Ціна демократії: польські реалії доби державного соціалізму

Key words: social and political conflict, opposition movement, Polish United Workers' Party, independent self-governing trade union «Solidarity», social order of the Soviet type, civic society, political elite.

Постановка проблеми та актуальність теми. Досліджувати зміни, які відбуваються в суспільстві досить складно. Це пов'язано з багатоплановими впливами на них як внутрішніх, так і зовнішніх факторів. Вони набувають особливої гостроти в перехідні історичні періоди, що виникають у зв'язку, наприклад, із світовими війнами, революційними процесами у країнах певного регіону або суспільно-політичними конфліктами в окремих з них тощо. Власне такою виявилася друга половина ХХ століття для країн Центрально-Східної Європи в тому числі й Польщі. Вона стала етапною в історії їх розвитку. Суспільно-політичні переміни, що розгорталися в них, залежали від багатьох чинників. Безумовно, особливого значення набував зовнішній. Народи саме цього регіону Європи по Другій світовій війні, згідно домовленостей поміж лідерами країн Великої Трійки США, Великобританія та СРСР опинялися у сфері впливу Радянського Союзу.

Подальша 45-річна історія розвитку країн Центрально-Східної Європи (ЦСЄ), в яких до влади прийшли комуністи, була ознаменована досить гострими і трагічними за своїм перебігом суспільно політичними конфліктами. Це, зокрема, робітничі демонстрації і страйки у червні 1953 р. у Німецькій Демократичній Республіці, народне повстання в Угорщині 1956 р., робітничі протести проти підвищення цін 1962 р. в СРСР, зокрема у Новочеркаську. Для їх ліквідації були застосовані не тільки поліцейські формування, але й військові підрозділи. Проти масових суспільно-політичних протестів 1968 р. у Чехословаччині вже були задіяні війська країн-членів Організації Варшавського Договору, а далі проголошена так звана «доктрина Брежнєва».

У цьому контексті дещо специфічно виглядала Польща. Тут суспільно-політичні конфлікти набули перманентного характеру. Пряме протистояння поміж громадянами та владою відбувалися 1956 р. у Познані, 1968 р. у Варшаві, Кракові, Лодзі, Вроцлаві, Гданську, 1970 р. у Щеціні, Гданську, Гдині, 1976 р. у Радомі, Плоцьку, Урсусі. Але особливого значення для майбутнього Польської Народної Республіки, країн соціалістичної співдружності, набули події пов'язані із загальнопольським протестаційним рухом трудящих мас 1980-1981 рр. Саме вони стимулювали зародження та інституціалізацію в умовах монопольного правління країною ПОРП незалежної самоврядної профспілкової організації «Солідарність» (Niezalezne Sаmorz^dne Zwi^zki Zawodowe «Solidarnosc» NSZZ «Solidarnosc»). Чи ці повоєнні десятиліття виявились для Польщі такими очікуваними, а суспільство у своєму розвитку ставало все більш демократичним, впевнено крокувало, скористаємося висловом древніх, через терні до зірок Per aspera ad astra ? Аналіз політичних подій у ПНР доби державного соціалізму дає можливість науковцям, політикам, громадським діячам критично осмислити як методи правління країною ПОРП, так і причини, що породжували суспільнополітичні конфлікти, які набули у Польщі перманентного характеру.

У контексті досліджуваної нами проблеми виникає потреба з'ясування передумов, що стимулюють протиборство поміж конфліктуючими сторонами (індивідами, соціальними спільнотами або соціальними інституціями), внаслідок чого дії однієї сторони, зіткнувшись з протидією іншої, намагаються не допустити реалізації її цілей (інтересів). Саме ці процеси, як свідчать польські події, приводять суспільство до всеохоплюючих суспільнополітичних конфліктів. Якою ж є їх структура? У зв'язку з чим вони виникають? За якими законами розвиваються?

Даній проблемі приділяють постійну увагу науковці Польщі, інших європейських країн. Досить змістовними є праці відомого польського соціолога-систематизатора Я.Щепанського¹ та видатного німецького соціолога Р.Дарендорфа².

