Політична обумовленість концепту Центральної Європи

Ключові слова: концепт, регіон, Центральна Європа, Центрально-Східна Європа.

А. Г. Донская

ПОЛИТИЧЕСКАЯ ОБУСЛОВЛЕННОСТЬ КОНЦЕПТА ЦЕНТРАЛЬНОЙ ЕВРОПЫ

Ключевые слова: концепт, регион, Центральная Европа, Центрально-Восточная Европа.

A. H. Donska POLITICAL CONDITIONALITY OF THE CONCEPT OF CENTRAL EUROPE

In the article was considered the political background of the concept of Central Europe, investigated the main approaches to its interpretation. It is revealed the interdependence of the concept and political process, which allows to outline the main reasons to initiate and to change the discourse on that region in different countries.

Key words: concept, region, Central Europe, East-Central Europe.

Поняття Центральної Європи характеризує одну з найбільш нестійких та нерівномірних частин Європи. Не маючи чіткого географічного позначення, Центральна Європа може розглядатися як відповідь на світові політичні виклики. Розгляд поняття "Центральна Європа" передбачає аналіз ряду різноманітних наукових, політичних та ідеологічних концепцій, які іноді суперечать одна одній. Відповідно до існуючого різноманіття трактувань і позначень, Центральну Європу доцільно розглядати як концепт, тобто поняття, наповнене різним змістом відповідно до певних культурних, соціальних та політичних реаліях.

Ще у 50-х рр. ХХ ст. існувала дискусія серед географів щодо доцільності вживання поняття "Центральна Європа", адже це скоріше "фантом уяви" [18, р. 16], аніж географічна одиниця. За класифікацією ООН [10] Центральну Європу і до сьогодні офіційно не визнано макрогеографічним регіоном Європи. Науковий дискурс довкола концепту Центральної Європи потребує специфічного політологічного вивчення, адже "політологи вважають поняття "Центральна Європа" політичним терміном з чітко визначеними функціями - послуговуватися ним означає окреслювати певний простір поміж іншими геополітичними одиницями" [2], воно використовується як спосіб політичної інтеграції, як позначення існуючої системи владних відносин або ж в якості маркування геополітичного простору в межах Європи. Крім того, "Центральну Європу не можна визначати та окреслити політичними кордонами (які, неавтентичні, постійно зазнають вторгнень, завоювань та окупацій), скоріше спільною ситуацією, яка наново сполучає народи, перегруповує їх кожний раз інакше вздовж уявних і постійно мінливих кордонів, які позначають площину, заселену тими самими спогадами, тими самими проблемами та конфліктами, тією самою спільною традицією" [4].

Існує три основних підходи до виокремлення центру в Європі (сформульовані Райнером Шмідтом [17, s. 15-16]). По-перше, на основі горизонтального поділу території на Захід-Центр-Схід. По-друге, вертикальний поділ на Північ-Центр-Південь. По-третє, це схема "центр-периферія", яка виникла за часів існування Римської імперії та була відновлена теоретиками світ-системного підходу вже у ХХ столітті. Тож, під час виокремлення регіону Центральної Європи, використовуються лише деякі географічні терміни, а сам регіон не має під собою чіткого географічного підґрунтя, в більшості поділ проходив за соціально-політичними ознаками і варіювався в залежності від світових політичних відносин певного історичного періоду. Як зауважує Івер Нойман "Дискурс про Центральну Європу передбачає безкінечні варіації використання і застосування геополітичних і культурних критеріїв для відмежування Центральної Європи" [5, с. 194]. Можна виокремити два основних типи обґрунтування країнами своєї центральності, які визначаються специфічними напрямами розгортання центральноєвропейського дискурсу в науці та політиці. політичний концепт європа

