Популізм як політичний феномен і маніпулятивна технологія

Размещено на http://www.allbest.ru/

29

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ДЕРЖАВИ І ПРАВА ім. В.М. КОРЕЦЬКОГО

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня
кандидата політичних наук

ПОПУЛІЗМ ЯК ПОЛІТИЧНИЙ ФЕНОМЕН І МАНІПУЛЯТИВНА ТЕХНОЛОГІЯ

Спеціальність 23.00.02 - політичні інститути та процеси

ДЕМ'ЯНЕНКО МИХАЙЛО МИКОЛАЙОВИЧ

Київ - 2016

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у Київському національному торговельно-економічному університеті.

Науковий керівник: кандидат філософських наук, професор

Кулагін Юрій Ігорович,

Київський національний торговельно-економічний університет, професор кафедри філософських та соціальних наук.

Офіційні опоненти: доктор політичних наук, професор

Співак Віктор Миколайович,

Академія праці, соціальних відносин і туризму Федерації професійних спілок України, завідувач кафедри соціології та суспільних наук; кандидат політичних наук Явір Віра Анатоліївна,

Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, науковий співробітник відділу правових проблем політології.

Захист відбудеться «29» березня 2016 року о 15 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.236.01 по захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора (кандидата) політичних наук в Інституті держави і права ім. В.М. Корецького НАН України за адресою: 01601, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4.

Із дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України за адресою: 01601, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4.

Автореферат розісланий «26» лютого 2016 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради,

кандидат політичних наук М. Д. Ходаківський

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Сучасний етап розвитку української держави характеризується кризовим станом у політичній, соціально-економічній, культурній та духовній сферах суспільства. А спроби політичних і соціальних перетворень з боку владних структур не приносять очікуваного результату. Такий стан речей негативно впливає на суспільні настрої, породжуючи в них почуття невпевненості у майбутньому, страх перед невизначеністю, тривоги тощо. Саме це й спричиняє появу на політичній арені діячів, які обіцяють швидкі зміни на краще за допомогою простих рішень («забрати та поділити»), що сприяє розповсюдженню такого політичного явища як «популізм».

Як демонструє історичний досвід, популізм притаманний більшості політичних режимів, хоча найбільш сприятливим для нього є країни з характерними ознаками демократії: загальне виборче право, гласність, рівноправність громадян. Саме за таких умов суспільство як сукупність виборців, є важливим учасником політичного процесу, а задоволення його настроїв та потреб, намагання створити атмосферу загального порозуміння стає чи не основним, і (що головне) дієвим, засобом впливу на суспільну свідомість і поведінку населення.

Аналіз дослідження даної проблеми у працях зарубіжних і вітчизняних науковців дає нам можливість стверджувати, що популізм досить стрімко розвивався у зарубіжних державах у часи, коли вони переживали нестабільні періоди власного поступу. Зокрема, при різких політичних, соціально-економічних потрясіннях, коли зникала усталена система суспільних відносин, а нова ще не встигала повністю сформуватися, на політичній арені з'являлися політики-популісти. Не є виключенням і політичний досвід країн колишнього СРСР, де популізм набуває все більшого поширення як практика суспільно-політичного життя. Це вкотре підтверджує актуальність дослідження цього феномена. Сучасне розуміння «популізму» стало результатом наукових пошуків кінця ХІХ - початку ХХ ст. Саме у цей час він починає застосовуватися як ідеологічне знаряддя впливу на свідомість і поведінку мас та практика застосування боротьбі з політичними опонентами.

Перші наукові дослідження популізму відбувалися у контексті вивчення політичної ідеології, політичного лідерства, партій тощо, що знайшло своє відображення в працях сучасних дослідників І. Волкова, В. Хороса, Ф. Вентурі, Ф. Надрі, М. Конован, Д. Макре, Р. Хофстедтера, П. Теггерта, А. Торре, Б. Коваля, І. Шокіна, О. Літаврова, Л. Пасо, С. Блюменталя, Ж. Блонделя, Л. Фрідріха, Б. Бірюкова, Е. Лефевра та ін.

Популістська технологія ведення політичної боротьби стала предметом вивчення у працях С. Лазаруса, Ж. Доменака, Р. Гудіна, Д. Джумані та інших. Слід зазначити, що серед вітчизняних дослідників особливості популістського впливу як однієї з політичних технологій впливу на виборця висвітлювалися у працях В. Бебика, М. Варія, Д. Видріна, М. Головатого, В. Королька, О. Покальчука, В. Полторака, Г. Почепцова, А. Пойченка, М. Томенка та інших вчених. Безпосередньо питанням застосування популізму у виборчій кампанії присвячують свої праці переважно зарубіжні дослідники - С. Фаєр, А. Цуладзе, С. Московичі, В. Парето та інші. Варто зазначити, що переважна більшість сучасних дослідників акцентують увагу на різному сприйнятті цього феномена громадськістю як у країнах з нерозвинутими формами демократії, так і в державах з усталеними демократичними традиціями. Зокрема, якщо в перших суспільство сприймає політика-популіста як особу, спроможну вирішити всі глобальні проблеми одночасно, то в «старих демократіях» до «популістів» ставляться з меншою довірою, а тому останні змушені забезпечувати себе підтримкою, застосовуючи нестандартні підходи.

На сьогодні в галузі вітчизняної політичної науки існують також дисертаційні дослідження, які розкривають як специфіку феномена політичного популізму (С. Мигаль, І. Побочий), так і окремі аспекти даної проблематики. Зокрема, дослідження популізму як політичної практики у комунікативній сфері суспільства можна знайти в наукових працях О. Анісімович-Шевчука, А. Клячина, А. Лисюка, О. Ромашко, Т. Хлівнюка, О. Шиманової, тоді як технологічний аспект практичного застосування популізму в політичному процесі розкрито у працях К. Ващенка, Л. Кочубей, Д. Наріжного, В. Стоцького, Н. Яковлєвої та ін.

