Геополітичний вимір мовної політики посттоталітарної України: конструктивний і деструктивний аспекти проблеми

Размещено на http://www.allbest.ru/

Геополітичний вимір мовної політики посттоталітарної України: конструктивний і деструктивний аспекти проблеми

С. В. Савойська, д-р політ. наук, доц., КНУБіА

Ключові слова: геополітика, конструктивний, проросійський, деструктивний, національно-демократичний, європейський, мовна політика, Росія, спільнота, посттоталітарна Україна.

ГЕОПОЛИТИЧЕСКОЕ ИЗМЕРЕНИЕ ЯЗЫКОВОЙ ПОЛИТИКИ ПОСТТОТАЛИТАРНОИ УКРАИНЫ: КОНСТРУКТИВНЫЕ И ДЕСТРУКТИВНЫЕ АСПЕКТЫ ПРОБЛЕМЫ

Ключевые слова: геополитика, конструктивный, пророссийский, деструктивный, национально-демократический, европейский, языковая политика, Россия, общество, посттоталитарная Украина.

S. вауоувка

GEOPOLITICAL DIMENSION LANGUAGE POLICY POST-TOTALITARIAN UKRAINE: CONSTRUCTIVE AND DESTRUCTIVE ASPECTS OF THE PROBLEM

Keywords: geopolitics, constructive, pro-destructive, national, democratic, European, language policy, Russia, the community, post-totalitarian Ukraine.

Конструктивне розв'язання будь-якої проблеми дасть відповідь на багато існуючих питань та збереже світову спільноту від різних конфліктів. Україна протягом усіх років незалежності поступово втрачала ознаки соборності і самостійності та потрапила у торгову, газову, енергетичну, культурну, релігійну, політичну і мовну залежність від Росії. "Не зважаючи на декларації про європейський вибір (а часто під їх прикриттям) послідовно формувалися економічні передумови для (нерівноправної) інтеґрації України в євразійські структури, а далі - створення разом із Росією єдиної держави" [9, с. 12]. У зв'язку із цим посттоталітарна Українська держава довго вагалася із визначенням геополітичного курсу. Причиною такої невизначеності є її колоніальне минуле, коли на різних етапах історичного розвитку Українська держава була розділена між сусідніми країнами, від яких вона певною мірою успадкувала стиль життя і культуру, які відбилися на формуванні свідомості і ментальності українського народу. У зв'язку із цим мова, звичаї і свідомість громадян Західної України формувалися під впливом культур поляків, угорців, румун, чехів і словаків. У той же час історія і традиції мешканців Сходу і Півдня України формувались переважно під впливом російської культури. Відмінні погляди українського народу на історію, мову, звичаї, традиції, зовнішнью і внутрішню політику держави пов'язані з особливостями того середовища, в якому вимушено перебували мешканці того чи іншого регіону країни протягом кількох століть. Тобто, тоталітаризм, як справедливо зазначила Г. Редькіна, "можливий там, де населення не має спільного усвідомленого інтересу" [11, с. 226]. Він має такі особливості: "постійний економічний, інформаційний, комунікаційний, мовно-політичний, культурний кризовий стан, влада і бізнес постійно віддаляються від народу, політичні інституції обслуговують лише власні інтереси, хронічна недовіра до влади, інерція народу, формування сепаратистських настроїв тощо" [11, с. 227, 228]. Усе це дуже нагадує українську реальність. На основі традицій, мови, культури і духовності будь-якого регіону формувалася політична і державницька еліта, її вподобання і геополітичне розуміння, яке для одних вважалося деструктивним, для інших конструктивним, що у перекладі із французької мови (constructif) означає за- садничий і творчий [14, с. 333].