Перший тип характеризується тим, що географічні показники використовуються як основа тої чи іншої політики. Відносно невеликі країни, які з певних історичних та соціально-культурних причин протиставлялися "Західним" і сприймалися як "Східні", прагнули, навпаки, відмежуватися від стереотипізованого сприйняття "Сходу" і наблизитися до "Заходу", використовуючи нове поняття центральності. Ці країни своє право копіювати західні демократичні зразки побудови держави і мати з ними тісні політичні та економічні відносини дозволять спираючись на факт розташування саме на їхній території геометричного центру Європи, а точніше "географічного стандартного меридіану та так званого Центральноєвропейського часу" [18, р. 18]. Наприклад, географічні центри можна знайти в таких країнах як Литва - це село Пурнушкес за 25 км на північ від Вільнюса, Словаччина - це село Крагуле близько Кремніци, Польща - Суховоля, Білорусь - це відмітка 50 км на північний захід від Полоцька, Угорщина - відмітка біля села Талья, Німеччина - селище Флоссенбюрг, Україна - це села Рахів і Ділове, Чехія - містечко Коріум. Тим самим, знаходження географічного центру в країні використовується як аргумент ведення політичних дебатів або переговорів. Наприклад, українські політики та державні діячі (зокрема, Президент України Віктор Янукович у своєму виступі під час Регіонального засідання Всесвітнього економічного форуму 6 листопада 2013 року [1]), спираючись на розташування географічного центру Європи саме на території України обґрун- товувують зовнішню політику країни.

Окреслення географічного центру Європи використовується як аргумент заради досягнення політичних цілей.

Наприклад, обґрунтування права на вступ до Європейського Союзу, на отримання "європейських привілеїв" (вільний рух капіталу, людей, інших ресурсів, відсутність кордонів), відмежування від зв'язку з одними політичними акторами та підкреслення зв'язку з іншими. В даному контексті варто згадати Тімоті Гартона Еша, який використовував поняття "Центральна Європа" для подолання дихотомії Схід/Захід і відмежування деяких європейських країн від Росії. До того ж, у другій половині ХХ ст. концепт Центральної Європи розвивається в першу чергу як противага несправедливому та неприродньому поділу континенту на два антагоністичні блоки.

В даному контексті доцільно виокремити підхід Швейцарії, де задля міжнародного визнання можливості створити зону нейтралітету, центральність розуміється як "золота середина" і "нейтральність".

Другий тип обґрунтування країнами своєї центральності характеризується відмежуванням від географічних ознак та орієнтацією на суспільно-політичні та культурно-історичні чинники. Це спосіб виправдання прагнення держав до монополізації влади якщо не на всій території Європи, то принаймні в якійсь її частині. Тим самим, центральність розуміється як прогресивність, "ядро", рушійний елемент розвитку, який здатен об'єднати навколо себе інші країни та сприяти спільному розвитку. Таке розуміння зароджується в Німеччині, Австрії, Франції і навіть Великобританії. У ХХІ ст. його також застосовують країни Бенілюксу і Данія.

Великобританія вже декілька століть має певні претензії на лідерство, що в політичному сенсі означає для неї бути "в серці Європи", тобто визначати європейський політичний курс. Провідні британські ідеологи обґрунтовують право Великобританії на першість у європейській політиці, її можливість задавати напрями розвитку, адже географічний центр може відрізнятися від місця прийняття відповідальних політичних рішень. В даному контексті апелювання до існування міцних та тяглих традицій, прогресивності і високого економічного та політико-культурного розвитку Великобританії, які уможливлюють її політичне лідерство в Європі.

Проблематика "центру" Європи актуалізувалася у другій половині ХІХ ст. в Німеччині після об'єднання земель Бісмарком. Для Німеччини дискурс центральної, точніше "серединної" Європи ("Mitteleuropa") став ключовим у політиці, адже був спрямований на пошук спільної ідентичності для різних земель Німеччини. В цей час з'являється саме поняття "Центральної Європи", яке Костянтин Франц трактує в межах політичної географії. На його думку, "Захід і Схід є початком та кінцем всього світового розвитку, Німеччина, займаючи середину, тим самим займає подвійний напрям..." (цитовано за Райнером Шмідтом [17, s. 56]). Після виходу роботи Фрідріха Наумана "Серединна Європа" ("Mitteleuropa", 1915 р.) [15] розгортається дискусія довкола центрального місця Німеччини в європейській політиці та розробляються ідейно-теоретичні основи для укріплення позицій Німеччини на світовій арені з метою загального визнання проекту об'єднання центральноєвропейських держав. Під час Другої світової війни концепцію Фрідріха Наумана було використано для обґрунтування панування Адольфа Гітлера у країнах по східний бік Німеччини ("Drag nach Osten"), що після війни спричинило відмову від вживання терміну "Серединна Європа" і заміною його на поняття "міжєвропа", "проміжна Європа" (з нім. "Zwischeneuropa").

