Національне питання

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК 323.1+12+13+14;

Національне питання

Навчальна стаття, написана для підручника з філософії, містить, окрім загальновідомої інформації, окремі авторські підходи до національних пробем, шо раніше у літературі не висвітлювались. Оригінально-авторською є також компоновка матеріалу та послідовність її викладу. Починаючи з визначення нації і етносу та значення мови для національної ідентифікації, у роботі наведені типи української національної ідеї. Відмічаючи, що чинником націотворення не в останню чершу виступає культура, автор перелічує відомі концепції етнгенезу українського народу. Як варіанти вирішнння національного питання, націоналізм, космополітизм та інтернаціоналізм в їхніх варіаціях становить предмет подальшого викладу. Після аналізу явища національного нігілізму, автор розглянув сутність нціональної вдачи європейських народів, включно з корінними народами України - українцями та кримськими татарами.

Ключові слова: нація, націоналізм, космополітизм та інтернаціоналізм, етнгенез, національна самоідентифікація, національний менталітет, українці, кримські татари. нація етнос мова

The article, written for the Philosophy Handbook, contains, in addition to well-known information, some of the author's own thoughts on the national problem. The author also arranged the material and determined the sequence of its presentation. By defining the nation and ethnicity and pointing out the key importance of language for national self-identification, the author further outlines the types of Ukrainian national idea. He noted that culture is a major factor in national creation. Later the author lists known concepts of ethnogenesis of the Ukrainian people. The next subject of consideration is options for resolving the national question, such as nationalism, cosmopolitanism and internationalism. After analyzing the phenomenon of national nihilism, the author highlights the essence of the national mentality of the European peoples, including the indigenous peoples of Ukraine -the Ukrainians and the Crimean Tatars.

Keywords: nation, nationalism, cosmopolitanism, internationalism, ethnogenesis, national self-identification, national mentality, Ukrainians, Crimean Tatars.

