Специфіка формування гіпотези розв'язку залежно від типу політичної задачі

Анотація

політичний мислення гіпотеза

Траверсе Тетяна Михайлівна - кандидат психологічних наук, доцент кафедри соціальної психології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, м. Київ.

У статті розглядаються особливості формування гіпотези розв'язку політичних задач різних типів політиками та студентами. Відмінності у їхньому розв'язанні зумовлюються специфікою принципів та домінант відбору орієнтирів у задачі; роллю образів психіки; функціонуванням значеннєвих та смислових ознак елементів в образі задачної ситуації; співвідношенням складових політичного мислення; групою досліджуваних. Джерел - 4.

Ключові слова: гіпотеза розв'язку, поняття про розв'язку, типи політичних задач..

Аннотация

Траверсе Т. М.

Специфика формирования гипотезы решения в зависимости от типа политической

В статье рассматриваются особенности формирования гипотезы решения политических задач разных типов политиками и студентами. Отличия в их решении обуславливаются спецификой принципов и доминант отбора ориентиров в задаче; ролью образов психики; функционированием значений и смысловых доминант элементов в образе задачной ситуации; соотношением компонентов политического мышления; группой исследуемых.

Ключевые слова: гипотеза решения, понятие о решении, типыполитических задач.

Annotatіon

Traverse Т. М.

Specific of forming of hypothesis of decision depending on the type of political task

In the article the features offorming of hypothesis of decision ofpolitical tasks of different types are examined by politicians and students. Differences in their decision are stipulated by the specific of principles and dominants of selection of reference-points in a task; by the role of characters of psyche; functioning of values and semantic dominants of elements in character a task situation; by correlation of components of the political thinking; by the group of investigated.

Key words: hypothesis of decision, concept about a decision, types of political tasks.

Постановка проблеми. Важливий матеріал для розуміння регулівної функції політичного мислення представляє дослідження розв'язання задач у реальній політичній діяльності.

Необхідність діяти зумовлює вибіркове відображення у мисленні актора об'єкта і умов політичної діяльності. Ця вибірковість залежить як від конкретних цілей, так і від способів, тактик, стратегій, якими він володіє. Водночас у процесі набуття політичного досвіду змінюються когнітивні, операційні, індивідуально-особистісні компоненти політичного мислення.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Процес розв'язання задачі починається із аналізу ситуації, операціям аналізу та синтезу. Завдяки аналітико-синтетичній діяльності відбувається диференціація складових контексту на структурні елементи, їхні властивості, функціональні співвідношення (аналіз), виокремлення різних інформаційних блоків (умови, вимоги), встановлення зв'язків та сталих тенденцій (синтез). Механізм «аналізу через синтез» (С. Л. Рубінштейн) має прояв в тому, що встановлюється «основне відношення» (С. Л. Рубінштейн), «сутнісне відношення» (А. В. Брушлінський) задачі (для різних задач у тих самих явищах політики суттєвими можуть бути різні відношення), які виокремлюються від несуттєвих (Т. Траверсе).

Задача як структурна одиниця діяльності специфікується цілями та умовами (Г. О. Балл, В.

О. Моляко та ін.). Відповідно до виокремлених провідних типів інтелектуальної діяльності у політиці ми сформулювали чотири типи задач - на аналізування, прогнозування, прийняття рішення, управління. Поряд із загальною характеристикою процесу формування та становлення гіпотези розв'язку політичних задач з'ясувалися її особливості залежно від типу задач.

Метою статті є характеристика особливостей процесу формування гіпотези залежно від типу розв'язуваної актором політичної задачі.

Виклад основного матеріалу і результатів дослідження. У дослідженні брало участь 200 осіб, з яких виокремлено групи досліджуваних (по 50 осіб у кожній), серед яких група депутатів різних районних та місцевих рад України. Усі інші групи склали студенти, які тією чи іншою мірою залучені до політичної діяльності, а саме: а) ті, хто готується працювати у політиці (студенти-політологи); б) студенти неполітичного і негуманітарного профілю (спеціальність механіка, математика); в) студенти спеціальності психологія, релігієзнавство, філософія; г) з усіх груп студентів було виокремлено групу студентів - безпосередніх учасників політичних подій на Майдані осені 2013 - зими 2014 рр.

Розв'язання задач усіх типів зумовлювалося загальною закономірністю пошукового процесу: відбувалося виокремлення орієнтирів, формування провідної ідеї, яка поступово наповнюється змістом, вибудовування логічного ланцюга міркувань від умови до вимоги і т. д. Проте виявилися відмінності у їхньому розв'язанні, які зумовлені такими чинниками: а) принцип та домінанти відбору орієнтирів у задачі (практичність); б) роль образів (поняттєвість, символізація); в) функціонування значеннєвих та смислових ознак елементів в образі задачної ситуації; г) співвідношення складових (компонентів) політичного мислення; д) група досліджуваних.

