Політичний компроміс

Размещено на Allbest.ru

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

політичний компроміс

Актуальність теми. Політичний компроміс, як засіб досягнення згоди на основі взаємних поступок представників протилежних думок, інтересів, поглядів, в сучасних умовах набуває надзвичайно важливого значення. Непоступливість у політиці, як засвідчують конфліктні і кризові ситуації в різних частинах світу, веде до значних, почасти незворотних політичних, соціальних, правових, людських та інших втрат. Кількість збройних конфліктів у останнє десятиліття ХХ ст. й на початку ХХІ ст. набула стійкої тенденції до постійного збільшення. Серйозну загрозу для всього світу становить загострення різноманітних проявів крайнього націоналізму, сепаратизму, релігійного фанатизму, екстремізму і тероризму. Причому їхні прояви постійно модифікуються, що засвідчують останні події в Парижі, Ніцці, Берліні та інших містах.

Останні події на Близькому Сході та в Україні також є свідченням необхідності досягнення політичних компромісів. До того ж ці події, за визначеннями фахівців, можуть слугувати своєрідною «прелюдією» до третьої світової війни. За цих умов політичні компроміси можуть виконувати важливу функцію - пошуку розумного балансу між різноспрямованими інтересами, а також механізмом задоволення життєво важливої потреби світового співтовариства на мир і безпеку для нинішніх і наступних поколінь. Зважаючи на це, пропонована тема набуває особливої актуальності як у теоретичному, так і в практично-політичному сенсі.

Вибір теми дисертації пов'язаний з необхідністю дослідження основних форм подолання розбіжностей у політичному розвитку (дискусії, переговори, обмін думками, консенсус та ін.) ; принципів і умов застосування компромісних угод; засобів компрометації (дискредитації) партнерів по компромісу з боку деструктивних політичних сил; окремих зразків світового досвіду, що стосується застосування механізмів досягнення політичних компромісів та формування умов належної поведінки у процесі дотримання компромісних угод.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана у відділі правових проблем політології Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України і пов'язана з розробкою планових наукових тем «Політико-правові механізми запобігання ксенофобії та іншим видам дискримінації в Україні в контексті європейської інтеграції» (2013-2014 рр., РК 0112U008317) ; «Політико-правові засади трансформації партійної системи України» (2015-2016 рр., РК 0115U002138). Тема дисертації затверджена Вченою радою Інституту (протокол № 7 від 01 липня 2014 р.).

Мета і завдання дослідження. Метою пропонованої дисертації є політологічний аналіз теоретичних здобутків і практичного досвіду застосування політичного компромісу як засобу подолання конфліктних і кризових ситуацій в умовах нестабільних суспільно-політичних ситуацій.

Визначення головної мети дослідження зумовило потребу розв'язання низки взаємопов'язаних завдань:

- політологічний аналіз поняття «політичний компроміс» та основних параметрів його реалізації в суспільно-політичному розвитку;

- обґрунтування політичного компромісу як способу розв'язання складних ситуацій в умовах нестабільного розвитку;

- систематизація світового досвіду вирішення конфліктних і кризових ситуацій на основі політичного компромісу;

- вивчення досягнень країн Європейського Союзу в застосуванні політичних компромісів;

- історико-політична ретроспекція системної кризи в Україні та способів подолання її наслідків;

- дослідження практики застосування вимушених політичних компромісів в умовах незалежної України.

Об'єкт дослідження - політичні механізми виявлення і запобігання конфліктних і кризових ситуацій у сучасному світі.

Предмет дослідження - політичний компроміс як засіб подолання конфліктних і кризових ситуацій в умовах нестабільного суспільно-політичного розвитку.

Методи дослідження. У дисертації використано комплексний підхід, що передбачає застосування загальнонаукових і конкретно-наукових методів пізнання, які дозволили забезпечити обґрунтованість і достовірність наукових результатів. З метою поглибленого осмислення систематизованого матеріалу та отримання нових результатів застосовувались аналіз і синтез, індукція і дедукція, аналогія і протиставлення, сходження від абстрактного до конкретного.

За допомогою діалектичного методу розглянуто співвідношення понять «політичний конфлікт», «політичний компроміс», «політична криза», «політична згода» та інших, як характерних ознак перехідного стану держави й суспільства в умовах модернізації. Порівняльний метод дозволив визначити спільні й відмінні ознаки проявів політичних потрясінь у сучасному світі, їхніх наслідків та засобів урегулювання. Структурно-функціональний метод використано при дослідженні механізмів застосування політичного компромісу як одного з ефективних засобів подолання конфліктно-кризових ситуацій. Системний метод дав змогу дослідити становлення демократії як комплексний, багатоаспектний процес, який потребує творчих підходів у прийнятті державно-політичних рішень. Використання інституційного підходу дозволило провести аналіз тенденцій і можливостей досягнення мирного співіснування за умови постійного виникнення суперечностей у внутрішньополітичному та зовнішньополітичному розвитку різних держав. Історичний метод застосовано з метою виявлення специфіки внутрішніх змін у структурі відносно стабільних і перехідних політичних систем. Соціологічний, психологічний, аналітично-прогностичний та інші міжгалузеві підходи застосовувалися задля глибшого розуміння нелінійних процесів соціальних трансформацій та узагальнення практичних рекомендацій щодо перспектив застосування політичних компромісів.

Використання зазначених методів дозволило виявити ключові суперечності, причинно-наслідкові зв'язки досліджуваної проблеми, а також виявити стійкі закономірності й новітні тенденції в досягненні політичної стабільності. Теоретичну основу дослідження склали праці американських, європейських, арабських, російських та українських науковців. Поряд з вищезазначеним у роботі відображено спостереження автора за розвитком політичних конфліктів на Близькому Сході та в сучасній Україні.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у системному дослідженні особливостей політологічного осмислення і практичного застосування політичного компромісу як засобу подолання конфліктних і кризових ситуацій в умовах нестабільності з урахуванням досвіду різних за рівнем розвитку й цивілізаційними орієнтаціями політичних систем.

