Інституціоналізація громадянського суспільства як чинник становлення демократії в Україні

Размещено на http://www.Allbest.Ru/

Размещено на http://www.Allbest.Ru/

Размещено на http://www.Allbest.Ru/

Національна академія наук України

Інститут держави і права ім. В.М. Корецького

Спеціальність 23.00.02 - політичні інститути та процеси

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук

Тема:

Інституціоналізація громадянського суспільства як чинник становлення демократії в Україні

Крицкалюк Н.І.

Київ - 2016

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі політології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Міністерство освіти і науки України.

Науковий керівник - доктор політичних наук, професор Ткач Олег Іванович, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, професор кафедри політології

Офіційні опоненти:

доктор політичних наук, професор Співак Віктор Миколайович, Академя праці, соціальних відносин і туризму Федерації професійних спілок України, завідувач кафедри соціології та суспільних наук;

кандидат політичних наук, доцент Згурська Валентина Леонідівна, Київський національний університет будівництва і архітектури, докторант кафедри політичних наук.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України за адресою: 01601, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4.

Автореферат розісланий 19 серпня 2016 року.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради, кандидат політичних наук М.Д. Ходаківський

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження

Потреба вивчення досвіду інституціоналізації громадянського суспільства зумовлена як теоретично, так і практично. З точки зору теорії зазначена необхідність пов'язана з недостатньою розробленістю даної проблеми. Незважаючи на значну кількість праць, присвячених цій проблемі, сьогодні немає єдиного розуміння сутності та механізмів інституціоналізації громадянського суспільства, її форм і методів реалізації, взаємодії з владою. З одного боку, це пов'язано із певною складністю створення універсальної теорії на основі дослідження усього різноманіття досвіду інституціоналізації громадянського суспільства, а з іншого - тривалим пошуком методології дослідження цих процесів. Практична необхідність дослідження проблеми зумовлена нестабільністю інституціоналізації громадянського суспільства в Україні. Динаміка цього процесу має хвилеподібний характер, умови, необхідні для стабільної інституціоналізації громадянського суспільства в Україні, відрізняються від тих, що сприяють його ефективності в розвинутих демократичних країнах. Тому дослідження наявного досвіду є корисним та своєчасним. Актуальність дисертаційного дослідження полягає в необхідності створення моделі антикризової інституціоналізації громадянського суспільства в контексті становлення і подальшого розвитку демократії.

Важливою проблемою є подолання об'єктивно існуючого вакууму в теорії і практиці комунікації держави та громадянського суспільства, яке активізувалося в результаті політичних викликів. Крім стрімкого структурування громадянського сектору, що відбулося внаслідок цілеспрямованої діяльності досить неоднорідного середовища організованої громадськості з проведення інформаційно-просвітницьких, моніторингових, експертно-аналітичних та інших заходів, маємо потужну самоорганізацію громадян, передусім у волонтерському, благодійницькому, добровольчому рухах, яка демонструє реальні результати в тих питаннях, які органами державної влади розв'язуються лише частково. Йдеться про спроможність адекватно реагувати на виклики, що загрожують Україні, підтримку демократичного вектору національного розвитку, сприяння в забезпеченні обороноздатності держави, допомогу постраждалим і нужденним, тобто основні напрями діяльності патріотично налаштованих громадських об'єднань починаючи з часів Революції гідності. Все це свідчить про зрілість українського суспільства й появу підґрунтя для розвитку громадянських інституцій, спроможних впливати на демократичну трансформацію.

Отже, дослідження інституціоналізації громадянського суспільства в Україні є актуальним в аспекті підвищення ефективності механізмів зв'язку держави з громадянським суспільством, її зміцнення як гаранта демократичного політичного режиму й забезпечення прав і свобод людини. Важливість дослідження зазначених проблем пояснюється не лише концептуальною нерозробленістю проблеми інституціоналізації, особливостями її української моделі, а й масштабністю практичного процесу децентралізації влади.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами

Дисертаційне дослідження є складовою наукової роботи філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка та виконане в межах науково-дослідної теми «Філософія та політологія у структурі сучасного соціо-гуманітарного знання» (реєстраційний номер 06БФ041-01). Тема дисертації затверджена на засіданні Вченої ради філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка (протокол №4 від 26 грудня 2011 року).

Мета і завдання дослідження

Метою дослідження є визначення сутності, умов та перспектив інституціоналізації громадянського суспільства в контексті забезпечення демократичних політичних процесів в Україні. Досягнення поставленої мети передбачає вирішення наступних завдань:

- з'ясувати сутність та специфіку політологічного осмислення інституціоналізації громадянського суспільства;

- проаналізувати методологічні аспекти реорганізації і демократизації інституціональної структури українського суспільства та окреслити основні положення авторського тлумачення поняття «інституціоналізація громадянського суспільства»;

- прослідкувати процес формування інститутів громадянського суспільства в умовах становлення демократії в незалежній Україні та виявити механізми зворотного зв'язку в процесі взаємодії держави і суспільства;

- показати роль інститутів громадянського суспільства в процесі здійснення демократичних перетворень;

- визначити вплив новітніх політичних викликів для держави і громадянського суспільства в Україні;

- визначити ступінь впливу громадськості на процес європейської інтеграції України;

- проаналізувати роль інститутів громадянського суспільства як чинника забезпечення децентралізації в Україні.

Об'єктом дослідження є громадянське суспільство в умовах демократичного розвитку.

Предметом дослідження є інституціоналізація громадянського суспільства як чинник становлення демократії в Україні.

