Наукові підходи до типологізації політичної культури

Размещено на http://www.allbest.ru/

Наукові підходи до типологізації політичної культури

Зміст

Вступ

Розділ 1. Політична культура як суспільно-політичний феномен

1.1 Сутність категорії політична культура

1.2 Історична еволюція поняття політичної культури

Розділ 2. Особливості типології політичних культур

2.1 Характеристика цивілізаційного підходу до виокремлення типів політичної культури

2.2 Типологія Г. Алмонда та С. Верби

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Політична культура визначає рівень розробки і обґрунтованості державотворчих цілей, впливає на залучення громадян держави до політичного процесу, забезпечує розвиток політичної свідомості і її соціальну направленість, прискорює процес входження певної політичної системи в фазу завершення державної структури управління, здатної забезпечити стабільність усіх сфер політичного життя. Дослідження типологізації політичної культури є актуальним через трансформаційні процеси, що відбуваються в сучасному українському суспільстві.

Мета дослідження полягає у визначенні наукових підходів до типологізації політичної культури.

Окреслена мета зумовлює необхідність вирішення таких завдань:

- дослідити сутність категорії політична культура;

- проаналізувати історичну еволюцію поняття політичної культури;

- охарактеризувати цивілізаційний підхід до виокремлення типів політичної культури;

- дослідити типологію Г. Алмонда та С. Верби.

Об'єктом дослідження є політична культура як суспільно-політична категорія.

Предметом дослідження є особливості наукових підходів до виокремлення типів політичної культури.

Методи дослідження. Дане дослідження базується на використанні комплексу загальнонаукових (аналіз і синтез, збір, обробка та аналіз матеріалів з даної тематики, метод узагальнення) і спеціальних методів (системно-аналітичного аналізу). Так, для аналізу концепцій типологізації політичної культури використовувався системно-аналітичний метод.

Наукова новизна роботи визначається тим, що в ній зроблена спроба комплексного аналізу наукових підходів до типологізації політичної культури.

Практичне значення одержаних результатів полягає у тому, що висновки дослідження можуть бути використані для подальших досліджень загальнотеоретичних проблем типологізації політичної культури. Основні положення та висновки роботи можуть використовуватися в навчальному процесі, зокрема під час викладання таких курсів, як політологія, теорія політики, політичні системи та режими.

Структура роботи зумовлена її метою та завданнями і складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел (22 найменування). Загальний обсяг роботи становить 33 сторінки, з яких 30 - основний текст.

Розділ 1. Політична культура як суспільно-політичний феномен

1.1 Сутність категорії політична культура

Надзвичайно важливий вплив на політичні процеси, що відбуваються у суспільстві, здійснює політична культура. Саме від рівня цієї культури залежить характер політичної поведінки людей, якість і специфічне забарвлення політичного життя суспільства. Адже в політиці, як і в інших сферах, людина діє, керуючись своїм світоглядом, який в свою чергу детермінований політичним буттям і соціокультурним середовищем.

З часу переходу до демократії й ринкових відносин серед ключових понять політологів були: «правова держава» й «громадянське суспільство», то нині на передній план все більше висувається поняття «політична культура». Це у якійсь мірі пояснюється завищеними сподіваннями громадян щодо темпів і самої процедури побудови в Україні демократичної, соціальної і правової держави [11, с. 83].

Категорія «політична культура» відносно нова в системі політичної науки. Започатковує її теоретичну рефлексію німецький філософ Й. Г. Гердер (кінець XVIII ст.). Однак, вперше поняття політичної культури отримало глибоке концептуальне осмислення в роботах Г.Алмонда і С.Верби. На їх думку, політична культура - це сукупність політичних орієнтацій, тобто позицій щодо політичної системи і її різних частин (соціальних об'єктів і процесів), а також позицій щодо власної ролі в цій системі [17, с. 12].

Враховуючи той факт, що в поняття політичної культури входить широкий ряд різних суспільно-політичних явищ, в контексті даної статті пропонується звузити дане поняття. По-перше, з трьох рівнів політичної культури, виділених Г.Алмондом і Б.Пауеллом, тут розглядається тільки рівень політичної системи, на якому важливу роль грають «погляди громадян і політичних лідерів на ті цінності і організації, які складають політичну систему» [18, с. 41]. До них відносяться, перш за все, такі політичні інститути як держава і політичні партії, а також національне співтовариство і національна ідентичність. По-друге, в нашому випадку політична культура отримує специфічне трактування і інтерпретується як така сукупність позицій, яка, унаслідок певних історичних подій і/або сталих політичних традицій, чинить той або інший вплив на легітимацію партійного правого радикалізму як законного учасника політичного процесу.

На думку іншого науковця Л. Дитмера, у політичній культурі є те, що належить «культурі» і не дозволяє зводити її ні до «політичної структури», ні до «політичної психології». Основою аналізу політичної культури є символи, оскільки за допомогою них люди виражають один одному свої почуття і цінності. І тому політична культура - це система політичних символів, певна семіологічна система, яка передбачає семантичний аналіз змісту політичних символів та понять і включається до більш широкої системи - системи політичної комунікації. Інші дослідники, наприклад, Є. Вятр і Д. Пол вважають, що поряд зі «зразками» політичної свідомості до політичної культури повинні бути включені обов'язково і «зразки» політичної поведінки [5, c. 27].

Характеризуючи поняття політичної культури І. Федірко зауважує, що як продукт історичного розвитку суспільства, політична куль тура синтезує в собі політичну свідомість, діяльність і поведінку людей у сфері владних відносин. Вона є якісним показником способу політичної поведінки й діяльності громадян, що реалізуються у певних культурних цінностях (політичних знаннях, соціальному досвіді, в зразках поведінки, закріплених у звичаях, законах, моральних нормах).

Політична культура суспільства виявляється у функціонуванні політичних інституцій, реальних суспільних відносинах, а показниками культури виступають, зокрема, якість прийняття політичних рішень, електоральна поведінка суб'єктів політики, характер взаємодії політичних інститутів. Формування політичної культури є склад ним процесом інтеріоризації та екстеріоризації соціальних цінностей, політичних знань і досвіду, соціальної активності громадян” [14, с. 793].

