Довіра та недовіра як чинник політичної трансформації українського суспільства

Размещено на http://www.allbest.ru/

Довіра та недовіра як чинник політичної трансформації українського суспільства

Іванченко К.О.

Анотації

Аналізується рівень політичної довіри в Україні. Розглядаються основні чинники, що впливають на довіру в українському суспільстві та механізми подолання недовіри до органів державної влади. Ключові слова: політична довіра, недовіра, громадянське суспільство, політична система.

Иванченко Е.А. Доверие и недоверие как фактор политической трансформации украинского общества

Анализируется уровень политического доверия в Украине. Рассматриваются основные факторы, влияющие на доверие в украинском обществе и механизмы преодоления недоверия к органам государственной власти.

Ключевые слова: политическое доверие, недоверие, гражданское общество, политическая система.

Ivanchenko K O. Trust and distrust as a factor in the political transformation of Ukrainian society

Аnalyzes the level of political trust in Ukraine. The main factors affecting trust in Ukrainian society and mechanisms to overcome the distrust in government institutions.

Keywords: political trust, distrust, civil society and the political system.

Передумовою успішного функціонування політичної системи будь-якого суспільства є політична довіра громадян до обраних ними органів публічної влади--один із вкрай важливих для існування демократії факторів. Довіра пов'язує пересічних громадян із політичними інститутами, підвищуючи як легітимність цих інститутів, так і їх ефективність.

Безсумнівно, що більшість українських політиків мають благородні наміри, керуються почуттям патріотизму і високими ідеями, аби чесно представляти інтереси окремих регіонів України, груп, районів чи своїх виборців. Досвід, набутий під час періоду становлення демократичних інститутів держави, свідчить, що благородні наміри значної частини політиків можуть поєднуватися з менш благородними, наприклад: намагання за будь-яких обставин досягти влади або її утримати; популізм з метою максимізації кількості поданих за них (політиків) голосів; завоювання політичної та економічної клієнтури; збільшення доходів як власне політиків, так і їх сімей, друзів або прихильників політичних поглядів. Останні зміни в Україні засвідчують, що значна частина політиків усіх рівнів не спроможна бути об'єктивною внаслідок політичних переконань і політичної лояльності. Творенню суспільства в нашій країні як суспільства довірчих відносин заважає не тільки несправедливий перерозподіл економічних благ і ресурсів, розрив життєвого рівня населення, а й концентрація політичної влади в державі в руках фактично двох олігархічних кланів, що конкурують.

Українське суспільство пройшло складні етапи свого становлення. Тому для докладнішого дослідження слід звернути увагу на історичні аспекти (традиції, культуру, менталітет тощо) легітимації влади в українському суспільстві та їхній вплив на політичні трансформації сучасної України. політичний довіра влада

Механізми, за допомогою яких українська влада доводила свою легітимність протягом багатьох історичних епох, були досить різноманітними, але більшість з них спиралися на традиційний та харизматичний спосіб самоствердження. Їх багатогранні прояви та результати втілення сприяють виокремленню основних історичних етапів аналізу: за часів Київської Русі, гетьманства Б. Хмельницького, період перебування України в складі СРСР та за часів незалежності України.

У Київській Русі взаємини між владою і підлеглими складалися за моделлю повного підкорення владі правителя. Пізніше ця якість керівника держави отримала назву "харизма". Князі та їхні дружини, які булі досить відданими своєму володарю, робили все можливе для зламу існуючої традиційної елітарної форми організації влади (за аристократичним принципом), ламали старий спосіб родоплемінного побуту; позбавляли родову знать впливів на суспільство, основних джерел влади та авторитету; знищували домінуючу роль віча.

Князівське владарювання опиралося на віру в особливу харизму князівського роду, який тільки й мав право на владу. Однак поступово взаємини князів і суспільства еволюціонували до моделі традиційного панування: досягти влади можна було лише змусивши людей певної землі визнати екстраординарні здібності володарів, скоритися перед їхньою харизмом [3]. Таким чином досить легко поєднувалися дві моделі легітимації влади: традиційна (престолонаслідування) та харизматична (вміння князя управляти державою),що в основному спирались на ірраціональні переконання суспільства.

Гетьманське самовладдя також було визнано й підтримано завдяки прихильності не лише до вольностей, які мали козаки, а й до харизматичної постаті Б. Хмельницького, І. Мазепи та інших.

