Україна і ЄС: світоглядні та технічні проблеми інтеграції

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

УКРАЇНА І ЄС: СВІТОГЛЯДНІ ТА ТЕХНІЧНІ ПРОБЛЕМИ ІНТЕГРАЦІЇ

Грубов В. М.

Аналізуються існуючи і майбутні ризики політики європейської інтеграції та перспективи національного розвитку України.

Ключові слова: євроінтеграція, європейська демократія, національні інтереси, мир-система, світогляд, інноваційний розвиток.

Анализируются существующие и будущие риски политики европейской интеграции и перспективы национального развития Украины.

Ключевые слова: европейская интеграция, европейская демократия, национальные интересы, мир-система, мировоззрение, инновационное развитие.

ризик політика європейська інтеграція

In this article are analysed present and future risks of policy of European integration and prospects of national development of Ukraine.

Key words: european integration, еuropean democracy, national interests, the world as a system, world outlook, innovation development.

Актуальність проблеми. В стихії соціального розвитку де взаємодіють суб'єкти політики та економіки, природно присутній основний закон життя - мислити глобально, діяти локально. Хто не діє той програє. Дія -- це не тільки проголошені наміри у вигляді концепцій, планів і стратегій, але й можливості, ресурси і прогнози. Це результат аналізу комплексу внутрішніх і зовнішніх чинників розвитку, мета якого благо суспільства і держави. Але все це втрачає сенс, якщо суб'єкти державної політики перебувають у стані нестачі інформації, щодо тенденцій сучасного світового розвитку, або в силу певних обставин використовують її в вузько корисних цілях певних соціальних груп.

На європейському просторі найбільш виразно така особливість національної поведінки притаманна для України, яка впродовж тривалого часу знаходиться у процесі реалізації проголошеної політики європейської інтеграції. Наполегливість Києва щодо готовності виконувати вимоги ЄС Європа почула на лютневому (2013) саміті Україна -- ЄС. Результатом порозуміння сторін стала готовність Брюсселя у листопаді місяці (2013) на черговому спільному саміті у Вільнюсі укласти з Україною Угоду щодо співпраці у форматі асоціації та утворення зони вільної торгівлі. Може здаватися, що на даному етапі розвитку України як молодої держави такий успіх слід привітати і вважати таким, що він відповідає національним інтересам. Проте аналіз діалогу Києва і Брюсселя дає підстави стверджувати, що тонкощі звучання всіх попередньо укладених документів та їх виконання з боку ЄС, може дещо понизити рівень оптимістичних очікувань Києва.

Отже потрібно більш прискіпливо подивитися на поведінку партнерів по діалогу. Прикладом може слугувати виконання ЄС Угоди про партнерство і співпрацю між Україною і ЄС підписаною у 1994 році. Нагадаймо українська сторона ратифікувала її у 1994, а ЄС лише у 1998 році. Причина такого тривалого рішення знаходиться на поверхні -- ЄС виписав для України механізми і технічний регламент виконання цієї Угоди. Не знати такі тонкощі міждержавних відносин українська сторона не могла. Отже можна констатувати, що Угода була прийнята українськими політиками і бізнес-колами з позиції доцільності європейської перспективи скоріш «під себе», ніж для користі державного розвитку. Про сферу національних інтересів, які слід розглядати з позиції соціального самопочуття і рівня життя широких верств населення тут не йдеться. Укладання цієї Угоди засвідчило наміри впливових фінансово-промислових груп, які в першу чергу лобіюють цей курс та угруповань політичних сил, які їх обслуговують жити в Європі як най скоріш і за рахунок ресурсів держави.

