Ідейні витоки антисемітської складової ідеології нацизму

Размещено на http://www.allbest.ru/

Ідейні витоки антисемітської складової ідеології нацизму

The ideological origins of the anti-semitic component of the ideology of Nazism

настрій антисемітський європа письменник

Михайлюк М. В.,

кандидат історичних наук, науковий

співробітник, Інститут української археографії

та джерелознавства ім. М. С. Грушевського

НАН України (Київ, Україна),

Mykhailiuk M. V.,

Candidate of Historical Sciences, Researcher, M. S. Hrushevsky Institute of Ukrainian Archeography and Source Studies of the National Academy of Sciences of Ukraine (Kyiv, Ukraine),

Розглядаються антисемітські настрої в Європі XIX - початку XX ст. та їх вплив на формування радикального антисемітизму нацистського руху. Акцентується увага на творчості письменників, журналістів, філологів, істориків, філософів: Б. Бауера, П. Лягарда, В. Марра, О. Глагау, Г. Трейчке, Е. Дрюмона, Є. Дюринга, Г-С. Чемберлена, діяльності віденського бургомістра К Люгера, німецького пастора і політика А. Штеккера та інших антисемітських організацій, а також на впливові і розповсюдженні «Протоколів сіонських мудреців».

Ключові слова: «єврейське питання», європейський антисемітизм, «Протоколи сіонських мудреців», нацистський антисемітизм, ідеологія нацизму

In this article we are talking about the popularity of anti-Semitic ideas in Europe during the second half of XIX - beginning of XX centuries and their influence on the formation of the radical anti-Semitism of the Nazi movement. Focuses on creativity writers, journalists, philologist, historians, philosophers Bauer, Lagard, Marr, Glagau, Treychke, Dyuring Chemberlen, Dryumon, activities Vienna burgomaster Lyueger, pastor, politician Shtekker and as well as the «Protocols of the Elders of Zion».

Keywords: «The Jewish question», European anti-Semitism, «The Protocols of the Elders of Zion», the Nazi anti-Semitism, Nazi ideology.



Ідейні витоки антисемітської складової ідеології нацизму залишаються малодослідженими в Україні. У вітчизняній історіографії питання порушувалося в дисертаціях А. Подольського [24] і Ф. Левітаса [17], публікаціях О. Давлєтова [10], частково інших працях [1; 20; 21; 29]. Однак найбільш ґрунтовним дослідженням є нещодавно видання монографія В. Єрмоленко, в якій на широкій джерельній базі пояснюється зародження та розвиток антисемітизму в Європі, що значно вплинув на формування нацистської ідеології [13]. У радянській історіографії акцентувалося на антиєврейській політиці гітлерівського режиму (Г. Розанов [27]), ідейних витоках європейського і нацистського антисемітизму (Б. Бессонов [2], А.Бланк [3], А. Галкін [5]). Здобутки російської історіографії значно суттєвіші. Серед найбільш відомих дослідників історії Німеччини слід виділити праці А. Ватліна, А. Патрушева, О. Пленкова, Б. Хавкіна. Попри це, тема потребує більшої деталізації.

Метою статті є розгляд антисемітизму на європейському континенті у XIX - на початку XX ст., який сприяв ідеологічному обґрунтуванню нацистської ненависті до євреїв.

Відомо, що юдеї і християни мають свій погляд на антисемітизм. Згідно юдейської концепції антисемітизм виник ще в біблійні часи. Католицька церква нелояльно ставилась до євреїв за те, що ті вимагали розіп'яти Христа. Це призвело до вчення про боговбивство, від якого відмовилися лише нещодавно. Іншим хибним домислом за часів Середньовіччя став кривавий наклеп, начебто євреї вбивали християнських немовлят, використовуючи їхню кров для виготовлення маци на Песах. Попри те, що це є суцільною вигадкою, тим не менш, наклеп упродовж багатьох століть проповідувався з церковних кафедр і призводив до погромів [4, с. 283-285].

З християнської точки зору, антисемітизм - це упередження проти євреїв, підозри, презирство, ворожість і ненависть як до послідовників релігії Ізраїля, так і просто як до людей єврейського походження. Попри те, що євреї є не єдиним семітським народом, все ж антисемітизмом вважається ненависть саме до них. Едвард Фланнері у праці «Страждання євреїв» показує, що антисемітизм набагато старший за християнство і сягає корінням у давньогрецькі та давньоримські часи, адже євреї відмовлялись асимілюватися в грецькій і римській культурі. У ранньому Середньовіччі християни були впевнені, що Бог відкинув обраність євреїв і обрав християн новим божим народом. Бог вигнав євреїв з їхньої рідної землі і зруйнував Єрусалимський Храм, змусив блукати світом за відторгнення і участь у страті Христа. Під час Хрестових походів євреїв вбивали за відмову від хрещення. У 1492 р. євреїв було вигнано з Іспанії, а 1497 р. - з Португалії. У 1215 р. Латеранський собор оприлюднив вимогу, щоб євреї носили на одязі розпізнавальні знаки й мешкали у відокремлених районах міст. Лише наприкінці XVIII ст. євреї потроху стали набувати рівних прав з іншими європейськими народами (за винятком Росії, Румунії). Проте зміна законів не викорінила забобонів та упередженого ставлення до євреїв [19, с. 287-289].

Тож, антисемітизм свої витоки бере з глибини століть. У німецькій філософії і соціології XIX ст. антиєврейські настрої зустрічаються в брошурах Граттенауера, Гундт-Радовскі, Гольста. Першим, хто намагався «філософські» обгрунтувати антисемітизм був А. Шопенгауер, який не поділяв ідеї юдаїзму, християнства, ісламу. Як прихильник буддизму та брахманізму філософ протиставляв ці релігії юдаїзму, вважав протестантизм поверненням до юдаїзму, Вєтхого Завіту. Євреїв називав «незаконно існуючим народом». Його погляди підтримували Ф. Ніцше, Є. Дюринг, Л. Клагес. Під впливом Шопенгауера знаходився композитор Р. Вагнер [3; с. 28; 23, с. 275-276]. У 1869 р. вийшла вагнеровська брошура «Євреї в музиці».

