджень та суб'єктивної оцінки розвитку та трансформації політичної системи України.

Першим був період 1991-1999 років, протягом якого переважно застосовувалися моделі та технології, в основі яких були ідеологічні джерела забезпечення легітимності влади. На тлі суспільно-політичного пожвавлення та емоційного підйому суспільства правляча еліта запропонувала суспільству кілька шляхів державотворення та методів забезпечення легітимності. Особливістю легітимаційного процесу цього періоду були розбіжності у цілях та завданнях державотворення та легітимації, які озвучувалися публічно, і тими, які малися на меті провладною елітою. Як не парадоксально, але актуалізація питання розбудови держави маскувало бажання реалізації владних амбіцій окремих політиків, високопосадовців та їхнього оточення.

Наступний період 1999-2004 років означив домінування адміністративно-корупційної моделі легітимації, джерелом якої є примус, застосування сили та маніпуляція. Взявши курс на побудову авторитарного режиму, українська провладна еліта так і не змогла його реалізувати повною мірою. Тож вимушена була дотримуватися певних процедур здійснення влади та легітимаційних дій.

Складність української ситуації полягала ще й в тому, що з різних причин керівництво не могло і не мало можливості встановити авторитарну модель управління та відповідну систему забезпечення легітимності. Перебуваючи на роздоріжжі, українська провладна еліта змушена була маневрувати, зберігаючи видимість демократичних процедур управління та забезпечення легітимності, і одночасно проводити політику, характерну для авторитарного режиму.

Особливо це стало помітно наприкінці 90-х років, коли було здійснено спробу встановлення авторитарного домінування. Проте під тиском зовнішніх джерел забезпечення легітимності, світової спільноти, міжнародних організацій та керівництва певних країн ця спроба виявилася невдалою.

У цей час виборча модель забезпечення легітимності влади, фактично єдина дієва модель легітимації в Україні середини - кінця 90-х років, стала набувати формалізованого вигляду. Президентські вибори 1999 року та парламентські 1998 та 2002 років продемонстрували те, що суспільство втратило контроль за діяльністю державних владних інститутів. На практиці, головним чином, почали використовуватися методи проведення виборів, що ґрунтувалися не на вільному волевиявленні громадян та врахуванні інтересів суспільства, а на маніпулятивних технологіях. Тож вибори стали прикриттям для подальшої узурпації влади певними кланами та фінансово-промисловими групами. Втрата останньої можливості впливу суспільства на процес формування органів влади та їх діяльність, якою протягом 90-х років в Україні були вибори, спричинили соціальний протест, наслідком якого були події осені 2004 року.

Незалежність не спричинила зміни політичної еліти в Україні. Однак факт незмінності проблематизував основи легітимності, основи, на яких еліта продовжувала здійснювати владу. Подальша легалізація шляхом виборів пом'якшила проблему дуже незначною мірою, оскільки, узаконивши своє перебування при владі, еліта зобов'язана забезпечувати легітимність з допомогою економічних і соціальних успіхів. Якщо, як у випадку з Україною, успіхів немає, то необхідно розробляти й застосовувати технології, які дають змогу компенсувати дефіцит легітимності.

Хоча формальна легальність здобувається нині в процесі ба- гатопартійних виборів у вищий законодавчий орган і також з використанням змішаної, пропорційно-мажоритарної виборчої системи, але подальші відносини обраних та виборців складаються за відомим сценарієм. У тих, хто одержав мандат на здійснення влади, геть відсутнє прагнення викликати і підтримати легітимацію знизу, легітимацію у вигляді поваги й визнання. Тим самим влада не стає авторитетом, тим, що забезпечує їй підтримку, яка спирається на внутрішню усвідомлену кожним індивідом переконаність в особливій значущості й правильності дій влади. Така переконаність, за М. Вебером, становить внутрішню гарантованість легітимності. Вона й залишається незапитаною у сучасній Україні.

Для підтримки міфу державотворення та забезпечення легітимності суспільству впродовж перших двох періодів до реалізації було запропоновано кілька ідей, які мали відволікати його увагу та унеможливити посягання з його боку на владу. Головними серед таких ідей були:

1. Національна ідея та ідеологія національного відродження, яка вимагала консолідації суспільства та надання авансованої легітимності державним інститутам та провладній еліті з метою реалізації заявленої ідеї в «надзвичайно складних геополітичних» умовах.