В євроінтеграційні картині вітчизняного інформаційного простору проглядається декілька ключових сюжетів. Сюжет перший: через інститути політики великий український бізнес (фінансово-промислові групи) спромігся виконати два найважливіших для себе завдання: зробити державу виразником своїх інтересів та подати євромету як безальтернативній шлях розвитку країни. Сюжет другий: у свідомості пересічного українця європропаганда сформувала Європу як територію громадянського миру, достатку і гарного життя для всіх, де поняття «наполеглива праця кожного заради такого життя» на її сторінках фактично відсутнє. Європа територія процвітання, а всі її громадяни однаково щасливі і заможні. Сюжет третій, Україна в Європі позиціонуєтся як «рівній серед рівних», а ЄС в Україні як донор передових технологій і ринок українських товарів. Все це дає підстави подивитися на зазначенні питання у контексті більш широкої аналітики та відомих методологічних підходів дослідження соціально-економічних систем, які у свій час запропонували А. Франк, Ф. Бордель, І. Валлернстайн та ін. Це надасть можливість розмежувати міфи і реальність євроінтеграції і подивитися на стратегію національного розвитку України у дійсно національному ключі.

Щодо ЄС, то тут є тенденція яка по відношенню до євроінтеграційних сподівань України виглядає як певний парадокс. Йдеться про намірі Лондону вийти з ЄС. З метою реалізації цього наміру у 2014 році в Британії планується провести загальнонаціональний референдум. Головний мотив, що спонукав британських політиків до такого кроку -- втрата Лондоном національного суверенітету. А саме можливості уряду Британії приймати рішення на власній території у відповідності до стратегії національного розвитку.

Вивчення спільної заяви за результатами саміту Україна -- ЄС, який відбувся 25 лютого 2013 року в Брюсселі та Проекту Договору про Асоціацію між Україною і ЄС на Вільнюському (листопад 2013) саміті дає підстави стверджувати, що по відношенню до України Європа як і раніш виступає з позицій «вчителя» і про діалог у рамках «рівній серед рівних» не йдеться. Скоріш -- це розмова двох партнерів, серед яких один демонструє свою зверхність. Як політичне об'єднання, яке будується на спільних цінностях ЄС знову звернув увагу українського керівництва на необхідність імплементації у національне законодавство демократичних норм, дотримання прав і свобод людини, формування громадянського суспільства, модернізацію політичної системи, проведення економічних реформ та ін [1]. Для Європи -- це пріоритети життя, для України -- це лише орієнтири, яких слід дотримуватися на шляху до Європи.

Для Києва в європейській інтеграції ці питання є ключовими і, схоже за все, вони стануть своєрідними індикаторами -- бар'єрами, які поставлять Україну у тамбур європейського експресу, з якого їй прийдеться надто довго виходити. Наприклад, у Проекті Договору про Асоціацію (Вільнюс, листопад 2013) йдеться про 10, 20, а то і більше років. Тут слід нагадати приклад Туреччини, яка набагато ближча до Європи ніж Україна через стандарти НАТО, але, яка у стані європейських очікувань знаходиться вже понад 20 років. Амбітних турецьких політиків стримує Німеччина і Франція, які у політиці внутрішніх перетворень Анкари вбачають приховані пастки національного самоствердження, за яким стоїть фантом колишньої Османської імперії. Для політико-гуманітарного простору Європи заснованому на ліберально-демократичних цінностях -- це є надто небезпечним викликом. З другого боку Києву слід взяти до уваги і те, що не всі європейські цінності не такими і бездоганними. Є базові як основа європейського дому, які у свій час визначили І. Кант, Й.

Фіхте і Г. Гегель -- це справедливій (демократичний) державний устрій, свобода індивіда і громадянське суспільство. Є -- і агресивна мораль певного прошарку населення, яка руйнує традиційну сім'ю, як основу будь-якого суспільства, і проти якої виступають самі європейці. Але на жаль вустами європейській політиків і те і інше позиціонується як універсальне благо для всіх і кожного.

Європейський політичний бомонд постійно демонструє, що як спільнота стабільності ЄС формується на основі демократичних національних утворень, фундаментом яких виступає ланцюговий зв'язок: стабільне громадянське суспільство, відкрита країни, співпраця демократичних країн. Оскільки така модель ґрунтується на кон'юнктивному зв'язку «і», то ланками, що з'єднують держави як елементи системи, можуть виступати тільки спільні цінності, цілі та інтереси. На рівні міждержавного діалогу це означатиме, що політичний курс країни, яка прагне стати членом такої системи цінностей, має перебувати у руслі ліберально-демократичних орієнтирів. Недемократичні країни учасницями такого утворення бути не можуть. Але вони можуть співпрацювати із системою через різноманітні інститути і сприяти поширенню поля демократії і стабільності. Прикладом такої співпраці і є Україна.