Активно проблему виникнення та розвитку конфлікту досліджують політологи, соціологи країн, які виникли на пострадянському просторі. Зокрема, російські дослідники А.В. Дмитрієв, В.Н. Кудрявцев, С.В. Кудрявцев вважають, що «протилежності і протиріччя перетворюються у конфлікт тоді, коли починають взаємодіяти сили, що є їх носіями. Таким чином, конфлікт це прояв об'єктивних або суб'єктивних протиріч, які проявляються у протиборстві сторін»³. Досить цікавим є визначення соціального конфлікту, яке пропонується Ю.Г. Запрудським. На його думку, це «... явний або прихований стан протиборства інтересів, які об'єктивно розходяться, цілей та тенденцій розвитку соціальних суб'єктів, пряме або опосередковане зіткнення соціальних сил на базі протидії існуючому суспільному порядку, особлива форма руху до нової соціальної єдності»⁴.

Фактично більшість авторів визнає конфлікт, як явно виражений стан боротьби між групами, що протистоять одна одній, боротьби, в широкому розумінні цього слова, під час якої учасники відстоюють свої претензії на ті чи інші суспільні ресурси владу, багатство, статус, цінності тощо.

Наведені теоретичні обґрунтування проблеми конфлікту дають нам певне методологічне підґрунтя для зрозуміння позиції головних суб'єктів суспільних потрясінь, через які пройшло польське суспільство на шляху до небувалого за масштабами і нетрадиційного за своєю внутрішньою динамікою суспільно-політичного конфлікту 1980-1981 рр., а далі й «Круглого столу» 1989 р. на якому, фактично відбулася подія історичного характеру. Вона стала доленосною для всіх країн соціалістичної співдружності. Правляча Польська Об'єднана Робітнича Партія без примусу дала згоду на перехід польського суспільства до багатопартійної системи, Польща стала першою серед країн ЦСЄ, де відбулась мирна передача влади опозиційним політичним силам. Важливим було те, що боротьба за владу не затьмарила головного збереження цілісності держави і недопущення силового варіанту розвитку подій в якому міг бути задіяний і зовнішній чинник. Весь цей комплекс проблем суспільно-політичного розвитку Польської Народної Республіки досліджуваного періоду обумовлюють актуальність обраної теми, яка винесена в заголовок нашої статті.

Актуальність обраної теми наукової розвідки сприяла формуванню та в подальшому виконанню наступної мети: з позицій історичної ретроспективи, прослідкувати головні етапи діяльності ПОРП, яка до 1989 р. фактично монопольно правила країною та системні помилки, що стали об'єктивним соціально-економічним підґрунтям трагічних подій 1956, 1968, 1970, 1976 і особливо 1980-1981 рр.

Визначена мета дослідження сформувала потребу виконання наступних завдань:

- провести аналіз становлення польського суспільства по Другій світовій війні;

- розглянути характерні особливості суспільнополітичних конфліктів 1956, 1968, 1970, 1976 рр. у ПНР і їх вплив на динаміку розвитку польського суспільства та свідомість пересічного поляка;

- прослідкувати внутрішню динаміку робітничих страйків та студентських протестів, специфіку змін змісту вимог страйкарів та тактики опозиційних організацій.

Виклад основного матеріалу дослідження.

І. Наявна джерельна база дає підстави констатувати, що польську політичну сцену на осінь 1945 р. репрезентували три впливові сили: Польська робітнича партія («Польська партія роботніча» ППР) і партії, що були пов'язані з нею; легальні опозиційні партії, серед яких беззаперечним лідером ставала відроджена Польська селянська партія («Польське Стронніцтво Людове» ПСЛ); антикомуністичне збройне підпілля.

На середину 1945 р. ППР нараховувала вже 230 тис. осіб., а її союзник Польська соціалістична партія (ПСП) 200 тис. Серйозним політичним опонентом для лівих партій, особливо ППР, ставала Польська селянська партія, яку очолив колишній прем'єр-міністр еміграційного уряду Станіслав Миколайчик. Восени вона вже нараховувала понад 500 тис. членів партії. Саме ПСЛ на той час виявилася найбільш небезпечною легальною опозиційною силою для польських комуністів.