2. Ідея «сильної» влади задля якомога швидшого та ефективного становлення незалежної держави та протистояння внутрішнім і зовнішнім викликам. Зазначена ідея зазвичай популярна у поставторитарних суспільствах, але насправді приховує слабкість, непрофесіоналізм можновладців та бажання узурпації влади певними групами чи особистостями.

3. Ідея розбудови громадянського суспільства. Насправді, громадянське суспільство самоінституціалізується, його не можна побудувати чи створити у наказовому порядку. Таким чином формуються лише інститути псевдогромадянські, метою функціонування яких є забезпечення видимості підтримки державних інститутів з боку суспільства та створення умов для самолегітимації режиму.

4. Ідея розбудови та захисту держави. Може поєднувати в собі елементи усіх вищезазначених ідей. Справжньою метою при цьому залишається утримування, узурпація влади та відсторонення суспільства від реальної участі в управлінні країною.

Реалізація такої стратегії державотворення та моделей легітимації призвела до втрати темпу розвитку, ресурсів та легітимаційного потенціалу. Наслідком цього стала перманентна криза політичного, економічного, наукового та духовного життя України першого десятиліття незалежності.

Третій період, кінець 2004 - початок 2006 років, помітно вирізнявся серед інших джерелом легітимності та легітимаційною зорієнтованістю. Події «помаранчевої революції» означили перехід до персоналізованої легітимації, джерелом якої стали особистісні якості лідера та активна позиція суспільства. Демократичні процедури формування нової влади мали закріпити означену позицію. Але, як виявилося уже через півроку, ця модель легітимації, з погляду можливості її реалізації, виявилася найменш вдалою в історії новітньої України. Причиною цього стали, перш за все, невідповідність заявлених новою владою принципів управління та персонального складу керівництва нових органів влади, відсутність реального бажання та можливості провести докорінні зміни стилю управління та реформування політичної системи країни.

Владні амбіції та особисті інтереси пересилили необхідність виконання передвиборчих та проголошених на «майдані» обіцянок. Розчарування суспільства, яке надало «помаранчевим» лідерам небачений як для історії України, і не лише періоду незалежності, кредит легітимності та довіри, дуже швидко зруйнувало ідеалістичне бачення майбутнього держави та суспільства. Тож і криза легітимності «помаранчевої» влади в цілому та її лідерів поодинці була блискавичною та неминучою. її наслідком стала поразка нової влади на парламентських виборах 2006 року.

Четвертий період, середина 2006 - середина 2010 років, означив глибоку кризу легітимності. Структурно-залишкова модель легітимації, в основі якої лежить традиція збереження певної структури, є найбільш слабкою та небезпечною щодо перспектив державотворення та ефективного управління державою.

П'ятий період, середина 2010 - кінець 2013 років відзначився ще стрімкішим та граничним падінням рівня легітимності влади в Україні. Таким чином, криза легітимності влади не лише наблизилася до своєї критичної межі, а стала доконаним фактом, спровокувавши супротив суспільства та руйнацію системи нелегітимної та неефективної влади.

Виявом цього є не тільки надзвичайно низький рівень довіри населення до політичної системи в інституціональному та персоніфікованому вимірі, а й швидке зниження авторитету держави на міжнародній арені.

Слід також визнати значимість та впливовість для української влади зовнішніх джерел забезпечення легітимності протягом усього періоду після здобуття Україною незалежності 1991 року. Подекуди саме цей чинник ставав визначальним у формуванні органів влади та зміні моделей легітимації. Яскравим прикладом стали вибори 2004 року. Відмова Л. Кучми балотуватися на наступний президентський термін була більшою мірою зумовлена острахом майбутньої делегітимації в очах впливової частини світової спільноти, аніж бажанням дотримуватися неоднозначно трактованих конституційних норм чи побоюванням втрати певної легітимності з боку українського суспільства.

Найбільш потужним зовнішнім легітимаційним впливом на українську владу за часів незалежності вирізнялися декілька суб'єктів міжнародної діяльності. В різні періоди міра їх впливу на суспільно-політичне життя українського суспільства та держави, формування органів влади та їх легітимацію різнилася, але при цьому головні зовнішньополітичні агенти впливу не змінювалися. До них можна віднести керівництво СІЛА, органи управління ЄС та владні кола РФ.