Принципи та домінанти відбору орієнтирів у задачі формувалися під дією основного запитання задачі. На основі суб'єктивного усвідомлення того, що запропонована задача є задачею на аналізування, прогнозування, прийняття рішення чи пов'язана з проблемою (само)управління актори послуговувалися різними орієнтирами, які своєю чергою зумовлюють різне за містом первинне поняття розв'язку.

У задачі на управління першою чергою актор оцінював відомі і невідомі елементи. Він визначається з тим, в чому полягає сутність вимоги (тобто управління) та наявність умов для його здійснення. При цьому поняття розв'язку не існує аж до розгортання формування гіпотези розв'язку. Внаслідок аналізу проблемної ситуації, її змісту усвідомлюються структурні елементи. Вони стають первинними орієнтирами, яким надається певне значення.

Зокрема, депутатами у політико-управлінському циклі виокремлюються суб'єкти (офіційні органи та персони), фактори, які визначають та зумовлюють процес політичного управління. Враховуються різні види політичної активності та передбачаються способи взаємодії між ними. У реальній публічній політиці діяльність акторів є синтетичною, тому виокремлюються функціонально-рольові задачі суб'єктів на окремих фазах етапів управлінського циклу; обов'язкові фази; до нормативних вимог додаються польові характеристики реального перебігу процесу («грошей немає», «будуть тиснути ...»).

Проте увесь процес мислиться як цілісний (хоча й не достатньо конкретизований) концепт. Враховується динаміка та вірогіднісні можливості перебігу ситуації (від «усунення політика, хвороби ...» до «вливання грошей, нарощування ресурсів ...»). Окремо відзначається комунікативна складова політико-управлінського процесу та ресурси лобіювання, вмотивовування, впливу та тиску у процесі взаємодії акторів.

Існування стереотипів, установок, менталітету учасників управлінської комунікації має вираження у схематизації, символізації елементів задачі. Так, характеризуючи діяльність певної політичної партії та її представників актор орієнтується на назву партії (і пов'язані з нею стереотипи, установки, уявлення), суспільний контекст, в якому діють умови задачі. Усе це є орієнтирами, завдяки яким він виокремлює «смислові віхи» (Г. С. Костюк). Інколи орієнтиром стає шуканий розв'язок («це ж регіонали, що не роби - все одно ...»), який спрацьовує як пізнавальний стереотип під який підганяється можливий розв'язок. Тоді як інші елементи переходять у розряд «несуттєвих». Виокремлено наявні елементи, тобто відоме перетворюється у цілісний конструкт, який починає виконувати орієнтувальну функцію. Внаслідок чого йому надаються значення та смисли.

Уявлення (образи психіки), які є політичними символами, інші знаки, графічні образи (політична реклама, плакати) з практичної політичної діяльності актора, зумовлюють (наповнюють) змістом поняття розв'язку у пошуковому процесі. Виявляються іманентні властивості предмета, які характеризують його природу (внутрішній зв'язок на противагу зовнішньому).

Проблематизація на етапі розуміння умови стає підгрунтям для виокремлення імпліцитної інформації, тобто тієї, яка присутня неявно, «мається на увазі». Провідна ідея формується завдяки: а) суб'єктивній системі смислів (у структурі досвіду); б) смислам об'єкта діяльності (змістовності тобто предметності та самої діяльності (її конкретних реалізацій); в) особистісним смислам (тобто суб'єктивному значенню заданого об'єкта для актора, до істотних для нього політичних потреб); г) фіксуванню функції управління (організації, регулювання та контролю).

Суб'єктивна мисленнєва модель проблемної ситуації є результатом аналізу відношень у даній проблемній ситуації, в якій імпліцитно міститься певний принцип розв'язку у згорнутому вигляді (ідея, гіпотеза, концепція). Тобто відбувається водночас відображення та породження нової політичної дійсності, яка репрезентується у вербальних та візуальних образах-схемах (Paivio, 1986). Останні є суб'єктивним засобом збереження та організації знань про політику - її суб'єктивного конструювання (В. О. Моляко, 2014), моделювання (Д. Б. Богоявленская, 2002) тощо.