Окремі аспекти геополітичного виміру мовної політики посттоталітарної України досліджували як закордонні (П. Коєн, К. Лоренц, В. Оберт, Пітер М. Келлет, К. Фінк), так і вітчизняні учені, зокрема, А. Гарань, О. Герасимова, М.Гетьманчук, Г. Жаворонкова, А. Корж, В. Котигоренко, О. Кривицька, У. Лукач, О. Москаленко, Г. Палій, Ю. Саплін, Т. Сівашенко, О. Скібіцький, О. Туз, А. Турен, О. Убєйволк та ін. Суперечливість геополітичних орієнтацій ускладнює, на думку Г. Палій, вироблення у більшості громадян усвідомлення первинності національних інтересів України як єдиної держави над інтересами зовнішніх геополітичних центрів. "Протилежність політичних орієнтирів, поширених в українському полікультурному суспільстві, негативно впливає на рівень забезпечення національних інтересів, оскільки стимулює поляризацію ідентичностей у суспільстві, створює передумови для невизначеності і вразливості зовнішньополітичних позицій України" [8, с. 10]. Геополітичний вимір мовної політики посттоталітарної України тісно пов'язаний із процесами денаціоналізації українців, неофіційною двомовністю, дистанціюванням молодого покоління від російської історії, від східної моделі суспільного розвитку та утвердження європейських цінностей [5, с. 13-14]. За словами Пітер М. Келлет, внутрішні і зовнішні конфлікти тісно пов'язані з мовою, які надають їй особливого комунікативного значення. Учений вважає, що від мови залежить, як буде протікати конфлікт. Він зауважує, що комунікативний аспект у цьому випадку не завжди спрацьовує, оскільки конфліктуючі сторони не завжди дослуховуються одна до одної, не завжди думають над тим, що і як кажуть, не вміють або не хочуть добирати необхідні слова. Вибір мови і якість комунікації визначає матерію конфлікту, впливає на його динаміку і результат. У цій ситуації важливо осмислити зв'язок між вибором мови, розгортанням конфлікту та його наслідком. Комунікативний аспект перемовин між сторонами конфлікту полягає у тому, що мова може використовуватися в якості інструмента для досягнення позитивних змін у взаємних відносинах між конфліктуючими сторонами. Причиною мовно-політичних конфліктів є недовіра, прагнення слави та самостійності, - усе це, як вважає К. Лоренц, випливає із біологічних підвалин агресивності людини. За визначенням В. Оберта і К. Фінка, конфлікт - це напруженість у відносинах та антагоністична ворожість сторін. За словами П. Коєна, конфлікт - це досягнення цілей за рахунок придушення цілей опонента. На думку М. Цюрупи, конфлікт - це один із аспектів взаємодії людей у певному соціально-політичному середовищі, смисл якого полягає у поляризації позицій, їх зіткненні та веденні боротьби із метою розв'язання проблемної ситуації. Мотивація конфлікту, як вважає М. Цюрупа, обумовлена протилежними інтересами, потребами, цінностями і мотивами. На його думку, сторони конфлікту усвідомлюють відмінність інтересів та готові нести втрати заради здійснення мети. Він зазначає, що конфлікти, які мають місце у сучасній Україні, перешкоджають соціально-економічному розвитку та ускладнюють цивілізаційну євроатлантичну ходу. Мовно-політичні конфлікти послабляють єдність влади та інформаційного суспільства і відносяться до вищого щабля розвитку конфронтаційних відносин [13]. Мовно-політичний конфлікт відрізняється від інших видів конфлікту в Україні тим, що прямо ставить питання про владу, відносини, панування і підкорення. Боротьба за владу в Україні починається з мирних демонстрацій та нерідко закінчується міжвладними, міжпартійними і міжфракційними війнами у стінах Верховної Ради, причиною виникнення яких нерідко є мовно-політична проблема, яка використовується проросійськими політичними силами України і Росією із метою ескалації конфлікту. Свідченням цього є продовження конфлікту на Сході і Півдні Української держави Росією, яка пояснила власне вторгнення на півострів забороною в Україні російської мови, утисканням прав російськомовних громадян і захистом співвітчизників.