Уперше:

- на основі теоретичних узагальнень щодо осмислення компромісу як невід'ємного явища суспільно-політичного розвитку та співставлення досвіду його застосування у практиці країн Близького Сходу, Європейського Союзу та України доведено наступне: 1) в умовах стійкої тенденції до постійного збільшення загрозливих ситуацій в сучасному світі (проявів крайнього націоналізму, сепаратизму, релігійного фанатизму, екстремізму і тероризму) політичний компроміс є дієвим способом їх урегулювання; 2) наявний досвід застосування політичних компромісів потребує постійного вдосконалення внаслідок протистояння демократичних, недемократичних і напівдемократичних систем; 3) розгортання й поглиблення дискурсу з приводу застосування політичних компромісів дозволить конституювати сам процес протікання конфліктів, роблячи можливим якщо не їхню повну ліквідацію, то хоча б часткове чи тимчасове врегулювання; 4) стратегія компромісу, за умови протистояння цінностей, нівелювання стандартів політичного життя, має стати однією з базових засад забезпечення його ефективних трансформацій;

- доведено, що відносні недоліки політичного компромісу не нівелюють його переваг, оскільки він дозволяє зберігати баланс сил, цінностей, ресурсів політичного та соціального характеру у суспільстві та державі. Зокрема, на прикладі довготривалого арабо-ізраїльського конфлікту показано діалектику наслідків політичного компромісу. З'ясовано, що політичні компроміси, які не враховують достатньою мірою прагнення народів арабських країн, змінюють їх політичні орієнтації, зумовлюють протистояння всередині арабського світу та мілітаризацію близькосхідного регіону, створюють психологічний бар'єр у соціальному, політичному і культурному співробітництві ворогуючих сторін, породжують крайній націоналізм і тероризм. Разом з тим, навіть нестійкі політичні компроміси дозволяють упродовж десятиліть зберігати життя великої кількості людей внаслідок припинення воєнних дій, відкривають можливості для пошуку шляхів мирного врегулювання, продовження переговорів, реалізації взаємовигідного економічного розвитку, налагодження дипломатичних, економічних і культурних відносин, забезпечують зобов'язання конфліктуючих сторін утримуватися від організації, підбурювання або загроз у будь-якій формі проти одне одного, налагодження гідного життя людей у буферних зонах;

- з'ясовано, що міжнародні позиції зацікавлених країн близькосхідного регіону, Європейського Союзу та Організації Об'єднаних Націй щодо врегулювання сирійської кризи засвідчують зіткнення різноспрямованих глобальних, регіональних і національних інтересів. Йдеться про економічну боротьбу за ринки просування і збуту товарів; використання кризи як засобу шантажування міжнародної спільноти з метою утвердження власного геополітичного панування (Росія) чи набуття членства у Європейському Союзі (Туреччина) ; прагнення мати надійного союзника за рахунок збереження правлячого режиму (Іран), убезпечити свою територію від численних біженців (Ліван, Ірак) ; бажання змінити владу в країні на користь опозиції (США) ; намагання щодо мирного врегулювання ситуації в регіоні й запобігання гуманітарної катастрофи (Європейський Союз, ООН) ;

- обґрунтовано підхід, згідно якого в транзитивних політичних системах компромісно-консенсусна парадигма на стадії національного самовизначення здатна слугувати основою для формування національної еліти та здійснення модернізаційних перетворень без гострих соціальних потрясінь, а на етапі консолідації демократії - чинником, що об'єднує суспільство з метою вирішення як стратегічних (довгострокових), так і тактичних (короткострокових) завдань.

Удосконалено:

- теоретичні дослідження політичного компромісу, які утверджують його розуміння як особливого політико-правового механізму, що характеризується демократизмом, високим рівнем політичної і правової культури його учасників, оптимальним співвідношенням державних і недержавних засобів на рівні прийняття політико-управлінських рішень, високим рівнем відповідальності та владно-вольових зусиль на колективному та індивідуально-персональному рівнях;

- осмислення практики врегулювання внутрідержавних конфліктів у таких країнах Європейського Союзу, як Словаччина, Люксембург, Велика Британія, Швеція, Греція та Бельгія, що дозволило, зокрема, виокремити такі механізми застосування політичного компромісу, як проведення референдуму за народної чи урядової ініціативи; укладення угод після серії переговорів, зокрема, щодо врегулювання предмета суперечки на основі спільності інтересів (обмін територіями, організація спільної роботи органів державної влади, проведення демаркації тощо) ; досягнення усних домовленостей; проведення позачергових виборів (парламентських, президентських, муніципальних) ; внесення змін до «правил гри» (наприклад, до виборчої системи) ; досягнення домовленостей стосовно переведення ціннісних проблем у латентний вимір шляхом збереження статус-кво між сторонами; «зняття» предмету конфлікту шляхом запровадження узгоджених специфічних заходів (проведення своєрідних репатріацій, неформальне визнання права на окрему ідентичність та ін.) ;

- обґрунтування вимушених політичних компромісів у історії незалежної України, серед яких значну увагу приділено Мінським угодам як механізму припинення активних військових дій і асиметричної протидії тиску з боку Росії - фактичного супротивника України.

Отримали подальший розвиток:

- положення, яке засвідчує, що для авторитарних та перехідних суспільств найбільш характерними є конфлікти цінностей та ідентичності, оскільки їхні політичні системи прагнуть до монізму або мають невизначений характер;

- аналіз конкретних прикладів внутрідержавних і міжнародних конфліктів, що мали місце в минулому або продовжують зберігати свою актуальність в політичній практиці Європейського Союзу. На цій основі з'ясовано, що конфлікти інтересів у зовнішньополітичній сфері вирішуються в Європейському Союзі без особливих ускладнень. Набагато складніше вирішуються ситуації, пов'язані з конфліктом цінностей, про що, зокрема, свідчить проблема розселення в Європі біженців та мігрантів з країн Африки та Близького Сходу. Показано, що політичний компроміс з даного конфлікту цінностей існує виключно у формі нестійкого паритету, тобто звичайного замовчування та уникнення вирішальних гострих обговорень. Вирішення існуючих протиріч залежить від наявної політичної ситуації та чіткої установки сторін на припинення або принаймні безстрокове відкладення протиборства;

- підхід, згідно якого нинішня українська криза виникла внаслідок особливостей попереднього історичного розвитку та політичних рішень, які приймалися в Україні після здобуття нею національної незалежності. Прагнення пострадянської еліти до особистого збагачення й недостатня увага до зміцнення національної державності призвели до залежності України від західного фінансування та російського політичного впливу. Внаслідок цього еліта мусила постійно балансувати, йти на невиправдані політичні компроміси, а спроба України подолати системну залежність від Росії спонукала останню до розв'язання збройного конфлікту у вигляді анексії Криму й прихованого військового втручання (гібридної війни) на Донбасі.