Методи дослідження

Методологічним інструментарієм дисертації послугували фундаментальні дослідницькі засади наукового аналізу - принципи об'єктивності, системності, цілісності, причинності, а також комплексно застосовані загальнонаукові та спеціальні методи.

Принцип об'єктивності дозволив неупереджено проаналізувати наукові розробки як вітчизняних так і зарубіжних дослідників щодо проблеми інституціоналізації громадянського суспільства. Принцип системності дозволив розглянути проблему в усій сукупності її взаємозв'язків з іншими сферами суспільного життя й утвердити підхід до неї, як до системи, відкритої для вдосконалення і саморозвитку. Принцип цілісності зумовив погляд на інституціоналізацію громадянського суспільства як на окремий об'єкт теоретичної і практичної діяльності взаємопов'язаних суб'єктів політичних перетворень. Принцип причинності посприяв комплексному аналізу складної сукупності взаємовідносин та зв'язків між різними інститутами громадянського суспільства, а також співставленню існуючих наукових, насамперед політологічних, підходів.

Історичний та порівняльний методи дозволили співставити особливості еволюції та функціонування окремих інститутів і поведінки суб'єктів громадянського суспільства, однорідних та специфічних політичних явищ, порівняти особливості сучасних моделей та існуючий досвід інституціоналізації громадянського суспільства. Структурно-функціональний метод дозволив визначити місце та функції окремих інститутів, сприяв виокремленню на основі досягнень неоінституціоналізму та біхевіоризму інституційної та поведінкової складових, з'ясуванню ролі передумов і окремих складових інституціоналізації громадянського суспільства - політичних партій, громадських організацій, груп інтересів. Аксіологічний метод визначив осмислення ціннісних засад демократичного суспільства, їх співвіднесення з цінностями, якими визначаються норми і специфіка поведінки учасників політичного процесу. Застосування дескриптивного методу було зумовлене необхідністю деталізації досліджуваних процесів з метою з'ясування особливостей цілеспрямованих і спонтанних політичних змін в окремо взятій країні. Контент-аналіз був застосований як допоміжний метод і дозволив детально проаналізувати основні програмні документи українських політичних партій, об'єднань громадян, діяльність яких є чинником становлення демократії. Прогностичний метод дав змогу виявити подальші перспективи інституціоналізації громадянського суспільства в сучасній Україні.

Наукова новизна одержаних результатів. Дисертаційне дослідження є однією з перших в Україні робіт, у якій здійснено комплексний аналіз інституціоналізації громадянського суспільства як чинника становлення демократії. Це дало змогу сформулювати наступні результати, які характеризуються науковою новизною, розкривають базову концепцію дисертації і виносяться на захист:

Вперше:

- запропоновано підхід до поняття «інституціоналізація громадянського суспільства» як процесу, за допомогою якого організації і процедури набувають цінності і стійкості (розвиток кількісних і якісних ознак у формуванні інститутів, соціально-політична мобілізація та громадянська участь в реалізації їх специфічних функцій, зокрема, поширення демократичних цінностей і норм), а також результату, за якого соціальні дії стають упорядкованими в нові, ефективні соціально-структурні утворення. Пропонується термін «інституціоналізація» розглядати з двох позицій: по-перше, як встановлення, створення, формування нових інститутів; по-друге, як закріплення, стабілізацію і формалізацію вже існуючих інститутів;

- визначено основні положення авторської концепції інституціоналізації громадянського суспільства, яка має антикризовий характер і складається з двох стратегій: попереджувальної та активно-динамічної. За умов політичної кризи та зовнішньої агресії, пріоритетною є активно-динамічна стратегія, яка передбачає як стабільні та довготривалі зв'язки між політичними інститутами при визначенні ефективних шляхів реалізації національних інтересів і досягнення головної зовнішньополітичної мети України - інтеграції до Європейського Союзу, так і забезпечення демократичних прав і свобод громадян на основі принципів: не громадяни для суспільства, а суспільство для громадян; не власність підпорядковується загальному благу, а загальне благо постає із сукупної власності; держава дає свободу громадянам, а громадяни визначають межі свободи дій держави; не закони є першоосновою прав людини, а права людини зумовлюють сутнісний зміст законів

- виокремлено основні форми та механізми взаємодії демократичних інститутів: консультації з громадськістю, участь у консультативно-дорадчих органах, проведення публічних заходів, залучення громадських організацій на рівні місцевого самоврядування. Визначено та проаналізовано три базові форми взаємодії громадських організацій та політичних партій - ініціативно-консультативну, координаційну, орієнтовану на тісну співпрацю. Охарактеризовано основні функції антикризової інституціоналізації громадянського суспільства: реалізація заходів для розвитку громадянського суспільства, регулювання соціальних параметрів економічного процесу, забезпечення політичної стабільності, зменшення рівня громадського напруження шляхом регулювання діяльності інститутів та створення нових громадських об'єднань;

- обгрунтовано, що інституціоналізація громадянського суспільства змінює його роль у становленні демократії за умови новітніх викликів. Після Революції гідності та в умовах зовнішньої загрози представники громадських організацій покликані відігравати важливі політичні функції перебудови держави, задіяння її інститутів у відповідності до європейських норм. Волонтери й добровольці, мережеві спільноти, різноманітні громадські ініціативи та рухи є суб'єктами, здатними утворити кістяк реального та спроможного громадянського суспільства.

