Воєнна політика пострадянських держав: порівняльний аналіз

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ДЕРЖАВИ І ПРАВА ім. В. М. КОРЕЦЬКОГО

АВТОРЕФЕРАТ дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук

ВОЄННА ПОЛІТИКА ПОСТРАДЯНСЬКИХ ДЕРЖАВ: ПОРІВНЯЛЬНИЙ АНАЛІЗ

СЛОБОДЯН Олег Феліксович

Спеціальність 23.00.02 - політичні інститути та процеси

Київ - 2016

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Науково-дослідному інституту праці і зайнятості населення Міністерства соціальної політики України і НАН України.

Науковий керівник: доктор політичних наук, професор

Смолянюк Володимир Федорович,

Київський національний економічний університет

імені Вадима Гетьмана,

завідувач кафедри політології та національної безпеки.

Офіційні опоненти: доктор політичних наук,

старший науковий співробітник

Розумний Максим Миколайович,

Національний інститут стратегічних досліджень,

керівник Центру досліджень проблем Російської;

кандидат політичних наук

Білошицький Володимир Іванович,

Національний технічний університет України

«Київський політехнічний інститут»,

доцент кафедри військової підготовки.

Захист відбудеться «28» жовтня 2016 року о 14.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.236.01 по захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора (кандидата) політичних наук в Інституті держави і права ім. В. М. Корецького НАН України за адресою: 01601, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4.

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України за адресою: 01601, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4.

Автореферат розіслано « 28 » вересня 2016 року.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради,

кандидат політичних наук М.Д. Ходаківський

АНОТАЦІЯ

У роботі узагальнено наявні інформаційні джерела та окреслено коло наукових підходів щодо сутності та змісту воєнної політики. Розкрито зміст президенціалізму та парламентаризму, їх розвиток в політичному часі і просторі. На основі компаративного аналізу доведено вибір більшості пострадянських держав на користь президентської республіки.

Доведено цілеспрямований вибір президентськими республіками воєнної організації держави як інституційного механізму реалізації воєнної політики. На противагу цьому, парламентськими (змішаними) республіками обрано сектор безпеки і оборони як альтернативну модель підтримання прийнятного рівня національної обороноздатності.

Розглянуто практичні аспекти реалізації воєнної політики пострадянськими державами. Вказано на загрозливий характер воєнної політики сучасної Росії, яка ставить під сумнів воєнно-політичну суб'єктність інших пострадянських країн. Розкрито причини воєнних акцій РФ проти незалежних Молдови, Грузії, України.

Наголошено на необхідності подальшої структурно-функціональної, цільової, ресурсної оптимізації воєнної політики України, невід'ємною складовою якої має стати її євроатлантична інтеграція та забезпечення національної безпеки і оборони на блоковій основі. Вказано на необхідність подальшої наукової рефлексії воєнної політики держав та наддержавних об'єднань в умовах неомілітаризації системи міжнародних взаємин.

Ключові слова: воєнна політика, президенціалізм, республіканізм, воєнна організація держави, деетатизація, сектор безпеки і оборони, міжнародні взаємини, воєнно-політичний курс.

- обґрунтувати необхідність вироблення нових наукових підходів щодо дослідження воєнної політики, її суб'єкт-об'єктної структуризації, функціонального призначення та цільової спрямованості;

- концептуалізувати кореляцію форми правління (президентської, парламентської, змішаної) і моделі воєнної політики держави;

- визначити особливості деетатизації воєнної політики в умовах демократичного державотворення, що зумовлюють складний баланс воєнно-політичних ініціатив з боку органів державної влади та структур громадянського суспільства в процесі розробки, нормативно-правового забезпечення та практичного втілення воєнної політики;

- обґрунтувати політичну детермінованість діяльності сектора безпеки і оборони як більш гнучкої інституціональної основи воєнної політики держави, органічну спорідненість процесів демократизації політичних систем у парламентських пострадянських республіках та домінування «секторальних» підходів у вирішенні питань інструментального забезпечення їхньої воєнної політики;

- виявити особливості воєнної політики Російської Федерації, динаміку артикуляції та практичного втілення воєнно-доктринальних засад розвитку РФ, якісні відмінності воєнно-політичних дій Москви на міжнародній арені порівняно з аналогічними діями інших пострадянських держав;

- вказати на спільне та особливе у воєнно-політичному розвитку пострадянських держав, виокремити процес вимушеної десуверенізації держав-союзниць Росії на основі домінування російських воєнно-політичних інтересів на пострадянському просторі;

- визначити особливості воєнно-політичного самовизначення України, роль воєнної політики Української держави у розв'язанні зовнішньополітичних завдань.

Об'єкт дослідження - воєнна політика сучасної держави.

Предмет дослідження - порівняльний аналіз воєнної політики пострадянських держав.