Статья, написанная для учебника по философии, содержит, кроме общеизвестной информации, собственные авторские рассуждения о национальной проблеме. Автор также упорядочил материал и определил последовательность его изложения. Дав определение нации и этноса и указав на ключевое значение языка для национальной самоидентификации, авторговорит далее о видах украинской национальной идеи. Украинцы, составляющих базовый субстрат славянства, сохранили важные лексические и грамматические черты праславянского языка, а архаичные слоиязыков многих славянских народов включают в себя слова, которые до сих пор используются в Украине. Начало формирования собственно украинского языка, по последним данным специалистов, относится к ХI ст., что делает его одним из старейших европейских языков. Среди нестандартных подходов к украинскому языку можно назвать теории некоторых известных россиян (Н. Трубецкого, Д. Святополка-Мирского) которые считали, что современный русский язык является последним украинским (Киево-Могилянским) вариантом церковнославянского языка. Что касается украинской национальной идеи, то ее либеральная ветвь возникает в рамках «громадовского социализма» М. Драгоманова. Украинскому национально-государственном бытию он отводил только форму автономного существования в составе федеративной России. Другим ответвлением украинского либерализма был «популизм» М. Грушевского, стремившегося привлечь к строительству украинского государства лишь «тружеников», настоящий «народ», а не «господ». Коммунистически-социалистический вариант украинской национальной идеи представленидеями В. Винниченко. Ему принадлежат известные слова о том, что нация без государства является искалеченным организмом. Сам он опрометчиво поверил в идеалы коммунизма и политически наивно стремился соединить украинскую национальную и коммунистическую идеи. Консервативный вариант представлен в произведениях В. Липинского, который стоял на позициях гетманства (монархизма), элитаризма, культе силы, «классократии», национально-государственной независимости и ориентации на консервативные слои населения - земельных собственников, которые являются олицетворением здорового консерватизма и традиционализма. Националистическая версия украинской национальной идеи опиралась на принципы «интегрального» национализма (ОУН С. Бандеры), у истоков которого стоял Д. Донцов. В своем главном произведении «Национализм» он утверждал, что национальная идея должна быть волевой, эмоциональной, фанатичной и безнравственной (не в плане отсутствия моральных критериев, а в плане максимального подчинения индивидуальных интересовинтересам нации). Общей чертой всех типов украинской национальной идеи является стремление к формированию условий для свободного развития украинской нации путем создания ею собственного независимого государства с одновременным вхождением его как равноправного партнера в мировое сообщество. Эти принципы в целом составляют основу современной политики нашего государства. Далее автор перечисляет известные версииформирования украинской нации. К ним относятся индоевропейская, норманнская и тюркская концепции. Согласно первой украинцы являются единственным автохтонным народом прародины всех индоевропейских народов, которая локализуется в степях Северного Причерноморья. Норманнская теория утверждает, что украинцы происходят от пришедших на Средний Днепр скандинавских народов с именем «Рось» (Русь). Антинорманнисты отрицают это, говоря, что задолго до норманнов иностранцы называли народы, жившие южнее Киева именем «Рось» и что норманны всегда приходили только на те территории, где уже были государственные структуры и развитые города. Тюркская теория считает, что Русь изначально была полиэтническим и многоязычным торговым союзом, целью которого было установление контроля над торговыми путями. В то же время она утверждает, что украинцы - это древние тюрки, которые разговаривали на славянском языке, а предшественницей Киевской Руси был Хазарскийкаганат. Но известно, что в конце 8 ст. славяне платили дань хазарам. Многими современными учеными признается индоевропейское и славянское происхождение украинцев. Историки и археологи, воздерживаясь от проведения прямых параллелей между этносами названных культур и этногенезом украинцев, считают, что этнический субстрат украинцев сложился в результате длительного взаимодействия многочисленных этносов и признают наличие этнического и культурного влияния как трипольской, так и более поздних культур на формирование протославянского этноса, определенные элементы которых стали составной частью традиционной украинской культуры. Славяне (V cт.) происходят с территории Северо-Западной Украины между Карпатами, Припятью и Средним Днепром. Однако эти же территории является ядром земель, где формировался собственно украинский народ. Поэтому есть все основания считать живших тут древних славян (антов и склавинов V-VIIcт.) праукраинцами.Следующим предметом рассмотрения в статье становятся такие варианты подхода к национальному вопросу, как национализм, космополитизм и интернационализм. Национализм в широком смысле признает нацию главной социально-политической ценностью. Внутри национализма отличаются различные его разновидности - от экстремистских до умеренных. Крайне экстремистские националистические течения - это фашизм и нацизм. Вторая разновидность национально-политической экстремы - это великодержавный шовинизм, который отрицает право других наций на существование и стремится их ассимилировать. Центристскую позицию в этом вопросе занимает собственно национализм как любовь к своему народу, который предусматривает его духовное и материальное процветание. Настоящий национализм предполагает как постулат интернациональное общение. Интер-национализм, в свою очередь предполагает существование самостийных наций, между которыми, собственно, и происходит общение. Такой тип национализма получил название национал-демократии. Если нацизм и шовинизм отрицают существование «чужих» наций, то национальный нигилизм и космополитизм отрицают или «свою» собственную нацию, или национальные формы бытия человечества в целом. В СССР лозунги «интернационализма» стали проводниками российской великодержавности, а сам он противопоставлялся национализму угнетенной нации. На индивидуально-бытовом уровне национальный нигилизм находит проявление в отказе некоторых лиц отождествлять себя с той или иной нацией.После этого автор освещает сущность национального менталитета европейских народов, включая коренные народы Украины -украинский и крымско-татарский. Исследование этой проблемы началось еще с так называемой «психологии народов», западноевропейского социологического направления ХІХ-го века, котороеутверждало, что все народы несут на своем теле и душе отпечаток особой национальной сущности. В. Липинский украинцы отличаются чрезмерной чувственностью. Д. Чижевский к чертам украинцев относил эмоциональность и сентиментальность, чувственность и лиризм, которые наиболее ярко выражают себя в эстетизме украинской жизни, проявлениями чего является своеобразный украинский юмор, один из самых глубоких проявлений артистизма украинского характера. В обобщающих работах по этому вопросу отмечается, что жизнеспособная,кордоцентричная и жизнелюбивая украинская душа, ориентированная на Волю, Правду и Судьбу, на наслаждение жизненными радостями, представляет собой эмоционально-чувственную, поэтическо-песенную целостность при ослабленной рациональной компоненте, включающей в себя идеи индивидуализма и равенства, свободолюбия и ненависти к насильственной власти. О тонкой культурности и хрупкой незащищенности крымских татар, обусловленных такими социально-историческими факторами, как восприятие ими греческого, готского и итальянского культурно-хозяйственного наследия, оставленного в Крыму, говорил М. Волошин.

Ключевые слова: нация, национализм, космополитизм, интернационализм, этногенез, национальная самоидентификация, национальный менталитет, украинцы, крымские татары.

Доповідь: Киеве, выступал (числа 20-го) на конференции вместе с М.А. Парнюком в Доме ученых по национальному вопросу по теме «Національна ідея та загальнолюдська сутність»,

Щорічно при читанні курсу з філософії для аспірантів інститутів та установ Національної академії наук України та аспірантів Одеської академії харчових технологій МОН

Публікація (скорочений варіант): Національне питання // Конспект першоджерел до кандидатського іспиту з філософії «Легендарний» (для аспірантів та здобувачів наукового ступеня кандидата наук установ НАН України) - Упорядник проф. О.С. Кирилюк - Національна академія наук України - Центр Гуманітарної Освіти - Одеська філія - Кафедра філософії - Одеса: Автограф / ЦГО НАН України, 2008 - с. - сс. 306-313.

Повний варіант: Кирилюк О. С. Етноантропологія // Філософія. Курс лекцій. За ред. проф. П. Г. Гопченка - Одеса: Од. гос. економіч. ун-тет - 2001 - сс. 199-213.

Людство в національно-етнічному аспекті не є «гомогенною масою населення», його «обличчя» складається з різноманітних національних утворень. Що таке нації як вони виникають, чим одна нація відрізняється від іншої і чому, як мають будуватися стосунки між ними, нація та держава, яке місце посідає націоналізм серед інших суспільно-політичних течій, чи мають нації історичну перспективу, як співвідносяться національне та загальнолюдське тощо? - ось основні теми, що складають проблемне поле того, що зветься «національним питанням».