У широкому розумінні політична культура передбачає базові знання про суспільство, які визначають ціннісні орієнтації, політичну поведінку громадян. У вужчому значенні - це культура політичного мислення, спілкування, поведінки еліти й громадян як суб'єктів політичного процесу. Політичну культуру можна назвати генетичним кодом розуміння нації, яка сприяє формуванню свідомості людей, утвердженню владних інститутів, забезпеченню тяглості державотворчих традицій. На основі її ґрунтовного вивчення можна пізнати особливості життя суспільства, глибше зрозуміти сутність його політичної системи, визначити її характер та дослідити перспективи розвитку [6, c. 278].

Поширена інтерпретація поняття «культура», у тому числі «політична культура», яка складає його основну частину, полягає в такому: «У людей в процесі навчання та накопичення ними власного досвіду формуються більш-менш сталі, типові для певної спільноти «зразки» орієнтацій відносно політичної системи, її інституцій, інших учасників політичного процесу, а також відносно самого себе».

Американський політолог Л. Пай вважає, що «ці орієнтації, які задають порядок та надають значення політичному процесу та управляють поведінкою в політичній системі, і є політичною культурою». Тобто політична культура є спільною частиною існування двох соціальних систем: політичної та культурної. Через свій політичний зріз культура суспільства впливає на характер політичних стосунків, а ті, у свою чергу, справляють зворотний вплив на культуру суспільства. Як частина культурної системи суспільства політична культура охоплює культурні елементи, які стосуються політичних процесів. У той же час політична культура як чинник політичної системи концентрує в собі соціально-психологічні чинники політичного життя [22, c. 7].

Політична культура, за визначенням Л. Даймонда, - це властиві певному народові погляди, настанови, цінності, ідеали, оцінки політичної системи своєї країни та своєї ролі у цій системі. Л. Даймонд відмічав, що говорити про політичну культуру нації можна, якщо розуміти її як суміш чи рівновагу різних субкультур в межах однієї країни; різниця між основними культурними стереотипами часто більша в межах однієї нації, аніж між ними [7, с. 884, 885].

Сучасний російський політолог Л.Іонін пропонує таке визначення поняття «політична культура» : «це сукупність настанов, вірувань, почуттів та всього іншого, які надають політичним явищам порядок та сенс та у підсумку управляють поведінкою. Вона включає в себе, відповідно, політичні ідеали та норми. Вона представляє собою, так би мовити, суб'єктивний вимір політики. Це політичне в індивідах. Вона пов'язує особу та політичні інститути, особу та політичну систему. Це доволі загальне та не завжди визначене поняття. Щоб відчути, що таке політична культура, можна назвати теми, які підходять під названу рубрику: політичні традиції, політичні ідентифікації, притаманні класам та групам типи політичної поведінки, формальні та неформальні аспекти політичного процесу, ступені знання або незнання політичних зв'язків та процесів, політичні забобони, політичні оцінки і т.д. і т.п.» [9, c.127].

На думку українського дослідника І. Поліщука, політична культура - це сукупність типових, відносно сталих знань, уявлень, настанов, переконань, цінностей, орієнтацій, зразків поведінки, символів, яка склалася внаслідок історичного досвіду попередніх генерацій національної (соціальної) спільноти, транслюється від покоління до покоління, але має істотний трансформаційний потенціал та виявляється в діяльності суб'єктів політичного процесу і функціонуванні політичних інститутів.

Зі структурного погляду політична культура - це єдність політичної свідомості та політичних знань, а також політичної поведінки і політичних дій. У свою чергу, політична свідомість та політична поведінка громадян також мають свою внутрішню структуру. У цьому контексті доцільно нагадати, що політична свідомість - це духовне утворення, яке включає політичні ідеї, погляди, уявлення, традиції, соціально-політичні почуття народу, які відбиваються на найбільш істотних економічних, соціальних, політичних та духовних інтересах людей, що мають бути реалізовані через інститути політичної системи [13, c. 195].

У працях вітчизняних науковців та авторів близького зарубіжжя існують помітні розбіжності в трактуванні політичної культури. Переважно вони аналізують суть, структурні компоненти та функції політичної культури. Одна група вчених визначають політичну культуру як особливий різновид культури, спосіб духовно-практичної діяльності й відносин, що відображають, закріплюють і реалізують головні національні цінності та інтереси, формують політичні погляди й навички участі громадян у суспільно-політичному житті (В. Бебик, М. Головатий, В. Ребкало) [3].

Інші фахівці вбачають у політичній культурі систему обумовлених історично, відносно сталих і репрезентованих переконань та настанов свідомості та моделей поведінки індивідів і груп, а також моделей функціонування політичних інститутів та утвореної ними системи (Е. Баталов, Б. Цимбалістий). Певна частина вчених вважають, що політична культура - це сукупність поглядів, переконань, орієнтацій і зразків поведінки, що визначають ставлення людей до політичної сфери життя суспільства, рівень та сформованість їхньої політичної активності (Н. Паніна, Ю. Пахомов, Н. Чурилов) [5, c. 27].

Наприкінці 1990-х років Б. Кухта запропонував визначення політичної культури, згідно з яким політична культура становить владний аспект усякої національної культури, відображений у системі поглядів, почуттів, цінностей та уявлень, які реалізуються в політичних відносинах і діяльності політичних суб'єктів [10].

Політична культура характеризується як така, що має подвійну сутність, вона являє собою, з одного боку, підсистему політичної системи суспільства, а з іншого боку, підсистему його загальної культурної системи. Це спільне поле функціонування двох систем суспільства: політичної та культурної. Через нього суспільна культура впливає на характер політичних стосунків, а ті, в свою чергу, здійснюють зворотній вплив на культуру суспільства.

