Виборча інженерія як інструмент забезпечення політичної консолідації у демократичному суспільстві

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Вступ

Актуальність теми дослідження. Незважаючи на безпрецедентні приклади згуртування, об'єднання зусиль усіх громадян України в ході Помаранчевої революції 2004 року, Революції Гідності 2014 року, розквіт волонтерського руху в 2014-2015 роках, в українському суспільстві все ще зберігається високий ступінь гетерогенності інтересів, цінностей, поведінкових установок.

Неоднорідність українського суспільства зумовлена історичними (тривалий період перебування територій держави у складі різних імперій), етнічними (поліетнічний склад населення), соціально-економічними (відмінності у рівнях добробуту) чинниками, які використовуються політичними силами для мобілізації виборців без огляду на те, які негативні наслідки може мати актуалізація тих чи інших розмежувань (мовних, геополітичних) у майбутньому.

Не останню роль у цьому відіграє і вітчизняна виборча система, орієнтована на задоволення інтересів певних партій, мінімізацію партійної конкуренції та експлуатацію соціальних розколів. Позитивний потенціал виборчої інженерії щодо консолідації суспільства, удосконалення управлінських процесів, зміцнення демократичних інститутів недооцінений як політиками, так і фахівцями з виборчих технологій, що й зумовлює актуальність даного дисертаційного дослідження.

Першість в електоральних студіях належить зарубіжним дослідникам, які демонструють широкий спектр підходів. Класичними стали праці Д. Горовіца, Г. Кокса, А. Лейпхарта, С. Ліпсета, Дж. Сарторі, Р. Таагапери, Д. Фаррела та М. Шугарта. Взаємозв'язок між виборчою і партійною системою представлено у роботах Р. Далтона, М. Дюверже, Р. Каца і П. Норріс.

Більшість дослідників виборчих систем зосереджуються на змінах після завершення Другої світової війни, а також питаннях вибору виборчої системи постсоціалістичними країнами (К. Боун, Дж. Ішіяма, Б. Грофман). Аналізу особливостей реформи виборчої системи у розвинених демократіях присвячені праці К. Бенойта А. Блайса, Д. Бочслера, П. Вебба, П. Данліві, Дж. Коломера, К. Ланделла, Д. Нолена, Г. Рахата, Б. Рейлі, А. Рейнольдса, А. Ренвіка.

Зв'язок між демократизацією та виборчою системою розглянуто у працях Л. Даймонда, С. Левіцкі, А. Шедлера. Серед робіт, присвячених компаративній електоральній інженерії, слід відзначити дослідження системи єдиного неперехідного голосу в Японії, Кореї та Тайвані, системи єдиного перехідного голосу в Австралії, Ірландії, Мальті та змішаної системи в різних країнах, які запозичили повністю чи частково німецьку модель.

Найбільш відомими вітчизняними фахівцями з питань виборчої інженерії є В. Бебик, Т. Бевз, Ю. Ганжуров, А. Георгіца, М. Кармазіна, Ю. Ключковський, Л. Кочубей, Ю. Шведа. Про виборчі системи та їх значення для політичної трансформації суспільства, функціонування демократичних інститутів писали О. Боринська, В. Гончарук, Л. Павлова, Б. Райковський, О. Стойко, В. Штефуца. Багато праць присвячено дослідженню виборчих технологій та їх практичному застосуванню (О. Колесников, В. Мокан, Т. Моторнюк, Д. Наріжний, О. Хромець, Є. Юрченко). Детальний аналіз виборчої кампанії конкретної партії представлено у роботі Г. Зурабян.

Досить багато уваги українські вчені приділили дослідженню взаємозв'язку між виборчою і партійною системою (В. Базів, О. Бойко, Т. Дешко, Г. Малкіна, П. Молочко, В. Мороко). Партії як суб'єкти виборчого процесу проаналізовані у праці Л. Адашис. Управлінські аспекти проведення виборів розглянуті в роботах А. Савкова, Т. Стешенко, І. Фєтєску, І. Шкурата.

Деякі автори, зокрема Г. Пилипенко та І. Поліщук, надають перевагу терміну «електоральний процес» та аналізують його вплив на перехідні суспільства. Електоральна поведінка досліджується С. Білоусовим, Л. Кучмою, К. Черкашиним.

Проблеми консолідації, зокрема національної та етнічної, вивчалися такими українськими дослідниками як В. Євтух, О. Картунов, І. Кресіна, Г. Луцишин, О. Майборода, Ю. Римаренко та Ф. Рудич та ін. Однак у вітчизняній політології відсутні праці, які б розглядали використання виборчих технологій не у вузькому, прикладному сенсі, а як інструмент сприяння політичній консолідації українського суспільства. Це і зумовило мету, логіку та структуру дисертації.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана у відділі теоретичних та прикладних проблем політології Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса і пов'язана з розробкою наукових тем: «Політичний режим і народовладдя в сучасній Україні: проблема взаємовідносин» (№ ДР 0101U002926); «Тенденції розвитку політико-ідеологічного процесу в українському суспільстві в умовах модернізації» (№ ДР 0112U000927); «Політична влада та опозиція в Україні: порівняльний аналіз з країнами СНД, Балтії та Європи» (№ ДР 0114U000409). Тема дисертації затверджена Вченою радою Інституту (протокол № 7 від 28 грудня 2010 р.).

Мета і завдання дослідження. Мета дисертаційної роботи - проаналізувати особливості використання інструментів виборчої інженерії для забезпечення політичної консолідації демократичного суспільства.

