Компроміс як принцип сучасної політики

філософського факультету

Анотація

політика демократизація мирний конфлікт

Компроміс розглядається як принцип ведення сучасної політики, як засіб пом'якшення наявних політичних суперечностей, що сприяє співробітництву взаємодіючих сторін та характеризує сутність мирного врегулювання конфлікту.

Ключові слова: демократія, компроміс, вирішення конфліктів, сучасна політика.

Стаття надійшла до редакції 19.03.2014.

Аннотация

Турбай А. О. Компромисс как принцип современной политики

Компромисс рассматривается как принцип ведения современной политики, как средство смягчения имеющихся политических противоречий, что способствует сотрудничеству взаимодействующих сторон и характеризует сущность мирного регулирования конфликта.

Ключевые слова: демократия, компромисс, решение конфликтов, современная политика.

Annotatіon

Turbay A.O. Compromise as a principle of modern politics The article deals with the compromise as a principle for modern politics. The author emphasizes that compromise is presented as a means of mitigating the existing political contradictions and promotes cooperation between the interacting parties. Compromise as a principle of modern politics characterizes the essence of peaceful regulation of the conflict. Keywords: democracy, compromise, conflict resolution, the current policy.

У сучасному суспільстві, що зіткнулося з проблемою глобальної кризи, неухильно зростає потреба в стабільності економічного і соціально-політичного розвитку, в стійкості демократичних інститутів влади і прогнозованості результатів їх діяльності. Тому компромісна форма взаємодії учасників політичних відносин викликає незмінний інтерес як з точки зору професійних політиків, так і з позицій об'єктивного наукового аналізу.

Політичні компроміси в рамках демократичних політичних систем є основним конструктивним засобом вирішення політичних проблем і конфліктів. уникаючи компромісів досягти стабільності і порядку в державі просто неможливо. Тому готовність до компромісу є характерною рисою розвиненої політичної культури відкритого суспільства.

Дослідження політичного компромісу бере свій початок у вченні про договірний характер суспільства. У працях Томаса Гоббса, Джона Локка, Шарля Монтеск'є ми знаходимо мотиви осмислення суспільства як цілісності, в якій відносини згоди та протиріччя забезпечують і соціальний порядок, і ентропійність -- відхилення у поводженні значної частини суспільства, форма соціальної патології, яка обумовлює світогляд, менталітет, ідеологему поведінки і державотворення. Думка про політичний компроміс як про інструментальний засіб досягнення угод між суб'єктами політичної боротьби висловлювалася ще Гарольдом Лассуеллом, дослідницьку логіку якого продовжила Ханна Арендт. Вона стверджувала, що політичний компроміс уможливлює існування влади як мотиву дії від імені групи, і, таким чином, консолідує політичну систему. В даний час в політичній науці актуальною є постановка питання не стільки про викорінення соціально-політичних конфліктів, скільки про їх врегулювання. Найбільш ефективним методом врегулювання конфліктів є досягнення компромісу між конфліктуючими сторонами. Тому у сучасній політиці особливого значення набуває розвиток та апробація різних механізмів і технологій досягнення соціально-політичної згоди.

Будь-який компроміс слід розглядати у широкому форматі «Інтерес--мета--дія». У той же час політичний компроміс--це не тільки єдність сторін, але і їх боротьба. Справа в тому, що в основі компромісу лежить протиріччя між суб'єктами політичної діяльності, яке, з одного боку, об'єктивно приводить суб'єктів до угоди за допомогою даного компромісу, а з іншого боку, політичний компроміс передбачає наявність конкретної історичної ситуації, що обумовлює неминучість узгоджувальних дій. У той же час він припускає також наявність політичної волі у суб'єктів, що йдуть на компроміс, без якої матеріалізація компромісу неможлива.

У сучасній політичній науці політичний компроміс розглядається в рамках поліпарадигмального підходу. Найбільш чітко це представлено у співвідношенні конфліктної і конвенціональної (консенсусної) моделей дослідження політики. Проте політичний компроміс в межах обох парадигм сприймається як найбільш доцільний механізм політичної взаємодії.

Існує багато підходів і поглядів стосовно визначення сутності політичного компромісу. Дж. Роулс засновує свою теорію справедливості на ідеї політичної згоди. Компроміс у суспільстві представляється як даність, яку необхідно розкрити, щоб сконструювати «зразкову» політичну систему, незалежну від суб'єктивних теоретичних міркувань. У вченні Дж. роулса в розгорнутому вигляді запропоновано класичне інструменталістське розуміння політичного компромісу [1]. Своє бачення компромісу сформулював Ю. Габермас, вчений наполягає на розділенні інструментальної та комунікативної дії. Ю. Габермас показав, що комунікативна дія орієнтована на взаєморозуміння. У вченні Ю. Габермаса ми знаходимо установку на зняття вимоги результативності як єдиного критерію в розкритті сутності політичного компромісу. Схожі погляди на компроміс містяться в теорії А. Етционі, який. намагався активно реалізувати теоретичні викладки у сфері дослідження компромісу в політичній практиці. У той же час скептично налаштовані Т. рокмор і Дж. Грей висловили сумнів в обґрунтованості положень компромісною теорії, насамперед виходячи з метафізичного розуміння компромісу і апелюють до його практичної нестійкості [2].