У свідомість пересічного громадянина України євроінтеграція найчастіше перегукується з такими терміни як «демократична Європа» «спільнота цінностей», «європейська демократія», «соціальне партнерство», «держава загального добробуту» та ін. Вони позиціонуються як продукт народної демократії і позбавлені політико-ідеологічного забарвлення. Це природно, адже в силу життєвих потреб людина не занурюється у тонкощі контекстів різних заяв, промов, статей і документів. Інша справа, коли це стосується представників експертної спільноти і політиків. Тут слід звернути увагу на історичний контекст найбільш вживаємих термінів і наявність семантичного чинника

Нагадаємо, що семантика -- це галузь мовознавства, яка вивчає значення і зміст мовної одиниці: слова, речення. Відповідно, слова і речення, якими оперують науковці і політики при визначенні певних термінів і понять є проблемою змісту. Особливо промовистою вона стає, коли спілкування відображає вантаж культури, історії та політики і відбувається між різномовними партнерами, які дотримуються різних стратегій. Природно, що в такому разі виникає питання адекватності форми (слова, речення) та її змісту. Відповідно, може йтися про знайомі речі, але за термінологічною грою втрачатиметься їх зміст, і вони виглядатимуть як певна суперечність.

З цього приводу звернемо увагу на знаних представників європейської і американської науки, які на наш погляд дають досить обґрунтовану відповідь, що криється за цими мовними сполученнями і текстами документів, які на них побудовані.

Німецький історик Е. Хельцль звертає увагу на «генетичну пам'ять» західних європейців, яка увібрала і сконцентрувала в собі уроки єдиної історії та цінностей лібералізму. Це не дає їм змоги подивитися на Європу Східну по-іншому, окрім як крізь «генетичну лупу». Він стверджує, що «географічно Європу можна позначити як крайню кінцівку Азії, як частку європейського континенту. Європа, у її вузькому сенсі, є в основному історичним, культурним, цивілізаційним, а також політичним поняттям» [2, с. 57]. У країн Східної Європи, впевнений він, неєвропейські соціальні та релігійні основи. Вони не знали повновладних станів, не знали Реформації і Ренесансу, не були морськими країнами.

Але неабияк на сформування генетичну пам'яті європейця вплинули соціально-культурні умови раннього періоду індустріалізму, духовною основою яких стала індивідуальна свобода. Як квінтесенція втілення ліберальної ідеї у суспільну практику свобода, перш за все, увійшла в економічну сферу відносин і покликала до життя «homo faber» -- «людину фабричну». Сформував набір аксіом і гасел ліберальна ідея поступово охопила соціальні реальності на національному та міжнародному рівні і сприяла народженню європейських демократій. Неабиякою привабливою силою залишається вона і сьогодні. Але у європейському соціумі свобода і демократія -- це два антипода ліберальної ідеї, які протистоять один одному, а їх прихильники ворогують між собою. І причина тут криється не в приниженні ролі вільної особистості у суспільному розвитку, а в тому, що свобода прагне руйнування всіх існуючих і можливих духовно-культурних і соціальних кордонів, демократія навпаки -- певних обмежень в інтересах більшості. В остаточному вимірі демократія і демократизація відчуваються на рівні соціального самопочуття громадянина, яке пов'язується з кількістю отриманих матеріальних і духовних благ, охороною здоров'я, освітою, безпечними умовами існування тощо. Розширення демократії означатиме, що кількість соціально захищених державою людей в окремих країнах і в світі в цілому зростатиме. Ліберальна ідеологема таку тенденцію схвалює, а лібералізм узагалі має її за апріорну мету. Але парадокс лібералізму полягає у тому, що такий хід подій він консервує на рівні ідеї. Для прихильників ідеї лібералізму -- це лише «процес», а не «кінцевий результат» у вигляді призу, який обов'язково мають отримати всі загалом і кожен зокрема. Принципу рівності протиставляється принцип справедливості на основі талантів кожного. Спекулятивний сектор світової економіки -- це також талант. Це найяскравішій прояв втілення свободи та її невтішних наслідків, які у кінцевому рахунку отримало людство. Руйнівні механізми цього феномену капіталістичного способу виробництва вже добре описано. Згадаймо хоча б відому працю «Лексус і оливкове дерево» Т Фрідмана. Однак, це не означає що всі поділяють таку точку зору. Наприклад, захисник ліберальної ідеї Гв. Ді Руджеро зазначає, що «незаперечним є той факт, що однобічне та нерозумне застосування принципу рівності може завдати серйозної шкоди неминуче нерівним та відмінним один від одного продуктам особи й поширювати не тільки саму посередність, а й любов до опосередкованості. Демократична заздрість до особистого багатства, вважає він, зменшує практичні можливості і для індивідуальної незалежності, самоуправління та опору гнобленню центральної влади; яка зосереджує всю власність й усі цінності в руках дедалі абстрактніших анонімних й безособових сутностей, а отже, бюрократизує життя суспільства, справляючи гнітючий вплив на його ритм, характер і атмосферу» [3, с. 1031]. Звідси Гв. Ді Руджеро пропонує свій вихід щодо розв'язання проблеми. На його думку, «шлях ліберальної демократії пролягатиме через прагнення демократії вільних людей -- виховання почуття автономності в населення, плекання духу спонтанного гуртування та співпраці,...торування шляху до управління державою за допомогою різноманітних та незалежних форм індивідуального й місцевого самоврядування.... Це завдання може бути здійснене тільки шляхом терпеливої те ретельної освіти й практичного застосування індивідуальних талантів і здібностей» [3, с. 1031-1032].