Реалізація поставленої мети дослідження зумовила необхідність розв'язання таких завдань:

- концептуалізувати виборчу інженерію як сукупність правил, що мають визначальний вплив не лише на склад представницького органу, а й на суміжні сфери суспільного життя, вийти за межі її механістичного, суто прикладного розуміння;

- з'ясувати роль виборчої системи у становленні демократичних інститутів, розвитку партійної системи та політичної консолідації суспільства;

- визначити й охарактеризувати основних суб'єктів виборчої інженерії;

- проаналізувати особливості реформування виборчої системи у розвинених та молодих демократіях;

- визначити основні тенденції еволюції інституту виборів в Україні;

- розробити рекомендації щодо формування оптимальної моделі виборчої системи для України, удосконалення виборчого законодавства задля забезпечення політичної консолідації суспільства.

Об'єктом дисертаційного дослідження є процес політичної консолідації у демократичному суспільстві.

Предметом дослідження є виборча інженерія як інструмент забезпечення політичної консолідації у демократичному суспільстві.

Методи дослідження. Особливості проблематики дослідження обумовили комплексне поєднання філософських, загальнонаукових та спеціальних методів дослідження. Системний підхід дав змогу розглянути модель виборів як складову політичної системи, що не лише перебуває під впливом об'єктивних чинників (партійної системи, соціальної структури, форми правління тощо), а й сама здатна впливати на них, сприяючи досягненню певних цілей (консолідації, фрагментації, демократизації). Використання структурно-функціонального методу допомогло встановити роль виборчої інженерії у становленні і розвитку демократичних інститутів у ході транзитивних процесів. Порівняльний метод допоміг визначити недоліки і переваги основних типів виборчих систем залежно від соціальної структури та етапу державотворення. За допомогою соціологічного методу був з'ясований вплив соціальної структури на формування партійної системи та моделювання виборчої системи. Історичний метод сприяв виявленню особливостей появи виборчих систем у перших демократіях. Прогностичний метод, застосований після аналізу еволюції виборчої системи в Україні, дав змогу сформулювати рекомендації щодо найбільш адекватної завданням політичної консолідації і потребам громадян України моделі виборчої системи.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у системному дослідженні ролі виборчої інженерії у політичній консолідації у демократичному суспільстві.

Вперше:

- дано визначення виборчої інженерії як сукупності виборчих правил, що мають за мету зміцнення демократичних інститутів шляхом перетворення інтересів виборців на ефективну діяльність органів державної влади, створення умов для посилення політичної консолідації у демократичному суспільстві;

- виділено три основних методологічних підходи у застосуванні виборчої інженерії: математичний, інституціональний та соціально-детерміністський;

удосконалено:

- розуміння значення виборів для демократичної консолідації у перехідних суспільствах: чим вільнішими, конкурентнішими і чеснішими є вибори, тим нестабільніший політичний режим утворюється, який згодом еволюціонує у напрямку електоральної демократії;

- класифікацію основних суб'єктів виборчої інженерії, які представлені громадянами, політичними партіями, представниками судової гілки влади та зовнішніми акторами;

- обґрунтування необхідності застосування системи єдиного перехідного голосу, яка розширює можливості для представництва етнічних меншин та створює умови для їх інтеграції в суспільство;

- розуміння основних перешкод на шляху реалізації виборчих реформ, якими є правовий, політичний та соціально-культурний бар'єри;

- концептуалізацію позитивних та негативних впливів основних типів виборчих систем (мажоритарної, пропорційної, змішаної), зокрема в умовах розділеного суспільства;

дістали подальший розвиток:

- теоретичне обґрунтування необхідності впровадження в Україні пропорційної виборчої системи з трьохвідсотковим виборчим бар'єром з відкритим списком, яка здатна забезпечити більш справедливе представництво усіх соціальних груп та збільшити вплив виборців на формування депутатського корпусу;

- практичні рекомендації щодо вдосконалення виборчої системи України шляхом прийняття Виборчого кодексу та внесення змін до третього розділу Конституції України.

Практичне значення одержаних результатів полягає у тому, що дослідження розширює рамки досліджень у сфері виборчої інженерії, є певним внеском у дискусії щодо взаємозв'язку між виборчою та партійною системою, актуалізує питання використання виборчих систем для врегулювання соціальних, етнічних конфліктів та політичної консолідації українського суспільства.

Основні ідеї, висновки та рекомендації дисертаційного дослідження можуть бути використані для удосконалення виборчого законодавства України, у науково-дослідницькій роботі у сфері виборчих систем, у навчальному процесі при викладанні дисциплін «Політологія», «Виборчі технології», «Політична соціологія», «Конституційне право» та при розробці спеціальних навчальних курсів з партології.

Апробація результатів дослідження. Основні ідеї, положення та висновки дисертаційного дослідження викладено в наукових доповідях на міжнародних та всеукраїнських науково-практичних конференціях, семінарах і круглих столах: круглому столі «Політичні режими і народовладдя в Україні: специфіка та тенденції розвитку» (Київ, 26 травня 2011 р.; стаття опублікована); Сьомих Курасівських читаннях «Політична модернізація в Україні: перспективи та ризики» (Київ, 4 жовтня 2011 р.; стаття опублікована); Четвертому конгресі політологів України: «Політична наука в Україні: стан та перспективи розвитку» (Київ, 29 квітня 2012 р.; стаття опублікована); круглому столі «Україна у геостратегічній паузі: реалії, очікування, прогноз» (Київ, 17 грудня 2013 р.); міжнародній науково-практичній конференції «Проблеми формування громадської думки в сучасній Україні» (Київ, 14 листопада 2014 р.; тези опубліковано); VI Міжнародному науковому семінарі пам'яті В'ячеслава Липинського «Консерватизм і громадянська участь у суспільно-політичному житті Центральної і Східної Європи» (Київ-Житомир, 24 листопада 2014 р.); науково-практичній конференції «Мистецтво формування громадської думки» (Київ, 23 квітня 2015 р.); Жовтневих читаннях на тему «Політика державотворення в Україні: виклики часу» (Київ, 8 жовтня 2015 р.), міжнародній науково-практичній конференції «Теоретичні, методичні і практичні проблеми соціології, історії та політології» (Херсон, 20-21 листопада 2015 р.; тези опубліковано).