Компроміс у політиці можна визначити як свідомо укладену політичну угоду між протилежними політичними силами (партіями, організаціями, державами), що виражають інтереси різних верств і груп суспільства. Це спосіб вирішення конфліктів, протиріч шляхом поступок сторін, котрі беруть участь у політичній діяльності, політичних відносинах. У його основі лежить самообмеження політичних сил, відмова від незначних, другорядних завдань тактичного характеру при збереженні і незмінності основних принципів, що визначають суть. Політичний компроміс--це згода на основі взаємних поступок між представниками різних, протилежних інтересів, думок, поглядів [3, с. 268]. Практика політичного компромісу застосовується між різнорідними політичними силами, а також у гостроконфліктних ситуаціях, коли темпоральні умови політичного процесу вимагають швидкого пошуку спільних позицій.

Компроміс включає такі ознаки, як збирання, об'єднання, співпраця взаємодіючих сторін, і в той же час деякі характеристики взаємного виключення, протиборства, конфліктності, які проявляються у відносинах між ними [4]. Компроміс найкращим чином характеризує сутність мирного регулювання конфлікту, оскільки орієнтований на виключення його насильницьких форм, на зниження інтенсивності. Більше того, він означає істотні зрушення в позиціях конфліктуючих сторін, оскільки, за справедливим зауваженням Р. Арона, «врешті-решт погоджуватися на компроміс -- значить визнати справедливість чужих аргументів, знаходити рішення, прийнятне для всіх» [5, с. 71].

А. Глухова виділяє два види політичних компромісів:

1) вимушені, що виникають під тиском об'єктивних і суб'єктивних політичних умов і інтересів, вони з неминучістю нав'язуються обставинами, що склалися;

2) добровільні, які укладаються із взаємною вигодою для двох або більше політичних сил, відповідають якійсь частині політичних інтересів усіх сил, котрі взаємодіють у вирішенні певного питання. На основі таких компромісів створюються різноманітні партійні блоки і політичні коаліції [4].

Визнаючи, що поняття компромісу не піддається точному визначенню і носить значною мірою емпіричний характер, слід мати на увазі і умовність критеріїв виявлення типології компромісу. Тому виділяємо наступні типи політичних компромісів:

1. Компроміс як рятівна альтернатива. Мається на увазі ситуація, в якій висновок компромісної угоди означає вирішальний прорив у врегулюванні найгостріших суперечностей суспільного розвитку, які в іншому випадку могли б вирішитися катастрофічно для окремих країн або всієї цивілізації. Класичним прикладом такого компромісу може служити створення антигітлерівської коаліції.

В історичному плані компроміс як рятівна альтернатива повинен бути однозначно оцінений позитивно. Хоч би якими міркуваннями не керувалися його учасники, вони, як правило, демонструють такі якості, як стратегічне бачення проблем, політична воля і рішучість, відповідальність за долю країни (класу, партії тощо). Це, у всякому разі, сильні особистості, що роблять величезний вплив на хід історії, навіть якщо в їхньому підсумковому політичному портреті переважають темні тони.

2. Компроміс як політичний оптимум, тобто сукупність найсприятливіших умов реалізації політики. Визначення компромісу як політичного оптимуму відрізняється від попередньої дефініції в основному тим, що тут компроміс виступає не як єдина альтернатива, котра стоїть перед суспільством, а як найкраща в даних умовах.

Зазвичай в суспільстві відсутній консенсус з приводу того, який з запропонованих політичних курсів є найкращим, і завжди не просто довести, що таким може виявитися компроміс і його реалізація. Компроміс як політичний оптимум--це завжди результат ініціативи, прояву політичної волі для досягнення угоди і єдності в головному, в складних обставинах, що не перейшли ще в стадію гострої кризи, тобто в такій політичній ситуації, коли ще залишається можливість прийняти найбільш безболісне для товариства рішення, не доводячи справу до подальшого вибору `'кращого з двох зол''.