Поглиблено:

- положення щодо механізму діалогової взаємодії органів держави та інститутів громадянського суспільства, який в умовах демократизації є комплексом методів та заходів забезпечення співпраці суб'єктів владних відносин, що ґрунтуються на діалогових принципах і спрямовані на подолання суперечностей між інтересами держави та інститутів громадянського суспільства. Це передбачає, що її учасники, маючи як власні, так і спільні цілі, готові до діалогу лише тоді, коли збігаються цілі, що складають основу партнерства й обумовлюють його результативність. Таким чином, виникає потреба у визначенні пріоритетних спільних цілей та послідовності дій. Метою такої взаємодії є розробка стратегії співробітництва між учасниками діалогу, що виявляється на інституційному та міжособистісному рівнях;

- підхід до виокремлення чинників формування громадянського суспільства на основі спільності інтересів за умов кризового розвитку. До таких чинників віднесено: соціальні мережеві структури, комунікаційні механізми, інформаційні обміни, становлення громадянської культури. Зазначені чинники є інформаційним відображенням громадянської активності, поширення ідей, об'єднання однодумців у спільноти, організації заходів, координації зусиль.

Дістали подальшого розвитку:

- положення про оптимальну модель інституціоналізації громадянського суспільства в Україні, яка має формуватися на базі вирішення двох пріоритетів: перебудови політичних відносин та адаптації до вимог зовнішнього фактору. В основу моделі покладено роль демократичних інститутів та громадянського суспільства як чинників забезпечення соціальної спрямованості інститутів, консенсусу між політичними акторами з метою визначення стратегічних шляхів для запобігання кризових явищ, утвердження соціальної та політичної стабільності, сприяння діалогу держави і громадянського суспільства як перетворення його в один із соціально-політичних інститутів суспільства.

- напрями вдосконалення механізмів контролю за виконанням політичних рішень з боку громадських організацій, до яких пропонується віднести індивідуальні та колективні звернення громадян, громадську експертизу, громадський моніторинг, створення громадських антикорупційних комітетів тощо.

Практичне значення одержаних результатів

Основні положення дисертаційної роботи можуть сприяти: вирішенню практичних проблем щодо інституціоналізації громадянського суспільства та використовуватись при розробці наукової концепції і нормативно-правових актів, спрямованих на розвиток громадянського суспільства в Україні; виробленню відповідних рекомендацій для вдосконалення заходів державної політики щодо формування необхідних передумов та чинників її практичного втілення. Висновки дисертації можуть використовуватися в законотворчій, педагогічній, науково-дослідній роботі, в розробці навчальних посібників з політології, зокрема розділів, присвячених проблемам взаємодії держави та інститутів громадянського суспільства, у створенні спецкурсів із зазначеної проблематики.

Особистий внесок здобувача

Дисертаційне дослідження є самостійною науковою роботою, яка характеризується авторським підходом до дослідження проблеми інституціоналізації громадянського суспільства як чинника становлення демократії в Україні.

Апробація результатів дисертації

Основні положення та висновки дисертації обговорювались на методологічних, теоретичних семінарах, засіданнях кафедри політології Київського національного університету імені Тараса Шевченка та доповідались на наукових конференціях: ІІ Національному політологічному конвенті МАСПН України «Громадянське суспільство: сучасні реалії України» (м. Київ, 15-16 березня 2012 р.); V Всеукраїнській науково-практичній конференції «Людина і держава - плебсологічний вимір» (м. Київ, 26 жовтня 2012 р.); Міжнародних наукових конференціях «Дні науки філософського факультету» (м. Київ, 18-19 квітня 2012 р.; 16-17 квітня 2013 р.; 15-16 квітня 2014 р.);

Публікації

Основні положення дисертаційного дослідження викладені у 12 публікаціях, з яких 5 - статті у вітчизняних фахових виданнях з політичних наук, 2 - статті у зарубіжних наукових виданнях, 5 - тези виступів на наукових конференціях.

Структура дисертації

Дисертація складається із вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації складає 221 стор., із них обсяг основного тексту - 189 стор., список використаної літератури включає 280 найменувань, обсягом 32 стор.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У «Вступі» обґрунтовується актуальність теми дослідження, зазначається її зв'язок з існуючими програмами науково-дослідницької діяльності, визначаються об'єкт, предмет, мета і завдання дослідження, формулюються положення щодо наукової новизни, висвітлюється теоретичне і практичне значення одержаних результатів, наводяться дані про апробацію, публікації і структуру роботи.

У першому розділі - «Теоретико-методологічні засади дослідження інституціоналізації громадянського суспільства» - здійснено огляд наукових праць за темою дослідження, наводяться напрямки сучасних наукових досліджень з окресленої проблеми, визначаються поняття й методологічні аспекти реорганізації і демократизації інституціональної структури українського суспільства.

У підрозділі 1.1 - «Сутність і специфіка політологічного осмислення інституціоналізації громадянського суспільства» - здійснено аналіз та систематизацію точок зору і концепцій сутності інституціоналізації громадянського суспільства. Проблемам дослідження досвіду інституціоналізації громадянського суспільства присвячено значну кількість наукових праць вітчизняних і зарубіжних учених, роботи яких є вагомим внеском в теорію, методологію та практику соціальної політики. Попри це, внаслідок складності та багатоманітності проблем, вивчення інституціоналізації громадянського суспільства не є остаточно завершеним. Зокрема, це виражається у відносно невеликій кількості наукових праць, присвячених висвітленню політичних передумов та чинників інституціоналізації громадянського суспільства в Україні.

Питання інституціоналізації громадянського суспільства досліджено в працях таких зарубіжних учених, як: Дж. Александер, А. Арато, Е. Геллнер, Р. Дарендорф, Дж. Кін, Д. Коген, Дж.Л. Коен, І. Шапіро, Ф. Шміттер та інших.