Проблемність даного кола питань видно з неоднозначності його ключових понять - етносу, народності, народу, нації. Етнос - це інтегральне поняття, ним позначаються такі спільноти, як плем'я, народність та нація або народ в цілому. Так називають і спільноти, з яких пізніше виникло декілька націй, (скажімо, «слов'янський етнос»), а також конкретні нації, що мешкають в інонаціональній державі (наприклад, етнічні росіяни в Україні). В перекладі з грецької «етнос», як і його латинський еквівалент «natio», означає «народ».

Первинними формами людських спільнот були колективна родина, рід, фратрія, плем'я, народність. Рід походить від колективної родини. Екзогамна сукупність декількох родів утворювали фратрії («братерства»), з яких виникали племена. Ця етнічна спільнота вже мала свою територію, мовний діалект, міфологічно-світоглядні уявлення тощо. Внаслідок розділу або злиття племен виникли народності - історичні економічні, мовні та територіальні спільноти. З подальшим розвитком людства народності перетворилися на нації.

Нація - це спільнота людей, котра має такі ознаки, як спільні територія, економіка, культура, мова та національна самосвідомість. Останні дві є найбільш яскравими проявами національної самобутності. Нищення мови веде до зникнення нації, і саме тому великодержавні асимілятори у першу чергу прагнули позбавити українській народ його красної мови, юридично забороняючи її вживання (найбільш горезвісними є так звані валуєвський та Ємський укази). Відродження України передбачає поступове повернення нашої мови у всі сфери суспільного життя, але тривалі асиміляторські зусилля дали свої плоди. Значна кількість українців зараз спілкується між собою російською мовою. Моральний обов'язок кожного свідомого українського громадянина полягає у ствердженні своєї національно-державної гідності, у тому числі - через ствердженні рідної мови [1].

Мова - це душа народу, надійне джерело дослідження його історії. Українці, що складають базовий субстрат слов'янства, зберегли важливі лексичні та граматичні риси праслов'янської мови, а найархаїчніші шари мов багатьох слов'янських народів включають в себе слова, котрі ще й досі вживаються в Україні (ватра, вабити, важити, вилиця, ґазда, гай, гинути, голота, гуска, заскочити, злочин, квочка, комин, корисна, крок, лагодити, лаяти, люлька, муляти, напад, паша, гуня, ватра, плахта, послуга, праля, сукня, торба та інші [2].

Наша мова належить до родини індоєвропейських мов і має багато лексики, спільної з прамовою індоєвропейців та санскритом. Але не треба дискредитувати нашу мову удаваною древністю, подібно до того, як це робиться у виданій в Одесі праці Михайла Красуського «Древность малороссийкого языка» (1870 р.). І без подібних вигадок вона за об'єктивними науковими критеріями є однією з найдавніших, оскільки несе в собі майже без зміни лексеми, котрім нараховується не одна тисяча років.

Початок же формування її як національної мови за останніми даними фахівців відноситься до 11 ст., що робить українську мову однією з найстаріших європейських мов. Серед досить нестандартних підходів до української мови можна назвати теорії деяких відомих росіян (М. Трубецького, Д. Святополка-Мірського) котрі вважали, що сучасна російська мова є останнім Києво-Могилянським (українським) варіантом церковнослов'янської мови [3].

Друга важлива ознака нації - національна самосвідомість у її суспільних проявах знаходить прояв у національній ідеї. Ідея у філософському плані - це єдність поняття та дії, через що і національна ідея - це не проста сукупність постулатів. Вона виступає спонукальним чинником дій, спрямованих на ствердження національного буття і разом з цим - інтегратором нації, включаючи в себе мету її існування та спрямованість національного буття на всесвітню репрезентованість.

Українська національна ідея відбиває складність та неоднозначність процесів відродження української нації. З одного боку, ми зустрічаємося з твердженнями, що нам ще тільки треба сформувати нашу національну ідею, з іншого - що національна ідея не може бути спеціально сформована, вона має становити органічне підґрунтя життя всієї нації. Проте формулювання національної ідеї вимагає певних політико-теоретичних передумов, і тому до типів української національної ідеї відносять ліберальний, соціалістичний, консервативний та націоналістичний її різновиди [4].

Ліберальна гілка української національної ідеї виникає в межах «громадівського соціалізму» М. Драгоманова. Спираючись на принцип «бездержавності», він відводив українському національно-державному буттю лише автономну форму існування у складі федеративної Росії. Вже І. Франко з позицій федералізму переходить на позиції самостійництва. Іншим відгалуженням українського лібералізму був «популізм» М. Грушевського, що прагнув залучити до українського державотворення лише «трударів», справжній «народ», а не «панів».

Соціалістичний варіант української національної ідеї представлено постаттю В. Винниченка. Йому належать відомі слова, що нація без держави є покаліченим організмом. Сам він необачно повірив в ідеали комунізму і політично наївно прагнув поєднати українську національну та комуністичну ідеї.