Разом з тим, маючи значний доробок дослідження популізму, варто зазначити, що його суть на сьогодні визначена недостатньо. Характерною ознакою популізму є його багатовимірність та різноплановість. Тому наявні дослідження до кінця не вирішують цієї складної проблеми, а, скоріше, лише створюють підґрунтя для подальших наукових пошуків. Так, недостатньо досліджені питання виокремлення характерних особливостей, відповідно до яких ті чи інші аспекти політичної практики можна було б кваліфікувати саме як популістські, що вимагає комплексного дослідження даного феномена, зокрема технологій його застосування в сучасному політичному процесі.

Як показує практика виборчих кампаній в Україні, усі вони супроводжуються взаємними обвинуваченнями у застосуванні популізму. Враховуючи невисоку ймовірність реалізації передвиборчих партійних програм, можна сказати, що більшість українських політичних сил на сьогодні є популістськими, оскільки програмні гасла і обіцянки їх виконання завідомо є нереальними і спрямовані на виборця з метою маніпуляції суспільною свідомістю, в надії на отримання відповідної кількості голосів виборців.

Таким чином, політична практика доводить актуальність пропонованого дослідження для формування комплексного бачення означеного політичного феномена. За таких умов необхідним є напрацювання наукових підходів щодо цілісного бачення популізму, аналізу всього різноманіття його проявів у сучасному політичному процесі, зокрема, виокремлення його як складової політичного маніпулювання.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження є складовою комплексної наукової програми Київського національного торговельно-економічного університету «Дослідження основних стратегій підвищення якості освіти в КНТЕУ» (державний реєстраційний номер 0107U002013). Тему дисертації затверджено на засіданні Вченої ради факультету банківської справи Київського національного торговельно-економічного університету 28 січня 2009 року протокол № 5, та уточнено на засіданні Вченої ради факультету обліку, аудиту та економічної кібернетики Київського національного торговельно-економічного університету 23 листопада 2015 року протокол №4.

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційної роботи є комплексне розкриття специфіки популізму як політичного феномену і маніпулятивної технології та визначення основних засобів протидії пов'язаній з ним політичній деструкції.

Обрана мета обумовлює необхідність вирішення таких завдань:

- проаналізувати основні теоретико-методологічні засади дослідження феномену популізму;

- розкрити зміст популізму та виокремити основні підходи до його осмислення;

- дослідити соціальну природу, основні принципи й механізми впливу популізму на суспільну свідомість;

- виділити основні популістські технології політичного маніпулювання, розкрити специфіку їх застосування;

- здійснити комплексний аналіз особливостей застосування популістських технологій політичного маніпулювання в сучасній Україні;

- виокремити основні способи подолання популізму та запропонувати механізми щодо посилення методів боротьби з його негативними проявами.

Об'єктом дослідження є популізм як соціальне явище та його роль у сучасному політичному процесі.

Предметом дослідження є популізм як політичний феномен та маніпулятивна технологія.

Методи дослідження. Теоретико-методологічною основою роботи є система загальнонаукових, філософських і спеціальних політологічних методів, а саме: системний, структурно-функціональний, історичний, порівняльний, біхевіористський, діалектичний та ін. методи.

Системний та структурно-функціональний методи дали змогу розглянути суспільно-політичний розвиток суспільства як комплекс елементів, що утворюють цілісний процес, а функціонування і розвиток популізму як його субпроцес. Зазначені методи дозволили зберегти й розвинути принцип цілісності в дослідженні феномену популізму, з'ясувати застосування його як складової політичних технологій. Історичний метод дозволив розглянути феномен популізму в контексті його послідовно-часового розвитку, а також виявити його становлення та функціонування від класичних концепцій до сучасних інтерпретацій. Порівняльний метод використовується у дисертації при співставленні форм прояву популізму та способів урегулювання суспільних суперечностей, зумовлених його впливом на свідомість мас. Це дозволило оцінити умови, в яких склалися окремі технологічні популістські моделі в різних країнах та дійти висновку про можливість їх запозичення. Біхевіористський метод дозволив визначити міру психологічного впливу на поведінку індивіда при застосуванні популізму. Завдяки застосуванню діалектичного методу забезпечено можливість побачити і представити предмет дослідження у всіх його соціальних та інших взаємних зв'язках і залежностях.

Наукова новизна одержаних результатів. Дисертаційна робота є комплексним теоретичним дослідженням популізму в контексті визначення впливу маніпулятивних технологій на свідомість та поведінку мас. У межах даного дослідження одержані наукові результати, що характеризуються новизною та розкривають базову концепцію дисертації.

Вперше:

- у вітчизняній політичній науці систематизовано концептуальні підходи до розуміння сутності популізму як багатогранного суспільно-політичного явища. З'ясовано, що в процесі еволюційного розвитку популізм набув ознак специфічного впливового феномена. Запропоновано авторське визначення популізму як маніпулятивної технології, що застосовується в процесі комунікації з метою впливу на свідомість громадян задля досягнення бажаних результатів у боротьбі за владу та в процесі її здійснення;

- доведено, що сутність популізму можна розглядати як на рівні ідеології, характерною рисою якої є складність виокремлення її ключових цінностей; політичного руху, який апелює до широких верств населення та висуває нереальні програми задоволення їх основних суспільних потреб та інтересів; політичної діяльності, яка ґрунтується на маніпулюванні популярними у суспільстві цінностями та очікуваннями і є ефективним способом боротьби за владу та її утримання;

- розкрито деструктивність популізму як маніпулятивної технології, що зумовлює необхідність аналізу тимчасового впливу на поведінку мас та окремих індивідів, перш за все, крізь призму психологічних засобів, відповідно до чого виокремлюються «чисті» та «брудні» технології, що несуть психосемантичне та психолінгвістичне навантаження;

- проаналізовано специфіку впливу популізму на суспільну свідомість, що передбачає кореляцію розуміння його як процесу, спрямованого на спонукання до певної дії та технології, завдяки застосуванню якої досягається потрібний результат;

удосконалено:

- обґрунтування співіснування та взаємовпливу в політичній практиці України двох течій популізму: комуністичної та національно-державницької, в межах яких проаналізовано специфіку застосування популізму як маніпулятивної технології;

- розуміння основних способів протидії і запобігання поширенню популізму, враховуючи особливості цього феномену.

