Коеволюція інститутів глави держави і парламенту в історичній перспективі
Спільна еволюція політичних інститутів глави держави і парламенту в контексті загальноприйнятої періодизації всесвітньої історії. Зародження і трансформація цих інститутів в процесі історичного розвитку до сьогоднішнього часу, співвідношення значимості.
Рубрика | Политология |
Вид | статья |
Язык | украинский |
Дата добавления | 16.03.2020 |
Размер файла | 28,2 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Размещено на http://www.allbest.ru/
Размещено на http://www.allbest.ru/
Коеволюція інститутів глави держави і парламенту в історичній перспективі
Інститути глави держави і парламенту є основними інститутами в будь-якій державі, даним інститутам присвячено досить багато досліджень в рамках різних соціогуманітарних дисциплін. Так, еволюції інституту глави держави присвячені дослідження В. Сухоноса, О. Волощука, М. Кармазіної, М. Тхаркахо, С. Пареченої, О. Підручної, Ю. Данилюка. Еволюції інституту парламенту - дослідження А. Керімова, В. Пацкана, А. Заїкіна, А. Румянцевої, С. Гризодуба. Однак в існуючих дослідженнях розглядається або окремо еволюція інституту глави держави, або окремо еволюція інституту парламенту. Досліджень, в яких розглядається спільна й взаємозалежна еволюція обох вищеназваних інститутів, до сих пір немає.
Мета статті - дослідження коеволюції (від лат. со - «спільно» і evolutio - «розгортання»), тобто спільної і взаємозалежної еволюції інституту глави держави та інституту парламенту у всесвітній історії.
Вступ. Одними з основних державних інститутів є інститут глави держави і інститут парламенту. Інститут глави держави (далі - ГД) присутній в усіх сучасних державах і в переважній кількості держав минулого, інститут парламенту завжди є вищим органом законодавчої влади у демократичних державах. Таким чином, можна зробити висновок, що інститут ГД (в різних формах: як у одноосібній, коли в якості ГД виступає одна особа - наприклад, монарх, президент, консул, так і в колективній або колегіальній, коли в якості ГД виступає група осіб - наприклад, тріумвірат, директорія, президія) іманентно властивий державі як формі організації суспільства. Що не можна сказати про парламент, який виник значно пізніше виникнення держави, перші держави не мали такого органу (але мали певні його прообрази).
Виклад основного матеріалу. На додержавному етапі, коли людство від стану первісного стада (всі члени якого знаходилися в рівних відносинах між собою - 2,5 млн р. до н. е. - 40 тис. р. до н. е.) перейшло до родоплемінного ладу (пізній палеоліт - 40 тис. р. до н. е. - 4 тис. до н. е.), прототипом ГД був племінний вождь, прототипом парламенту на даному етапі можна назвати колективні органи, створювані племенами, наприклад, рада старійшин, а також збори всіх дорослих чоловіків племені (згодом і декількох племен) - так зване віче. Влада вождя була в більшості випадків обмежена традиціями, віруваннями, в той же час рада старійшин мала в основному дорадчу функцію. Поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову гілку не існувало, наприклад, вождь міг як здійснювати повсякденне управління плем'ям (тобто виконувати функції, близькі до виконавчих), так і виконувати судові функції. Деякі автори ділять історичний розвиток влади додержавного правителя на два етапи: на першому етапі, коли люди були на стадії первісного стада, їх очолював так званий бігмен, який був так би мовити першим серед рівних, його влада не передавалася у спадок і не сакралізувалися, бігменом міг стати будь-який член племені, часто бігмена не обирали, свою посаду він отримував внаслідок певних заслуг або видатних здібностей. Потім, на родоплеменному етапі, замість бігмена главою племені став вождь, який уже володів значно більшою повнотою влади, його особистість і його владу стали сакралізувати, йому стали приписувати надприродні здібності, влада вождя почала передаватися у спадок, проте вона все ж була певним чином обмежена радою старійшин і віче. Однією з основних причин підвищення статусу вождя і його оточення є все зростаюча одночасно з економічним розвитком майнова нерівність між керівництвом племені і іншими його членами. Остаточне оформлення інституту вождества відносять до бронзової доби (3 - 1 тис. до н.е.), в той же час в залізну добу (І тис. до н.е.) виникає так звана військова демократія, при якій вождь спирається вже не на віче (роль якого нівелюється), а на військову дружину, що значно підвищує його владу [5], [3, с. 157]. Сакралізація особистості і влади вождя послужила однією з передумов для сакралізації особистості і влади монарха в подальшому. Також на стадії вождества почалося формування бюрократичного апарату, що складається з посадових осіб. Тому не дивно, що ранні держави вже мали досить складний управлінський апарат. Таким чином, структура, очолювана бігменом, характеризується вертикальною структурою влади, де основними органами управління були бігмен, рада старійшин і віче (політична вага даних органів була приблизно однакова); в той же час з виникненням вождества стала формуватися вертикальна владна ієрархія, на вершині якої стояв вождь [5].