Гіпотезу визначають інтенційні значення та смисли актора, які мають прояв у різних інтерпретаціях, судженнях, моделях стосовно предмету ситуації. Інколи образ-схема, наприклад рекламний посил ототожнювався з моделлю (суб'єктивним, а отже частковим трактуванням) політичної ситуації. І тоді її розуміння відбувалося буквальне: «... уся влада корупційна, тому що вона влада, ... щоб її позбавитися треба змінити владу». Тобто окремим ознакам явища («політичній владі») приписується одна функція («корупція»), яка у подальшому зумовлює увесь пошуковий процес до тих пір, поки актор не побудує нову модель. Йдеться про долучення до емпіричного досвіду актора теоретичних знань, об'єктивного емпіричного, поточного інформаційного супроводу політичної діяльності. Проте визначені у поняттях структурні елементи на початку є тим стрижнем, який зумовлює предметність, практичність, діапазон творчості та значеннєвий (поняттєвість) контекст розв'язку.

У задачах на управління значущими виявилися: а) нормативні смисли (норми-ідеали); б) смисли об'єкта діяльності (змістовність); в) формування смислів об'єктів на основі їхніх суб'єктивних значень. Саме ці складові політичного мислення зумовлюють процес становлення суб'єктивного поняття розв'язку задачі - від первинного образу до образу-ідеї.

Серед тактик розв'язання задач в усіх акторів виокремилися: аналітична, синтетична, аналітико-синтетична, від супротивного, аналогізування, переконструювання, символізація (стереотипізація, міфологізація, спрощення, схематизація тощо). Тобто загальне поняття про розв'язок (його сутність) є сформованим у буденному та професійному політичному досвіді. Оскільки відповідному актору постійно приходиться розв'язувати інтелектуальні проблеми політичного змісту з самоуправління завдяки інформаційному середовищу, в якому він перебуває (інколи це виглядає у формі безпосередніх емоційних реакцій).

В цілому виявилося, що депутати здебільшого виокремлюють вузькі предметні контексти. Це ми пов'язуємо з розвиненістю індивідуальної орієнтовної основи політичної діяльності як фахової. У студентів-математиків переважають тактики схематизації та спрощення. Студенти- політологи інтерпретували розв'язувану задачу як учбову задачу. Для учасників Майдану характерним є спрощення, ідеалізація та символізація.

Задача на прийняття рішення вимагала конструювання доведень, тобто побудови логічного ланцюга, завдяки якому можливим ставало прийняття політичного рішення. Практичність гіпотези полягала у формулюванні образу-ідеї, в якому була б спроектована послідовність кроків до досягнення розв'язку. Отже, задача даного типу вимагає побудови ланцюга, де первинний образ водночас сам виникає у процесі побудови такого ланцюга. Первинні пошукові дії були пов'язані з диференціацією умов задачі на те, що дано (вихідні позиції) і те, що слід довести (сутність) у прийнятому рішенні.

Виокремлюючи структурні елементи задачного простору, актори їх використовували у різних мисленнєвих діях. Значущим виявилися предметні, процедурні знання та активізовувався процес вироблення нового знання; а також - суб'єктивні системи смислів, смисли об'єкта діяльності, нормативні стандарти, особистіший смисл, формування суб'єктивних значень на основі смислів. Внаслідок цього утворюються досліджуваним логічні, послідовні зв'язки між змістами значень та смислів. Здійснюється абстрагування як «специфічна форма аналізу» за С. Л. Рубінштейном. Форма, яка виникає при переході до абстрактного мислення в поняттях. «Аналітичний характер ... абстракції полягає в тому, що вона виокремлює суттєве, відволікаючись від несуттєвого. Вона аналізує, розчленовує те дифузне, ще не проаналізоване, ціле, в якому суттєве й несуттєве ще нерозчленовані» [3, С. 34]. Що подекуди, призводило до міфологізації політики.

У задачах такого типу змістом провідної ідеї є принцип побудови ланцюга умовиводів, які є логічно послідовними та використовуються у дискурсі структурних елементів умови задачі. Образ- ідея виникає як суб'єктивне усвідомлення диференціації елементів задачі за принципом усвідомлене/неусвідомлене. Прийняття рішення стосовно певного політичного факту (наприклад: «Чи треба йти на Майдан?») конкретний факт-подія стає визначальним, тобто орієнтиром у процесі продукування гіпотез розв'язання задачі. Тобто провідна ідея ґрунтується на цьому факті. Вирішальним у побудові задуму стало диференціювання факту події, факту інформації про подію, факту осмислення події, факту прийняття рішення стосовно неї (Т. Траверсе, 2008).

