Парламентаризм як фактор політичного консенсусу в умовах перехідного стану української політичної системи

Анотація

Проаналізовано місце та роль політичних партій й партійних фракцій в здійснені парламентаризму в Україні. Систематизовано дослідження вітчизняних та зарубіжних авторів у галузі функціонування інституту парламентаризму в умовах перехідного стану політичної системи. Робиться висновок, що у перехідних суспільствах саме розвиток інституту парламентаризму має виконувати функцію консолідації соціально-політичних процесів.

Ключові слова: парламентаризм, політична партія, партійна фракція, законодавча гілка влади, системна трансформація.

Стаття надійшла до редакції 18.01.2014 р.

Аннотация

Антонова О. С. Парламентаризм как фактор политического консенсуса в условиях переходного состояния политической системы Украины

Проанализированы место и роль политических партий и партийных фракций в осуществлении парламентаризм в Украине. Систематизированы исследования отечественных и зарубежных авторов в сфере функционирования парламентаризма в условиях переходного состояния политической системы Украины. Делается вывод, что в переходных обществах именно развитие института парламентаризма должно выполнять функцию консолидации социально-политических процессов.

Ключевые слова: парламентаризм, политическая партия, партийная фракция, законодательная ветвь власти, системная трансформация.

Annotatіon

Antonova O. S. Parlamentarizm as a factor of political consensus in the conditions of a transition state of political system of Ukraine The place and role of political parties and party fractions in implementation parliamentarism in Ukraine are analysed. Researches of domestic and foreign authors in the sphere of functioning of parliamentarism in the conditions of a transition state of political system of Ukraine are systematized. The conclusion is drawn that in transitional societies development of institute of parliamentarism has to carry out function of consolidation of socio-political processes.

Keywords: parliamentarism, political party, party fraction, legislative branch of the power, system transformation.

З проголошенням незалежності у 1991 році в Україні розпочалися процеси активного державотворення. Метою цих процесів мало стати утворення ефективної та дієвої державної влади, яка б реалізовувала інтереси громадян й відповідала європейським і світовим стандартам демократії. Соціально-політичні зміни, які принесли процеси трансформації політичної системи призвели до протилежних наслідків й спонукають до предметного аналізу їх причин. Вказані причини можна поділити на дві групи--інституційні та процесуальні. До інституційних можна віднести розбалансованість інститутів політичної системи України, де межа невтручання гілок влади носить умовний характер, й тому проблема місця парламенту як гарантії стабільного законотворчого процесу в системі організації державної влади набуває нового значення. До процесуальних характеристик можна віднести конфліктність та невизначеність у стосунках між гілками влади, що призвело до збільшення термінів трансформації політичної системи, а це у свою чергу стало фундаментом соціально-політичних катаклізмів сучасного стану розвитку державності в Україні.

Втім,вітчизняна політична наука до представленої проблеми підходить відразу з трьох сторін--перша являє собою аналіз трансформаційного розвитку на предмет демократичних стандартів, де «локомотивом» мусить виступати стабільний розвиток законодавчої гілки влади (парламентаризм) як гарантія стабільності розвитку політичної системи. Друга сторона--аналізує методологію дослідження політичних партій як інструмент забезпечення державно-управлінської ролі законодавчої гілки влади в умовах перехідного стану політичної системи. Й нарешті, третя сторона являє собою предметно-функціональний аналіз функцій, сутності, змісту та призначення інституту парламентаризму як чинника ефективного й своєчасного впровадження процесів реформування політичної системи в Україні.

Разом з тим, вітчизняна дослідницька традиція прямо не відповідає на питання засобів або шляхів подолання системної кризи перехідного стану політичної системи України й знаходження всезагального консенсусу політичного розвитку нашої держави. Найчастіше у вітчизняній дослідницькій традицій роль консенсусу та стабільного розвитку відводиться інституту глави держави (оскільки за Конституцією України Президент виступає гарантом стабільності), але у західній науковій думці превалює думка, що саме виконання парламентом функцій контролю та консенсусу й забезпечує стабільний політичний розвиток політичної системи будь-якої демократичної країни. Як показали процеси державотворення України, джерелом більшості політичних криз виступала саме розбалансування та невизначеність законодавчої гілки влади, яка представлена Верховною Радою України. Саме вирішенню проблеми становлення парламентаризму як механізму забезпечення консенсусу й стабільності політичної систему України й присвячено наше дослідження.

Актуальність подібних досліджень доповнюється також тим, що світовий досвід парламентаризму як чинника забезпечення консенсусу та стабільності показав свою ефективність й спроможність не тільки вирішувати політичні кризи, але їх й не допускати. Разом з тим, на наш погляд, не варто вести мову про пряме запозичення вдалих моделей та політико-правових механізмів парламентаризму, оскільки фундаментом його життєдіяльності виступає конкурентоспроможній розвиток політичних партій. Іншими словами, західні моделі парламентаризму кризові та гострі питання перекидають на передвиборчий процес, де власно виборці вже й виносять певну оцінку тим ти іншим партіям допускаючи чи не допускаючи їх до здійснення законотворчості відповідно до передвиборчої програми. З урахуванням цього вважаємо за потрібним включити у дослідження й аспект перехідного стану процесів партійного будівництва, що у свою чергу додає представленому дослідження фактор новизни.