Російський політолог Р. Мухаєв виділяє наступні 4 блоки елементів політичної культури, які в комплексі віддзеркалюють її змістовне значення : 1) політичні орієнтації, ідеали, погляди, знання, почуття, переконання та навички, 2) політичні норми, традиції, мова, звичаї, символи, стереотипи політичного життя, 3) політична поведінка та участь, 4) зрілість політичних відносин у суспільстві [12, с. 259].

Загалом, структура політичної культури, яка включає в себе ряд рівнів і компонентів, основними з яких є:

- рівень політичних знань;

- рівень політичних переконань;

- рівень політичної поведінки;

- рівень діяльності політичних інститутів.

Визначальною функцією політичної культури є вираження і реалізація соціальних інтересів. У політичній свідомості, насамперед в її найважливішій складовій - політичній ідеології, відтворюються корінні інтереси соціальних спільнот, які стосуються влади в суспільстві. Усвідомлення цих інтересів зумовлює відповідну політичну поведінку соціальних спільнот та окремих їх представників.

Нормативно регулююча функція політичної культури виявляється в узгодженні соціальних інтересів, забезпеченні стійкого, злагодженого та динамічного функціонування політичної системи. Вона реалізується за допомогою формування і закріплення в суспільній свідомості необхідних політичних цінностей, настанов, цілей, мотивів і норм поведінки. Виховна функція політичної культури (політична соціалізація) спрямована на формування і розвиток індивіда як суб'єкта політичних відносин. Це відбувається на основі тих політичних цінностей та норм поведінки, які переважають у суспільстві в цілому або відповідають інтересам і цілям тих чи інших соціальних спільнот [13, c. 195].

Отже, політична культура - це система історично обумовлених, відносно сталих і репрезентованих («зразкових») орієнтацій (уявлень, переконань, установок, почуттів, оцінок) і моделей поведінки індивідів і груп, а також стилю діяльності суб'єктів політичного процесу, моделей функціонування політичних інститутів і системи, яку вони утворюють.

1.2 Історична еволюція поняття політичної культури

Політична культура (від латинського cultura, вирощування, виховання, освіта, розвиток) належить до числа феноменів, які вже досить тривалий час знаходяться в центрі уваги філософів, істориків, політологів та інших суспільствознавців. Політична культура як соціальне явище виникла раніше, ніж оформилося саме поняття, - з формуванням перших у світі державних утворень у ІV-ІІІ тисячолітті до н.е. Певні елементи політичної культури вивчалися Платоном, Аристотелем ще в часи античної епохи [13, c. 196].

В новий час увагу проблемам, пов'язаним з політичною культурою, приділяли Н. Макіавеллі, Ш. Монтеск'є. В ХІХ столітті політична культура знайшла своє важливе місце у дослідженнях багатьох вчених, які розробляли поняття „національний характер”.

Європейські мислителі XVII - XVIII століть продовжили античну традицію, що включає політику в сферу культури. Ж.-Ж. Руссо культуру й політику розглядає окремо, але визнає їхній взаємозв'язок, він виділяє в особливу групу закони, що регулюють політичне функціонування суспільства, суспільну думку, визначаючи їх як одну зі сфер культури. У концепції Руссо політична культура починає набувати рис видового поняття [15, c. 130].

Подальший розвиток політичної культури пов'язаний з діяльністю енциклопедистів у Франції, судження яких поєднуються за назвою «практичні концепції». Ідея культури не абстрактна: вона конкретизується в різні епохи в зразкових утвореннях, що розкривають теоретичні й практичні аспекти життя. Їх «Енциклопедія» стала в історії розвитку ідеї культури як би ілюстрацією практичної дії й філософської значимості культури, тобто енциклопедисти дали політичній культурі вже практичну характеристику.

Новою віхою в розвитку ідеї політичної культури став романтизм XIX ст., що звернувся до міфології в пошуках джерел духовного життя людства й підкреслив значимість симбіозу міфів і історії [8, c. 168].

Становлення дефініції політичної культури в історичному ракурсі пов'язується, зокрема, у XVIII столітті з ім'ям німецького філософа Й. Гердера, який вперше використав термін «політична культура». Пізніше, наприкінці XIX століття, цей термін зустрічається в працях професорів Московського університету В. Гер'є, Казанського - В. Івановського. Вивчення і дослідження в галузі політичної культури в останній чверті ХІХ століття стають невід'ємною частиною російської соціологічної, філософської, політичної та правової думки. Деякі дослідники вважають «батьком» теорії політичної культури американського вченого Ч. Меріама (1874-1953),який у першій половині ХХ століття займався вивчення політичної культури [5, c. 26].

Цілісна концепція політичної культури зароджується в 1950-х роках ХХ століття, засновники якої є американські політологи Г. Алмонд і С. Верба. Їхні основні ідеї, концепції політичної культури підтримували і розробляли Л. Пай, А. Браун, Х. Доменігер та С. Хантінгтон.

Саме Г. Алмонду належить перша спроба дати визначення даному концептові, який видав у 1956 році свою працю «Порівняльні політичні системи» [18, c. 36]. Алмонд виділяє три типи орієнтації: пізнавальні (володіння знаннями про політичну систему, її представниках і механізмах функціонування); емоційні (почуття, настрої і переживання, що відносяться до даної системи, і її лідерів); оцінювальні (думки, судження, уявлення про політику і політиків, що орієнтуються, з одного боку, на ціннісні критерії і стандарти, з іншого ж - на емоції і настрої як реакція на інформацію, що надходить, про функціонування політичних інститутів і структур та дій конкретних політиків).

Зазначені напрацювання пізніше були розширені і поглиблені і вилилися в концепцію громадянської культури, що знайшло своє відображення в книзі, яка була видана в 1963 році Алмондом спільно з колегою по Принстонському університеті (США) Сидні Вербою. Уявляючи під політичною культурою "специфічні політичні орієнтації-установки стосовно політичної системи і її окремих частин", автори докладно зупинилися на проблемі типології політичних культур, виділивши (на базі аналізу п'яти західних національних культур) три найбільш розповсюджені їхні типи [17, c. 17-22].