Отже, головними тенденціями, які сприяли легітимації влади в Україні на основі довіри до ХІХ ст. були: -- підтримка харизматичної особи;--легітимація влади забезпечувалась завдяки переходу влади в межах однієї династії на основі спадковості; - формування й підтримка політичної влади базувалася на довірі народу традиційно визначеній формі організації політичної влади і, таким чином, підтримці обраного курсу розвитку країни.

В той час, коли Україна перебувала у складі СРСР всі механізми легітимації влади були направлені на формування довіри до вождя та еліти й віри громадян у велику перемогу й процвітання на всесоюзному рівні.

Таким чином, в період перебування України в складі Радянського Союзу зі сторони владної еліти застосовувалися насильницькі та ідеологічно-маніпулятивні механізми легітимації влади задля свого конституювання.

Отже, перехід України на етап інтеграції політичної системи в пострадянський період мав кілька характерних особливостей: - найперше--це зміна механізмів легітимації влади (на легально- раціональні), або просто їх використання, на що в радянський період майже не звертали увагу;--по-друге, йдеться про штучне визначення (за допомогою цілеспрямованої пропаганди, спланованої ідеологічної дії) тієї системи цінностей, що мають формуватися природно обумовленим шляхом (в культурі, традиціях, мові, звичаєвому бутті тощо) та які утворюють легітимаційне підгрунття та легітимаційний потенціал нової політичної системи; - по-третє, посткомуністичний розвиток України, на жаль, може опертися на ті соціальні практики та межі ціннісних орієнтацій, які були сформовані за псевдолегітимного панування.

Адже той легітимаційний потенціал, який набутий суспільством в попередні роки (ідеологічні побудови, рівень саморозуміння особи, загальні цінності) виявилися основним підгрунтям, на яке спиралася посткомуністична влада в Україні для будівництва нового демократичного політичного режиму.

Після набуття незалежності України головним завданням у 1991 році для нової влади став пошук оптимального способу поєднання вже функціонуючого владного режиму старого зразка та необхідних йому елементів, які дадуть можливість набути політичній системі статусу демократичної. Однак, це була лише підміна понять та наповнення авторитарно-бюрократичних структур демократичним змістом, певною демократичною оболонкою.

Сам по собі комунізм породив сильну недовіру до державних інститутів через властиві йому офіційне лицемірство і офіційну корупцію [2].

Треба підкреслити, що основу легітимації нового режиму склали значна підтримка та довіра громадян у політичну волю тогочасної еліти провести необхідні інституиійні реформи задля вдосконалення ефективності роботи і владного механізму та покращення добробуту громадян. Поряд із цим, зіткнення несумісних культур означало для більшості, що звичний стиль життя неефективний в новій системі, а нові культурні правила здавалися їм чужими й нав`язаними. Саме тому влада досить швидко втратила той запас кредиту довіри з боку населення, яким була наділена.

В.Ф. Бурлачук у підсумковому звіті Інституту соціології НАН України "українське суспільство: 10 років незалежності (соціальний моніторинг та коментар науковців)" (2001 р.) означив певний вирок політичній трансформації нашої держави за період незалежності, а саме: "українське суспільство опинилося в своєрідній пастці--з одного боку, уявлення про демократію як "порожнє місце", з другого--економічна криза, що потребує екстраординарних заходів та рішень, можливих тільки за наявності авторитарного керування. В результаті маємо всі ознаки ситуації, коли політична організація суспільства не відповідає політичним очікуванням основної маси населення" [5, с. 236].

Адже якщо розглянути перші президентські вибори, на яких Л. Кравчук здобув переконливу перемогу, то це було скоріше легітимування "старої і відомої" еліти, яка нібито має законне право на владу, ніж незалежне й свідоме голосування виборців. Відбулося конституювання влади за допомогою відомих механізмів легітимації, коли не змінився ні стереотипізований спосіб мислення, не виявилося сильного бажання радикальних змін й тому суспільство вважало Л. Кравчука законним лідером часів "старого режиму".

Спираючись на соціологічні дослідження можна побачити досить низький рівень довіри Президенту України, як Л. Кравчуку, так і Л. Кучмі, за весь період їхнього правління державою. Можна лише зафіксувати певну байдужість до цього питання зі сторони громадян або виявлену недовіру в межах 20-35% відповідей респондентів. Причини таких соціологічних висновків можуть бути зведені до наступного: - неефективна робота апарату Л. Кравчука та усвідомлення суспільством його прямої належності до "старого режиму", що лише уповільнює розвиток країни на шляху до демократичних перетворень; -- легальний прихід до влади Л. Кучми дозволив йому заручитися певною підтримкою громадян, отримавши кредит довіри на рівні 25-30%,однак повна узурпація влади, небажання проводити комплексних соціальних, політичних та економічних реформ, цензура ЗМІ, касетний скандал, придушення громадських виступів, адміністративно-бюрократичний тиск та клановість й замкненість провідної еліти призвели до повного неприйняття суспільством такої персоніфікованої влади. - розчарування суспільства в ефективності демократичних інститутів через їх штучне насадження та недієвість в пострадянській практиці державотворення.

