Типи політичної культури

Размещено на http://www.allbest.ru/

Типи політичної культури

Вступ

Актуальність дослідження. Невід'ємною складовою загальної культури суспільства, окремих соціальних груп, індивідів виступає політична культура. Вона дає можливість пояснити чому однакові за формою і структурою органи державної влади в різних країнах функціонують по-різному.

Політична культура доповнює та змістовно розширює політичну ідентифікацію, політичну віру та орієнтації стосовно режиму, політичної діяльності та компетентності суб'єктів та об'єктів політики в контексті відповідних політичних змін та розвитку.

Рівень політичної культури суспільства визначає ступінь розвитку демократії і специфіку політичного процесу в цьому суспільстві. Пояснює, чому деякі політичні системи, які відповідають одним умовам, виявляються неефективними в інших умовах, чому політичні дії, ефективні стосовно одних народів, не є результативними для інших. Політична культура є своєрідним поєднанням політики і культури, слугує дзеркалом політичного життя суспільства. Вона також виступає складовою загальної культури і тісно пов'язана з усіма її складовими -- економічною, релігійною, правовою, організаційною та іншими культурами.

Визначення стану політичної культури, змін, що відбуваються в ній, дозволяє розкрити роль цього чинника в розвитку політичних процесів та їх спрямованості, передбачати сприйняття і оцінку з боку різних соціальних сил пропонованих політичних рішень. Політична культура впливає на визначення людиною свого місця в політичному житті суспільства.

Без вивчення даного соціального феномену неможливо дати повну характеристику політичного життя будь-якого суспільства і, зокрема, політичної системи. Необхідність аналізу теоретичних засад дослідження типології політичної культури полягає й у питанні проектування його результатів на сучасний етап політичного розвитку суспільства.

Чимало робіт вітчизняні науковці присвятили дослідженню феномена політичної культури, її типології. Зокрема, Г. П Щедрова “Формування політичної культури в контексті розвитку громадянського суспільства”, М. Остапенко “Громадянська активність як основа формування громадянського суспільства”, Ф. В. Барановський “Регіональний вимір політичної культури”, О. Г. Михайловська “Формування громадянської культури як напрям інституціоналізації громадянського суспільства в сучасній Україні” та інші.

Мета дослідження полягає у визначенні феномену політичної культури, її типів.

Відповідно до мети, поставлено наступні дослідницькі завдання:

1. з'ясувати суть поняття «політична культура»;

2. визначити основні підходи до типологізації політичної культури;

3. охарактеризувати основні типи політичної культури.

Об'єктом дослідження є феномен політичної культури.

Предмет дослідження - типи політичної культури.

Розділ 1. Суть поняття «політична культура»

Виникнення ідей про політичну культуру бере початок у Стародавньому Римі. Вперше цей термін було використано німецьким вченим І. Гердером, проте в науковий обіг воно було введено сучасним американським політологом Х. Файнером у роботі “Системи правління великих європейських держав” у 1956 р., де вчений зробив спробу пояснити вплив культурноетнічних факторів на політичні процеси.

Політична культура, на думку Х. Файнера, - продукт природно історичного розвитку. Вона органічно пов'язана з правовою культурою, моральністю, ідеологією. Політичну ідеологію можна розглядати як ядро політичної культури, оскільки саме ідеологія визначає зміст і об'єм права, вибір етичних норм і принципів в політичній теорії і практиці [5, 195].

Ґрунтовна розробка самого поняття політичної культури як сукупності індивідуальних позицій та орієнтацій учасників політичної системи, суб'єктивної сфери, що лежить в основі політичної дії і надає їм певого значення, сформульоване Г. Алмондом та С. Вербою у книзі “Громадянська культура” (1963), вважається класичним [1, 129].