Інша концепція політичної культури обов'язково включає діяльнісний аспект, прихильниками, якої є такі дослідники: Е. Баталов, В. Житєнєв, Е. Єгоров, Н. Кейзеров, У. Розенбаум, М. Фарукшин. Однак цій концепції бракує цілісного вивчення такого явища, як політична культура суспільства, оскільки представники цього підходу займалися переважно вивченням політичної культури особистості окремо від суспільства [16, с. 7].

Загалом у розвитку теорії політичної культури було два плідних періоди. Перший, припадає на 50-60-ті роки ХХ століття, по роджений необхідністю в розвитку теорії політичних систем і переходом від застарілої інституціональної парадигми до біхевіоризму. У цей час багато колишніх колоній, що отримали незалежність, потребували вивчення своїх культурних особливостей, перед тим як застосовувати на практиці теорію модернізації. Зазначена проблема актуальна для сучасної України, політична культура якої поєднує різні системи цінностей, часом несумісні типи політичної свідомості, позитивні і негатив ні характеристики політичної діяльності, раціональні та ірраціональні чинники соціального досвіду. Разом з тим більшість її характеристик концентрується навколо таких цінностей, як демократія, свобода, незалежність.

Перший період розвитку теорії політичної культури по в'язаний з іменами американських дослідників Алмонда, Верби, Розенбаума, Файнера та інших. Дотримуючись логіки Алмонда і Верби структура політичної культури включає в себе такі компоненти: когнітивну орієнтацію, пов'язану зі знанням про політичну систему й поглядами на неї; афективну орієнтацію, що по лягає в емоційному ставленні до політичної системи; і оціночну орієнтацію, що охоплює прихильність до певних політичних цінностей і суджень (на основі інформації та почуттів) про досягнення політичної системи.

Із середини 60-х до 80-х рр. ХХ ст. дослідники приділяють велику увагу вивченню різних аспектів політичної культури.

Нове піднесення, або другий етап в розвитку теорії політичної культури почався наприкінці 80-х - середині 90-х років минулого століття. Це пов'язане з виникненням нових незалежних держав в Європі та інших частинах світу, їх модернізацією і демократичним транзитом. На цьому етапі свій внесок у роз виток теорії політичної культури зробили американці Л. Пай, Д. Пауел, К. Стром, Р. Інглгарт, англійці Р. Роуз, Д. Каванах, французи М. Дюверже, Р-Ж. Шварценберг, німецький теоретик К. Бойме [6, c. 281].

Наприкінці 80-х - на початку 90-х рр. ХХ ст. дослідницькі зусилля вчених спрямовуються в основному на вивчення культури участі громадян у країнах розвинених та стабільних демократій. Ю. Хабермас, С. Хантінгтон та інші створюють різні моделі участі громадян у політичних процесах країн західних демократій.

Як відзначає І. Поліщук, інтерес до феномена політичної культури корениться не тільки в теоретичних пошуках. Однією з причин посиленого інтересу до політичної культури стали власне безпрецедентні політичні проблеми, що виникали протягом усього ХХ сторіччя. Дослідник виокремлює три періоди найбільшого інтересу до даного явища. По-перше, 1920-1930-ті роки, коли провідною стала тема досягнення соціальної стабільності; по-друге, це 1960-ті роки, що поставили на порядок денний реформу політичної системи відповідно до соціальної перебудови, і, по-третє, це кінець 1980-х - початок 1990-х років - розпад СРСР і трансформаційні процеси у Східній і Центральній Європі [13, c. 195].

Отже, поняття «політична культура» почало застосовуватись у політології відносно нещодавно. Однак, не зважаючи на це, еволюція цього поняття включає два великих етапи: перший - припадає на 50-60-ті роки ХХ століття, по роджений необхідністю в розвитку теорії політичних систем і переходом від застарілої інституціональної парадигми до біхевіоризму; другий етап в розвитку теорії політичної культури почався наприкінці 80-х - середині 90-х років минулого століття і пов'язаний із виникненням нових незалежних держав.

Розділ 2. Особливості типології політичних культур

2.1 Характеристика цивілізаційного підходу до виокремлення типів політичної культури

Існують різні способи класифікації політичних культур. Формаційний підхід - в основі марксистського підходу до класифікації політичних культур перебуває те положення, що існуючі в рамках того самого типу суспільства політичні культури мають загальні істотні риси. Відповідно до цього виділяються типи політичних культур рабовласницького, феодального й буржуазного суспільства.

Найбільш розроблену класифікацію політичних культур на основі даного підходу розробив польський вчений Є. Вятр. На його думку, рабовласницькому й феодальному суспільству відповідає тип традиційної політичної культури, що характеризується визнанням священного характеру влади й традиції як регулятору політичних відносин. У рамках даного типу політичної культури вчений виділяє племінний, теократичний й деспотичний її різновиди, які можуть різним образом сполучатися один з одним. У буржуазному суспільстві Є. Вятр виділяє два основних типи політичної культури: демократичний і автократичний. Перший характеризується високою активністю громадян і їх широкими політичними правами. Другий тип політичної культури як ідеал держави визнає сильну й неконтрольовану владу, що обмежує демократичні права й волі громадян [4, c. 195].

Особливе місце в класифікації політичних культур займає порівняльний цивілізаційний підхід, що припускає виділення різних типів політичних культур, які існують у різних цивілізаціях.

У найзагальнішому вигляді виділяють західні та східні політичні культури. До характеристик західної політичної культури відносять політичну активність, свободу особистості, ліберально-демократичні цінності, інноваційний характер. Особливостями східної політичної культури є її закритий характер, традиційність, харизматичний тип лідерства, пріоритет духовно-релігійних норм у регулюванні соціальних відносин.

Виходячи з класичного цивілізаційного принципу, виділяють такі типи політичних культур: індо-буддійську, конфуціансько-буддійську, ісламську, західну та православну.