Консервативний варіант представлено в творах В. Липинського, котрий стояв на позиціях гетьманства (монархізму), елітаризму, культі сили, «класократії», національно-державної незалежності та орієнтації на консервативні верстви населення - земельних власників, які є уособленням здорового консерватизму та традиціоналізму.

Націоналістична версія української національної ідеї спиралася на принципи «інтегрального» націоналізму (ОУН С. Бандери), біля джерел якого стояв Д. Донцов. У своєму головному творі «Націоналізм» він стверджував, що велика національна ідея повинна бути вольовою, емоційною, фанатичною та аморальною (не в плані відсутності моральних критеріїв, а в плані максимального підпорядкування індивідуального загальній ідеї всупереч буденним міщанським уявам).

Загальною рисою всіх типів української національної ідеї є прагнення до формування умов для вільного розвитку української нації шляхом створення її незалежної держави з наступним входженням як рівноправний партнер у світове співтовариство. Ці принципи в цілому складають основу сучасної політики нашої держави.

Існує щонайменше три концепції націогенезу (походження націй)- соціально-економічна, політико-культурна та природничо-наукова. Марксизм головним чинником націотворення вважає економічні процеси, класифікуючи історичні спільноти людей за суспільно-економічними формаціями.

Сучасний англійський соціальний антрополог Е. Геллнер [5] вважає, що вирішальну роль у процесі націотворення відіграють не економічні, а культурні чинники. В СРСР великого розголосу у 1980-ті роки зазнала концепція етногенезу Льва Гумільова, за думкою якого процес формування етносів визначається не соціальними, а природними чинниками. Етнос він розумів як структуру, котра має усталений стереотип поведінки. Сильний етнос має так звану пасіонарність (підвищену енергію). На над-етнічному рівні злиття етносів дає при позитивній компліментарності симбіоз, при негативній - химеру, при слабкій пасіонарності однієї системи - асиміляцію, при взаємно сильній пасіонарності - спалах нового етносу. Тут за допомогою своєрідних термінів пояснюються ті реальні явища, коли одні народи розчинюються в інших без залишку, інші запозичують чужу мову, передаючи етносу-підкорювачу свої виразні антропологічні риси, треті, навпаки, змінюють свій антропологічний тип, але зберігають мовно-культурну ідентичність, а четверті, не дивлячись на шалений тиск та багатовікове гноблення, зберігають і власну мову, і культуру, і антропологічний тип. Останнє безпосередньо стосується нас, українців, коли, століттями перебуваючи у складі різних держав, на величезній за європейськими мірками території, ми залишились собітотожньою нацією.

Існує чимало різних версійетногенезу українців, серед них - індоєвропейська, трипільська, норманська, тюркська теорії. Згідно з першою українці є єдиним автохтонним народом прабатьківщини всіх індоєвропейських народів, яка локалізується в степах Північного Надчорномор'я. Ю. Шилов, погляди якого фахівці вважають дещо екзотичними, твердить, що центр Арати, першої держави світу, старшої за Шумер, у 5-4 тис. до н. е. знаходився між Дунаєм та Дніпром. Зображення, що їх знайдено під Херсоном та Мелітополем, ілюструють шумерські міфи та епічні твори про бога Енліля та героя Гільгамеша. У 4-3 тисячоліттях Арата-Трипілля досягла розквіту на території сучасної Черкащини, де знаходять залишки величезних прото-міст площею понад 500 га. Деякі вчені вважають, що пізніше ця культура переходить власно до Шумеру часів Уруку.

Поширеним є погляд [6], за яким твердиться про певну спадкоємність різних культур на теренах України - тшинецько-комарівською 15-12 ст. до н. е., білогрудсько-чорноліською 11-7 ст. до н. е. (яка залишила нам збудовані для оборони проти кіммерійців «Змієві вали»), згадуваними Геродотом скіфами-орачами, (самоназва яких була «сколоти») як нащадків чорноліської культури, пшеворсько-зарубінецькою праслов'янською культурою 3 ст. до н. е., поліетнічною із включенням праслов'ян черняхівською культурою 1-2 ст. н. е. тощо. Ці племена створили слов'янську антську державу, котра пізніше, з 3-5 ст. н. е. стала основою для формування Києворуської держави. Про це красномовно говорить той факт, що, як відомо із «Слова про Ігорів похід», «готьскія красния діви поютъ время Бусово» - антського (протоукраїнсько-слов'янського) князя Буса (Боса), розіп'ятого 375 року разом із 80-ма підпорядкованими йому племінними антськими вождями готським королем Вінітаром, саме тоді, коли українці-русичі часів Ігоря зазнали поразки. Інакше кажучи, у сусідніх народів існувала багатовікова пам'ять про антів як прямих предків ранніх передукраїнців (природних руських, києворусичів). З врахуванням тогочасних форм передачі інформації треба визнати, що мали бути досить сильні причини для збереження такої пам'яті, оскільки від часів Ігоря до антів простягається майже така часова відстань, як від нас - до Ігоря.