Такий процес вкорінення демократії в традиційні культурні середовища найпослідовніший прихильник лібералізму Ф.Фукуяма охарактеризував як такий, що «переможцем виступає не так ліберальна практика, як ліберальна ідея» [4, с. 1038]. За таких умов ідеологічна риторика остаточно виявляє в ліберальній ідеї примхи його месіанського призначення: лібералізм не панацея всесвітнього щастя і стабільності, лібералізм -- це шлях «м'якого» завоювання «світу історії» та утримання історичної перспективи в руках визнаного кола багатіїв і нового світового класу «кочівників», якими керує не почуття «рідної землі», а почуття грошей і задоволень. Звідси демократизація «світу історії», до якого відноситься і Україна, як стверджує американський соціолог І. Валлернстайн, відбувається за правилами і критеріями Заходу, де поняття «цивілізований», «компетентний», «демократія», «свобода» тощо за своєю суттю описують ієрархію, у якій одні люди більш цивілізовані і розумні, ніж інші [5, с. 129].

Зазначену тенденцію світового розвитку підкреслює і американський економіст Джозеф Стігліц. У своїй праці «Globalization and its Discontents» він пише, що «вся справа в певному способі думки». У розвинутих країнах, вважає він, «дуже стійкий колоніальний менталітет -- упевненість у тому, що вони краще, ніж самі країни, що розвиваються, знають, чого потребують останні» [6, с. 11]. Це є свідченням того, що такі поняття як «демократія», «свобода» і «політичний суверенітет» у вустах європейського ліберал-демократичного політика є поняттями подвійних стандартів, а «центри політичної влади і прийняття рішень висловлюють стратегії міжнародних трестів -- економічних і політичних» [7, с. 54]. В першу чергу це стосується Німеччини, Франції, Італії та Англії, які є лідерами політики європейського єднання. Адже ЄС -- це не стільки проект політичний і культурний, скільки проект економічний, за яким стоять інтереси великих фінансово-економічних корпорацій. Отже висновок перший -- входження України в Європейський Союз неодмінно призведе до втрати нею суверенітету, що означатиме передачу значної частки політичної влади європейській бюрократії. В таких умовах національна еліта буде виступати у ролі статиста, якому доручається виконувати завдання чергових інструкцій і дорожніх карт, які будуть написані у Брюсселі. Таку тенденцію ми спостерігаємо сьогодні в роботі Українського парламенту, який з моменту лютневого (2013) самміту Україна -- ЄС в прискореному режимі приймає закони євроінтеграційного характеру. Але наскільки прораховані наслідки таких політичних рішень для правового і соціального самопочуття широких верств населення України -- це питання досі залишається риторичним. Достатньо хоча б проаналізувати Проект Договору про Асоціацію України з ЄС.