У другій половині 40-х років у Польщі також активно діяло антикомуністичне збройне підпілля. У 1944-1948 рр. (особливо у 1946 р.) ним було здійснено близько 56 тис. терористичних та диверсійних актів, у тому числі проти виборчих дільниць, які функціонували під час референдуму 1946 р., та виборів до парламенту у 1947 р. 10 тис. учасників антикомуністичного підпілля було вбито і 80 тис. заарештовано. Майже 30 тис. осіб було вивезено до Радянського Союзу. Втрати з боку ППР і її союзників на цей час досягли 20 тис. осіб ⁵.

Така політична структуризація польського суспільства суттєво впливала на внутрішню боротьбу за владу, а відповідно й за політичний устрій, який повинен був запанувати на теренах повоєнної Речі Посполитої. Сукупність проблем, що повставали перед новою владою, та методи, якими вона намагалась їх вирішувати, безумовно, не сприяли формуванню у пересічного поляка позитивного образу комуністів та їх союзників.

Узагальнюючи розвиток ПНР у 1944-1952 рр. в контексті досліджуваної проблеми ми повинні констатувати наступне:

по-перше, саме в цей період розпочиналося формування тих протиріч, які з часом вирішальним чином впливатимуть на становлення повоєнного польського суспільства, і зрештою підведуть його до небувалого суспільно-політичного конфлікту 1980-1981 років;

по-друге, сили, які програли у другій половині 40-х років змагання за владу, не зникли, а продовжували існувати, удосконалюючи свою діяльність в умовах соціалістичного устрою. Про це свідчитимуть конфлікти 1956, 1968, 1970, 1976 років.

ІІ. Суспільно-політичний конфлікт 1956 року започаткували страйки і демонстрації робітників Познані. 28 червня о 6-30 сирена фабрики «Zispo» сповістила про початок страйку. Цікаво, що її включив член ПОРП, профспілковий активіст, активний дописувач до фабричної газети “На Сталінській вахті” Богдан Мар'яновський ⁶.

Потрібно зауважити, і про це свідчать матеріали чисельних досліджень, що на площу ім. Сталіна прийшли демонстранти, які ще хотіли вести переговори з представниками влади. В їх середовищі переважали гасла економічного характеру. За деякими даними на мітинг прийшло близько 100 тис. осіб. Проте діалогу з владою на жаль не відбулося. Як наслідок, у певнім моменті почали звучати з наростаючою силою політичні та релігійні гасла типу: «Не хочемо такої партії!», «Ми хочемо свободи!», «Вимагаємо вільних виборів під контролем ООН!», «Вимагаємо релігії в школі» тощо. Аналіз розвитку подій свідчить, що об'єднуючими для протестуючих мас стали національна символіка, релігійні та національні гасла.

Бажаючи, напевне, провчити бунтівників, а на майбутнє подати урок усьому польському суспільству, керівництво держави залучило для наведення «порядку» в повсталому місті, окрім сил правопорядку, ще й підрозділи Війська Польського. До Познані було введено 359 танків, 30 БТРів, 880 автомобілів. Загальна кількість особового складу ВП налічувала 9988 осіб ⁷. Місто боронилося три дні. Ще ранком 30 червня чулися окремі постріли. Підсумком “перемоги” влади було понад 70 вбитих та померлих від ран. З них 9 солдат і функціонерів служби безпеки. Кількість поранених, за різними джерелами, коливалася від 300 до 900 осіб ⁸.

Підсумовуючи познанські події, можемо констатувати, що провідною протестною силою виступів були саме робітники. За даними Служби Безпеки, наприклад, серед 239 поранених 149 виявилися робітниками, решта інтелігенція, студенти, учні. Значна частина робітників, які брали участь у демонстрації, були членами ПОРП ⁹.

