Політична участь як об'єкт дослідження: теоретичні аспекти

Размещено на http://www.allbest.ru/

ПОЛІТИЧНА УЧАСТЬ ЯК ОБ'ЄКТ ДОСЛІДЖЕННЯ: ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ

Олійник Н.Ю.,

кандидат політичних наук, доцент, Національний університет «Львівська політехніка» (Київ, Україна),

В статті досліджено категорію «політична участь» на основі праць зарубіжних та вітчизняних науковців. Проаналізовано та систематизовано основні теоретико-методологічні підходи та концепції дослідження громадсько-політичної участі. Охарактеризовано історичний досвід і сучасний стан її основних видів, форм та чинників, що обумовлюють характер політичної участі.

Ключові слова: політична участь, політична, активність, теорії політичної участі, механізми та чинники політичної участі, політична поведінка.

The article explores the category of “political participation ” based on the works of foreign and domestic scientists. The basic theoretical and methodological approaches and concepts of the study of socio-political participation are analyzed and systematized. The historical experience and current status of its main types, forms and factors that determine the nature of political participation are characterized.

Keywords: political participation, political, activity, theories of political participation, mechanisms and factors of political participation, political behavior.

політична участь громадський

Дослідження категорії «політична участь» як об'єкту політичної науки є особливо актуальним на сучасному етапі, оскільки, по-перше, виразно прослідковується тенденція, коли громадяни не задовольняються лише делегуванням повноважень відповідним інститутам, а прагнуть бути залученими в політичний процес, особливо якщо це стосується врахування та реалізації їхніх інтересів, тому політична участь стає основним чинником політичної суб'єктності особи. По-друге, політична участь є невід'ємною частиною людського розвитку, адже в доповіді ПРООН стверджується, що «людський розвиток -- це процес забезпечення людей більш широким вибором. Найбільш важливі елементи вибору - жити довгим і здоровим життям, здобути освіту і мати гідний рівень життя. Додаткові елементи вибору включають в себе політичну свободу, гарантовані права людини і самоповагу». Людський розвиток є процесом, що передбачає активну участь у забезпеченні справедливості та стійкості розвитку на нашій спільній планеті, участь громадян в суспільно-політичному житті [12]. По-третє, дослідження категорії «політична участь» викликає особливий інтерес, оскільки використання концептуальних схем дослідження проблем форм, видів та чинників політичної участі високорозвинених країн усталеної демократії є корисним при дослідженні громадсько-політичної участі в Україні.

Необхідність науково-дослідного аналізу та систематизації основних теоретико-методологічних підходів та концепцій дослідження громадсько-політичної участі, здійснення характеристики історичного досвіду і сучасного стану її основних видів, форм та чинників, що обумовлюють характер політичної участі зумовили вибір теми та визначили мету статті.

Перший ґрунтовний аналіз категорії «політичної участі», був даний в роботі Г Алмонда і С. Верби «Громадянська культура» (1963), де ця категорія була введена в дослідження в якості індикатора політичної культури [1]. Аналізом категорії політичної участі також займались М. Гоел, Ф. Грінстайн, Р. Даль, Р Кловард, М. Конвей, С. Ліпсет, Х. Макклоскі, Л. Мілбрайт, Р. Мілс, Н. Най, Ф. Півен, С. Хантінгтон та ін.

В зарубіжній і вітчизняній літературі існує значна кількість визначень категорії «політична участь», але не існує єдиної загальновизнаної дефініції. Це пояснюється різноманіттям самого явища і використанням різних методологічних підходів для його пояснення, наприклад з точки зору спрямованості політичної участі, її визначення можна умовно розглядати в рамках двох основних підходів -- урядовоцентричного і суспільно-ціннісного. Прихильники першого підходу (Л. Мілбрат, Г Макклоскі, С. Верба, Н. Най, Ґ. Перрі, С. Гантінґтон, М. Конвей, Е. Мюллер та інші) вважають, що політична участь - це дії громадян спрямовані насамперед на урядовців та урядування, з метою прямого чи опосередкованого впливу на відбір державних управлінців та їхню діяльність. Прихильники другого підходу (Б. Епштейн, С. Розенстоун, М. Гансен, Н. Теске та ін.) розглядають політичну участь громадян як діяльність, за допомогою якої можна впливати на розподіл суспільних благ і суспільних цінностей діяльності, спрямовану не стільки на уряд, скільки на пошук колективного взаєморозуміння в суспільстві [3]. Збагнути сутність політичної участі, на нашу думку можна через поєднання цих двох підходів.

У найбільш загальному плані політичну участь можна визначити як залученість людини в громадське життя, в політичний процес в цілому, а також інтенсивність її залучення в рамках окремих форм політичної діяльності.