Геостратегічний сепаратистський план Москви щодо Української держави та її керівництва виразно відображається у цитаті відомого і впливового російського політика К. Затуліна, який стверджує, що "... Росії зовсім не потрібний сильний український президент і сильна Україна. Наш національний інтерес зовсім не полягає у тім, щоб Україна була могутньою державою, з якою ми мали б рахуватися. Так само Росії зовсім не потрібний сильний, далекоглядний, видатний державний діяч на чолі України. Нащо він їй? Щоб диктувати свою волю у складних обставинах нашого сьогоднішнього життя?" [2, с. 120]. Інша цитата К. Затуліна свідчить про істинні геополітичні плани Російської Федерації у ділянці захисту становища російськомовного населення України, інтереси якого, на його думку, українська влада обмежує, а розвиток російської мови згортає, що більшою мірою, як вважають проукраїнські учені, відноситься не до російської мови, а до української, яка у своїй державі знаходиться не на правах господині, а наймички. Так, проблема російськомовного населення України, на думку цього російського політика, є "основним важелем російської політики в Україні. Іншої опори, як він заявляє, для російської політики не існує" [2, с. 122]. Тобто, захист російського населення і російської мови - це лише прикриття тих істинних планів, які втілює у життя влада Російської Федерації в Україні. Населення України, яке, як зауважує К. Затулін, у повсякденному житті послуговується російською мовою, необхідно використати в особистих інтересах Кремля, аби реалізувати його геостратегічний план. І при цьому зовсім не важливо, як до цього ставиться український народ, а важливо лише те, щоб ідея відновлення Великої Росії була досягнута, бо без України, на думку Зб. Бжезинського, Росія перестане бути євроазійською імперією і залишиться лише азійською державою [3, с .314]. Покладаючись на принцим соціологічного підходу, а також всеукраїнське опитування Центру Разумкова і Соціологічної групи "Рейтинг", яке проводилося в усіх регіонах країни, крім Криму, з 28 березня по 2 квітня, відомо, що лише 12 % громадян України бажають приєднатися до Росії, Євросоюзу - 59,2 %, Митного союзу - 23,9 %. Не зважаючи на анексію АР Крим Росією та захоплення Донецької і Луганської областей, вступ до НАТО підтримує лише 46 % українських громадян. Якщо розглянути цю соціологію по регіонах, то найбільше прихильників приєднатися до Росії у Криму - 41 %, у Донецьку - 33 %, Луганську та Одесі - по 24 %, Запорізькій - 17 %, Харківській - 15 %, в інших областях майже 90 % мешканців проти приєднання до Росії. Зокрема І. Бекешкіна, стверджує, що ті громадяни України, які позитивно ставляться до Євросоюзу і НАТО, є радше україномовними, ніж російськомовними. Що стосується приєднання України до союзу із Росією і Білоруссю, то, за даними соціологів, шестеро із десяти противників такого приєднання послуговується українською мовою і лише 16,9 % - російською. Цікаво також і те, що більша половина громадян України, які бажають приєднатися до Євросоюзу, вважають, що українська мова має залишатися єдиною державною мовою в Україні. Противники цього геополітичного курсу виступають за надання російській мові статусу другої державної [16, с. 144].

А власне федеративний устрій України, що постійно нав'язується українцям, підтримує лише 16,7 % громадян, що у відсотковому значенні майже співпадає із кількістю етнічних росіян, що мешкають в Україні, -17,3 %, а унітарну державу із певною децентралізацією - 69,3 %. Ці цифри свідчать про те, що українці не готові ні до федералізації держави, ні приєднання до Росії. Військове вторгнення Росії в Україну свідчить, що, не зважаючи ні на що, вона вирішила розв'язати свої геополітичні проблеми за рахунок анексії України. У той же час за українську мову як єдину державну виступає 59,5 %, що практично співпадає із кількістю тих громадян, які бажають приєднатися до Європейського Союзу (59,2 %) [15]. Не зважаючи на те, що погляди українських громадян на мовне питання на протязі років незалежності весь час змінювались, мовний розподіл на регіони за ознакою україномовності і російськомовності в основному продовжує зберігатися, якщо зважити, що Захід є україномовним, Центр є таким на 80 %, а Схід є більш російськомовним, ніж Південь, якщо не враховувати Крим. Із вищезазначеного видно, що українське суспільство розділене за мовною ознакою, а мовна проблема в Україні тісно пов'язана із мовно-геополітич- ними уподобаннями українців. Власне, така мовно- геополітична сепаратистська стратегія Росії означає її фронтальний наступ на національні інтереси України, що спрацьовує на користь російських національних інтересів і російської мови в Україні. Це може призвести до втрати української державної незалежності, чому сприяють окремі відомі державні політики Росії, які свідчать, що "... без жесткой терапии российско-украинские отношения не выздоровят. Хотя распад Украины - проблемный для России вариант, но лучше способствовать ему, чем терпеть постоянный вызов Украины и эрозию наших усилий в ближнем зарубежье" [7, с. 112].