Зміст провідної ідеї полягає в тому, щоб подати елементи ситуації у такий спосіб, щоб було чітко ясно щодо висновку, прийняття рішення. Усі структурні (актор, факт Майдану, соратники, колеги, ЗМІ, супротивники та ін.) та функціональні (підтримати, перемогти, довести, заявити та ін.) елементи інтерпретуються з точки зору їхньої практичної значущості. Це своєю чергою супроводжується актуалізованим ціннісно-мотиваційним контекстом.

Практичність полягала в тому, щоб визначитися зі структурними одиницями ситуації. Наведемо приклад протоколу: «Майдан є фактом політики. Студенти, середній клас, пересічні громадяни та ін. беруть участь акції. Отже, політична подія є значущою об'єктивно. Чи треба щоб вона стала значущою для мене? Вчинено насилля над студентами всупереч конституції (нормам- стандартам), що не співпадає з моїми життєвими настановами (нормативними смислами, нормами- ідеалами) тому як громадянин я маю про це у певний спосіб заявити ...». Тобто усі структурні одиниці перетворюються на орієнтири, що породжує гіпотезу відносно вироблення суб'єктивної політичної позиції.

Ставлення до непотрібних, небажаних наслідків має яскраві відмінності у групах досліджуваних. Політики першою чергою визначали серед негативних наслідків можливі власні політичні втрати. Усі інші актори формували достатньо узагальнений образ-ідею, яка більше стосувалася не своїх суб'єктивних «зисків», а різних змін у суспільстві, де серед небажаних наслідків першими відзначалися об'єктивні умови: «стан життя в країні», «неможливість ефективно працювати», «відсутність перспектив розвитку» тощо. У групах студентів образ-ідея був абстрактним, коли їхня релевантність стосовно ситуації забезпечувалася лише завдяки ціннісній складовій («Україна є європейською державою, тому ...»). Ситуація у політиці, коли образ ситуації є достатньо абстрактним, а за реальною дією, тобто практичністю - жорстко конкретним та незворотнім є закономірністю. Саме у цьому типові задач у політиків виявлено тенденцію продукувати багатоцентрову гіпотезу (конструкт за мережевим принципом), тобто цілісну систему складно взаємопов'язаних та організованих блоків, коли (ймовірно) один центр стає засобом для досягнення іншого або навпаки (з вірогіднішим припущенням одного та іншого, а в кращому випадку - «не важливо хто переможе, важливо - щоб було»). Політик здатен моделювати та збагачувати ситуацію збільшуючи кількість суб'єктивно значущих критеріїв задачної ситуації завдяки особливостям своєї професійної інформаційної основи діяльності.

В ідеалі актор мав би у задумі зафіксувати множинне та гетерогенне уявлення (образ-ідею), яке б фіксувало більшість припустимих результатів (суб'єктивні/об'єктивні, позитивні/негативні, прямі/побічні, основні/потенційні, резервні та ін.). У цій частині формування задуму задачі на прийняття рішення збігаються із задачами іншого типу - задачами на прогнозування. Проте із завдання «спрогнозувати діяльність ...» першими орієнтирами стають перспективні образи окресленого об'єкта, його функціональні властивості, процеси оцінки та проблематизації.

Процеси оцінки деякої об'єктивної ситуації як проблемної вимагають окремого аналізу. Ми виходимо із загальних положень щодо проблематизації, яка інтенсивно розробляється у контексті соціального мислення [1]. Проблематизація у практичному мисленні тлумачиться як «інтелектуальна процедура, яка реалізує, з одного боку, суб'єктивну оцінку деякої об'єктивної ситуації як проблемної, з іншого, заздалегідне осмислення невідомого (проблеми, питання), а також прогнозування того кола обставин і фактів, які можуть бути дотичні до розв'язання проблемної ситуації» [2, С. 265].

Завдяки актуалізації уяви стає можливим сконструювати орієнтири у різних ракурсах, і особливо у релевантних до умов задачі, а не лише персонально або партійно «потрібних». (Оскільки кожна політична партія пропонує свій варіант шляху, прогнозу політичного майбутнього країни). Внаслідок чого звертається увага на структурні та структурно-функціональні властивості об'єкта. Проте співвідношення практичності та теоретичної складової у мисленні зумовлює міру зв'язку із реальністю задачної ситуації. Оскільки потенційно абстрактні теоретичні поняття можуть набути значущості внаслідок ідеологічного тиску, низької критичності, не розвинених здібностей аналізу (або переважання синтезу над аналізом), специфічної сформованості потреб в орієнтації та ін.