У сучасній українській науці здійснено осмислення процесу інституціоналізації громадянського суспільства в працях В. Архіпова, О. Бабкіної, В. Бурдяк, П. Вознюк, В. Войналовича, В. Горбатенка, М. Головатого, О. Голобуцького, Г. Зеленько, В. Згурської, С. Кириченка, А. Колодій, О. Корнієвського, М. Михальченка, Ф. Рудича, В. Ребкала, М. Рябчука, Г. Кедрової, І. Кресіної, О. Корнієвського, Л. Кочубей, А. Некряч, О. Новакової, М. Обушного, Н. Паніної, М. Примуша, В. Співака, В. Цвиха, О. Чемшита, Ю. Шведи, Ю. Шемшученка, В. Яблонського та ін.

Приділено увагу визначенню дисциплінарної приналежності концепту інституціоналізації громадянського суспільства; змістовним розходженням в його тлумаченні. Акцентована увага на формуванні «змішаної» моделі громадянського суспільства; політико-антропологічному підході, який надає особливого значення свідомості та почуттям індивіда, усвідомленню публічної політики та своєї ролі в політичному житті. Прикладний підхід суттєво доповнює теорію та передбачає вивчення технологічного вирішення проблем; інтегральний - створення комплексної теорії громадянського суспільства.

Праці українських учених умовно розподілено на чотири напрями, що дало змогу ґрунтовно підійти до проблеми дослідження інституціоналізації громадянського суспільства і виокремити аспекти, які є недостатньо розробленими і потребують наукового уточнення. До першого напряму праць віднесено ті, в яких розробляється методологічний апарат дослідження інституціоналізації громадянського суспільства, сутність, структура, форми функціонування. До другого - роботи з аналізу діалектики взаємодії громадянського суспільства і держави, їх співвідношення та механізмів взаємодії. Третій напрям складають дослідження процесів становлення громадянського суспільства, демократизації в контексті посткомуністичних трансформацій. До четвертого напряму праць віднесено ті, в яких досліджуються власне інститути громадянського суспільства.

Таким чином, більшість дослідників приділяють увагу визначенню сутності та ролі громадянського суспільства, в той же час проблеми інституціонального розвитку, інтеграції інститутів громадянського суспільства в політичну та соціокультурну структуру залишаються мало розробленими, потребують подальшого наукового розвитку.

У підрозділі 1.2 - «Методологічні аспекти реорганізації і демократизації інституціональної структури українського суспільства», - здійснюючи аналіз сутності та механізму інституціоналізації громадянського суспільства як складової становлення демократії в сучасній Україні, застосовано комплексну методику, що охоплює філософські, загальнонаукові й спеціальні підходи та методи досліджень. Зокрема, інституціональний підхід дозволив дослідити якісні зміни громадських інститутів та динаміку демократичного політичного розвитку, здійснити вивчення системної організації й механізмів нормативного регулювання суб'єктів політичного процесу в контексті інституціональних змін, напрями розвитку та діяльності інститутів громадянського суспільства.

Предметом інституціонального розвитку громадянського суспільства є закономірності, відносини, процеси, форми взаємодії соціальних груп із приводу їхнього суспільного становища. Інституціональний розвиток громадянського суспільства є одним з важливих напрямів та складовою частиною внутрішньої політики держави, він забезпечує гармонізацію суспільних відносин, політичну стабільність, громадську згоду, реалізується через політичні рішення, соціальні заходи, програми і має такі особливості: універсальність (всеохоплюючий характер впливу соціальної політики); включеність (можливість проникати в усі сфери життєдіяльності).

За допомогою понять «інститут» та «інституція», які регулюють, стабілізують суспільно-політичні відносини, встановлюють і закріплюють певний порядок у суспільстві, уточнено структуру інституту громадянського суспільства як сукупність осіб, які мають мету, володіють матеріальними засобами та здійснюють відповідні функції. Змістовно інститут громадянського суспільства становить сукупність різних соціально-політичних орієнтацій та соціальних ролей як специфічної форми самоорганізації громадян, що характеризується автономією по відношенню до держави та адаптованістю до суспільного середовища.

Інституціоналізацію громадянського суспільства розглянуто:

1) як процес формування соціальних інститутів, що визначають стандартизовані форми поведінки й відіграють основну роль у просторово-часовій організації політичної системи, оформлення організаційних, правових структур для задоволення суспільних потреб;

2) як процес, що характеризується розвитком кількісних і якісних ознак у формуванні інститутів, соціально-політичною мобілізацією та громадянською участю щодо реалізації специфічних функцій, зокрема, поширенням демократичних цінностей і норм;

3) як процес, який визначається способом стихійного або цілеспрямованого формування різних структур, інститутів і організацій, що відповідають різноманітним інтересам і формам активності, вимогам нормативного порядку політичної системи, поведінці та взаєминам людей у межах соціальної організації сучасного суспільства в рамках існуючої в ньому громадянської культури.

У другому розділі - «Формування інститутів громадянського суспільства в умовах становлення демократії в незалежній Україні» - аналізуються напрямки інституціоналізації громадянського суспільства, практика взаємодії інститутів, взаємозв'язки та функціональний взаємовплив інституціоналізації громадянського суспільства та становлення демократії.

У підрозділі 2.1 - «Взаємодія держави і соціуму як основна умова формування громадянського суспільства» - проаналізовано особливості розвитку громадянського суспільства в сучасній Україні як чинника структурування та зміцнення демократичних підвалин суспільства.

Аналіз суспільних відносин засвідчує, що в Україні існує чотири основні причини низького рівня участі громадянського суспільства: недовіра до громадсько-політичних рухів; розчарування результатами демократичних і ринкових реформ; відсутність сильного середнього класу; збереження неформальних соціальних мереж. У відповідності з цим прослідковується сутнісний зв'язок становлення демократії та формування інституційналізованого громадянського суспільства. Організована, спеціалізована та диференційована участь громадян в політичному процесі може забезпечити успіх демократії, здійснити реалізацію на практиці програм та ініціатив політичної влади, для якої характерні слабкість політичної еліти та аморфність державних структур.