Публікації. За темою дисертаційного дослідження опубліковано 10 наукових публікацій, з них 7 статей опубліковані у фахових виданнях України з політичних наук, одна - у зарубіжному фаховому виданні та дві тези виступів на наукових конференціях.

1. Теоретико-методологічні підходи до дослідження виборчої інженерії

Аналізуються сучасні наукові підходи до виборчої інженерії, дається її авторське визначення.

У першому підрозділі «Значення виборів та виборчої системи для політичної консолідації» проаналізовано зв'язок між виборами та процесами консолідації у суспільстві.

Дисертант відзначає, що у політологічній науці феномен консолідації почав активно досліджуватися з початком так званої «третьої хвилі» демократизації, що дала низку прикладів як успішних, так і невдалих транзитів до демократії. Згодом термін «консолідація» почали використовувати для характеристики процесів державотворення, у результаті чого з'явилося поняття «національна консолідація».

Термін «політична консолідація» також часто використовується дослідниками, які вкладають у нього різний зміст. На думку автора, під нею слід розуміти процес узгодження інтересів різних соціальних груп та політичних сил для визначення спільних цінностей та загальноприйнятих правил гри, формування спільного бачення подальшого розвитку держави, координації зусиль для досягнення спільних цілей, утвердження консенсусу між політичними акторами задля ефективного і стабільного функціонування політичних інститутів.

Одним з основних інструментів політичної консолідації є виборча система, яка має вирішальний вплив на склад представницького органу. Від того, наскільки ефективно вона здатна агрегувати інтереси різних соціальних, етнічних, релігійних, територіальних груп у державну політику, значною мірою залежать не лише стабільність політичної системи, а й виживання держави як такої.

Прихильники змагальної або мажоритарної демократії вважають, що найважливішою характеристикою виборчої системи є створення уряду, здатного реалізувати свою програму протягом усієї своєї каденції, незалежного від підтримки невеликих партій. Він повинен бути підзвітним перед парламентом та громадянами. Таким чином мажоритарна модель створює передумови для формування «виборчої диктатури», де уряд за підтримки однопартійної більшості може розробляти та реалізувати свою політику без консультацій та укладання компромісів з іншими партіями в парламенті чи групами суспільства. Диспропорційність результатів мажоритарної виборчої системи означає, що деякі голоси виборців систематично виключаються із суспільних дебатів. Прихильники консенсусної демократії вважають, що мажоритарна система надмірно винагороджує переможця, особливо в плюралістичних, розділених суспільствах, які мають потенційні джерела етнічного конфлікту, з надто незначним інструментом впливу на уряд. Виборча система повинна сприяти процесам примирення, консультування та створенню коаліцій у парламентах. Партії, які отримали необхідний мінімум голосів, повинні включатися до законодавчого органу пропорційно до рівня їх електоральної підтримки. Щоб заручитися підтримкою парламентом своїх законодавчих ініціатив, уряд змушений проводити політику, що базується на консенсусі між усіма партіями, що входять до парламентської коаліції. Більше того, склад парламенту повинен відображати соціальну структуру суспільства, в результаті чого усі громадяни мають своїх представників, що виражають їх інтереси, бачення та сподівання у ході загальнонаціональних дискусій.

У другому підрозділі «Еволюція теоретичних підходів до визначення виборчої інженерії» розглянуто зміни у розумінні виборчої інженерії, що відбулися протягом останніх двох століть.

Дисертант відзначає, що дослідження масових систем голосування проводилися в рамках трьох теоретичних традицій: математичної, інституціоналістської та соціального детермінізму. Історично першим сформувався математичний підхід, оскільки суть виборів зводиться до того, як саме голоси виборців перетворюються на мандати осіб, які представляють інтереси громадян. На початку ХІХ ст. виборчі системи, що переважали у більшості країн, були спорадичним поєднанням одно- та багатомандатних виборчих округів, в яких члени парламенту обиралися за мажоритарним чи пропорційним правилом. Незначна увага до цієї демократичної процедури зумовлювалася насамперед вузьким колом громадян, які мали виборче право. Як тільки країни почали масштабний експеримент з розширення виборчих прав, існуючі виборчі механізми стали близькими до колапсу, що стимулювало розвиток інституційних інновацій щодо обрахунку і представництва інтересів виборців. Лише у середині ХХ ст. сформувалися інституціоналістський та соціально-детерміністський підходи, які по-різному трактують закони М. Дюверже. Представники першого погоджуються з твердженням М. Дюверже, що мажоритарна система абсолютної більшості з голосуванням у один тур сприяє формуванню двопартійної системи. Наприкінці 1950-х років багато політологів та політиків вважали, що можна отримати бажаний результат лише створивши відповідні інституційні умови, а вибір правильної виборчої системи сприяє формуванню бажаної партійної системи, що має визначальний вплив на функціонування представницьких інститутів та органів державної влади. Представники другого підходу - соціального детермінізму - вважали, що саме соціальні розмежування мають вирішальний вплив на виборчу та партійну системи у конкретній країні (К. фон Бейме, П. Кемпбел, Л. Ліпсон, С. Роккан).

Автор стверджує, що останнім часом між інституціоналістами та соціальними детерміністами намітився певний компроміс. З одного боку, якщо виборчі закони мають визначальний вплив на конкурентоспроможність політичних партій як незалежних організацій, то партії намагатимуться маніпулювати цими законами в своїх інтересах. Іншими словами, згода із законами М. Дюверже означає визнання того факту, що партійна система може впливати на виборчу систему. Водночас твердження про те, що партії формулюють виборчі правила «під себе» для підвищення своєї конкурентоспроможності або збільшення кількості отриманих голосів, передбачає віру партій у всемогутність виборчих технологій.