Цивілізаційний підхід. М. Алмонд і С. Верба розрізняють три типи політичних культур. Перший тип - патріархальний. Для даного типу політичної культури характерна повна відсутність у населення знань про політику. У таких суспільствах немає спеціалізованих політичних ролей: влада вождів і шаманів являє собою єдність політико-економіко-релігійної ролі, тобто в членів даного суспільства політичні орієнтації невіддільні від економічних і релігійних орієнтацій. Другий тип - підданський тип політичної культури, йому властива пасивна політична поведінка, орієнтація на пануючі в даному суспільстві цінності при слабкій або повній відсутності участі в політичному процесі. Підданий добре розуміє державну владу й уміє ефективно підкорятися їй. Третій тип - партисипативна (культура участі). Для цього типу культури характерно активна участь індивідів у політичному житті суспільства, орієнтація на участь у прийнятті політичних рішень. Цей тип політичної культури називається також раціонально-правовим.

М. Алмонд і С. Верба пишуть, що в чистому виді ні патріархальний, ні підданський, ні партисипативний типи культури не існують, це ідеальні типи. У сучасному світі політична культура являє собою комбінації цих типів. У розвинених демократичних державах, таких як США, Великобританія політична культура відповідає поняттю цивільної культури. Цивільна культура - це змішана політична культура, у її границях багато громадян можуть бути активними в політичному житті, однак багато хто відіграє пасивну роль підданих. Навіть у тих, хто бере активну участь у політиці, традиціоналистьскі, підданські якості повністю не витиснуті. М. Алмонд і С. Верба підкреслюють, що ці типи політичної культури - як активний, так і підданський, - не тільки зберігаються, але становлять важливу частину цивільної культури. Політична діяльність являє собою лише частину інтересів громадянина, іноді не найважливішу; існування інших інтересів обмежує включеність індивіда в політику, що саме по собі робить суспільство менш конфліктним [1, c. 130].

У середині 1990 х рр. типологія політичної культури Г. Алмонда й С. Верби була вдосконалена голландськими дослідниками Ф. Хьюнксом і Ф. Хикспурсом. Вони виділили наступні її типи: «цивільну партисипантную культуру» (civil participant culture), «клієнтську культуру» (client culture), «протестну культуру» (protest culture), «автономну (autonomous) культуру» і «культуру спостерігачів» (spectator culture). Обґрунтовуючи свою типологію, Ф. Хьюнкс і Ф. Хикспурс акцентували увагу як на факті співіснування різних типів політичної культури в західних суспільствах в 1960-1990 х роках, так і на процесі трансформації цих суспільств, яка привела за 30 років до зміни пропорцій у співвідношенні різних субкультур, що співіснують у суспільствах Заходу.

Крім того, дослідниками було показано, що масштаби поширення певних політичних субкультур серед різних соціальних груп населення різні й залежать від соціально-економічного статусу, утворення, віку й статі індивідів, що входять у групу [20, c. 51-82].

Більш повну типологію політичних культур розробив американський політолог В. Разенбаум. Він заявляє, що орієнтація щодо політичної системи є базовим компонентом політичної культури.

В. Разенбаум пропонує наступну типологію:

1) орієнтація щодо інститутів державного керування, тобто оцінка норм, символів, політичних лідерів, а також того, як індивід реагує на політичні рішення, прийняті владою, віра в легітимність влади;

2) орієнтація в політичній системі: (а) політична ідентифікація - приналежність індивіда до політичних утворень, таких як держава, нації, партія, щодо яких індивід настроєний позитивно або негативно; (б) політична віра, готовність співробітничати з різними групами, членство в групах; (в) «правила гри», тобто як індивід ставиться до висловлюваних політичних думок, концепцій прийняття рішень владою, політичних зобов'язань для самого себе й інших, суб'єктивні переваги політичних концепцій;

3) орієнтація в політичній діяльності: (а) політична компетентність, оцінка власних політичних знань, політична активність, способи участі в житті суспільства, частота голосувань; (б) політична дієвість, віра в можливість індивіда впливати на політику, здатність здійснювати політичні зміни через цивільні акції.

Існують й інші типології політичної культури: поляризована (фрагментарна) політична культура й консенсуальна (єдина) політична культура. Поляризована політична культура розколота на політичні субкультури, вони відрізняються друг від друга несхожими базовими цінностями, поглядами, орієнтаціями й т.п.

Політичні субкультури бувають вертикальними й горизонтальними. Вертикальні субкультури розрізняються за соціальними і демографічними характеристиками, це розходження між масовою й елітарною субкультурами. Горизонтальні субкультури - це субкультури, що ґрунтуються на релігійних, етнічних, регіональних ознаках. В. Разенбаум розглядає фрагментовану політичну культуру, як культуру, у якій відсутня згода щодо шляхів розвитку суспільства. Цей тип політичної культури властивий більшості країн миру (країни третього миру, Латинська Америка). У цих країнах досягнення консенсусу ускладнене, а іноді й неможливо.

Стосовно політичних режимів, політичних ідеологій розрізняють ліберально-демократичний, авторитарний і тоталітарний типи політичної культури.

Ліберально-демократичний тип політичної культури припускає розмаїтість думок, можливість протилежних позицій, плюралізм політичних партій і ідеологій і ін. Ідеї, що підтримують ліберально-демократичну політичну культуру, виходять із класичного лібералізму, де головними цінностями вважаються - індивідуальна воля, недоторканність приватної власності, правова держава, цивільне суспільство, парламентаризм і т.д.

Авторитарний тип політичної культури характеризується концентрацією влади в руках однієї людини або групи, командними методами керівництва, безумовним підпорядкуванням, придушенням або обмеженням прав і воль громадян. Авторитаризм виступає під гаслом установлення громадського порядку, національної єдності. Авторитаризм культивує ієрархічні відносини в структурах влади, в економіці, культурі.

Тоталітарний тип політичної культури означає встановлення суцільного контролю держави й інших політичних інститутів суспільства над поведінкою і всією діяльністю людей. Тоталітаризм насаджує єдину ідеологію, систему цінностей і норм поведінки для всіх шарів і груп суспільства [21, c. 6-7].