отримали подальший розвиток:

- теза про те, що еволюцію популізму потрібно розглядати не тільки з точки зору політичного руху даного спрямування, а й як суто політико-правовий феномен, що постійно присутній у процесі боротьби за владу;

- розгляд доктрини популізму як поетапного переходу від аграрного періоду, через економічний (господарський) до політичного, який почав формуватися в європейських країнах наприкінці XX ст.

Теоретичне та практичне значення одержаних результатів. Теоретичні положення та висновки дисертаційної роботи дають можливість розширити межі політологічного дискурсу і можуть стати у нагоді при подальших дослідженнях науково-теоретичної основи популізму. Результати аналізу популізму як маніпулятивної технології можуть бути використані також у навчальному процесі, зокрема, як матеріал для розробки нових курсів із теорії політичних інститутів та процесів тощо.

Концептуальні положення дисертації можуть слугувати методологічним підґрунтям для подальших досліджень проблематики популізму, зокрема, у формуванні цілісної й обґрунтованої науково-теоретичної основи політичної діяльності. Матеріали дослідження можуть бути застосовані також у безпосередній практичній діяльності як різних політичних сил, так і окремих державних діячів.

Апробація результатів дослідження. Дисертація виконана на кафедрі філософських та соціальних наук Київського національного торговельно-економічного університету. Основні положення і висновки дисертаційного дослідження були апробовані на наукових конференціях: міжнародній науковій конференції «Людина. Світ. Суспільство» (Київ, 21-22 квітня 2009 р., тези опубліковано); міжнародній науковій конференції «Дні науки філософського факультету - 2010» (Київ, 21-22 квітня 2010 р., тези опубліковано); міжнародній науковій конференції «Дні науки філософського факультету - 2011» (Київ, 20-21 квітня 2011 р., тези опубліковано), всеукраїнській науково-практичній конференції «Глобальні та національні трансформації сучасного суспільства» (Київ, 20 квітня 2011 р., тези опубліковано).

Публікації. Основні положення дисертаційного дослідження викладені у 12 публікаціях, зокрема у 8 статтях, опублікованих у наукових фахових виданнях з політичних наук, 3 з яких надруковані у виданнях внесених до міжнародних науково-метричних баз, та 4 тезах виступів на наукових конференціях.

Структура дисертаційної роботи. Дисертація складається із вступу, чотирьох розділів, висновків і списку використаних джерел (258 найменувань). Загальний обсяг роботи складає 177 сторінок, з них обсяг основного тексту - 152 сторінки, список використаних джерел - 25 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У «Вступі» обґрунтовується актуальність теми дисертаційної роботи, зазначається її зв'язок з програмами науково-дослідної діяльності, формулюється мета і завдання дослідження, визначається його об'єкт, предмет, методологічна база, розкривається наукова новизна положень, що виносяться на захист, з'ясовується теоретичне і практичне значення отриманих результатів, а також вказуються основні форми апробації результатів дисертаційного дослідження та фіксується структура роботи.

У першому розділі «Теоретико-методологічні засади дослідження політичного популізму» аналізується ступінь наукової розробки теми, дається обґрунтування її теоретико-методологічних засад. Проаналізовано праці вітчизняних та зарубіжних дослідників, присвячені проблемі популізму. Зокрема, з'ясовано, що формування та еволюція популізму відбувалися у взаємозв'язку теоретико-світоглядних позицій і політичної практики. Проте, незважаючи на чималий проміжок часу, що пройшов від появи популізму, об'єктом наукового дослідження він став лише у другій половині XX ст. Першими дослідниками цього політичного феномену стали: М. Дуглас, Р. Хофстадтер, Л. Філер, Дж. Маккен, І. Доннеллі, С. Хофман, Г. Іонеску, Е. Геллнер, Д. Макре, М. Баранов та ін., які присвятили свої дослідження аналізу сутності політичних режимів і рухів XX ст. з погляду теорій, що сформували ідейно-світоглядну основу популізму. Перш за все, йдеться про марксизм (К. Маркс, О. Бауер, К. Реннер), анархізм (М. Бакунін, П. Кропоткін), елітизм (В. Парето, Г. Моска, Р. Міхельс), соціалістичний утопізм (А. Сен-Сімон, Ш. Фур'є, Р. Оуен), теорію справедливості. Основним завданням цих дослідників, у першу чергу, було з'ясувати чим же насправді є популізм - феноменом, ідеологією, доктриною, рухом, політикою, а можливо, певною мірою, він притаманний усім цим явищам одночасно.

Окремі наукові дослідження прикладних популістських технологій, використовуваних у процесі виборчих кампаній, провели українські науковці Л. Кочубей, С. Одарич, В. Полторак, М. Томенко, В. Бебик. У цих дослідженнях, зокрема, представлені і теоретично узагальнені виборчі технології, в тому числі й популістського характеру, котрі досить широко застосовуються у виборчому процесі.

На сучасному етапі українського державотворення проблема популізму не втрачає своєї актуальності, адже безліч досліджень у галузі політичної науки прямо чи дотично стосуються даної тематики. У працях українських дослідників, таких як О. Бабич-Декань, Т. Радь, М. Варій, В. Васютинський, К. Ващенко, Ю. Дмитришин, О. Заздравнова, С. Мигаль, І. Побочий, Л. Климанська, В. Корнієнко та ін. популізм розглядається як такий, що, впливаючи на свідомість і поведінку людей, викликає в них віру щодо вирішення всіх проблем швидко і напевно, забезпечення ідеалів соціальної справедливості й соціальної рівності в повній мірі.

