Основні етапи побудови радянської бюрократії

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

ОСНОВНІ ЕТАПИ ПОБУДОВИ РАДЯНСЬКОЇ БЮРОКРАТІЇ

Батрименко О.В.

Доктор політичних наук, доцент кафедри політології Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Розкрито сутність і зміст бюрократії як феномену суспільно- політичного життя у радянський період. Розглянуто основні етапи становлення бюрократичного апарату Радянського Союзу та виокремлено характерні ознаки радянської моделі бюрократії.

Ключові слова: бюрократія, бюрократизм, бюрократизація, політична влада, політика, держава.

Раскрыта сущность и содержание бюрократии как феномена общественно-политической жизни в советский период. Рассмотрены основные этапы становления бюрократического аппарата Советского Союза и выделены характерные признаки советской модели бюрократии.

Ключевые слова: бюрократия, бюрократизм, бюрократизация, политическая власть, политика, государство.

бюрократія радянський суспільний політичний

Deals with the nature and content of the bureaucracy as a phenomenon of social and political life in the Soviet period. The main stages in the development of the bureaucratic apparatus of the Soviet Union and highlighted the characteristics of the Soviet model of bureaucracy.

Key words: bureaucracy, bureaucratism, bureaucratization, political power, policy, state.

Особливого звучання останнім часом набула проблема трансформації бюрократій соціалістичних суспільств у постсоціалістичну їхню форму. Тут помітні дослідження таких учених як Д. Ледон, М. Озерна, С. Холмс, С. Ланцов, У. Гельман, В. Пастухов.

Хоча й людство розвивається за єдиними законами, але в рамках цих законів у кожної окремої країни, більше того, кожної цивілізації, є своя специфіка, свій особливий шлях. Україна знаходиться на краю розлому двох цивілізацій -- азіатської та європейської. Іноземні вторгнення принесли українському народу набагато більше страждань, ніж будь-якому європейському народу. Заради свободи від іноземного гніту Україна жертвувала внутрішньою свободою. Це одна із причин, чому в Україні за часи її багатовікової історії склався потужний бюрократичний «клас». Цей «клас» (звичайно, з урахуванням особливості кожної епохи) -- чиновники й депутати всіх рівнів, силовики, «правосуддя», привілейований або державний бізнес, партії при владі, пропагандистський апарат, одержавлена церква.

І хоча у вітчизняній історії був унікальний нетривалий період української державності часів козаччини., коли вона для всього світу показувала приклад збалансованого поєднання специфічної (військової) демократії і бюрократії. Коли носіями бюрократичної культури українського козацтва, насамперед, були військові писарі, які, втім, займалися провадженням не лише суто військових справ, а й справ управління на тих територіях, які контролювалися гетьманським урядом (військовий писар мав бути звичайно людиною письменною, освіченою, але й козаком, отже дотримуватися тих звичаїв і способу життя, що був притаманний козакам. Незмінним атрибутом військового писаря був каламар, але й шабля також. В інституті козацького військового писарства водночас уособлювалося європейське «шляхетство меча» і «шляхетство мантії»).

На жаль, ця традиція була пізніше повністю викорінена імперською бюрократією Росії та номенклатурою часів існування Радянського Союзу, які стали важливим етапом в історії формування сучасної української моделі.

Побудова радянської бюрократії почалася з діяльності В. Леніна, котрий став реалізатором ідей К. Маркса: необхідно повністю замінити апарат управління, і «зламати стару буржуазну машину керування» у ході пролетарської революції, необхідна диктатура правлячого класу для здійснення революційних завдань [1, с. 37].

Однак, ця проблема мала більше глибокі коріння. Вона полягала в бюрократичній політиці революціонерів у питаннях державного будівництва, в якій панували два начала: диктаторське, обумовлене прагненням обдарити всіх щасливим життям, і анархічного беззаконня, що стало нормою нового уряду. Всі владні функції опинилися в руках однієї партії.

Незважаючи на марксистсько-ленінську концепцію зламу державної машини й подолання бюрократії, бюрократія й особливо бюрократизм не тільки зберігся, але й почав набирати міць, що перевершила колишній «бюрократичний апарат» [2, с. 54]. Якщо в 1913 р. на 15 робітників доводився 1 чиновник, то в радянській країні вже в 1920 р. -- 1 чиновник на 7 пролетарів, тобто за 7 років кількість чиновників збільшилося вдвічі [3].