Інший німецький філософ і теолог Бруно Бауер у 1863 р. видає книжку «Юдаїзм на чужині», в якій зазначає, що «наближається час історичних розрахунків. Дні розгубленості і безладу, коли євреї могли думати, що німці віддали їм на добру волю ідеали, аби вони могли спаплюжити їх, закінчуються. Настав час, коли з євреями немає про що вести перемовини» [14, с. 39].

Проти лібералізму і впливу єврейства на економічне життя країни виступив Пауль Антін де Лягард (1827-1891) [3, с. 45]. Німецький філолог, учень Гегеля і вчитель Маркса, був переконаний, що єврейський народ, який породив біблійну культуру, відсталіший від німецького. Лягард був одним із прикладів німецького освіченого расиста. Намагаючись вивільнитися від домінування юдео-християнської релігії, яку вважав оманою, шукав альтернативної релігійності, зокрема основ для нової німецької релігії, яка би протистояла тисячоліттям панування юдео-християнської цивілізації. Лягард був одним із перших антисемітів, які в євреях шукали не тільки ворога, але й модель для наслідування, через те, що вони об'єднали націю створивши національну релігію [13, с. 317-318].

Подальший розвиток антисемітизму в Німеччині пов'язаний з іменами: журналістів Вільгельма Марра (1818-1904) і Отто Глагау (1834-1892), пастора і політика Адольфа Штеккера (1835-1909), історика і політика Генріха фон Трейчке (18341896), філософів Карла Євгена Дюринга (18331921) і Г'юстона Стюарта Чемберлена (1855-1927). Поза межами Німеччини «єврейським питанням» у Франції переймався політичний діяч і публіцист Едуард Дрюмон (1844-1917), в Австро-Угорщині - політик, віденський бургомістр Карл Люгер (1844-1910).

Появі терміну «антисемітизм» посприяв В. Марр. У праці «Перемога юдаїзму над германізмом» (1879) він писав: «Юдаїзм вийшов зі скудного джерела і спаплюжив все світобачення суспільства, позбавив його ідеалізму і завоював становище за допомоги купівлі-продажу. Єврей проникає на всі державні пости, керує театром, суспільно-політичним життям і майже нічого тобі не залишає, крім грубої фізичної праці, якої сам завжди уникає» [14, с. 39]. Праця Марра протягом 1873-1879 рр. перевидавалася дванадцять разів і описувала прагнення євреїв до світового панування, адже Німеччину вони вже «захопили». Відтак автор охарактеризував євреїв як найталановитіший народ, сильний та цілеспрямований. Тому у боротьбі з єврейством покладав надії на Російську імперію. Німеччину ж називав «Новою Палестиною», а націонал-лібералів - агентами всесвітнього єврейства [23, с. 281].

С. Орлянський, посилаючись на статтю Ш. Еттінгера «Витоки сучасного антисемітизму», першими політичними антисемітами називає Лібермана фон Зонненберга і Отто фон Глагау, які широко афішували різницю між німецьким виробничим та єврейським «паразитичним» капіталами [21, с. 85]. Остання теза, дійсно, належить німецькому публіцисту фон Глагау, який в 1874 р. сформував одну з основних тез «економічного антисемітизму» про те, що усі біди економіки випливають з фінансових махінацій єврейських банкірів. Вводить поняття «єврейський фінансовий капітал» і висуває вимогу соціальних реформ в якості міри захисту від «паразитичного» єврейства, яке ніби спекулювало на праці інших. Згодом ця теза буде активно розвинена нацистами [23, с. 280].

Багато уваги «єврейському питанню» приділяв Генріх фон Трейчке у п'ятитомній праці «Історія Німеччини XIX ст.» (1879-1894), а також у ряді статей кінця 1870-х рр. Його вислів «Євреї - наше нещастя» став досить відомим на європейському континенті, а згодом і в нацистських колах. Трейчке хвилювало питання «єврейського засилля» в торгівельно-економічній сфері Німеччини, відмова євреїв асимілюватися в німецькому суспільстві і їх піклування про чистоту своєї крові. «Але ще небезпечніше - несправедливе, переважне становище євреїв в пресі. - писав історик. - Насмішки євреїв-журналістів над християнською релігією викликають відразу, тим більше, що вони подаються нашому народу як останнє досягнення німецької просвіти, [євреї] не бажають розуміти, що ми, німці, все таки християни, а євреї лише меншість в нашій країні. ...Сьогоднішня пропаганда груба і відразлива - це природна реакція німецького народу проти чужого елементу, що оволодів занадто великою частиною національного життя. ...Абсолютна відсутність поваги з боку ряду євреїв із торгівельних і літературних кіл суспільства - це і є причина сильного невдоволення ними, що виникло в останній час» [14, с. 66-67].

До якого типу належать антиєврейські висловлювання німецького історика та політика - питання залишається відкритим. Зокрема, О. Пленков пише про поміркований антисемітизм Трейчке. Далі зазначає, що американський історик Ф. Штерн теж вважав євреїв більш багатшими, впливовішими, освіченішими за своїх німецьких співвітчизників, тому вони й домінували в банківській сфері та журналістиці [23, с. 271, 277].

Однак головним теоретиком антисемітизму вважається син прусського чиновника Є. Дюринг. Протягом 1863-1877рр. він викладав в Берлінському університеті, але не був дипломованим філософом і економістом, а мав юридичну освіту і поганий зір (осліп в 28 років). Дюринг намагався побудувати власну концепцію «філософії дійсності» з новим способом мислення, надати наукове обґрунтування антисемітизму. Однак його погляди зазнали критики марксистів. Економіст Фрідріх Енгельс навіть опублікував трактат «Анти-Дюринг».

Одним із найвідоміших творів філософа є «Єврейська проблема як проблема раси, моральності і культури» (1881) або скорочено «Єврейське питання», опубліковане в Росії в 1906 р. Філософські роздуми про євреїв він виложив у 5- ти розділах: «Єврейське засилля у новітній час», «Відображення характеру в релігії та моралі», «Питання про здатність до науки, літератури і мистецтва», «Непридатність в політичному і соціальному відношеннях», «Народні засоби проти єврейського засилля». Твір з'явився у той час, коли німецькі юдофоби вимагали від рейхстагу заборони єврейської міграції в Німеччину, але їх заклики не були підтримані парламентом.