Методи дослідження. Теоретико-методологічною основою дисертації є загальнонаукові методи, що утворюють інструментальний каркас гносеологічних дій, передбачених планом дослідження (історичний, соціологічний, структурно-функціональний, системний, інституційний, соціально-психологічний, діяльнісний, аксіологічний, а також аналіз і синтез, індукція і дедукція, абстрагування і конкретизація, моделювання, систематизація, класифікація, типологізація тощо). Одним з найбільш продуктивних став порівняльно-політологічний метод, який дозволив побудувати необхідні співвідношення при аналізі воєнно-політичних стратегій конкретних держав. Історичний метод дав змогу пояснити витоки воєнної політики та еволюційні особливості воєнно-політичних практик пострадянських республік. На основі інституційного методу визначено логіку та особливості трансформації воєнної політики в умовах глобалізації. Застосування дескриптивного методу дало змогу деталізувати воєнно-політичні процеси у пострадянських державах та виокремити їх об'єктивні й суб'єктивні складники. Кореляційний аналіз дозволив виявити прямий зв'язок між формами правління та моделями воєнної політики. Оцінка перспектив розвитку воєнної політики здійснювалась за допомогою аналітико-прогностичного методу.

Для з'ясування прикладних аспектів воєнно-політичного розвитку пострадянських держав використовувалися методи аналізу конкретного випадку, контент-аналіз, інтент-аналіз, використання статистичних даних, експертні оцінки тощо.

Наукова новизна одержаних результатів обумовлюється вибором теми дисертації, постановкою мети та завдань дослідження, а також загальною проблематикою, яка в запропонованому гносеологічному форматі ще не досліджувалась. Дисертація є однією з перших спроб компаративного аналізу воєнної політики пострадянських держав за умови продукування сучасною Російською Федерацією імперської форми воєнно-політичної взаємодії з іншими країнами з метою відновлення геополітичного статусу впливової держави глобального рівня.

Уперше:

- доведено домінування на пострадянському політичному просторі президентської форми державного правління порівняно з іншими формами (президентсько-парламентською, парламентсько-президентською, власне парламентською), з групи президентських держав виокремлено так звані «суперпрезидентські» республіки зі специфічними моделями воєнної політики;

- аргументовано суперечливий характер деетатизації воєнної політики в пострадянських державах. Президентські республіки відносять процес продукування та практичного втілення воєнної політики до повноважень органів державної влади. Парламентські республіки поширюють процес розробки воєнної політики на інститути громадянського суспільства, неурядові дослідницькі організації;

- концептуалізовано кореляцію форм правління (президентської, парламентської, змішаної) і моделей воєнної політики пострадянських держав;

- розкрито якісні відмінності між інституційним забезпеченням воєнної політики у президентських та парламентських республіках. В умовах президенціалізму політична влада традиційно зосереджується на створенні «воєнної організації держави», наділеної широким переліком не лише зовнішніх, а й внутрішніх повноважень. В умовах парламентаризму влада створює «сектор безпеки і оборони», суб'єктом конструювання якого поряд з державою є громадянське суспільство, зокрема фахове експертне середовище;

- виявлено стрімку трансформацію воєнної політики Російської Федерації, перетворення її на визначальний чинник забезпечення сталої політичної системи та підтримання виключного статусу Президента РФ у «суперпрезидентській» республіці. Доведено цілеспрямоване використання воєнної сили за ініціативи глави держави з метою відновлення глобального геополітичного панування Росії, складовою чого є утримання пострадянських держав у зоні російського впливу.

Удосконалено:

- розуміння родо-видової залежності між безпековою та оборонною сферами держави, бачення воєнної (оборонної) політики як складової діяльності держави та суспільства щодо забезпечення національної безпеки;

- наукову детермінацію тісного зв'язку між збройним (силовим) забезпеченням державотворчого процесу та воєнно-доктринальним оформленням збройних можливостей та цілей держави, трактування воєнної доктрини як сукупності воєнно-політичних приписів, що мають конкретно-історичний характер та можуть динамічно змінюватися під тиском геополітичних, геостратегічних та ін. чинників;

- тлумачення еволюції воєнної політики України з моменту проголошення незалежності до Революції Гідності 2013-2014 рр. як дискретного процесу з явним домінуванням суб'єктивних підходів, ініційованих главою держави, та практично повним усуненням громадянського суспільства від вироблення альтернативних воєнно-політичних пропозицій.

