Ґенеза комунікаційної політики ЄС

Размещено на http://www.allbest.ru/

Ґенеза комунікаційної політики ЄС

Н.П. Карпчук

Останніми роками всі інституції ЄС у своїй роботі роблять наголос на комунікації, однак комунікація залишається суто «справою Брюсселя». Протягом років у фокусі уваги було інформування людей про діяльність ЄС, проте мало уваги приділялося думкам самих громадян. Механізм консультацій став звичною практикою, але обмежується окремими політичними ініціативами, і в громадян часто складається враження, що канали, через які вони можуть узяти участь в дискусіях, недоступні чи нечисленні.

У Лісабонському договорі (як і в попередніх) не йдеться про інформацію і/чи комунікацію. Хоча договір декларує, що «рішення повинні прийматися відкрито і як можна ближче до громадян» (Стаття 10 Лісабонського договору), проте не зобов'язує європейські інституції активно інформувати громадян про політику та законодавство, які вони приймають та втілюють у життя [11].

Проблеми інформаційно-комунікаційної політики ЄС досліджують Тихомирова Є.Б., Макаренко Є.А., Kurpas S., Moussis N., питання трансформації парадигми комунікаційної політики ЄС та її вплив на публічну сферу у полі зору Meyer Ch., Brugemann M. Однак вважаємо, що всі ідеї є не систематизованими з точки зору історичної ретроспективи.

Мета нашої статті - дослідити ґенезу європейської комунікаційної політики, зокрема правові документи, що передували її виробленню. Для досягнення поставленої мети вбачаємо необхідним виконання таких завдань: з'ясувати тлумачення поняття «комунікаційна політика ЄС», вивчити причини пріоритетності цієї політики.

Услід за Moussis N. [12] та Тихомировою Є.Б. [1, 512] під спільною комунікаційною політикою розуміємо політику із спільним набором керівних принципів, рішень, правил, заходів та кодексів поведінки, схвалених та впроваджених Європейськими інституціями та урядами держав-членів, перспективний напрямок дій ЄС, що спирається на обґрунтовану стратегію використання системи комунікативних засобів для підвищення ефективності євроінтеграційного процесу.

Протягом останніх двадцяти років ЄС трансформувався, виконуючи широкий спектр завдань, що торкаються різноманітних сфер життя громадян ЄС. Однак комунікація Європи із громадянами не розвивалася швидкими темпами. Євробарометр провів опитування, які з'ясували, що європейці мало знають про ЄС і мало можуть повідомити про процес прийняття рішень у Союзі. Парадокс у тому, що ЄС постійно акцентує увагу на тому, що він є демократичною інституцією, виступає на захист демократії, а демократія неможлива без ефективної комунікації.

«Розрив у комунікації» між ЄС та громадянами був предметом обговорення ще з часів референдумів, що передували вступу в дію в 1992 році Маастрихтського Договору. Саме Маастрихтський договір інспірував перші зміни в інституційній концепції Європейської комунікації. Згідно цього договору актори ЄС стали творцями моделі регіональної демократії як поєднання наднаціональних та міжурядових органів, що приймають рішення. Ці органи створили рівень, на якому визначаються та вирішуються публічні проблеми в країнах-членах. Представникам національних груп делеговані повноваження, які записані в договорі, отож відтепер легітимність європейської влади залежить від згоди громадян.

Період від перших європейських парламентських виборів із прямим загальним голосуванням (з 1979 р.) до ратифікації Маастрихтського договору (1992-1993 р.р.) стає першим просуванням до нового етапу розширення ЄС, де рішення Брюсселя приймаються систематично з урахуванням громадської думки. Раніше процес прийняття рішень обмежувався дипломатичними колами та переговорами між керівниками національної адміністрації.