На певних етапах історичного розвитку владно-політичний простір України ставав ареною активної конкурентної боротьби зазначених суб'єктів міжнародної діяльності. Подекуди українська державність та суспільні інтереси були та залишаються розмінною картою в руках більш впливових зовнішньополітичних гравців.

Це свідчить про слабкість та несамостійність української владної еліти, яка так і не спромоглася виробити певний «кодекс честі» та узгоджені загальноприйняті норми поведінки, виходячи з інтересів власного суспільства та держави, а залишається у напіввасальній залежності від закордонних «консультантів та помічників».

Вплив зовнішньополітичних факторів та джерел легітимності особливо стає помітним та значимим у період значних суспільно-політичних змін та кризи владної легітимності. При цьому діяльність міжнародної спільноти, світових організацій та правлячих кіл зарубіжних держав може виступати і як фактор стабілізації та пошуку оптимального шляху розвитку, і як фактор посилення нестабільності та кризових явищ. Важливим фактором та джерелом легітимації можуть виступати геополітичні зміни та процеси в сучасному світі. В новітній історії України вони відіграли особливу роль. Саме масштабні геополітичні зміни кінця 80-х - початку 90-х років XX століття, руйнація «соціалістичного табору», поява значної кількості нових східноєвропейських країн дали змогу відносно швидко та безболісно проголосити та реалізувати ідею незалежності України.

При цьому на хвилі загальноєвропейського державотворення Українська держава змогла легітимізуватися як в очах міжнародної спільноти, так і у свідомості українського суспільства, незважаючи на те, що ще півроку тому, навесні 1991 року, значна кількість населення на всесоюзному референдумі виказала бажання збереження Радянського Союзу і УРСР як однієї з його складових, союзної республіки. Досвід здобуття Україною незалежності та українського державотворення 1991 року можна вважати взірцем ефективності легіти- маційної політики.

Тоді як країни колишньої Югославії в жорстоких та кровопролитних боях, республіки Прибалтики, Грузія важким та тривалим супротивом радянському режимові торували свою дорогу до незалежності, російська еліта «розривалася» між стремлінням до свободи і незалежності та бажанням зречення імперії, Україна отримала власну незалежну державу більш як подарунок долі, аніж як здобуток тривалої праці та боротьби. Ця легкість, мабуть, зіграла з українським суспільством та елітою злий жарт, вселивши в їхню свідомість надмірну самовпевненість та недалекоглядність.

У подальшому примара зарубіжного впливу стала помітною, невід'ємною та визначальною рисою українського державотворення та легітимаційних процесів. З огляду на слабкість внутрішньополітичного легітимаційного потенціалу, українська еліта щоразу зверталася за консультаційною, а то і владно-легітимаційною допомогою до закордонних «друзів та партнерів». Причому для певних частин української еліти вони знаходилися за чітко встановленими орієнтирами. Для одних - виключно на Заході, для інших - на Сході. Деякі представники еліти намагалися балансувати між цими двома векторами, але це могло тривати досить недовго і зазвичай закінчувалося необхідністю остаточного визначення «власної позиції».

Події 2004 року означили початок пікової фази конфлікту інтересів ключових геополітичних гравців на українському політичному полі, а події 2014 року виявили їх граничну межу. На нашу думку, саме зовнішньополітичний чинник став визначальним з точки зору кризи легітимності, яка загострилася або ж, точніше, перейшла у відкриту форму.

Тож сучасна криза владної легітимності, яка з періодами поглиблення та затухання триває вже близько десяти років, своїм джерелом теж, багато в чому, має зовнішньополітичні фактори та дії керівництва зарубіжних країн. Зовнішні джерела легітимності політичної влади були, є і будуть актуальними для України.

До того ж методи та технології реалізації їхього потенціалу щороку вдосконалюються та стають все більш впливовими. В новітній історії України вони знайшли вияв: у сприянні проголошенню незалежності та державотворенні; формуванні і нав'язуванні суспільству певних ідеологічних принципів та догм; втручанні у внутрішньополітичні справи, виборчий процес; інформаційній війні; прихованій та відкритій військовій агресії та інших моментах суспільно-політичного життя.