Дістали подальшого розвитку:

- теоретичне обґрунтування необхідності прискореного розвитку в Україні сектора безпеки і оборони, ресурси якого мають розвиватися з урахуванням досвіду західних та пострадянських парламентських країн. Доведено необхідність вилучення з науково-теоретичних розробок та воєнно-політичної практики термінологічного анахронізму «воєнна організація держави»;

- бачення громадянського суспільства як партнера держави при розробці механізмів воєнно-політичного визначення України. Сприйняття механізмів демократичного цивільного контролю над сектором безпеки і оборони як показника збалансованості та ефективності політичної системи, її здатності протистояти агресивній воєнній політиці РФ;

- розуміння принципової різниці у воєнно-політичному виборі пострадянських держав, яка полягає у наближенні до євроатлантичного середовища міжнародної безпеки (парламентські республіки), блокуванні такого вибору (Російська Федерація) або ж підтриманні проросійських воєнно-політичних проектів (неядерні президентські республіки).

Практичне значення отриманих результатів визначається тим, що дана робота є певним внеском у теоретичне та прикладне дослідження політичних процесів у сфері забезпечення національної безпеки і оборони. Отримані результати можуть бути використані в науково-дослідній та аналітичній діяльності в контексті подальшого удосконалення моделі воєнної політики України та практики її застосування, а також в навчальному процесі вищої школи на рівні окремих навчальних програм, спеціальних курсів та навчальних дисциплін, у підготовці дидактичних матеріалів з політології, національної безпеки, теорії міжнародних відносин, державного управління.

Апробація результатів дослідження. Основні положення та результати дисертаційного дослідження оприлюднювались на конференціях: ХІІ науково-практичній конференції Національної академії управління та Центру перспективних соціальних досліджень НАН України «Особистість, суспільство, держава: розуміння свободи і відповідальності» (Київ, 17 травня 2012 р.); ХІV науково-практичній конференції Національної академії управління та Центру перспективних соціальних досліджень НАН України «Сучасна політична нація: духовно-моральні, культурно-етичні та соціально-економічні засади розвитку» (Київ, 15 травня 2014 р.); ХV науково-практичній конференції ВНЗ «Національна академія управління», НДІ праці і занятості населення Міністерства соціальної політики України і НАН України «Патріотизм у системі сучасних суспільних цінностей» (Київ, 14 травня 2015 р.); ІІІ міжнародній науково-практичній конференції «Актуальні питання сучасної науки» (Львів, 16-17 жовтня 2015 р.); Міжнародній науково-практичній конференції з соціології «Держава та глобальні соціальні зміни: історична соціологія панування та спротиву в епоху модерну» (Київ, 26-27 листопада 2015 р.); ХІ Міжнародній науково-практичній конференції «Релігія, релігійність, філософія та гуманітаристика у сучасному інформаційному просторі: національний та інтернаціональний аспекти» (Рубіжне - Сєвєродонецьк - Лисичанськ - Житомир - Баку - Ніш - Зелена Гура, 29-30 грудня 2015 р.); ІІ міжнародній науково-практичній конференції «Актуальні проблеми гуманітарних та природничих наук» (Ужгород, 8-9 квітня 2016 р.); ІІІ міжнародній науково-практичній конференції «Перспективи розвитку сучасної науки» (Чернігів, 6-7 травня 2016 р.).

Окремі положення та висновки дисертаційного дослідження впродовж 2014-2016 рр. обговорювались на засіданнях кафедри політології та національної безпеки Київського національного економічного університету імені Вадима Гетьмана, а також кафедр Воєнно-дипломатичної академії імені Євгенія Березняка.

Публікації. За темою даного дисертаційного дослідження опубліковано 6 статей у фахових виданнях з політичних наук (з них 3 - у збірнику, включеному до міжнародної наукометричної бази Index Copernicus International), 8 - тез міжнародних та всеукраїнських наукових конференцій.

Структура та обсяг роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, поділених на підрозділи, висновків та списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації становить 197 сторінок, з них 173 - виклад основного матеріалу, список використаних джерел - 24 сторінки (201 найменування), додатки - 15 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У першому розділі «Теоретичні засади дослідження воєнної політики та республіканських форм організації політичної влади» з'ясовано теоретичні підвалини воєнно-політичного самовизначення політичних систем. Вказується на принципову відмінність «президентського» та «республіканського» підходів щодо теоретичного визначення та практичного втілення воєнно-політичних цілей.

У першому підрозділі «Воєнна політика: історичні витоки та сучасні інтерпретації» на основі дефініційних порівнянь проаналізовано історичні та сутнісні характеристики воєнної політики, що висвітлюються українськими та зарубіжними науковцями. Воєнною політикою пропонується вважати частину загальної політики певних соціальних сил, держав та створених ними спеціальних інститутів влади, які здійснюють підготовку і використання засобів збройного насильства для досягнення тих чи інших державних або загальнолюдських цілей, для ведення війни чи протидії її розв'язанню.