Вислови «Євреї - паразити на тілі інших народів», «єврейське засилля», якими часто користувався Гітлер і нацистська пропаганда загалом, часто зустрічаються у Дюринга. Філософ підтримав позицію Ніцше в тому, що євреї «винайшли рабську форму релігії, є економічно сильним і політично впливовим народом світу», при цьому намагався намалювати свій погляд на єврейську історію часів Римської імперії і сучасне становище євреїв в Європі. Вважав, що «єврейське питання» стосується не лише Німеччини, але й Франції, Австрії, Англії, Росії, держав Північної Америки. Пояснював це тим, що саме в період 1860-х - 1880-х років євреї стали «інформаційними і економічними господарями» у згаданих країнах. Їх економічне збагачення - це «висмоктування грошей з людства» завдяки економічному пограбуванню Європи. Вєтхий Завіт є чужим для неєврейського населення, а самі юдеї не мають моральних цінностей і є плем'ям злодіїв [11, с. 25, 28, 36, 51].

Проте не всі німці поділяли такої думки. Відомий економіст та соціолог Вернер Зомбарт (1863-1941) видав кілька книжок «Майбутнє єврейського народу», «Євреї і господарське життя», «Роль євреїв у розвитку капіталізму», які на початку XX ст. були перекладені російською мовою. У своїх працях автор наголошував на головній ролі євреїв у становленні капіталістичних відносин в Європі. Євреїв вважав особливо здібним та кмітливим народом. Писав, що етика капіталізму, юдаїзму та кальвінізму - це одне те саме, адже раціоналізм є найбільш суттєвою рисою єврейства і капіталізму. Згодом нацистський режим стане перешкоджати творчості економіста і заборонить студентам відвідувати його лекції.

Дюринг стверджував, що перехід євреїв в християнство не вирішить проблеми, адже «єврейське питання є расовим питанням, а безповоротно зіпсована раса ворожа німцям». Тому намагався поєднати антисемітизм з німецьким соціалізмом [14, с. 40]. Філософ вважав, що «єврейське питання» мало бути вирішене в міжнародному масштабі. Головне - зупинити емансипацію євреїв, змусити їх дотримуватися законів. Відтак пропонував депортувати євреїв з усієї Європи і створити для них окрему державу, адже влада євреїв руйнувала сучасні народи. Німецький історик Е. Нольте писав, що саме Дюринг зробив висновок про расистський антисемітизм і необхідність фізичного знищення євреїв, що згодом на практиці здійснили нацисти [23, с. 282-283].

Творчість філософа представляє інтерес тим, що він поєднав антисемітизм і соціалізм, чим в подальшому вдало скористалися націонал- соціалісти [5, с. 276]. Однак, читаючи Дюринга, складається враження, що він був звичайним популістом і не надто переймався вивченням єврейської історії, внеском євреїв в німецьку і світову культури, а лише поверхово відтворював на папері ті віяння, які вже мали місце серед європейського суспільства, став своєрідним рупором німецького антисемітизму кінця XIX - початку XX ст. «У той час расизм ще не утвердився як ідейно-політична течія в суспільстві, - пише С. Орлянський. - Тому Міжнародний антисемітський конгрес, що проходив в 1883 р. в Хеймниці, відхилив пропозицію прийняти за основу антисемітської ідеології расистське вчення Ойгена Дюринга» [21, с. 85].

Німецький філософ британського походження Г.-С. Чемберлен у творі «Арійське світоспоглядання» аналізує погляди відомих антисемітів і робить висновок: «Антисемітизм випускає з вигляду дві обставини: по-перше, єврей ніколи не був чистим семітом і не став таким, він має в крові деякі посередні елементи, а з цього виходить, що необхідно розрізняти того чи іншого єврея і не випускати з виду те, що багато євреїв, так само, як і ми, бажають звільнення від семітичних уявлень. По-друге, якщо юдейські напівсеміти завдяки міці своєї волі і об'єднанню в замкнуту інтернаціональну націю і являють собою найбільш вражаючий чужий елемент в нашому середовищі, то в будь-якому випадку не єдиний» [31, с. 18].

У «Засадах XIX ст.» (1898-1899) Чемберлен подає історію людства як боротьбу між арійською і семітською расами. Зазначає, що «індоєвропейці заражені єврейською кров'ю. І якщо подібне буде продовжуватися, то в Європі залишиться один чистокровний народ - євреї. Решта перетвориться в змішаних псевдоєвреїв, в народ, котрий стане безумовно фізично, морально і духовно малорозвиненим» [14, с. 40].

Чемберлен поділяв ідеї Лягарда, тому євреї для нього стали не тільки ворогом арійців, а також моделлю для наслідування. Адже саме євреї були єдиною расою, що не втратила «волі» до збереження своєї чистоти, «єдина група людей, які підпорядковуються... закону чистоти раси». На відміну від французького расового теоретика Гобіно, який вважав, що раси остаточно змішалися і чистих рас вже не існує, Чемберлен продовжував вірити в майбутню чистоту раси, розраховуючи на здобутки в області євгеніки. Вважав, що євреї як «стара раса» поступово вимруть і на їх місце прийде «нова германська раса», виступив проти змішування крові і за очищення германської раси від чужорідних домішок [13, с. 321-323].

Чемберлен був противником офіційної християнської релігії як католицької, так і протестантської, і протиставив їм ідею «німецького християнства, звільненого від єврейського духу» [5, с. 275]. С. Гурульов вважає, що філософ не відразу став антисемітом, а спочатку засуджував ненависть до євреїв, називаючи її безглуздою і нікчемною, не відносив євреїв до нижчої раси, а лише трохи відрізняв їх від тевтонів (вищої раси). Проте пізніше став відвертим юдофобом [9, с. 70].

Напевно, не останню роль в цьому зіграли антиєврейські погляди тестя Р. Вагнера, оскільки Чемберлен з 1908 р. був одружений з його незаконно народженою донькою Євою фон Бюлов. До того ж, він дуже прихильно ставився до Гітлера і НСДАП, вважав молодого австрійця «рятівником Німеччини». Загалом творчість Чемберлена заклала основи для розвитку нацистської ідеології. Не лише Гітлер захоплювався ідеями Чемберлена. Його творчість суттєво плинула на погляди Йозефа Геббельса і Альфреда Розенберга [13, с. 320, 324].