Інший підхід можна віднайти в Австрії. В часи розквіту Романтизму в цій країні виникає ідея провідної ролі Відня в розвитку європейських країн. Концепція рівноваги в Європі Клеменса Метерніха, австрійського канцлера, передбачає, що саме Австрія є джерелом європейської стабільності, а отже має займати центральне місце. За даного підходу до Центральної Європи зараховуються всі країни, що знаходяться під впливом Австро-Угорської імперії.

У міжвоєнні роки закріпилося також поняття "Східно-Центральної Європи" (ЦСЄ), яке охоплювало більшість новоутворених держав та позначало східну частину Центральної Європи, якою позначалися країни Варшавського договору, а саме Чехословаччина, Угорщина, Болгарія, Польща, Румунія. Щоправда, "поширену в Польщі концепцію ЦСЄ критично сприймають у Росії та Білорусі, бо там в ідеї ЦСЄ вбачають (можливо, небезпричинно) спроби просування польських великодержавних амбіцій" [6, с. 20]. Поняттям "Центральна Європа" розмежовували німецькомовну та слов'янську частини Європи до кордону колишнього Радянського Союзу. Тож, після закінчення Другої світової війни поділ Європи на Західну і Східну, ліберально-демократичну та соціалістичну, здавалося, закріплено надовго.

Проте, центральноєвропейський дискурс актуалізується в таких країнах як Чехія, Словаччина, Польща, Болгарія, Угорщина, Румунія у середині 50-х рр. ХХ ст., метою якого було з'ясувати, чи об'єднані ці країни пев- ною наднаціональною ідентичністю, яка відрізняє їх від Радянського Союзу. Варто зазначити про неоднозначне ставлення серед країн ЦСЄ до Румунії. Зокрема, у 80-х рр. ХХ ст. її приналежність до цього регіону ставилася під сумнів. Такий стан речей обумовлений тим, що "польські, угорські та (тоді ще) чехословацькі лідери думали, що вони матимуть кращі шанси на вступ чи (як приписує центральноєвропейська ідеологія) "повторне приєднання" до Заходу в якості меншої, більш гомогенної групи" [8, с. 114].

Друкуватися у своїх країнах дослідники і політичні активісти держав "Варшавського договору" не могли через контроль з боку СРСР, та певною мірою і не хотіли. Їхній посил було спрямовано не стільки на сам регіон, скільки на західних сусідів, щоб довести спорідненість Центральної Європи із "Заходом", а не "Сходом". Тому дискусії довкола концепту Центральної Європи розвиваються в більшій мірі в країнах Західної Європи, особливо у 80-х рр. ХХ ст., коли було покінчено з постійним контролем з боку СРСР. Як писав Тімоті Гартон Еш, ідеологам Центральної Європи "набагато більше шансів зустрітися один з одним в Нью-Йорку чи Парижі, ніж у Варшаві або Празі" [8, с. 211]. Наслідуючи Тоні Джадта (Tony Judt) можна вважати, що "самі центрально-європейці проектували свою культурну географію до споглядючого світу" [12, p. 23], доводячи всім свою спорідненість із Заходом, а не зі Сходом.

Основний зміст тогочасного дискурсу - відмежування від асоціацій з радянською Росією, заперечення сприйняття західноєвропейськими державами Центральної Європи як посередника між Заходом і СРСР. Крім того, ідеологи намагалися заперечити ідею "слов'янства" Центральної Європи, і прагнули довести різницю між центральноєвропейськими слов'янами та Радянським Союзом. В дискусіях Росія "визначається однозначно як фактор негативний, через опис відмінності від російського визначається ступінь центральності тієї чи іншої держави" [3, с. 62].

Загострення дискусій з приводу концепту Центральної Європи відбулося після виходу статті Мілана Кундери "Викрадений Захід, або трагедія Центральної Європи" (1983). Він констатує, що "Центральна Європа вже не існує" [4], країни цієї області втрачають значну частину сил у боротьбі за доведення власної культурно-цивілізаційної приналежності, адже фактично вони - це "частина Європи, що розташована географічно в центрі і за культурою належала до Заходу, - політично стала частиною Сходу" [4].