Тож зовнішні фактори та джерела легітимації несуть як певну позитивну роль, так і мають негативні прояви та наслідки. Чого більше? Питання, мабуть, недоречне. Головне, як знайти ту модель державотворення та способи легітимації, які б убезпечили від надмірного зовнішнього впливу внутрішні легітимаційні процеси. Як створити такі умови, коли суспільство буде орієнтуватися на внутрішні ресурси та традиції в створенні оптимальної моделі творення держави та самореалізації. Шлях до цього лежить через дієві, впливові інститути громадянського суспільства, яке ідею державності, суспільного розвитку та блага поставить вище, аніж дріб'язкові корпоративні чи особистісні сварки окремих представників провладної еліти, яке матиме реальний вплив на суспільно-політичні процеси та управління державою і не допускатиме можливості маніпулювання суспільними настроями, виступатиме проти дій заради задоволення амбіцій правлячих кіл країн, які за основу ведення зовнішньої політики взяли не принципи добросусідства, а певні утопічні застарілі ідеї та моделі, зорієнтовані на ситуативне посилення власного впливу на світовій арені за рахунок міжнародної дестабілізації, руйнації інших держав та реалізації принципу «розділяй та владарюй». Ідея громадянського суспільства не панацея, але найбільш реальна можливість суспільства самочинно вирішувати власну долю, а не сліпо довіряти її чи то власним, чи то закордонним «поводирям».

Аналізуючи недалеке минуле та сьогодення українського політичного життя в контексті владних відносин та проблем легітимності, ми незмінно наштовхувалися на сусідство понять «легітимність» та «еліта». Дійсно, еліта, зокрема політична, є найбільш впливовим та активним учасником легітимаційного процесу.

Особливого значення позиція, дії, якості політичної еліти набувають під час визначальних та кризових моментів в історії держави. Саме тоді від її професійності, толерантності, компромісності залежить доля суспільства та його майбутнє. Тож належність до політичної еліти має розглядатися не як привілей чи можливість самореалізації, не як можливість максимального задоволення власних потреб чи привід для самовихваляння та примушення до цього інших, а як велика відповідальність за долю людей та самопожертва задля суспільних інтересів.

Українській еліті ще далеко до сприйняття та реалізації зазначених принципів. Та й у реаліях сучасного українського життя вони мають дивакуватий та занадто пафосний вигляд, але іншого шляху немає, і тисячолітній світовий історичний досвід доводить це численними сумними прикладами. Тож, якщо українському суспільству та державі потрібна ефективна, дієва, легітимна влада, то без зміни ставлення еліти до своїх обов'язків, саме обов'язків, а не прав чи привілеїв, без встановлення цивілізованої моделі взаємодії еліти та суспільства обійтися просто неможливо. Сучасна українська еліти є, в переважній більшості, номенклатурною. Таким чином, обіймання певної посади автоматично означає належність до політичної, правлячої еліти. При цьому до уваги не беруться ані особистісні якості претендента на елітарний статус, ані його вплив на суспільно-політичні процеси, ані професіоналізм, ні інші якості, наявність яких могла б означити правомірність та моральність претензій особистості на зазначений статус та місце в суспільній ієрархії. Спрощений підхід до формування та рекрутування еліти породжує багато проблем об'єктивного та суб'єктивного характеру, які щоразу проявляються в українській політиці та суспільному житті.

Суспільство та еліта не можуть тривалий час у межах однієї держави бути непримиримими конкурентами чи знаходитися в радикальній опозиції один до одного, або взагалі існувати та діяти незалежно. Звичайно, певні елементи конкуренції чи то змагальності можуть і мають були, без них домогтися суспільно-політичного прогресу неможливо, але радикалізму, непримиримості, зверхності, нерівноправності чи байдужості у відносинах суспільства та еліти бути не повинно.

Оскільки суспільство «народжує» еліту та делегує їй владні повноваження, легітимує задля забезпечення власної життєдіяльності, вирішення нагальних проблем та забезпечення перш за все соціального поступу, то еліта та суспільство мають бути нерозривні в своїх намірах. Українське сьогодення демонструє зовсім протилежне у взаєминах еліти та суспільства, і це одна з головних проблем на шляху розвитку України.