Наприкінці XX століття ідеї Г. Алмонда й С. Верби були продовжені в дослідженнях Д. Алзара, С. Шилтона й інших. Д. Алзар висловив думку, що американська політична культура являє собою синтез трьох основних рівнів культури: індивідуалістичної, моралістичної й традиційної. Для індивідуалістичної політичної культури характерне проведення паралелей між демократичними нормами й ринковими відносинами. Уряду пропонуються три основні функції. По-перше, підтримка порядку необхідного для нормального функціонування ринку, заохочення приватної ініціативи. Всі американці, на думку Д. Алзара, тією чи іншою мірою розділяють найважливіші установки індивідуалістичної субкультури, але в значної частини жителів країни норми індивідуалізму сполучаються з нормами інших субкультур, що відрізняються.

Моралістична політична субкультура розглядає єднання, співробітництво всіх членів суспільства як основу демократії. Метою політики оголошується благо всього народу, благо всього суспільства, заради чого допускається втручання уряду в приватне життя. Моралістична субкультура жадає від кожного громадянина участі в політичному житті. Від політиків же потрібно строго додержуватися норм моралі. У моралістичній субкультурі допускається тип політично нейтральної адміністрації, а відношення до бюрократії залишається стриманим.

Традиціоналістська політична культура орієнтується на збереження ієрархічної структури суспільства, влади еліти, члени якої успадковують свої привілеї. Особливе значення традиціоналістська субкультура надає сімейним зв'язкам і відносинам усередині місцевих співтовариств, а партіям приділяється другорядна роль. Відношення до бюрократії негативне [19, c. 4-9].

2.2 Типологія Г. Алмонда та С. Верби

Визначальну концепцію політичної культури запропонував Габріель Алмонд, який у зв'язку зі спробою розробити класифікацію для порівняння політичних систем зазначав: «Кожна політична система включена в конкретну модель орієнтацій на політичні дії. Я вирішив доречним на звати це політичною культурою» [2]. Вчений припускав, що остання має певну автономію, але в той же час пов'язана із загальною культурою; вона не збігається з політичною системою, за межі якої виходять моделі орієнтацій стосовно політики.

B праці «Громадянська культура» (1963) Г. Алмонд разом із C. Вербою, виходячи з розрізнення двох рівнів аналізу політичної системи - інституціонального (тобто дослідження політичної структури суспільства) та орієнтаційного, саме останній пов'язали з політичною культурою, яку визначили як специфічні форми орієнтації людини на реальну політичну систему конкретного суспільства та на власну політичну діяльність. При цьому вчені виділили три типи таких орієнтацій:

1) пізнавальні (cognitive) орієнтації (знання про політичну систему, її ролі й носіїв цих ролей, її «входи» (input) та «виходи» (output);

2) емоційні (affective) орієнтації (почуття що до політичної системи, її функціонування й тих, хто її уособлює);

3) оціночні (evaluational) орієнтації (уявлення та судження про політичні об'єкти, що спираються на ціннісні стандарти й критерії в поєднанні з інформацією та емоціями).

Запропонована американськими науковцями Г. Алмондом і С. Вербою типологія політичних культур використовується сьогодні найчастіше.

Ці дослідники розрізняли політичні культури залежно від впливу, який “здійснює культура на регулювання конфліктності та зниження політичної напруженості, або, точніше, напруги, що фокусується навколо питання про делегування влади або про участь у владі; напруги, що виникає у зв'язку з поляризацією думок тоді, коли необхідна єдність нації; напруги, породженої протиріччям між утилітарними і системними зобов'язаннями” [1, c. 126].

Вважаючи, що кожному з основних типів політичних культур відповідає особлива, властива тільки йому комбінація орієнтації, Г. Алмонд і С. Верба виділили такі три типи політичної культури:

- патріархальна культура (parochial culture), яку називають також провінційною, общинною, приходською, обмеженою або місцевою;

- культура підпорядкування (subject culture), яку називають також культурою покірності або культурою віддання;

- культура участі (participant culture), або партісипантна культура.

Перший тип, патріархальна (парохіальна) культура, на думку американських дослідників, домінує в суспільствах, де немає самостійної, тобто відокремленою від інших суспільних інститутів і структур, політичної системи. У такій культурі населення не має необхідного набору знань про політичну систему свого суспільства, не розбирається в політиці, не цікавиться нею і не пов'язує зміни у своєму житті з політичною системою. Розподіл влади відсутній, вождь або інша особа наділена владою і втілює собою владу, розглядає і вирішує всі питання політико-економічного, соціального і духовного життя одноосібно.

Політичні культури африканських родоплемінних громад і автономних місцевих громад, потрапили б саме в цю категорію. У таких суспільствах немає ніяких спеціалізованих них політичних ролей; обов'язки предводителя племені, вождя клану, шамана - це розмиті, або дифузні, політико-економіко-релігійні ролі, і для членів таких товариств політичні орієнтації по відношенню до цих ролям не відокремлені від релігійних і соціальних орієнтації. Парохіальна орієнтація на увазі також відносну відсутність очікувань будь-яких змін, ініційованих політичною системою.

Парохіально налаштований індивід (парохіал) нічого не чекає від політичної системи. Аналогічно в централізованих африканських племінних утвореннях і королівствах, переважають парохіальні варіанти політичної культури, хоча поява і розвиток в цих суспільствах кілька більш спеціалізованих ролей може сигналізувати і про початкові етапи виникнення більш диференційованих політичних орієнтацій. Однак навіть в досить великомасштабних і диференційованих політіях можуть переважати парохіальні культури.

Але виникнення відносно чистої парохіальної більш правдоподібно в досить простих, традиційних системах, де політична спеціалізація мінімальна. У відчутно диференційованих політичних системах парохіальність буде швидше емоційною і нормативної, ніж когнітивної. Інакше кажучи, члени племен у віддалених районах Нігерії або Гани можуть якось смутно усвідомлювати існування центрального політичного режиму. Але емоційне сприйняття цього режиму будь-яким представником такого племені носить невизначений або негативний характер, і така людина не інтерналізував ніяких норм, які регулювали б його відносини з цим режимом [2, c. 34-35].