Дисертантом підкреслено, що і в історичному минулому, і зараз головним продуцентом воєнної політики є держава. Особливо переконливо це демонструють авторитарні (тоталітарні) режими, що монопольно володіють правом на воєнно-політичне самовизначення країни та створення практичних механізмів забезпечення воєнно-політичного курсу. В умовах демократії політична система ініціює широке суспільне обговорення воєнно-політичних питань та враховує їх при виробленні загальнодержавної позиції. Відбувається демонополізація сфери безпеки і оборони, відповідальними за розвиток якої стають і держава, і громадянське суспільство. Відповідно, теорія воєнної політики поєднує як «вузькі» (етатистські), так і «широкі» (державно-громадянські) її тлумачення, які залежно від конкретно-історичних обставин втілюються в практику воєнного будівництва.

Незважаючи на суттєвий доробок вчених, слід відзначити, що запропоновані ними підходи до розуміння воєнної політики не можуть вважатися достатніми в умовах ескалації сучасних загроз і викликів, зміни форматів політичних відносин, посилення чинників непрогнозованості й алогічності у міжнародних взаєминах. Це означає необхідність розробки нових підходів (моделей) щодо розуміння інтенсивності та спрямованості воєнно-політичної еволюції держав.

У підрозділі «Президентська республіка як легітимна асиметрія владних взаємин» розкрито еволюцію президентської влади у політичних системах історичного минулого та сучасності. Вказується на формування пострадянськими владними елітами насамперед президентських республік. Ними, зокрема, стали Азербайджан, Білорусь, Вірменія, Казахстан, Киргизія, Росія, Таджикистан, Туркменістан, Узбекистан. Вибір цих держав на користь президенціалізму може бути пояснений як необхідністю зосередження політичної влади в єдиному центрі в умовах різновекторних та швидкозмінних впливів, так і збереженням немодернових (архаїчних) форм політичної культури населення, що обрало традиційний варіант делегування влади авторитетній особистості.

Президентська форма державного правління в деяких пострадянських республіках видозмінилась у «суперпрезидентську», особливостями якої став необмежений і неконтрольований спосіб використання влади вищим державним керівником, його політичні зловживання включно з авантюрними діями, створення механізмів передачі влади «політичному спадкоємцю» на недемократичній основі тощо.

Наслідками пострадянського президенціалізму стало ствердження авторитарного режиму, монополізація воєнної політики главою держави, відсторонення громадянського суспільства від вирішення оборонних проблем. Реагування президентської республіки на виклики і загрози сучасного світу є запізнілим, агресивним, побудованим на воєнно-політичному співробітництві з іншими авторитарними лідерами (наприклад, В. Путіна з А. Асадом). Дисертантом визначено кореляційні залежності між президентською формою правління та воєнною політикою президентської держави, які характеризуються форматами моноцентризму, жорсткої субординації, лінійного способу ретрансляції владних розпоряджень, а також слабким зворотнім зв'язком об'єкта воєнно-політичної діяльності з її суб'єктом.

У підрозділі «Владна специфіка парламентської республіки: парафраз політичної рівноваги» наголошено на широкому поширенні парламенттаризму як альтернативної форми організації політичної влади у різних країнах світу, розкрито позитиви та негативи парламентських демократій, вказано на змішані (парламентсько-президентські, президентсько-парламентські) форми республіканізму як компромісні варіанти узгодження політичних інтересів. У пострадянських політичних реаліях парламентськими республіками стали Естонія, Латвія, Литва, Молдова, президентсько-парламентською - Грузія, парламентсько-президентською - сучасна Україна.

У контексті воєнно-політичної проблематики парламентаризм означає активну участь як держави, так і суспільства в осмисленні безпекових та оборонних питань, вироблення альтернативних пропозицій, їх широке медійне висвітлення та експертне обговорення, можливість активного спілкування з іншими демократичними суспільствами з питань національної безпеки. Саме парламентські пострадянські республіки перейшли до нової моделі воєнної політики. Свідченням цього є вступ країн Балтії до НАТО, розробка ними нових стратегічних підходів з питань національної безпеки і оборони.

Дисертантом встановлено, що парламентським пострадянським республікам властива комбінована модель задоволення безпекових (оборонних) потреб, яка поєднує її державну та недержавну складові. У такий спосіб враховується більш широкий спектр воєнно-політичних інтересів, які, артикулюючись владними органами та суспільними сегментами, інтегруються в загальнонаціональний варіант воєнної політики. Кореляційні впливи парламентської форми правління на воєнну політику є більш гнучкими, динамічними, відбуваються в умовах тісного прямого й зворотного зв'язку між владними центрами та підлеглими структурами, ґрунтуються на поліцентризмі при розробці воєнно-політичних рішень та моноцентризмі в процесі їх реалізації.