Таким чином, перші роки незалежності України були увінчані ідеєю, що легітимація влади відбувається на основі національного об'єднання українців; стара номенклатурна еліта могла швидко переорієнтуватися під нові реалії і виклики суспільства за допомогою національно-патріотичної риторики, необхідності сильної держави. Відповідно, свою доцільність та необхідність існування влада доводила все ще радянськими механізми легітимації і сильним адміністративним ресурсом, маніпуляцією вкоріненими цінностями та виробленими стереотипами поведінки "авторитарної особистості" тощо, яку Є. Бистрицький та О. Білий називають моделлю силової легітимації державної влади, або адміністративно- номенклатурною легітимаційною моделлю" [1, с. 19].

Г. О`Доннелл, включаючи Україну до списку країн, що знаходяться на перехідному етапі, називає її "демократією, що делегується", а головними характеристиками такої організації влади є відсутність справжніх інститутів і системи, які б повноцінно представляли інтереси суспільства в політичній сфері. Така ситуація сприяє виникненню політичного лідера, який з легкістю може отримати підтримку й довіру громадян і, таким чином, сконцентрувати в своїх руках всі важелі владного впливу.

Отже, слід наголосити на певних тенденціях, які були притаманні політичній системі України в період її трансформації від "реального соціалізму" до демократії "західного типу" 1991-2003 років: - змістовним наповненням даних тенденцій є в першу чергу, легально легітимний спосіб отримання незалежності та обрання законодавчих та виконавчих органів влади; - боротьба між ідеалами ціннісних мотивацій та стереотипних зразків поведінки авторитарної особистості із запропонованими формами орієнтацій громадянського суспільства (раціональний вибір, індивідуалізм, загальноприйняті норми і правила, особиста відповідальність, вільний ринок і т. д.); - тісні між- особистісні зв'язки як основа формування плановості та клієнталізму в Україні; - традиційно-харизматична легітимація влади на основі адміністративно-номенклатурних механізмів;--стійкий рівень недовіри громадян до органів влади; - коливання між авторитарним (по відношенню до суспільства) та демократичним (декларування перед західними партерами) формами організації та побудови владної верти- калі--як основи перехідного стану української державності.

Також треба зазначити чотири основних вектори соціальної напруги в Україні, як зазначають соціологи, які зумовили вибух в листопаді 2004 року.

До них можна віднести:

по-перше,--відсутність ідеологічного підґрунтя та мотивації (передусім між прихильниками правих та лівих партій);

по-друге, глибока прірва між багатими та бідними прошарками населення; по-третє,--відсутність згоди та розуміння між населенням України та вищою державною владою країни; і останнє--несприйняття позицій та розуміння між населенням окремого регіону чи населених пунктів та місцевою владною чи промисловою елітою [4, с. 44].

У даному дослідженні подій кінця 2004 року розглядаються як позитивний сплеск громадянської активності в Україні, яка була придушена попереднім політичним режимом. Відповідно, всі негативні якості, які приписувалися соціально-політичній організації тогочасної влади та стійка переконаність більшої частини населення в несправедливості її дій отримали своє продовження у масових мирних виступах населення.

Певною репетицією подій 2004 року можна назвати певний супротив владним проявам авторитаризму виступи 2000 року. "Політична криза початку 2000-х років, пов'язана з "касетним скандалом", та масові акції протесту цього періоду не лише поставили на крайню межу політичну легітимність існуючої влади, а й значною мірою сформували соціально- психологічний прецедент самої можливості масових протестних акцій як законного способу демонстрації суспільного невдоволення та відкритого політичного тиску на владу [5].