Актуальна політична ситуація диктує необхідність пошуку консолідуючої ідеї заради демократичного єднання громадян і політичних еліт. Головне завдання полягає у відновленні довіри народу до влади, громадянина до громадянина. Об'єднатися українське суспільство має навколо якісних змін сутності політичного розвитку. За всі роки державної незалежності у нас відбувалися переважно кількісні зміни, створювався лише каркас демократичної влади. Проблема формування і якісного оновлення політичної еліти особливо важлива для нашого суспільства. Історично склалося так, що Україна століттями входила до складу деспотичних держав, де не було уявлення про хоч відносну єдність інтересів правлячих класів і решти підданців. Модернізаційні перетворення здійснювалися згори вниз, без зворотних імпульсів. Тому на нашому ґрунті так погано приживалися правові норми, елементи самоврядування і громадянського суспільства. Склався глибокий культурний, майновий і статусний розрив між вузькою управлінською, культурною елітою і рештою населення.

Глибина цього відчуження зумовлювалася тим, що носіями національних традицій були переважно представники простого люду. Що ж до української еліти, то вона часто мала маргінальний характер, була відірвана від власної культури і водночас не завжди могла засвоювати цінності та норми домінуючої (польської, російської) культури. Сучасний розвиток, на жаль, не зняв цього протистояння, а поглибив його. В Україні ще не сформувалася соціальна сила, спроможна очолити процес модернізації.

Пропозицій та ідей щодо налагодження співпраці суспільства та державних інститутів і повернення останніх у легітимне русло діяльності вистачає. Науковці, як ніхто інший, розуміють ту загрозу, яку таїть у собі збереження наявного стану та подальше поглиблення кризи легітимності державної влади. Бажано, щоб цю загрозу усвідомили також політики та високопосадовці, від дій яких багато в чому залежить сьогодні доля української державності.

Зрозуміло одне, і на цьому сходиться більшість дослідників, незважаючи на те, які «рецепти порятунку легітимності та державності» вони пропонують, легітимаційні процеси мають відбуватися виключно в руслі демократичних, вільних та усвідомлених суспільством норм та процедур, без будь-якого натяку на використання сили та примусу як джерел легітимності та методів легітимації. Історія української державності засвідчує, що найменша спроба встановлення авторитарного політичного режиму чи режиму з елементами авторитаризму не лише не спонукає до пошуку компромісу, а призводить до руйнації державності. Тож досвід сучасної Росії в контексті методів та моделей легітимації державної влади, які там застосовуються, для української політики є не лише безперспективним, а і згубним.

Складність сучасного стану української держави та її керівництва полягає у тому, що криза легітимності та делегітимаційні процеси охопили всі рівні політичного та державного управління. Дії владних структур не знаходять позитивної оцінки та необхідної підтримки у суспільстві від рівня місцевого управління до рівня вищого політичного та державного управління.

Понад те, делегітимаційні процеси в сучасній Україні мають як персоналізований характер, що виявляється в низькому рівні довіри до більшості представників вищого керівництва держави, так і структурний характер - висловлення та демонстрація недовіри з боку суспільства всій системі державних органів влади та інститутів управління.

Останнім «бастіоном легітимності» влади в сучасній Україні залишається рівень фундаментальний, тобто визнання правомірності та необхідності існування української держави як такої, але він теж потерпає від постійних атак як з боку зовнішніх противників української державності, так і частини суспільства, яка теж з різних причин вважає нелегітимною взагалі українську державність. Тож криза легітимності в Україні має системний та багатоаспектний характер.

Проблема ускладнюється ще й тим, що виборча модель легітимації, одна із головних складових сучасної легітимаційної політики та практики, внаслідок суспільно-політичних процесів та дій органів влади виявилася багато в чому дискредитованою в очах суспільства і політикуму і, відповідно, ефективно використана бути не може. В подібному стані перебуває і судова гілка влади, ефективна та неупереджена робота якої в демократичних країнах значно посилює легітимаційний потенціал та легітимаційний «запас міцності» органів державної влади та керівництва держави. Ситуація ускладнюється глобальністю кризових явищ у всіх сферах життя Української держави. Сталося те, про що неодноразово попереджували громадські діячі, науковці, аналітики, журналісти.

Збочена та корупційноорієнтована модель політичного управління, яка до того ж була гранично неефективною в галузі економіки та державного управління і будувалася за принципом ситуативного малопрофесійного реагування на проблеми, що виникали, без побудови та реалізації хоча б будь-якої політико-управлінської стратегії, не могла функціонувати тривалий час і була приречена на крах.