Британський дослідник Ґерайнт Перрі розглядав проблему визначення політичної участі у тісному зв'язку з проблемою призначення політичної участі у демократичному суспільстві. На його думку більшість теорій політичної участі можна віднести до двох груп, які він називає «двома стилями мислення про участь»:

1) «інструментальні теорії», які розглядають політичну участь як засіб досягнення певної обмеженої мети, наприклад кращого захисту особистих чи групових інтересів, така участь основної маси “політичного населення” є найефективнішим засобом проти тиранії чи для протистояння бюрократії і централізації;

2) «теорії розвитку», за якими політична участь є суттєвою частиною розвитку людських здібностей, частково є засобом цього розвитку, а частково частиною процесу розвитку, така участь «напружує» особу, змушуючи її розвинути свої приховані якості [9].

Політична участь як залученість громадян у владно-політичні відносини проявляється на двох рівнях: 1) вербально-емоційному, що характеризується передусім певним ступенем загального інтересу громадян до подій, які відбуваються в державі, рівнем і характером політичної поінформованості та компетентності; 2) інструментальному, який пов'язаний з активною політичною діяльністю громадян [4, с. 282]. Цей другий рівень і є політичною активністю.

Класичною теорією політичної активності є модель участі створена С. Вербою та Н. Наєм, які базовими факторами політичної активності вважають соціально-демографічні характеристики населення. Іншою загальновизнаною теорією є когнітивна модель участі, у якій за основу взято внутрішній світ, суб'єктивні уявлення про зовнішню реальність, якими люди керуються по- різному. Ще однією фундаментальною концепцією політичної активності є ціннісна модель, яка акцентує увагу на впливі певних цінностей на залученість в політичний процес. Також популярною є концепція, так званої, депривіації, заснована на припущенні про те, що соціальне самопочуття детермінує схильність до різних форм політичної активності (наприклад, високий рівень незадоволення впливає на схильність до участі в протестних видах політичної активності) [4, с. 281]. Можна стверджувати, що усі вище описані концепції доповнюють одна одну, оскільки пересікаються у своїх концептуальних висновках.

В зарубіжній і вітчизняній науковій літературі також не існує єдиної класифікації форм політичної участі, зокрема виділяють індивідуальну та колективну політичну участь, організовану та неорганізовану, автономну (добровільну) та мобілізовану (примусову), традиційну та інноваційну, легітимну та нелегітимну, інституціоналізова- ну (голосування, участь у діяльності політичних об'єднань) та неінституційну (масові заворушення, діяльність у незаконних угрупування тощо). Політичну участь також розрізняють за тривалістю та циклічністю дії, поділяючи її на постійну та епізодичну, на пряму та опосередковану. Політичну участь можна класифікувати і за рівнем активності громадян: пасивна (участь у голосуванні) та активна (діяльність у виборних органах влади, участь у політичних об'єднаннях, лобістська діяльність, участь у політичних демонстраціях, професійні дії політиків).

При розгляді політичної участі з точки зору різних форм громадсько-політичної активності необхідно врахувати запропонований Л. Мілбрайтом поділ політичної участі на: конвенційну, яка формується відповідно до норм права або традицій, котрі регулюють участь людей у політиці у даному режимі; неконвенційну, яка порушує норми моралі і закону та виражається в прямих колективних діях, котрі суперечать системі представництва інтересів.

В оцінці бажаних масштабів політичної участі існують два основні підходи: учасницької (партисипаторної) демократії (Б. Барбер, К.Пейтмен, М. Вольцер та ін.) та елітарної демократії (Й. Шумпетер, К. Поппер тощо). Представники першого підходу вважають, що розширення громадянської участі призводить до демократизації суспільства, соціальної емансипації і самореалізації особистості, а також завдяки участі громадян забезпечується максимальне врахування їх інтересів і долається політичне відчуження.

Представники концепції елітарної демократії вбачають у надмірному розширенні політичної участі загрозу сформованим демократичним інститутам і вважають, що на процес прийняття політичних рішень повна впливати меншість, яка краще поінформована і більш ефективно підтримує демократичні цінності [6, с. 34-35].

В сучасних емпіричних дослідженнях виокремлюються кілька основних підходів, які пояснюють механізми та чинники політичної участі:

1. Структурний підхід, який пояснює громадсько-політичну участь соціальними розколами, що виникають внаслідок суперечностей інтересів великих груп людей, та зумовлені соціальною стратифікацією за різними ознаками, тому соціальні конфлікти набувають політичних форм. Так, згідно теорії соціальних розколів (С. Ліпсет та С. Рокан) політична поведінка зумовлена не свідомими політичними перевагами, а приналежністю до великих соціальних груп, що сформувалися внаслідок різних відмінностей або й соціальних конфліктів [14]. Отже, політична поведінка зумовлена проявом солідарності та ідентифікації з групою.