Події у Познані ще раз підтвердили той факт, що відсутність у суспільстві легальних, чітко відпрацьованих методів вирішення конфліктних ситуацій, які можуть виникати внаслідок зростання незадоволення населення політикою правлячої еліти, невміння (а можливо, й небажання) вести переговори та досягати компромісів, призводять до некерованого соціального вибуху з трагічними наслідками. Напевно, правомірно буде говорити про блискавичний перехід руху реформаторського, який мав можливість розвиватися в умовах існуючої системи шляхом певного тиску на окремі владні структури, у рух революційний проти влади і системи.

Робітничий опір, спрямований проти «робітничої держави», фактично вперше від часу встановлення в Польщі нової влади ставив під сумнів легітимність існуючої системи. З цієї точки зору познанський конфлікт не став явищем локального характеру, а навпаки, стимулював зростання суспільної активності на загальнопольському рівні. Власне, Познанський червень став першим кроком на довготривалому шляху до історичних подій 19801981 рр., «Круглого столу» 1989 р., а далі й втрати ПОРП влади в країні.

ІІІ. Об'єктивно оцінюючи розвиток ПНР після подій 1956 р., потрібно зауважити, що населення країни здебільшого підтримало програму дій, запропоновану новим керівником ПОРП Владиславом Гомулкою. Як свідчать численні факти, з найбільшим ентузіазмом воно сприйняло його намагання досягти певної незалежності від Москви. Напевне, можна погодитися з оцінками тогочасної ситуації в Польщі деяких польських істориків, політологів, яку поділяла більшість поляків: «Ми вільні. Хоча в певних межах, але вільні»¹⁰.

У контексті досліджуваної нами проблеми важливими були соціальні процеси кінця 50 60-х рр., які засвідчували суттєві зміни у структурі та свідомості польського суспільства. Воно значно помолодшало. У 1966 р. міське населення кількісно зрівнялося із сільським. Характерною особливістю цього періоду було також й те, що свідомість більшої частини громадян формувалася вже під впливом комуністичної ідеології. Тому не випадково напередодні та після жовтневого 1956 р. VIII пленуму ЦК ПОРП й повернення до керівництва партією і країною опального Владислава Гомулки саме молодь не тільки захищала ініціативи, з якими він виступив, але й намагалася донести їх зміст до робітничого та селянського середовища. Молодіжний рух, окрім вже існуючих, формує нові громадськополітичні організації.

Але подальший розвиток подій у країні свідчив, що саме у молоді, як частини суспільства, несхильної до фальші, розбіжність між теорією й практикою викликала протести. Зорієнтована на реалізацію високих морально-етичних ідеалів, задекларованих партією і зафіксованих у її Статуті, вона не могла зрозуміти, чому керівництво ПОРП почало швидко відходити від лінії, яка була проголошена в 1956 р. на VIII пленумі ЦК ПОРП Владиславом Гомулкою, на той час їх кумиром.

Суспільно-політичну ситуацію в країні значно ускладнювали й економічні проблеми, зокрема рішення про підвищення на 16,7% цін на м'ясо та вироби з нього, які були прийняті Х пленумом ЦК ПОРП ще 24 листопада 1967 р.¹¹

Останньою краплею, що переповнила чашу терпіння і започаткувала організовані протести творчої інтелігенції, а далі й масові березневі студентські виступи стала заборона у варшавському Національному театрі вистави за твором Адама Міцкевича «Дзяди», яка була підготовлена режисером Казімєжом Деймкем до 50-ї річниці Жовтневої революції в Росії.

Аналіз змісту низки досліджень дозволяє констатувати, що в перші десять днів «березневих подій» 1968 р. сутички між молоддю та силами правопорядку відбулися в академічних центрах таких міст, як Варшава, Краків, Лодзь, Гданськ, Познань, Вроцлав, Люблін, Щецин, Катовіце. У вищих навчальних закладах Білостоку, Бидгощі, Глівіц, Ольштина, Ополя, Торуня відбулися віча, але справа до демонстрацій не дійшла. Можемо говорити, що в більшості польських міст у березні 1968 р. студентство заявило про себе досить активно і зріло. На це звертає увагу у своєму дослідженні відомий польський історик Анджей Фрішке. Він, зокрема, пише, що у весняному Бюлетені МВС вказувалося на 140 міст, у яких були зафіксовані випадки розповсюдження листівок та поява на стінах написів антикомуністичного або антиурядового змісту¹².