Тож, позиція Бауера, Лягарда, Марра, Глагау, Трейчке, Дюринга, Чемберлена та інших відомих антисемітів стала яскравим прикладом тих антиєврейських настроїв, які панували в німецькому інтелектуальному середовищі XIX - початку XX ст.

Як вірно помітив Дюринг, «єврейське питання» стояло на повістці дня не лише в Німеччині, але й в інших європейських країнах. У Франції Е. Дрюмон випускає книжку «Єврейська Франція» (1885-1886), де теж звинувачує євреїв у пагубному впливі на французьку історію, у всесвітньому заколоті, спрямованого на знищення християнства і встановлення єврейської влади над світом, називає «міжнародне єврейство» відповідальним за занепад країни, закликає до обмеження емансипації і експропріації єврейського капіталу [30, с. 321]. У 1895 р. його книжку переклали російською мовою і видали в Харкові. У 1894 р. Дрюмон засновує журнал «Вільне слово» (Париж), що слугував антисемітською трибуною для закликів до боротьби із єврейством та їх захисниками. Представники духівництва організували антиєврейський «християнсько-демократичний рух».

Антисемітські настрої у Франції посилювала справа проти єврея, капітана Альфреда Дрейфуса, що набула міжнародного резонансу. Судові засідання висвітлював спеціальний кореспондент одного із віденських періодичних видань, майбутній засновник політичного (державного) сіонізму Теодор Герцль. У 1895 р. до французького парламенту потрапили запити про законодавчу заборону на єврейське «проникнення» в країну, схожі із законопро ектами і петиціями про обмеження прав євреїв в Німеччині та Австрії [18, с. 166-170]. Проте під час «процесу Дрейфуса» французькі євреї не мали політичного впливу. Німецький антисемітизм відрізнявся від англійського та французького тим, що в Британії та Франції ніхто не пов'язував євреїв та юдаїзм з капіталізмом, торгашеським духом та лібералізмом. Більше того, подібної «справи Дрейфуса» в Німеччині бути не могло, оскільки німецька армія не мала євреїв- офіцерів, а тим більше в генеральному штабі [23, с. 267, 275, 283].

В Австро-Угорщині протягом 1880-х - 1890-х років «єврейським питанням» переймався лідер антисемітів Георг фон Шенерер та католицька народна партія. Проте одним із теоретиків «соціального» антисемітизму вважається К. Люгер. «Християнсько-соціальна партія» Австрії, яку він очолював, розгорнула у Відні масовий рух дрібних буржуа під гаслами антисемітизму і антикапіталізму. Гітлер, сприймаючи тактику та ідейний арсенал своїх співвітчизників, згодом критикував Люгера за непослідовність в антисемітських поглядах і погане розуміння расової проблеми. На думку Уїльяма Ширера, офіційний антисемітизм бургомістра не заважав йому допомагати євреям і виявляти до них дружні почуття. Віденські євреї продовжували користуватися усіма правами і повагою у суспільстві. Посилаючись на спогади Стефана Цвейга (австрійського письменника єврейського походження, творчість якого згодом буде заборонена нацистами), а також лінцевського друга юності Гітлера Августа Кубічека, Ширер стверджує, що у Відень Гітлер приїхав вже переконаним антисемітом і покинув столицю Австрії у травні 1913 р. [32, с. 46-47, 49].

У Німеччині подібні партійні позиції займала антисемітська монархічна «Християнсько- соціальна робітнича партія» А. Штеккера, що виникла в 1878 р. і претендувала на захист інтересів трудящих мас. У своїх промовах, що видавалися окремими брошурами, лідер партії піклувався про майбутнє німецької нації: звинуватив євреїв у тому, що вони думають лише про своє «місце під сонцем», створили «державу в державі», живуть відокремлено від німецького суспільства, у власному замкнутому світі, прагнуть контролювати суспільну думку, остаточно захопити всю фінансово-економічну, видавничу, освітню, судову сфери, витіснити християнство з країни і обмежити його вплив на німецьких громадян. «Якщо сучасні євреї будуть продовжувати використовувати міць свого багатства і друк для руйнування нашої нації, то катастрофи не уникнути. - наголошував Штеккер. - Євреї мають залишити свої наміри стати володарями Німеччини» [14, с. 70].

Більша частина євреїв мешкала в Пруссії. Бісмарк і Вільгельм II прохолодно відносилися до юдофобії на відміну від Штеккера, який був переконаний в тому, що в руках берлінських євреїв знаходяться банки, торгівля, преса. Проте серед робітників його партія не мала значного впливу. Штеккер підготував петицію і подав на розгляд Бісмарку. В ній вимагав обмежити в'їзд євреїв в країну, відсторонити їх від урядових посад, зменшити кількість євреїв-професорів у вищій школі. Бісмарк відхилив петицію, посилаючись на конституцію, котра гарантувала рівність усіх громадян і конфесій, і загалом підозріло ставився до Штеккера. Вільгельм II наголошував, «якщо допустити антисемітів до влади, то це виключить Німеччину з числа європейських культурних націй і відкине її у розвитку на сто років». Відтак в кайзерівській Німеччині антисемітизм подавлявся.

Ситуація дещо змінилася після франко- прусської війни. Настала банківська криза, що призвела до біржового краху і сильно вдарила по заможним євреям. Їх стали звинувачувати в корупційних схемах та експлуатації німецького суспільства. С. Лур'є ще на початку 1920-х років писав, що дійсна причина невдоволення населення крилася не в тому, що євреї займалися лихварством, а в тому, що вони часто досягали вищих посад і фінансового впливу, протягом тисячоліть зберігали свою релігію, культуру, національний склад.

О. Пленков, цитуючи Х. Арендт, пояснює, що дослідниця, розділивши поняття «антисемітизм» та «неприязнь до євреїв», дійшла висновку, що істинною причиною виникнення антисемітизму стала різниця між розмірами багатства німецьких євреїв та їх політичним впливом. Наприкінці XIX ст. євреї окрім багатства нічим не володіли. Проте напередодні приходу Гітлера до влади, банківський єврейський капітал значно скоротився, так само як чисельність ортодоксального єврейства. Доки євреї займали міцні позиції у фінансовій і політичній системі, антисемітизму не було. Як тільки після Першої світової війни євреї зникли з міжнародної політики та економічного життя, антисемітизм знову з'явився і став набирати оберти.