Друга складова цього висновку полягає у тому, що сам термін «інтеграція» українська спільнота сприймає надто спрощено. На рівні громадських обговорень переважно йдеться або про приєднання, або про входження. У термінах «поглинання», або «розчинення» як результат взаємодії між сильною й слабкою стороною не йдеться зовсім. Тут є одна вагома причина. Вітчизняне інформаційне поле не дає можливості думати по-іншому. Адже у збагаченні форм комунікативної експансії європейської ідеї в інформаційно-культурне середовище України приймають участь не тільки політики, які відповідають за цей напрям роботи, але й відомі артисти, діячі культури, представники громадянського суспільства, студентство та ін. Лейтмотив цих акцій надто простий і проникливий: або ти живеш в тоталітарній країні і перебуваєш у жалюгідному стані, або ти живеш в умовах демократії і користуєшся благами європейської цивілізації. Зрозуміло, що у такій дилемі людська свідомість націлена на краще. Таке євронавіювання помітно вплинуло на спосіб мислення частки населення, а нові цінності і освіта за кордоном сприяли трансформації його світогляду у потрібному для ініціаторів цієї компанії напрямку. Особливо яскраво це проявилося, коли Президент України В. Янукович не підписав проект Договору про Асоціацію між Україною і ЄС на Вільнюському (листопад 2013) самміті ЄС. Але наскільки така тенденція є корисною для перспектив розвитку українського суспільства, яке тільки почало складатися, схоже для певної частки еліти України є питанням другорядним.

Про певні загрози самоідентифікації населення країни в умовах багатьох невизначеностей національного державотворення ми можемо дізнатися лише з окремих праць академічних інститутів, які цілеспрямовано займаються цією проблематикою. Наголошує на цьому і Стратегія Національної безпека України (2007). Але в силу характеру документу вона не дає і не може дати відповіді на питання як може бути змінено буття української спільноти під впливом ризиків європейських реалій. Не йдеться про це і в національному інформаційному просторі, адже всі негативи процесів зближення України з ЄС залишаються у тіні. Спираючись на відомі висловлення Карла Клаузевіца і Зігмунда Баумана можна впевнено стверджувати, що Україна опинилася у середовищі демократичних гасел де «нав'язування волі» (К. Клаузевіц) країнам-претендентам до вступу в ЄС відбувається без будь-яких видимих перспектив. Україна крок за кроком приносить в жертву суверенітет країни заради «інтеграції як політкоректного ім'я для асиміляції» (З. Бауман) у більш сильнішу економічну і політичну систему.

Висуваючи в інтеграційних процесах на перше місце економічний чинник ми практично віддаємо належне методологічному підходу «мир-системного» аналізу, який у свій час запропонував І. Валлернстайн у широковідомій праці «Современный мир-система. Капиталистическое земледелие и возникновение европейского мира-экономики в шестнадцатом веке». Сучасний Європейський Союз -- цілком підпадає під метод «мир-системного» аналізу як система-одиниця з єдиним поділом праці і множиною культур. На підставах класифікації І. Валлернстайна, на нашу думку, ЄС підпадає в утворення «мир-імперія», яка базується на єдиній політичній системі і єдиному (капіталістичному) способі виробництва. Ядро системи складається з декількох держав, які між собою не є рівними. Одна з них є гегемоном. Історія ядра -- історія боротьби за гегемонію між декількома претендентами. Але головне -- це відносини ядра і периферії. Їх сутність полягає у тому, що держави-ядра монопольно привласнюють надлишки продукту, який виробляється в країнах периферії.