У третьому підрозділі «Виборча інженерія: поняття, функції, завдання» розкрито основні характеристики виборчої інженерії. Автор слушно зазначає, що сутність та походження виборчої інженерії, яка пов'язана із зміною виборчих процедур заради досягнення певних соціально-політичних цілей, майже не досліджені.

Одним з перших теоретиків соціальної інженерії вважається К. Поппер, який визначив соціальну інженерію як діяльність щодо проектування нових соціальних інститутів, а також реформування та управління вже існуючими через поступові, поетапні зміни. В свою чергу, Б. Рейлі та А. Рейнольдс вважають, що виборча інженерія виникла ще наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. Деякі українські дослідники (В. Бебик, Т. Махова, В. Полторак, О. Шинкаренко) розглядають виборчу інженерію досить вузько - лише у контексті політичного маркетингу і маніпуляцій: пристосування виборчих процедур до реалізації інтересів правлячих політичних еліт щодо завоювання та збереження влади; сукупність методів впливу на виборців; корекція результатів виборів на свою користь

Деякі дослідники, акцентуючи увагу на прикладних аспектах, говорять навіть про електоральний менеджмент - управління виборчими кампаніями, значущість якого зумовлена тим, що виборча кампанія виконує такі важливі для сучасної демократії функції, як мобілізаційна, символічна, інформаційна, індоктринаційна тощо. Інші автори намагаються ввести ціннісний аспект і поділяють виборчу інженерію на «правильну», що слугує загальнодержавним інтересам, та «неправильну» (маніпулятивну).

На думку дисертанта, слід відмовитися від вузького розуміння виборчої інженерії і розглядати її як сукупність виборчих правил, що мають за мету зміцнення демократичних інститутів шляхом перетворення інтересів виборців на ефективну діяльність органів державної влади, створення умов для посилення політичної консолідації у демократичному суспільстві. Іншими словами, завданням виборчої інженерії, яка не зводиться до механістичного вибору моделі виборчої системи, здатної продукувати визначені об'єктивні цілі, є консолідація інтересів громадян та створення сприятливих умов для управління суспільними процесами, що позитивно впливатиме на зміцнення демократичних інститутів.

2. Виборча інженерія як інструмент демократизації та етнополітичного менеджменту

Розглянуто можливості використання виборчої інженерії для зміцнення демократичних інститутів та врегулювання міжетнічних відносин.

У першому підрозділі «Вибори як основа класифікації політичних режимів» розкрито значення виборів для трансформації авторитарних режимів. Як свідчать праці транзитологів, демократичний перехід, як правило, в результаті виборів з більшою ймовірністю відбувався у змагальних авторитарних, ніж у гегемоністських чи закритих авторитарних режимах. Протягом останнього десятиліття у змагальних авторитарних державах транзит відбувався переважно через виборчий процес. Він дає можливість опозиційним партіям координувати свою діяльність і об'єднувати зусилля для висунення спільних кандидатів, що збільшує ціну для правлячої еліти використання сили та обману для того, щоб залишитися при владі. Опозиційні коаліції та зміна правлячих еліт є ключовими чинниками, що призводять до лібералізації у змагальних авторитарних державах.

Дисертант до певної міри поділяє критичні зауваження Е. Люст-Окари, Я. Теорелля А. Хаденіуса про переоцінку значення виборів для демократизації, оскільки: 1) виборчі процеси у змагальних авторитарних режимах також можуть призводити до ослаблення демократії, оскільки правляча еліта, навчена попередніми виборами та долею більш ліберальних колег, встановлює більш жорсткі правила та вживає репресивних заходів щодо опозиції заради уникнення поразки; 2) правителі в гегемоністських авторитарних режимах проводять регулярні вибори, які важко назвати вільними і чесними, що породжують зневіру громадян в ефективності демократичних інститутів. Однак інші ефективні засоби демократизації авторитарних режимів відсутні.

У другому підрозділі «Роль виборчої інженерії у запобіганні та врегулюванні етнічних конфліктів» розкрито потенціал виборчої інженерії для врегулювання міжетнічних відносин у розділених суспільствах або поліетнічних державах.

Дисертант зазначає, що для забезпечення мирного співіснування різних етнічних груп у країні, створення умов для політичної консолідації велике значення мають «правила гри», за якими відбуваються вибори. Якщо виборча система сприятиме суспільному діалогу, проведенню переговорів між конкуруючими політиками та групами, які вони представляють, то її можна розглядати як ефективний інструмент урегулювання конфліктів у розділених суспільствах.

Підходи до політичної консолідації в умовах поліетнічної держави за допомогою виборів можна поділити на дві великі школи: ортодоксальну та центріпеталістську. Ортодоксальна школа виникла з досліджень виборчих процесів у постколоніальних державах 1950-1960-і роки. Зокрема, у працях А. Льюіса обґрунтовано непридатність мажоритарної системи в умовах етнічно розділених суспільств і доведено необхідність застосування пропорційних виборчих систем з єдиним загальнодержавним виборчим округом або кількома великими округами. Відповідно, зважаючи на етнополітичну ситуацію в Україні, мажоритарна система виборів не сприяє політичній консолідації суспільства.

Противники ортодоксальної школи акцентують увагу на тому, що така виборча система провокує загострення суперечностей у суспільстві й не заохочує учасників політичного процесу до кооперації. Відомий американський політолог Д. Горовіц доводить, що пропорційне представництво національних меншин у владі тільки поглиблюватиме конфлікти, у тому числі на рівні еліт. Він пропонує інтеграційний підхід, який полягає у формуванні етнічно нейтральної, міжгрупової політики та визначає альтернативне голосування як ефективний засіб стимулювання міжетнічної кооперації через створення широких передвиборчих коаліцій. Його підхід став основою для доцентрової (центріпеталістської) школи, що наполягає на розробці виборчих систем, що орієнтуються не на широке представництво усіх соціальних груп у парламенті, а на створенні переваг для тих політичних сил, які шукають електоральної підтримки не лише в окремому регіоні або в окремій етнічній чи релігійній групі, а й намагаються схилити на свій бік представників різних соціальних груп через актуалізацію проблем, важливих для всього суспільства.