На етапі існування перших держав (IV тис. до н.е. - I тис. до н.е.) формується інститут ГД (який в даному випадку виступає у вигляді монарха, який володіє як світською, так і релігійною владою), в той час як прототипом парламенту виступає все та же рада старійшин або народні збори, успадковані від додержавного етапу. Щодо статусу ГД в цей період сформувалися дві системи: при східної деспотії ГД мав необмежену владу, яку сакралізували, їй приписувалася божественне походження, часто сам правитель вважався живим божеством або нащадком божества (як, наприклад, єгипетський фараон); при елітарній демократії (або військовій демократії, тому що в цих державах все доросле чоловіче населення мало право носити зброю) влада ГД була частково обмежена, при цьому одними з основних обмежувачів виступали ради старійшин, народні збори і жерці (які по суті мали певну частину влади), правитель був «першим серед рівних» [6, с. 44].
На античному етапі (ХІ ст. до н.е. - V ст. н.е.) виникає демократичний лад у вигляді рабовласницької демократії в Стародавній Греції (виникла в VI ст. до н.е.). Передумовою цього є наявність у еллінських племен в давнину військової демократії. Так, в Елладі, зокрема в Афінах, військовим вождем був базилевс, який також виконував релігійні і суддівські функції, пізніше на чолі держави стають вибрані з середовища аристократів архонти; після реформ Клісфена постійний одноосібний правитель як глава виконавчої влади зникає взагалі, а управлінські функції переходять до наступних органів: центральним органом стала так звана Рада п'ятисот, що складається з п'ятисот обраних представників з десяти племен; паралельно з цим діяли народні збори, в яких міг брати участь кожен афін - ський громадянин. Тільки в надзвичайних ситуаціях влада тимчасово переходила в руки до стратега. Грецька демократія остаточно сформувалася в Афінах, в період правління Перикла і існувала з 594 по 321 рр. до н.е. Пізніше подібний політичний лад поширився і на інші грецькі поліси. На відміну від сучасних демократій, антична демократія була прямою, а не представницькою. При цьому ладі влада належала народним зборам (так званій Екклесії), в яких міг брати участь будь-який громадянин і які обирали посадових осіб, в тому числі і керівників; дані народні збори були одним з перших офіційних державних органів, який був прототипом сучасного парламенту. Функції, близькі до функцій виконавчої влади, виконував своєрідна президія Екклесії (яка нею і обиралася) - так зване Буле; основну частину судових функцій виконував суд присяжних - так звана Геліея. Тобто, основну частину історії афінської демократії там не було одноосібного глави держави. Особливістю античної демократії було те, що в управлінні державою брали участь тільки вільні повнолітні громадяни, а жінки, раби, метеки (чужинці і відпущені на свободу раби) участі в політичному житті не приймали (за деякими оцінками вільні громадяни становили тільки 15% населення Афін); участь громадян грецького поліса в управлінні було не тільки їх правом, а й обов'язком, за невиконання якої покладалися певні санкції; державна влада в античній демократії поширювалася і регламентувала всі аспекти життя населення (тобто дана демократія не була ліберальною); за часів Античності ще не було чіткого поділу влади, тому часто кожен державний інститут виконував, по-перше, основні функції - законодавчі, виконавчі або судові, по-друге, частину функцій іншої гілки влади. Подібна афінській система встановилася і в інших полісах, але були й винятки, так в Спарті (в період VI-II ст. до н.