Праісторія народження ЄС і його сьогодення підтверджує теоретичні роздуми І. Валлернстайна. Ядром ЄС є Німеччина, Франція, Італія та Англія. Економічним локомотивом -- Німеччина, а периферійною зоною країни-новачки -- Болгарія, Румунія, Угорщина, Польща, Словаччина, Естонія, Латвія, Литва. У випадку входження України в ЄС, вона поповнить цей список. Головний признак мир-системи як самодостатність ЄС почав втрачати у 60-х роках минулого століття. Головна причина знову ж таки знаходилися в економічному факторові. З одного боку країни ЄС відчули брак робочої сили та енергетичних ресурсів, а з другого, загострення економічної конкурентної боротьби спонукало керівництво ЄС до політики розширення контрольованого ринку за рахунок нових членів, яку воно почало проводити починаючи з 90-х років минулого століття. Щодо європейської периферії то перспективи девелопменталізму, якою так захоплювалася політична та економічна еліта країн-аутсайдерів ЄС, то цей концепт виявилася політичним міфом. В умовах фінансово-економічної кризи європейська солідарність зіткнулася з національним егоїзмом чим викрила тіньові сторони ринкової економіки. Класичний приклад -- це країни Прибалтики. Коли вони вступали в ЄС, вони сподівалися отримати частку європейського пірога. Свою частину вони отримували до тих пір, поки не розпочалася фінансово-економічна криза. Тоді стало ясно, що для ЄС ці країни абсолютно нічого не уявляють. Болгарія сподівалася на свій аграрний сектор. Але виявилося, що відносно аграрних комплексів Німеччини, Франції, Італії, та Іспанії він надто слабкий. У підсумку громадяни Болгарії розбігаються по всій Європі у якості звичайних робітників, а земельні ресурси країни опинилися в руках іноземного капіталу. Стосується це і таких країн як Угорщина і Румунія. Постає запитання: а яка доля очікує українській аграрний сектор

В підсумку у двох твердженнях І. Валлернстайна, що людство перебуває в «ілюзії теорії модернізації, яка полягає у обіцянці зробити всю систему «ядром» без периферії» і що «еволюція капіталізму як історичної системи дійсно веде до поляризації абсолютної, а не відносної бідності більшості» практично віддзеркалена головна тенденція світового економічного розвитку. Стосується вона і ЄС, економічна політика якого переслідує подвійні стандарти. Багатітимуть країни економічно розвинені, решта перебуватиме у стані збанкрутілої периферії. Зрозуміло, що йдеться про систему координат ЄС.

В підтвердження цієї думки звернемося до матеріалів круглого столу «Отношения Украины и России после подписания Украиной соглашения о ЗСТ с ЕС», який пройшов у Москві в Інституті Горшеніна 22 червня 2011 року. Адміністратор департаменту політики Європарламенту Інна Кірш відносно європейських перспектив України висловилася надто відверто. З її слів Київ повинен виконати домашнє завдання, яке включає в себе проведення політичної реформи європейського зразка, закриття низки машинобудівних заводів, продукція яких не відповідає європейському технічному регламенту, досягнення з Брюсселем угод щодо квотування сільгосппродукції і приведення агрокомплексу у відповідність до стандартів ЕС, усунення подвійної ціни на електроенергію тощо.

Постає питання з чим же України прагне в Європу з точки зору конкурентної спроможності.

Як відмічають фахівці в сфері економіки за роки реформ втрати ВВП України становлять біля одного трильйона доларів. Україна втратила більше двох третин свого інноваційного потенціалу і практично перетворилася у постачальника за кордон сировини, продукції з низьким рівнем доданої вартості і дешевої робочої сили. Експорт 85 % металу, що виробляється в країні, практично відобразив хвороби національної економіки, коли через експорт сировини відбувається інвестування у створення високотехнологічних робочих місць за кордоном, а своя економіка стає сировиною периферією центру. Сьогодні можна впевнено констатувати, що до розуміння важливості економіки знань, модель якої Європа почала будувати з 60-70 років минулого століття Україна лише наближається. Такий стан політики інноваційного розвитку віддзеркалюють парламентські слухання щодо стратегії інноваційного розвитку України на 2010-2020 роки, які відбулися в 2009 році у Верховній Раді України. У порівняні з країнами ЄС показники досягнень України у цій складовій економіки виглядають більш ніж скромно. Наприклад, частка високотехнологічної продукції у загальному експорті України лише протягом 2003-2007 років скоротилась з 2,4% до 1,2%. А всього по промисловості вона складає біля 6%. І це притому, що на інноваційний розвиток держава щорічно витрачає більш ніж 5 млрд. грн. [8, с. 44]. Такі цифри підтверджують і дані щорічника «Наукова та інноваційна діяльність в Україні» Так у 2010 році доля експорту в українській зовнішній торгівлі високотехнологічної продукції досягла лише 1405 млн. доларів США, що склало лише 2.73%. А в цілому для України торгівля високотехнологічною продукцією має від'ємне сальдо, яке щорічно складає понад 2.1 млрд. доларів США.