Колишні революціонери, що вимагали демократичних свобод, одержавши владу у свої руки, перетворюються в реакційний прошарок, що придушує будь-яку свободу.

Ще один важливий аспект відродження бюрократії відразу ж після революції, за Л. Троцьким, пов'язаний з відсталістю Росії по багатьом параметрам громадського життя. Економічна, соціальна й політична відсталість стала тією істотною причиною, що привела до появи бюрократії в її самих примітивних і грубих формах. Тобто, на модель радянської бюрократії вплинула нерозвиненість капіталізму, напівкріпосницькі форми громадського життя. При цьому Л. Троцький вважає, що допоки в державі є потреба в розподілі яких-небудь благ і привілеїв, завжди буде існувати апарат, створений для цих цілей. Бюрократія буде існувати завжди, тільки після революції держава відтворить її в тому або іншому варіанті [4, с. 249]. Тому мова може йти не про знищення бюрократії, а тільки про контроль над нею. Способи революційного контролю запропоновані К. Марксом полягали в наступному: не тільки виборність, але й змінюваність у будь-який час; плата не вище плати робітника; негайний перехід до того, щоб усі виконували функції контролю й нагляду [1, с. 43].

На відміну від Л. Троцького, М. Джилас давав ще категоричнішу характеристику бюрократії «нового» радянського суспільства. Суть його теорії полягає в тім, що після перемоги пролетарської революції комуністичний партійний апарат перетворюється в новий правлячий клас--клас партійної бюрократії. Даний клас монополізує влада в суспільстві, потім привласнює державну власність і стає класом визискувачів, підтримуючи свою диктаторську владу методами контролю.

Радянський правлячий клас не відразу виявив свою елітарність після жовтневого перевороту. Цей клас на той час ще не був злагодженим соціальним ладом, був різнорідний, психологічно суперечливий.

З початком у СРСР індустріалізації й колективізації сільського господарства відбувалося розширення партійних рядів, у тому числі й партбюрократії. Формувався усе більше й більше відособлений прошарок в суспільстві.

Новий поштовх свого розвитку бюрократична система правління одержала в 30-ті роки XX ст., бюрократія стає одним з надійних джерел раціоналізації громадського життя [5, с. 126]. Сталін став опиратися на бюрократію, як на основний інструмент побудови соціалізму. У радах була зведена на нівець самостійність, головну роль грали партійні комітети. Це є ще однією особливістю радянської бюрократичної системи.

Хрущовська «відлига» сприяє перетворенню еліти в «клас у собі», тобто на відміну від сталінського часу процес заміщення державних посад упорядковується. Виникають відносини, які за допомогою ідеології закріплюються як обов'язкові форми, формальність створює рамки, необхідні для всіх ланок ієрархічної градації. У цих рамках просування по службі формалізується. Приблизно із середини 60-х р. XX ст. створюються суб'єктивні умови для перетворення номенклатури з «класу в собі» в «клас для себе». Політична еліта усе більше перетвориться в особливий прошарок, вона прагне закріпити за собою державну владу.

Перші спроби змін, започатковані М. С. Хрущовим, носили, скоріше, непослідовний характер і незабаром були припинені набравшою сили й впливу бюрократією. Саме ж суперництво радянських еліт поступово приводило до повільного саморуйнування бюрократичного режиму.

Хоча в радянські часи офіційно вважалося, що еліти в СРСР немає й бути не може, у даних умовах невпинно формувався новий правлячий клас, нова еліта, представлена верхніми структурами партійного й державного апарата, чинами силових органів, господарськими керівниками. За влучним висловлюванням В. Пастухова «Радянська еліта народжується як номенклатура» [6, С. 49], що й відрізняє її від буржуазної європейської еліти.

З латинської слово «номенклатура» означає буквально перелік імен або найменувань. Щодо радянської держави, етимологічний зміст даного поняття в цілому відповідає його реальному змісту. Номенклатура -- перелік керівних посад, заміщення яких робить не керівник даного відомства, а вищий орган, особи, які такі посади заміщають або ж перебувають у резерві для заміщення, кандидатури які попередньо розглядалися й затверджувалися даним партійним комітетом [7, с. 132].