Практичне значення одержаних результатів. Результати пропонованого дослідження можуть бути використані політичними інститутами, діяльність яких спрямована на прийняття державно-політичних рішень в складних конфліктно-кризових ситуаціях, а також на вироблення новітніх стратегій національної безпеки держав перехідного типу, в тому числі України, двостороннього співробітництва, захисту національних інтересів в умовах глобалізації, зовнішньої агресії та загрози тероризму.

Сформульовані в дисертації теоретичні положення, аналітичні висновки та прикладні рекомендації можуть використовуватися для розробки лекційних курсів з політології, історії, філософії, соціології, а також розробки спеціальних політологічних курсів, орієнтованих на захист національної безпеки і національних інтересів.

Апробація результатів дисертації. Основні положення та результати дисертаційного дослідження оприлюднювались під час проведення наступних наукових заходів: Круглого столу «Політичні партії і вибори в Україні» (Київ, 26 червня 2015 р.) ; І Конгресу Громадської організації «Академія політичних наук» (Київ, 20 вересня 2016 р.) ; Міжнародної науково-практичної конференції «Історичні, соціологічні, політологічні науки: історія, сучасний стан та перспективи досліджень» (Херсон, 23-24 вересня 2016 р.) ; Всеукраїнської науково-практичної конференції «Європейський вимір реформування публічного управління в Україні» (Київ, 24 листопада 2016 р.) ; ІІ Міжнародної науково-практичної конференції «Модернізація національної системи управління державним розвитком: виклики і перспективи» (Тернопіль, 8-9 грудня 2016 р.) ; Міжнародної науково-практичної конференції «Місце суспільних наук у системі сучасного гуманітарного знання ХХІ століття» (Київ, 16-17 грудня 2016 р.).

Публікації. За результатами дисертаційної роботи опубліковано 12 наукових праць, з яких 7 - статті у фахових виданнях з політичних наук, 1 - стаття у міжнародному науко-метричному виданні, 4 - тези у збірниках наукових конференцій.

Структура дисертації обумовлена можливостями джерельної бази, метою та основними завданнями роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, поділених на шість підрозділів та списку використаних джерел. Загальний обсяг роботи становить 190 сторінок, у тому числі основний текст - 165 сторінок, список використаних джерел - 25 сторінок і включає 223 найменування.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обгрунтовується актуальність теми дослідження, характеризується ступінь наукової розробки проблеми, її зв'язок з науковими програмами і темами, формулюються мета і завдання, об'єкт, предмет і методи дослідження, наукова новизна одержаних результатів, наводяться дані про їх апробацію та публікації автора за темою дисертації, її структуру та обсяг.

У першому розділі «Політичний компроміс та механізми його застосування як об'єкт політологічного аналізу» розглянуто на міжгалузевому рівні теоретичні підходи до розуміння основних параметрів практичного застосування політичного компромісу, а також з'ясовано специфіку його осмислення засобами політичної науки.

У підрозділі 1. 1 «Поняття «політичний компроміс» та основні параметри його реалізації в суспільно-політичному розвитку» з'ясовано понятійно-категоріальну основу політичного компромісу, напрями і можливості його втілення в сучасному практично-політичному розвитку.

Розвідки у царині досліджень політичного компромісу мають нині надзвичайно важливе значення, що пов'язане з розгортанням та поглибленням кризових явищ як на глобальному, так і на національному рівнях, з посиленням впливу конфліктних тенденцій у розвитку окремих держав, тих чи інших регіонів та світу в цілому. Загальнотеоретичні аспекти цієї проблеми тією чи іншою мірою реалізовані у працях західних дослідників Р. Арона, М. Хеттіха, Дж. Сарторі, Б. Кріка, А. Пшеворського, Д. Растоу; російських - В. Алтухова, В. Баринової, А. Большакова, А. Глухової, Б. Толчинського; українських - Т. Бєльської, С. Бобровник, Д Лікарчук, О. Чижової та ін. Разом з тим, у сучасному надзвичайно мінливому політичному житті, коли часто зміщуються акценти у політичній, економічній, соціокультурній та інших сферах, стратегія компромісу заслуговує на постійну увагу, слугує однією з базових засад забезпечення його ефективних трансформацій.

Сучасна політична теорія підводить нас до розуміння політичного компромісу як особливого політико-правового механізму, що характеризується демократизмом, як основою соціальних та політичних відносин; високим рівнем політичної і правової культури його учасників; оптимальним співвідношенням етатизму та деетатизації на рівні державного управління і прийняття політико-управлінських рішень, а також особистої свободи і відповідальності на індивідуально-персональному рівні. В рамках цієї інтерпретації було з'ясовано, що в умовах демократії компроміс є невід'ємною ознакою політичного розвитку, оскільки в її рамках функціонують інститути, орієнтовані на публічне узгодження інтересів, а також існує розвинена громадська думка, здатна вирішально впливати на прийняття остаточних рішень.

Розгляд проблематики політичного компромісу є доцільним у нерозривному зв'язку з соціальним та політичним консенсусом. І перший, і другий феномени політичного життя орієнтують на досягнення політичного порядку і стабільності держави та суспільства. Однак, якщо консенсус є механізмом узгодження проміжного результату вирішення певної політичної проблеми, то компроміс є комплексним досягненням згоди між політичними суб'єктами шляхом різноманітних поступок, узгодження різних позицій на основі демократичних цінностей. Компроміс є необхідною умовою політичного життя як мирний, цивілізований спосіб розв'язання різного роду політичних суперечностей.

