Популізм у дзеркалі часу

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національний університет водногогосподарства та природокористування

ПОПУЛІЗМ У ДЗЕРКАЛІ ЧАСУ

Новічков Г.В., к.філос.н., доцент

Анотація

Аналізуються зміст, історичні форми, технологія та соціально-політична роль популізму.

Annotation

The sense, historical forms, technology and sociopolitical role of populism are analyzed.

Виклад основного матеріалу

Наприкінці ХХ - початку ХХІ століття популізм як явище суспільно-політичного життя людства помітно поширився і актуалізувався.

Саме ж поняття „популізм” (від латинського populus - народ) з'явилось на початку ХХ століття у Франції. Воно означало французьку літературну школу 20-х років і не мало негативного відтінку. Але з часом дане поняття набуло різного характеру, що примусило суспільствознавців шукати відповіді на запитання: що ж таке насправді є популізм у нашому житті? Позитивне це явище чи негативне? Яка його соціально-політична роль?

У Політологічному енциклопедичному словнику наводиться наступне визначення цього явища. „Популізм особливий політичний феномен, що ґрунтується на засадах інспіративного лідерства та політичної демагогії типу міфологізації, маніпулювання масовою свідомістю і громадською думкою через вираження повсякденних, а відтак обмежених і тимчасових інтересів, потреб народу для досягнення визначеної мети, як правило, пов'язаної із завоюванням або утриманням влади”(1, с.277).

По суті це визначення тлумачить сучасний популізм як своєрідну політичну технологію, що побудована на провокуванні мас на запрограмовані політичні дії. Тут народ виступає суто об'єктом політичного впливу. Такий популізм веде до нейтралізації політичної активності мас, переростання її на самостійний політичний рух або використовується в групових чи корпоративних інтересах.

Характерними ознаками такого популізму є прості політичні рішення, які ґрунтуються на низькій загальній і політичній культурі частини населення; наданні надмірної значущості другорядним політичним справам, котрі зводять політику до дрібниць; навішуванні ярликів політичним опонентам; експлуатації політичних, моральних почуттів громадян; і, звичайно, на використанні нездійснених обіцянок щодо підвищення добробуту та забезпечення процвітання народу в найближчий час.

Таким чином відбувається, маніпулювання суспільною свідомістю. Воно робиться завжди замасковано, приховано, позбавляє людей свободи у значно більшій мірі, ніж пряме примушення.

Жертва маніпуляції, - громадянин, втрачає здатність раціонального вибору, оскільки його бажання програмується ззовні. Фактично за умов маніпулятивного популізму ліквідуються конституційні права громадян, основи демократії. На їх місці виникає новий вид тоталітаризму, що замінив батіг прямого насилля соціальною демагогію з його набором „виборчих технологій”, нездійснених обіцянок, „індустрії масової культури”, телевізійною напівправдою, брехнею і т.п., що в значній мірі зумовлюються навіюванням і самонавіюванням”.

Про поведінку людини „в юрбі” писали французький соціолог Г. Лебон, австрійський психоаналітик З. Фрейд та інші. Вони вказують на „той вражаючий факт, що індивід за певних умов відчуває, думає та вчиняє зовсім інакше, ніж можна було б від нього чекати, і умовою для цього є включення його в людський натовп, який у відомий час і для певної мети організується в масу. Маса надзвичайно легко піддається впливу. Вона некритична. Імпульси, яким підкоряється маса, в залежності від обставин можуть бути або жорстокими, або героїчними, або боязкими…”(З. Фрейд).

Цікаво те, що конфортна людина, неусвідомлено підкоряючись „громадській думці” і називаючи „пряму палицю кривою” або відчуваючи запах бензину, що поширюється від води (досліди американського психолога С. Аша), суб'єктивно залишається чесною - вона дійсно усе це відчуває. Конфортна людина під впливом неконструктивної „громадської думки” чи популістської демагогії зацікавлених політичних суб'єктів не відчуває ніякого тиску на себе і щиро переконана, що її погляди, оцінки, висновки суто власні, а не нав'язані.

Не будемо спокушатися - більшість людей в тій чи іншій ситуації виявляє конформність. Доведено, що лише 20% людей відрізняються незалежністю суджень. Решта „приєднуються” до них. „Сильних лідерів серед популяції - біля 10-20 відсотків”, - писав академік А. Амосов.