Здійснюючи порівняльний аналіз політичних систем різних країн у статті “Порівняльні політичні системи” у 1956 р., Г. Алмонд та С. Верба визначають політичну культуру як “політичну систему, засвоєну у свідомості, відчуттях та оцінках населення”. Для того, щоб виявити політичну культуру всієї нації, необхідно виділити відношення людей до різних суб'єктів політики, і ставити їх груповий розподіл [1, 132].

Політична культура (від лат. - cultura, вирощування; виховання, освіта; розвиток) -- частина загальної культури, яка формується і виявляється протягом історії народу в політичному житті. Поняття “політична культура” є похідним від понять “політика” (наука й мистецтво управління) та “культура” (сукупність фундаментальних цінностей, створених цивілізацією) і виступає як продукт історичного досвіду суспільства, індикатор його цивілізованості, інструмент узгодження інтересів влади й суспільства [7, 215].

Жоден політичний режим не може дозволити собі ігнорувати ставлення до нього підвладного населення. А ставлення людей до політики, до влади - це і є та реальність, яка стоїть за поняттям “політична культура” [5, 186].

У ширшому розумінні політична культура - це базисні знання про суспільство, які визначають ціннісні орієнтації, політичну поведінку на рівні суспільства, групи, особи. У вужчому розумінні - це культура політичного мислення і політичного спілкування, культура поведінки населення і політиків як суб'єктів політичного процесу.

Таким чином, політична культура трактується як спільне поле функціонування двох систем суспільства: політичної та культурної. Через нього суспільна культура впливає на характер політичних стосунків, а ті, в свою чергу, здійснюють зворотний вплив на культуру суспільства.

Як частина культурної системи суспільства, політична культура вбирає в себе лише ті культурні елементи, які діють в політичному процесі. Політична культура - це частина духовної культури народу, що вбирає елементи, пов`язані з суспільно-політичними процесами. Вона взаємодіє з іншими видами суспільної культури - економічною, правовою, релігійною.

Як компонент політичної системи політична культура концентрує в собі соціально-психологічні чинники політичного життя [10, 288]. Важливу роль відіграє політична свідомість - сукупність уявлень, цінностей, переконань, установок, які відбивають владні стосунки в суспільстві та політичні інтереси громадян.

Поняття “політична культура”, по-перше, характеризує політичну свідомість і політичну поведінку. Свідомість настільки включається в політичну культуру, наскільки вона обумовлює поведінку громадян.

По-друге,Ошибка! Недопустимый объект гиперссылки. “політична культура” охоплює не всю політичну свідомість і не всю політичну поведінку, а лише їх сталі, типові прояви.

По-третє, поняття “політична культура” відбиває не просто сукупність по-літичних стереотипів суспільства, а типовий комплекс ідеальних уявлень про політику, який увіймає в себе розуміння того, якою повинна бути полі-тична система, як вона має функціонувати.

По-четверте, поняття “політична культура”, окрім раціональних чинників політичної поведінки, включає позасвідомі аспекти: типові прояви в політиці темпераменту, емоцій, що притаманні певні соціальній спільноті.

Сьогодні існує широкий спектр думок щодо визначення поняття “політична культура” [7, 216]. Їх більш ніж сорок. Усі визначення політичної культури підкреслюють її скерованість на вивчення контексту політики, змісту політичного життя. З іншого боку, політична культура - один з видів культури, тому їй властиві загальнокультурні ознаки.

Елементами поняття “політична культура” виступають думки, почуття, оцінки суб'єктів в їхньому ставленні до держави, гілок і органів влади, тих хто приймає політичні рішення [5, 203].

Суб'єкти політичної культури -- це індивіди; мала, середня, або велика група; регіон; держава; нація; партія; клас тощо.

Об'єкти політичної культури: політична система суспільства та її компоненти (політичний режим, соціальні інститути; організації; об'єднання; політичні партії тощо).