Хоча номенклатура -- клас відносно новий, виник в XX ст., але, так само, як і бюрократія, не є явищем, що не має ніяких історичних коренів. За своєю сутністю це дуже древній клас, що, багаторазово створювався в різні епохи як пануючий клас, там, де застосовувалися методи тотального управління суспільством.

Не «видумав» номенклатуру й Сталін -- номенклатурні положення були списані зі старих російських установлень. Так у дореволюційного чиновництва можна помітити характерні номенклатурні ознаки. Радянське чиновництво, крім посадового окладу, домоглося деяких збільшень до зарплати («авоська» або їдальня IV Головного управління, потім «квартирних» (чиновникам І--ІІ класів «казенна квартира з дровами, покоївкою...»), а потім -- прогонних (транспортних) або «казенний виїзд з кучером за рахунок скарбниці»).

Вподальшому список благ недоступних простим радянським громадянам і навпаки досить доступним номенклатурі поступово розширювався: безкоштовні або пільгові путівки в дома відпочинку й санаторії, надання квартир у будинках підвищеної комфортності, спецлікарні й поліклініки, держдачі тощо.

Незважаючи на те, що номенклатурний механізм уже був приведений у дію, закріплення в нормативних документах він ще не мав. Датою оформлення номенклатури можна вважати 12 червня 1923 р., коли Оргбюро ЦК прийняло постанову «Про призначення». У жовтні 1923 р. ЦК партії виніс рішення про основні завдання обліково-розподільної роботи, а 16 листопада 1925 р. Оргбюро прийняло нове розгорнуте положення про порядок підбору й призначення працівників

Легітимізувавшись у постсталінський період, радянська адміністрація не перетворилася в європейську бюрократію, а створила особливий тип, де все будувалося не на ділових якостях встановлених правилах, а на особистих зв'язках, особистій відданості, про законність в точному значенні цього слова не могло бути й мови. Відновлені були гірші риси антиєвропейської самодержавної бюрократії. Справедливі слова сучасного західного правознавця -- Альтинга Фон Гейзенау: «Під ярмом всюдисущої адміністрації самодержавного або тоталітарного ладу було тільки дві можливості: або слухняність, або бунт. Позбавлена політичної легітимності, сама адміністрація могла бути лише всемогутньої й репресивної або ж неспроможною й впадаючою у хаос» [8, C. 30].

Тут виникає ще одне цікаве наукове запитання, чи можна вважати номенклатуру синонімом чиновництва або бюрократії.

Дійсно, «у номенклатурній системі, як і в бюрократичної, «кожен приписаний до свого місця, кожен повинен залишатися там доти, поки це вважають за потрібне». Однак це не вписується в розуміння бюрократії, якщо говорити про неї з погляду М. Вебера, така властивість, як безвідповідальність. Якщо бюрократія в ідеалі повинна мати професійні навички (знаннями, точністю й швидкістю управлінського процесу), то номенклатура ними не володіє зовсім.

Ще більше збільшує різницю визначальна сила цих двох явищ. Чиновництво виконує накази державних органів, тоді як номенклатура сама диктує свою волю цим органам через рішення, думки й вказівки керівних партійних інстанцій. Тут, варто привести дуже вдалу цитату М. Восленського: «У демократичних суспільствах бюрократи -- це привілейовані слуги, номенклатура -- самовладні господарі» [7, с. 132]. До того ж у номенклатурі немає характерної для бюрократії твердої ієрархії рангів, і головне -- у номенклатурі немає складової сутності чиновництва, планомірного переміщення всіх чиновників нагору по сходам ієрархічної градації. Легко змінюються спеціальності, кабінети, але непорушною залишається приналежність до номенклатури.

Після революції 1917 р. стало різко не вистачати професійних керівників. І тоді у владу рушили всі ті, хто був недворянського походження й вступив у правлячу партію -- це були головні умови для того, щоб запросто потрапити у владу. Люди відбиралися також по «політичних ознаках». Ці ознаки стали твердою й незмінною основою призначень на всі відповідальні пости в СРСР Це пояснюється наступною закономірністю: призначати на посади людей, які для роботи на цих посадах абсолютно не підходять, щоб кожний почував, що займає місце не по праву, а за милістю його керівництва. «У нас незамінних людей немає!» -- це теза товариша Сталіна.