Питання питань для політиків в будь-якій нестабільній ситуації, в т.ч. напередодні проведення виборів, полягає втому, за ким підуть 80 відсотків населення, оскільки підтримують політичні партії тільки 20%.

І тут включаються на повну міць усі відомі засоби політичної боротьби за маси, в т.ч. і соціальний популізм та ставка на комформізм населення. На жаль, більшість людей, перебуваючи на рівні буденної свідомості, не зовсім усвідомлюють масштаби і силу популізму з його витонченою технологією „любові до народу”. В популістському оплакуванні та засудженні бідності в країні та на намірах якнайшвидше забезпечити благополуччя народу, досягти „європейських стандартів” змагаються і „праві”, і „ліві” політичні сили, хоча між собою вони часто і не миряться. Проте в критичних ситуаціях об'єднуються, бо поодинці немають достатнього впливу і довіри в народі.

Парадоксально, але викривлення розуму та спотворення душі під впливом популістської риторики часто відбувається не тільки безболісно, але і певній мірі приємно. Люди п'ють зваблюючий хмільний напій соціальних міфів, „нових” суспільних цінностей, сподівань на краще і т.п., які замішані на дивних і приваблюючих своєю незвичайністю ідеях, на хитромудрих безсоромних вигадках, здобрюваних уїдливими словами, про те „погане”, що було чи буде, якщо популістських речників не послухають.

Протистояти лукавим популістським посягательствам зацікавлених політиканів можна лише пізнавши для початку свої слабкості, уяснивши межі своєї психологічної та ідеологічно-теоретичної незахищеності, зрозумівши, хто і для чого використовує маніпулятивно-демагогічний арсенал. Одна із зазначених людських слакбостей, як бачимо - конформізм. Будуть люди більше знати - стануть розбірливішими. І цю слабкість перетворять у свою силу, якщо оглянуться і виберуть для себе дійсно народну прогресивну політичну силу та безкорисливих, розумних і відповідальних лідерів та об'єднаються для перемоги ідеї соціальної справедливості, народного блага.

Соціальна база популізму - полікласова, гетерогенна. Його рушійну силу становлять насамперед середні верстви, декласовані маси, люмпени, які легше „ловляться” на демагогію.

Проте означений сучасний маніпулятивний зміст популізму не перекреслює того факту, що зародилось це явище з гуманних мотивів забезпечення і захисту благополуччя рядової, пересічної людини, її матеріальної та духовної гармонії. Характерним тут є намагання популізму оптимізувати принцип рівності можливостей, відповідно до якого всі люди народжуються рівними у своїй гідності і правах, помітна націленість на державне регулювання економіки, забезпечення її соціальної спрямованості, заперечення необмеженого індивідуалізму, наживи і т.п. За справедливим твердженням авторів вищезазначеного словника, такий популізм є своєрідною захисною і корегуючою реакцією на необхідність докорінних змін, що постали перед системами різних соціально-політичних орієнтацій (1, с.277). В цьому, на наш погляд, полягає його позитивна соціально-політична роль в житті суспільства. І не дивно, що в такій якості популізм невдовзі постав як політична течія та своєрідна політична ідеологія. Але про це детальніше піде мова далі. Тут же наголосимо, що в повсякденній практиці багато сучасних суб'єктів політико-владних відносин перетворили популізм на суто демагогічний засіб політичної боротьби, здобуття та утримання влади, а термін „популізм” набув виключно негативного змісту.

Існує ще один цікавий підхід до розуміння популізму американського політолога Джефрі Белла, автора книги «Популізм і елітизм». Він тлумачить це поняття як впевнену більшість людей, яка покладається на власні сили при прийнятті важливих рішень. Белл протиставляє популізм такому явищу як елітизм, тобто переконану меншість, що виступає від імені народу, контролює та керує масами, приймаючи рішення самостійно (2, с.46.).

Практично Белл, наслідуючи американську традицію, не ототожнює поняття «популіст» з терміном «демагог», у нього це поняття окреслює певну історичну хвилю політичної боротьби за рівність і свободу громадян, протистояння засиллю еліт, які можуть перетворити розвиток держави на феодальний атавізм. Народ може втратити контроль над власним життям, опинитись під впливом авторитарного примусу.