Понад те, зазначена модель вела до руйнації і саму систему української державності. Залишимо поки поза увагою проблему легітимності, правомірності, правдивості та обґрунтованість обрання Президента України 2010 року та роль певних політичних організацій і верств суспільства у цьому процесі. Та й самому суспільству слід було б виваженіше та відповідальніше ставитися до обрання лідера країни, керуючої політичної сили, провладної еліти. Потрібно іноді думати про майбутнє, як своє, так і наступних поколінь, а не обирати гаманцем чи довіряти різноманітним пустим обіцянкам про повернення «щасливого минулого». Минуле має слугувати уроком та досвідом, а не метою та дороговказом.

Цього року Україна, як держава, почала новий, зіставний з часом здобуття незалежності період власного державотворення, розвитку, становлення. Цей період починається у непростих умовах, складніших, ніж це було 1991 року.

До внутрішніх проблем економічного, політичного, суспільного плану, які завжди були актуальними протягом 1991-2013 років, додалися проблеми зовнішнього впливу. Україна вперше за майже 70 років зіткнулася з реальною збройною агресією з боку сусідньої держави. В такій ситуації проблема легітимності влади переходить в практичну площину: від безучасної довіри до активної співучасті. Від уміння еліти та спонтанно народжених інституцій громадянського суспільства скористатися новим кредитом довіри буде залежати майбутнє українського суспільства та держави. політичний демократичний легітимація влада

Ситуація, що склалася нині в Україні, ще раз продемонструвала важливість та невідворотність для владних інституцій наслідків зневажання проблематикою легітимності чи заміни її псевдолегітимаційними процесами і технологіями, довівши вкотре, що єдиним і головним джерелом легітимності політичної влади в сучасному державотворенні є суспільство та особистість.

Анотація

Проблеми легітимності політичної влади сучасної України. Євген Цокур

Головну увагу в статті присвячено аналізу українського досвіду забезпечення владної легітимності в контексті загальноєвропейських та світових тенденцій у практичній та теоретичній площинах. Легітимність одночасно виступає і метою, і умовою функціонування та ефективності владних відносин у державі. Потенціал легітимності є потенціалом державотворення та стабільності суспільно-політичного життя. Визнання цього та переосмислення місця і ролі легітимності у сучасній політичній науці є необхідною умовою як наукового, так і державно-управлінського прогресу. Розглянуті особливості делегітимаційних процесів. Делегітимаційні процеси є складовою процесу набуття легітимності владними інституціями. Делегітимація є неминучим і необхідним елементом сучасної політики та політичного управління. Особливості делегітимаційних процесів почасти визначають специфіку владно-політичних процесів та їхніх наслідків щодо певної країни, суспільства. Тож без ґрунтовного дослідження делегіти- мації неможливо повною мірою вивчити проблематику владної легітимності. Також представлено авторське бачення шляхів та методів забезпечення легітимності українських владних інституцій на основі наявного міжнародного досвіду та світових тенденцій щодо взаємопов 'язаності легітимаційних дій та процедур з проблематикою становлення дієвих та втивових інституцій громадянського суспільства.

Ключові слова: легітимність, легітимація, делегітимація, влада, суспільство, криза легітимності, політичне управління, політичний режим.

Annotation

Problems of the legitimacy of political power in modern Ukraine. Tsokur Е.

Above all attention in research is devoted to the analysis of Ukrainian experience of providing of power legitimity in the context of the European and world tendencies in practical and theoretical planes. Legitimity simultaneously comes forward both a purpose and condition of existence and efficiency of power relations in the state. Potential of legitimity is potential of creation of the state and stability of social and political life. Confession of it and comprehension ofplace and role of legitimity in modern political science is a necessary condition as scientific so state administrative progress. Delegitimation 's processes are the constituent of process of acquisition of legitimity by power's institutions. De-legitimation is the inevitable and necessary element of modern policy and political management. It is impossible in a complete measure to learn problem of power legitimity without research of de-legitimation. Also author presents the seeing of ways and methods of providing of legitimity of Ukrainian power institutions on the basis of present international experience and world tendencies in relation to intercommunication of legitimation actions and procedures with problems of becoming of effective and influential institutions of civil society.

Keywords: legitimity, legitimation, de-legitimation, power, society, crisis of legitimity, political management.

Размещено на Allbest.ru