Отже, політична культура - це сукупність індивідуальних стосунків і орієнтацій до політичних об'єктів, які базуються на певному рівні політичної ідеології та суспільної психології. Політична культура формується на протязі життя багатьох генерацій і обіймає ідеї, переконання, концепції щодо взаємостосунків різних суспільно-політичних інституцій, політичні традиції, звички, норми політичної практики, індивідуальній та громадський досвід, емоції. Це орієнтації та установки людей щодо влади, політичної системи, це принципи взаємостосунків поміж окремою людиною, суспільством та державою. Елементи політичної культури обумовлені соціально-економічними, національно-культурними, суспільно-історичними чинниками, характеризуються відносно сталістю й змінюються лише в процесі глибоких зрушень у суспільному житті.

Розділ 2. Типологія політичної культури

Політична культура будь-якого суспільства є унікальною. Разом з тим, у політичних культурах різних суспільств є чимало спільних рис, що дає змогу об'єднати їх в певні типи. Існує декілька підходів до типологізації політичних культур. Найпоширенішими є історичний, функціональний, структурний і комунікативний.

У контексті історичного підходу тип політичної культури суспільства визначається ступенем розвитку громадянськості його членів. Засновниками цього підходу були американські політологи Г. А. Алмонд та С. Вебра. Здійснивши дослідження позицій, орієнтацій активності у політиці населення Англії, Італії, ФРН, США, Мексики вчені вирізнили три “чистих типи політичної культури”: парафіяльний, підданський та учасницький [1, 138 ].

Парафіяльна культура характеризується негативним ставленням членів суспільства до політичної влади взагалі, відсутністю інтересу до політики та небажанням брати в ній особисту участь. Індивіди усвідомлюють себе в якості членів малої соціальної спільности (парафії), але не громадянами держави.

Підданська культура характеризується відсутністю інтересу до участі в політиці, пасивним ставленням до влади. Хоча в цій культурі громадяни вже усвідомлюють себе членами політичного співтовариства, але їх роль у полі-тичній системі зводиться до ролі підданих (об'єкту).

Учасницька культура характеризується великим або значним інтересом громадян до політики, активним ставленням до політичної влади, готовністю брати особисту участь у політичному житті.

Але політичні культури сучасних суспільств, на думку Алмонда і Верби, не можна віднести до жодного з цих типів. Вони являють собою один із змі-шаних типів, в якому співіснують і перехрещуються різні культурні елемен-ти. Тому вчені вирізняють змішані типи політичної культури: парафіяльно-підданський, парафіяльно-учасницький та піддансько-учасницький [1, 142].

Парафіяльно-підданський тип політичної культури притаманний сьогодні багатьом постколоніальним країнам Африки та Азії, які, долаючи місцевий сепаратизм, будують суверенні централізовані держави на грунті авторитарної влади. Парафіяльно-учасницький тип характерний для тих країн, що розвиваються, які йдуть шляхом демократичного розвитку. Такий характер має політична. Піддансько-учасницький тип розповсюджений у стабільних демократіях. Одним з різновидів цього типу можна вважати громадянську культуру сучасних цивілізованих суспільств. В ній зустрічаються фрагменти парафіяльної культури. У певної частини членів суспільства продовжує зберігатися підданське ставлення до політичної влади. Хоча постійну політичну активність демонструє не більше 15% населення, але основна його маса психологічно спрямована на участь у політичному житті, являє собою потенційно активних громадян [2, 125].

Типологія Алмонда та Верби була першою спробою типологізації політичних культур. Відбиваючи історичний аспект формування політичної культури сучасних суспільств, вона в той же час не враховувала багатьох інших істотних моментів політико-культурного феномену.

Функціональний підхід до типології політичних культур було запропоновано польським політологом Є. Вятром у книзі “Соціологія політичних стосунків”. Його методологія грунтувалася на тому, що політична культура, з одного боку, багато в чому визначає якості політичного режиму, а з іншого боку, сама постійно зазнає на собі його вплив. Тому в межах функціонального підходу вирізняються три основні типи політичної культури: тоталітарний, авторитарний та демократичний [4, 173].