Прикладом такої моделі є система єдиного перехідного голосу - це виборча система квотно-преференційного голосування, що має за мету мінімізацію втрат голосів виборців і забезпечення пропорційного представництва всіх груп населення, оскільки виборцям надано можливість голосувати за окремих кандидатів. Кандидати, включаючи незалежних, які можуть представляти різноманітні меншини (етнічні, релігійні, мовні), включаються в окремі списки. Решту кандидатів виборці ранжують за номерами у бюлетені залежно від ступеня переваги без дотримання будь-яких партійних списків. Виборці можуть вільно вибрати саме тих депутатів, яким вони віддали перевагу, не побоюючись того, що їхні голоси будуть витрачені на тих, хто переможе з великим відривом, або програє: оскільки їхні голоси не потрібні або не відіграють жодної ролі при обранні кандидата, голоси перерозподіляються. До переваг цього методу слід віднести те, що він заохочує партійне керівництво широко залучати регіональних лідерів, що обмежує його вплив на формування виборчих списків. Серед виборців зростає рівень обізнаності щодо програм кандидатів, оскільки їх кількість обмежується кількома особами, а обраний кандидат має високий ступінь персоніфікованості. Крім того, для цієї системи характерний дуже високий рівень пропорційності (95-100%): відповідність частки одержаних на виборах голосів частці депутатських мандатів, які отримує політична партія у законодавчому органі.

3. Основні суб'єкти виборчої інженерії та їх вплив на процеси політичної консолідації

Представлено аналіз чотирьох основних суб'єктів виборчої інженерії та їх можливості щодо реалізації виборчих реформ, спрямованих на політичну консолідацію.

У першому підрозділі «Ініціатори змін виборчої системи: роль і завдання» автор виділив і розглянув чотирьох основних суб'єкти виборчої інженерії: громадян, політичні партії, представників судової гілки влади та зовнішніх акторів.

Громадяни (народ) як джерело суверенітету повинні мати визначальний вплив на виборчу систему, оскільки саме вона визначає склад представницьких органів влади. Однак на практиці їх можливості впливу на процеси виборчої інженерії досить обмежені й зводяться в основному до: 1) використання методів прямої демократії - громадські слухання та референдуми (Нова Зеландія); 2) участь у спеціальних незалежних комісіях (Незалежна Комісія щодо електоральної системи у Великій Британії; Технічний Комітет з виборчої реформи у Замбії); 3) використання існуючих неспеціалізованих правових інстанцій (Правова Комісія у Канаді); 4) співробітництво з парламентськими комітетами (постійними - як Об'єднаний постійний комітет з питань виборів у Австралії, або тимчасовими); 5) участь у внутрішньопартійних, міжпартійних та парламентських дискусіях.

Найбільш впливовим суб'єктом виборчої інженерії є політичні партії, яких стимулює до зміни виборчих правил: 1) зміна статус-кво; 2) виникнення сильної невизначеності щодо майбутніх перспектив партії. Дисертант відзначає, що інтереси політиків не можна визначати лише в контексті перемоги на наступних виборах, оскільки така мета може конфліктувати з довгостроковими інтересами, зокрема збереженням стабільності, формування парламентських коаліцій у майбутньому.

Автор не погоджується з думкою А. Ренвіка, що роль представників судової влади у формуванні виборчих інститутів є мінімальною. Можливості політичних партій самостійно визначати свої шанси й шанси своїх конкурентів на виборах у ході еволюції конституціоналізму намагалися обмежити шляхом закріплення певних стандартів, зокрема щодо загальності, вільності, таємності та рівності. Іншими словами, за наявності конституційного правосуддя завжди є шанс, що конституція зможе збалансувати інтереси політичного класу з потребами громадян.

У міру зростання ролі міжнародних організацій, поглиблення ступеня інтеграції країн у світове співтовариство вплив зовнішніх акторів на виборчу інженерію зростає. Особливо помітну роль, порівняно з попередніми історичними періодами, цей чинник відіграв у ході «третьої хвилі» демократизації у Східній Європі та на пострадянському просторі.

Підстави для втручання зовнішніх акторів у діяльність виборчих інститутів суверенних держав були закладені міжнародними актами універсального характеру в другій половині ХХ ст., прийнятими ООН. В останні десятиліття активно почало розвиватися регіональне співробітництво, що зумовило появу низку регіональних міжнародних документів, що регулюють проведення виборів. До основних джерел європейських виборчих стандартів належать документи, прийняті такими регіональними організаціями, як Рада Європи та Організація з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ). Особливу роль для молодих демократій відіграє Венеціанська комісія, що надає свої висновки, які мають рекомендаційний характер, щодо виборчих законопроектів у країнах-членах.

У другому підрозділі «Обмежувальні рамки виборчої інженерії» розкрито суть основних перешкод, з якими стикаються ініціатори виборчих реформ. Дисертантом виділено три таких бар'єри: правовий, політичний та соціально-культурний. Правовий бар'єр на шляху реалізації виборчої реформи представлений необхідністю дотримання законодавчо закріпленої процедури зміни виборчих інститутів, що передбачає три етапи: партійний, парламентський і конституційний. Тобто для реалізації реформи слід заручитися підтримкою партій, отримати позитивний результат у ході голосування у парламенті та дотриматися вимог конституції. При цьому закріплення на конституційному рівні принципів та окремих аспектів порядку проведення виборів зумовлене: 1) їх важливістю для держави і суспільства; 2) намаганням запобігти частим маніпуляціям виборчим законодавством, насамперед з боку політичних еліт.