Загалом, політичний компроміс - важливий інструмент координації суспільно-політичних відносин. Особливого значення він набуває у перехідних умовах соціально-політичного розвитку держави. Саме тому дослідження теорії і практики політичного компромісу є надзвичайно важливими й актуальними для сучасної України та інших країн перехідного типу. Компромісно-консенсусна парадигма у перехідному суспільстві має стати тим консолідуючим фактором, який об'єднує його з метою досягнення як стратегічних (довгострокових) цілей, так і задля виконання тактичних завдань короткострокового характеру.

У підрозділі 1. 2 «Теоретико-методологічні аспекти обгрунтування політичного компромісу як способу розв'язання конфліктно-кризових ситуацій» визначено методологію, на якій грунтується дослідження пропонованої проблеми, виходячи з діалектичного співвідношення дійсного і належного в соціально-політичному розвитку.

Методологія дослідження політичного компромісу постійно вдосконалюється, її інструментарієм є порівняльний та історичний методи; політико-правовий та соціологічний підходи; системний аналіз. Останні доповнюються принципом когерентності, який має переважно теоретико-академічну природу, та принципом толерантності, що має більш прикладний характер. В сучасній методології, спрямованій на розробку оптимальних засобів реалізації політичних компромісів, акцент робиться на вдосконалення процедурних аспектів ведення переговорів, урахування співвідношення внутрішньої і зовнішньої політики в можливостях щодо прийняття політичних поступок, досягнення згоди з окремих питань, удосконалення практики застосування норм мжнародного права.

Методологічні проблеми, пов'язані з урегулюванням конфліктних і кризових ситуацій із застосуванням політичних компромісів, досліджували такі західні вчені як Дж. Б'юкенен, Ф. Гал, С. Гантінгтон, Е. Гідденс, Л. Даймонд, Р. Даль, Р. Дарендорф, А. Етціоні, В. Зігерт, Л. Козер, Л. Ланг, С. Ліпсет, М. О'Брайєн, Дж. Сарторі, Д. Скотт, Р. Фішер, У. Юрі та ін. Серед українських вчених привертають увагу праці таких вчених як О. Батрименко, В. Бусленко, О. Валевський, В. Горбатенко, О. Григор, Т. Далявська, Д. Дзвінчук, А. Ішмуратов, О. Картунов, В. Котигоренко, В. Кравчук, І. Кресіна, Д. Лікарчук, О. Маруховська, О. Москаленко, Т. Нагорняк, Т. Павловська, М. Пірен, Т. Пояркова, М. Цюрупа, О. Чижова та ін.

У методологічному сенсі політичний компроміс слід розглядати як своєрідний засіб реалізації належної народові влади, механізм пошуку необхідного балансу інтересів різних соціальних груп, задоволення їхніх потреб. Міждержавні компрміси застосовуються за наявних суперечностей між державами, що стосуються територіальних спорів та інших конфліктних ситуацій. Внутрішньодержавні компроміси стосуються широкого спектру конфліктно-кризових ситуацій і можуть мати політичне, національне, релігійне, економічне та інше підгрунтя або різні комбінації зазначених соціальних проявів.

У другому розділі «Світовий досвід вирішення конфліктних і кризових ситуацій на основі політичного компромісу» з'ясовано досвід урегулювання арабо-ізраїльського конфлікту, висвітлено міжнародні позиції щодо врегулювання сирійської кризи, розглянуто практику управління внутрідержавними конфліктами у країнах Європейського Союзу.

У підрозділі 2. 1 «Політичний компроміс як чинник виявлення і запобігання конфліктних і кризових ситуацій в сучасному світі» на прикладі довготривалого арабо-ізраїльського конфлікту показано діалектику наслідків політичного компромісу, з'ясовано характер компромісних рішень Організації Об'єднаних Націй, а також виявлено інтереси ключових гравців в умовах сучасного загострення сирійської кризи.

Досвід практично-політичного застосування політичних компромісів в умовах довготривалих конфліктів (зокрема, таких як палестино-ізраїльський та єгипетсько-ізраїльський) засвідчує, що егоїстичні інтереси великих держав є домінуючими порівняно з реалізацією потреб захисту прав людини, національної ідентичності, корінних народів; збереження суверенності держав і вирішення проблем невизнаних національно-державних утворень. Рішення Організації Об'єднаних Націй, що стосуються врегулювання цих конфліктів на практиці не вирішують у повній мірі захисту прав населення арабських країн на самовизначення і самоврядування та не сприяють розв'язанню проблем біженців, вимушених жити поза межами своїх країн. Надзвичайно цікавими у зазначеному контексті є дослідження арабських вчених Н. Аллуша, Б. Алараджа, Р. Ахмеда, Х. Герцога, Р. Файєза, М. Фаузі, М. Хейкала, А. Шакіба та ін.

Палестино-ізраїльський конфлікт є одним з найстаріших конфліктів у новітній історії. Він виник у ХХ ст. і триває до теперішнього часу. У цьому конфлікті загинули сотні тисяч людей з обох сторін, що призвело до нестабільності. Регіон його протікання перетворився на розсадник насильства, ненависті, переміщень, вбивств і руйнувань. Зазначений конфлікт, а саме найважливіші і складні міжнародні питання, які виникали у зв'язку з ним, а також дослідження витоків цієї кризи, передбачають необхідність уважного вивчення законності діяльності Ізраїлю, а також і визначення позиції Організації Об'єднаних Націй та наслідків її компромісних рішень у цьому протистоянні. Такий підхід дозволить зрозуміти, чи вистачить миротворчих зусиль, щоб вирішити вказану проблему.