У другому розділі «Інструментальне забезпечення воєнної політики пострадянських держав: президентський та парламентський різновиди» здійснено порівняльний аналіз способів реалізації воєнної політики пострадянськими державами на основі використання або воєнної організації держави (традиційна модель), або сектору безпеки і оборони (новітня модель). Розглянуто явище деетатизації воєнної політики як необхідна умова переходу від «організаційного» до «секторального» забезпечення національної оборони.

У підрозділі «Воєнна організація держави: інструментальне трактування в системі президентської республіки» аргументується, що свідомим вибором президентських систем стало цілеспрямоване формування їх владарюючими суб'єктами воєнної організації держави (ВОД) - сукупності органів державної влади та легітимних військових формувань, діяльність яких спрямовується на захист політичної системи від загроз та небезпек внутрішнього і зовнішнього походження. Вибір президентських республік на користь ВОД є додатковим свідченням концентрації політичної влади в одному управлінському центрі. Лідером з цих питань є Російська Федерація, чий воєнно-організаційний досвід використовують пострадянські союзники Москви, об'єднані в ОДКБ (Організацію Договору про колективну безпеку) - Білорусь, Вірменія, Казахстан, Киргизія, Таджикистан, Узбекистан.

У дисертації наголошується на тому, що впродовж 1991-2005 рр. Україна також декларувала необхідність створення воєнної організації, здатної адекватно реагувати на виклики і загрози насамперед зовнішнього походження. Це було закріплено у законодавстві з питань національної безпеки, демократичного цивільного контролю над силовими структурами держави, а також у воєнних доктринах. Таку ситуацію можна визначити як непродуктивну імплементацію у воєнно-політичні реалії ХХІ ст. ретроспективних підходів щодо збройного гарантування національних інтересів. Події, що сталися після 2013 р. (анексія Криму, вторгнення російських військ на територію Донецької та Луганської областей), засвідчили неефективність вітчизняного варіанту воєнної організації, створеної у попередні роки, її неспроможність покласти край воєнно-політичним провокаціям з боку сусідньої держави.

У підрозділі «Деетатизація воєнної політики: специфіка прояву в умовах парламентської та президентської демократій» наголошується, що держава як головний суб'єкт воєнної політики за посередництва воєнної доктрини та інших нормативно-правових актів формулює оборонні інтереси та визначає способи їх забезпечення. Разом з тим в умовах парламентаризму відбувається продукування альтернативних воєнно-політичних підходів, втілених у концептуальних та програмних документах політичних суб'єктів, що не представлені в органах державної влади, а також недержавних структур, елементів громадянського суспільства, які відстоюють власні безпекові та оборонні позиції. Явище одночасної участі політичної системи (держави) та громадянського суспільства у вирішенні безпекових та оборонних питань дисертант пропонує вважати деетатизацією воєнної політики. Практичний досвід щодо посилення державного оборонного потенціалу можливостями громадянського суспільства отримали Молдова, Грузія, Україна, в різні роки поставлені в умови реального воєнного протиборства з Росією, а також країни Балтії, втягнуті в «гібридну» війну з РФ. Як видно, йдеться про всі пострадянські парламентські республіки, чиї воєнно-політичні інтереси, побудовані на деетатичних принципах, не співпадають з інтересами президентських республік (насамперед РФ).

У пострадянських президентських державах деетатизація воєнної політики спрощується до широкої масової підтримки воєнно-політичного курсу країни, його всебічного схвалення, активної участі в практичній реалізації. При цьому критика офіційної воєнної політики, ініційованої главою держави, не допускається.

У підрозділі 2.3 «Сектор безпеки і оборони як інструмент реалізації воєнної політики в непрезидентських республіках СНД» доведено необхідність переходу в умовах демократичного державотворення від «воєнної організації держави» до «сектору безпеки і оборони», який, відбиваючи явище децентралізації політичної влади, є змістовно ширшим, ніж ВОД, інституційно та соціально гнучкішим (може вбирати в себе недержавні складові), а відтак більш перспективним в контексті якісного удосконалення безпекової та оборонної сфер сучасної країни. Дисертант аргументує наступну тезу: парламентські пострадянські республіки послідовно здійснюють комплекс заходів, спрямованих на розбудову сектора безпеки і оборони. Умовою успішності їх здійснення обґрунтовано вважається євроатлантична інтеграція, що стала реальністю для країн Балтії та є воєнно-політичною метою Грузії, Молдови й України.

У третьому розділі «Воєнна політика пострадянських держав: спільне та особливе» деталізовано особливості воєнної політики пострадянських республік, виокремлено воєнно-політичну агресивність РФ, що становить реальну загрозу для інших держав, вказано на необхідність подальшого якісного удосконалення воєнної політики України.