Основні фактори (економічного, соціокультурного, релігійного характеру), які перешкоджають інституціоналізації громадянського суспільства в Україні, пов'язані з нашаруваннями минулого, онтологічними засадами, соціокультурними традиціями і звичаями українського етносу, довготривалим перебуванням населення України у стані «негромадянського», традиційного суспільства з общинною формою людського співіснування, влада авторитету в общині, корпоративна етика з клановою та родовою мораллю. Процес інституціоналізації громадянського суспільства в Україні певним чином пов'язаний з діями органів влади, спрямованих на його формування «згори», тобто з боку правлячого політичного класу, влади.

Інституціоналізація громадянського суспільства є результатом ускладнення та диференціації соціально-політичної системи. Дієздатні інститути громадянського суспільства становлять ефективний механізм, який дозволяє оптимізувати процеси, що відбуваються у політичній системі, підвищити її стійкість та адаптаційні можливості. Інституціоналізація громадянських структур одночасно має демократичні (залучення до політичного процесу соціальних груп), та авторитарні тенденції (авторитарні методи діяльності, менталітет політичної еліти).

Пропонується авторське визначення основних етапів інституціональних змін громадянського суспільства як чинника становлення демократії в Україні (перший - 1991-1996 рр. - первинна інституціоналізація; другий - 1996-2004 рр. - створення нормативно-правової бази; третій - 2004-2012 рр. - формування функціональної дієздатності громадянського суспільства; четвертий - з 2013 р. по теперішній час - розробка Стратегії державної політики сприяння розвитку громадянського суспільства, децентралізація.

Визначення періодів інституціональних змін та їх особливостей сприяло визначенню рівня якісного стану інститутів, тенденцій інституціоналізації (хвилеподібної динаміки), напрямів подолання існуючих стереотипів щодо характеру інституціоналізації, невідповідності між активністю громадян та інституціоналізацією громадянських структур як фактору політичної нестабільності, перешкод та ризиків становлення демократії.

У підрозділі 2.2 - «Роль інститутів громадянського суспільства у процесі здійснення демократичних перетворень» - виділено основні інституціональні проблеми та шляхи їх вирішення, а саме: високий рівень корупції в органах влади; наявність правових суперечностей в нормативних актах, нормативно-правовій базі, яка регламентує діяльність інститутів громадянського суспільства; недостатньо ефективна роль держави як посередника в розв'язанні конфліктних ситуацій у громадянському суспільстві; відсутність практики притягнення до відповідальності за неправомірні рішення, дії або бездіяльність посадових осіб щодо інститутів громадянського суспільства; невідповідність системи управління ризиками взаємодії держави та суспільства вимогам часу, новим політичним викликам; неправомірне блокування рішень інститутів, низький рівень ефективності структур, що негативно впливає на активність суспільства загалом; низький рівень довіри з боку громадян до інститутів громадянського суспільства; слабка взаємодія з представниками місцевої влади, відносно невисокий конкурентний рівень, відсутність чіткого розподілу сфер впливу, низький рівень інституціоналізованих форм соціально-політичної участі українців, маніпуляція громадською думкою, неконсолідоване суспільство. Поряд із внутрішніми факторами (низький рівень громадянської активності та організаційної спроможності організацій громадянського суспільства), зовнішнім обмеженням для розвитку громадянського суспільства є недостатньо сприятлива законодавча діяльність.

До основних перешкод діяльності інститутів громадянського суспільства можна віднести те, що право бути засновниками громадських, організацій надано законодавством виключно фізичним особам. Відсутність у юридичних осіб права створювати громадські організації значно гальмує розвиток неприбуткових представницьких бізнесових асоціацій, які в розвинених демократичних державах є вагомим сегментом громадянського суспільства. Територія діяльності громадських організацій обмежена на законодавчому рівні існуванням територіальних статусів. Наявність територіального статусу фактично означає, що громадська організація не може проводити заходи або приймати у члени осіб, що мешкають поза місцевістю, де зареєстрована організація. У реєстрації об'єднанню громадян може бути відмовлено, якщо його назва, статутний або інші документи, подані для реєстрації об'єднання, суперечать вимогам законодавства. Це дає можливість органам легалізації надто широко тлумачити підстави для відмов. Додатково блокує громадську активність передбачена Кодексом України про адміністративні правопорушення адміністративна відповідальність за керівництво об'єднанням громадян, яке не легалізоване у встановленому законом порядку або якому відмовлено у легалізації, та участь у такому об'єднанні.

До шляхів вирішення суперечностей розвитку громадянського суспільства в Україні слід віднести: прості процедури реєстрації організацій громадянського суспільства; податкові стимули для діяльності організацій громадянського суспільства та їх підтримка з боку індивідуальних та корпоративних донорів; правові можливості забезпечити існування організації через її господарську діяльність; прозорі процедури державної фінансової підтримки громадських організацій; правові гарантії вільного доступу організацій громадянського суспільства до надання соціальних послуг за рахунок бюджетних коштів; процедури залучення організацій громадянського суспільства до формування та реалізації державної політики.

У третьому розділі - «Вплив інституціоналізації громадянського суспільства на розвиток демократії в Україні в умовах новітніх викликів» - розроблено концепцію інституціоналізації в Україні, визначено механізми впливу громадянського суспільства в процесі його розвитку на становлення демократії, досліджено шляхи її реалізації через налагодження оптимального діалогу «влада-суспільство» з проблем консолідації зусиль та зменшення ризиків деструктивної взаємодії.