Оцінюючи наслідки суспільно-політичного конфлікту 1968 р. ми маємо підстави констатувати, що, по-перше, березневі події суттєво вплинули на світогляд молоді, її віру в соціалістичні ідеали, які вона так активно захищала по Познанській трагедії 1956 р.; по-друге, події березня 1968 р. також дають можливість зрозуміти, в який спосіб влада, а достеменно певні угрупування у владних структурах, можуть розробляти відповідні політтехнології з використання протестної енергії окремих груп суспільства, в нашому випадку молоді, для реалізації своїх стратегічних задумів. Методи могли бути різними. Від протиставлення робітників студентству та інтелігенції, а в деяких випадках використання «робітничого активу» для розгону демонстрацій, мітингів до розпалювання антисемітських настроїв з подальшим усуненням небажаних осіб з керівних посад усіх рівнів, особливо якщо вони були за походженням євреї; по-третє, студентські березневі протести засвідчили, що суспільно-політичний конфлікт стимулює процес вдосконалення методів, форм боротьби проти наявного режиму. Розпочавши з віча та мітингів, студенти перейшли до страйків і окупаційних страйків. А згодом виникла необхідність створення певних організаційних структур, які б координували дії молоді.

Березневі виступи польського студентства по всій країні свідчили, що в суспільстві поступово почало формуватися розуміння необхідності солідарних дій усіх верств населення, які б передбачали підтримку одне одного на міжрегіональному рівні, поміж підприємствами, навчальними закладами тощо.

IV. Після трагічних подій 1956 р. у Познані та студентських виступів 1968 року здавалося, що в 70-х роках керівництва ПОРП, враховуючи вимоги населення і, в першу чергу робітників, спрямує свою діяльність на усунення допущених помилок. Цьому повинно було б сприяти й те, що в цей час країни-члени РЕВ розпочали реалізацію вкрай необхідних планів економічної інтеграції і впровадження в життя досягнень науково-технічного прогресу. Одним з активних ініціаторів прискорення та інтенсифікації інтеграційних процесів виступила власне Польща. І на це були підстави. У 60-і рр. національний дохід Польщі зріс на 80% і був одним з найбільш високих у світі¹³. ПОРП, займаючи «de jure» домінуюче становище в суспільстві, мала, здається, всі підстави отримати високі політичні дивіденди при реалізації досить амбіційних програм соціально-економічного розвитку країни. Їх впровадження в життя могло б дійсно сприяти реформуванню польського суспільства.

Проте вже вкотре ми спостерігаємо невідповідність між темпами економічного розвитку країни та зростанням матеріального добробуту пересічної польської родини. Ситуація також ускладнювалася зростаючою фракційною боротьбою в самому керівництві ПОРП. Шістдесятип'ятирічний В. Гомулка швидко втрачав популярність. На політичну арену виходила нова генерація партійно-державних діячів. Вона почала звертати особливу увагу на створення відповідної політико-правової бази, яка б забезпечувала покращення матеріального становища партійної бюрократії у напрямі наближення його до західних стандартів.

Негативні наслідки такої політики не забарилися. 30.10.1970 р. побачила світ постанова Політбюро ЦК ПОРП про чергове підвищення цін на більшість продовольчих товарів. Казімєж Барціковський, на той час І секретар воєводського комітету ПОРП в Познані, писав у свої спогадах: «... брав участь у зборах залізничників. Після оголошення змісту листа в залі запанувала мертва тиша. Пригнічений стан членів партії було видно неозброєним оком. ...»¹⁴.