У підрозділі «Президентсько-імперський симбіоз воєнно-політичного відтворення російської великодержавності» дисертантом доведено, що воєнна політика Російської Федерації має як колективні (створення ОДКБ), так й одноосібні риси. У пострадянський період російське політичне керівництво кількаразово оновлювало концептуальні засади воєнної політики, що відбито у воєнних доктринах 1993, 2000, 2010 та 2014 років. Основною закономірністю еволюції воєнно-політичних поглядів РФ є підвищення рівня їх жорсткості, посилення великодержавних мотивів та антизахідної риторики, культове звеличення «справедливості» війн за участю Росії в історичному минулому та в сучасних умовах. Еволюція воєнної політики Росії формує картину її імперських експансій у пострадянський період. Кожен з етапів знаменував захоплення (встановлення режиму контролю) над наступними регіонами: Придністров'ям (1992 р.), Чечнею (1999 р.), Абхазією і Південною Осетією (2008 р.), Кримом (2014 р.). Як наголошує дисертант, за діями Кремля чітко простежується його бажання відновити домінування як на пострадянському просторі, так і стати «рівним» серед інших учасників глобальної воєнно-політичної гри, насамперед «урівнятися» із західними державами.

У підрозділі «Воєнна політика неядерних пострадянських республік: президентські та парламентські варіанти» дисертант констатує, що трансформація оборонних сфер нових незалежних держав відбувалася за різними сценаріями: колективного забезпечення воєнної безпеки шляхом вступу до НАТО (країни Балтії); вимушено-ситуативної адаптації до російських впливів (країни ОДКБ); визначення власних воєнно-політичних цілей, не узгоджених з Кремлем (Україна, Грузія, Молдова, Азербайджан); проголошення нейтралітету (Туркменістан). Дисертантом переконливо доведено наступну тезу: виходячи з принципової різниці безпекового та оборонного позиціонування пострадянських держав, їх різного ставлення до Росії (від союзницького до ворожого), проголошення діаметрально протилежних блоково-інтеграційних ініціатив, воєнно-політична реінтеграція пострадянського простору у вигляді цільної безпекової структури є неможливою. Воєнно-політичне домінування РФ над частиною пострадянських республік деякий час може підтримуватися за рахунок збройно-анексійних дій та військово-технічної залежності, проте чітко сформованою тенденцією стає звуження пострадянського геополітичного простору, підвладного Росії.

У підрозділі «Еволюція воєнно-політичного самовизначення України» дисертант нагадує, що в ранніх воєнно-політичних проектах незалежної України йшлося про швидке створення Воєнної організації, яка за допомогою збройних засобів мала надійно убезпечувати державотворчий процес. Для планування подібних перспектив існували необхідні організаційні, кадрові та матеріальні ресурси. Подальші роки засвідчили нерослідовність й утопічність окремих оборонно-реформаційних програм, які не забезпечили накопичення позитивних результатів в оборонній сфері. «Україна мілітарна» не розвивалась, а послідовно деградувала. Як вважає дисертант, роль Президентів України у цьому процесі (на основі аналізу прийнятих воєнно-політичних рішень) є наступною: Л.Кравчука - засаднича, Л.Кучми - креативна, В.Ющенка - стагнаційна, В.Януковича - руйнівна.

Починаючи з 2014 р., Україна виявилась втягнутою у збройне протистояння з російською армією та сепаратистськими угрупованнями, що активно підтримуються Кремлем. Кількісною ознакою слабкості національної оборонної сфери стали людські, економічні, територіальні втрати України (анексія АР Криму, окупація окремих регіонів Донеччини та Луганщини), якісною - воєнно-політичні плани сусідньої держави, що передбачають руйнування незалежної України та відновлення російського диктату над усією українською територією.

Дисертант переконаний, що подолання цієї ситуації можливе за умови рішучого осучаснення воєнної політики України. Це передбачає прискорене створення досконалого сектора безпеки і оборони на основі воєнно-політичного досвіду західних держав, всебічне забезпечення його складників, повноцінну євроатлантичну інтеграцію держави, воєнно-патріотичне згуртування населення всіх регіонів країни.

ВИСНОВКИ

1. Воєнно-політична складова соціальної активності владарюючого суб'єкта є невід'ємною частиною його діяльнісного алгоритму та здійснюється незалежно від цивілізаційного контексту та конкретно-історичних обставин. Розрізняються дві платформи осягнення витоків та з'ясування змістовних параметрів воєнної політики. Частина дослідників вважає її складовою державної політики, спрямованою на застосування засобів збройного насильства задля реалізації загальнодержавних цілей. Інші науковці, враховуючи окремішність воєнно-політичного позиціонування політичних партій, громадських рухів, експертних кіл, інших структур громадянського суспільства вказують на існування альтернативних версій воєнної політики, що можуть не співпадати з державними. Країнам, що схильні до авторитарно-тоталітарної моделі організації політичної влади, властиве продержавне (етатистське) розуміння сутності воєнної політики, що не допускає її альтернативних тлумачень. Демократичні країни розглядають воєнно-політичні процеси як складне поєднання державних та недержавних зусиль в оборонній сфері.