Отже, мовна політика проросійських і національно-демократичних політичних сил, їх полярні геополітичні уподобпання тісно переплелися у мовно-політичному конфлікті, чим активізували політичну кризу, яка перейшла в іншу фазу протистоянь, - російсько-український військовий конфлікт. Так, основними чинниками мовно-політичних конфліктів у сучасній Україні є бажання окремих політиків і політичних сил здобути владу або її повернути. Це прагнення приховувалося під такими гаслами, як "Руки прочь от русского языка!", "Защитим русский язык!", "Два языка - одно государство", "Не притесняйте русский язык!", "Хочу говорить по русски" і т. п. Багаторічні мовно-геополітичні прагнення проросійських політичних сил об'єднатися із Росією, відкриті кордони з Україною, через які Росія постачає зброю і військових в Україну, посприяли тому, що мовно-політичний конфлікт вийшов за межи держави і перетворився на військове протистояння, яке продовжується і наразі.

Відтак, "мовно-політичний конфлікт" як поняття - це: 1. Боротьба між різними політичними силами за владу і сфери впливу, в основі якої знаходиться мовна проблема, яку використовують у власних інтересах окремі політичні сили і якою спекулюють під час виборів. 2. Зіткнення мовно-політичних та інших інтересів лідерів політичних сил, їх ідеологій, культур, полярних за мовною ознакою регіонів і частин соціуму, що мають розбіжності в усвідомленні і розумінні звичаїв, традицій, історії певного народу, його культури, освіти, права, інформаційної політики тощо. 3. Протистояння між владою, опозицією та громадянським суспільством, що народжується, які виникають на ґрунті захисту і поширення російської/української мов. 4.Багатоаспекте явище, у якому переплітаються і стикаються соціально- політичні, ідеологічні, релігійні, культурні та інші проблеми. Щоб попередити або уникнути виникнення мовно-політичних конфліктів, доцільно вивчити їх природу, сутність, характер, навчитися їх розпізнавати, ними управляти та розв'язувати. У сучасній Україні геополітичні прагнення українського народу, який у зв'язку із цим був розділений проросійськи налаштованими політиками на російськомовних громадян, які підтримують курс до союзу із Росією (наразі таких 20 %), та україномовних, що орієнтуються на Євросоюз (наразі таких 65,5 %), супроводжувалися мовно-політичними конфліктами. Тобто, у порівнянні із попередніми відсотками кількість бажаючих приєднатися до Росії і Євросоюзу помітно збільшилася на користь останнього. Велику роль у цьому відіграли УПЦ МП, інформаційна, економічна, релігійна політика, проросійські ЗМІ, які великим авторитетом користувалися на Півдні і Сході держави. Усе це створило певний ґрунт і надбудову щодо військового втручання Росії на Схід України. Мовно-політичні конфлікти, які є складовою частиною етнополітичних конфліктів, мають місце в полікультурних суспільствах, де активно використовується дві і більше державних/офіційних, регіональних та інших мов.