Елітаристи, навпаки, критикують популістську віру в компетентність мас, котрі подекуди, як вони вважають, гальмують процес прийняття ефективних суспільних рішень. Уряд, який покликаний вирішувати загальнонаціональні питання, починає залежати від більшості громадян, а це негативно позначається на його діяльності.

Белл пропонує компроміс між крайніми позиціями, оскільки як популізм, так і елітизм, згідно його розуміння, параметри, що сприяють зміцненню демократії. При цьому важливо усвідомити, що таке популістське бачення політичної рівності не є абсолютизацією. Дослідник не зменшує значення елітизму, а навпаки, намагається зберегти гармонійний зв'язок між владою і громадянами. В основу взаємодоповнення популізму та елітизму він покладає не моральний абсолют, а примат практичного імперативу управлінської доцільності.

У сфері соціальних стандартів популісти, згідно Беллу, схильні вважати, що громадяни самі спроможні регулювати питання створення і функціонування соціальних норм. Він наголошує на значенні громадянського суспільства, яке повинно регулювати і легітимізувати інтенції еліт. Соціальний елітаризм повинен приймати сигнали спільнот і адекватно трансформувати їх вимоги у певні норми суспільного життя. Нав'язування штучних соціальних стереотипів призводить до їх само дискредитації. Громадські популісти наголошують на необхідності дотримання прав людей, обрання власних соціальних норм, які повинні відповідати їх потребам. Вони вважають навіть корисним соціальний конфлікт, як основу гармонійного балансу сил, системи переваг. Як вирішить більшість, так і буде. Головною є система балансу інтересів різних соціальних верств.

Неважко помітити, що американський політолог Белл у своєму розумінні популізму розглядає народ як активний суб'єкт соціально-політичних відносин, на відміну тлумачення популізму як демагогічну антитехнологію, де народні маси постають суто об'єктом маніпулятивного впливу зацікавлених політичних суб'єктів.

Загалом можна стверджувати, що популізм, як в позитивній, так і негативній формах притаманний правителям, політичним лідерам, адміністраціям різних часів і народів. Брак популізму рівно, як і його надлишок, може негативно вплинути на результати політичної боротьби та ціннісні орієнтації громадян.

Зробимо невеликий екскурс в історію еволюції популізму. Адже відомо, що він побутував ще в давньогрецьких містах-полісах, Стародавньому Римі, у період Ресорджименто в Італії, в часи Великої Французької революції. Приміром, Гай Юлій Цезар завоював всенародну любов і підтримку древніх римлян тим, що „своїм старим легіонерам видав зі здобичі по двадцять чотири тисячі сестерціїв… Він наділив їх землею. Народу він роздав по десять мір зерна і по стільки ж фунтів м'яса, грошима ж по триста сестерціїв. Додатково він влаштував бенкет і роздачу м'яса… Видовища він улаштовував різноманітні: і битву гладіаторів, і театральні вистави у всіх частинах міста на всіх мовах, і скачки в цирку, і змагання атлетів та морський бій… Потім він звернувся до облаштування державних справ”(2, с.20-21).

В 90-х роках ХІХ століття у США започаткувався широкий популістичний рух за створення третьої партії - Народної (Популістської партії). Цей рух був зумовлений обезземелюванням і розоренням широких шарів американського фермерства. Тому новостворена партія рішуче відстоювала інтереси фермерів та людей найманої праці. Саме вона висунула програму, спрямовану проти банків та капіталістичних корпорацій. Популісти вимагали „дешевих грошей” (збільшення кількості грошей у обігу), дешевого кредиту, введення прогресивного прибуткового податку, націоналізації засобів транспорту та зв'язку, введення 8-годинного робочого дня для робітників.

У політичній програмі Народної партії містились також вимоги прямих виборів сенаторів, проведення референдумів з важливих питань внутрішньої політики. В американській енциклопедії професор історії Каліфорнійського університету Джон Д. Хінккс зазначав: „Звернувши увагу на зростаючу міць приватних монополій і на несприятливі обставини, від яких страждало сільське господарство, популісти зробили добру послугу. За президентів Теодора Рузвельта і Відро Вільсона чимало їх вимог були втілені в життя”.

Як бачимо, американські вчені у цілому позитивно оцінюють діяльність піонерів популістського руху у своєму суспільстві. Вважається, що саме цей рух започаткував популізм як сучасну суспільну течію та політичну ідеологію.