Такі дії можна охарактеризувати як легальний метод боротьби з нелегальними, корупційними та кримінальними діями владної верхівки задля власної легітимації. Звісно, подальші розчарування суспільства наслідками революційних перетворень не узгоджуються з тим кредитом довіри, який отримала нова влада, однак перевагами такого виступу є те, що: - вперше суспільство, не без допомоги опозиційних сил того періоду (Громадського об'єднання "Батьківщина" та політичної партії "Наша Україна") звичайно, але організовано вийшло на протестні виступи проти закостенілої і корумпованої влади, державного монополізму на особисте життя; - вперше індекс патріотизму піднявся до найвищої межі, коли суспільство усвідомило, що йому самостійно доведеться ламати бюрократичну машину влади; - соціальний капітал як цілеспрямована дія громадських організацій на основі норм та довіри вилився у соціально активне й досить ефективне громадянське суспільство.

Ключова характеристика подій "Помаранчевої революції"--це вага власне неполітичних чинників, які, проте, в певний момент стають політичними. Це, зокрема, освіта, володіння комунікаційними технологіями такими як всесвітня мережа Інтернет, мобільний зв`язок. Учасники акцій, дійсні й потенційні, допомагали всім необхідним [5].

Таким чином, роль неполітичних чинників у цих подіях була неймовірно великою: прояв української ментальності, дружність щодо опонентів, інтеграція переконаність більшої частини населення в несправедливості її дій отримали в 0е продовження у масових мирних виступах населення.

Особливі відмітки "Помаранчевої революції" виділяє український вчений В. Тарасенко в статті "Недореволюція" зазначає: "це антикомуністична революція, бо вона є продовженням революції 1989-1991 рр., яка повалила "комуністичний режим". По-друге, це новітня демократична революція, шо скасувала авторитаризм кланово-олігархічної влади, зняла перешкоди до розширення механізмів участі народу в управлінні тощо. По-третє, це світоглядна революція, яка переорієнтувала українців у геополітичному відношенні, наголосивши на європейській ідентичності. По-четверте, це мирна революція, яка залишається прикладом для майбутніх революцій на територіях колишнього СРСР" [5].

Події кінця 2004 року в Україні дійсно ознаменували зміну соціально- психологічної атмосфери в суспільстві, однак на чолі держави стали лідери, які представляли просто іншу кланову- олігархічну групу та були вихідцями старої номенклатурної еліти. Але саме її суспільство наділило значним кредитом довіри та підтримки, сподіваннями та надіями на краще майбутнє. Однак цей авансований рівень прихильності не був використаний в повній мірі.

Однак після президентських виборів 2004 року довіра громадян до влади булла на найвищому рівні за весь попередній період незалежності. Влада наділялася неймонірним політичним капіталом: кредитом довіри, підтримки й сподівань.

Громадяни були готові на багато реформаційних жертв, підтримували реорганізацію владної, економічної та соціальної сфери, а головне вибудовувати інноваційні демократичні форми взаємодії між політичною владою та громадянським суспільством.

Період з 2005 по 2010 можна назвати роками втрачених можливостей. Відсутність нормальної взаємодії між гілками влади, зокрема постійні чвари і публічне протистояння між екс-президентом в. Ющенком і екс- прем'єр-міністром Ю. Тимошенко звели нанівець величезний кредит довіри, який отримала помаранчева влада після президентських виборів

2004 року, що негативно позначилося на суспільно-політичному і соціально-економічному розвитку держави, на міжнародному іміджу України, загальмувало темпи її європейської інтеграції. Якщо у квітні

2005 року майже 75% громадян (за даними Центру Разумкова) підтримували президента В. Ющенка повністю. У вересні 2005 року, коли на поверхню вийшли перші скандали і непорозуміння всередині владної команди, внаслідок яких було відправлено у відставку уряд Ю. Тимошенко, рівень підтримки президента складав вже 20,3%, а з

2006 року не перевищував 17%. У жовтні 2009р. гаранта підтримувало повністю тільки 4,2% виборців.

Внаслідок чого на чергових виборах у 2010 році перемогу отримав супротивник В. Ющенка в 2004 році В. Янукович, котрий на той час мав досить великий кредит довіри.

Так у березні-квітні рейтинг В. Януковича зріс до 53% (за даними Research and Branding Group), а рівень негативних оцінок знизився (з 40% у грудні 2009 до 29% у березні-квітні). Крім того, 56% громадян погоджуються з тим, що вони задоволені результатами виборів. В той же час рівень підтримки БЮТ складав 15,7% (проти 45,4% отриманих лідером блоку у другому турі президентських виборів). Але В. Янукович так само як і В. Ющенко не випрадав очікувань виборців. За цей час не відбулося кардинального реформування старої системи новою, країна впала в велику економічну кризу.