Компроміс постає як ефективний засіб вирішення реальних протиріч в ситуаціях, коли будь-який інший підхід виявляється неприпустимим. Однак політичний компроміс доречний далеко не завжди і не у всілякій складній політичній ситуації. Деструктивний характер властивий компромісу як способу відходу від реальності. У цьому визначенні мається на увазі штучність причин (приводів до компромісу) та протиріч, які підлягали б врегулюванню на основі даного принципу. Інакше кажучи, тут свідомо чи мимоволі пошуки компромісу відбуваються там, де йому немає місця, де не існує в ньому об'єктивної потреби, або тоді, коли можливість компромісу вже втрачена і створилася нова, безкомпромісна ситуація, або коли компроміс може бути знайдений на якісно іншому рівні згоди, до чого не готові конфліктуючі сторони, або, нарешті, коли жодна зі сторін не зацікавлена в дійсному компромісному врегулюванні і кожна зі сторін заявляє про своє прагнення до угоди головним чином у пропагандистських цілях.

Рівновага, котра досягається за допомогою політичного компромісу, є рухливою, вона постійно коливається, порушується і відновлюється. З точки зору ряду науковців, зокрема, В. Алтухова, така рівновага, тобто компроміс, і становить основу стабільного, стійкого розвитку [6, c. 22].

Якщо неминучість компромісу і його зміст продиктовано лише силою, то подібні компроміси не можуть бути нічим іншим, окрім як короткочасними перемир'ями. Більш сильна сторона буде не тільки диктувати зміст компромісу, але, у міру зміцнення своїх позицій, вимагати все нових поступок від більш слабкої. Тому стримати її амбіції можуть лише певні принципи чи ідеали--наприклад, законність вимог, порядність представників, справедливість, суспільний інтерес, загальне благо. Адже сама природа компромісу передбачає наявність певних, традиційно визнаних принципів справедливості, на основі яких можуть бути зроблені взаємні поступки. «Індивіди з готовністю поступляться деякими специфічними інтересами і домаганнями тільки тоді, коли їх зацікавленість у збереженні чогось більш цінного ще сильніше» [7, с. 38-39], -- підкреслює американський історик Дж. Хеллоуелл.

Використання компромісу як принципу ведення політичних справ можливе в тому випадку, якщо політичні суб'єкти не знаходяться в стані непримиренного антагонізму, тобто коли їх інтереси частково збігаються і одночасно частково стикаються--у таких ситуаціях виявляється можливим прийняти рішення, яке не гарантує ні для однієї із сторін повноти виконання їх вимог, але, натомість, забезпечує досягнення якоїсь консолідованої цілі.

Політичні компроміси, як правило, підпорядковуються стратегічній меті і завданням розвитку країни, держави, регіону, етносу, політичної партії тощо. Вони повинні бути своєчасними, оскільки затримка з компромісом позбавляє його сенсу або унеможливлює укладення угоди, тому що в одній опонуючій або в обох сторонах відбувається атрофія здатності до угоди. Зміст компромісів може впливати на трансформацію суспільної свідомості. Тому безпечні лише ті компроміси, при яких зберігаються принципові складові культури, моралі, релігії, національного менталітету. Національний компроміс має поєднувати в собі мир і спокій у міжетнічних відносинах, що передбачає панування такого політичного клімату, який базується на писаних і неписаних законах та правилах, яких дотримуються всі члени суспільства [8].

Політичний компроміс відноситься до числа таких інструментів політики, які мають універсально-прикладний характер незалежно від пануючої ідеології, риторики, а також і ставлення до них суб'єктів політичних рішень.

Головною властивістю будь-якої форми порозуміння є спільне визнання норм і цінностей, які об'єднують людей. Відповідно, напрямки цього порозуміння чи згоди створюють рівні політичного компромісу:

Перший рівень передбачає наявність у демократичному суспільстві однорідної політичної культури, в якій будуть закладені основні базові цінності суспільства. У протилежному випадку в суспільстві домінуватиме фрагментована, гетерогенна політична культура, яка роз'єднує людей і криє в собі загрозу демократичним цінностям.

Другий рівень встановлює правила гри (наприклад, виборчого процесу). Процедурні правила фіксуються в конституціях, нормах, законах, які регламентують застосування владних повноважень. В основі цих правил має бути порядок реалізації компромісу. Конституція, нормативно-правові акти будуть лише фантомами, поки не будуть підкріплені конкретними діями, які спиратимуться на закони.

Третій рівень являє собою два головні суб'єкти--офіційну владу і опозицію. Оптимальна форма порозуміння у даному випадку--це побудова відносин між ними шляхом дискусії.

Ефективність політичного компромісу визначається на основі таких критеріїв: -- здатність усунути або віддалити головну загрозу суспільству (заздалегідь необхідно виявити, що криє в собі найбільшу небезпеку); -- здатність достатньою мірою задовольнити інтереси конструктивних сил суспільства, а також ізолювати і нейтралізувати деструктивні сили; -- здатність реально виконати конкретні домовленості, досягнуті сторонами, що уклали компроміс.

Політичний компроміс має значний конструктивний потенціал в демократичних політичних системах. Компроміс більш ефективний у стабільних політичних системах. Демократична стабільність, у свою чергу, сприятливо впливає на схильність суспільства і політиків до компромісів.