Тоталітарна політична культура характеризується ідеологічною заанга-жованістю політичної свідомості та політичної поведінки членів суспільства, бо в тоталітарних системах має право на існування тільки одна, офіційна ідеологія, яка повинна визнаватися усіма. Тоталітарній культурі притаманні культ вождя, активно-підданське ставлення до влади. Тоталітарна влада вимагає від членів суспільства не тільки свого визнання як законної, але й виявлення активності у її підтримці. У тоталітаризмі діє принцип “Хто не з нами, той проти нас” [5, 237]. Політична активність має примусовий характер.

Авторитарна політична культура, навпаки, характеризується аполістичністю. Хоча члени авторитарних систем можуть виявляти самостійну активність у різних сферах суспільного життя, але це обходить політику. Аполістичність культивується режимом, який побудований на одноосібному правлінні. Характерне пасивно-підданське ставлення до влади. У авторитарних системах діє принцип: “Хто не проти нас, той з нами” [5, 239].

Демократична політична культура характеризується толерантним ставленням до різних політичних поглядів та переконань, визнанням опозиції. Найважливішою політичною цінністю є громадянські права і свободи. Реальна політична активність є середньою.

Окрім базових типів політичної культури, в межах функціонального підходу вирізняють також проміжні та перехідні типи.

Проміжні типи політичної культури характерні для країн, політичні режими яких мають ряд рис, що притаманні різним режимам. Так, Польщі в часи Владіслава Гомулки та Угорщини в часи Яноша Кадара не можна віднести ані до тоталітарного, ані до авторитарного типів. То були тоталітарно-авторитарні режими. Вони втратили вже багато тоталітарних властивостей, але не стали в повній мірі авторитарними. Тоталітарно-авторитарні режими формували й відповідний тип політичної культури. Політична культура Франції в період президентства Шарля де Голля також мала проміжний, авторитарно-демократичний характер. В ній було чимало елементів авторитаризму, але зберігалося демократичне підгрунтя [ 1, 153].

Перехідні типи політичної культури притаманні суспільствам, які знаходяться в процесі цілеспрямованого переходу від однієї якості до іншої. Перехідний характер мають посткомуністичні суспільства, що трансформуються з тоталітарних у демократичні. В політичній культурі посткомуністичних суспільств зберігаються багато тоталітарних нашарувань, але набирають силу паростки демократичної культури [10, 295].

Структурний підхід до типології політичних культур був обумовлений розробкою поняття домінуючої культури. Американські політологи, які знаходилися під впливом праць Алмонда, Пауелла і Верби, звернули увагу на те, що в політичній культурі будь-якого суспільства є утворення, які властиві окремим соціально-класовим, етнонаціональним, релігійно-конфесійним, статево-віковим або територіальним групам. Їх взаємостосунки в різних сус-пільствах неоднакові. У одних суспільствах вони співіснують більш-менш гармонійно, в інших - перебувають в стані конфронтації. Це дало підставу для вирізнення гомогенного та гетерогенного типів в політичній культурі [5, 248].

Гомогенний тип характеризується тим, що специфічні утворення, які складають політичну культуру суспільства, незважаючи на різницю в поглядах на владу, ставлення до правлячої еліти, мають спільне базове підгрунтя. Такі утворення одержали назву політичних субкультур, а базове підгрунтя -домінуючої культури.

Домінуюча культура - це комплекс політико-культурних елементів, які притаманні більшості соціальних груп даного суспільства. Політико-культурні утворення, що не мають спільного поля з домінуючою культурою, визначаються як контркультури. Домінуюча культура виконує інтегративну функцію стосовно політичної системи. Політичні структури, які не додержуються принципів домінуючої культури, розглядаються як наявність домінуючої культури надає політичній культурі суспільства гомогенний (цільний) характер.