Політичний бар'єр на шляху до зміни виборчих інститутів зумовлений необхідністю задовольнити інтереси тих, хто виступає за реформу, та заручитися підтримкою союзників. Він також передбачає врахування перспектив формування парламентської коаліції та урядів за новими правилами гри, оскільки насправді політичні партії зацікавлені насамперед у якомога довшому перебуванні при владі, ніж у простому збільшенні місць. Коаліційна політика ускладнює виборчу реформу оскільки практично кожен учасник (коаліційний партнер чи внутріпартійна група) коаліції (урядової коаліції чи коаліції щодо вирішення конкретної проблеми) може застосувати право вето в ході імплементації реформи.

Соціально-культурний бар'єр проявляється у тому, що комплекс інститутів, що функціонують у конкретній країні, зумовлений її історичними, політичними, культурними традиціями та соціальною структурою. Саме культурою та політичною традицією пояснюється тенденція в англо-американських демократіях до мажоритаризму, а у континентальних демократіях Європи - до консенсусу, включаючи пропорційні виборчі системи. Відповідно за такого розуміння виборча реформа можлива і є результатом фундаментальних політичних і соціальних змін. За інших обставин досить складно мобілізувати більшість громадян та політичної еліти для підтримки реформи системи. В Україні вагомою підставою для таких змін є зміна електорального ландшафту за рахунок втрати частини виборців, які проживали у Криму, Донецькій та Луганській областях і становили ядро електорату лівих і проросійськи орієнтованих політичних партій, та ініціювання процесу заборони Комуністичної партії України.

4. Становлення і перспективи розвитку виборчої інженерії в Україні

Дано оцінку виборчої системи та визначено можливості застосування виборчої інженерії в Україні.

У першому підрозділі «Еволюція виборчої системи в Україні» дано характеристику виборчої системи як одного з найбільш нестабільного політичного інституту країни. У 1994 році відбулися перші багатопартійні вибори у незалежній Україні, які були проведені за мажоритарною системою абсолютної більшості. На думку дисертанта, її перевагами на той час були: 1) політична структуризація Верховної Ради України; 2) створення ширших можливостей для формування партійного коаліційного органу; 3) розвиток партійної системи; 4) зменшення впливу адміністративного ресурсу на результати виборів. Однак постійні довибори за мажоритарною системою абсолютної більшості та зміцнення позицій політичних партій змусили на виборах 1998 року перейти до змішаної моделі. За результатами чергових (2006 р.) і позачергових (2007 р.) парламентських виборах, основні претензії до пропорційної системи в Україні зводилися до того, що вона ослаблює зв'язок між депутатом та виборцем, сприяє корупції через непрозорість процедури формування партійних списків, знижує якість депутатського корпусу, розмиває відповідальність політичних партій тощо. Відповідно було прийнято рішення повернутися до змішаної виборчої системи.

Дисертант зазначає, що історія реформування виборчого законодавства сучасної України та сучасні політичні процеси доводять: парламентські партії завжди намагались і намагаються змінювати виборчі правила, виходячи насамперед із своїх особистих інтересів, а не з інтересів виборців, позицій демократичного розвитку країни та вдосконалення її політичної системи.

У другому підрозділі «Шляхи удосконалення виборчого законодавства для стимулювання політичної консолідації в Україні» представлено аналіз законодавчої бази та обґрунтовано необхідність повернення до пропорційної системи виборів для політичної консолідації суспільства.

Автор вважає, що повільні темпи політичної консолідації в Україні, періодичне виникнення розколів між різними соціальними групами, загострення регіональних суперечностей не в останню чергу зумовлені неадекватним використанням виборчої інженерії. Практика постійних змін виборчого законодавства напередодні виборів є хибною, негативно впливає на виборчий процес, результати виборів та процес політичної консолідації у країні. Такий підхід до перегляду законодавства породжує низку негативних наслідків: порушення стабільності бюджетного законодавства; необхідність нагального перегляду законодавства у суміжних сферах; необхідність перепідготовки членів виборчих комісій та офіційних спостерігачів на виборах, юристів виборчих штабів; роз'яснення новел виборчого законодавства виборцям тощо. Більше того, часта та необґрунтована зміна виборчого законодавства не відповідає міжнародному принципу стабільності виборчої системи та створює сприятливі передумови для зловживань під час виборчих кампаній.

В українських реаліях застосування мажоритарної моделі простої більшості має протилежний наслідок - замість укрупнення парламентських партій вона призводить до фрагментації парламенту. Загалом мажоритарна складова як в чистому вигляді, так і в складі змішаної виборчої системи мала негативні наслідки для виборчого процесу, що особливо яскраво проявилися в ході виборів 2012 року. Більше того, враховуючи наявність соціального розколу, що має чітку географічну прив'язку - схід і захід, мажоритарні елементи виборчої системи лише поглиблюють його, не створюючи умов для поступового згладжування суперечностей між представниками різних регіонів країни.

У роботі відзначається, що пропорційна система виборів краще враховує абсолютну більшість голосів виборців, сприяє консолідації парламенту шляхом зменшення кількості парламентських партій та усуненню категорії самовисуванців, створює передумови для знаходження консенсусу між громадянами з різними ідеологічними уподобаннями. Поєднання мажоритарної та пропорційної моделей в змішану систему, за якою проводилися чотири виборчих кампанії, в українських умовах призводить до посилення їх негативних рис, а не виникнення синергетичного ефекту від поєднання їх переваг.

На думку дисертанта, виборча інженерія не зводиться до вибору способу розподілу депутатських мандатів, а потребує якісного законодавчого регулювання усього виборчого процесу, уніфікації та кодифікації усіх нормативно-правових актів, що стосуються виборів.