У підрозділі 3.1 - «Народне волевиявлення громадськості та інституційні зміни в контексті європейського вибору України» - зазначено, що порівняно новим елементом у стосунках між державним і громадським секторами стало прийняття та впровадження спільних політичних рішень органами влади та неурядовими організаціями. Звертається увага на те, що демократичний режим вимагає розробки та впровадження науково обґрунтованої моделі інституціоналізації громадянського суспільства, яку можна визначити як перехідну.

З'ясовані основні відмінності антикризової інституціоналізації громадянського суспільства від реалізованої в умовах стабільності. До таких відносяться: комплексність, що припускає необхідність прийняття взаємозалежного комплексу заходів для подолання кризової ситуації; адресність, що припускає концентрацію уваги і ресурсів на напрямку, що знаходиться в передкризовому або кризовому стані; терміновість, що враховує обмеженість тимчасового ресурсу при реагуванні на кризу, необхідність високої швидкості реагування. Інструментами антикризової інституціоналізації громадянського суспільства в дослідженні виділяються нормативне регулювання, фінансове забезпечення і реалізація спеціалізованих антикризових програм. Узагальнюються тенденції, що набирають силу, у підходах до антикризової політики в Україні: наголос зроблено на принципах системного підходу, необхідності втілення стратегії антикризової політики, сприйняття кризи, як можливості для переходу соціальної системи на новий рівень розвитку.

Важливим чинником становлення інституціональних форм громадянського суспільства є збалансоване функціонування безпосередньої та представницької демократії. Криза представницької демократії в Україні, яка виявляється в зниженні легітимності влади, невизначеності владних повноважень, неконструктивності роботи парламенту, потребує посилення механізмів безпосередньої участі громадян у суспільно-політичних процесах, підвищення ролі інститутів громадянського суспільства для забезпечення балансу між прямою та представницькою демократією з метою усунення маніпулювання та ігнорування інтересів громадян.

Оскільки інститути громадянського суспільства є організованою формою громадянської участі, необхідно розширити права суб'єктів народної законодавчої ініціативи з метою оптимізації участі громадян в законотворчому процесі.

Підрозділ 3.2 - «Інститути громадянського суспільства як чинник забезпечення самоорганізації населення» - містить аналіз взаємовідносин між державою та інститутами громадянського суспільства на сучасному етапі. Наголошується, що процес становлення системи соціального партнерства в Україні, зокрема її суб'єктів, наприклад, профспілок, об'єднань роботодавців та держави, є політичним чинником становлення демократії. Обґрунтовується, що формування системи соціального партнерства в Україні, в межах якої має місце взаємодія рівноправних та автономних суб'єктів, відбувається через регулювання соціально-трудових відносин шляхом ефективного й безконфліктного поєднання їхніх інтересів.

Запропоновано класифікацію функцій інститутів, що сприяють конструктивній взаємодії органів державної влади і суб'єктів громадянського суспільства: інститут громадянський супільство європейський україна

1) загальні функції, характерні для всіх інститутів, наприклад, функція сполучної ланки між державою і суспільством; функція сприяння взаємодії органів державної влади з інститутами громадянського суспільства; функція впливу інститутів громадянського суспільства на органи державної влади; функція впливу органів державної влади на інститути громадянського суспільства; функція врахування потреб громадян і задоволення їхніх інтересів;

2) спеціальні функції, характерні для окремих інститутів, що сприяють взаємодії, до яких віднесені: функція здійснення громадської експертизи і громадського контролю за діяльністю органів виконавчої влади й органів місцевого самоврядування; функція вироблення пропозицій з удосконалення законодавства в сфері молодіжної політики; кваліфікаційно-кадрова функція; правозахисна функція; науково-експертна функція; дорадча і контрольна функції; атестаційна функція; представницька функція.

Розроблено класифікацію правових форм взаємодії інститутів громадянського суспільства й органів державної влади:

1) форми впливу інститутів громадянського суспільства на органи державної влади, наприклад, законотворча ініціатива, участь у референдумі, участь у процесі, відкликання депутата, звернення громадян в органи державної і місцевої влади, громадський контроль, публічні слухання, публікація заяв і звернень у ЗМІ, спільні заходи, участь інститутів громадянського суспільства при формуванні державних органів, наради;

2) форми впливу органів державної влади на інститути громадянського суспільства, наприклад, контроль за діяльністю інститутів громадянського суспільства, обмеження і заборони в здійсненні діяльності, фінансова підтримка, надання пільг, цільові програми, участь органів державної влади у формуванні і функціонуванні інститутів громадянського суспільства, участь у діяльності громадсько-державних об'єднань, участь державних службовців у керівних органах різних інститутів громадянського суспільства, включаючи політичні партії і громадські об'єднання.

Чинником становлення демократії в Україні є реалізація принципу субсидіарності, яка забезпечить громадянам активну участь у місцевому та регіональному самоврядуванні. Оскільки інститути громадянського суспільства мають вплив на децентралізацію влади через механізми реалізації інтересів громадян, необхідною є концепція ефективної взаємодії структур громадянського суспільства на горизонтальному і вертикальному рівнях з метою закріплення форм і напрямів демократичного характеру діяльності.