Предметом дослідження виступає розвиток інституту парламентаризму як елемента політичної системи України в умовах перехідного стану.

Об'єктом є зміст, напрямок, функціональне навантаження та роль політичних партій у забезпеченні консенсусу та гармонізації процесів подальшої трансформації політичної системи України.

Мета дослідження полягає у двох аспектах. Перший аспект являє собою побудування методологічного інструментарію дослідження ролі політичних партій та партійних фракцій (група членів тієї чи іншої політичної партії в складі парламенту) у формуванні інституту парламентаризму в Україні з метою виконання ним на підставі стабільного законотворчого процесу консолідуючої ролі соціально-політичного розвитку України. Другий аспект полягає у структурно-функціональному аналізі функцій інституту парламентаризму як гарантії стабільного та безконфліктного розвитку політичної системи України.

Аналіз дослідження представленого нами феномену показав значу дискусію науковців щодо вибору базової методології дослідження ролі політичних партій та партійних фракцій у формуванні інституту парламентаризму як чинника його консолідуючої ролі у суспільстві. Корінь дискусії криється у тому, що політичні партії за своєї природою є виразниками приватних інтересів, які й мають захищати на державному рівні методом створення відповідних законів. Разом з тим, інститут парламентаризму являє собою структурний елемент державної політичної системи й має розробляти законотворчі акти, які б були прийнятними для всіх й забезпечували дію законів на певній території. Тобто, за своєю природою, інститут парламентаризму обмежує роль політичних партій у виконанні своєї базової функції щодо захисту приватних інтересів, а в де яких випадках, розуміє це як узурпацію влади. Й тому, партійні фракції завжди балансують на межі інтересів виборців, політичної партії та держави. Назване жодним чином не дозволяє нам назвати політичні партії та партійні фракції вдалим механізмом формування інституту парламентаризму з метою стабілізації політичної системи. політичний партія парламентаризм

Втім, саме політичні партії виступають єдиним джерелом формування законодавчої гілки влади. В цього приводу, представники західної політичної думки пропонують вирішити цю проблему шляхом посилення ролі державних інституцій влади, де виборці реалізують свої інтереси безпосередньо на місцях (створення інституту місцевого самоврядування), а політичні партії (у вигляді партійних фракцій) являють собою клас ефективних менеджерів, які своїми діями мають укріплювати роль державних політичних інститутів як гарантів демократичного розвитку [1, c. 88].

У свою чергу, Д. Фадєєва пропонує поєднати в один елемент політичні партії, парламентаризм, законотворчість у складне визначення «консолідованої демократії» де суспільство вже виступає фактором адоптації такого механізму й мотивом може виступати недопущення політичних конфліктів [2, c. 121]. З іншої сторони, Х. Лінц та А. Степан пов'язують політичні інститути які мають виконувати консенсусну (консолідовану) роль з факторами поведінки, цінностей, культури та нормативних традицій певного стану окремо взятого суспільства [3, с. 197]. Таким чином, методологічним орієнтиром подібних досліджень може слугувати безліч критеріїв, але в тім, на нашу думку, роль політичних партій у здійсненні парламетаризму в Україні у контексті його консолідуючої ролі не можна розглядати без урахування процесів розвитку самого інституту парламентаризму. Одним із таких процесів на думку Р. Дарендорфа може виступати проблема «тотального представництва», де парламенти виконують роль не громадянського представництва й виразника стабільного розвитку держави, а засіб формування «потрібного для зацікавлених» уряду [4, с. 71].

Тобто, у перехідних країнах взагалі не можна називати політичні партії ефективним засобом формування інституту парламентаризму, який у свою чергу має стабілізувати політичну систему, й тому реформатори на пострадянському просторі пішли шляхом побудування специфічного інституту глави держави, який й має виконувати названу нами роль. Але, рівень конфліктності від цього меншим не став, оскільки інститут глави держави виконує роль її очільника, виразника на зовнішньополітичній арені, й жодним чином не забезпечує функцію пошуку механізмів стабілізації політичної системі, бо не займається процесом вироблення законів.

Рішення, яке пропонує вітчизняний дослідник Ю. Древаль хоча й можна вважати інноваційним, бо на його думку необхідно виробити універсальний індикатор демократичного розвитку політичних інституцій в умовах перехідного стану політичної системи, яким й виступає парламентаризм. Втім, мета такого індикатора криється у розробці критеріїв ефективності політичного представництва у парламенті де одночасно відбувається широке представлення всіх сегментів суспільства з метою побудування своєрідного плюралізму політичних рішень [5, с. 64-65].