Теоретичне підґрунтя популізму формувалося головним чином на основі специфіки застосування його на практиці, а сам популізм традиційно розглядався як політичний рух, що акцентував увагу на інтересах, культурних ознаках і спонтанних суспільних переживаннях і формувався у протистоянні із привілейованою елітою, правлячим класом, а також у конфронтації з консервативними елементами.

Виходячи з цього, у розгляді явища популізму більшою мірою використовуються загальнонаукові методи, що зумовлено переважно практичним доробком вивчення даного феномена. Основний науковий матеріал з проблем популізму був напрацьований головним чином за допомогою історичного, порівняльного, системного, структурно-функціонального, біхевіористського методів. При цьому важливо враховувати, що основні теоретичні підходи, досягнення минулого і сьогодення з вивчення різних проявів популізму виникали в різних країнах, у різних регіонах і в несхожі епохи. Так, системний та структурно-функціональний методи дали змогу розглянути суспільно-політичний розвиток суспільства як комплекс елементів, що утворюють цілісний процес, а функціонування і розвиток популізму - як його субпроцес, що дозволило зберегти й розвинути принцип цілісності в дослідженні феномену популізму, застосування його як складової політичних технологій. Порівняльний метод використовується у дисертації при співставленні форм прояву популізму та способів урегулювання суспільних суперечностей, зумовлених його впливом на свідомість мас. Це дозволило оцінити умови, в яких склалися окремі технологічні популістські моделі в тій чи іншій країні, і дійти висновку про можливість їх запозичення. Біхевіористський метод дозволив визначити міру психологічного впливу на поведінку індивіда при застосуванні популізму. Історичний метод дозволив розглянути феномен популізму в контексті його послідовно-часового розвитку, а також виявити його становлення та функціонування від класичних концепцій до сучасних інтерпретацій.

Порівняльний аналіз численних історичних практик виникнення та розвитку популізму, негативний досвід тоталітарних і авторитарних режимів XX століття дозволяє говорити про популізм як про доктрину, певний тип політики та ідеології. Власне порівняння кількох десятків популістських режимів до сьогоднішнього дня можна вважати найбільш поширеним об'єктом дослідження популізму (як приклад, режими Ж. Варгаса, Х. Д. Перона, В. Р. Айя де ла Торре, Л. Карденаса та ін.). Проте не існує жодної класифікації популістських режимів, тоді як усі дослідники визнають, що співставляти такі режими, які існували в різні часи і в різних країнах не коректно, оскільки, попри наявність спільних ознак, усі вони мали свої особливості.

Жоден з дослідницьких підходів у відриві від інших не можна розглядати як методологічну основу, на базі якої можна було б дати всебічний, цілісний теоретичний аналіз популізму. Адже з теоретико-методологічної точки зору більшість дослідників підходили до розгляду популізму або виключно як до політичного феномена, або ж як до незамінної складової багатьох ідеологій, тому у своїй основі популізм розглядався, як такий що проявляв себе, з одного боку, як політична риторика, а з іншого - як стратегія влади.

У другому розділі «Популізм як політичний феномен: соціальне підгрунтя і типологічні характеристики» показано, що бурхливість та різноплановість історичного розвитку популізму як політичного феномена повною мірою включають всю множинність підходів до тлумачення поняття: вчені намагалися розробити типологію популізму та представити його у різних контекстах саме тому первинним завданням наукових пошуків у дослідженні популізму є потреба визначити характерні риси останнього як ідеології, руху, політичної практики та технології.

Функціонування та розповсюдження популізму в сучасних політичних системах характеризується його детермінованістю культурними, історичними, політичними особливостями різних країн. А тому ставлення до популізму формувалося головним чином на основі специфіки застосування його на практиці. Як наслідок, сьогодні у науковій літературі накопичилося багато підходів, які можуть навіть суперечити один одному.

В англосаксонській та російській традиції популізм розглядається здебільшого як рух, яскравими представниками якого були фермерські об'єднання півдня і заходу США кінця XIX ст., народники в Росії. Деякі західні дослідники, насамперед Д. Макре та А. Валіцький, вважають, що популізм є ідеологією, котра виходить з визнання пріоритету народу на противагу державі, іншим народам, індивідові. П.-А. Таг'єф визначив популізм як тип соціальної та політичної мобілізації, яка може бути пов'язана лише із політичними діями та дискурсом, а не з політичним режимом чи ідеологією. Згідно із цим підходом, популізм є політичним стилем, який адаптується до різних ідеологічних систем.

Враховуючи складність формулювання єдино правильного визначення популізму, слід виокремити низку загальних характеристик, що притаманні переважній більшості його проявів: народ, моральна сфера, демократія versus авторитаризм, антиінтелектуалізм, лідерство. Можна також виділити два основні підходи до інтерпретації поняття: по-перше, як політичної риторики, а по-друге, як стилю політики, які розподіляють сферу його застосування на етичну і технологічну. На останній якраз і зосереджується увага в даному дослідженні.