Ставало очевидним, що країна знову наближалася до серйозних суспільно-політичних потрясінь. Незадоволення населення діями влади охопило практично всю Польщу. В ніч з 12 на 13 грудня з'явилися перші листівки, в яких звучали заклики до протестів: “Страйк! Зміна цін то черговий злочин” тощо. Зміст певної частини листівок вже мав антикомуністичний і/або антирадянський характер: «Геть комунізм, Гомулку до Москви!», «ПОРП це зрадник робітничого класу!» та інші¹⁵. Найбільш активно протестували проти підвищення цін трудові колективи міст Балтійського Узбережжя. Протести поширилися на інші міста. Для виконання постанови № 008 від 21.12.1970 р., Генеральним штабом ВП безпосередньо до дій щодо „наведення порядку” було залучено 32 780 солдат, 1120 танків, 1357 бронетранспортерів, 4591 автомобіль¹⁶. У матеріалах, підготовлених для VIII пленуму ЦК ПОРП (6-7.02.1971 р.), було зафіксовано загалом загиблих 45 осіб, з них 42 це цивільні особи. Загальна кількість поранених налічувала 1165 осіб, з них 149 цивільних осіб і 5 міліціонерів мали вогнепальні рани. В період з 14 по 20 грудня було заарештовано 2989 осіб (проф. Анджей Пачковський називає цифру 3,2 тис.), з них, 65% складали робітники, 13% учні, 12% безробітні і 10% решта ¹⁷.

На терміново зібраному 20 грудня VII-й пленумі ЦК ПОРП після досить тривалих дискусій і закулісної боротьби на посаду І-го секретаря ЦК ПОРП було обрано лідера «катовицької групи» Едварда Герека. Під час його 10-літнього правління відбулися певні позитивні зміни економічного характеру. Польща стала більш відкритою на зовні, в тому числі й для західних інвестицій. Але нова політика побудови в Польщі «консументарного соціалізму» та гасло «збагачуйтесь» значною частиною партійно-державного апарату та директорським корпусом було сприйнято з додатком: «за рахунок держави і за будь-яку ціну». Якщо врахувати те, що в 1975 р. відбувся новий адміністративний поділ ПНР і замість 17 з'явилося 49 воєводств, стає зрозуміло, в якому напрямку почали розподілятися фінансові потоки з державного бюджету. Праця в державних і партійних структурах ставала прибутковим місцем. А в цей час ситуація в суспільстві різко ускладнювалася. Накопичення економічних труднощів, зумовлене політикою «великого стрибка», знайшло своє відображення у зростання ринкової напруги. Намагаючись врятувати ситуацію, 24 червня 1976 р. уряд знову використовує вибухонебезпечний метод та оголошує підвищення цін на товари першої потреби. І вже 25 червня в багатьох регіонах Польщі розпочалися масові протести проти непопулярних рішень уряду. Найбільш радикальними стали виступи робітничих колективів у Радомі, Плоцьку, Урсусі. Зокрема, у Радомі застрайкували робітники більшості великих підприємств. У цілому по країні було заарештовано декілька тисяч демонстрантів, хоча генеральний прокурор Луціан Чубінський подавав інформацію, що в Радомі було затримано тільки 634 особи, в Урсусі 172, а в Плоцьку 55. Затриманих у відділеннях міліції нещадно били, пропускаючи через так звані «стежки здоров'я». Декілька сот справ було спрямовано до судів. Вироки виносили надзвичайно жорстокі, до 10 років ув'язнення у Радомі і до 5 в Урсусі ¹⁸.

Аналізуючи передумови та перебіг конфлікту у 1976 р., ми повинні виділити кілька позицій, які свідчили про певні якісні зміни, що почали спостерігатися у польському суспільстві: по-перше, незважаючи на відносну популярність команди Герека, поляки сприйняли підвищення цін як намагання зазіхнути на реальні досягнення в економічній сфері після 1970 р.; по-друге, у червні 1976 р. влада вже не наважилася вжити зброю проти демонстрантів, а вдалася до залякування, чисельних арештів та звільнення робітників з роботи, масового виключення студентів з навчальних закладів; по-третє, партійна еліта намагалася сформувати в суспільстві атмосферу осуду робітничим виступам, організувавши низку контрзаходів політичного характеру.