Сформовану нову обстановку в партійному апараті Троцький називає «бюрократизацією партії» і констатує: «Партія живе на два поверхи: у верхньому вирішують, а в нижньому тільки довідуються про рішення» [7, с. 132].

Номенклатура міцно взяла у свої руки влада в суспільстві й до 80-х р. тільки модернізувалася. Особливо важливою віхою в історії номенклатури стало підпорядкування їй КДБ. Верхівка номенклатури продовжувала стежити за тим, щоб органи не вийшли з-під її контролю. Після 1970 р. поступово зникає в біографічних даних вищої номенклатури графа «соціальне походження», такі відомості засекречуються. Швидше за все, це пов'язане з появою нового класу «службовців», ознаки й численність якого дозволяють говорити про них саме як про клас. В номенклатурі виростає класова свідомість, вона почуває свою спільність. Як замкнута каста, що править в СРСР вона починає переходити до самовідтворення. Номенклатурна посада не успадковується, але приналежність до класу номенклатури стає фактично спадкоємною.

Показові й зміни в освітньому рівні номенклатури. Брежнєвська номенклатура, в основному, має технічне, військове або сільськогосподарське утворення, а юристи в рядах номенклатури були великою рідкістю. Їхній професіоналізм був украй небезпечний сталому корпоративному режиму.

Як відбувається ухвалення рішення у владній структурі.

Ініціатива його підготовки й прийняття може виходити як від якого-небудь відомства, що перебуває в сфері влади даного парткомітету, так і зверху, тобто від самого бюро, секретаріату або вищого органа. Природно, при розробці рішення ніхто не стане радитися з юристами -- це зовсім не вигідно. До того ж, дефіцит юристів у вищих ешелонах влади відчувався дуже сильно. Вони були попросту не потрібні владі. Рішення були обов'язкові для виконання всіма, причому, навіть яке-небудь мало-мальськи серйозна справа в організації або підприємстві вимагала схвалення зверху. Керівні органи номенклатури завжди чіпко трималися за свою монополію прийняття рішень. Участь партапарату в прийнятті рішень йшло набагато далі підготовки проектів. Адже є чимало питань, які вважаються занадто дрібними для того, щоб їх вирішували великі органи влади. Так навіщо ж їх завантажувати ними, якщо багато чого можна вирішити швидко, без тяганини, на місцях. Номенклатурщики, що не входять до складу бюро, секретаріату й у партаапарат, теж здійснюють влада, але в межах, окреслених політичними рішеннями керівних органів номенклатури й вказівками апарату.

Номенклатура -- типовий клас службовців. Такий клас являло собою у свій час у феодальному суспільстві спочатку боярство, а потім -- дворянство. Всі члени класу номенклатури є формально службовцями. Вони займають певні -- незмінно керівні -- посади в партійному й державному апараті. Номенклатура служить. Але чи працює вона

Якщо вона не працює, то в цьому винні зовсім не люди, а сама система соціалізму. В умовах абсолютної монополії немає потреби намагатися й працювати. Заняття цих людей -- побудова своєї власної кар'єри, власного життя, а зовсім не долі людей і всього суспільства в цілому. Паразитизм вражає будь-який панівний клас. Клас же номенклатури особливо підданий паразитичному переродженню.

Історичний досвід показує, що з часом користь, одержувана суспільством від діяльності панівного класу, поступово зменшується, а ціна, що суспільство сплачує за цю діяльність, зростає. Однак наступає момент, коли рентабельність стає нульовою, а потім негативною величиною: витрати суспільства на панівний клас починають перевищувати його внесок у добробут суспільства. Історія свідчить, що в такому випадку суспільство починає усе більш активно боротися за звільнення від пануючого класу-паразита, і в остаточному підсумку неодмінно домагається успіху. Ціна правління класу номенклатури в СРСР велика й тяжка.

Проте не зовсім правильно також думати, що панування номенклатури не принесло суспільству в Радянському Союзі рівно нічого позитивного. Можливо, що, не будь номенклатури, важка промисловість в Україні виявилася б менш развинутою, проте були б розвинені набагато краще, виробництво товарів народного споживання, легка промисловість і харчова промисловість. Позитивно варто оцінити також те, що в Радянському Союзі була низька плата за житло, за користування транспортом, що було безкоштовним медичне обслуговування, що існувала безліч будинків відпочинку й санаторіїв, що були відносно недорогі книги, квитки в театри й кіно. У Радянському Союзі номенклатура непогано організовувала науково-дослідну роботу. Радянські школи -- початкова, середня й вища -- випускали високоосвічених фахівців, радянська освіта була однією з передових у світі. Дотепер з пострадянського простору йде інтенсивне перекачування «мізків» на «освічений» і високотехнологічний Захід, наші науковці практично зі всіх галузей науки затребувані в усьому світі.