Так з 2012 по 2013 рік рівень довіри українців до всіх без винятку органів державної влади України був однозначно низьким. На загальному тлі низької довіри учасники опитування в більшій мірі довіряють місцевим органам влади, ніж парламенту та уряду.

На окрему увагу звертає той факт, що рівень довіри до опозиції фактично нічим не відрізняється від рівня довіри до органів діючої влади.

В кінці 2013 року вибухнуло масове невдоволення українців урядом В. Януковича. Останньою краплею було не підписання Асоціації України з ЄС. Через це відбувалися мітинги та демонстрації, але уряд Януковича та й сам Президент не йшли на поступки українському народу. Вони намагалися припинити мітинги та демонстрації спочатку пустими обіцянками, потім прийняттям безглуздих законів, які б забороняли мирні акції громадян, що порушували б їх демократичні права, потім чого відбулося насильницьке протистояння влади проти мітингарів. Це повстання отримало назву "Євромайдан". Учасники "Євромайдану" повстали вже не просто за підписання Асоціації чи виконання певних вимог, а проти авторитарного правління В. Януковича. результатом чого стало дострокове позбавлення повноважень Президента України В. Януковича, прийняття ВРУ постанови від 21 лютого 2014 про повернення до Конституції України 2004 року та призначення дострокових виборів Президентка України 25 травня 2014 року.

Не зважаючи на те, що більшість парламентарів намагалися сприяти виконанню вимог "Євромайдану" великого кредиту довіри від населення вони не отримали й по сьогоднішній день. Так в АР Крим відбувся нелегітимний референдум на якому громадяни проголосувало про відокремлення від України та приєднання до РФ. На разі даний рефендум не визнається майже всією міжнародною спільнотою і Україною зокрема. Але через досить низький рівень довіри влада не взмозі була втримати АР Крим, що обернулося його анексією. Спираючись на досвід АР Криму Схід України намагався провести схожий референдум, але поки, що він не має значних наслідків.

Отже, українське суспільство потребує негайної зміни "старої" правлячох еліти, котра звели рівень своєї довіри на нівець, "новою", котра буде запроваджувати необхідні реформи, які будуть сприяти демократизації України.

Тому починаючи з симптоматичного падіння рівня довіри до окремих інститутів влади в Україні, починає втрачати зміст головна властивість режиму його легітимність. Зниження довіри до критичного рівня призвело до делегітимації влади на всіх рівнях і, таким чином, до кризи всієї політичної системи.

Наша держава на перехідному етапі від авторитаризму до демократії втрачає основи цілісного громадянського суспільства, не сформувавши стабільного соціального капіталу та не побудувавши взаємовідповідальні стосунки між владою і громадянином, може залишитися на перехідному етапі на невизначений термін або повернутися до більш радикальних політичних систем.

Тому новій владі в першу чергу потрібно подбати про здоров'я довірчих стосунків своїх громадян і застосовувати найбільш легальні механізми своєї легітимації (вибори, референдуми, дискурс, консенсус, залученість громадян до прийняття рішень і т. д.)

Отже, до основних причин, що зумовили низький рівень довіри та делегітимацію влади в Україні належать:

1. Бюрократизація влади, що перейшла у спадок з радянських часів та робить владну систему досить закостенілою, утаємниченою і не схильною до якісної реорганізації. Всі вертикальні зв'язки побудовані на закритості й законсервованості, низькій модернізаційній базі у вироблені комунікаційних мереж взаємодії з громадянами як зі сторони політичних еліт, так і владних структур.

2. Низька ефективність політичної еліти, яка в основному складається з керівників промислових груп та олігархів. Головна мета утримання влади даними представниками--це лобіювання власних інтересів через законодавчу базу, забезпечення безконтрольного функціонування їх бізнес-структур та наявність чиновницької безкарності та депутатської недоторканості.

3. Незадоволеність у забезпеченні інтересів та потреб різних соціальних груп - молоді, підприємців різного рівня, творчої інтелігенції, пенсіонерів тощо.

Невирішеність міжнаціональних та міжкультурних конфліктів (відмінності між Сходом і Заходом країни, мовне питання, масштабне переселення татарської етнічної групи, демаркація та делімітація кордонів з сусідніми державами тощо).

4. Відсутність двостороннього дискурсу між владою та громадськістю. Перша все ще залишається закритою, монологічною та безвідповідальною.

Відсутність комплексного підходу до процесу формування громадянської культури через вплив на процес соціалізації особи, який має проходити в двох напрямках: по-перше, ресоціалізація осіб, які формували свої політичні уявлення в період перебування України в складі СРСР; по-друге, формування в усіх сферах життя певного зразка українізації особи в процесі її оформлення як свідомого громадянина.