Деструктивний аспект мовної геополітики полягає у тому, що в окремих багатомовних державах, зокрема у Швейцарії, кожен регіон визнає лише власну мову, яка визнається на державному рівні однією з офіційних. Ігнорування іншої офіційної мови, як правило, породжує протистояння, що нерідко відбувається у багатьох країнах, де на державному рівні існує дві і більше офіційних та регіональних мов. Якщо таку практику намагалася запровадити в Україні на догоду Росії минула влада, то наразі до цього прагне і нинішня, яка пропонує запроваджувати статус російської та іншої мови як офіційної або регіональної сільським, селищним і міським радам. Це є негативним досвідом для сучасної Української держави, яка знаходиться у стані війни із Росією. Російська мова у статусі офіційної/державної може анулювати усі ті заслуги, які здобула українська мова протягом усіх років незалежності, створити мовно-культурні проблеми, що можуть бути пов'язані із насильницьким нав'язуванням російської мови тим спільнотам, які цього не бажають. Тобто, "стимулювання мовно-культурної різноманітності, яке систематично нав'язується українській спільноті, як справедливо зазначає В. Кулик, може обернутися послабленням єдності суспільства, члени якого будуть ідентифікувати себе радше із певною групою, ніж усією громадською спільнотою, збільшуючи таким чином імовірність конфліктів між різними групами, які у найгіршому разі ведуть до війни або розколу країни" [6, с. 302].

Запровадження російської мови та інших мов в Україні у якості офіційної / державної може призвести до непорозуміння і протистояння між людьми, як це є у Швейцарії, де кожний регіон розмовляє лише власною мовою, а мову сусіднього регіону опановувати не бажає, що іноді призводить до катастроф, зокрема і на залізниці, із-за незнання мови. Проросійські політичні сили в Україні і російські політики у Росії і наразі не проти збудувати таку Швейцарію в Україні. Перші кроки у цьому напрямку уже зроблено: завдяки законам "Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин" та "Про засади державної мовної політики" на Сході, Півдні і Заході України запроваджено і функціонує сім регіональних мов. Така мовна полярність вимагає забезпечення фаховими спеціалістами на усіх рівнях, навчально-методичною літературою, книгами, мас-медіа, культурними програмами, навчальними закладами тощо. Проросійські політики, які підготували та ухвалили цей закон, розуміють, що усі офіційні і регіональні мови, які будуть запроваджені в Україні і захищені новою Конституцією, є лише ширмою для підвищення статусу російської мови.