Мілан Кундера наголошує на тому факті, що країни Центральної Європи постраждали від російської радянської експансії насамперед через прагнення СРСР до централізації та уніфікації політичного та соціального життя. Кундера доводить, що "малі народи" Центральної Європи мають значні культурні доробки, які свідчать про їх спорідненість з країнами Західної Європи , проте культурні цінності витісняються та ігноруються. Кундера також вважає, що, оскільки країни Центральної Європи "ніколи повністю не були складовою частиною європейської свідомості, то вони залишалися найменше відомою й найкрихкішою частиною Заходу - ще більше прихованою заслоною своїх дивних і малодоступних мов" [4]. Вони втратили можливість утвердити свою могутність в межах Австрійської імперії, тому тепер їм важко окремо відновити силу. Західна Європа приписує центральноєвропейським країнам тісні взаємозв'язки з Росією через їхню слов'янську спільність та "сприймає Центральну Європу як політичний режим, або, іншими словами, вона бачить в Центральній Європі лише Східну Європу" [4]. Захід ігнорує її проблеми, а такі країни як Німеччина та Франція не допомагали полякам, чехам, словакам, угорцям в боротьбі за збереження власної державності перед силою Радянського Союзу, що, на думку Кундери, стало найбільшою помилкою Західної Європи. В той же час, самі центрально-європейці всіма можливими ідейно-теоретичними та політичними засобами відмежовувалися від можливої спільності з російськими культурою та традиціями, тому "Центральна Європа повинна боротися не лише проти свого великого сусіда-гнобителя, але також проти підступного, безжалісного тиску часу, що залишає добу культури позаду" [4].

Стаття Кундери була досить резонансною та викликала жваві наукові дискусії як в самих країнах Центральної Європи, так і на Заході, сприяла підйому проєвропейських рухів та слугувала поштовхом до створення тематичних видань, проведення обговорень та конференцій (1988 р. - лісабонська міжнародна конференція, секція про концепцію Центральної Європи).

Виходячи з політичних передумов, запропонованих Міланом Кундерою, у 80-х рр. ХХ ст. Дьордь Конрад запропонував розглядати концепт Центральної Європи крізь призму "антиполітики". Спостерігаючи дисонанс між офіційним політичним життям країн Центральної Європи та ідейними пошуками громадян цих держав, Конрад бачить потребу описати явище як "антиполітика" - це "політизація людей, які не стають ніякими політиками не хочуть пререймати ніякої участі у владі" [14, s. 212], проте вони вже впливають на владу за допомогою власного морального, культурного, соціального авторитету (тобто, це представники громадянського суспільства). "Антиполітична політика є стратегією політичного спротиву" [17, s. 136], яка стала новим поняттям та характерною рисою Центральної Європи в той час, коли традиційні політичні засоби не мали сили, а політичною системою країн керували чужі еліти. Тим самим, країни Центральної Європи, за Дьордем Конрадом, на основі розвитку громадянського суспільства можуть стати "для всіх європейців посередниками і разом з тим засновниками згоди між великими державами" [17, s. 140]. Теоретичний конструкт розуміння Центральної Європи Конрада на основі концепту "антиполітики" розкриває новий бік формування поняття "Центральна Європа" та акцентує увагу на громадсько-політичному аспекті його конституювання.

Після розпаду СРСР тема Центральної Європи продовжувала активно підніматися як політиками, так і науковцями. Основною метою заяв більшості з них було позбавитися статусу "Сходу" в очах Заходу, нівелювати свою "буферну роль" у стосунках з країнами СНД, а особливо з Росією, довести західне спрямування історії, політики, культури. Вступ до Європейського Союзу Угорщини, Литви, Латвії, Польщі, Словаччини, Словенії, Чехії, Естонії (2004), Болгарії, Румунії (2007) легітимізував статус цих країн як центральноєвропейських. Так відбулося чітке розмежування країн Центральної Європи (нещодавніх членів ЄС) та Східної Європи (не-членів ЄС). Відтепер концепт "Центральна Європа" позначає країни, які вже мають відповідний інституційний базис ЄС, але "ще не достатньо конкурентоспроможні, адже ще не досягли повного і ефективного членства" [7, р. 34].

Отже, можна побачити, що протягом історії концепт Центральної Європи значно трансформується відповідно до тої чи іншої політичної ситуації. Джон О'Лафлін (John O'Loughlin) у статті "Геополітичні візії Центральної Європи" [16, p. 608-616] виокремив сім основних трактувань поняття "Центральна Європа" у геополітичному сенсі, які наведено нижче.

1. Серединна Європа (Mitteleuropa, див. вище)

2. Un Occident kidnappe (з фр. "Викрадений Захід") - відповідно до розуміння Центральної Європи, запропонованого Міланом Кундерою.