2. Соціоекономічний підхід, за яким громадсько-політична участь зумовлюється насамперед соціоекономічним статусом. Високий соціоеконо-мічний статус зумовлюється розподілом соціальних ресурсів, таких як: освіта, що дає доступ до інформації; гроші, наявність яких вивільняє час для зайняття політикою; високий соціальний статус і престиж, до носіїв яких влада дослухається охочіше; і нарешті, деякі поведінкові навички, наприклад здатність грамотно викладати свої вимоги в доступній формі, прийнятній для політиків і чиновників., який традиційно обраховується як похідний доходу, професії, рівня освіти тощо. Також це сприяє засвоєнню необхідних норм та моделей політичної поведінки (включно з відчуттям громадянського обов'язку), які можуть виступати мотивами залучення особистості в політику, що дає змогу набути досвід і необхідну підтримку з боку офіційних структур.

3. Соціально-психологічні концепції стверджують, що серед різноманітних чинників, які здійснюють вплив на громадсько-політичну активність, найбільш важливими є політична ефективність (відчуття громадянами можливості впливу на політичний процес), політична залученість (проявляється через інтерес до політики та компетентність), політична довіра, яка зумовлює конвенціональні форми громадянсько-політичних дій, а політична недовіра - не конвенціональні [8, с. 152-154].

4. Культуралістський підхід акцентує увагу насамперед на важливості соціалізації при формуванні соціальної ідентифікації та активності в громадсько-політичній сфері. Політична поведінка також зумовлюється культурно-ціннісними змінами викликаними процесами модернізації та економічного розвитку [13, с. 310].

5. Теорія соціального капіталу стверджує, що громадсько-політичну активність зумовлює нагромаджений соціальний ресурс, а саме перебування в неформальних мережах, діяльність у громадських організаціях та довіра до людей і соціальних інститутів [2].

6. Теорія мобілізації ресурсів пояснює залежність ефективності громадянської активності та соціальних рухів від нагромаджених ресурсів (грошей, статусу, навичок, освіти, знань, зв'язків доступу до ЗМІ тощо). Тому тривалість та характер політичної участі залежать від змісту нагромаджених ресурсів та становища індивіда в соціальних мережах [5].

Російський дослідник Д. В. Гончаров, вважає, що участь у політиці обумовлюється дією таких трьох факторів - індивідуальних умов соціалізації, мобілізацією індивідів з боку політичних сил, соціально-економічним розвитком нації. Зв'язок між соціально-економічним розвитком та рівнем участі відображає модель «стандартної соціоекономічної мобілізації». Збільшення рівня соціально-економічного розвитку призводить до ускладнення громадянських установок індивідів, і згодом до розширення масштабів участі. Позитивний вплив здійснюють зростання прибутків, збільшення освітнього рівня, становлення сучасної системи професійних ролей і структури зайнятості [10, с. 172].

В зарубіжних дослідженнях виділяється різна кількість конвенційних форм залученості особи в політичний процес: від чотирьох у Л. Мілбрата [15] до дванадцяти у С. Верби та Н. Ная [11]. Американські дослідники С. Верба та Н. Най виділяють такі форми політичної участі характерні для американського суспільства: 1) регулярна участь у голосуванні на президентських виборах; 2) постійна участь у місцевих виборах;

3) активна участь у діяльності однієї організації, зайнятої проблемами спільноти; 4) активна діяльність у вирішенні деяких проблем спільноти; 5) спроби переконати інших у доцільності участі в голосуванні; 6) активна робота хоча б іноді на користь тих чи інших партій або кандидатів на виборах; 7) контактування з представниками місцевого керівництва з приводу якоїсь проблеми; 8) присутність хоча б на одних політичних зборах або з'їзді за останні три роки; 9) контактування з представником керівництва штату або держави з приводу якого-небудь питання; 10) участь у створенні групи або організації для вирішення деяких проблем місцевого значення; 11) грошова підтримка партії або кандидата під час виборчої кампанії; 12) членство в політичному клубі чи організації. Але більшість даних форм політичної участі через якісно інші культурні та соціально-економічні особливості не є характерними для українського суспільства, тому існує необхідність виділення форм політичної участі, які є найбільш типовими традиційними та широко поширеними і схвалюваними в нашому суспільстві.

На нашу думку, найбільш адекватною для українського суспільства є класифікація представлена у вітчизняній науковій літературі, за якою виділяють наступні рівні і форми політичної участі на підставі об'єктивних характеристик політичної діяльності та суб'єктивного сприйняття політики людиною, її розуміння власної ролі в ній:

1. Реакція (позитивна чи негативна) на імпульси, що виходять від політичної системи, від її інститутів або їх представників, не пов'язана з необхідністю високої активності людини; епізодична участь у політиці.