Слід мати на увазі і те, що щорічні потреби в коштах для здійснення інноваційної політики в промисловому комплексі складають біля 25 млрд. гри. Навіть при розробці і застосуванні механізмів залучення коштів власників підприємств на реконструкцію і переозброєння виробничих потужностей необхідні зарубіжні інвестиції. Тому реалізація стратегії інноваційного розвитку України зараз залежить не тільки від позиції бізнесу, але й від створення умов для інвестиційної привабливості із застосуванням законодавчих підходів і гарантій з боку держави. Наслідки прорахунків державної політики відобразилися на місці України серед країн Європи. Так згідно європейського інноваційного табло, за цим показником Україна знаходиться в останній 4-й групі країн Європи і відстає від країн-лідерів у 3 рази. Звідси постає питання: у якості якого економічного суб'єкту Україна прагне до Європи і яке місце їй відведено в європейському промисловому комплексі [8, с. 155-157]. Домінант причиною такого стану є те, що держава усунулася від організаційної і управлінської функції в сфері економіки у надії на розторопність бізнес структур. Унаслідок такої політики із 500 державних програм, які були прийняті за роки незалежності не виконана жодна, а гроші, які були виділені на їх реалізацію розкрадені.

Зовсім іншу картину ми бачимо в індустріально розвинутих країнах. Наприклад, інноваційна складова економіки ЄС складає 60 %, Південної Кореї і Японії--65 і 67% відповідно, а США--78%. І проблема тут полягає не в кількості фінансових ресурсів, які виділяються з бюджету, а в організації процесу інноваційного розвитку економіки і державним регулюванням цього процесу. Тут держава виступає у ролі координатора і аналітичного центру, який визначає стратегію розвитку не тільки окремих галузей промисловості, а й держави в цілому як інституту, який працює на благо якнайбільшої кількості людей. Сьогодні зміст європейської інноваційної політики визначає Лісабонська угода (2000). У відповідності до угоди Єврокомісія розробила дві головні програми фінансування на період 2007-2013 років: 1) Рамкова програма досліджень, технологічного розвитку і демонстрації (РП-7) (бюджет якої складає 50,5 млрд. євро) та 2) Рамкова програма конкурентоспроможності та інновацій (СІР) (бюджет--3621,3 млн. євро).

Формування національної стратегії інноваційного розвитку -- це складний багаторівневий процес, який зачіпає різноманітні сфери суспільного життя. Виходячи з стану української політичної та економічної системи починати слід з вивчення уроків європейської політики інноваційного розвитку 1993-2000 років, початок якої дав документ під назвою «Біла книга» Ж. Делора

Згідно доповіді Ж. Делора політика інноваційного розвитку повинна базуватися на декількох ключових положеннях: покращення освіти серед населення, сприяння розвитку науки та інтеграції освіти, науки і виробництва, забезпечення доступу суб'єктів господарювання до науково-технічних та інноваційних розробок та покращення виконання функцій державними органами влади.

Як видно центральним елементами інноваційної економіки є освіта і наука, які виховують громадянина та готують фахівця і науковця. Тобто йдеться про людській потенціал, людську індивідуальність як її розумів М. Вебер, яка прагне творчої самореалізації і узгодження власних інтересів з інтересами розвитку суспільства. На жаль українська дійсність інша. Національна стратегія інноваційного розвитку стала заручницею ситуації, коли національна система освіти скоріш віддзеркалює «приватний інтерес» ніж інтереси держави, де на перші ролі вийшли гроші і мода на професії. Внаслідок освіта стала жити своїм автономним життям і перестала бути органічною частиною великої науки, а наука перестала бути центром тяжіння для виробництва. Це три паралельні світи, які не пересікаються. [9, с. 547]. Стає все більш зрозумілим, що політика інноваційного розвитку України не може будуватися аби як без врахування стану освітньої і наукової сфер та розумного державного втручання. Вона потребує наполегливої праці всіх зацікавлених сторін і нового переосмислення кращих зразків світової практики і досвіду.