Тобто, пропонується законотворчий процес парламенту вважати своєрідною цінністю з усіма його конфліктними явищами та протиріччями [5, c. 66].

На нашу думку, представлений підхід заслуговує на увагу, оскільки він також виступає доказом нашої тези з приводу того, що у перехідних суспільствах саме розвиток інституту парламентаризму має виконувати функцію консолідації соціально-політичних процесів нашої держави. Разом з тим, названа породжує іншу проблему. З наведеного виходить, що роль політичних партій й партійних фракцій досліджується з позицій ціннісного підходу, що в умовах перехідного стану суспільства є справедливим, бо законотворчість й громадянське представництво виступають гарантією подолання політичних криз. А у свою чергу--діяльність, зміст, функціонування та розвиток інституту парламентаризму розглядається з позицій структурно-функціонального підходу, де він виступає структурним рівнем політичної системи, бо виконує функції реалізації громадянського представництва й забезпечує процес розробки та прийняття політичних рішень, які носять характер законів, що виконуються всіма учасниками політичного процесу. Й тому виходить дилема, що політичні партії та партійні фракції через власну ціннісну роль виступають первинними у процесах забезпечення політичного консенсусу, бо саме вони й забезпечують динамізм процесів законотворчості. Зазначена нами дилема є предметом державно-управлінських наук, які на підставі дослідження М. Вебера розділяють його тезу з приводу того, що розвиток політичних партій посилює проблему їх «бюрократизації», тобто зрощення з державно-управлінським апаратом [6, c. 722]. Тобто, як зауважує вітчизняна дослідниця Л. Гонюкова, політичні партії сьогодні є результатом диференціації та диверсифікації політичних процесів й інститутів, й тому їх не можна розглядати без урахування специфіки розвитку інших компонентів політичної системи та політичних процесів, оскільки зазначене й формує соціокультурний розвиток сучасної України [6, c. 182].

Й тому, класичне уявлення про дослідження політичних партій в Україні, що являє собою інституціональні (політичні режими, форми державного правління, норми правого регулювання політичних партій) та кліважні (партійний розвиток як відображення конфліктного стану трансформаційних процесів) дослідження багато в чому не пояснює й не з'ясовує їх роль щодо забезпечення стабільності та консенсусу трансформаційного розвитку нашої держави [6, с. 183]. Саме пошуку виходу з названої ситуації будуть присвячені наші подальші наукові розробки.

Таким чином, підсумовуючи результати дослідження можна дійти наступних висновків. По-перше, інститут парламентаризму в перехідних суспільствах ще знаходиться у стадії свого оформлення, й тому його стабілізуюча роль поки що знаходиться у нерозвиненому стані. По-друге, партійні фракції в Україні не зважаючи на свою роль єдиних елементів творення парламентаризму через відсутність дисципліни у своїй організації покладену місію не виконують. По-третє, перехідний стан політичної системи вимагає від її інституцій координованості та послідовності у процесі виробленні політики, втім, як показує політичний розвиток України, будь-яка інституція намагається через власний розвиток надати системі стабільності, й тим самим слугує фактором посилення системних криз.

Список використаних джерел

1. Хантингтон С. Будущее демократического процесса: отэкспансии кконсолидации / С. Хантингтон //Мировая экономика и международные отношения. -- 1995. -- J№6. -- С. 87-94.

2. Фадеев Д. А. От авторитаризма к демократии: закомерности переходного периода / Д. А. Фадеев // Полис. -- 1996. -- J№5. -- С. 117-123.

3. Лінц Х. Дж. На шляху до консолідованих демократій / Х. Дж. Лінц, А. Степан // у пошуках правильної парадигми: Концептуальні перспективи посткомуністичного переходу у країнах Східної Європи / за ред. Д. Гузіни.--К., 2003. -- С. 195-213.

4. Дарендорф Р. Дорога к свободе: демократизация и ее проблемы в Восточной Европе / Р. Дарендорф // Вопросы философии. -- 1990. -- №>9. -- С. 69-75.

5. Древаль Ю. Розвиненість парламентаризму як фактор досягнення режиму консолідованої демократії / Ю. Древаль // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України. -- 2012. -- №>6 (62). -- С. 60-68.

6. Вебер М. Политика как призвание и профессия // Избр. произведения: пер. с нем. / М. Вебер. -- М.: Прогресс, 1990. -- 808 с. -- (Серия «Социальная мысль Запада»).

7. Гонюкова Л. Методологія дослідження політичних партій у державно-управлінській науці / Л. Гонюкова // Вісник

Національної академії державного управління при Президентові України.--2010. №2. -- С. 179-184.

8. Майданник О. Контрольна функція парламенту: сутність, зміст, призначення / О. Майданник // Право України.--2013. -- №5. -- С. 280-286.

Размещено на Allbest.ru