е.) правили два царі (архагета), при існуванні народних зборів і ради старійшин (так званої герусії, що складається з 28 геронтів старше 60 років і обох архагетів); при цьому архагети, герусія і народні збори перебували під контролем колегії з 5 ефорів (які самі не кім не контролювалися). У Стародавньому Римі політична система, в царський період (753 р. до н.е. - 510 р. до н.е.) відповідала періоду ранньої грецької політичної системи (посаді базилевса в Греції відповідала посада рекса), тобто там також була елітарна демократія, в республіканський період (509 - 31 рр. до н.е.) вона також практично не відрізнялася від грецької системи класичного періоду, в ній також не було чіткого поділу влади, і вищі посадові особи були виборними: грецькому архонту відповідали два римських консула (які обиралися на народних зборах), грецькому буле - римський сенат (який здійснював виконавчу владу), а грецькій Екклесії - римські коміції. У надзвичайних ситуаціях влада могла тимчасово зосередитися в руках диктатора (який відповідав грецькому стратегу). Але в імперський період (прінціпіат - I ст. до н.е. - III ст. н.е., домінат - III-V ст.) спостерігається регрес до необмеженої влади імператора (особливо в період домінанта) [4].
Що стосується періоду Середньовіччя (V ст. - XVI ст.), то в цей період влада ГД була обмежена феодальної системою і васальними відносинами, в деяких державах владу монарха обмежували колективні представницькі органи, в основному створені феодалами; необмежену владу монарх отримував тільки під час війни. Також влада правителя була обмежена по відношенню до міст, які мають Магдебурзьким правом. Паралельно з монархіями деякий період існували так звані міські республіки з аристократичною або демократичною формою правління. У цей період стали з'являтися нормативно-правові акти, в яких частково регламентувався правовий статус і повноваження, як ГД, так і представницьких органів; деякі з цих документів накладали на ГД деякі обмеження. Однією з найбільш важливих подій в історії, як інституту глави держави, так і інституту парламенту в даний період є підписання королем Англії Іоанном Безземельним під тиском повсталих баронів 12 червня 1215 року на лузі Раннімед поблизу Віндзора Великої хартії вольностей (далі - ВХВ).
Даний документ, по-перше, покладав на монарха ряд обов'язків і обмежень; по-друге, передбачав створення колективного представницького органу (так званого Комітету, що складається з 25 баронів) для контролю за діяльністю монарха (даний орган став прототипом і попередником сучасного парламенту), в разі порушень договору з боку монарха Комітет мав право застосовувати до нього певні каральні заходи, Комітету також була дана найвища судова влада в країні; по-третє, даний документ є одним з перших нормативних актів, в яких стали захищатися права особистості, так як стаття 39 ВХВ забороняла арешт і покарання особи без рішення суду. Таким чином, ВХВ є одним з перших ліберальних нормативних актів у всесвітній історії, що поклав початок формуванню обмеженої монархії і представницької демократії [4]. Після ВХВ подібні нормативні документи, в яких регламентувався статус правителя і представницьких органів, що здійснюють контроль за діяльністю монарха і частково її обмежують, стали виходити і в інших державах. Під впливом цих документів і створення станово-представницьких органів феодальну монархію замінила монархія станово-представницька (далі - СПМ) (що домінувала в ХШ-ХУ! ст.), яка передбачала функціонування при монарху колективних станово-представницьких органів (далі
- СПО), що представляють певні стани; СПО, які були попередниками сучасних парламентів, частково обмежували владу монарха, але законодавчих повноважень ще не мали, а виконували дорадчу та консультативну функцію; члени СПО, на відміну від сучасних парламентаріїв, не обиралися населенням, а призначалися.