Другий тип, культура підпорядкування, характерний для суспільств, у політичній системі яких немає чітко диференційованих “вхідних” каналів, і де індивіди не розцінюють самих себе як акторів системи. Люди в таких культурах політично пасивні, орієнтовані на традиційні цінності та покірно “чекають милості” від начальства, органів влади, держави. Вони досить добре розуміють устрій своєї політичної системи, схильні до підпорядкування встановленим правилам політичної гри і вважають себе не здатними вплинути на владу.

У такій системі підданий усвідомлює наявність спеціалізованої правлячої (в тому числі урядової) влади; він емоційно орієнтований на неї і при цьому, можливо, пишається нею або, бути може, відноситься до неї неприязно; і він оцінює її або як легітимну, або як нелегітимну. Але все його ставлення - це ставлення до системи в цілому і до її «виходу», до адміністративної стороні політичної системи або ж до тієї сторони політичної системи, яка представляє собою «спадний потік»; по суті, це пасивне ставлення, хоча існує, як ми покажемо нижче, і обмежена форма компетентності, яка прийнятна в підданській культурі.

Але все це є характерним для чистої підданської орієнтації, існування якої правдоподібно в такому суспільстві, де не існує ніякої диференційованої структури на «вході». У тих політичних системах, де є розвинені демократичні інститути, підданська орієнтація буде, швидше за все, емоційної і нормативної, а не когнітивної. Так, французькому роялістів добре відомо про наявність демократичних інститутів, він просто не наділяє їх легітимністю.

Третій тип, культура участі, характерний для суспільств, в яких політична система є розгалуженою, і де наявні позитивні орієнтації громадян на участь в суспільних справах. Це культура суспільств, де різні сфери суспільної життєдіяльності мають явно виражену відносну автономію. У таких суспільствах громадянин політично грамотний і активний, раціональний і прагматичний, і тому бере участь у політичному процесі, вважаючи, що і пересічний член суспільства в змозі вплинути на ухвалення рішень незалежно від того, чи подобається йому те, як працює політична система і її представники на місцях, чи ні.

Така тричленна класифікація політичних культур не передбачає, що одна з орієнтацій витісняє всі інші. Підданська культура не усуває дифузно розмитих орієнтацій на первинні і глибинні, «інтимні» структури громади. До дифузним орієнтаціям на кланові і родові групи, на релігійне співтовариство і на село вона додає спеціалізовану підданську орієнтацію на урядові і будь-які владні інститути. Аналогічно культура участі не витісняє підданські і патріархальні моделі орієнтації. Культура участі - це додатковий шар, який може бути доданий до підданської і патріархальної культур і поєднуватися з ними.

Дослідники виокремлюють, окрім чистих типів політичної культури, ще і змішані: патріархально-підданську культуру, піддансько-учасницьку культуру і патріархально-учасницьку культуру.

Патріархально-підданська культура - це такий тип політичної культури, в якому значна частина населення відкинула домагання дифузно розмитих племінної, селянської або феодальної влади на винятковість і розвинула в собі лояльність по відношенню до більш складної політичної системи зі спеціалізованими структурами централізованого правління. Це класичний випадок королівства, що будується з відносно недиференційованих складових одиниць. Хроніки і історія більшості народів відзначають наявність цієї ранньої стадії переходу від локального парохіалізму (замкнутості і місництва) до централізованої влади. Але цей перехід може стабілізуватися в точці, яка не досягає повністю розвиненої підданської культури. Слабкокеровані африканські королівства і навіть Оттоманська імперія служать прикладами стабільних, змішаних піддансько-патріархальних культур, де переважає патріархальна, а центральна влада приймає форму смутно усвідомлюваного набору політичних об'єктів, які займаються в першу чергу експропріаційною «добувною» діяльністю (тобто грабіжницьким оподаткуванням та іншими формами фінансового вилучення).

Проблема культурної зміни при переході від парохіальної структури до підданської - важка, і в ранній історії народів тут дуже звичні нестабільні переміщення то туди, то назад.

Піддансько-учасницька культура. Залежно від того, яким шляхом відбувався перехід від патріарахльної культури до підданської, багато в чому залежить, як буде здійснюватися перехід від підданської культури до культури участі. Невипадково Пай підкреслює, що для нових держав, які нещодавно звільнилися, першочергове завдання представляє собою насадження серед жителів почуття лояльності до своєї країни і відчуття національної ідентичності, а також готовності коритися інструктивним розпорядженням центральної влади. При переході від підданської до культури участі патріархальна автономія і місцеве самоврядування, якщо їм вдається вціліти, здатні внести свій внесок у розвиток демократичної інфраструктури.

У разі патріархально-учасницької культури ми маємо справу з сучасною проблемою культурного розвитку, що спостерігається в багатьох країнах, які нещодавно звільнилися. У більшості з них політична культура є переважно патріархальна. А ось структурні норми, які були в них впроваджені, зазвичай учасницькі; отже, для досягнення гармонії вони вимагають культури участі. Таким чином, проблема полягає в тому, щоб одночасно розвивати спеціалізовані орієнтації, націлені на «вихід» і «вхід».

Не дивно, що більшість цих політичних систем, яким завжди загрожує патріархальна фрагментація, нестійкі і балансують, немов акробати на натягнутих канатах, в залежності від обставин схиляються в якийсь один момент в сторону авторитаризму, а в іншій - в бік демократії. Ні в одній з цих сторін не існує такої структури, щоб на неї можна було покластися, - немає ні бюрократії, що спирається на лояльних підданих, ні інфраструктури, що виникає в результаті наявності відповідальних і компетентних громадян. Проблема розвитку і переходу від патріархальної культури до культури участі виглядає на перший погляд безнадійною. Однак, більшості патріархальних автономій і лояльних утворень вдається вціліти і вижити, що свідчить про те, що розвиток культур участі в деяких державах, як нещодавно звільнилися, ще не виключено. Завдання полягають у тому, щоб проникнути вглиб парохиальної системи, не руйнуючи її на стороні «виходу», і трансформувати її в групи інтересів на стороні «входу» [2, c. 46-47].