Термін «популізм» остаточно затвердився у кінці XIX - на початку XX століть для позначення політичної течії і закріплення набору тактичних прийомів у політичній боротьбі, пов'язаних з апеляцією до буденної свідомості мас, із спробами підлаштуватися під їх вимоги, використовувати такі межі буденної свідомості, як спрощеність уявлень про суспільне життя, безпосередність сприйняття, максималізм і схильність до простих і однозначних рішень. Популізму властиві наступні основні ознаки: ідеалізація мас і протиставлення їх еліті; формальна апеляція до демократичних засад, у той час як він не є і не може бути суто демократичним феноменом; тяжіння до стереотипів, які виступають ідеалізованим образом кращого минулого; демагогічні пропозиції особливого шляху суспільного розвитку, зокрема, в XX столітті більшість популістських режимів намагалися побудувати відмінну від капіталізму і соціалізму, систему; націоналізація державної власності і вороже ставлення до іноземного капіталу; абсолютизація народних цінностей, культури і звичаїв; конфронтація з консервативними елементами; ірраціональна природа, апеляція до почуттів та емоцій мас; надання переваги рухам (в переважній більшості популізм зароджується в них) перед політичними партіями, опертя на широку соціальну базу.

У своїй ідеологічній основі популізм передбачає: нове трактування категорій «народ» і «народовладдя»; інші аспекти у визначенні ролі та місця держави у суспільному житті; нові вимоги розширення і зміцнення демократичних основ суспільно-політичного життя держави в інтересах народу та під його безпосереднім контролем переважно шляхом вимог поєднання прямої і представницької демократії. Популізм зазвичай асоціюється з емоційним, спрощеним, маніпуляційним дискурсом, спрямованим на інстинктивні почуття людей або з опортуністською політикою, спрямованою на те, щоб купити підтримку виборця. У цьому плані популізм розглядається як суто політико-правовий феномен, що «бере участь» у боротьбі за владу. Під цим кутом зору популізм можна розглядати як висування нереальних, але популярних у конкретній ситуації гасел та обіцянок для досягнення визначених політичних цілей.

У різних країнах популізм характеризується своєю різнорідністю та багатогранністю, його використовують для визначення широкого спектру понять - суспільних рухів, політичних партій, їх лідерів, гасел, політичної поведінки тощо. Більш сприятливою для популізму є представницька демократія з наявністю таких інститутів як вибори, референдуми, парламент, законодавчий процес тощо, проте він існує у більшості країн як демократичного так і авторитарного спрямування на всіх континентах, хоча застосовується з певними особливостями, а популістська риторика властива як опозиційним та позапарламентським так і владним партіям.

У сучасній політичній науці популізм як політичний феномен розглядається головним чином за наступними напрямами: ідеологія, рух, партія, політичне лідерство, політичний режим, політична культура. Проте, неможливо виокремити загальні принципи, згідно з якими популізм можна було б чітко ототожнювати з перерахованими вище явищами. Крім того, популізм необхідно розглядати не в статиці, а в динаміці, оскільки в одних випадках він може виступати в іпостасі причини та цілі, в інших - як наслідок або засіб політичної практики. Зосередження дослідження тільки на одному його моменті може привести до спотвореного уявлення щодо справжньої суті популізму.

У третьому розділі «Систематизація досвіду та особливостей використання маніпулятивних технологій популізму в політиці» популізм розглядається саме як маніпулятивна технологія, досліджуються особливості його застосування у різних країнах світу. Популізм аналізується як одна з форм політичних технологій, показано його взаємозв'язок з подальшою поведінкою мас та окремих індивідів з точки зору психологічного впливу, а саме через формування популістської свідомості.

Популізм як суспільне явище базується на певній гносеологічній основі та орієнтований, перш за все, на масову свідомість. Деякі психо-фізіологічні особливості людини, що пов'язані з роботою пам'яті та уяви, у свою чергу, призводять до змін у шкалі цінностей та потреб індивіда та як результат дають можливість ефективного застосування популізму саме як маніпулятивної технології. Саме психологічний вплив дає змогу політичним діячам за допомогою сучасних популістичних прийомів змінювати поведінку окремих індивідів та суспільних груп на сприятливу для них.

Популізм як система цінностей поширений передусім серед верств населення з низьким рівнем політичної та правової культури і розрахований на людей, які не прагнуть раціонально оцінювати дії політиків. А політик-популіст розглядається як харизматичний лідер, для якого пріоритетом слугують не конкретні програми чи концепції, а «голос народу», сподівання та потреби «простої людини». Його не турбують довгострокові наслідки його діяльності, його мета - одержати підтримку якнайбільшої кількості прихильників у даний момент.

Доцільно виокремити два підходи в дослідженні популізму саме як маніпулятивної технології. Так, якщо класичний підхід визначає популізм як засіб формування думок і оцінок для здобуття певної реакції цільової аудиторії, то некласичний характеризується тим, що фіксує зміну динаміки стосунків від опосередкованого засобами масової інформації спілкування та взаємодії з громадськістю до необхідності соціального конструювання реальності, зокрема через PR-комунікації, «політичний маркетинг», «Public relations» або «relation marketing».

Для будь-якого політика пріоритетним було б вирішення усіх суспільних завдань популярними методами. Проте, реальна картина може складатися таким чином, коли використання методів непопулярного характеру стають необхідністю. Діяльність будь-якого політичного лідера, наділеного державною владою, в кінцевому підсумку постає як сукупність популярних і непопулярних рішень. Причини непопулярних рішень політичного діяча можуть бути наступні: об'єктивне виникнення ситуації, що не дозволяє вирішувати проблеми популярними засобами; суб'єктивні помилки, що призвели до даної ситуації; невірна оцінка ситуації, що склалася; ідеологічні установки, що жорстко орієнтують політику саме на такі методи вирішення проблем. У свою чергу, можливість вирішення суспільних проблем популярними методами передбачає відсутність перерахованих вище причин. Цілком природно, що свідомість широких суспільних верств орієнтована на вирішення соціальних проблем популярними, тобто такими, що не порушують їх інтересів, методами.

Популізм як форма політичної технології передбачає маніпуляції інтерсуб'єктивними соціальними структурами (тобто смисловими значеннями), які з необхідністю приводять до маніпуляції свідомістю, а значить і поведінкою людини. Маніпулювання суспільною свідомістю завжди замасковане, приховане, позбавляє людей можливості критичного ставлення до обіцянок популістів, націлює маси на бездумну готовність мислити і діяти у відповідності до заданих цілей маніпулятора. Жертва такої маніпуляції втрачає здатність до раціонального вибору, оскільки її бажання програмується ззовні. Все це націлене на інтенсифікацію людського психологічного стану, навіювання і самонавіювання бажаних для маніпуляторів ідей, настанов, поведінки.