Хоча найдавнішими парламентами в світі вважаються парламенти Острова Мен (Тінвальд) і Ісландії, (Альтинг), створені в X столітті (Тінвальд
- в 979 р, Альтинг - в 930 р), але батьківщиною сучасного парламентаризму вважається Англія (сам термін «парламент» також виник в Англії), де в 1265 р С. де Монфор створив перший парламент сучасного зразка (який був логічним наступником баронського Комітету, створеного згідно ВХВ). Білль про права, прийнятий в 1689 р відняв у короля право припиняти виконання законів без згоди парламенту, а в ХУШ ст. англійський парламент став незалежним від влади монарха. Таким чином, Великобританія - перша країна, де парламент прийняв на себе всю повноту влади, саме в цій державі виникла станово-представницька (XIII ст.), дуалістична (кінець XVII ст.) та парламентська (XIX ст.) монархія. Після створення англійського парламенту даний інститут став поширюватися і на інші держави, так в 1463 році був створений СПО в Нідерландах, а протягом XVI-XVII ст. СПО були створені в Іспанії (Кортеси) і у Франції (Генеральні штати) [4]. В ході подальшого історичного розвитку парламентаризму парламент із зібрання представників суспільства, які з'їхалися для схвалення фіскальної політики уряду, перетворився на складний політичний механізм, який аналізує різноманітні проблеми суспільного життя, пропонує і приймає рішення щодо врегулювання цих проблем [2].
В епоху Відродження (XV-XVI ст.) в політико - правовій думці виник поділ суспільства і держави, що заклало основу для законодавчого оформлення статусу глави держави і появи самого терміну «глава держави». Якщо раніше ГД розглядали як Божого помазаника, то в контексті теорії про народний суверенітет його стали розглядати як національного лідера [6, с. 58]. У період пізнього середньовіччя (XIV-XV ст.) СПМ стала трансформуватися двома шляхами, перший шлях передбачав перерозподіл повноважень на користь монарха, другий - перерозподіл повноважень на користь парламенту: в одних державах згідно з першим шляхом СПМ перейшла в абсолютну монархію (далі - АМ), період домінування якої приходиться на XVI-XVШ ст. (таким шляхом пішла Франція); в інших державах СПМ згідно з другим шляхом перейшла спочатку (в кінці XVII ст.) в монархію дуалістичну (де існує поділ влади, парламент має владу законодавчу, монарх - владу виконавчу), а на початку XX ст. в парламентську монархію, яка передбачає домінуючу роль парламенту і відсутність у монарха реальної влади, яка зосереджена в уряді (прикладом є Англія) [1]. У зв'язку з розвитком капіталістичних відносин вже з кінця XVIII ст. АМ стала приходити в занепад; економічна політика протекціонізму і меркантилізму стала вступати в конфлікт з інтересами буржуазії.