Черговий робітничий протест фактично поділив 70-і рр. на дві частини. Можемо говорити про те, що до червня 1976 р. владі ще вдавалося мобілізовувати людей до участі в модернізації країни, зростання продуктивності праці завдяки підвищенню заробітної плати, розвитку патерналістських функцій держави, культивуванню споживацьких устремлінь. Після червневих подій надії на швидке покращення життя, а з ними і суспільний ентузіазм стрімко зникали. Подальший розвиток польського суспільства засвідчує наростання кризи довіри з боку населення до ПОРП як ядра політичної системи країни.

Висновки. Морально-політичні, організаційні засади, на яких формувалося в 1980-1981 рр. непритаманне для соціалістичної політичної системи радянського типу громадське об'єднання незалежна самоврядна профспілка «Солідарність», не могли б остаточно викристалізуватися, спираючись лишень на трагічний досвід 1956 р. та ідеалізм студентського середовищ 1968 р. Тільки по робітничих виступах 1970, 1976 рр. прийшло усвідомлення необхідності об'єднання зусиль всіх верств польського суспільства у боротьбі за його демократизацію, можливість створення умов, в яких би шанувалась особистість, панували реальні висока мораль та взаємоповага. Власне, таке розуміння допровадило до остаточного об'єднання опозиції із середовища інтелігенції, студентства з робітничим рухом. Підтвердженням цієї тези стало створення 23 вересня 1976 р. однієї з перших легальних, постійно діючих опозиційних організацій Комітету Захисту Робітників (КЗР). Характерною особливістю його заснування було те, що Комітет публічно оголосив про початок своєї діяльності, звернувшись із відповідним закликом до населення й офіційним листом до влади ПНР. Члени КЗРу поводили себе так, ніби проживали в демократичній («нормальній») країні, намагалися діяти легально, в межах Конституції ПНР, без порушень чинного законодавства, з урахуванням міжнародних угод, підписаних урядом Польщі і ратифікованих Сеймом. Зміст такої тактики можна схарактеризувати символічною реплікою одного з активних діячів цієї опозиційної організації, вже легендарного Яцека Куреня, який у 2004 році відійшов у вічність: «Не паліть комітетів. Створюйте свої».

Важливим складником консолідації польського суспільства в його русі до доленосних 1980-1981 років, безумовно, стали також намагання до самоорганізації незалежного робітничого руху. Це проявилося у спробі створення вільних профспілок. Перший комітет вільних профспілок (КВП) постав 23 лютого 1978 р. в Катовіцах з ініціативи Казімєжа Світоня, Романа Ксьцюшки та інших осіб. 29 квітня було створено Комітет вільних профспілок на Балтійському Узбережжі Польщі у Гданську. Лідерами гданського КВП, між іншим, були Богдан Борусевич (на сьогодні Маршалек Сенату РП В.С.), Анна Валентинович, Йоанна і Анджей Гвязди. Заявив про себе й 35-літній електрик Лех Валенса майбутній президент Республіки Польща.

Таким чином, трагічний грудень 1970 р., робітничі протести 1976 р., збагачені досвідом Познанського червня 1956 р. та студентськими виступами 1968 р. радикально вплинули на зміну свідомості польського робітника і суспільства в цілому. Вони сприяли формуванню фундаменту, на якому вже через 10 років на хвилі серпнево-вересневих 1980 р. страйків повстане ще в ПНР легальна загальнопольська незалежна профорганізація «Солідарність» навколо якої гуртуватиметься й політична опозиція. Саме цей союз дозволить вистояти в умовах введення в країні 13 грудня 1981 р. воєнного стану. Накопичений досвід забезпечить успіх «Круглого столу» 1989 року, який започаткує мирний перехід до багатопартійної системи в країні, а надалі й втрату комуністами влади.

Розвиток польського суспільства досліджуваного періоду є, свого роду, попередженням для так званої політичної еліти у пострадянських країнах, яка повинна пам'ятати, що саме historia est magistra vitae. Небажання влади враховувати закономірності функціонування держави як інституції, покликаної захищати інтереси своїх громадян, а не невеличкої олігархічно-номенклатурної групи, об'єктивно провадить до трагічних подій жертвами яких у кінцевому підсумку стає провладна політична еліта.