Визначаючи роль і місце популізму в системі політичних технологій, варто зазначити, що популізм можна розглядати як окрему маніпулятивну технологію, яка базується на наступному: вірі людей у пропоновані швидкі та легкі шляхи вирішення наявних на даний момент проблем, що межує із грою на очікуваннях народу, маніпулюванням суспільною свідомістю, обманом і зневагою до людської особистості; переорієнтація гніву і образ людей на інститути влади, політичні еліти, нездатні в своїй діяльності задовольнити основні потреби й інтереси більшої частини суспільства, котра потерпає від політичного і економічного свавілля влади; використання маніпулятором емоцій та рефлексів реципієнта та якостей сторонніх предметів, особистостей та понять; використання популярних термінів; поширення міфів тощо.

Об'єктом популізму є повсякденна свідомість окремого індивіда чи соціальної групи взагалі. До умов, від яких залежить ефективність застосування популізму як однієї з технологій впливу на масову свідомість, слід віднести: наявність інститутів демократії; низький рівень освіченості та політичної культури; виникнення нестабільності або кризи в суспільстві. До засобів - необґрунтовані обіцянки, утопічні програми, навішування політичних ярликів політичним опонентам, підігрівання очікувань широких мас, експлуатація політичних почуттів простих людей тощо. Технології застосування популізму спричиняють і його зміст: прості політичні рішення, що базуються на низькій, зокрема і політичній, культурі деяких учасників політичного процесу; значимість малих, але конкретних політичних справ. При цьому участь мас у політичному процесі надає популізму характеру легітимної політичної дії, яка, в свою чергу, забезпечує легітимність здобутої з її допомогою влади.

Слід відзначити деякі особливості психіки людини, які уможливлюють ефективність популізму як маніпулятивної технології, а саме: сприймання інформації, як достовірної (не аналізуючи її); потрапляння у підсвідомість людини лише тієї інформації, яка перевищує певний поріг (наприклад, «ефект 25 кадру»); сприйняття й запам'ятовування інформації, що відповідає складеним стереотипам (та, що їм суперечить зазвичай, ігнорується); використання технологій, пов'язаних з роботою пам'яті та уяви, що призводить до змін у шкалі цінностей та потреб індивіда (наприклад, комерційна реклама).

Таким чином, популізм у сучасному політичному процесі необхідно розглядати як маніпулятивну технологію, що застосовується у процесі комунікації з метою впливу на свідомість громадян для досягнення бажаних результатів у боротьбі за владу та в процесі її здійснення. З класифікацій політичних технологій постає низка особливостей, що характеризують популізм як їх невід'ємну складову частину, а саме: по-перше, використання і того й іншого спрямоване, здебільшого, на досягнення позитивного результату в боротьбі за владу; по-друге, широкого застосування популізм, як і інші політичні технології, набувають у період загострення політичної боротьби (під час виборів, масових акцій, мітингів-протестів тощо); по-третє, основою популізму як політичної технології є маніпулювання масовою свідомістю, а сам феномен останнім часом набуває усе ширшого застосування в політичному процесі як і маніпулятивні технології в цілому.

У четвертому розділі «Специфіка застосування і засоби протидії популізму в сучасній Україні» аналізуються передумови виникнення популізму в незалежній Україні, досліджуються особливості і можливості його застосування як маніпулятивної технології при цьому виокремлюючи перспективи та засоби протидії.

Однією з головних тенденцій розвитку сучасної політичної комунікації в Україні є зростання в ній маніпулювання як ефективного засобу впливу на масову політичну свідомість. Дана обставина зумовлена, з одного боку, потенційними і при цьому законодавчо закріпленими можливостями громадян (передусім виборців) на участь у суспільно-політичному житті, з іншого - не однаковою «суспільною вагою» суб'єктів політичного життя (в першу чергу різним рівнем їх економічного становища), що у зв'язку з природною протилежністю багатьох їхніх інтересів спонукає «великих» суб'єктів політики використовувати за посередництва ЗМІ наявні у них ресурси впливу на політичну свідомість «дрібних» суб'єктів політики (переважної більшості громадян), аби спрямувати їхню діяльність у прийнятному для себе напрямі.

Для досягнення результативності здійснюваної політичної комунікації, необхідна дієва система постійного зв'язку між центрами прийняття державно-управлінських рішень та авторитетними, впливовими структурами громадянського суспільства, внаслідок чого стане реальною підтримка останніми державно-управлінських рішень, які готують і приймають Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України. Важливою тендерцією маніпулятивного впливу українських засобів масової комунікації на сучасному етапі їх існування є своєрідна «драматизація» політичного процесу в Україні, прагнення домогтися від переважної більшості представників масової політичної аудиторії України співпереживання щодо процесів політичної боротьби між провідними політичними силами та ідентифікації своєї політичної позиції з позицією тієї чи іншої впливової сили.

Зазначено, що у вітчизняній політичній традиції популізм постає як особлива логіка політичної дії, яка заснована на своєрідній грі «у піддавки» між владою і громадянами, лідером і виборцями. Зазначена гра базується не на розумних програмах, планах, аргументах, а на обіцянках, емоціях. Отже, популізм - відводить у бік від справжньої політичної дії. У цьому контексті він тлумачиться не ідеологічно, а суто технологічно - як засіб здобути підтримку мас вибором найбільш простих і доступних гасел.