Норманська теорія твердить, що термін «Русь», як і імена «руських» послів до Візантії мають нормандське походження, що ісламські історики завжди відрізняли русів від слов'ян. Антинорманісти заперечують це контраргументами, говорячи, що на Київщині існує чимало річок з назвою «Рось», що задовго до норманів іноземці називали народи, що жили південніше Києва на ймення «Рось», що посли із скандинавськими іменами були лише фахівцями-дипломатами, які виконували доручення «від роду руського» та що нормани завжди приходили тільки на ті території, де вже були державні структури та розвинені міста.

Сам Омелян Прицяк, котрий наводить ці дані [7], вважає, що Русь спочатку була поліетнічним та багатомовним торговим союзом, метою якого було встановлення контролю над торгівельними шляхами. Водночас він твердить, що українці - це стародавні тюрки, які розмовляють слов'янською мовою, а попередницею Київської Русі була Хозарська держава. Але ж відомо, що наприкінці 8 ст. слов'яни платили данину хозарам. Багатьма сучасними вченими визнається індоєвропейське та слов'янське походження українців [8].

Історики та археологи переважно утримуються від проведення прямих паралелей між етносами названих культур та етногенезом слов'ян (а тим більш - українців), вважаючи, що етнічний субстрат українців склався в результаті тривалої взаємодії чисельних етносів. Разом з цим вони визнають наявність етнічного та культурного впливу як трипільської, так і пізніших культур на формування протослов'янського етносу, певні елементи яких стали складовою частиною традиційної української культу¬ри. Слов'яни (5 ст.) походять з теренів Північно-Західної України між Карпатами, Прип'яттю та Середнім Дніпром. Однак ці ж території є ядром земель, де формувався власне українсь¬кий народ. Сам факт збігу кордонів слов'янської батьківщини з батьківщиною українського етносу та неперервний розвиток на цих теренах від найдавніших слов'ян (антів та склавинів 5-7 ст.) до сучасної України дає підстави вважати останніх праукраїнцями [2].

Серед найбільш поширених варіантів ставлення до нації можна виділити три головні - націоналізм, космополітизм та інтернаціоналізм.

Націоналізм у широкому розумінні визнає націю головною соціально-політичною цінністю. Всередині націоналізму вирізняються різні його різновиди - від екстремістських до поміркованих. Вкрай екстремістські націоналістичні течії - це фашизм або нацизм. Їх позиція, образно кажучи, ґрунтується на тезі: «Моя нація - найкраща в світі, всі інші нації нижчі за неї». Нацизм - це завищена надоцінка власної нації з одночасним негативним ставленням до інших націй. Другий різновид національно-політичної екстреми - це великодержавний шовінізм, який заперечує право інших націй на державне існування та прагне їх асимілювати. Гасло великодержавних шовіністів таке: «Ми це - це ми, ви - це теж ми, тільки ви цього ще не зрозуміли» [9]. Близькою до нього, але не такою відвертою є позиція, що отримала назву «націонал-патріотизму». Центристську позицію у цьому питанні посідає власне націоналізм як любов до свого народу, котрий передбачає його духовне та матеріальне процвітання (Е. Фромм). Його гасло таке: «Ви - це ви, а ми - це ми», або «Наша нація - така ж сама, як і ваша і тому має всі підстави для повноти національного існування». Справжній націоналізм передбачає як постулат інтернаціональне спілкування. Інтер-націоналізм, у свою чергу передбачає існування цілком самостійних націй, між яким, власно, і відбувається спілкування (інтер...). Такий тип націоналізму отримав назву націонал-демократії.

Якщо нацизм та шовінізм заперечують існування «чужих» націй, то спотворений «інтернаціоналізм», національний нігілізм та космополітизм заперечують або «свою» власну націю, або національні форми буття людства в цілому. В СРСР гасла «інтернаціоналізму» стали провідниками російської великодержавності, а сам він протиставлявся націоналізмові пригніченої нації. Насправді заперечення права народів на національне існування унеможливлювало сам «інтернаціоналізм», оскільки, якщо немає націй, то не може бути і будь-яких взаємин між ними. Термін «космополітизм» теж має різні значення. У еліністично-римську давнину космополітами, тобто «громадянами світу», називали себе деякі представники великих імперій, котрі не бажали ототожнювати себе з будь-якою національно-етнічної спільнотою у її складі.

Космополітичними у певному сенсі є і світові релігії, прихильники яких незалежно від їх етнічної належності вважають себе сестрами та братами.

Різнобарвні комуністичні течії, які соціально-класову ознаку людини цінують вище за національно-етнічну, теж можна вважати космополітичними, хоча за сталінських часів членів радянської єврейської антифашистської організації оголосили «безрідними космополітами». Переслідуючи націоналізм як любов до свого народу, тоталітарний режим водночас таврував і «космополітизм».

На індивідуально-побутовому рівні національний нігілізм знаходить прояв у відмові деяких осіб ототожнювати себе з тією чи іншою нацією. Але коли дехто зрікається власної нації, або говорить щось таке, нібито він за національністю є, наприклад, «одеситом», то така людина постає як індивід, позбавлений національної самосвідомості, але не національних, хай змішаних або спрощених, ознак. Ментальність, культура, побут, звички, мовний тип мислення, світобачення та багато інших рис цих людей тієї чи іншою мірою мають відому національну природу та національне походження.