Розпад номенклатури відбувся у два етапи. 15 жовтня 1989 р. у газеті «Правда» було оголошено, що комісія ЦК КПРС із питань партійного будівництва й кадрової політики ухвалила рішення щодо демонтажу номенклатурного механізму, про скасування «обліково-контрольної номенклатури». Із серпня 1991 р. вища партократія була позбавлена офіційного списочно-номенклатурного принципу влади.

Разпад номенклатури був обумовлений, головним чином, крахом її ядра -- унікального утворення «партії-держави».

Взагалі в ході розвитку радянського режиму в окремі тимчасові відрізки відбувався зсув ряду акцентів у діяльності бюрократії або убік зміцнення останньої, або в напрямку поступового її зм'якшення. Видозмінювалися як сама структура, статусне положення, інтереси, так і формальні процедури й прийоми бюрократичної системи управління.

Досить логічну інтерпретацію еволюції радянського правлячого класу запропонував В. Пастухов. Становлення радянської номенклатури, на його думку, за часом збіглося з етапом сталінського панування. Для владних структур це період твердої, без ясних формальних правил боротьби за посади [6, С. 22].

Бюрократи ставилися до своєї посади як до власності, вони робили все необхідне, щоб зберегти її, а по можливості передати в спадщину, що приводило до закритості еліти. Пізніше, під час «застою», остаточно формується структура радянського правлячого класу. Отримання посади розглядається як необхідна умова для користування частиною державної власності. Внаслідок цього радянська номенклатура намагається змінити суспільний устрій у своїх інтересах. Цей фактор усе більше помітним стає в часи М. Горбачова.

Становить значний інтерес також питання про те, наскільки веберівська модель раціональної бюрократії може бути застосована до апарату управління в суспільствах радянського типу. Так, у роботах П. Гайденко і Ю. Давидова висловлювалося припущення, що в радянському суспільстві склався принципово новий тип бюрократії, що не укладається в рамки веберівскої теорії. Надалі Ю. Давидов розвинув цю тезу, охарактеризувавши даний тип як «тоталітарну » бюрократію. Але слід зазначити, якщо запропонований Ю. Давидовим опис бюрократії як інструмента прямого насильства, можливо, деякою мірою й застосувати до періоду правління Й. Сталіна, воно навряд чи може бути прикладене до партійної бюрократії післясталінської епохи [9].

Для характеристики сталінського режиму, очевидно, можуть використовуватися поняття патримоніалізму й патримоніальної бюрократії. Що ж стосується радянської бюрократії післясталінського періоду, вона може розглядатися як чисто бюрократичне панування або «панування чиновників». Тенденція до встановлення такого панування, характерна для всіх бюрократичних структур, й одержала в радянському суспільстві своє найбільш послідовне втілення. Це значною мірою було пов'язане з усуненням всіх противаг бюрократичному пануванню, будь-то система приватного підприємництва або представницька демократія. Але такий розвиток подій не здивував би М. Вебера, оскільки у своїх політичних статтях він пророкував, що перехід до соціалізму означав би граничне посилення влади бюрократії.

Таким чином, бюрократизм у СРСР і в інших країнах соціалізму означав відчуження великої маси робітників від влади, від керування спільними справами. Разом із цим відчуженням розцвіли всі характерні для бюрократизму явища: корпоратизм, формалізм, відомчість, кар'єризм, марнославство, авторитарність. Бюрократизм у перших країнах соціалізму отримав великий розмах через розбухання державного апарата в результаті надмірного одержавлення засобів виробництва й установлення твердого державного контролю над економікою й всім громадським життям. Якщо навіть вважати таке одержавлення необхідним для вирішення завдань первісного соціалістичного нагромадження, треба все ж таки визнати, що воно означало формальне усуспільнення виробництва. Але відчуження від управління суспільним справами не можна приписувати лише своєкорисливим інтересам, намірам і діяльності самої бюрократії. Дане відчуження, в першу чергу, є наслідком реальної нездатності маси трудящих управляти суспільством. Воно було наслідком того, що спільні справи соціалістичного суспільства були для багатьох робітників формально, а не реально загальними [10, с. 234].