Антисемітизм Штеккера і Трейчке носив радше націоналістичний, а не расистський характер. Вони не були антисемітами у прямому сенсі, адже євреїв розглядали як секту з храмом на біржі, з впливом через пресу на політичне життя країни. Якщо єврей приймав християнство і не мав відношення до біржового маклерства та преси, то перетворювався в патріота країни. Хрещені євреї не переставали бути євреями лише для єзуїтів, тому саме їх ненависть до євреїв мала расово-біологічні риси. Націоналістичний антисемітизм Трейчке О. Пленков пояснював тим, що в кайзерівській Німеччині «ліва» преса, що перебувала в єврейських руках, «нападала» на такі національні цінності як монархія, вітчизна, армія, християнство, критикувала інститут шлюбу та родини. У Веймарській республіці ця тенденція лише посилилася [23, с. 265-266, 268-270, 271274, 277, 283, 295].

Водночас в Німеччині існували й більш радикальні антисемітські рухи дрібних міських буржуа, ремісників, селян, люмпен-пролетаріїв, що фокусували своє невдоволення на єврействі як на конкуренті в торгівельно-економічній сфері. Організація «Ліга антисемітів», побудована на принципі вождізму, зібрала тисячі підписів під петицією з вимогою обмежити громадянські права євреїв. У 1880 р. «Ліга» організувала єврейські погроми. Наприкінці XIX ст. виникли партійні структури, такі як «Соціальна імперська партія», «Німецька партія реформ», які теж вимагали обмеження «єврейського елементу» в економіці, ліквідації привілеїв крупного «єврейського капіталу».

На початку 1880-х років усі антисемітські організації Німеччини долучилися до міжнародного об'єднання антисемітів, до якого входила Російська імперія та Австро-Угорщина. У Дрездені відбулося два міжнародних конгреси, об'єднувалися антисемітські союзи. У 1886 р. в країні за ініціативи і під керівництвом Теодора Фріча було сформовано «Німецьке антисемітське об'єднання», програма якого передбачала створення «німецько-соціальної держави» з сильною імператорською владою, обмеженням демократичних прав і свобод, експансіоністською зовнішньою політикою. Учасники руху проповідували крайній націоналізм, обмеження свободи підприємництва і торгівлі за допомоги жорстких мір «державно-соціалістичного» регулювання [1, с. 31-32]. У 1896 р. виходить «Довідник антисеміта» авторства Т. Фріча, який до Першої світової війни перевидавався 36 разів [23, с. 282].

Якщо до війни євреїв тримали подалі від політики, залишивши фінансово-економічну та науково-викладацьку діяльність, то після війни ситуація дещо змінилася. Німеччина стала головним об'єктом еміграції східноєвропейських євреїв-ашкіназі. У 1925 р. євреїв налічувалося понад 90 тис. осіб. Міністр закордонних справ Вальтер Ратенау (єврей за походженням) не дипломатично висловлювався в бік емігрантів, називаючи їх «азіатськими ордами», «чужим плем'ям». Німецька преса писала про «східних» євреїв як про брудних, ледачих, жадібних осіб, злодіїв, прихильників комунізму, які прагнули руйнації німецької нації, здобули керівні посади в революційному руху. Євреї стали членами рейхстагу та місцевих ландтагів. З понад мільйона прусських чиновників 5446 осіб мали єврейське походження [23, с. 289-290, 294].

Деякий відсоток євреїв брав участь в політичному житті країни. Курт Ейнсер очолив «Республіку Рад» в Баварії, Роза Люксембург сприяла повстанню «Союзу Спартака» у Берліні. Багато євреїв входили в партії поміркованого лівого і ліберального крила. Антисемітизм набуває поширення навіть серед вчених. Так, ассиролог Фрідріх Деліч у книзі «Велика омана» стверджував, що «євреї духовно безплідні, є народом, який добровільно відмовився від своєї батьківщини, нічого не вніс в світову культуру і етику» [20, с. 400].

Цікаво, як навіяний «зверху» (політиками, науковцями, пресою) антисемітизм сприймався німцями на побутовому рівні? Німецький єврей Віктор Клемперер стверджував, що на початку XX ст. євреї становили меншість у німецькому суспільстві і побутового антисемітизму не спостерігалося. Єврейські та німецькі діти товаришували поміж собою, відвідували одні й ті ж самі навчальні заклади. У 1900/1901 роках в його рідному місті Лансберг у 8-му класі гімназії із шістнадцяти учнів лише четверо були євреями, а в 9 кл. - троє із дев'яти випускників. Своїх двох однокласників він євреями не вважав, адже вони дотримувалися протестантизму. У «Судний день» (Йом Кіпур - авт.) усі євреї звільнялися від занять. Вчитель математики, також єврей, якось сказав: «Сьогодні ми серед своїх» і Клемперер надовго запам'ятав цей вислів. Майбутній філолог був знайомий з діяльністю Штеккера, але вважав, що його заходи не мали масового впливу на німців. Навпаки одного зі шкільних директорів міста звільнили за антисемітські висловлювання і судили за наклеп. Водночас Клемперер підтвердив те, що певні обмеження для євреїв все ж існували: вони не мали права мати членство в студентських корпораціях і не могли отримати офіцерського звання [15, с. 69].

Тож, можна констатувати, що європейцям і особливо німцям роками навіювалася думка про євреїв як чужий, прийшлий народ, без власної батьківщини, який тиняється світом із метою вижити будь-яким шляхом, використовуючи при цьому можливості тих націй, що здатні не відвернутися від них, а прийняти із власним світоглядом, культурою, традиціями. Євреї прагнуть до світового панування і захоплення влади в Німеччині, при цьому займаючи чужий життєвий простір, тому від них потрібно позбутися: вислати з країни або не допустити єврейської еміграції, обмежити в економічних та політичних правах.

Хоча О. Пленков стверджував, що не вірно розглядати расовий антисемітизм нацистів як логічне продовження німецького антисемітизму, адже останній жодного стосунку до нацистського немає. По-перше, до нацистів існував ліберальний, християнський, демократичний, соціалістичний антисемітизм; по-друге, в різні історичні епохи антисемітизм мав якісну різновидність і причини його появи були різними. Гітлеру був ближчий австрійський, віденський антисемітизм, тому нацисти спиралися на австрійський пангерманізм. Німецький націоналізм не вважався офіційною доктриною в Австро-Угорщині, адже в країні переважала слов'яно-угорська більшість. Прагнення до відторгнення всього чужорідного посилювала католицька традиція. У той же час в ході Першої світової війни антисемітизм став складовою частиною антидемократичної, антиреспубліканської традиції [23, с. 264, 287-288].