Поширеність популізму в масовій свідомості громадян України призвела до того, що до популістських прийомів вдаються не лише окремі політичні сили та політики, а, всі чи майже всі суб'єкти політичної діяльності, що не в останню чергу, пов'язано зі складними суспільно-політичними умовами, які виявилися сприятливими для ширшого застосування популізму. Зокрема, свідченням цього є окремі президентські та парламентські виборчі кампанії, що проводилися за роки незалежності, з огляду на використання в них яскраво виражених популістських прийомів та засобів.

Поширення популізму в українській політиці зумовлює його ототожнення із необґрунтованими передвиборними обіцянками політиків. Проте, зараз це явище є більш змістовним, а основні ідеї, які пропагує вітчизняний популізм, це вимога прямої участі народу в управлінні («пряма демократія»), наявність авторитарного лідера, недовіра до представницьких і державних інститутів влади, критика бюрократії.

Зазначено, що в Україні політики-популісти можуть бути небезпечними, в першу чергу, через неефективність своєї діяльності, тоді як країна потребує реальних змін. Популізм - це шлях у нікуди, хоча можна стверджувати про виправданість його застосування на сучасному етапі суспільно-політичного розвитку українського суспільства. У першу чергу, мова йде про тих політичних діячів, які насправді прагнуть позитивних змін, але, конкуруючи з відвертими популістами, які щедро роздають обіцянки, змушені застосовувати окремі популістські прийоми (спілкуватися зрозумілою для більшості мовою, давати обіцянки вирішення суспільних проблем тощо). Певною мірою це виправдання - оскільки в суспільстві з низьким рівнем політичної та інформаційної культури, економічного забезпечення електорат не підтримуватиме тих політиків, що ігнорують їх потреби і запити на швидке покращення.

Україна є демократичною державою, а тому вітчизняний популізм позбавлений яскраво вираженого ксенофобського, антикапіталістичного та антизахідного характеру, віри в різноманітні «змови», як це буває характерним для окремих популістських практик. Відсутність «керованої демократії» та можливість проведення відносно вільних виборів змушують українських політиків апелювати до конкретних соціальних потреб громадян, обіцяти їм захист прав та свобод. Водночас низький рівень суспільно-політичної культури (як політичної еліти, так і широких верств населення) зумовлює негативну спрямованість українського політичного популізму, роблячи можливим проголошення безвідповідальних, цілком «відірваних» від реальності гасел, які значною мірою зумовлюють безвідповідальність політиків і партій після здобуття ними влади.

Розвиток популізму вимагає напрацювання відповідних засобів нівелювання його впливу, а також спрямованих на його мінімізацію і стримування. Головним чином вирішення цієї проблеми вбачається в становленні повноцінних механізмів народовладдя, стабільних демократичних норм і традицій, утвердженні в соціальній практиці високої політичної і правової культури як посадових осіб, так і громадян. Як механізми мінімізації популізму також розглядаються інституціоналізація партій, запровадження принципів демократичного експериментування, плюралізм.

Неупереджений аналіз, публічні оцінки вченими, незалежними експертами, громадськістю політичних дій і результатів правотворчості допоможуть набагато аргументованіше показувати неспроможність популістських тез, розкривати і доводити нереальність обіцянок. Однією з основних причин, що сприяє поширенню популізму, є відсутність системи налагодженого, постійного інформаційного обміну між політичною системою, її інститутами та суспільством. Ускладнюється цей процес також відсутністю розвинених структур громадянського суспільства, які здатні суттєво впливати на якість політичної комунікації через функціонування системи обов'язкового зворотнього зв'язку, постійного політичного діалогу як на горизонтальному, так і на вертикальному рівнях суспільства. Для цих же цілей можуть бути використані постійне вивчення громадської думки, соціальне прогнозування. Одним із наукових варіантів подолання популістичних заяв є перевірка їх на правдивість та істинність. У сучасному суспільстві існують досить непогані технологічні засоби - поліграфи («детектори брехні»), за допомогою яких можна виявляти популізм серед політиків та звичайних громадян. Особливо враховуючи дослідження вченого П. Єкмана, який розробляє більш дієвий альтернативний детектор брехні, що базується на виявлені та аналізі емоцій, переживань та мікровиразів на обличчях людей. Окрім технологічних засобів у психології за останні роки з'явилася та стрімко прогресує «теорія брехні», скориставшись якою, можна безпомилково викрити майже будь-якого популіста.

Для України в контексті розвитку та демократизації всіх сфер її суспільно-політичного життя конче необхідний механізм протидії популізму як маніпулятивній політичній технології.

ВИСНОВКИ

Здійснений у процесі наукового дослідження аналіз дає змогу сформулювати наступні висновки:

1. Як політичне явище популізм характерний для політичних систем більшості країн, проте більш сприятливим для нього є суспільства, де склалися відповідні демократичні інститути: загальне виборче право, рівність громадян у правах, тобто там, де громадяни як електорат є учасниками політичного процесу. Виникнувши як суспільний рух, ідеологія і вид політичної діяльності популізм міцно зайняв свої позиції в суспільній політичній свідомості, набуваючи нових рис і активізуючись у періоди, коли країни переживали переломні етапи своєї історії. У розвитку доктрини популізму доцільно виділити три етапи: аграрний, економічний (господарський) та власне політичний, який почав формуватися в європейських країнах наприкінці XX ст. У демократичних країнах і тих, котрі перебувають на перехідному етапі свого демократичного розвитку, популізм може набувати форми політичної мобілізації.