Отже, ніколи ще в історії України влада бюрократії не була такою всеосяжною як в радянські часи. Помилки в політиці й економіці, викликані спробами швидко вирішити ідеологічні завдання, змушували вищий правлячий стан ще більше опиратися на бюрократію в надії виправити становище. Тому державні завдання зводилися не до канцелярії, упорядкованій структурі законів і приписань, а до сваволі, всупереч канцелярії. Всі складні соціальні проблеми вирішувалися шляхом створення нових організацій і реорганізації старих для здійснення бюрократичних рішень.

Варто також відзначити, що місце й роль бюрократії в історико- політичному процесі залежать від характеру політичної системи, причому, жоден сучасний режим не існує без бюрократії, що зосередила у своїх руках адміністративну владу. Радянський тип бюрократії представляє собою зразок державної служби, де держава якщо й не поглинає повністю суспільство, то, щонайменше, стає значно сильнішою за суспільство, передусім, тому що колективною працею управляли державні службовці.

Після розпаду Радянського Союзу та зміни суспільно-політичної системи України відразу почався процес перетворення і створення власної нової системи державної влади та її організаційних структур, але здійснювалося це, як і в соціалістичний період розвитку держави, на основі міркувань вищих посадовців без серйозних наукових обґрунтувань і публічного обговорення. Наука і громадськість, на початковому етапі демократизації сучасного українського суспільства, до вирішення проблем бюрократії не допускалися. У вітчизняній науці в цей період термін «бюрократія» тривалий час використовувався у зв'язку з комуністичною перспективою або як вимір недемократичності радянського суспільства [11].

Найбільш актуальним є дослідження пострадянської моделі бюрократії, яка найбільш близька для сучасної України, адже наша держава, навіть, на сьогодні потребує заміни номенклатурно-бюрократичного управління демократичним. Бюрократію необхідно поставити на те місце, де вона повинна бути в правовій демократичній державі. І головне, над чим потрібно працювати і що варто змінити, то це усвідомленість державною бюрократією своєї безвідповідальності перед громадянським суспільством.

Список використаних джерел:

1. Маркс К. Восемнадцатое брюмера Луи Бонапарта // К. Маркс, Ф. Энгельс.-Соч. 2-е изд. -- Т. 8. -- С. 115-217.

2. Давыдов Ю. Вебер и Ленин: кто прав / Ю. Давыдов // Диалог. -- 1991. -- №> 15. -- С. 54.

3. Сироткин В. Г. Новое наступление номенклатуры / В. Г. Сиротин [электронный ресурс]. -- Режим доступа: http: // rosnom. narod. ru/Doc/T31/htm--Название с экрана.

4. Троцкий Л. Д. Преданная революция / Л. Д. Троцкий. -- М., 1991. -- С. 210-211.

5. Макарин А. В. Бюрократия в системе политической власти / А. В. Макарин. -- СПб.: Изд-во С.-Петербургского университета, 2000. -- 156 с.

6. Пастухов В. Б. Три времени России. Общество и государство в прошлом--настоящем--будущем / В. Б. Пастухов. -- М.: Юристъ, 1994. -- 347 с.

7. Восленский М. С. Номенклатура. Господствующий класс Советского Союза / М. С. Восленский. -- М.: Советская Россия, 1991.--624 с.

8. Альтинг фон Гейзенау Франц. Как совершить переход к правовому обществу

9. / Альтинг фон Гейзенау Франц. -- М., 1997. -- С. 30.

10. Гайденко П. П. Проблема бюрократии у Макса Вебера / П. П. Гайденко, Ю. Н. Давыдов // Вопросы философии. --№>3. -- 1991. -- С. 174-182.

11. Периклис П. Бюрократизм и социалистические перевороты XX в. / П. Периклис. -- М., 1996. -- С. 234.

12. Батрименко О. В. Бюрократія в сучасному суспільстві: сутність, роль і тенденції розвитку: Монографія / О. В. Батрименко. -- К.: Академвидав, 2012. -- 304 с.

Размещено на Allbest.ru