2. Більш поширеною політичною системою на пострадянському просторі стала президентська республіка. Це пояснюється як слабкістю демократичних традицій у нових незалежних державах, необхідністю концентрації владних повноважень в одному управлінському центрі, так і реалізацією принципів монократичної влади з метою її одноосібного використання. Кількість президентських республік на пострадянському політичному просторі сягає дев'яти (Азербайджан, Білорусь, Вірменія, Казахстан, Киргизія, Росія, Таджикистан, Туркменістан, Узбекистан), парламентських (змішаних) - шести (парламентські Естонія, Латвія, Литва, Молдова, президентсько-парламентська Грузія, парламентсько-президентська Україна).

3. Президентська форма державного правління в деяких пострадянських республіках трансформувалась у «суперпрезидентську». Характерними ознаками останньої стало необмежене й неконтрольоване використання влади главою держави, вторинна роль законодавчої, виконавчої та судової гілок влади, підпорядковане становище судової системи, обмеження діяльності ЗМІ, жорстка регламентація діяльності громадських структур, довільне трактування терміну перебування глави держави на посаді, в окремих випадках - створення процедур передачі влади «політичному спадкоємцю» на недемократичній основі тощо. Насамперед йдеться про РФ, Білорусь, Казахстан, Туркменістан, Узбекистан, Таджикистан.

4. Президентські республіки зберегли традицію визначення воєнної політики главою держави, концентрації в його руках усієї повноти воєнно-політичних повноважень та механізмів практичного розпорядження силовим потенціалом. Негативними проявами цього стали випадки набуття воєнною політикою антинародних рис, виконання нею функцій силового убезпечення стійкості правлячого режиму та незмінності позицій політичного лідера всупереч прагненням критиків влади. На противагу цьому, парламентським республікам властивий комбінований спосіб формування воєнної політики, який поєднує її державну та недержавну складові. У даному випадку враховується ширший спектр воєнно-політичних інтересів, які артикулюються не лише владними органами, а й громадянським суспільством. За допомогою легітимних нормотворчих процедур такі інтереси інтегруються в загальнонаціональний варіант воєнної політики та закріплюються у законодавстві (воєнній доктрині держави).

5. Існує пряма кореляція між формою правління (президентською, парламентською, змішаною) та моделлю воєнної політики держави. Спадком ХХ ст., значення якого зберігається в сучасних умовах, є цілеспрямоване створення правлячими елітами моделі воєнної політики, інституційною основою якої є воєнна організація держави - сукупність органів державної влади, військових формувань, діяльність яких спрямовується на захист політичної системи від небезпек внутрішнього і зовнішнього походження. Специфікою «воєнно-організаційної» моделі втілення воєнної політики є виключне становище глави держави при вирішенні питань оборонного будівництва. Пострадянські президентські республіки обрали саме таку модель у якості інституційної основи силового убезпечення політичної системи.

6. Антиподом «воєнної організації держави» в демократичних країнах вважається «сектор безпеки і оборони», в основі якого лежить деетатизація воєнної політики, створення можливостей її синхронного продукування як державними органами, так і недержавними структурами - політичними партіями, громадськими організаціями, аналітичними центрами, мас-медійними засобами тощо. Деетатизацію воєнної політики доцільно вважати способом її диверсифікації в умовах демократичного державотворення, підставою конструктивної інтеграції держави та громадянського суспільства з безпекових і оборонних питань. Створення сектора безпеки і оборони відбиває західні підходи щодо вирішення завдань воєнно-політичного ґатунку. Парламентські пострадянські республіки обрали модель воєнної політики, що базується на «секторальному» баченні шляхів забезпечення національної обороноздатності.

7. Вибір між двома базовими моделями (воєнною організацією держави та сектором безпеки і оборони) переконливо аргументує геополітичний вибір пострадянських держав - на користь російських воєнно-політичних форматів (президентські республіки) або західних безпекових інституцій (парламентські республіки). Країни Балтії, послідовно розвиваючи «секторальні» механізми забезпечення безпеки і оборони, стали членами НАТО. Грузія, Молдова та Україна перебувають на етапі організаційного, функціонального та ціннісного наближення до структур Альянсу. Решта пострадянських держав, що створили «організаційні» засади воєнної діяльності, змушені першочергово враховувати російські воєнно-політичні ініціативи, одночасно реагуючи на західні пропозиції з оборонних питань. Вимушена амбівалентність позбавляє їх геополітичне позиціонування необхідної визначеності.