В кінці XVII ст. в результаті компромісу між феодалами і зростаючою буржуазією виникла дуалістична монархія (далі - ДМ), при якій, на відміну від АМ, діє поділ влади: законодавча влада належить парламенту, закони якого не може скасувати монарх, який має виконавчу владу. Також частково обмежено вплив як монарха, так і парламенту на судову систему. Однак розділення влад при ДМ неповне, так як недосконалий механізм стримувань і противаг: монарх має право ветувати закони, прийняті парламентом, видавати укази, які мають силу законів, а також право розпуску парламенту. По суті справи ДМ є перехідною формою між абсолютною і парламентською монархією. До першої в історії ДМ можна віднести форму правління, встановлену в Англії в результаті так званої «Славної революції» 1688 р. Обмеження влади монарха на користь парламенту були закріплені у Біллі про права 1689 р., згідно з яким король не міг без згоди парламенту видавати нові закони, припиняти дію існуючих законів, також встановлювати податки. Даний документ встановлював для парламентаріїв свободу слова і висловлення думки [4]. З цього часу можна говорити про оформлення парламентаризму як системи організації державної влади для керівництва суспільством, тобто на даному етапі відбувається перетворення парламенту в єдиний законодавчий орган в державі, з'являється право парламенту контролювати уряд, формується чітка нормативна регламентація порядку формування та режиму роботи парламенту. Даний етап також характеризується виникненням політичних партій (найвідоміші - англійські партії торі і віги). У XIX ст. парламент остаточно формується як інститут держави і єдиний законодавчий орган, склалися основні парламентські інститути. До середини XIX ст. (правління королеви Вікторії (1837-1901), яку можна назвати останнім англійським монархом, що приймав реальну участь у політичному житті країни) англійська ДМ стала переходити до монархії парламентської (далі - ПМ), монарх став призначати лідера партії, що отримала більшість в Палаті громад, прем'єр-міністром, уряд (в руках якого за цієї форми правління перейшла вся повнота вищої виконавчої влади) став нести відповідальність не перед монархом, а перед парламентом, як вищим законодавчим органом.
Сучасний етап коеволюції інститутів глави держави і парламенту можна відраховувати з 1787 року, коли в першій в історії писаній конституції - Конституції США, прийнятій в цьому році, - вперше в історії була заснована посада президента як глави держави. У той же час кількість абсолютних монархій стало різко падати. Першим падінням абсолютної монархії на даному етапі можна вважати Велику французьку революцію 1789 р. Абсолютні монархії стали замінюватися на монархії конституційні або на республіки. На даному етапі правовий статус, коло повноважень і порядок роботи ГД і парламенту стали повсюдно регламентуватися в конституціях та інших нормативно-правових актах. Внаслідок виникнення політичних партій з інституту народного представництва на даному етапі парламент перетворюється в інститут партійного представництва, парламенти отримують право контролювати уряд, внаслідок розвитку капіталістичних відносин, парламент замість функції представництва інтересів певних станів став виконувати функцію представництва інтересів буржуазії. Після Другої світової війни парламентаризм став загальносвітовим інститутом і невід'ємною частиною демократичної держави, поряд з національними парламентами з'являються парламенти міжнародні (найвідомішим з яких є створений в 1957 р. Європарламент). Парламент стає вищім органом законодавчої влади (в унітарних державах він є єдиним законодавчим органом, в федеративних державах на місцевому рівні також діють законодавчі органи, але, по-перше їх повноваження регулюються загальнонаціональним законодавством, по-друге, їх юрисдикція поширюється лише на територію відповідного суб'єкта федерації) [6, с. 93]. У сучасному світі основною і переважною формою правління стає республіка, в якій діє поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову. Сучасні республіки поділяються на президентські, парламентські і змішані. Поняття ГД отримує юридичне оформлення (його правовий статус і повноваження стали регламентуватися конституцією і іншими нормативними документами), вперше в нормативних документах виник сам термін «глава держави». Вперше даний термін був застосований в конституційної хартії, виданої королем Франції Людовіком XVIII Бурбоном 4 червня 1814 г. (ст. 4 якої проголошувала короля єдиним главою держави, що володіє