Відносно появи і походження «Протоколів сіонських мудреців» написано багато, але однозначної відповіді й донині не має. Одні дослідники переконують, що метою появи «Протоколів» є прагнення збільшити єврейську міграцію в Палестину. Інші - посилити антиєврейські настрої серед своїх громадян. С. Гурульов зазначає, що з «Протоколами» Гітлера познайомив Розенберг, примірник яких вивіз з більшовицької Росії, і цим ще більше посилив антисемітські погляди фюрера [9, с. 66].

З цього приводу С. Єлисавецький писав: «Прибалтійські німці, які емігрували в Німеччину після революції в Росії в 1917 р. привезли із собою чорносотенну ненависть до євреїв, ототожнення єврейства із більшовизмом, антисемітську фальшивку «Протоколи сіонських мудреців», що широко розповсюджувалися як в самій Німеччині, так і у Франції, Англії, США» [12, с. 302]. У книзі історика і журналіста Конрада Гейдена, який до 1933 р. мешкав в Німеччині, теж повідомляється про те, що авторами «Протоколів» є росіяни- чорносотенці. Спочатку брошура потрапила до Франції, а звідти до німецьких расистів і антисемітів [6].

У російських джерелах зустрічаємо інформацію про те, що вперше «Протоколи» були надруковані наприкінці 1905 р. С. Нілусом у другому виданні книжки «Велике в малому і Антихрист як близька політична можливість». Згодом були перевиданні у 1911 р. і на початку 1917 р. Однак останнє видання не збереглося. С. Нілус в 1901 р. писав: «Мені вдалося отримати в своє розпорядження від однієї близької мені людини, нині вже покійної, рукопис, в якому зображені хід і розвиток всесвітньої рокової таємниці єврейсько-масонського заколоту. .. .Особа, що передала мені цей рукопис, переконувала в тому, що рукопис - точна копія-переклад з достовірних документів, викрадених жінкою в одного з впливових керівників франк-масонства» [25, с. 3-4].

О. Пленков зазначає, що «Протоколи» були сфабриковані за вказівкою Побєдоносцева в Одессі та опубліковані в 1909 р. Записані були в Берні в 1897 р. і слугували виправданням антисемітизму Гітлера та погромів в Росії початку XX ст. «Протоколи» стали компіляцією брошури 1865 р. французького журналіста Моріса Жолі, спрямованої проти макіавеллівського деспотизму Наполеона III. Однак першим тему світового панування євреїв підняв британський прем'єр-міністр, єврей за походженням Б. Дізраелі. Він був першим політиком, який насмілився замінити слово «Бог» словом «кров» (раса). У своєму романі «Олрой» (1833) Дізраелі розвинув плани єврейської імперії. У романі «Конінгсбі» - єврейські гроші вирішують долю королівств та імперій, тримають під контролем усю дипломатію. Єврейських банкірів Дізраелі серйозно сприймав за таємне співтовариство, яке тримає в своїх руках долю світу. У творі йшлося про те, що усі таємні товариства мають єврейське походження, перші єзуїти - євреї, церква - єврейський інститут для зберігання раси. Вважав, що єврейський банкір Блейхредер впливав на Бісмарка. Саме Дізраелі сприяв укладанню таємного союзу між єврейськими капіталістами та соціалістами [23, с. 278-279].

Про французький та російський слід «Протоколів» йдеться в ізраїльських і американських джерелах. Перші теж не дають однозначної відповіді на їх появу. Одні дослідники пояснюють, що «Протоколи» були сфабриковані царським режимом, випущені в 1905 р., але розповсюджувалися спочатку в Російській імперії, а потім потрапили на Захід. У них мова йде про програму завоювання світу нібито прийняту єврейськими лідерами в 1890-ті роки, під час створення сіоністського руху. «Протоколи» є плагіатом на французький памфлет Моріса Жолі «Діалог в аду між Монтеск'є і Макіавеллі», спрямований проти Наполеона III. Плагіат був доведений в 1921 р. [14, с. 13, 86].

Інші ізраїльські вчені вважають, що фальшиві «Протоколи» з'явилися в надрах Росії наприкінці XIX ст. у формі протоколів таємних засідань нібито лідерів світового єврейства, які розробляли план захоплення світового панування. Протоколи були переведені майже на всі європейські мови і використовувалися нацистською пропагандою в якості достовірного матеріалу про євреїв [8, с. 290].

Американська дослідниця Рут Семюелс зазначає, що «Протоколи» були видані в Парижі російською мовою, а потім розповсюджувалися в Росії. І погоджується з думкою про те, що вони були сфабрикованою фальшивкою, яку виготовили на замовлення агенти російської таємної поліції [30, с. 321].

Англійський священик Джеймс Паркс писав, що деякі його сучасники вважали сіонізм таємним наміром євреїв оволодіти цілим світом, а «Протоколи» назвав відомою пародією на справжні протоколи таємних засідань Першого Сіоністського конгресу в Базелі у 1897 р. Причину появи ярлика про всесвітню єврейську змову вбачав у фінансово- економічній могутності єврейських родин, на зразок Ротшильдів, у фінансових можливостях самої сіоністської організації, її діяльності в різних країнах світу, а також в симпатіях частини єврейських кіл до цього руху. Відтак здавалося, що сіонізм поставив за мету правити світом [22, с. 186-187].

Норман Кон витоки «Протоколів» побачив в Німеччині, в публікаціях Германа Гедше (псевдонім - Джон Реткліф), автора роману «Біариц» (1868), один із розділів якого називається «На єврейському цвинтарі у Празі», про зібрання голів «дванадцяти племен Ізраїлевих», які обговорювали майбутні плани світового панування. Потім цей розділ використали російські антисеміти і він під різними назвами був опублікований у вигляді памфлету в Санкт-Петербурзі в 1872 р. і в Москві у 1876 р. Пізніше подібні видання побачили світ в Одесі, Празі, Франції та інших країнах. «Програма завоювання світу євреями» з'явилася в Росії в 1903 р. на шпальтах газети «Знамя», де стверджувалося, що вона є перекладом рукопису, оригінал якого написано у Франції. Назва ж «Протоколи» вперше фігурує у другому виданні праці С. Нілуса [16, с. 32-35, 69-70].