Політичним популістським рухом було і російське народництво. Хоча між російським та американським популізмом кінця ХІХ століття є суттєва різниця. Перший, що виникнув у нечисленному освіченому прошарку російського суспільства, не знайшов розуміння в народі і не набув бажаної підтримки. Другий, навпаки, зародився і розвивався в нижчіх шарах суспільства і, зміцнівши, плідно впливав на вищі ешалони влади. Якщо російське народництво після поразки у політичній боротьбі з часом відродилося в ідеології і практиці партії есерів, то американський популізм, домігшись відчутних результатів і виконавши більшість поставлених завдань, мирно зійшов з політичної арени на початку ХХ століття.

Популістський рух в США дав імпульс виникненню популізму і в країнах Латинської Америки. Хоча цьому сприяла також експансіоністська політика США щодо латиноамериканських держав. Тому тамтешні популісти виступали не тільки проти капіталістичної експлуатації, але й проти північноамериканського імперіалізму, боролись за націоналізацію ключових галузей промисловості та землі. Першою популістською партією в Латинській Америці стала Перуанська апристська партія, заснована в 1924 році під назвою „Американський народно-революційний альянс”. Її програма націлювала на: 1) встановлення демократії та економічне визволення трудящих; 2) надання повного рівноправ'я жінкам; 3) розвиток кооперації; 4) націоналізацію з компенсацією; 5) скликання Національного економічного конгресу; 6) створення державної фінансової корпорації.

В 30-роки ХХ століття майже у всіх латиноамериканських країнах виникли і зміцніли партії популістського типу. Зокрема, у 1930 році до влади в Бразилії прийшов Жетуло Варгас (був президентом до 1945 року), який спирався на популістський ліберальний альянс. Яскраво популістську політику здійснював уряд Ларасо Карденаса в Мексиці у 1934 - 1940 рр. Подібну політику проводили уряди Хуана Домінго Перона в Аргентині (1946 - 1955 рр. і 1973 - 1976 рр.), Алана Гарсії в Перу (1983 - 1990 рр.), Сандіністський фронт національного визволення в Нікарагуа (1979 - 1990 рр.). В наш час, початок ХХІ століття, позиції популістських партій досить сильні. Достатньо констатувати, що нині в тій же Латинській Америці - у Венесуелі, Бразилії, Болівії, Уругваї, Чилі, не говорячи вже про Кубу, президенти та уряди проголосили та здійснюють політику в інтересах широких народних мас, в ній досить помітний „лівий” ухил та антиамериканізм. Президент Болівії Ево Моралес навіть висунув ідею створення Латино-американського союзу на кштант ЄС, щоб запобігти появі загальноамериканської зони вільної торгівлі під егідою США.

Потужний елемент популізму мав місце і в більшовицькій партії Росії. Такі популістські лозунги, як „Мир - народам!” і „Земля - селянам!” згуртували навколо більшовиків багатомільйонні маси. Їх реалізація відіграла вирішальну роль у боротьбі за вплив у народі: „…Мир по телеграфу дали більшовики і солдатська маса пішла за ними”,- визнавав у своїх мемуарах П.Н. Краснов (3, с.25). Недостатнє використання популістських настроїв у значній мірі позбавило підтримки політичного опонента більшовиків в Україні - уряд Центральної Ради. Більшовикам допомагала нерішучість Центральної Ради в головних питаннях - аграрному (тільки 31 січня 1918р. був прийнятий закон „Про земельні справи”). А також у справах закінчення війни та урегулювання воєнних питань.

В новітній історії використання популістських методів характерно як для керівників авторитарних і тоталітарних режимів, так і для політичних діячів демократичних держав. Приміром, програмні настанови та дії Мусолінні і Гітлера базувались на прагненні задовольнити потреби натовпу у „хлібі та видовищах”. В теорії і практиці гітлерівського націонал-соціалізму був достатньо задіяний такий популістський прийом, як роздування шовінізму та расизму.

Постійна „гра на публіку”, бажання створити собі імідж „людей з народу”, „своїх хлопців” - подібний варіант популізму притаманний, зокрема, президентам США - Дж. Картеру, Б. Клінтону і, особливо, - Р. Рейгану.