2. Діяльність, пов'язана з делегуванням повноважень: участь у виборах (місцевого або державного рівня), референдумах і т.д.

3. Участь у діяльності політичних і громадських організацій: партій, груп тиску, профспілок, молодіжних політичних об'єднань та ін.

4. Виконання політичних функцій у рамках державних інститутів, включаючи засоби масової інформації.

5. Професійна, керівна політико-ідеологічна діяльність.

6. Участь в позаінституційних політичних рухах і акціях, спрямованих на докорінну перебудову існуючої політичної системи [7, с. 178-179].

Отже, можна стверджувати, що в науковій літературі існує значна кількість визначень категорії «політична участь», проте не існує єдиної загальновизнаної дефініції. З точки зору спрямованості політичної участі, її визначення можна умовно розглядати в рамках двох основних підходів -- урядово-центричного і суспільно-ціннісного. Політична участь як залученість громадян у владно-політичні відносини проявляється на двох рівнях: вербально-емоційному та інструментальному, який і є політичною активністю. На основі аналізу наукової літератури можна виділити такі основні моделі політичної активності: класична, когнітивна, ціннісна, депривіації, які доповнюють одна одну, оскільки пересікаються у своїх концептуальних висновках. В оцінці бажаних масштабів політичної участі існують два основні підходи: учасницької (партисипаторної) демократії та елітарної демократії.

Список використаних джерел

1. Алмонд Г. Гражданская культура и стабильность демократии / Г. Алмонд, С. Верба // Политические исследования. - 1992. - № 4. - С. 122-135.

2. Демків О. Соціальний капітал: теоретичні засади дослідження та операціональні параметри / О. Демків // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. - 2004. - № 4. - С. 99-111.

3. Клюенко Э. Политическое участие: теория, методология и изме-рение с применением метода шкало- граммирования по Гуттману / Э. Клюенко // Социология: теория, методы, маркетинг. - 2005. - № 4. - С. 46-72.

4. Лисеенко Е.В. Политическое участие населения Украины: особенности, характер, формы / Е.В. Лисеенко // Методология, теория и практика социологического анализа современного общества: сб. науч. работ. - Х.: ХНУ им. В.Н. Каразина. - 2010. - Вип. 16. - С. 281-284.

5. Олсон М. Логіка колективної дії: суспільні блага і теорія груп / М. Олсон. - К.: Лібра, 2004. - 271 с.

6. Основи демократії: підруч. для студ. вищих навч. закладів / за заг. ред. А.Ф. Колодій. - 3-є вид., онов. і допов. - Львів: Астролябія, 2009. - 832 с.

7. Політологія: підручник / за ред. О.В. Бабкіної, В.П. Горбатенка. - К.: ВЦ «Академія», 2006. - 568 с.

8. Резнік О.С. Пояснювальні можливості теоретичних підходів до вивчення чинників громадянських практик / О.С. Резнік // Український соціум. - 2009. - № 4 (31). - С. 150-159.

9. Скоблик В. Визначення політичної участі в працях британських політологів 1970-х - 1990-х рр. [Електронний ресурс] / В. Скоблик // Науковий вісник Ужгородського університету. Серія: Політологія, Соціологія, Філософія. - 2009. - № 11. - С. 67-71. - Режим доступу до джерела: http://nbuv.gov.ua/portal/natural/Nvuu/ PSF/2009_11/Skoblyk1.pdf

10. Холмская М.Р. Политическое участие как объект исследования / М. Р. Холмская // Политические исследования. - 1999. - № 5. - С. 170-177.

11. Dahl R. Democracy in the United States: Promise and Performance / R. Dahl. - Chicago, 1972. - р. 95.

12. Human Development Report 1990 // New York, Oxford, Oxford University Press 1990 [Електронний ресурс]. -- Режим доступу: http://hdr.undp.org/en/reports/ global/hdr1990

13. Inglehart R. Modernization, Cultural Change, and Democracy: The Human Development Sequence / R. Inglehart, C. Welzel. - Cambridge: Cambridge University Press, 2005. - 333 p.

14. Lipset S.M. Cleavage Structures, Party Systems and Voter Alignments / S.M. Lipset, S. Rokkan // Consensus and Conflict: Essays in Political Sociology. - New Brunswick: Transaction Publishers, 1985. - P. 113-186.

15. Milbrath L. Political Participation / L. Milbrath // The Handbook of Political Behavior / еd. by S. Long. - New York, 1965. - Vol. 4. - P. 198-207.

Размещено на Allbest.ru