Змішаним типом політичної культури є і так звана громадянська культура. Це активістська культура, яка інтегрує певні елементи патріархальної та підданської культури, вона найбільш характерна для демократичних суспільств, сприяє їх нормальному функціонуванню, створює основу соціальної стабільності. Громадянська культура є породженням громадянського суспільства. Вона передбачає, що суб'єкти політики у своїй діяльності виходять з інтересів усього суспільства, а не лише окремої соціальної спільності. За наявності в ній різних політичних орієнтацій ця культура спрямована на дотримання в суспільстві громадянського консенсусу як необхідної засади демократії. Громадянська культура визначається правовими й етичними (моральними) чинниками політичної діяльності. Вона виражає рівень зрілості суспільства, здатність перебороти суперечності у рівнях забезпечення загальних громадянських інтересів, форм і механізмів розробки і реалізації спільних рішень, узгоджених дій.

Згідно з Г. Алмондом й С. Вербою для громадянської культури притаманні дві "суперечності":

1) між високою оцінкою своєї потенційної впливовості на політичні рішення й більш низьким рівнем реального впливу;

2) між ступенем поширення вербального визнання обов'язковості участі громадян у політичному житті і реальною значимістю та обсягом участі.

З одного боку, бездіяльність звичайної людини допомагає забезпечити правлячій еліті владу тією мірою, що необхідна для ефективного вирішення проблем. З другого боку, роль громадянина як активного й впливового фактору, що забезпечує відповідальність еліт, підтримується завдяки його прихильності нормам активного громадянства і його переконаності, що він може бути впливовим політичним актором.

Громадянин у країні із громадянською політичною культурою є потенційно активним. Він не виступає як постійний учасник політичного процесу, рідко активний у політичних групах, але при цьому має резерв потенційної впливовості. Тобто він вважає, що коли буде потреба, він може мобілізувати своє соціальне оточення в політичних цілях.

Отже, у сучасному світі ці типи політичної культури у чистому вигляді відсутні. У дійсності національні політичні культури поєднують у собі різні типи, тобто є змішаними. Комбінації цих типів можуть бути різні. М. Алмонд і С. Верба при порівняльному вивченні політичних культур задалися питанням, чи існує демократична політична культура, тобто якийсь набір орієнтацій, що сприяє стабільності демократії, тобто "підходить" демократичній системі.

Їх основний висновок полягав у тому, що найбільш оптимальним для країн стабільної демократії є змішаний тип політичної культури, виявлений у Великобританії та США - громадянська політична культура (або політична культура громадянськості). У рамках цієї культури "багато громадян можуть бути активними в політиці, але багато хто інші грають більше пасивну роль підданих навіть у тих, хто виконує громадянську роль, якості підданих і парафіян не повністю витиснуті... Це означає, що активний громадянин зберігає свої традиційні, неполітичні зв'язки. Політична діяльність являє собою лише частину інтересів громадянина, причому, як правило, не дуже важливу частину. Збереження інших орієнтацій обмежує ступінь його включеності в політичну діяльність. Більше того, орієнтації парафіянина й підданого не просто співіснують із орієнтаціями учасника, вони пронизують і видозмінюють їх" .

Висновки

В результаті проведеного дослідження автор приходить до наступних висновків:

1. З'ясовано, що політична культура - це сукупність типових, відносно сталих знань, уявлень, настанов, переконань, цінностей, орієнтацій, зразків поведінки, символів, яка склалася внаслідок історичного досвіду попередніх генерацій національної (соціальної) спільноти, транслюється від покоління до покоління, але має істотний трансформаційний потенціал та виявляється в діяльності суб'єктів політичного процесу і функціонуванні політичних інститутів.

2. Доведено, що категорія «політична культура» відносно нова в системі політичної науки. Започатковує її теоретичну рефлексію німець кий філософ Й. Г. Гердер (кінець XVIII ст.), а до активного вживання вводить американський вчений Г. Алмонд. У розвитку теорії політичної культури було два плідних періоди. Перший, припадає на 50-60ті роки ХХ століття, по роджений необхідністю в розвитку теорії політичних систем і переходом від застарілої інституціональної парадигми до біхевіоризму. Нове піднесення, або другий етап в розвитку теорії політичної культури почався наприкінці 80х - середині 90х років минулого століття. Це пов'язане з виникненням нових незалежних держав в Європі та інших частинах світу, їх модернізацією і демократичним транзитом.

3. Виявлено, що сьогодні переважає цивілізаційний підхід до типологізації політичної культури. Існує різна типологія політичної культури: патріархальна, підданська, активістська, громадянська, демократична, тоталітарна і т.д. Однак, особливе місце в цій класифікації політичних культур займає виділення західного і східного типів політичної культури. Дослідження цих двох типів політичної культури набуває особливої актуальності в умовах глобалізації, між цивілізаційних конфліктів.

4. З'ясовано, що найбільш популярною є типологізація політичної культури, розроблена американськими дослідниками Г. Алмондом та C. Вербою. В залежності від активності людини в суспільстві, у відношенні її до політичної системи, дослідники політичної культури сучасного суспільства розрізняють такі типи політичних культур: патріархальна, яка відрізняється надзвичайно малим інтересом людей до політичного життя; культура "підданих", в якій виявляється сильна орієнтація та лояльність до діяльності політичних інститутів в державі, а також низька політична активність та ініціатива окремих індивідів; активістська політична культура, яка демонструє очевидну зацікавленість та участь громадян в політичному житті.

політичний культура алмонд патріархальний

Список використаних джерел

1. Алмонд Г., Верба С. Гражданская культура и стабильность демократии. // Полис. - 1992. - №4. -С.122-135.

...