¹ Щепаньский Я. Элементарные понятия социологии / Я. Щепаньский М. : Прогресс, 1969. С. 200.

² Дарендорф Р. Элементы теории социального конфликта / Р. Дарендорф // Социологические исследования. 1994. № 5. С.142.

³ Дмитриев А.В., Кудрявцев В.Н., Кудрявцев С.В. Введение в общую теорию конфликтов (Юридическая конфликтология). М. : РАН, Центр конфликтологических исследований, 1993. Ч.1. С.12.

⁴ Запрудский Ю.Г. Социальный конфликт: Политологический аналіз / Ю.Г. Запрудский. Ростов н/Д. : Изд-во Ростовского университета, 1992. С. 54.

⁵ Див.: NKWD o Polsce i Polakach. Rekonensans archiwalny. Pod red. Wojciecha Materskiego i Andrzeja Paczkowskiego. Warszawa : ISP PAN, 1996. С. 119-137.

⁶ Choniawko A. Przebieg wydarzen czerwcowych w Poznaniu / A. Choniawko // Wydarzenia czerwcowe w Poznaniu 1956. Materialy z konferencji naukowej zorganizowanej przez Instytut Historii UAM w dn. 4.

V. 1981 r. Pod red. Makowskiego Edmunda. Poznan: Un-t im. A. Mickiewicza w Poznaniu, 1981. С. 3738.

⁷ Dokumenty. Przyczyny, przebieg і skutki kryzysow spolecznych w dziejach PRL (Projekt opracowania Komisji KC dla wyjasnienia przyczyn konfliktow spolecznych w dziwjach PRL) // Zeszyty Historyczne (Paryz). 1983. nr.65. С. 271.

⁸ Nalepa E.J. Pacyfikacja zbuntowanego miasta. Wojsko Polskie w Czerwcu 1956 r. w Poznaniu w swietle dokumentow wojskowych / E.J. Nalepa. Warszawa : Wyd-wo Bellona, 1992. С. 55-56; С. 7879.

⁹ Machciewicz P. Polski rok 1956 / Р. Machciewicz. Warszawa : Oficyna Wydawnicza «Mowi^ wieki», 1993. С. 102.

¹⁰ Jastrun M. Dziennik. Wybor z lat 1955-1960 / М. Jastrun. Londyn : PULS, 1990. С. 62.

¹¹ Ejsler J. Marzec 1968. Geneza. Przebieg. Konsekwencje / J. Ejsler. Warszawa : PWN,1991. С. 139.

¹² Friszke A. Ruch protestu w marcu 1968 w swietle raportow MSW dla kierownictwa partyjnego / A.Friszke // Wi?z. 1994. Nr.3. С. 92.

¹³ Польша. Вопросы и ответы. Справочник. М.: Изд-во политической литературы, 1991. С. 6-7.

¹⁴ Barcikowski K.Z mazowieckiej wsi na szczyty wladzy / K.Barcikowski. Warszawa : Wydawnictwo Projekt, 1998. С. 295.

¹⁵ Цит. за: Balbus T., Kamienski L. Wydarzenia grudniowe 1970 roku poza Wybrzezem / Т. Balbus, L. Kamienski // Pami^c i sprawiedliwosc. 2002. Nr. 1. С. 147.

¹⁶ Wojsko Polskie w Grudniu 1970 r. W swietle dokumentow operacyjnych // Wojskowy Przegl^d Historyczny. 1993. № 4, pazd.-grud. С. 245-246.

¹⁷ Див.: Ocena wydarzen grudniowych i wynikaj^cy z niej wnioski. (Materialy na VIII Plenum KC PZPR) // Wydarzenia grudniowe 1970 r. AAN. PZPR KC. Sygn. 237 / XIX 349, с. 1-2; Польша в ХХ век. Очерки политической истории / Ответственный редактор А.Ф. Носкова. М. : Издательство «Индрик», 2012. С. 734-735.

¹⁸ Albert A. Najnowsza Historia Polski (19431993) / A. Albert Londyn : Puls, 1994. T.2. С. 702.

Размещено на Allbest.ru