Єдиною думки не знаходимо і в українських джерелах. В. Скуратівський після історіософського і текстологічного аналізу дійшов висновку, що «Протоколи» є анонімним текстом, літературною містифікацією російського журналіста і белетриста Матвія Головинського [28]. У словнику-довіднику О. Гісема і О. Мартинюка зазначається, що вони є антисемітською фальшивкою, створеною наприкінці XIX ст. російською таємною поліцією [7].

Попри різні думки на мету появи, походження і розповсюдження «Протоколів», залишається не змінною пам'ять про них, особливо у свідомості представників нацистського руху. Адже популяризація ідеї про «всесвітню єврейську змову», «Мудреців Сіону» і намагання європейського єврейства нібито «захопити усі важелі впливу на оточуюче середовище» прагнула значно посилити антиєврейські настрої в німецькому суспільстві. А з початком Другої світової війни «Протоколи» стали чи не головним елементом нацистської пропаганди на окупованих східних територіях. Їх розповсюджували у вигляді брошур, листівок, про них згадувала окупаційна преса.

На думку Г. Раушнінга, саме «Протоколи» спонукали Гітлера розв'язати практичну війну з єврейством, адже два народи (єврейський і німецький) одночасно не могли бути «вибраними», настав час німців. Із «Протоколів» Гітлер взяв приклади «політичної інтриги, техніку конспірації, революційного розкладання, камуфляж і брехливі маневри». Водночас більшість членів НСДАП не сприймали антисемітські гасла націонал- соціалізму і не чекали рішучих дій проти євреїв [26, с. 180, 183, 185].

Таким чином, антиєврейські настрої, що мали місце у XIX - на початку XX ст. в інтелектуальному і суспільно-політичному просторі провідних країн Європи (Німеччини, Австро-Угорщини, Росії, Франції) посприяли обґрунтуванню нацистського радикального антисемітизму, прояви якого зазнало на собі все єврейське населення європейського континенту. Нацизм увібрав в себе всі попередні напрацювання відомих німецьких, французьких, австрійських та інших науковців, публіцистів, політиків і громадських діячів, щоб потім «переварити» й видати власне бачення боротьби з впливом «світового єврейства» на розвиток людства.



Список використаних джерел

Бережная, С., 2012. `Тоталитаризм в истории Европы XX века: учебное пособие', С. В. Бережная, И. И. Бондаренко, Н. М. Кучемко; Под общ. ред. Д. В. Климова, Братислава: Европейский центр изобразительных искусств, 192 с.

Бессонов, Б., 1985. `Фашизм: идеология, политика', М.: Высшая школа, 279 с.

Бланк, А., 1974. `Идеология германского фашизма: Материалы к спецкурсу для студентов исторических факультетов', Ч.3, Вологда: Областная типография, 123 с.

Блюменталь, Д., 2015. `Антисемітизм: юдейський погляд'. Юдео-християнський діалог. Словник-довідник; За ред. Леона Кленицького та Джефрі Вайгодера, К.: Дух і Літера, с.283-286.

Галкин, А., 1989. `Германский фашизм', М.: Наука, 352 с.

Гейден, К., 2004. `Путь НСДАП. Фюрер и его партия', М.: Яуза, Эксмо, 576 с.

Гісем О., Мартинюк О., 2007. `Голокост в Україні (19411944): Словник-довідник', Вид. 2-ге, К.: Сфера, 100 с.

Гутман И., Галиль Н. `Катастрофа и память о ней', Иерусалим: Яд Вашем, б. р., 292 c.

Гурулев, С., 2006. `Еще раз о расизме, нацизме и их идеологе А. Розенберге', Вопросы истории, №5, с.62-75.

Давлєтов, О., 2015. `Єврейська національна меншина на тлі реалій Веймарської республіки (1919-1933): міфи та стереотипи в історії', По той бік Дніпра: вплив контраверсійних образів «іншогоукраїнця» на формування ментальних кордонів: науковий збірник; За заг. ред. д.і.н., проф. М. О. Фролова, Запоріжжя: Інтер-М, с.171-174.

Дюринг, К.-Е., 1999. `Еврейский вопрос', М.: Русская Правда, 160 с.

Елисавецкий, С., 2000. `История еврейского народа.

Курс лекций: Учебное пособие для студентов вузов',

Международный Соломонов Университет, К., 432 с.

Єрмоленко, В., 2018. `Плинні ідеології. Ідеї та політика в Європі XIX-XX століть', К.: Дух і Літера, 480 с.

`Катастрофа европейского еврейства. В 7-ми частях. Часть 1: Юдофобия и антисемитизм', Дан Михман, Открытый университет Израиля, Тель-Авив, 1995, 269 с.

Клемперер, В., 1998. `Свидетельствовать до конца. Из дневников 1933-1945 гг.', М.: Прогресс, 239 с.

Кон, Н., 2011. `Привід для геноциду. Міф про всесвітню єврейську змову і «Протоколи сіонських мудреців»', К.: Самміт-Книга, 348 с.

Левітас, Ф., 1997. `Євреї України в роки Другої світової війни', К.: Вирій, 272 с.

Локшин, А., 2008. `Теодор Герцль: путь от глашатая ассимиляции к лидеру нового исхода', Материалы XV ежегодной международной междисциплинарной конференции по иудаике, Ч.1.: Государство Израиль. 60 лет истории, М.: Сефер, с.160-178.

МакГеррі М., 2015. `Антисемітизм: християнський погляд', Юдео-християнський діалог. Словник-довідник; За ред. Леона Кленицького та Джефрі Вайгодера, К.: Дух і Літера, с.287-290.

Минчук, О., 2007. `Политика геноцида еврейской нации - официальная политика Третьего рейха', Вопросы германской истории, Днепропетровск, с.396-411.

Орлянский, С., 2013. `Еврейское население Европы в 1933-1945 гг. и Холокост', Из истории евреев Украины: сборник статей, Днепропетровск: Ткума, Вып.7, с.83-100.

Паркс, Дж., 1932. `Евреи среди народов. Обзор причин антисемитизма', Париж: УМСА-Пресс, 264 с.