Висновки

виборчий інженерія політичний

У Висновках викладено найсуттєвіші результати дослідження, наведено теоретичні узагальнення удосконалення виборчої системи України з метою політичної консолідації суспільства.

1. Виборча інженерія - сукупність виборчих правил, що мають за мету зміцнення демократичних інститутів шляхом перетворення інтересів виборців у ефективну діяльність органів державної влади, створення умов для посилення політичної консолідації у демократичному суспільстві. Політична консолідація - це процес узгодження інтересів різних соціальних груп та політичних сил для визначення спільних цінностей та загальноприйнятих правил гри, формування спільного бачення подальшого розвитку держави, координації зусиль для досягнення спільних цілей, утвердження консенсусу між політичними акторами задля ефективного і стабільного функціонування політичних інститутів.

Завданням виборчої інженерії, яка не зводиться до механістичного вибору моделі виборчої системи, здатної продукувати визначені об'єктивні цілі, є консолідація інтересів громадян та створення сприятливих умов для управління суспільними процесами, що позитивно впливатиме на зміцнення демократичних інститутів. Необхідність врахування історичного досвіду, політичних традицій, соціальних розмежувань визначають специфіку виборчої системи у конкретній країні.

2. Дослідження масових систем голосування проводилися в рамках трьох теоретичних традицій: математичної, інституціоналістської та соціального детермінізму. Історично першим сформувався математичний підхід, оскільки суть виборів зводиться до того, як саме голоси виборців перетворюються на мандати осіб, які представляють інтереси громадян. Цей напрям згодом став частиною математичної економіки і заклав підвалини теорії суспільного вибору, теорії публічного вибору і просторової теорії, теорії ігор.

Другий і третій підходи представлені інституціоналістами і соціальними детерміністами. Інституціоналісти вважають, що саме партійні системи визначають виборчі системи, а не навпаки, а соціальні детерміністи акцентують увагу на важливості врахування соціальних розмежувань, які мають вирішальний вплив на виборчу та партійну системи у конкретній країні.

3. У ході еволюції авторитарних режимів вибори відіграють важливу роль у переході від закритого авторитарного режиму до гегемоністського, змагального авторитаризму, виборчої демократії та встановлення ліберального демократичного режиму. Гегемоністський режим утворюється в результаті проведення регулярних мінімально змагальних виборів, є найбільш поширеним і стабільним транзитним режимом, який з незначною ймовірністю трансформується швидше у змагальні авторитарні, ніж у закриті режими. Це пов'язано не так із дискредитацією цього демократичного інституту шляхом обмеження конкуренції, маніпулювання законодавством з боку авторитарного лідера, скільки з визнанням необхідності налагодження мінімального зворотного зв'язку між соціумом та органами державної влади шляхом виборів. Чим вільнішими, конкурентнішими і чеснішими є вибори, тим більш нестабільний політичний режим утворюється, який згодом еволюціонує у напрямку електоральної демократії.

4. Консолідаційний потенціал виборчої інженерії найбільш яскраво проявляється у застосуванні виборчих систем, що сприяють зменшенню міжетнічної напруги у суспільстві, згладжуванню соціальних розмежувань та активізації взаємодії між різними соціальними групами та політичними акторами. З огляду на поліетнічний склад населення України та задля врегулювання міжетнічних відносин найбільш оптимальною виборчою системою, яка дає більші можливості для представництва етнічних меншин та створює умови для їх інтеграції в суспільство, є система єдиного перехідного голосу, впровадження якої повинно відбуватися лише після широкого обговорення усіма зацікавленими сторонами.

5. Основні суб'єкти виборчої інженерії представлені громадянами, політичними партіями, представниками судової гілки влади та зовнішніми акторами. Можливості громадян щодо впливу на процеси виборчої інженерії досить обмежені і зводяться в основному до: 1) методів прямої демократії - громадські слухання та референдуми; 2) участі у спеціальних незалежних комісіях; 3) використання неспеціалізованих правових інстанцій; 4) співробітництва з парламентськими комітетами; 5) участі у внутрішньопартійних, міжпартійних та парламентських дискусіях. Найбільш впливовими є політичні партії, інтереси яких у зміні виборчої системи не зводяться до простої максимізації місць у законодавчому органі. Органи судової влади є пасивними суб'єктами, роль яких в ідеальній моделі зводиться до запобігання домінуванню інтересів політичних еліт (політичних партій) над інтересами громадян. Роль зовнішніх акторів має тенденцію до зростання і має особливе значення для перехідних суспільств.

6. Основними бар'єрами на шляху впровадження виборчих реформ є правовий, політичний та соціально-культурний. Завдяки правовому бар'єру інституційний статус-кво має пріоритет над реформами, а закріплення на конституційному рівні принципів та окремих аспектів порядку проведення виборів має два пояснення. По-перше, це свідчить про визнання на вищому державно-правовому рівні їх важливості у житті держави і суспільства, надає зазначеним приписам більшої вагомості, обов'язкового до виконання характеру, що є вельми важливим у реалізації громадянами свого виборчого права, їх участі в управлінні державою. По-друге, запобігає частим маніпуляціям виборчим законодавством, насамперед з боку політичних еліт.

Політичний бар'єр вимагає від партій вироблення довгострокової стратегії поведінки та врахування інтересів інших політичних акторів. Соціально-культурний бар'єр вимагає врахування соціальної структури суспільства, менталітету виборців та особливостей історичного розвитку.

7. Традиційно явка на виборах вважається найбільш адекватним інструментом вимірювання ступеня задоволення громадян діяльністю органів державної влади та політичних партій і відповідно показником рівня демократичного розвитку як у стабільних, так і молодих демократіях. Однак слід удосконалювати методику визначення коректного голосування, яка передбачає врахування наявності передумов для прийняття виборцем раціонального, а не емоційного рішення на виборчій дільниці. Виходячи з цього, завданням виборчої інженерії є мотивування громадян до прийняття виваженого рішення, а не створення ілюзії участі у процесі прийняття рішень.