Досліджуючи єгипетсько-ізраїльську ситуацію, важливо виявити як позитивні, так і негативні результати Кемп-Девідських угод як класичного зразка досягнення компромісу в складній суспільно-політичній ситуації. До позитивних результатів цих угод слід віднести наступні: 1) припинення війни, в якій загинуло майже 8000 єгипетських та 2700 ізраїльських людей; 2) Єгипет та Ізраїль отримали значну допомогу від США; 3) після встановлення миру Єгипет почав продавати великі обсяги нафти в Ізраїль. Поряд з цим, залишилось багато невирішених проблем, які стосуються арабських та єгипетських інтересів: 1) Ізраїлю від 1979 року так і не вдалося подолати психологічний бар'єр у соціальному, політичному і культурному співробітництві з Єгиптом; 2) після 1979 року спостеріггається ескалація арабо-сіоністського конфлікту, загострення палестинського питання, що зумовило визнання Організації Визволення Палестини арабським світом; 3) арабський і мусульманський світ відвернувся від Єгипту, внаслідок чого штаб Ліги арабських держав перемістився з Каїру до Тунісу; 4) відбулася передбачувана для світу мілітаризація Ізраїлю.

Зазначені проблеми чітко прослідковуються в міжнародних позиціях зацікавлених країн, Європейського Союзу та Організації Об'єднаних Націй щодо врегулювання сирійської кризи й засвідчують зіткнення різноспрямованих глобальних, регіональних і національних інтересів.

У підрозділі 2. 2 «Досвід держав Європейського Союзу в застосуванні політичних компромісів» на прикладі ряду країн проаналізовано багатоплановий досвід вирішення складних суспільно-політичних проблем на основі потенціалу політичних компромісів.

Політична практика держав Європейського Союзу засвідчує, що при виборі того чи іншого механізму застосування політичного компромісу сторони керуються можливістю досягнення вигоди для всіх сторін, вироблення домовленостей, прийнятних поступок. Урегулювання внутрідержавних конфліктів у таких країнах Європейського Союзу як Словаччина, Люксембург, Велика Британія, Швеція, Греція та Бельгія показало, що вибір того чи іншого способу досягнення політичного компромісу залежить від предмету самого конфлікту, а також від сфери його розгортання.

У Європейському Союзі при вирішенні міжнародних конфліктів виходять з позиції відмови від будь-якого застосування сили, безальтернативності політичного компромісу як засобу врегулювання тих чи інших протиріч. Практика ЄС засвідчує, що компроміс як засіб урегулювання політичних конфліктів не є ідеальним, оскільки він не забезпечує їхньої остаточної ліквідації, особливо тих, що розгортаються в зовнішньополітичній сфері. Але, за умов наявності відповідного інституційного, політичного та культурного поля, адекватного сприйняття ситуації ворогуючими сторонами та готовності співпрацювати й домовлятися, політичного компромісу можна досягти навіть за існування конфліктів цінностей та ідентичності, які традиційно вважаються найскладнішими й такими, що не піддаються остаточному вирішенню. Варто також наголосити на тому, що доволі часто важливе місце у процесі вироблення політичного компромісу та вибору того чи іншого механізму його втілення має політична воля окремого суб'єкта. Оскільки, як засвідчує практика, компроміс стає можливим якщо з боку всіх сторін конфлікту існує запит на нього, але перший крок робить одна з них. Слід зазначити, що особливість досвіду держав Європейського Союзу в контексті застосування політичного компромісу полягає в тому, що в більшості випадків з пропозицією розпочати переговори, піти на дострокові вибори або взагалі підняти питання щодо наявності проблеми, яка є джерелом конфлікту, виступає сторона, яка є сильнішою від свого опонента. Суб'єкти політичних конфліктів у даних країнах налаштовані не на тотальну перемогу над супротивником, а на взаємну вигоду.

Аналіз конкретних прикладів внутрідержавних і міжнародних конфліктів, що мали місце в минулому або продовжують зберігати свою актуальність в політичній практиці Європейського Союзу, засвідчує що можливість втілення та подальша дієвість політичних компромісів залежать від рівня довіри між сторонами конфлікту; ступеню розвитку їхньої політичної культури; однакового бачення проблеми та шляхів її вирішення; наявності політичної волі та бажання забезпечити мирне співіснування конфліктуючих сторін.

У третьому розділі «Політичний компроміс як засіб подолання конфліктно-кризового характеру в розвитку українського суспільства» проаналізовано кризовий характер соціально-історичного розвитку українського суспільства в умовах його залежного існування та особливості застосування вимушених політичних компромісів в умовах незалежної України.

У підрозділі 3. 1 «Еволюція системної кризи в Україні та способи подолання її наслідків: історико-політична ретроспекція» на історичному досвіді українського суспільства прослідковано кризовий характер соціального розвитку та його наслідки.

Кризові явища, які супроводжують різні суспільства, особливо виразно виявляються в перехідних умовах від однієї системи до іншої (від соціалізму до капіталізму, від авторитаризму до демократії, від планової економічної системи до ринкової та ін.). Криза значно поглиблюється, якщо певна країна здійснює одночасно кілька таких переходів, що, зокрема, засвідчила глобальна постсоціалістична трансформація кінця ХХ - початку ХХІ століть.

На сучасному етапі в Україні поєдналися внутрішньополітична і зовнішньополітична кризи. Причому остання відбувається на тлі загострення ціннісного конфлікту між Росією та Заходом. Залежний розвиток Української РСР у складі Радянського Союзу, а також компромісна, двовекторна політика українського істеблішменту в умовах національної незалежності поставили під загрозу суверенність України та зумовили ризики для її внутрішньополітичного стану. Зовнішня агресія Російської Федерації стала можливою внаслідок розбалансованості політичної системи України й підігрітого спадкоємицею імперії соціокультурного розколу всередині українського суспільства. Йдеться про внутрішню політичну кризу демократії, політичної участі та політичної свідомості українського народу.

Для того, щоб перейти до сильної демократичної системи, Україні необхідні такі основні умови: економічне зростання, підвищення рівня політичної грамотності, поява потужного і впливового середнього класу, наявність правдивих засобів масової інформації, налагодження дієвих каналів зворотного зв'язку, зміцнення та захист суверенітету держави. Реформи мають бути спрямовані на підпорядкування політичної еліти інтересам українського соціуму. Українська влада повинна об'єднати територію України, а також більшість політичних сил, відновити законність судових рішень, а також відповідну діяльність представників суддівського корпусу, налагодити ефективне функціонування системи державного управління. В іншому випадку, як і раніше, доведеться йти на вимушені політичні компроміси, що можуть означати послаблення країни за рахунок падіння економіки чи втрати частини території.