Володимир (Зеєв) Жаботинський так оцінював цю проблему: «Ви такий великий у нас муніципальний патріот! Немає у всій Росії більш яскравого обривання культурної тяглості (коли колишні культурні норми пали, а нові ще не засвоєні), чим наша добра весела Одеса. Я не тільки про євреїв кажу: те ж саме з греками, італійцями, поляками, навіть з «росіянами» - адже й вони, у масі, природні хохли, тільки “пошились у кацапи”» («П'ятеро»).

Такий «містечковізм» відразу тане, як тільки ця людина попадає в інше національне середовище, де її національна належність, хай нею самою і не визнана, визначається у порівнянні з чіткою самоідентифікацією представників іншої нації. Національні нігілісти, як правило, змішують два поняття належності до нації - етнічне та політичне. Останнє передбачає національну ідентифікацію особи не за своїм етнічним походженням, а за належністю до певної національної держави [10].

Таким чином, до елементів національної ідентичності відноситься як об'єктивна належність тієї чи іншої особи до національної спільноти, так і суб'єктивні відчуття, усвідомлення цієї належності. Відсутність останньої не є ознакою того, що дана конкретна людина об'єктивно не належить до своєї нації.

Серед об'єктивних складових національної ідентифікації, що мають суб'єктивно-особистісну форму прояву, можна назвати і такий майже інтуїтивно вловимий, але досить значний її компонент, як національна вдача. Близькими до нього є такі терміни, як «дух» та «менталітет».

За В. Храмовою, «національний дух» - це комплекс психологічних настанов, стереотипів поведінки, світосприймання, що визначають особливості світобачення етносу, а «національний менталітет» - це спільне психологічне «оснащення» представників певної культури, що дає можливість звести потік хаотичних вражень у певне світобачення [11]. Всі ці моменти є відмінними у представників різних націй і тому національні особливості, що знаходять прояв у особливостях світобачення, поведінці, оцінках, формах та причинах емоційних реакцій, включно з гумором, у своїй сукупності визначають національний характер особи.

Дослідження цієї проблеми почалося ще з так званої «психології народів», західноєвропейського соціологічного напрямку 19-го століття, котрий вважав, що всі народі, завдяки єдності свого походження та довкілля, де вони мешкають, несуть на своєму тілі та душі відбиток особливої національної природи. Загальновизнаними стали такі національні риси різних народів, як німецька точність та пунктуальність, англійська самоповага та зарозумілість, французька легковажність та гедонізм, іспанська запальність, італійська нестриманість, галасливість та спонтанна пісенність, польська шляхетність, естонська непоспішливість, молдавське щиросердя, болгарська непокірність, шведськастриманість, румунська романтичність, американські свободолюбність та індивідуалізм, суперечливість та саморозірваність росіян, котрі, за М. Бердяєвим, поєднали в собі язичеське буйство та православний аскетизм, деспотизм та анархію, вільність та рабство, індивідуалізм та колективізм, жорстокість та доброту, націоналізм та універсалізм, самовихваляння та самоприниження тощо [12].

Про тонку успадковану культурність та ламку незахищеність кримських татар, обумовлену соціально-історичними чинниками, які діяли під час формування кримськотатарської нації, говорив М. Волошин. Він писав, що «для царства Гиреїв, яке сприйняло всю складну спадщину Криму з його грецькими, готськими та італійськими р у д а м и, звичайно, росіяни були тільки новим вибухом Дикого Поля. І поводяться вони так, як зазвичай поводились прибульці з Дикого Поля: жорстоко та руйнівно...

Замість пишних міст Тисячі та Однієї ночі росіяни побудували декілька убогих повітових містечок за російськими трафаретами... Древня Готія від Балаклави до Алустона забудувалась непристойними імператорськими віллами в стилі залізничних буфетів та будинків розпусти... Землю відбирали у тих, хто вмів її обробляти, а на їх місце селилися ті, хто вмів руйнувати налагоджене... Це - покажчик стилю ... російського культуртрегерства...

Кримські татари - це народ, у якому до примітивно-життєздатному стволу монголізму були прищеплені дуже міцні та відстояні культурні трунки, частково зм'якшені тим, що вони вже були раніше перероблені іншими еллінізованими варварами. Це викликало відразу чудове (господарсько-естетичне, але не інтелектуальне) цвітіння, яке доконче зруйнувало первісну расову стійкість та міцність. У будь-якому татарині відразу відчувається тонка спадкоємна культурність, проте вкрай ламка та нездатна себе зборонити. Півтораста років грубого імперського владарювання над Кримом вирвало у них ґрунт з-під ніг, а пустити нові корені вони вже не можуть через свій грецький, готський, італійський спадок...» [13].

Порівнюючи ці риси з українською національною вдачею, ми можемо констатувати, що деякі з них можуть бути віднесені і до нас, а деякі - ні. Не можна скидати з рахунку і взаємного впливу різних народів в межах їх спільного проживання. Одесити, наприклад, мають відомий «шарм», що сформувався у вирії інтернаціонального життя південного міста. Проте в його основі лежать риси базового українського субстрату міста та його передмість.