Отже який сенс для України несе поняття «європейська інтеграція». З цього приводу експертна спільнота дотримується наступної думки. Євроінтеграція -- це інструмент, щоб давати відповіді на ключові питання. Для України ключове питання -- це не буде чи буде вона членом ЄС, а чи буде вона конкурентоздатною в умовах глобальної конкуренції. У Брюсселі Україні дають зрозуміти, що договір -- це не фіксація статус-кво, а інструмент модернізації економіки і стандартів. Це складний шлях, на якому можливі втрати, але вони короткострокові і будуть зневільовані майбутніми довгостроковими прибутками. Про договір з ЄС потрібно думати як про інструмент модернізації економіки України для конкурентоспроможності на третіх ринках. Отже про повноправну присутність українських товаровиробників на ринку ЄС не йдеться. Мова може йти про вибіркову групу товарів нетехнологічного сектору, яким і без того важко пробитися на ринки Європи в силу політики квотування продукції товарних груп. Це дає підстави зробити відносно європейського будівництва другий і вельми невтішний висновок: трансінтернаціоналізація економічного фактору європейського проекту у межах створення чогось на зразок федеральних зв'язків між народами, які географічно згруповані в Європі не може відбутися з однієї причини -- кожна країна європейської спільноти має власні цілі і інтереси. Вони не можуть співпади в силу національних стратегій щодо збереження свого способу життя і світорозуміння. Особливо це стало відчутно сьогодні, коли національні складові світового ринку на різноманітних міжнародних площадках демонструють неспроможність виконувати досягнуті домовленості, а сама економічна система продукує локальні війни і конфлікти як перевірений шлях виходу з стану стагнації.

Список використаних джерел:

1. Спільна заява за результатами XVI самміту Україна -- ЄС // http: // dey mobus / com/new. 420122; Соглашение об ассоциации между Украиной и ЕС--соглашение о колонизации // http: // www. rbc. ua/ms/news/politics/soglasheme-ob-assotsiatsii-mezMu- ukrainoy-i-essoglashenie-09122013135500.

2. Чубарьян А. О. Европейская идея в истории: проблемы войны и мира / А. О. Чубарьян. -- М.: Международные отношения, 1987. -- 352 с.

3. Руджеро Гвідо Ді. Лібералізм і демократія // Лібералізм: Антологія / Упор. О. Проценко, В. Лісовий.--К.: Смолоскип, 2002. -- Х + 1126 с. («Політичні ідеології». Вип. 3. -- С. 1027-1032).

4. Фукуяма Ф. Всесвітня ліберальна революція // Лібералізм: Антологія / Упор. О. Проценко, В. Лісовий. -- К.: Смолоскип, 2002. --Х + 1126 с. («Політичні ідеології». Вип. 3. -- С. 10331043).

5. Валлернстайн И. Конец знакомого мира / И. Валлернстайн. Социология XXI века / Пер. с англ. Ред. В. Л. Иноземцева. -- М.: Логос, 2003. -- 368 с.

6. Стиглиц Дж. Непростая правда о глобализации / Дж. Стиглиц // Науковий світ. -- 2004. -- J№ 1 -- С. 8-11.

7. Материалы VI Научно-практической конференции «Глобальный кризис и проблемы мировой политики» // Вестник МГУ Политические науки.--2001. -- N° 3. Февраль.

8. Стратегія інноваційного розвитку України на 2010-2020 роки в умовах глобалізаційних викликів. -- К., 2009. -- 628 с.

9. Соціально-економічний стан України: наслідки для народу та держави: національна доповідь.--К.: НВЦ НБУВ, 2009. -- 687 с.

Размещено на Allbest.ru