У підрозділі 3. 2 «Практика застосування вимушених політичних компромісів в умовах незалежної України» показано залежність суспільно-політичних процесів від характеру перехідного розвитку та проаналізовано приклади застосування вимушених політичних компромісів від консолідованих рішень комуністів з націоналістами до реалізації Мінських угод.

Практика вимушених політичних компромісів почала активно використовуватись у період горбачовської «перебудови» і в модифікованому вигляді продовжила своє втілення в незалежних державах, що утворилися після розпаду СРСР, в тому числі й в Україні. До таких компромісів слід віднести: ситуативний політичний альянс з метою інституціонального утвердження самостійної української державності (призначення на керівні посади представників Народного Руху України в обмін на лояльність щодо зміцнення президентської вертикалі, формування пропрезидентської більшості в парламенті у вигляді «партії влади», залучення бізнес-еліт до процесу консолідації влади та ін.) ; трансформація України до президентської республіки в обмін на преференції представникам різних політичних сил; прийняття Конституції 1996 р. як складного компромісу між Президентом України і Верховною Радою України; маніпулювання громадською думкою за допомогою всеукраїнського референдуму; внесення змін до Конституції України й перехід до парламентсько-президентської республіки як засіб припинення жорсткого конфлікту, зумовленого Помаранчевою революцією 2004 р. ; утворення ситуативних коаліцій різних конфігурацій між провладними й опозиційними силами; переговори із залученням міжнародних посередників в умовах протистояння періоду Революції гідності 2013 - 2014 рр. ; Мінські угоди як механізм припинення активних військових дій.

У висновках викладено найсуттєвіші результати пропонованого дослідження, наведено теоретичні аспекти осмислення проблеми політичного компромісу, показано результати узагальнення окремих зразків практичного досвіду його застосування стосовно арабського світу, країн Європейського Союзу та сучасної України як засобу врегулювання конфліктних і кризових ситуацій.

1. Розвиток політичної науки і практична реалізація її здобутків засвідчують, що вивчення політичного компромісу є надзвичайно актуальним в умовах стійкої тенденції до постійного збільшення конфліктів в сучасному світі, загострення різноманітних проявів крайнього націоналізму, сепаратизму, релігійного фанатизму, екстремізму і тероризму. Політичний компроміс, як дієвий спосіб врегулювання політичних конфліктів, можливий лише в демократичних суспільствах зі стійкими правовими традиціями. В сучасних демократіях «правила гри» є відображенням пануючих у суспільстві зразків поведінки в тій чи іншій політичній ситуації. Разом з тим, існуючий досвід потребує постійного вдосконалення внаслідок протистояння демократичних, недемократичних і напівдемократичних систем. Розгортання й поглиблення дискурсу з приводу застосування політичних компромісів дозволить конституювати сам процес розгортання конфліктів, роблячи можливим якщо не їхню повну ліквідацію, то хоча б часткове чи тимчасове врегулювання. Стратегія компромісу, за умови протистояння цінностей, нівелювання стандартів політичного життя, має стати однією з базових засад забезпечення його ефективних трансформацій.

2. Існуючі теоретичні дослідження політичного компромісу утверджують його розуміння як особливого політико-правового механізму, який характеризується демократизмом, високим рівнем політичної і правової культури його учасників, оптимальним співвідношенням державних і недержавних засобів на рівні прийняття політико-управлінських рішень, високим рівнем відповідальності та владно-вольових зусиль на колективному та індивідуально-персональному рівнях. У межах ліберальної традиції вивчення політичного компромісу останній досліджується через висвітлення конструктивних архетипів «політичного плюралізму» та «балансу гілок політичної влади», виступає продуктивним середовищем матеріалізації політичного консенсусу на державному та міждержавному рівнях. Відносні недоліки політичного компромісу не нівелюють його переваг, оскільки він дозволяє зберігати баланс сил, цінностей, ресурсів політичного та соціального характеру в суспільстві та державі.

3. Політичний компроміс як важливий інструмент координації суспільно-політичних відносин особливого значення набуває у перехідних, нестабільних умовах соціально-політичного розвитку держави і суспільства. Для авторитарних та перехідних суспільств найбільш характерними є конфлікти цінностей та ідентичності, оскільки їхні політичні системи прагнуть до монізму або мають невизначений характер. На етапі переходу до консолідації демократії компромісно-консенсусна парадигма в зазначених системах покликана слугувати консолідуючим чинником, який об'єднує суспільство з метою досягнення як стратегічних (довгострокових), так і тактичних (короткострокових) завдань. За умов, коли перехідне суспільство ще переживає стадію національного самовизначення, компромісно-консенсусна парадигма може стати основою для формування національної еліти та здійснення модернізаційних перетворень без гострих соціальних потрясінь.

4. Досвід практичного застосування політичних компромісів в умовах довготривалих конфліктів (зокрема, таких як палестино-ізраїльський та єгипетсько-ізраїльський) засвідчує, що егоїстичні інтереси великих держав є домінуючими порівняно з реалізацією потреб захисту прав людини, національної ідентичності, корінних народів; збереження суверенності держав і вирішення проблем невизнаних національно-державних утворень. Рішення Організації Об'єднаних Націй, що стосуються врегулювання цих конфліктів, на практиці не вирішують у повній мірі захисту прав населення арабських країн на самовизначення і самоврядування та не сприяють розв'язанню проблем біженців, вимушених жити поза межами своїх країн. Політичні компроміси, які не враховують достатньою мірою прагнення народів арабських країн, змінюють їх політичні орієнтації, зумовлюють протистояння всередині арабського світу та мілітаризацію близькосхідного регіону, створюють психологічний бар'єр у соціальному, політичному і культурному співробітництві ворогуючих сторін, породжують крайній націоналізм і тероризм. Разом з тим, навіть нестійкі політичні компроміси дозволяють упродовж десятиліть зберігати життя великої кількості людей внаслідок припинення воєнних дій, відкривають можливості для пошуку шляхів мирного врегулювання, продовження переговорів, реалізації взаємовигідного економічного розвитку, налагодження дипломатичних, економічних і культурних відносин, забезпечують зобов'язання конфліктуючих сторін утримуватися від організації, підбурювання або загроз у будь-якій формі проти одне одного, налагодження гідного життя людей у буферних зонах.