5. Низька інституційна спроможність громадян впливати на політичний процес. Попри відносно високий рівень підтримки населенням аполітичних інститутів (громадських організацій, профспілок тощо), громадяни, здебільшого, не бачать перспективи власного членства в їх складі, оскільки не вірять у їх спроможність виступати посередниками у процесі впливу на владу [5].

6. Розчарування в основних принципах демократії через неефективність їхнього впровадження на просторах сучасної україни та недоступність громадян до епіцентру прийняття управлінських та політичних рішень.

7. Економічна криза, фінансова нестабільність, високий відсоток безробіття, що призводять до певної соціально-економічної стагнації суспільства.

До цього ще треба додати тіньовий характер перерозподілу власності, недотримання конституційно забезпечених прав громадян та неможливість для більшості відстояти свої права через високу заангажованість та корумпованість суддівської системи.

Все це формує стале відношення громадянина до органів влади, усвідомлення несправедливого ставлення до нього зі сторони держави, а нерозвиненість громадянського суспільства позбавляє його можливості гідно відстояти свої права--такі причини все більш поглибленої кризи довіри й, відповідно, делегітимації влади, що може в перехідному суспільстві стати джерелом делегітимації й руйнування всієї політичної системи.

Два важливих аспекти, які мають бути застосовані в Україні при переході до демократичного політичного режиму: по-перше, це існування рівноправної взаємодії держави і громадянського суспільства, що забезпечить високий рівень підтримки та легітимацію влади; по-друге, не менш важливим завданням є забезпечення стабільності політичної системи, що дозволить такій взаємодії бути ефективною [4].

На сучасному етапі для України велике значення для зростання рівня довіри має створення гідних умов розвитку кожної особистості, збільшення можливостей життєвих шансів та вибору, що буде сприяти раціональному, більш-менш справедливому розподілу соціальних ролей і статусів між індивідами та групами, а також більш ефективному виконанню соціально значущих завдань.

Отже, ідеалом і завданням сучасної демократичної політики є взаємність довіри між усіма її учасниками, що передбачає розуміння його специфіки на різних рівнях і в різних цивілізаційних умовах і соціо- культурних традиціях. Однак у кожному разі довіру є важливим і дієвим інструментом трансформації соціальних систем в напрямку сталого розвитку. Саме тому потреба в довірі, зацікавленість у ньому наявна у різних акторів, хоча і в різних масштабах і формах.

Досвід, набутий Україною, свідчить про те, що благородні наміри значної частини політиків можуть поєднуватися з менш благородними, наприклад: намагання за будь-яких обставин досягти влади або її утримати; популізм з метою максимізації кількості поданих за них (політиків) голосів; завоювання політичної та економічної клієнтури; збільшення доходів як власне політиків, так і їх сімей, друзів або прихильників політичних поглядів. Останні зміни в Україні засвідчують, що значна частина політиків усіх рівнів не спроможна бути об'єктивною внаслідок політичних переконань і політичної лояльності. Творенню суспільства в нашій країні як суспільства довірчих відносин заважає не тільки несправедливий перерозподіл економічних благ і ресурсів, розрив життєвого рівня населення, а й концентрація політичної влади в державі в руках фактично двох політичних сил, що конкурують.

Список використаних джерел

1. Бистрицький Є. Державотворення в Україні: шляхи

легітимації. / Є. Бистрицький, О. Білий // Політична думка - 1996. - №>1. - С. 11-23;

2. Громадяни України про владу та ситуацію в країні [Електронний ресурс] //Соціол. дослідження Центру О. Разумкова, вересень 2005 р. - Режим доступу: http://www. uceps. org/ua/show/778.

3. Манжола П.Г. Взаємодія влади та громадян: практика легітимації інститутів влади у новітній історії України [ Електронний ресурс] // Стратегічні пріоритети, №1 (2), 2007 Режим доступу: http://old. niss. gov. ua/book/StrPryor/2/1-7-Manzhola. pdf

4. Міщенко А. Феномен політичної довіри / А. Міщенко // Зовнішні справи. - 2008. № 2. - С. 42-44.

5. Українське суспільство: 10 років незалежності (соціальний моніторинг та коментар науковців) / За ред. В.М. Ворони, М.О. Шульги. - К.: ІС НАНУ 2001. - 662 с.

Размещено на Allbest.ru