законодавчою, виконавчою і судовою владою). Далі термін «ГД» став вживатися в нормативних документах інших держав. Найбільш поширеним ГД на сучасному етапі стає президент (від лат. praesidens, род. відм. praesidentis - той, хто сидить попереду), основними відмітними рисами посади президента як ГД є його виборність і обмежений термін повноважень (по крайній мірі, дані риси характеризують посаду президента в державах з демократичним політичним режимом). Хоча крім республік в сучасному світі збереглися і монархії, але основна частина сучасних монархій є парламентськими, при яких законодавча влада належить парламенту а виконавча - уряду, монарх же владних повноважень не має. Вперше офіційно посаду президента як одноособового глави держави була введена Конституцією США 1787 року, перший президент США Дж. Вашингтон зайняв цю посаду в 1789 році. Важливо відзначити, що саме в Конституції США 1787 р. вперше передбачалися вибори ГД всім населенням (спочатку з великою кількістю виборчих цензів, яка протягом подальшої історії стала поступово знижуватися). Трохи пізніше ця посада стала поширюватися і в інших країнах. У першій половині XIX ст. посаду президента ввели в Латинської Америки, а в 1848 відразу в двох європейських державах - в Швейцарській Конфедерації та у Франції [4]. Новим явищем на даному етапі стала поява після Другої світової війни парламентських республік, в яких уряд формується парламентом і несе відповідальність тільки перед парламентом. Президент має номінальну владу, реальною владою володіє глава уряду (якого в таких республіках можна вважати практичним главою держави). У той же час на сучасному етапі виникали і республіканські держави з авторитарними політичними режимами, в яких ГД отримував практично необмежені повноваження при нівелюванні ролі парламенту; новим явищем є виникнення в 1920-х роках тоталітарних режимів, в яких, вся повнота влади (що розповсюджується на всі сфери життя суспільства) належить харизма - тичному лідеру і правлячій партії (яка зрощується з державним апаратом), а парламент (якщо він є) реальної ролі в політичній життя держави не грає, нав'язується єдина загальнообов'язкова ідеологія. Можна сказати, що на сьогодні в глобальному масштабі в більшості країн домінує інститут ГД, так як кількість держав, де домінує ГД (80 президентських республік (далі - ПреР) + 5 абсолютних, 9 дуалістичних і 1 теократична монархія = 95 або 49%), перевищує загальну кількість держав, де домінує парламент і змішаних республік, в яких глава держави і парламент мають приблизно однакову силу (43 парламентські республіки (далі - ПарР) + 30 парламентських монархій + 20 змішаних республік = 93 або 47,9%). Тобто сьогодні в 95 (або в 49%) країнах домінує глава держави, в 73 (або в 37,6%) країнах - парламент, в 20 (або в 10,3%) країнах - обидва вищезазначених інститути мають приблизно рівну вагу. В даних розрахунках враховувалися тільки суверенні держави-члени ООН (193 держави) і Ватикан (який членом ООН не є), всього - 194 держави.
Висновки. Якщо проілюструвати співвідношення влади одноосібного правителя (далі - ОП) і колективних органів (далі - КО) протягом світової історії, то вийти наступна модель. У первісний час домінувала влада КО. У перших державах при східній деспотії вся влада належала ОП, а при елітарній демократії - КО. У ранній період епохи античності домінував ОП, влада яких однак була обмежена. В середині античності домінували КО, потім, в пізню античність, домінував ОП, але вже необмежено. В епоху середньовіччя ОП був обмежений феодальними, пізніше - станово-представницькими КО, а також нормативно-правовими документами. У період пізнього Середньовіччя співвідношення влади ОП і КО стало трансформуватися двома шляхами: перший шлях припускав перерозподіл повноважень на користь ОП, що призвело до формування в XVI ст. АМ; другий шлях - перерозподіл повноважень на користь КО, що призвело до формування в кінці XVII ст. ДМ (де вага ОП і КО рівна), а потім в XIX і ПМ (де домінують КО). Тому вже в Новий час ми бачимо етап домінування ОП у вигляді АМ (період XVI-XVIII ст.) і ДМ (з кінця XVII ст.). Період з кінця XVIII ст. по наш час характеризується падінням абсолютизму і зростанням ролі парламенту, республіка починає витісняти монархію і ставати домінуючою формою правління, президент - найбільш поширеним главою держави, парламент - вищим органом законодавчої влади в державі, існуючи АМ перетворюються в ДМ або ПМ. Сьогодні в більшості держав домінує ОП (кількість АМ, ДМ та ПреР перевищує кількість ПМ і ПарР).