8. Сучасна модель виборчої системи в Україні практично не враховує побажань виборців. Перевагу мажоритарній системі віддала майже третина виборців, а змішана посідає третю позицію (майже кожен п'ятий), з можливістю голосувати проти всіх та участі виборчих блоків у перегонах. Це свідчить про прагнення громадян до чіткості й зрозумілості виборчих правил, простота яких не тотожна справедливості перерахунку голосів за мандати народних депутатів. Також вплинула недосконалість процедури проведення виборів за пропорційною системою, насамперед це стосується закритості партійних списків, що обмежують вплив громадян на персональний склад законодавчого органу. Така відірваність від побажань виборців свідчить про домінування інтересів політичних партій у ході реформування виборчої системи.

9. Враховуючи наявність соціального розколу в Україні, що має чіткий географічний вимір (схід-захід), мажоритарні елементи виборчої системи лише поглиблюють його, не створюючи умов для поступового згладжування суперечностей між представниками різних регіонів країни. За наявності гострих розмежувань всередині країни перемога однієї з політичних сил за мажоритарної системи виборів означає рух у бік, неприйнятний для значної частини виборців, які підтримали іншу партію. Така політика лише поглиблює прірву між різними частинами країни, а на чергових виборах політичні сили прагнутимуть до реваншу або утримання влади, що виключає можливість виваженого діалогу щодо шляхів розвитку країни, перешкоджає політичній консолідації соціуму.

Тому для України більш прийнятна пропорційна виборча система з трьохвідсотковим виборчим бар'єром з відкритим списком, яка забезпечує більш справедливе представництво усіх соціальних груп та дає змогу виборцям більшою мірою впливати на формування депутатського корпусу ? голосувати не лише за партію, а й змінювати розташування кандидатів у списку. При цьому, введення регіональної складової (регіональні виборчі списки, утворення регіональних виборчих округів тощо) у виборчу систему на даному етапі вважаємо недоцільним через недостатній рівень політичної консолідації.

10. Одним із шляхів запобігання використанню партіями інституту виборів як інструмента в боротьбі за владу є систематизація виборчого законодавства шляхом прийняття Виборчого кодексу, який уніфікує діюче законодавство, зокрема закони України «Про вибори народних депутатів України», «Про вибори Президента України», «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад і сільських, селищних, міських голів», «Про Центральну виборчу комісію», «Про Державний реєстр виборців» тощо. Це закріпить єдиний підхід до складання списків виборців, чіткі критерії формування виборчих округів та виборчих комісій, механізм встановлення результатів виборів і процедуру їх оскарження, регламентує участь у виборах різних суб'єктів політики та визначить їх відповідальність за порушення встановлених норм. Політичній консолідації суспільства та зміцненню демократичних інститутів сприятимуть положення Виборчого кодексу, що гарантуватимуть права громадян України на участь у виборах, регламентуватимуть проведення виборчих кампаній (їх фінансування, агітаційну діяльність кандидатів, здійснення контролю за дотриманням суб'єктами виборчого процесу законодавства тощо) та встановлюватимуть чіткі механізми вирішення спорів. Прийняттю Виборчого кодексу повинно передувати внесення змін до третього розділу Конституції України, які закріплять певний тип виборчої системи, що ускладнить маніпуляції з виборчим законодавством.

Література

1. Гербут І.А. Вибори як форма реалізації народовладдя / І.А. Гербут // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України. - 2011. ? № 4 (54). - С. 171?181.

2. Гербут І.А. Виборча інженерія в контексті політичних трансформацій / І.А. Гербут // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України. - 2011. ? № 6 (56). ? С. 207?218.

3. Гербут І.А. Виборча інженерія як технологія формування партійних систем / І.А. Гербут // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України. - 2012. ? № 1 (57). ? С. 286?297.

4. Гербут І.А. Перспективи застосування виборчої інженерії в розділених суспільствах: світовий досвід для України / І.А. Гербут // Сучасна українська політика. ? Спецвипуск : Політична наука в Україні: стан та перспективи розвитку. ? К. : Вид-во «Центр соціальних комунікацій», 2013. ? С. 184?194.

5. Гербут І.А. Теоретико-методологічні засади виборчої інженерії / І.А. Гербут // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України. - 2013. ? № 1 (63). ? С. 352?363.

6. Гербут І.А. Політичні партії як головні ініціатори змін виборчих правил / І.А. Гербут // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України. - 2014. ? № 2 (70). ? С. 256?268.

7. Гербут І.А. Виборчі системи в аспекті інтересів опозиційних партій та електорату / І.А. Гербут // Держава і право : Збірник наукових праць. Серія Політичні науки. Випуск 67 / Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. ? К : Вид-во «Юридична думка», 2015. ? С. 129?143.

8. Гербут И.А. Избирательная инженерия как инструмент институционального дизайна / И.А. Гербут // Право и политика (Бішкек, Киргизія). ? 2015. ? № 2. ? С. 109?113.

9. Гербут І. Виборча інженерія як маніпулятивний механізм в українському виборчому процесі (на прикладі виборів 2014 року до Верховної Ради України) / І. Гербут // Проблеми формування громадської думки в сучасній Україні: матеріали міжн. наук.-практ. конф. (14 листопада 2014 року, м. Київ). ? К.: Київський національний університет культури і мистецтв, 2014. ? С. 166?168.

10. Гербут І.А. Консолідація як політичний феномен демократичного розвитку суспільства / І.А. Гербут // Теоретичні, методичні і практичні проблеми соціології, історії та політології : Матеріали міжнародної науково-практичної конференції, м. Херсон, 20-21 листопада 2015 р. ? Херсон: Видавничий дім «Гельветика», 2015. ? С. 164?166.

Размещено на Allbest.ru