Своєрідно визначив популізм авторитетний тижневик „Тайм”: „Популізм - це етикетка, яка охоплює несумісні політичні курси та пристрасті: серед них - „новий курс”(президента США Ф. Рузвельта); обурення споживача, спрямоване проти бізнесу; етнічна ворожість. Часто це просто фраза - виверт. Проте вона відображає дещо суттєве: політичні амбіції „маленької людини” проти високопоставлених шарів - класичну боротьбу бідних проти багатих.

Процес демократизації радянського суспільного устрою теж дав низку яскравих прикладів популізму різних відтінків. Наприклад, популістом №1 колишнього СРСР можна назвати Михайла Горбачова. Його часті поїздки по країні - своєрідне „ходіння до народу”, безпосередні апеляції до широких мас є класичним зразком вмілого застосування популістських прийомів. Багато в чому завдяки їм у перші роки перебування при владі М. Горбачову вдалося завоювати симпатії простих людей. Проте, коли його популізм не був підкріплений практичними позитивними результатами, М. Горбачов втратив реальну політичну владу.

Головний суперник М. Горбачова у боротьбі за владу Б. Єльцин також активно використовував популістські методи типу апеляції та „ходіння” до народу. Але його популізм був радикальнішим. Єльцин критикував минулу радянську партійну верхівку, до якої сам належав, обіцяв демократію та необмежений суверенітет суб'єктам російської Федерації та СРСР, насамкінець, започаткував ліквідацію соціалістичного ладу в країні та СРСР.

Якщо популізм означених політиків мав відносно зрозумілі наміри, то зовсім іншим є популізм екс-кандидата на пост президента Росії В.Жириновського. Розуміючи, що він не має ніяких шансів на перемогу на виборах, цей “друг народу” спробував зіграти на низьких інстинктах обивателів, давав заздалегідь нездійсненні обіцянки, на кшталт “залиття Росії дешевою горілкою”. Окрім того роздмухував шовіністичні настрої під гаслом “єдиної та неділимої Росії” тощо.

Не обминув популізм і українські терени. Практично усі нинішні політичні лідери, державні діячі та адміністратори широко послуговуються популістською технологією, як у виборчих компаніях, так і в повсякденно. Яскраво виражений популізм міститься і в програмах та діяльності вітчизняних політичних партій. Усі ці суб'єкти політики активно змагаються „в любові до народу”, хоча соціальні результати їхнього „змагання”, м'яко кажучи, могли б бути кращими. Достатньо звернути увагу на самі назви політичних партій, щоб побачити їх нестримне популістське бажання бути друзями народу. Наприклад, маємо: Народно-демократичну партію (двічі народну), Народний блок Литвина, Блок Народний Союз „Наша Україна”, Всеукраїнська чорнобильська народна партія „За благополуччя і соціальний захист народу” і т.д. Розповсюдженими гаслами політиків, можновладців та власників капіталу (особливо - крупного) є: „Владі - народність”, „Економіці - стабільний розвиток, громадянам - добробут!”, „Кожному - справедливість!”, „Судам - чесність!”, „Нації - духовність та освіту”, „Селу - заможність”, „Армії - професійність” і т.п. Міліардер №1, нинішній народний депутат Ринат Ахметов навіть вирік: „Не можна жити щасливим серед нещасних або багатим серед бідних”. Ось класичний зразок популістської риторики багатого серед бідних.

Постає делікатне запитання: в чому різниця між популізмом і лівими політичними течіями - комуністичною, соціалістичною, соціал-демократичною. Адже відомо, що політична ідеологія лівих, їх програмні положення в головному спрямовані на захист інтересів трудящих, людей найманої праці, „простого народу”. На наш погляд, ліві сили, хоча і послуговуються популістською технологією для підсилення свого народолюбства, набуття прихильності людей, завоювання і збереження влади, однак базуються на класовій політичній ідеології, самосвідомості класу, яка протистоїть буржуазній ідеології, існуючому суспільному ладу, вони захищають інтереси людей найманої праці, насамперед робітничого класу. Правда, такий класовий підхід зведений нанівець у сучасній соціал-демократії „правого крила”. Тобто прихильність лівих до своєї соціальної бази, їх „народність” є класово-політичною суттю лівих сил. Тоді як „народність” популістів традиційних - гетерогенна, полі- і позакласова, апелює до народу взагалі, вона не протистоїть існуючому конституційному ладу. Незважаючи на позитивні гуманістичні наміри і в ряді випадків позитивні результати, ідеологія сучасного популізму своєрідна. Вона все ж таки постає як набір демагогічних положень, гасел, нездійснених обіцянок, спрощених рішень та засобів їх реалізації. Популізмом в цьому сенсі послуговуються нині і ліві, і праві сили - останні як прихильники капіталістичних цінностей та відносин для їх збереження аж до побудови так званого „народного капіталізму”.