Ще у 1985 році коледж Делора включив питання комунікації до переліку пріоритетів і працював у напрямку більшого висвітлення діяльності ЄС у ЗМІ за допомогою належних і селективних пропагандистських кампаній в різних європейських країнах . Після такого нового рекламного підходу до вирішення проблем депутати Європарламенту затвердили доповідь, у якій заявили, що установи повинні вдаватися до найбільш придатних засобів комунікації через аудіовізуальні засоби, пресу, плакати, рекламу (European Parliament, Report on the communication policy of the European community (rapporteur: Gianni Baget Bozzo), 1986 (A 2-111/86).) [2]. І в доповіді, і в орієнтації комісарів комунікація визначалася як окрема чітка єдність із інформацією, стратегічна близькість повідомлення і поширена технологія впливу на громадян. Інформаційна політика, розроблена без комунікаційної політики, є політика без сенсу існування.

Саме протягом 1980-их років перспектива домінуючого національного підходу змінювалася через перевірку загального виборчого права та зростаючу критику «дефіциту демократії» (David Marquand вперше використав цей вислів). Проте сутнісних змін не відбулося: вони обмежилися лише застосуванням рекламних методів щодо інституційної комунікації ЄС. Зсув від інформаційної політики, спрямованої на створення, до комунікаційної політики, спрямованої на переконання, став лише пристосуванням моделі до проблем. Постало питання, як віднайти засоби проти лазівок та невдач, об'єднавши професійні методи створення та поширення повідомлень із «інформаційними зусиллями». Aldrin Ph. Та Utard J.-M. вважали, що рецептом для таких засобів була, перш за все, громадська думка як частина інституційної мови та спосіб бачення проблеми [2].

Завдяки прискореній європеїзації на початку 1990-х лідери Комісії, включаючи депутатів Європарламенту, знову зосередили свою увагу на політичній ролі, яку відіграють інформація та комунікація ЄС. Зважаючи на це інституції ЄС вдалися до низки заходів, щоб зробити свою роботу більш прозорою та наблизитися до громадян. Ці наміри підтвердилися міжінституційною декларацією про демократію, транспарентність та субсидіарність (An inter-institutional declaration on democracy, transparency and subsidiarity), яка була прийнята у жовтні 1993 року [3]. Ця декларація, а також міжнародні нормативно-правові документи, що визначають права громадян на отримання інформації, окреслюють правові засади сучасної комунікаційної політики ЄС.

У 1995 році з ініціативи Європейського Парламенту була затверджена одна з перших комунікаційних програм ЄС - Програма PRINCE (PRiority INformation for the Citizens of Europe), мета якої - забезпечення європейської громадськості інформацією про розширення Європейського Союзу та сприяння формуванню позитивного сприйняття цього розширення європейською громадською думкою. Програма PRINCE охоплювала такі основні завдання: інформування населення про розширення ЄС, обговорення майбутнього Європи, яке передбачало організацію і проведення дискусій про шляхи розвитку ЄС, інформаційна підтримка введення євровалюти [13].

В основу PRINCE були покладені принципи взаємодії Комісії, Європарламенту і Ради, співпраця с національними урядами, спілкування з широкими верствами населення. Програма здійснювалася як державами-членами, що мали можливість відобразити національні особливості своїх країн, так і зусиллями Представництва Комісії в державах-членах, а також офісами Парламенту для забезпечення повної децентралізованої підтримки діяльності у кожній з п'ятнадцяти країн.

Особливого успіху набула в рамках Програми PRINCE інформаційна підтримка введення євровалюти "Євро, одна валюта для Європи" ("The euro, one currency for Europe") [6]. Пріоритет комунікаційної та інформаційної діяльності був обумовлений потребою у сприянні економічному і фінансовому співтовариству у підготовці для переходу до єдиної валюти, щоб зрозуміти, прийняти і використовувати євро.

Реалізація завдань PRINCE була пов'язана з використанням національних засобів масової інформації, спеціальних веб-сайтів, широким поширенням паперових матеріалів. Завдяки цій Програмі Європейська Комісія вперше отримала фінансові можливості для інформаційних кампаній, щоб повідомити громадянам про різні сфери діяльності Євросоюзу.