Отже, геополітичний вибір курсу мешканців того чи іншого регіону України впливає не лише на його географічне розташування, тобто близькість кордонів до тієї чи іншої держави Заходу чи Сходу, а й мова, схожість культур, ментальність і свідомість. Така мовна геополітика зацікавила багатьох учених, як закордонних (Відаля де ля Блаша, А. Дугина, Ф. Ратцеля, К. Хаусхофера, Хелфорда Дж. Маккіндера, П. Савицького, Р. Челлена та ін.), так і вітчизняних, таких як О. Баган, Ф. Барановський, А. Гальчинський, О. Данільян, О. Дзьобань, Ю. Кобзар, М. Михальченко, А. Павко, М. Панов, Ф. Рудич, Т. Скубашевська, В. Туренко, М. Шульга, О. Ярошко та ін. Учені з'ясували термін "геополітика", його виникнення, сутність, характер та вплив на розвиток держави в усіх відношеннях, зокрема у культурно-мовній самобутності. На думку Ф. Рудича, геополітика - це мистецтво управління державою, "наука про державу як географічний організм, втілений у просторі, за допомогою якої владні структури визначають, що потрібно врахувати при ухваленні глобальних рішень для своїх народів" [10, с. 136]. Вітчизняні учені розглядали місце України у геополітичному просторі Євросоюзу і Російської Федерації. Більшість із них вважають, що Україна, яка є частиною Центральної і Східної Європи, повинна розвивати тісні відносини не лише з Європейським Союзом, до якого вона прагне приєднатися, а й із усіма іншими країнами, зокрема і Росією. Разом із тим, Українська держава, на думку багатьох учених, повинна мати добросусідські, взаємовигідні і рівноправні стосунки із Російською Федерацією та Європейським Союзом. Бажання Української держави увійти до складу європейських інституцій вимагає переосмислення власної соціально-політичної ідентифікації, національних і державних інтересів, геополітичних пріоритетів, а також тотожності з європейською культурною моделлю на основі української національної ідеї. Тому для українського полікультурного соціуму важливо об'єднатися навколо української автохтонної нації з одночасним збереженням власної культурно-мовної самобутності [4], що наразі і відбувається. А поштовхом до такого об'єднання була Помаранчева революція, революційні події кінця 2013 - на поч. 2014 рр., анексія АР Крим та агресія Росії проти України на її Сході. Тому Україна, як вважають учені і політики із національно-демократичними поглядами, в усіх випадках має дбати про національні інтереси. Теоретично таку ідею підтримують усі політики, зокрема і проросійськи налаштовані, які у поняття "національні інтереси" вкладають дещо інший зміст. Власне, щоб залучитися підтримкою громадян у прагненні приєднатися до союзу із Росією, проросійські політичні сили сучасної України, знайшли своїх однодумців на Сході і Півдні держави та в АРК, а національно-демократичні політичні сили, що орієнтуються на Європейський Союз і НАТО, (відсоток тих, хто симпатизує цій військовій організації, останнім часом збільшився з 46 % до 54 %) - у Центрі і на Заході держави. У цілому геополітичним устремлінням українського народу та Української держави стоїть на заваді російський мовно-геополітичний сепаратизм, що активізується у середині Української держави окремими проросійськи налаштованими політиками, і зовні - Росією, її політиками, владою та ученими. Але каменем спотикання на шляху до створення союзу, який би міг об'єднати Білорусь, Україну і Росію, на думку російських політиків, зокрема С. Бабуріна, В. Жириновського, К. Затуліна, Ю. Лужкова та ін., став укладений свого часу між Україною і Росією "Договір про дружбу, співробітництво і партнерство", унаслідок підписання якого Росія, начебто, втратила українські землі і роз'єднала "єдину російську націю". Так, окремі російські політики стверджують, що проголошення Української незалежної держави, - це катастрофа для Росії. Тому мовно-геополітична стратегія Росії вибудовується на невизнанні Української незалежної держави, її народу, української мови як єдиної державної та Української православної церкви Київського Патріархату, інституційні структури якої в анексованому Криму і на Сході держави піддаються погромам та знищуються за вказівкою РПЦ Росії та російської влади. Тому "у нинішній ситуації краще говорити не про об'єднання православних конфесій УПЦ КП, УАПЦ та УПЦ МП у єдину помісну православну церкву, а про їх зближення, порозуміння і прощення" [12, с. 345].

Відтак, мовно-геополітичний сепаратизм, який активізується проросійськими політичними силами в Україні і спецслужбами Російської Федерації, продовжує нарощувати свої оберти. Він базується на тріадній основі: мова - геополітика - сепаратизм. Його основу складає термін "геополітика", що походить від грецького ge, що означає Земля, і politike - мистецтво управління державою. Це поняття було запроваджено шведським політиком Р. Челленом, який розглядав його як "науку про державу, її географічний організм, втілений у просторі" [10, с. 136]. Практична і теоретична основа поняття "мовно-геополітичний сепаратизм" базується на трьох взаємозв'язаних складових: держава - географія - простір, що свідчить про те, що держава, як живий організм, не може існувати осторонь від усіх інших процесів, які відбуваються навколо неї та у світі. А оскільки Українська держава розташована між Європою та Азією, то вона має відношення і до Європи, і до Євразії. І тим не менше, Україна, на думку Ю. Бадзьо, "у межах європейської цивілізації має зберігати та утверджувати власну самобутність, і не входити до Європейського Союзу на засадах повного членства. Вона має упиратися інте- ґраційному наступу з обох боків - і зі Сходу, а також із Заходу" [1, с. 10]. Про це, до речі, свідчить історія формування, функціонування і розвитку Української держави, українського народу, української мови і культури. Тобто, усі процеси, зокрема і мовно-політичні, що відбуваються в одній державі, не можуть бути не помічені у просторі іншої. Кожна держава захищає насамперед власні інтереси, зокрема і ті, які знаходяться у рамках її геополітики. Росія вважає, що у рамках її геополітичних інтересів перебуває сучасна Україна і усе те, що відбувається на її території, зокрема й у мовній політиці. Тому вона намагається знайти шляхи, як вплинути на мовну політику України, щоб зберегти статус-кво для російськомовних громадян, яких вона має в Україні за ширму, якою прикриває істинні наміри - завоювати і підкорити собі усю територію України. Це, на думку багатьох українських учених, зокрема Л. Масенко, Л. На- горної, І. Кураса, І. Діяка, І. Дзюби та інших, загрожує розколом Української держави і знищенням її як самостійної і соборної інституції. Нав'язлива мовно-геополітична сепаратистська ідея щодо запровадження в Україні декількох регіональних та офіційних мов захищена багатьма законопроектами від проросійськи налаштованих політиків.