5. Міжнародні позиції зацікавлених країн, Європейського Союзу та Організації Об'єднаних Націй щодо врегулювання сирійської кризи засвідчують зіткнення різноспрямованих глобальних, регіональних і національних інтересів. Йдеться про економічну боротьбу за ринки просування і збуту товарів, використання кризи як засобу шантажування міжнародної спільноти з метою утвердження власного геополітичного панування (Росія) чи набуття членства у Європейському Союзі (Туреччина) ; прагнення мати надійного союзника за рахунок збереження правлячого режиму (Іран), убезпечити свою територію від численних біженців (Ліван, Ірак) ; бажання змінити владу в країні на користь опозиції (США) ; намагання щодо мирного врегулювання ситуації в регіоні й запобігання гуманітарної катастрофи (Європейський Союз, ООН).

6. Політична практика держав Європейського Союзу засвідчує, що при виборі того чи іншого механізму застосування політичного компромісу сторони керуються можливістю досягнення вигоди для всіх сторін, вироблення домовленостей, прийнятних для всіх у процесі здійснення поступок. Урегулювання внутрідержавних конфліктів у таких країнах Європейського Союзу як Словаччина, Люксембург, Велика Британія, Швеція, Греція та Бельгія показує, що вибір того чи іншого способу досягнення політичного компромісу залежить від предмету самого конфлікту, а також від сфери його розгортання. Відповідно, можна виокремити такі механізми застосування політичного компромісу: проведення референдуму за народної чи урядової ініціативи; укладення угоди після серії переговорів; досягнення усних домовленостей; проведення позачергових виборів (парламентських, президентських, муніципальних) ; внесення змін до існуючих «правил гри» (зокрема, до виборчої системи) ; угоди щодо врегулювання предмету суперечки на основі спільності інтересів (обмін територіями, організація спільної роботи органів державної влади, проведення демаркації тощо) ; переведення ціннісних проблем у латентний вимір шляхом збереження статус-кво між сторонами; «зняття» предмету конфлікту шляхом запровадження узгоджених специфічних заходів (проведення своєрідних репатріацій, неформальне визнання права на окрему ідентичність та ін.).

7. Аналіз конкретних прикладів внутрідержавних і міжнародних конфліктів, що мали місце в минулому або продовжують зберігати свою актуальність в політичній практиці Європейського Союзу, засвідчує, що можливість втілення та подальша дієвість політичних компромісів залежить від рівня довіри між сторонами конфлікту; ступеню розвитку їхньої політичної культури; однакового бачення проблеми та шляхів її вирішення; наявності політичної волі та бажання забезпечити мирне співіснування конфліктуючих сторін. Конфлікти інтересів у зовнішньополітичній сфері вирішуються в Європейському Союзі без особливих ускладнень. Набагато складніше вирішуються ситуації, пов'язані з конфліктом цінностей, про що, зокрема, свідчить проблема розселення в Європі біженців та мігрантів з країн Африки та Близького Сходу. Особливістю цієї ситуації є асиметричність інтересів різних країн, пов'язана з тим, що ступінь важливості даного питання для кожного окремого члена ЄС є різним. Відповідно, наслідком цього є зацікавленість одних і повна байдужість інших країн до проблеми мігрантів. Відтак політичний компроміс з даного конфлікту цінностей існує виключно у формі нестійкого паритету, тобто звичайного замовчування та уникнення вирішальних гострих обговорень. Вирішення існуючих протиріч залежить від наявної політичної ситуації та чіткої установки сторін на припинення або принаймні безстрокове відкладення протиборства. За умов наявності відповідного інституційного, політичного та культурного поля, адекватного сприйняття ситуації ворогуючими сторонами та готовності співпрацювати й домовлятися, політичного компромісу можна досягти навіть за існування конфліктів цінностей та ідентичності, які традиційно вважаються найскладнішими й такими, що не піддаються остаточному вирішенню.

8. Кризові явища, значно поглиблюється, якщо певна країна здійснює одночасно кілька різних переходів (від соціалізму до капіталізму, від авторитаризму до демократії, від планової економічної системи до ринкової та ін.), що, зокрема, засвідчила глобальна постсоціалістична трансформація кінця ХХ - початку ХХІ століть. Нинішня українська криза виникла внаслідок особливостей попереднього історичного розвитку та політичних рішень, які приймалися в Україні після здобуття нею національної незалежності. Прагнення пострадянської еліти до особистого збагачення й недостатня увага до зміцнення національної державності призвели до залежності України від західного фінансування та російського політичного впливу. Внаслідок цього еліта мусила постійно балансувати, йти на невиправдані політичні компроміси. Як наслідок, спроба України подолати системну залежність від Росії спонукала останню до розв'язання збройного конфлікту у вигляді анексії Криму й прихованого військового втручання (гібридної війни) на Донбасі.

9. Відсутність здатності України економічно покладатися на себе в спробі забезпечити дотримання своїх рішень, непослідовність, двовекторність здійснюваної політики і цілий ряд компромісів після Помаранчевої революції 2004 року послугували чинниками призупинення руху України в Європу. Після перемоги Революції гідності цей рух відновився, але потребує в подальшому виконання цілого ряду умов для успішної європейської інтеграції. Щоб перейти до сильної демократичної системи, Україні необхідні такі основні умови: реформування економіки, подолання корупції, забезпечення верховенства закону, підвищення рівня політичної грамотності, поява потужного і впливового середнього класу, наявність правдивих засобів масової інформації, налагодження дієвих каналів зворотного зв'язку, зміцнення та захист суверенітету, підпорядкування політичної еліти інтересам українського соціуму. Український уряд повинен об'єднати територію України, а також представників більшості політичних сил, відновити законність судових рішень, а також відповідну діяльність представників суддівського корпусу, налагодити ефективне функціонування системи державного управління. В іншому випадку доведеться йти на вимушені політичні компроміси, що можуть означати послаблення країни за рахунок падіння економіки чи втрати частини території.