Для стимулювання дебатів та початку консультацій з комунікації на європейському рівні у січні 1999 Європейська Комісія запропонувала Зелену книгу з Громадського сектору інформації в інформаційному суспільстві (Green Paper on Public Sector Information in the Information Society. COM (98) 585, 20 January 1999) [9].

У липні 2001 року Європейська Комісія ухвалила процес передачі інформації в нових рамках співпраці щодо діяльності, яка стосується інформаційної та комунікаційної політики. Вона закликала інституції ЄС та держави-члени об'єднати свої зусилля, щоб відрегулювати інформаційно-комунікаційну політику. Вперше було визнано важливу роль, яку відіграють держави-члени в поширенні інформації про ЄС. У березні 2002 Європейський Парламент схвалив доповідь, яка закликала до покращення інформаційної політики ЄС та розвитку всебічної комунікаційної стратегії. У липні 2002 Комісія поінформувала про нову стратегію інформаційно-комунікаційної політики, яка однак не змінила низьку підтримку громадськості.

Протягом останніх років інституції ЄС внесли основні зміни до комунікаційної політики. Так, у серпні 2004 році Комісія прийняла Інформаційно-комунікаційну Стратегію (Information and Communication Strategy (COM(2004) 552 final)), мета якої підтримати перехід на євро в країнах-членах, переконавши громадськість у перевагах євро й Економічного та монетарного Союзу (Economic and Monetary Union (EMU)). Основою цієї Стратегії є децентралізація та делегування ініціативи, послідовність та гнучкість послань, партнерські угоди з державами-членами та багатофункціональний мультимедійний підхід [10].

Два провальних референдуми щодо Конституційного договору (Constitutional Treaty) навесні 2005 року забезпечили політичний контекст для пришвидшення розгляду питання комунікації. Стримана реакція кількох національних парламентів на ініціативу Європейського Парламенту залучити їх до спільного дискусійного форуму про майбутнє Європи проілюструвала обмежені зобов'язання серед багатьох національних відповідальних осіб щодо активної європейської інтеграції.

У липні 2005 розпочався План Дій Комісії з покращення комунікації в Європі (The Action Plan to Improve Communicating Europe (SEC(2005) 985)), де детально перераховувалися всі спеціальні заходи покращення комунікації із громадянами, зокрема, посилення представницьких офісів Комісії, краща внутрішня координація та планування, робота над мовним питанням та презентацією, більше пунктів доступу для громадян. Його мета - започаткувати справжній діалог з громадськістю та краще враховувати її сфери інтересів у комунікаційній діяльності Комісії. В основі комунікаційної стратегії - три принципи: слухання (громадяни ЄС мають бути не лише проінформовані, але й почуті), повідомлення інформації про те, як європейські політики впливають на повсякденне життя громадян та встановлення контактів на місцевому рівні (як канали комунікації використовуються місцеві форуми та деякі ЗМІ) [8].

У жовтні 2005 Комісія розпочала «План Д для демократії, діалогу та дебатів» («Plan D for democracy, dialogue and debate»: Plan D: COM (2005) 494 final, 13 October 2005), мета якого - залучити громадян до широкомасштабних обговорень з питань Європейського Союзу, а саме: для чого він створений, куди рухається, що має робити [10]. Природно, усі ініціативи Європейської Комісії матимуть успіх лише за партнерського підходу, бо успіх залежить від участі інших інституцій та органів ЄС, національних, регіональних та місцевих органів влади держав-членів, європейських політичних партій, громадського суспільства.

8 листопада 2005 Економічний і Соціальний комітет (European Economic and Social Committee) організував форум «Подолання розриву» (“Bridging the Gap”) [4], 25 листопада Комітет Регіонів провів пленарні обговорення ключових положень майбутньої Білої Книги. Передбачалося, що всі висловлені пропозиції візьмуть до уваги.