Список використаних джерел
політичний парламент історичний
1. Баранов Н.А. Курс «Демократия: история и современность», лекция 2 «Демократические традиции Средневековья». - Режим доступу: http://nicbar.ru/politology/ study/kurs-demokratiya-istoriya-i-sovremennost/326 - lektsiya-2-demokraticheskie-traditsii-srednevekovya // Персональный сайт профессора Николая Баранова: http:// nicbar.ru
2. Баранов Н.А. Курс «Демократия: история и современность», лекция 3 «Демократия Нового времени». - Режим доступу: https://nicbar.ru/politology/study/ kurs-demokratiya-istoriya-i-sovremennost/327-lektsiya-3 - demokratiya-novogo-vremeni // Персональный сайт профессора Николая Баранова: http://nicbar.ru
3. Давыдов С.А. Сакральная власть вождя // PolitBook. 2016. №3. - Режим доступу: https://cyberleninka.ru/ article/n/sakralnaya-vlast-vozhdya.
4. История государства и права зарубежных стран. В двух частях. Под ред. проф. Крашенинниковой Н.А, и проф. Жидкова О.А. - М.: Издательская группа ИНФРА М - НОРМА, 1997. - Часть 1. - 480 с. Часть 2. - 480 с.
5. Кашанина Т.В. Происхождение государства и пра - ва / Учебное пособие / Кашанина Т.В. - М.: Высш. шк. 2004. - 325 c.
6. Сухонос В.В. Інститут глави держави в умовах республіки: конституційно-правовий та історико - теоретичний аспекти: [монографія] / В.В. Сухонос - Суми: Університетська книга, 2011. - 318 с.
Размещено на Allbest.ru
...Подобные документы
Становлення політичних інститутів. Процес інституційної трансформації. Встановлення рівноваги політичних інститутів. Витоки системи управління конфліктами. "Система управління конфліктами" як спосіб підтримки інституційної рівноваги політичних інститутів.
дипломная работа [110,7 K], добавлен 24.07.2013Аналіз процесів соціально-політичної трансформації Молдови пострадянського періоду. Процеси, які безпосередньо стосуються функціонально-динамічних характеристик політичної системи. Фактори, що впливають на трансформацію політичних інститутів суспільства.
статья [41,8 K], добавлен 11.09.2017Аналіз предмету, методу, об’єкту і суб’єкту політології - науки про політичне життя суспільства, закономірності функціонування політики, політичних систем, окремих політичних інститутів, їх взаємодію як між собою, так і з іншими підсистемами суспільства.
реферат [23,2 K], добавлен 10.06.2010Огляд основних методів порівняння в політичній науці. Історія виникнення та розвитку інституту президентства в світі. Конституційно-правовий статус президента Польщі та президента США: процедура виборів у цих двох країнах та основні повноваження.
дипломная работа [106,9 K], добавлен 11.12.2014Поняття політичної відповідальності, політичної еліти та демократичної держави. Місце політичної відповідальності еліти в системі відносин суспільства і держави, її інститути як елементи системи стримувань і противаг. Співвідношення політики та закону.
дипломная работа [95,6 K], добавлен 19.07.2016Еволюція політичних ідей від Київської Русі до козацько-гетьманської держави. Суспільно-політична думка доби українського національного відродження. Аналіз провідних ідей, сформульованих визначними мислителями на стадії еволюції морально-етичної традиції.
реферат [43,6 K], добавлен 26.02.2015Поняття функції держави. Поняття та зміст функції держави. Форми і методи здійснення функції держави в Україні. Види функцій держави. Видові групи функцій держави. Генеральна функція держави. Функції Української держави в сучасних умовах.