Як вважає В. Кузнєцов, компроміс -- не просто гіпотетична модель бажаної поведінки соціальних суб'єктів з розбіжними інтересами, а соціальне явище, що відігравало і відіграє значну, а іноді і ключову роль у найважливіших соціальних процесах. Компроміс найбільш виразно проявляє себе в ті періоди існування соціумів, коли вони якісно трансформуються. Це стосується і минулого, і сьогодення [9, с. 372].

Компроміс--це те, до чого повинна, хоча б іноді, вдаватися людина, котра має стосунки з іншими людьми з приводу питань про владу. Без застосування політичних компромісів неможливо досягти стабільності і порядку в державі. Готовність до компромісу є характерною рисою розвиненої політичної культури відкритого суспільства. Тому політичний компроміс на політичній арені виступає в якості найважливішого стабілізуючого механізму, який вимагає свого детального вивчення.

Демократична організація сучасного суспільства припускає поєднання і взаємодію найрізноманітніших соціальних і політичних сил, інтересів, потреб, що сприяє діалогу між ними, знаходження загальних позицій, точок зіткнення, а результатом діалогу є компроміс. Мистецтво йти на компроміс -- одна з найважливіших якостей, що характеризують високий рівень політичної культури, а компроміс -- незамінний інструмент балансу інтересів, здатність чітко представляти пріоритет цілей, жертвувати менш значним, щоб у результаті досягти значнішого, не побоятися сьогоднішніх мінусів, якщо завдяки цьому можна отримати серйозні плюси [7].

Таким чином, у сучасному світі роль політичного компромісу закономірно зростає. Якщо раніше силою зброї можна було надійно вирішити найскладніші проблеми, включаючи територіальні, то тепер військові конфлікти все більш втрачають локальний характер, стаючи загрозою для всього світового співтовариства. У сформованій ситуації принцип компромісу в сучасній політиці все більш явно виступає інструментом інституціалізації політики, гарантом політичної толерантності, показником високого рівня політичної культури та засобом політичної комунікативності. Поза компромісами досягти стабільності і порядку в суспільстві, державі неможливо, а тому компроміс є необхідність, важлива складова та домінуюча риса культури демократичної держави і суспільства.

Критерієм успішного функціонування демократичного режиму можна вважати використання компромісу в інтересах загального блага. Компроміс гарний тільки тоді, коли він дозволяє реалізувати цілі, колективні багатьма, чи не порушує шановні більшістю принципи, втілює благо, що стоїть над приватними або вузькогруповими інтересами.

Таким чином, роль компромісів неоднозначна навіть у відкритих суспільствах, де вони є життєвим і самостійним принципом демократичної політики. Акцент на тому, що будь-яка соціальна ситуація вимагає певних компромісів, не дає підстав вважати, що компроміси необхідні в усіх випадках. Тому вважати компроміс практикою, неминуче веде до соціального прогресу, і невиправдано, і небезпечно: він може призводити до виродження особистості і розкладу суспільства. Що стане результатом такої практики--прогрес чи розкладання, залежатиме від типу укладаються компромісів--не від їхньої практики, а від їх сутності.

Список використаних джерел

1. Роулс Дж. Теория справедливості / Дж. Роулс // Вопросы философии. -- 1994. -- №>10. -- С. 38-52.

2. Рокмор Т. К критике этики дискурса / Т. Рокмор // Вопросы философии. -- 1995. -- №°1. -- С. 106-117.

3. Політологічний енциклопедичний словник / упоряд. В. П. Горбатенко; за ред. Ю. С. Шемшученка, В. Д. Бабкіна, В. П. Горбатенка. -- 2-е вид., допов. і перероб. -- К.: Генеза, 2004. -- 736 с.

4. Глухова А. В. Компромисс иконсенсус какметоды регулирования и разрешения политических конфликтов [Електронний ресурс]. --Режим доступу: http://politiko. ua/groups/talk_ topic?id=528

5. Арон Р. Демократия и тоталітаризм / Р. Арон. -- М.: Текст, 1993.303 с.

6. Алтухов В. Компромисс -- новое слово эпохи? / В. Алтухов // Свободная мысль. -- 1993.-№ 16. -- С. 22.

7. Хэллоуэлл Дж. Х. Моральные основы демократии / Дж. Х. Хэллоуэлл. -- М.: ППП, 1993. -- 144 с.

8. Поппер K.P. Открытое общество и его враги / К. Р. Поппер: В 2-х т. -- Т. 2. -- М.: Международный фонд «Культурная инициатива», 1992.--446 с.

9. Кузнецов В. Н. Социология компромисса / В. Н. Кузнецов. -- М.: Книга и бизнес, 2007. -- 680 с.

Размещено на Allbest.ru