У 2006 році Комісія запропонувала Білу Книгу з Європейської комунікаційної політики (White Paper on a European Communication Policy: COM (2006) 35 final, 1 February 2006), основна мета якої - зробити крок вперед і запросити всіх гравців запропонувати власні ідеї щодо співпраці для заповнення розриву в комунікації з громадянами [14] . На противагу Плану Дій, який був зорієнтований на покращення комунікації Комісії, Біла Книга адресується усьому ЄС, включаючи інші центральні інституції, держави-члени, європейські політичні партії та громадянське суспільство. Результатом має стати порядок денний, зорієнтований на кращу комунікацію для посилення громадського обговорення в Європі. Слід згадати, що при укладанні Білої Книги Комісія взяла до уваги рекомендації Резолюції Європейського Парламенту з впровадження Інформаційно-комунікаційної стратегії ЄС (European Parliament Resolution on the Implementation of the European Union's Information and Communication Strategy (Herrero Report, (2004/2238(INI)) [8].

У Білій Книзі Європейська Комісія пропонує фундаментально новий підхід: рішучий відхід від однобічної комунікації до посилення діалогу, від комунікації, зосередженій на інституціях, до комунікації, зосередженій на громадянах, від підходу Брюсселя до більш децентралізованого підходу. Комунікація має стати повною мірою політикою ЄС на службі громадян. Вона повинна базуватися на справжньому діалозі між людьми та політиками і на жвавих дискусіях між самими громадянами. Усі прошарки суспільства повинні мати право на чесну та повну інформацію про ЄС і бути впевненими, що їх погляди та переживання почуті інституціями ЄС.

Зважаючи на усі виклики комунікаційної політики, Європейська Комісія запропонувала цілу низку шляхів їх можливого розв'язання, а саме [14]: комунікаційний політика європейський

1. Загальні принципи та норми інформаційно-комунікаційної діяльності ЄС могли б бути окреслені в Європейській Хартії (European Charter) чи Кодексі поведінки в галузі комунікації (Code of Conduct on Communication). Мета такого документа - залучати всіх акторів (інституції ЄС, національні, регіональні та місцеві уряди, неурядові організації) до спільних зобов'язань, які базуються на добровільній основі, поважати ці принципи та гарантувати, що комунікаційна політика ЄС слугує інтересам громадян.

2. Наступним важливим кроком є забезпечення доступу громадян, що може реалізуватися через спеціальну програму в межах існуючих структур, таких як Коледж Європи (College of Europe), чи через нову структуру з метою обміну інноваційними підходами до освіти громадян. Інший важливий проект - трансформація бібліотек в цифрові пов'язані європейські бібліотеки («digitally connected European libraries»), які працюють як інформаційні та навчальні центри, гарантуючи усім громадянам вільний доступ до інформаційних технологій та релевантної інформації. Держави-члени скоординовують свої зусилля та створюють нові місця засідань, відкриті для громадян усіх поколінь та різного походження, й організовують культурні та політичні заходи, що стосуються Європи.

3. Питання залучення журналістів є наступним важливим аспектом. Європейська комунікаційна політика повинна заохочувати громадські органи на європейському, національному та регіональному рівнях постачати ЗМІ високоякісними новинами та матеріалами про поточні події, тісніше співпрацювати з теле- / радіомовниками та медіа операторами, встановити нові зв'язки з регіональними та місцевими комутативними системами, активно використовувати нові технології. Інституції ЄС повинні бути краще оснащені засобами та потужностями комунікації, чому має сприяти вдосконалення Europe By Satellite (основна увага звертається на виробництві високоякісного аудіовізуального контенту та створенні міжінституційної служби, що діє на основі професійних стандартів) та Європейська програма навчання у сфері громадської комунікації (European Programme for Training in Public Communication), за якою службовці європейських та національних інституцій могли б навчатися у сфері комунікації та медіа технологій.

4. Суттєва роль відводиться оглядам Євробарометра, які пропонуватимуть опитування та якісні дослідження комунікації ЄС. Нова мережа національних експертів з досліджень громадської думки сприятиме обміну найкращими практиками та розвитку спільної діяльності між дослідниками різних рівнів. Інституції ЄС та держави-члени об'єднують свої ресурси для створення незалежної Обсерваторії європейської громадської думки (Observatory for European Public Opinion), яка б забезпечила глибинний аналіз тенденцій громадської думки.