ВИСНОВКИ

У Висновках дисертаційної роботи узагальнюються результати дослідження, які мають науково-теоретичне і політико-практичне значення:

1. Детальний аналіз існуючих наукових підходів до досліджуваної проблеми дозволив запропонувати систематизовані визначення понять «інституціоналізація громадянського суспільства», «загрози інституційналізації громадянського суспільства», «механізм інституціоналізації громадянського суспільства». «Інституціоналізація громадянського суспільства» розглядається як процес, за допомогою якого організації і процедури здобувають цінність і сталий характер (розвиток кількісних і якісних ознак у формуванні інститутів, соціально-політична мобілізація та громадянська участь в реалізації їх специфічних функцій, зокрема, поширення демократичних цінностей) і результат, коли соціальні дії стають упорядкованими в соціально-структурні особливості (результатом процесу інституціоналізації є формування нових інститутів). Під «загрозами інституціоналізації громадянського суспільства» слід розуміти чинники, які мають потенціал щодо порушення демократичної інституціоналізації громадянського суспільства, що не відповідає демократичним нормам, має певний ступінь загрози. «Механізм інституціоналізації громадянського суспільства» означає сукупність принципів, напрямів, управлінських засобів та заходів впливу державних та недержавних суб'єктів на формування та розвиток політичних відносин.

2. Науковій проблемі розвитку громадянського суспільства як чинника демократизації присвячено значну кількість вітчизняних і зарубіжних праць, які є вагомим внеском в політичну теорію та методологію. Проте недостатньо проаналізовано проблеми, повязані з кризовою ситуацією в окремо взятому суспільстві. Відповідно потребує обґрунтування поняття «антикризової інституціоналізації громадянського суспільства», яка складається з двох стратегій: попереджувальної та активно-динамічної. За умов кризи пріоритетною є активно-динамічна стратегія, в рамках якої налагоджуються стабільні та довготривалі зв'язки між політичними інститутами у відповідності до антикризової стратегії. Звертаючись до неоінституціонального підходу (Д. Норт, М. Олсон, Е. Остром), слід особливо увагу зосередити на вивченні неформальних «правил гри» учасників інституціоналізації, на зясуванні цілеспрямованої діяльності, а не просто стихії колективної дії, що дозволить глибше зрозуміти специфіку цього феномена в сучасній Україні.

3. На основі вивчення наявного досвіду та специфіки розвитку українського суспільства з'ясовано чинники антикризової інституціоналізації громадянського суспільства, до яких відносяться: взаємодія демократичних інституцій, представництво інтересів, захист прав та свобод, політична участь, децентралізація. Обґрунтовано положення щодо інституційних проблем, які спричиняються порушеннями у взаємодії політичних інститутів, їх функцій, меж компетенції, об'єктивних потреб розвитку; інституційних та поведінкових політичних загроз. Охарактеризовано основні функції антикризової інституціоналізації громадянського суспільства: реалізація заходів для розвитку громадянського суспільства, регулювання соціальних параметрів економічного процесу, забезпечення політичної стабільності, зменшення рівня громадського напруження шляхом регулювання діяльності інститутів та створення нових громадських об'єднань. Сформульовано особливості формування механізмів інституціоналізації громадянського суспільства в умовах посилення впливу чинників зовнішнього середовища, корупції, віртуалізації політичних відносин.

4. Вирішення існуючих проблем інституціоналізації громадянського суспільства можливе через розподіл відповідальності між державою, бізнесом і громадськими організаціями, визначення пріоритетів і зміни характеру взаємодії з регіональною владою, подолання популістських політичних рішень, налагодження партнерства держави та бізнесу. На інституціоналізацію громадянського суспільства впливає специфіка демократичної трансформації через сукупність об'єктивних і суб'єктивних факторів. Об'єктивні означають неготовність політичних інститутів до вирішення нових проблем; ініціювання процесів «згори» за мобілізаційною моделлю; територіальну фрагментованість, нерівномірність соціально-економічного, політичного і культурного розвитку регіонів. Суб'єктивні визначаються характером співвідношення, з одного боку, політичних інститутів, реформ, владних структур та, з іншого боку, - специфікою сприйняття демократії, справедливості, свободи, громадянських прав.

5. Досліджено нові аспекти інституціоналізації сучасного громадянського суспільства в Україні за умови новітніх політичних викликів через взаємодію громадських інститутів з провідними політичними інститутами та виокремлено основні механізми такої взаємодії. Обгрунтовано, що інституціоналізація громадянського суспільства змінює його роль у політичних процесах. Громадянське суспільство в сучасній Україні володіє потенціалом, спрямованим на боротьбу проти різного роду симулякрів, «фейкової» демократії, корупції, за справжню демократію, встановлення справедливих економічних відносин без позаринкових, кримінальних та напівкримінальних елементів суспільно-економічних відносин, що отруюють політичну та господарську діяльність у державі. У цій ситуації громадянське суспільство здатне виступити чинником консолідації, мобілізації, громадської самоорганізації й масового патріотизму як найважливішого ресурсу державотворення.

6. Оптимальна модель інституціоналізації громадянського суспільства в Україні має формуватися з вирішенням двох пріоритетів: перебудови політичних відносин та адаптації до вимог зовнішнього фактору. Такий підхід припускає перетворення політичного явища або руху на «організований заклад», тобто на формалізований, упорядкований процес із певною структурою відносин, ієрархією влади різних рівнів та іншими ознаками організації; підвищеня ролі держави у процесі, інституціоналізації громадянського суспільства з метою пом'якшення наслідків реформ. В основу цієї моделі слід покласти забезпечення соціальної спрямованості інститутів, консенсус між політичними акторами з метою визначення стратегічних шляхів у рамках запобігання кризовим наслідкам, досягнення соціальної та політичної стабільності, забезпечення гармонійних відносин між державою і суспільством, які можна класифікувати як «соціальний інституціоналізм»; закріплення, укорінення і стабілізацію вже існуючих інститутів, їхнє узвичаєння та легітимацію, у відповідності до норм і правил чіткої статусно-ролевої структури за принципом зворотного зв'язку (фідбеку), що дозволить корегувати управлінські рішення, каналізувати суспільну напругу.