Особливо популістськими є центристські політичні сили і лівого, і правого толку. Сповідуючи відповідно ліву або праву ідеологію (оскільки „чистого” центру, якоїсь „ідеологічної середини”, як відомо, не існує). Але, щоб завоювати прихильність народних мас, вони, ці сили, препарують свої ідеології („ліві” чи „праві”), та програмні положення (особливо на виборах) популістською риторикою, причому в більшій мірі ніж „чисто ліві” чи „чисто праві”. Вони вдаються до декларування сумнівних компромісів, поміркованості, уникнення крайнощів тощо. Такою „золотою серединою”, пристосовницькою політикою центристи прагнуть завоювати симпатії народу і це часто їм вдається. Навіть сам термін „центризм”, щось „середнє”, має яскраво популістський характер. На перевірку центристи заводять людей в оману оскільки, залишаючись по суті тими ж „лівими” чи „правими” (у пом'якшеному вигляді), проводять відповідну політику, тільки гіршу, часто порушуючи ліві чи праві принципи. В цьому їм допомагає популістське уникнення радикальності „чисто” лівих і правих, принаймні їм так здається.

Вияви популізму сьогодні ще незвичні для більшості українського суспільства. Люди поки що не навчились відрізняти справжню щирість від добре підібраного і чітко вибудованого набору популістських прийомів, мета яких - сподобатись слухачу і глядачу. І це не дивно, оскільки таких навичків у багатьох людей просто немає.

На закінчення наголосимо, що популізм не може бути „поганим” чи „хорошим”. Важливо інше - в ім'я чого, кого і як він використовується, і що буде мати з нього народ. Нагадаємо, що у своєму вихідному, природному вигляді популізм постає як гуманне, народоблагодійне явище, ідеологія і практика якого часто результативна. В іншій іпостасі - деформованій, популізм виявляється як система демагогічно-маніпулятивних форм, методів, технологій. Його, під прапором турботи про народ, використовують у своїх інтересах суб'єкти боротьби за політичну владу і для її збереження. Така практика на сучасному етапі, на жаль, поширюється і потребує рішучого викорінення. Адже позитивний сенс популізму у політичної еліти залежить від її якості. Що стосується еліти в українському суспільстві на нинішньому перехідному етапі його розвитку, то ця еліта не є конструктивною. Дещо ортодоксально, але, на наш погляд, достатньо наближено до істини характеризує нинішню українську еліту народний депутат України Анатолій Матвієнко. Він, зокрема, зазначає: „Дослівний переклад поняття „еліта” означає „виокремлений”. Зазвичай, суспільство не мусить виокремлювати з-посеред себе гірших. На жаль наше суспільство, стверджує депутат, цього ще не усвідомило. І воно виокремлює не кращих. Злодійські групи і клани - основна характеристика нинішньої політичної еліти в Україні. Це є „чорна еліта”. У нас її достатньо. Зате гостро бракує саме інтелігентної еліти, яка б ставила реальні цінності як найвищий пріоритет. А нинішня „чорна еліта” не будує державу - вона нею лише користується, висотуючи надбане народом. Тим загальнішою є потреба залучення інтелігентної еліти до влади, до побудови нової держави європейського типу” (4, ст.6). Від себе додамо: реалізації такою елітою популізму в його найкращому розумінні.

Література

популізм політичний юрба риторика

1. Політологічний енциклопедичний словник: навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів. К.; Ґенеза, 1997.

2. Гай Светоний Транквила. Жизнь двенадцати Цезарей. М..: „Художественная литература”, 1990.

3. Революция и гражданская война. М.-Л., Госиздат, 1926.

4. Іван Дмитренко. Еліта живе для себе. Окремо від народу. Голос України, 18 листопада, 2003, №218.

Размещено на Allbest.ru