3. Зона роздрібненості (crush zone) або лімітроф (shatterbelt) - місце невизначеного геополітичного статусу, зона зіткнення сил Німеччини та країн на захід від неї з Росією. О'Лафлін поєднує поняття "зона роздрібненості" та лімітроф, введені відповідно Джеймсом Фейргрейвом (James Fairgrieve) у 1915 році та Солом Кохеном (Saul Kohen) у 1963 році. Країни цієї зони самостійно не можуть існувати, а постійно потребують допомоги "великої сили" ("Great Power"), чи то Росії, чи то Німеччини, Франції для ведення як внутрішньої, так і зовнішньої політики.

4. "Возз'єднання з капіталістичним Заходом" - після занепаду СРСР більша частина країн колишнього соціалістичного табору виявила більше прагнень до відновлення торгівельних стосунків з колишніми західними партнерами, аніж з країнами зі Сходу.

5. "Друга Європа" відповідно до концепції французького історика Безанкона (Besancon, from Le Figaro, 6 Spt, 1991) про три Європи у ХУІ-ХУІІ ст.: перша - це розвинена і заможна (Великобританія, Франція, Німеччина), друга - менш розвинена, проте теж "європейська" (Польща, Балтійські країни,Україна, Швеція, Угорщина), а також третя - дика і варварська (Московія).

6. Геополітична чорна діра та зона експансії НАТО, що дозволяє США контролювати та впливати на європейські справи шляхом присутності в деяких країнах центральної Європи.

7. "Хаотична концепція" - наслідуючи Тімоті Гарто- на Еша можна сказати, що концепт "Центральна Європа" був скоріше ситуативним і необхідність його введення буда зумовлена політичною ситуацією (особливо за часів "холодної війни"). Після розпаду СРСР немає необхідності позначення "своїх" (тобто, європейських, демократичних) та "чужих" (радянських).

Виокремлення різних концептів Центральної Європи за Джоном О'Лафліном може бути уточнено відповідно до політичної ситуації в Європі у другому десятилітті ХХІ ст. та політичного позиціонування країн на європейській та міжнародній арені.

Доведення важливості місця країн Центральної Європи у загальноєвропейському розвитку спирається на обґрунтування особливої їх історико-культурної та політичної ролі. Герард Деланті (Gerard Delanty) стверджує, що Центальна Європа одночасно стає місцем набуття Європою власної ідентичності, та, навпаки, залежить від пануючих уявлень про Європу. Так, ідентичність Центральної Європи базується на протистоянні ідентичностей Західної та Східної Європи, тим самим Центральну Європу можна визначити як поняттям "Антиєвропа" [11, p. 131] - місце боротьби за власну ідентичність та власний життєвий світ, фактор європейського становлення.

Як зауважує литовський дослідник Томас Кацераускас, "Центральна Європа є центральною, являючись центром боротьби за європейські цінності, що включають західне християнство, лібералізм, демократію, справедливість та історичну пам'ять. ... Центральна Європа - місце отримання і тестування європейських цінностей" [13, p. 110], та коли регіон втрачає статус місця боротьби, то Центральна Європа зміщується.

В даному контексті, запропонованому Герардом Деланті та розвиненому Томасом Кацераускасом (Tomas Kacerauskas) можна говорити про зміщення регіону Центральної Європи на Схід, зокрема у другому-третьому десятилітті ХХІ століття країнами регіону Центральної Європи поступово стають Україна, Молдова, Грузія, Туреччина, республіки колишньої Югославії (які ще не стали членами ЄС). В цих країнах на початку ХХІ століття можна спостерігати значну соціально-політичну боротьбу між авторитарними тенденціями, так званим "східним" напрямом розвитку та прагненнями співпраці та інтеграції з ЄС.

Можна спостерігати ерозію країн Центральної Європи, як розмиття самого поняття, так і неоднозначність сенсів, що посилаються країнами Центральної Європи назовні. Існують такі думки серед сучасних дослідників, що проблематика "Серединної Європи" вже не актуальна ані в політичній думці, ані в політиці загалом. Так, Іван Беренд (Ivan T. Berend) вважає, що "західна межа Центральної та Східної Європи може поступово бути інтегрована до Європи", а "процес розширення Європейського Союзу може стати кінцем окремої історії Центральної Європи" [9, p. 415]. Натомість, такі вчені як Херфрід Мюнклер та Райнер Шмідт наголошують на відновленні проблематики "центру" або "середини" ("Mitte") в політичному дискурсі.