геополітика мовний український держава

1. Бадзьо Ю. Україна: четверта спроба або чи виживуть українці? / Ю. Бадзьо // Розбудова держави. - 1995. - № 10. - С. 33-37

2. Гальчинський А. Україна - на перехресті геополітичних інтересів. - К. : Знання України, 2002. - 180 с.

3. Гальчинський А. Помаранчева революція і нова влада / А. Гальчинський. - К. : Либідь, 2005. - 368 с.

4. Дрожжи- на С. Полікультурність сучасної України [Текст] / С. Дрожжина // Інтелект. Особистість. Цивілізація: Тематичний збірник наукових праць із соціально-філософських проблем. - Донецьк : ДонДУЕТ, 2003. - Вип. 1. Т. 2. - С. 232-243.

5. Корж А. Мовний чинник суспільної трансформації в Україні : автореф. дис. ... канд. політ. наук : 23.00.02 / Чернівецький національний ун-т ім. Ю. Федьковича. - Чернівці, 2004. - 20 с.

6. Мовна ситуація в Україні: між конфліктом і консенсусом. - К. : ІПіЕНД імені І. Ф. Кураса нАн України, 2008. - 398 с.

7. Національна безпека України 1994-1996 рр.: Наук. доп. НІСД / редкол.: О. Ф. Бєлов (голова) та ін. К. : НІСД, 1997. - 197 с.

8. Палій Г. Становлення єдиної національної ідентичності в контексті реалізації національних інтересів України : С. В. Савойская автореф. дис. ... канд. політ. наук : 23.00.05 / Національна академія наук України. Інститут держави і права ім. В. М. Корецького. - К., 2005. 16 с.

9. Пасічник В. Національна ідея в контексті українсько-російських відносин : автореф. дис. ... канд. політ. наук : 23.00.05 / Львівський національний ун-т ім. І.Франка. - Львів, 2004. - 20 с.

10. Політологічний словник : навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / за ред. М. Ф. Головатого та О. В. Антонюка. - К. : МАУП, 2005. - 792 с.

11. Редькіна Г. Особливості політичного режиму в Україні / Г. Редькіна // Наукові записки. К. : Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України, 2012. - № 6 (62). - С. 224-232.

12. Савойська С. Мовно- політичний сепаратизм як фактор дестабілізації національної єдності українського суспільства в умовах пострадянської трансформації / С. Савойська. - К. : Вид. центр "Просвіта", 2011. - 408 с.

13. Соснін О. Про поточні питання розбудови інфомаційного суспільства в Україні / О. Соснін // Віче. - 2010. - № 4. - С. 24-28.

14. Сучасний словник - мінімум іншомовних слів: Близько 9000 слів / уклали: О. І. Скопненко, Т. В. Цимбалюк. - К. : Довіра, 2008. - 798 с.

15. Україна в сучасному геополітичному просторі : теоретичний і практичний аспекти : [кол. моногр.] / за ред. Ф. М. Рудича. - К. : МАуП, 2002. - 488 с.

16. Юліане Бестерс-Дільґер. Мовна політика у засобах масової інформації // Мовна політика та мовна ситуація в Україні: Аналіз і рекомендації / за ред. Ю. Бестерс- Дільґер. - К. : Вид. дім "Києво-Могилянська академія", 2008. - 363 с.

Размещено на Allbest.ru