2. Багатоаспектність популізму передбачає множинність підходів до його розгляду: як до перехідного типу політичної свідомості, який історично склався; як до поняття, яке використовують для позначення різних суспільно-політичних рухів та ідеологій, котрі ґрунтуються на апелюванні до широких народних мас; як до політичної діяльності, що ґрунтується на маніпулюванні популярними в народі цінностями та очікуваннями. Як політологічне поняття популізм не може трактуватися як однозначно позитивне чи безперечно негативне явище. Характеризувати його можна у таких параметрах: міра впливу на свідомість мас; ефективність втілення у життя популістських гасел; кінцеві результати популістської політики. Одночасно популізм за своїми загальними ознаками не може бути визначеним як антидемократичний феномен, оскільки більшість положень популізму спрямовані на надання народу влади, на її розширення, усунення будь-яких перешкод. У політичній практиці популізм, як головна проблема демократії, засвідчує суперечність між конституційними нормами демократичних суспільств щодо влади народу, його суверенітету і політичною практикою.

3. Популізм - маніпулятивна технологія, що застосовується в процесі комунікації з метою впливу на свідомість громадян, для досягнення бажаних результатів у боротьбі за владу та в процесі її здійснення. Він передбачає максимальне пристосування політичних цілей до маніпулювання громадською думкою через демагогічну риторику, харизматичність лідерів, цінності та ідеали, що складають основу популістської ідеології. У системі політичних технологій популізм передбачає прямий контакт між лідерами, які здатні впливати на розум та почуття людей, і громадськістю без посередництва політичних інститутів. Популізм тяжіє до сильної особистості, вождя, для якого найважливішим є не програми, напрацьовані партійними або іншими інституціями, а «голос народу», реальні настрої та сподівання індивідів, які начебто і є для нього програмою дій. Такі орієнтації відкривають можливості для поширення демократичного потенціалу популізму - ідей безпосередньої участі народу в управлінні й забезпеченні контролю за владою.

4. Політичне маніпулювання передбачає вплив на людину (групу людей) з метою спонукання до дій, які вигідні агенту впливу та, як правило, суперечать інтересам відповідного об'єкту. Для того, щоб зберегти структуру маніпулятивного комунікативного середовища, необхідна прорахована схема цілеспрямованого використання набору спеціальних популістських технологій. Специфіка технологій популістського спрямування полягає в тому, що вони створюють «штучно сконструйовану» реальність, яка значно обмежує сферу публічності. Віднесення популізму до некоректних технологій пояснюється тим, що він проявляє себе як сукупність протизаконних чи етично сумнівних засобів, способів, прийомів організації і проведення кампаній, спрямованих на створення переваги над суперниками. З позиції відповідності правовим та етичним нормам (чинному законодавству й суспільній моралі) у рамках застосування популістських технологій виділяються: «чисті» (білі) та «брудні» (сірі, чорні) технології, які у сукупності складають психосемантичні та психолінгвістичні засоби.

5. До основних застосовуваних в Україні популістських прийомів та особливостей їх застосування українськими політичними елітами можна віднести: безпосереднє апелювання до народу, виступ від імені «пересічної людини»; маніпулювання формулою «воля народу - вищий закон»; висунення безвідповідальних програм; залучення до виборчої кампанії чи навіть включення до виборчих списків «народних улюбленців»: знаменитих спортсменів, співаків, акторів тощо; дистанціювання від «непопулярних заходів» та негативних соціально-економічних процесів, пошук «винних». Серед основних ідей українського популізму можна вокремити: безпосередню участь народу в управлінні (так звана пряма демократія); недовіру до представницьких державних інститутів; критику бюрократії, корупції тощо. До специфічних рис українського популізму слід віднести: акцентування на ідеї можливості гарантованого забезпечення впливу кожного громадянина на процес ухвалення рішень («почую кожного»); наголос на можливості вирішення завдань, які перебувають у межах компетенції інших суб'єктів політичного процесу (наприклад, подолання корупції); ідея соціального забезпечення і підвищення рівня життя в умовах кризи (підвищення зарплат в умовах дефіциту бюджету) і т. ін.; ідея перерозподілу матеріальних благ на користь незаможних або малозапезпечених верств («відібрати і поділити»); ідея геостратегічного вибору України (проросійський або проєвропейський); національно-культурне забарвлення (мовне питання,тощо); ідеї місцевого патріотизму; ідея єдності з народом (у плані іміджу політиків).

6. Враховуючи різноплановість прояву популізму у вітчизняній політиці, слід виокремити заходи, спрямовані на його мінімізацію і стримування. Головним чином вирішення цієї проблеми лежить у площині становлення повноцінних механізмів народовладдя; стабільних демократичних норм і традицій; високої політичної та правової культури як посадових осіб, так і громадян; забезпечення та доступу до альтернативної та об'єктивної інформації всіх членів суспільства. Політична наука також повинна внести свій вклад у справу викриття популістських заяв та дій шляхом всебічно дослідження цього явища, оскільки вивчення феномену популізму сприятиме об'єктивній оцінці даного явища. Неупереджений аналіз, публічні оцінки фахівців та незалежних експертів, політичних дій і результатів правотворчості допоможуть аргументованіше доводити неспроможність популістських тез, лозунгів та обіцянок, розкривати їх нереальність.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ АВТОРОМ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1.Дем'яненко М. М. Популізм як особливий вид політичної діяльності / М. Дем'яненко // Політичний менеджмент. - 2010. - № 6. - С. 63-70.

2.Дем'яненко М. М. Популізм: засоби маніпулятивного впливу на електо¬рат / М. Дем'яненко // Політичний менеджмент. - 2011. - № 2. - С. 94-102.

3.Дем'яненко М. М. Популізм і політичні технології / М. Дем'яненко // Сучасна українська політика. - К. : Вид-во «Центр соціальних комунікацій», 2011. - Вип. 24. - С. 113-121.

4.Дем'яненко М. М. Популізм в процесі політичного маніпулювання / М. Дем'яненко // Політологічний вісник : зб-к наук. праць. - К. : «ІНТАС», 2012. - Вип. 65. - С. 455-463.

5.Дем'яненко М. М. Популізм як соціально-політичний феномен / М. Дем'яненко // Політологічний вісник : зб-к наук. праць. - К. : «ІНТАС», 2012. - Вип. 67. - С. 215-226.