Дивно, але заснування Одеси всупереч історичним даним та принципам сучасними безбатченками прив'язується до указу цариці про заснування міста, тоді за часів царизму ніхто не заперечував того факту, що на місті „заснованої» Одеси споконвіку було містечко та укріплення, і що саме українці складали домінуючу національну складову одеських (Гаджибеївських) околиць. Так, у книзі, присвяченій століттю указу імператриці, відверто розповідається, як «перевчали» українців, що їхали в місто на торговицю. На заставі при в'їзді до міста їх питали, куди вони прямують. Почувши у відповідь «До Гаджибею», їх огрівали батогом, «перевчаючи» - «До Гадеси, до Гадеси». Лев Славін зазначав, що на Одесі, не дивлячись на всю її національну строкатість, лежить очевидний український відбиток, коли у селянському хлопці, капітані далекого плавання, університетському професорі раптом проглядає тип запорожця з козацької січової вольниці - весь цей стовп відваги, гумору, сили та поезії [14].

В. Липинський («Листи до братів-хліборобів») вважав, що нещасливе географічне положення, сприятливі дані природи, хаотична мішанина рас відтворили в мешканцях України надмірну, часто пристрасну чутливість, якої не вдержують ослаблені легкою боротьбою за фізичне існування воля та інтелігентність.

Дм. Чижевський («Нариси з історії філософії на Україні») до рис українців відносив емоційність та сентиментальність, чутливість та ліризм, котрі найяскравіше проявляють себе у естетизмі українського життя, проявами чого є своєрідний український гумор, один з найбільш глибоких виявів артистизму української вдачі.

Це були свідчення українців про самих себе. А які ж типові риси помітили в нас іноземці? У 18-му ст. англієць Дж. Маршалл у своїй «Книзі мандрів» відзначав, що «українці - це цивілізований народ, найкращі хлібороби в усій Російській імперії», а сама Україна завдяки гарному господарюванню її населення є найбагатшою її провінцією.

В. Г. Бєлінський, відвідавши Україну та під враженнями від неї не утримавшись на своїх українофобських позиціях, зазначав, що наша країна поетична і оригінальна вищою мірою, що її мешканці обдаровані незрівнянним гумором, у житті простого народу є так багато людяного, шляхетного, а любов становить чільну стихію українського життя. В енциклопедичному словнику Брокгауза та Єфрона говориться, що українці і за темпераментом, і за характером відрізняються від великоросів багатьма рисами своєї розумової та моральної ментальності, своїм ставленням до релігії, до жінки, до родини, до власності, що їх пісні, думи, поговірки, казки просякнуті іншими почуттями, думками та спогадами.

Вельми цікавими є і те, якими бачать нас іноземці за наших часів. Не так давно у США вийшла книга для американських підприємців, де розповідається про національні особливості мешканців 60-ти країн світу, у тому числі і про українців. За думкою авторів цієї книги, українці підтримують свободу дискусії та відкриті для зовнішньої інформації, проте твердо відстоюють свої погляди і здатні до конфронтації. Істина українцями встановлюється шляхом накопичення об'єктивних фактів, одначе часом аналітичні розмірковування підмінюються суб'єктивними відчуттями та емоціями, а рішення часто приймається під впливом моменту.

Вони глибоко ідеалістичні, при прийнятті рішень для них найважливішим є особистісний фактор. Українці відкидають ті форми суспільного життя, котрі вимагають підкорення. Їх незалежний характер ускладнює досягнення згоди. Вони глибоко релігійні, проте не фанатичні, оскільки прагнуть осягнути сутність віри, а не її догмати. Сильні родинні почуття допомагають їм зменшити почуття невпевненості. Поетичні за своєю натурою, вони пов'язують любов не з еротикою, а з більш філософським материнським почуттям. М'якість їх характеру знаходить прояв у шанобливому ставленні до жінок, котрі вважаються моральними лідерами нації. Українці схильні критикувати багато чого з свого життя, проте не люблять вислуховувати критичні зауваження з того ж приводу від іноземців [15].

Узагальнюючи всі точки зору на типові риси української вдачі, В. Храмова пише, що життєздатна й життєлюбна українська душа, що складає собою емоційно-чуттєву, поетично-пісенну цілісність при відсуненій на другий план раціональній компоненті, поєднуючи ідеї індивідуалізму та рівності, свободолюбність та ненависть до насильницької влади, є кордоцентричною, зорієнтованою на Волю, Правду та Долю, на насолоду життєвими радощами [11].

Література

1. Симоненко С.П. Проблеми культурної політики в Україні та світові інтеркультурні взаємодії. // Універсальні виміри української культури. Одеса: ЦГО НАН України. - 2000. - cc. 43-46.

2. Залізняк Л.Л. Первісна історія України. - К.: Вища школа. - 1999. - 263 с.

3. Барладяну-Бирладник В. Українське село - колиска національної культури та менталітету. // Універсальні виміри української культури. Одеса: ЦГО НАН України. - 2000. - cc. 197-200.