Гетерогенний тип характеризується відсутністю домінуючої культури. Не маючи спільного підгрунтя, політичні культури різних соціальних груп протистоять одна одній. Гетерогенна політична культура детермінує соціальні, етнічні, релігійні та інші політичні конфлікти. Вона народжує тенденції дестабілізації політичної влади, дезінтеграції політичної системи суспільства.

Комунікативний підхід до типологізації політичних культур багато в чому був визначений працею англійського політичного мислителя Карла Поппера “Відкрите суспільство та його вороги”. У ній автор протиставив “закритим суспільствам”, культура яких консервативна, ґрунтується на колективній відповідальності, обтяжена великою кількістю усіляких табу, законів і звичаїв і тому закрита для зовнішнього впливу та прогресу, “відкриті суспільства”, де право прийняття особистих рішень, особиста свобода та особиста відповідальність громадян визначають динамізм розвитку та відкритість їх культури [8, 232]. Методологія Поппера дала підставу для вирізнення в подальшому закритого та відкритого типів політичної культури.

Закрита політична культура - то замкнутий, зорієнтований тільки на власні локальні цінності, зразки та норми, тип. Для нього характерний традиціоналізм політичної свідомості та поведінки. Закриті політичні культури не спроможні до скільки-небудь продуктивного обміну цінностями з іншими політико-культурними системами. Закритий тип політичної культури притаманний для патріархальних та тоталітарних суспільств.

Відкрита політична культура характеризується спроможністю до комунікації. Відкриті культури порівняно легко вбирають у себе інокультурний досвід. Вони здатні до новацій та модернізації. Відкритий характер мають політичні культури демократичних суспільств, що обумовлює динамічність і еволюційність їх розвитку.

Особливе місце в типології політичних культур займає цивілізаційний підхід, за яким виділяють західні та східні політичні культури [5, 254]. Характерними рисами західної культури є політична активність, свобода особистості, ліберально-демократичні цінності, а східної культури є її закритий характер, традиційність, пріоритет духовно-релігійних норм у регулюванні соціальних відносин. За цим принципом виділяють індо-буддійську, конфуціансько-буддійську, ісламську, західну та православну типи культур.

Отже, різні типи політичних культур обумовлені різноманіттям політичних систем, відмінністю в рівні соціально-економічного, політичного, культурного, історичного розвитку. Політична культура існує в конкретних формах. Одні і ті ж цінності, символи, норми, зразки поведінки у різних людей і соціальних груп виявляються по-різному.

Висновки

політичний культура суспільство

Політична культура є однією з найважливіших складових політичного життя, адже визначає зміст та напрямки його розвитку.

Політична культура -- це система знань, уявлень, цінностей і відносин, що функціонують у суспільстві і відтворюються в процесі зміни поколінь. Її можна визначити як обумовлений історичними, соціально-економічними й політичними умовами якісний стан політичного життя суспільства, що відбиває рівень освоєння суб'єктом (суспільством, групою, особою) політичних відносин, цінностей і норм, ступінь соціокультурного розвитку людини та міру її активності у перетворенні політичної дійсності.

Свої витоки проблема політичної культури бере в працях стародавніх мислителів, які зверталися до питань моралі, соціальної етики, критеріїв ідеального громадянина і правителя. Поняття “політична культура” було вперше вжите німецьким філософом Іоганом Гердером ще в XVIII ст. Концептуальна розробка поняття розпочалась в американській політології у 1950-1960 рр. західними суспільствознавцями Г. Алмондом і С. Вербою. Вони визначили її як сукупність психологічних орієнтацій людей щодо політичних об'єктів. В кінці XIX - початку XX ст. дана категорія використовується в політичних дослідженнях різноманітними політичними школами і вченими: В.І.Гер'є, В.В.Івановським, М.Я.Острогорським.

Кожній суспільно-політичній системі відповідає певний тип політичної культури, який у кожній країні проявляється в національно-специфічних формах, залежить від рівня історичного розвитку та впливу численних різних чинників, що визначає багатоманітність типів політичної культури.