7. Чинником формування громадянського суспільства є соціальні мережеві структури, комунікаційні механізми, становлення нової культури інформаційних обмінів. Соціальні мережі є унікальною платформою для консолідації різних груп суб'єктів на основі спільності їх інтересів. Соціальні мережі сприяють структуризації комунікативного простору, створенню віртуальних співтовариств, які часто на практиці перетворюються на громадські об'єднання. Громадські інституції мають можливість поширювати власні ідеї, залучати до свої лав нових членів та координувати їхні дії через взаємопроникнення повсякденної соціальної і віртуальної реальності. Мережеві соціальні медіа позиціонуються як чинники інституту соціалізації. Інститут соціальних медіа є сукупністю форм комунікації виробників контенту з його споживачами, набір онлайнових технологій, які уможливлюють спілкування користувачів в різноманітних формах. Соціальні мережі стають інформаційним відбитком громадської активності, оскільки саме цей канал комунікації використовується для поширення ідей, об'єднання однодумців у спільноти, організації заходів, координації зусиль. Практично всі суспільно значущі процеси, події, явища залишають певний інформаційний відбиток у соціальних мережах. Наприклад спалах громадської активності, пов'язаний і з Євромайданом, і з війною на Сході продемонстрував високий рівень самоорганізації і взаємодії громадян, координації дій через соціальні мережі і водночас через вторинність ролі офіційно зареєстрованих політичних партій та громадських організацій.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

Статті у наукових фахових та закордонних виданнях

1. Крицкалюк Н.І. Громадянське суспільство у культурно-історичному аспекті / Н.І. Крицкалюк // Політологічний вісник. Зб-к наук. праць. - К.: ІНТАС, 2011. - Вип. 58. - С. 358-367.

2. Крицкалюк Н.І. Політична мережа як система державних і недержавних утворень / Н.І. Крицкалюк // Політологічний вісник. Зб-к наук. праць. - К.: ІНТАС, 2012. - Вип. 62. - С. 175-182.

3. Крицкалюк Н.И. Институализация на гражданського общество: понятие и подходи към определението / Н.И. Крицкалюк // Идеи. Философско списание. Международно многоезично научно-теоретично приложение. - Пловдив (България). - Брой 3 (13). Август. година V. - 2013. - С. 57-66.

4. Крицкалюк Н.І. Громадянське суспільство: особливості генезису та сучасних інтерпретацій поняття / Н.І. Крицкалюк // АУСПІЦІЯ: Міжнародне чесько-українське науково-теоретичне видання. - Praha. - 2013. - №3. - С. 38-43.

5. Крицкалюк Н.І. Інституалізація громадянського суспільства як чинник демократизації / Н.І. Крицкалюк // Гуманітарні студії. Збірник наукових праць. - Вип. 22. - 2014. - С. 113-120.

6. Крицкалюк Н.І. Інституалізація громадянського суспільства як основний критерій демократического розвитку / Н.І. Крицкалюк // Вісник КНУТШ. Філософія. Політологія. - Вип. 1(115). - 2014. - С.61-64.

7. Крицкалюк Н.І. Децентралізація влади і самоорганізація населення в Україні: спроба передбачення здобутків і недоліків / Н.І. Крицкалюк // Політологічний вісник. Зб-к наук. праць. - К.: ВАДЕКС, 2015. - Вип. 79. - С. 319-333.

Тези наукових доповідей:

1. Крицкалюк Н.І. Формування інституціональних умов демократичної стабільності засобами громадянського суспільства // «Дні науки філософського факультету-2012: Міжнародна наукова конференція (18-19 квітня 2012 р.)»: Матеріали доповідей та виступів / редкол.: А.Є. Конверський [та ін.]. - К.: ВПЦ «Київський університет», 2012. - Ч. 9. - С. 388-391.

2. Крицкалюк Н.І. Громадянське суспільство: сучасні реалії України // Другий національний політологічний конвент МАСПН України «Українське відділення міжнародної асоціації студентів політичної науки» (15-16 березня 2012 р.). - К.: ВПЦ «Київський університет», 2012. - С. 46.

3. Крицкалюк Н.І. Щодо становлення громадянського суспільства в Україні // Людина і держава - плебсологічний вимір: П'ята Всеукраїнська науково-практична конференція (26 жовтня 2012 р.): Матеріали доповідей і виступів / Відп. за випуск М.І. Скриголюк. - К.: ВПЦ «Київський університет», 2013. - Вип.5 . - С.229-231.

4. Крицкалюк Н.І. Етапи інституціоналізації громадянського суспільства в Україні // «Дні науки філософського факультету-2013: Міжнародна наукова конференція (17-18 квітня 2013 р.)»: Матеріали доповідей та виступів / редкол.: А.Є. Конверський [та ін.]. - К.: ВПЦ «Київський університет», 2013. - Ч. 9. - С. 354-356.

5. Крицкалюк Н.І. Особливості інституалізації громадянського суспільства в Україні // «Дні науки філософського факультету-2014»: Міжнародна наукова конференція (15-16 квітня 2014 р.)»: Матеріали доповідей та виступів / редкол.: А.Є. Конверський [та ін.]. - К.: ВПЦ «Київський університет», 2014. - Ч. 10. - С. 31-33.

АНОТАЦІЇ

Крицкалюк Н.І. - Інституціоналізація громадянського суспільства як чинник становлення демократії в Україні. - Рукопис.