курсовая работа [34,3 K], добавлен 05.11.2007Лідерство як один із елементів механізму регулювання відносин індивідів, соціальних груп та інститутів у сфері політики. Три аспекти феномену лідерства: сутність, обумовлена соціальними потребами, роль лідерства у політичних системах та його типологія.
реферат [35,0 K], добавлен 23.04.2009Дослідження особливостей створення та діяльності політичних партій Європейського Союзу. Структура партійної системи європейського парламенту. Шляхи розвитку Європейської народної партій та рухів ЄС, їх ідеологічні засади. Місце молодіжних організацій.
дипломная работа [1,1 M], добавлен 20.07.2014Юридичні ознаки унітарної держави і парламентської республіки. Правовий статус Президента та парламенту Італії. Партійна система республіки. Специфіка становлення відносин країни з ЄС та її зв’язки з Україною. Загальна характеристика зовнішньої політики.
курсовая работа [54,1 K], добавлен 04.12.2014Аналіз підходів до визначення поняття "політична культура" - системи цінностей соціуму та його громадян, системи політичних інститутів і відповідних способів колективної та індивідуальної політичної діяльності. Соціальні функції політичної культури.
реферат [21,0 K], добавлен 13.06.2010Конституційний статус федерального канцлера та федерального президента Німеччини. Федеральний канцлер і уряд. Уряд місцевого рівня. Конституційний статус Парламенту ФРН. Парламентський контроль та політична відповідальність уряду.
курсовая работа [34,6 K], добавлен 10.03.2007Соціокультурні та ідейні витоки інституту соціальної держави, її значення та роль в сучасних умовах. Особливості концепції держави в контексті європейської традиції природного права, дотримання прав особи та взаємовідносин з громадянським суспільством.
реферат [25,3 K], добавлен 20.09.2010Узагальнення існуючих даних в історії створення, становлення та розвитку БЮТу. Дослідження еволюції політичних стратегій політичної сили відповідно до різних періодів її перебування при владі або в опозиції. Структура та політичні пріоритети об'єднання.
реферат [57,5 K], добавлен 17.01.2010Політична система як сукупність суспільних інститутів, правових норм та їх відносини з приводу участі у політичній владі. Моделі політичної системи, її структура і функції в Україні. Громадянське суспільство: сутність, чинники становлення і розвитку.
реферат [29,7 K], добавлен 16.04.2016Політичні ідеї даосизму. Політико-правові ідеї Конфуція. Політико-правові ідеї легізму. Визначальні чинники поступального розвитку права, його ідейних основ, принципів і інститутів, механізмів правозастосування.
контрольная работа [17,2 K], добавлен 21.09.2007Проблеми трансформації суверенітету та інституту держави-нації в умовах глобалізації та формування нового міжнародного порядку. Впровадження політичних механізмів регуляції внутрішньої та зовнішньої політики держави із врахуванням міжнародних акторів.
статья [23,4 K], добавлен 11.09.2017Поняття політики та її сутнісні ознаки. Визначення відмінності між поведінковим та соціальним підходами в поясненні природи влади. Суть формаційної і цивілізаційної типології держави. Риси громадянського суспільства. Етапи прийняття політичних рішень.
контрольная работа [97,0 K], добавлен 26.05.2016Політичний лідер як керівник держави, партії, громадсько-політичної організації, руху. Загальне поняття про пуналуальну, парну та моногамну сім'ю. Шлях суспільства до створення держави. Аналіз розвитку Афінської держави. Римська організація управління.
контрольная работа [33,4 K], добавлен 04.01.2014Політичний зміст демократії. Доктрина ліберальної демократії, її універсальність. Чи була пролетарська демократія?. Новітні концепції демократії. Законодавче конституювання відповідних інститутів демократії.
реферат [26,9 K], добавлен 29.08.2007