4. Лісовий В. Іван Лисяк-Рудницький: погляд на політичну думку в Україні. // Політологічні читання. 1993. - № 4. - cc. 207-226.

5. Погорілий О.І. Соціологічна думка ХХ століття. - К.: Либідь. - 1996. - cc. 208-212.

6. Бичко А.К. Етнокультурна передісторія української людності. // Філософія. - К: Либідь. - 1994, с. 219-220)

7. Прицяк О. Походження Русі. // Хроніка 2000. Наш край - 1992. - № 1-2. - cc. 17-42.

8. Довгич В. Україна - правітчизна індоєвропейців. // Космос давньої України. - К., 1992. - cc. 89-96 .

9. Кирилюк О.С. Універсально-культурні аспекти української національної екзистенції. // Універсальні виміри української культури. Одеса: ЦГО НАН України. - 2000. - cc. 49-68.

10. Кирилюк О.С. Універсально-культурні структури міфологічних підвалин масової політичної свідомості. // Універсальні виміри української культури. Одеса: ЦГО НАН України. - 2000. - cc. 24-38.

11. Храмова В. До проблеми української ментальності. // Українська душа. - К.: МП Фенікс. - 1992. - cc. 3-36.

12. Бердяев Н.А. Русская идея // Вопр. философии. - 1990. - № 1. - cc. 77-144.

13. Волошин М. Культура, искусство и памятники Крыма. // Коктебельские берега. Поэзия, рисунки, акварели, статьи. - Симферополь: Таврия. - 1990. - c. 216.

14. Див.: Барладяну-Бирладник В. Шевченкова Одеса. // Газета Чорноморські новини. 11 березня 1993 року.

15. Див. газета «Слово». Газета від 29 березня 1996 року.

Reference

1. Symonenko S.P. (2000) Problemy kulturnoi polityky v Ukraini ta svitovi interkulturni vzaiemodii [Problems of cultural policy in Ukraine and world intercultural interactions] // Universal`ni vymiry ukrainskoi kultury. Druk, Odesa - pp. 43-46.

2. Zalizniak L.L. (1999) Pervisna istoriia Ukrainy. [History of ancient Ukraine] - Vyshcha shkola, Kyїv. - 263 р.

3. Barladianu-Byrladnyk V. (2000) Ukrainske selo - kolyska natsionalnoi kultury ta mentalitetu. [Ukrainian village is a cradle of national culture and mentality] // Universal`ni vymiry ukrainskoi kultury. Druk, Odesa - pp. 197-200.

4. Lisovyi V. (1993) Ivan Lysiak-Rudnytskyi: pohliad na politychnu dumku v Ukraini. [Ivan Lysyak-Rudnitsky: A Look at Political Thought in Ukraine.] // Politolohichni chytannia - № 4. pp. 207-226.

5. Pohorilyi O.I. (1996) Sotsiolohichna dumka 20-ho stolittia. [Sociological thought of the twentieth century] - Lybid', Kyїv - pp. 208-212.

6. Bychko A.K. (1994) Etnokulturna peredistoriia ukrainskoi liudnosti. [Ethno-cultural pre-history of Ukrainian people] // Filosofiia. - Lybid`, Kyїv, pp. 219-220.

7. Prytsiak O. (1992) Pokhodzhennia Rusi. [Origin of Rus-Ukraine] // Khronika 2000. Nash krai - № 1-2. - pp. 17-42.

8. Dovhych V. (1992) Ukraina - pravitchyzna indoievropeitsiv. [Ukraine is the first homeland of Indo-Europeans] // Kosmos davnoi Ukrainy. - K., 1992. - SS. 89-96 .

9. Kyrylyuk O.S. (2000) Universalno-kulturni aspekty ukrains`koi natsionalnoi ekzystentsii. [Universal-cultural aspects of Ukrainian national existence] // Universal`ni vymiry ukrains`koi kultury. Druk, Odesa - pp. 49-68.

10. Kyrylyuk O.S. (2000) Universalno-kulturni struktury mifolohichnykh pidvalyn masovoi politychnoi svidomosti. [Universal-cultural structures of mythological foundations of mass political consciousness] // Universal`ni vymiry ukrainskoi kultury. Druk, Odesa - pp. 24-38.

11. Khramova V. (1992) Do problemy ukrains`koi mentalnosti. [To the problem of Ukrainian mentality] // Ukrains`ka dusha. MP Feniks, Kyїv - pp. 3-36.

12. Berdyaev N.A. (1990) Russkaya ideya [Russian nation-state idea] // Voprosy filosofii, # 1. - pp. 77-144.

13. Voloshin M. (1990) Kul`tura, iskusstvo i pamyatniki Kry`ma. [Culture, art and monuments of Crimea] // Koktebel`skie berega. Poe`ziya, risunki, akvareli, stat`i. - Tavriya, Simferopol` - p. 216.

14. Dyv.: Barladianu-Byrladnyk V. (1993) Shevchenkova Odesa. [Shevchenko`s Odesa] // HazetaChornomorski novyny. 11.03.1993.

15. Dyv. Slovo. [The Slovo newspaper.] // Hazeta vid 29.03.1996.

Размещено на Allbest.ru