У політичних культурах різних суспільств є чимало й спільних рис, що дає підставу для їх об'єднання в певні типи. Існує декілька підходів до типологізації політичних культур. Найбільш розповсюдженими є історичний, функціональний, структурний і комунікативний.

Засновники історичного підходу американські політологи Г. А. Алмонд та С. Верба визначили три “чистих типи політичної культури”: парафіяльний, підданський та учасницький.

Автори даної типологiзацii підкреслюють, що ці три типи на практиці взаємодіють між собою, утворюючи змішані форми з перевагою тих або інших компонентів: провiнцiалiстсько-пiдданський, пiддансько-партицiпаторний, провiнцiалiстсько-партицiпаторний.

Для країн зі стабільним демократичним режимом характерний громадянський тип політичної культури, що є похідним від трьох перелічених основних типів культур. Найважливішими ознаками є: прихильнiсть до демократичних цінностей, збалансованість політичних орієнтацій, помірний рівень політичної активності, рацiоналiзм в прийнятті політичних рішень, терпимiсть.

Типологію політичних культур, що базується на функціональному підході, запропонував польський політолог Є. Вятр. Він виділив три основні типи політичної культури: тоталітарний, авторитарний та демократичний.

Окрім базових типів політичної культури, в межах функціонального підходу вирізняють також проміжні та перехідні типи.

Згідно структурного підходу виділяють гомогенний та гетерогенний типи політичних культур.

Видатний англійський політичний мислитель Карл Поппер визначив комунікативний підхід до типологізації політичних культур. За його методологією виділено закритий та відкритий типи політичної культури.

Багатоманітність методологічних підходів до типологізації політичної культури та множинність її типів відбивають усю складність політико-куль-турного феномену. Являючи собою архіскладне структурне утворення, полі-тична культура будь-якого суспільства своїми конструюючими атомарними елементами має політичну свідомість та політичну поведінку кожного з його членів.

Список використаної літератури

1. Алмонд Г. Громадянська культура / Габріель Алмонд, Сідней Верба // Політологія. Навчально_методичний комплекс : підручник. -- К. : Центр навчальної літератури, 2004. -- 373с.

2. Алмонд Г. Гражданская культура и стабильность демократии / Габриэль Алмонд, Сидней Верба // Политические исследования. -- 1992. -- № 4. -- С. 122-134.

3. Барановський Ф. В. Регіональний вимір політичної культури / Фелікс Володимирович Барановський // Наукові записки : збірник наукових праць. -- 2009. -- Вип. 44. -- С. 54.

4. Вятр Е. Й. Социология политических отношений / Ежи Вятр ; пер. В. Скляр, А. Николаев. -- М.: Прогресс, 1979. -- 464 с.

5. Гелей С. Політологія : навчальний посібник / С. Гелей, С. Рутар. -- 5-е вид., перероб. і доп.. -- К.: Знання , 2004. -- 645 с.

6. Михайловська О. Г. Формування громадянської культури як напрям інституціоналізації громадянського суспільства в сучасній Україні / Оксана Георгіївна Михайловська // Політологічні записки. Збірник наукових праць. --2009. -- № 1. -- С. 88-104.

7. Політологічний енциклопедичний словник : навч. посібник. -- К. : Генеза, 1997. -- 395 с.

8. Поппер К. Відкрите суспільство та його вороги. Том 1 / Карл Поппер / перекл. з англ. О. Коваленка. -- К.: Основи, 1994. -- 444 с.

9. Щедрова Г. П. Формування політичної культури в контексті розвитку громадянського суспільства / Галина Петрівна Щедрова // Збірник наукових праць “Гілея”. -- 2009. -- № 29. -- С. 15-28.

10. Щедрова Г. П. Формування політичної культури в перехідному суспільстві / Галина Петрівна Щедрова // Політологічні записки. Збірник наукових праць. -- 2009. -- № 1. -- С. 286-298.