10. Вимушені політичні компроміси зазвичай виникають під тиском об'єктивних і суб'єктивних політичних обставин. Демократія - складна система, яка вимагає постійного пошуку механізмів досягнення згоди в ім'я суспільного блага. Суперечності між інтересами різних країн, регіонів і цивілізаційних систем потребують розв'язання надзвичайно складного спектру політичних проблем. За цих умов без вироблення належних зразків політичної культури і поведінки, механізмів застосування демократичних принципів у вирішенні нестандартних суспільно-політичних ситуацій, які постійно супроводжують суспільства перехідного типу, є практично неможливим. Вимушені політичні компроміси зазвичай виникають під тиском об'єктивних і суб'єктивних політичних обставин. За цих умов без вироблення належних зразків політичної культури і поведінки, механізмів застосування демократичних принципів у вирішенні нестандартних суспільно-політичних ситуацій, які постійно супроводжують суспільства перехідного типу, є практично неможливим. Так чи інакше, політичний компроміс, незалежно від характеру його втілення, є формою необхідної згоди у вирішенні питань, що стосуються долі й інтересів усього суспільства, а в окремих випадках - і всього людства.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Абуржейла С. Поняття «політичний компроміс» та основні напрями його застосування / С. Абуржейла // Політологічний вісник: Зб. наук. праць. - К. : ВАДЕКС, 2014. - Вип. 75. - С. 254-264.

2. Абуржейла С. Палестино-израильский конфликт и решения Организации Объединенных Наций по его урегулированию / С. Абуржейла // Політологічний вісник: Зб. наук. праць. - К. : ВАДЕКС, 2015. - Вип. 77. - С. 461-469.

3. Абуржейла С. Мінські домовленості як вимушений політичний компроміс / С. Абуржейла // Науковий часопис Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова. Серія 22. Політичні науки та методика викладання соціально-політичних дисциплін [Відп. ред. О. В. Бабкіна]. - Вип. 18: Зб. наукових праць. - К. : Вид-во НПУ імені М. П. Драгоманова, 2015. - С. 42-47.

4. Абуржейла С. Механізми застосування політичного компромісу: досвід держав Європейського Союзу / С. Абуржейла // Держава і право: Збірник наукових праць. Серія Політичні науки. Вип.. 70 / Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України. - К. : Вид-во «Юридична думка», 2015. - С. 185-196.

5. Абуржейла С. Еволюція системної кризи в Україні та її політичні наслідки / С. Абуржейла // Науковий часопис Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова. Серія 22. Політичні науки та методика викладання соціально-політичних дисциплін [Відп. ред. О. В. Бабкіна]. - Випуск 19: Зб. наукових праць. - К. : Вид-во НПУ імені М. П. Драгоманова, 2016. - С. 123-128.

6. Абуржейла С. Міжнародні позиції у питанні ставлення до сирійської кризи / С. Абуржейла // Держава і право: Зб. наукових праць. Серія Політичні науки. Випуск 71 / Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України. - К. : Вид-во «Юридична думка», 2016. - С. 245-254. (Збірник індексується в міжнародній наукометричній базі даних Index Copernicus Іnternational, Республіка Польща).

7. Абуржейла С. Кемп-Девідські угоди як зразок політичного компромісу / С. Абуржейла // Науковий часопис Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова. Серія 22. Політичні науки та методика викладання соціально-політичних дисциплін [Відп. ред. О. В. Бабкіна]. - Вип. 20: Зб. наукових праць. - К. : Вид-во НПУ імені М. П. Драгоманова, 2016. - С. 41 - 48.

8. Абуржейла С. Політичний компроміс як засіб урегулювання конфліктно-кризових ситуацій / С. Абуржейла // Studia Politologica Ucraino-Polona. Вип. 6. - Житомир - Київ - Краків: ФОП Євенок О. О., 2016. - С. 299-305. (Часопис індексується в міжнародних наукометричних базах даних: Index Copernicus Іnternational, Республіка Польща; The Central European Journal of Social Sciences and Humanities; списку В наукових часописів Міністерства науки і вищої освіти Республіки Польща з визначеним числом 2 пункти).

9. Абуржейла С. Політичний розвиток як важливий об'єкт політологічного дослідження / С. Абуржейла // Історичні, соціологічні, політологічні науки: історія, сучасний стан та перспективи досліджень: Матеріали міжнародної науково-практичної конференції, м. Херсон, 23-24 вересня 2016 р. - Херсон: Видавничий дім «Гельветика», 2016. - С. 90-92.

10. Абуржейла С. Україна в європейських інтеграційних процесах: політичні аспекти реформування публічного управління / С. Абуржейла // Проблеми модернізації України: Зб. наукових праць / МАУП. - К. : ДП «Видавничий дім “Персонал”«, 2008. - Вип. 3: Матеріали Всеукр. наук. -практ. конф. «Європейський вимір реформування публічного управління в Україні», 24 листопада 2016 р. / редкол. : М. Н. Курко (голова) [та ін. ]. - 2016. - С. 160-162.

11. Абуржейла С. Модернізація світової політичної системи / С. Абуржейла // Модернізація національної системи управління державним розвитком: виклики і перспективи: матеріали ІІ міжнар. наук. -практ. конф. 8-9 грудня 2016 р. Ч. 2. - Тернопіль: Крок, 2016. - С. 296-298.

12. Абуржейла С. Міжнародні відносини в умовах нового світового порядку / С. Абуржейла // Місце суспільних наук у системі сучасного гуманітарного знання ХХІ століття: Матеріали міжнародної науково-практичної конференції (м. Київ, Україна, 16-17 грудня 2016 року). - Київ: ГО «Київська наукова суспільствознавча організація», 2016. - С. 94-95.

Размещено на Allbest.ru