Крім того, як в наукових дослідженнях, так і в політичних дебатах щодо Центральної Європи середина або центр буде і повинна бути виміряна наново, що може стати поштовхом для майбутніх геополітичних перетворень, адже "проект Центральної Європи є в першу чергу політичним проектом" [5, с. 195].

Таким чином, за допомогою розгляду основ і витоків формування концепту Центральної Європи, можна побачити існування його різноманітних інтерпретації. Поняття Центральної Європи трансформується, з одного боку, залежно від поточної політичної ситуації як в Європі, так і у світі, з іншого - від місця проведення дослідження науковцем або публіцистом. Тим самим, Центральну Європу можна охарактеризувати як умовний політично сформований концепт, який за певних умов може, крім іншого, своїм змістом впливати на формування політики.

Список використаних джерел

1. Виступ Президента під час Регіонального засідання Всесвітнього економічного форуму. - Прес-служба президента. - 6 листопада 2013 року. - Режим доступу до виступу: http://prezident.gov.ua/news/ 29375.html - Назва з екрана.

2. Гнатюк О. Центральна Європа в дебатах / Прощання з імперією. Українські дискусії про ідентичність. - Режим доступу: http://www.potyah76.org.ua/potyah/?t=49.

3. Клещевнікова І. С. Поліваріативність категорії "Центральна Європа" після Другої світової війни // Слов'янський вісник: збірник наукових праць. Серія "Історичні та політичні науки". - Рівненський державний гуманітарний університет, Рівненський інститут слов'янознавства Київського славістичного університету. - Випуск 13. - Рівне, 2012. - С. 57-61.

4. Кундера М. Трагедія Центральної Європи // Часопис "І", Число 6, 1995 // Режим доступу до журналу: http://www.ji.lviv.ua/n6texts/kundera.htm.

5. Нойманн И. Использование "Другого". Образы Востока в формировании европейских идентичностей. [пер. с англ. В. Литвинова, И. Поль- щикова]. - М.: Новое издательство, 2004. - 334 с.

6. Піляєв І. Специфіка регіону Центрально-Східної Європи в контексті глобальних тенденцій модернізації соціуму // Віче. - №20, 2013. - С.20-22.

7. Agh A. Politics and Policy in East-Central Europe in the Early 21st Century: Synergies and Conflicts Between Policy Regimes and Political Systems // NISPAcee Journal of Public Administration and Policy, Warsaw, Versita, Volume 2, Number 1, 2009. - рр. 25-39.

8. Ash T. G. Does Central Europe Exist? // Ash T. G. The Uses of Adversity. Essays on the Fate of Central Europe. N. Y.: Vintage Books, 1990. - pp. 180-212.

9. Berend I. What is Central and Eastern Europe? // European Journal of Social Theory. - Volume 8 (4). 2005. - pp. 401-416.

10. Composition of macro geographical (continental) regions, geographical sub-regions, and selected economic and other groupings // Made of access: http://unstats.un.org/unsd/methods/m49/ m49regin.htm.

11. Delanty G. Inventing Europe: Idea, Identity, Reality. Palgrave Macmillan, Basingstoke, 1996. - 187 p.

12. Judt T. The Rediscovery of Central Europe // Daedalus: Eastern Europe, Central Europe, Europe. - The MIT Press, Vol. 119, No. 1, 1990. - pp. 23-54.

13. Kacerauskas T. Central Europe as an Imagined Region. - LIMES. - Vol. 2. No. 2, 2009. - pp. 106 - 115.

14. Konrad G. Antipolitik. Mitteleuropaische Meditationen. - Frankfurt, Main: Suhrkamp, 1985. - 224 S.

15. Naumann F. Mitteleuropa. - Berlin: Verlag von Georg Reiner, 1916. - Made of access: http://www.archive.org/ stream/mitteleuropa00naumuoft.

16. O'Loughlin J. Geopolitical visions of Central Europe / M. Antonsich, V. Kolossov, and M. P. Pagnini // Europe between Geopolitics and Political Geography. Rome: Societa Geografica Italiana, 2001. - pp. 607 - 628.

17. Schmidt R. Die Wiedergeburt der Mitte Europas. Politisches Denken jenseits von Ost und West [Herausgegeben von H. Munkler]. - Berlin: Akademie Verlag GmbH, 2001. - 196 S.

18. Sinnhuber Karl A. Central Europe: Mitteleuropa: Europe Centrale: An Analysis of a Geographical Term // Transactions and Papers (Institute of British Geographers), Number 20, 1954 - pp. 15-39.

Размещено на Allbest.ru