5. Уся окреслена діяльність має відбуватися на партнерській основі. Слід ініціювати нові, структуровані форми співпраці між національною владою у сфері публічної комунікації, щоб поділитися досвідом з питань комунікації в Європі для розвитку спільних ініціатив.

У жовтні 2007 року Комісія реформувала свою комунікаційну стратегію в «Комунікацію з Європою в партнерстві» (Communicating Europe in Partnership (COM(2007)568)), де акцент зробила на потребі сильніше об'єднати зусилля європейських інституцій та держав-членів, щоб покращити інформацію, яка пропонується громадянам на європейському, національному та місцевому рівнях. Ця нова стратегія запропонувала більшу координацію трьох основних інституції ЄС щодо комунікації, яка могла б посприяти у підписанні міжінституційної угоди для досягнення цієї мети [5].

Одним із останніх документів, що відображає профіль комунікаційної політики є «Європейські дебати» ("Debate Europe" (COM(2008)158/4)), опубліковані в квітні 2008 року. У ньому Комісія чітко вказує, що прагне здійснити План Д, акцентуючи увагу на тому, що «Д» - це «демократія», мета - надати пересічним громадянам можливість узагальнити свої ідеї та обговорити їх з тими, хто приймає політичні рішення, включаючи ЗМІ [7].

Отже, комунікація має стати повною мірою політикою ЄС на службі громадян. Вона повинна базуватися на справжньому діалозі між людьми та політиками і на жвавих дискусіях між самими громадянами. Усі прошарки суспільства повинні мати право на чесну та повну інформацію про ЄС і бути впевненими, що їх погляди та переживання почуті інституціями ЄС.

Література

1. Тихомирова Є.Б. Комунікаційна політика ЄС // Європейська інтеграція: навч. Посібник / [С.В. Федонюк та ін.]. - Луцьк: Волин. Нац. Ун-т ім. Лесі Українки, 2011. - С. 512-532.

2. Aldrin Ph., Utard J.-M. The ambivalent politicisation of European communication [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://prisme.u-strasbg.fr/workingpapers/WPDakowska.pdf.

3. An inter-institutional declaration on democracy, transparency and subsidiarity [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://aei.pitt.edu/1801/01/democracy_declaration_1993.pdf.

4. Bridging the Gap. Stakeholders forum [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.esc.eu.int/stakeholders_forum/index_en.asp.

5. Communicating Europe in Partnership [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.esc.eu.int/stakeholders_forum/index_en.asp.

6. Communication from the commission on the information strategy for the euro. (Euro Papers. 16. January 1998. Brussels. Tab. Ann. Free.) [Електронний ресурс]. - Режим доступу : http://ec.europa.eu/economy_finance/publications/publication_summary1278_en.htm

7. Debate Europe (COM(2008)158/4) [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.esc.eu.int/stakeholders_forum/index_en.asp.

8. Europa [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://europa.eu/index_en.htm.

9. Green Paper on Public Sector Information in the Information Society [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://aei.pitt.edu/1168/.

10. Legislation summaries [Електронний ресурс]. - Режим доступу:http://europa.eu/legislation_summaries/economic_and_monetary_affairs/introducing_euro_practical_aspects/l25079_en.htm.

11. Lisbon Treaty [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://europa.eu/lisbon_treaty/full_text/index_en.htm.

12. Moussis N. Access to European Union [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://europedia.moussis.eu/books/Book_2/4/10/01/03/?all=1.

13. Upson R. Information for the european citizen. ECAS (Euro citizen action service) - Режим доступу : http://www.friendsofeurope.org/Portals/6/Documents/Reports/.

14. White Paper on a European Communication Policy [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://europa.eu/documents/comm/white_papers/pdf/com2006_35_en.pdf.

Размещено на Allbest.ru