8. Воєнна політика Російської Федерації (єдиної ядерної держави на пострадянському просторі), опираючись на потужні історичні традиції, має і наддержавно-інтеграційні, й одноосібні риси, що відрізняються від її блокових ініціатив. Колективним органом пострадянських держав, ініційованим РФ та побудованим відповідно до кремлівського розуміння питань безпеки й оборони, є ОДКБ (Ташкентський пакт), створений у 1992 р. Формат ОДКБ кількаразово змінювався, практична дієвість Організації виявилася невисокою, проте її наявність є формальною ознакою воєнно-політичної інтеграції президентських республік під егідою Росії, домінування Москви над частиною пострадянських держав.

Паралельно з цим РФ демонструє різновид воєнної політики, не пов'язаний з пострадянськими союзниками. Про це свідчить еволюція концептуальних засад воєнно-політичного мислення російського керівництва, відбитих у воєнних доктринах. Збройні акції РФ проти Грузії, України, стрійської опозиції не узгоджувались у форматі ОДКБ. В останній воєнній доктрині (2014 р.) наголошено, що РФ вважає правомірним застосування збройних сил у випадку агресії проти себе та своїх союзників, а також захисту своїх громадян, що перебувають за межами Росії. Це посилює ймовірність розв'язання Кремлем нових війн на пострадянському просторі в рамках доктрини «захисту російськомовного населення». В зону ризику безпосередньо потрапляють східні та південні регіони України, Білорусь, Казахстан, Молдова, країни Балтії, опосередковано - країни Центральної Азії та Закавказзя. Воєнно-політичні плани Кремля, а також його практичні збройно-анексійні акції мають за мету відновити домінування РФ на пострадянському просторі та поставити Росію в «один ряд» з іншими впливовими державами (насамперед зі США).

9. У 1990-х роках Україна скористалася можливістю реорганізації фрагменту Радянської Армії у Збройні Сили України, відмовившись при цьому від ядерного спадку. У 90-х роках на рівні вищого воєнно-політичного керівництва йшлося про можливість створення ефективної Воєнної організації Української держави, кількісні показники якої обґрунтовано вважались одними з найбільших на Європейському континенті. Роки незалежності засвідчили неефективність воєнно-політичних програм, запропонованих різними правлячими силами, які не забезпечили ефект накопичення позитивних результатів в оборонній сфері та не призвели до створення надійних оборонних структур. Очевидною стала неможливість воєнно-політичного забезпечення євроінтеграційних перспектив України на засадах анахронічного розуміння процесів військового будівництва та безпекового союзництва.

10. Сучасна Україна перебуває у стані збройного протистояння з російською армією та підтримуваними Росією сепаратистськими об'єднаннями на території Донецької і Луганської областей. Відновлення механізмів державного управління в оборонній сфері, прийняття та реалізація нагальних воєнно-політичних рішень, рішучий опір державних збройних формувань та добровольчих частин і підрозділів, активна міжнародна допомога зупинили російсько-сепаратистську експансію вглиб України, проте не створили дієвих механізмів повернення втрачених територій, відновлення матеріальних активів та соціальних ресурсів, а також надійного гарантування стратегічних перспектив України, позбавлених російських втручань. Україна постала перед необхідністю розроблення принципово нової моделі воєнної політики, ключовими ознаками якої мають стати створення сучасного сектора безпеки і оборони та набуття повноцінного членства в євроатлантичних (європейських) безпекових структурах, що означає кінцеву відмову від радянського воєнно-політичного спадку.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Слободян О.Ф. Сутність президентської республіки: еволюція в політичному часі та просторі / О.Ф. Слободян // Зб. наук. праць «Держава і право». Політичні науки. - К.: ІДП ім. В.М. Корецького НАН України, 2015. - Вип. 69. - С. 151-160.

2. Слободян О.Ф. Воєнна політика: теоретичні засади та прикладні інтерпретації / О.Ф. Слободян // Зб. наук. праць «Держава і право». Політичні науки. - К.: ІДП ім. В.М. Корецького НАН України, 2015. - Вип. 70. - С. 196-206.

3. Слободян О.Ф. Воєнна політика держав Організації Договору про колективну безпеку (ОДКБ): історія та сучасність / О.Ф. Слободян // Вісник НТУУ «КПІ» Політологія. Соціологія. Право: зб. наук. праць. - К.: НТУУ «КПІ», 2015. - № 1-2 (25-26). - С. 106-110.

4. Слободян О.Ф. Еволюція воєнно-доктринальних поглядів Російської Федерації (досвід пострадянського періоду) / О.Ф. Слободян // Вісник НТУУ «КПІ» Політологія. Соціологія. Право: зб. наук. праць. - К.: НТУУ «КПІ», 2015. - № 3-4 (27-28). - С. 7-12.