Складання прогнозу регулюється значеннями та смислами, а отже - політичними цінностями. Будучи регуляторами, складовими політичної свідомості, «ціннісні відображають змістовно-смисловий бік особистості. Людина дотримується ціннісних орієнтацій у тому разі, якщо вони загалом відповідають реальним можливостям людини. І навпаки: індивід майже не дотримується ціннісних орієнтацій у тому разі, якщо вони виконують функцію смислової компенсації відсутніх можливостей. Цінність - це завжди інтерпретація, під час якої суб'єкт виражає свої світогляно-цілепокладаючі пріоритети» [4, С. 72-73].

М. Вебер зазначав, що кожен людський акт виявляється осмисленим лише у співвіднесенні з цінностями. Сутність цінностей «полягає в їхній значущості, а не в їх фактичності», що зумовлює специфіку політичного дискурсу. Кожна із субстанційних якостей цінностей зумовлює регуляцію задуму, оскільки цінності: а) мають концептуальний елемент, тобто є абстракціями, виведеними з досвіду; б) афективно наповнені, тобто емоції можуть не бути актуальними, однак вони потенційно наявні завжди; в) не є конкретними цілями і слугують своєрідними критеріями вибору; г) є обов'язково істотними (за В. Вільямсом)

У задачах цього типу поняття про розв'язок виникає і формується як мисленнєвий образ, образ уяви, де ціннісна та просторова, часова, просторово-часова перспектива, як складові політичного мислення стають стрижневими та визначальними у формуванні образу-ідеї. Стає важливою усвідомленість потенціалів (ситуації, часу, акторів), наявності та доступності ресурсів щодо втілення бажаної перспективи та ін. Зокрема, задуми політиків містили інформацію у вигляді системи варіантів плану, які враховували ймовірності розвитку подій (вірогіднісне планування), коли виокремлюються ієрархія, щонайменше за двома різними критеріями - значущості для себе та релевантності щодо розв'язуваної ситуації. Серед них виокремлюється основний, як найбільш «релевантний до ситуації або більш бажаний» та додатковий. Утворювалося так зване «поле припустимих результатів» (В. Д. Шадриков, 1982).

Продуктивним виявлявся прогноз, коли є реалізованою практичність політичного мислення. Коли актор усвідомлював, що існує задум прихований (глибинний), задум той, що декларується, і те, що «може вийти» в даних конкретних умовах. А також, коли ним виокремлено нормативні смисли (норми-ідеали), стандарти (обов'язкове додержання) соціо-культурно можливі, припустимі) та особистісний смисл (тобто суб'єктивне значення заданого об'єкта для актора, «утаємничені» ресурси його реалізації і т. ін.). Тобто формується поліструктурований образ-ідея.

Задача з аналізування зумовлює шерег образів, уявлень та понять, які є предметами з інших сфер суспільного буття. Вони є незв'язними, такими що складно об'єднуються у якесь віддалене первинне поняття про розв'язок. Визначальним є співвідношення досвіду актора (цінності, вмотивованість, система значень та смислів) та смислів самої діяльності (конкретних реалізацій). Внаслідок чого виокремлюється система орієнтирів. Встановлюються логічні зв'язки між структурними елементами та їхня інтеграція у нові інформаційні блоки. Застосовуються тактики, які властиві актору - заміщення, приєднання кількох елементів у цілісній структурі, перенесення досвіду з іншої сфери у політичну та ін. Значущими є смисли об'єкта діяльності, смисли самої діяльності (конкретних реалізацій), нормативні стандарти, знання про незнання, набуття нового знання. Завдяки цьому збагачується зміст задачі. Логічні змістовні (предметні) перетворення можуть призводити до виникнення по-суті нової задачі, яка лише опосередковано пов'язана із поставленою (розкривається лише функція організації або контролю).

У задачі на аналізування актор довільно, самостійно моделює варіації комбінацій, перетворень та їхні взаємозв'язки рухаючись у задачному просторі. Найбільш ефективними виявилися ті, хто враховує плинність реальної ситуації та передбачуване політичне оточення. Стратегія «випадкових підстановок» виявилася ефективною, оскільки актор достеменно не може знати всіх контекстів реальної політики.

Висновки

Системність задуму зумовлюється ціннісно-мотиваційною складовою політичної діяльності, де «значущість для себе» свідомо чи ні завжди вмонтована у структуру створюваного образу. Залежно від міри усвідомленості структура задуму має вигляд однієї або кількох (переважно двох-чотирьох) рівноправних гіпотез, у яких різне співвідношення змістовних блоків у структурі однієї. Міра сформованості та якості субпроцесів формування задуму трансформується залежно від актора та типу розв'язуваної політичної задачі.

Література