Пленков, О., 1997. `Мифы нации против мифов демократии: немецкая политическая традиция и нацизм', СПб.: РХГИ, 576 с.

Подольський, А., 1996. `Нацистський геноцид щодо євреїв України (1941-1944 рр.): автореф. дис.. канд. іст. наук: 07.00.05', НАН України, Інститут національних відносин і політології, К., 18 с.

`Протоколы сионских мудрецов', 2000, М.: Русская Правда, 80 с.

Раушнинг, Г, 1993. `Говорит Гитлер: зверь из бездны', М.: Миф, 381 с.

Розанов, Г, 1964. `Германия под властью фашизма (1933-1939)', М.: Международные отношения, 516 с.

Скуратівський, В., 2001. `Проблема авторства

«Протоколів сіонських мудреців»', К.: Дух і Літера, 240 с.

Смирнов, В., 2009. `Идеология и практика нацизма', Харьков: Винета, 240 с.

Семюэлс, Р, 1990. `По тропам еврейской истории', Израиль: «Библиотека-Алия», 368 с.

Чемберлен, Х.-С., 1995. `Арийское миросозерцание', М.: Мусагет, 48 с.

Ширер, У, 1991. `Взлет и падение Третьего рейха', В 2-х тт., Т.1., М.: Воениздат, 653 с.

References

Berezhnaya, S., 2012. `Totalitarizm v istorii Yevropy XX veka: Uchebnoye posobiye (Totalitarianism in the history of Europe of the 20th century: study guide)', S. V. Berezhnaya,

I. Bondarenko, N. M. Kuchemko; Pod obshch. red. D. V. Klimova, Bratislava: Yevropeyskiy tsentr izobrazitelnykh iskusstv, 192 s.

Bessonov, B., 1985. `Fashizm: ideologiya, politika (Fascism: ideology, politics)', M.: Vysshaya shkola, 279 s.

Blank, A., 1974. `Ideologiya germanskogo fashizma: Materialy k spetskursu dlya studentov istoricheskikh fakultetov (The ideology of German fascism: Materials for the special course for students of historical faculties)', Ch.3, Vologda: Oblastnaya tipografiya, 123 s.

Blyumental, D., 2015. `Antisemitizm: yudeysky pohlad (Antisemitism: The Jewish View)', Yudeo-khrystyansky dialoh. Slovnyk-dovidnyk; Za red. Leona Klenytskoho ta Dzhefri Vayhodera, K.: Dukh i Litera, s.283-286.

Galkin, A., 1989. `Germanskiy fashizm (German fascism)', M.: Nauka, 352 s.

Geyden, K., 2004. `Put NSDAP. Fyurer i yego partia (Path NSDAP The Fuhrer and his party)', M.: Yauza, Eksmo, 576 s.

Hisem, O., Martynyuk О., 2007. `Holokost v Ukrayini (1941-1944): Slovnyk-dovidnyk (The Holocaust in Ukraine (1941- 1944): Dictionary-Directory)', Vyd. 2-ge, K.: Sfera, 100 s.

Gutman I., Galil N. `Katastrofa i pamyat o ney (Shoah and her memory)', Iyerusalim: Yad Vashem, b. r, 292 s.

Gurulev, S., 2006. `Yeshche raz o rasizme, natsizme i ikh ideologe A. Rozenberge (Once again about racism, Nazism and their ideologist A. Rosenberg)', Voprosy istorii, №5, s.62-75.

Davlyetov, O., 2015. `Yevreyska natsionalna menshyna na tli realiy Veymarskoi respubliku (1919-1933): mify ta stereotypy v istorii (The Jewish National Minor against the Realm of the Weimar Republic (1919-1933): Myths and Stereotypes in History)', Po toy bik Dnipra: vplyv kontraversiynykh obraziv «inshoho ukrayintsya» na formuvannya mentalnykh kordoniv: naukovyy zbirnyk; Za zah. red. d.i.n., prof. M. O. Frolova, Zaporizhzhya: Inter-M, s.171-174.

Dyuring, K.-Ye., 1999. `Yevreyskiy vopros (Jewish question)', M.: Russkaya Pravda, 160 s.

Yelisavetskiy, S., 2000. `Istoriya yevreyskogo naroda. Kurs lektsiy: Uchebnoye posobiye dlya studentov vuzov (The history of the Jewish people. Course of lectures: Textbook for university students)', Mezhdunarodnyy Solomonov Universitet, K., 432 s.

Yermolenko, V., 2018. `Plynni ideolohii. Idei ta polituka v Evropi XIX-XX stolit (Flood ideology. Ideas and politics in Europe of the XIX-XX centuries)', K.: Dukh iLitera, 480 s.

`Katastrofa evropeyskogo evreistva, V 7-mu chastyah, Ch.1: Yudofobia i antisemitizm (The Shoah of European Jewry. In 7 parts. Part 1: Judophobia and Anti-Semitism)', Dan Mikhman; Otkrytyy universitet Izrailya. Tel-Aviv, 1995, 269 s.

Klemperer, V, 1998. `Svidetelstvovat do kontza. Iz dnevnikov 1933-1945 gg. (Witness to the end. From the diaries of 1933-1945)', M.: Progress, 239 s.

Kon, N., 2011. `Pryvid dlya henotsydu. Mif pro vsesvitnyu yevreysku zmovu i «Protokoly sionskyh mudretsiv» (The reason for the genocide. The myth of the universal Jewish conspiracy and the «Protocols of the Zionist wise men»)', K.: Sammit-Knyha, 348 s.

Levitas, F., 1997. `Yevreyi Ukrayiny v roky Druhoyi svitovoyi viyny (Jews of Ukraine during the Second World War)', K.: Vyriy, 272 s.

Lokshin, A., 2008. `Teodor Gertsl: put ot glashataya assimilyatsii k lideru novogo iskhoda (Theodor Herzl: the path from the herald of assimilation to the leader of the new outcome)',

Materialy XV yezhegodnoy mezhdunarodnoy mezhdistsiplinarnoy konferentsii po iudaike, Ch.L: Gosudarstvo Izrail. 60 let istorii, M.: Sefer, s.160-178.

MakHerri M., 2015. `Antisemitizm: hrystyansky pohlad

(Anti-Semitism: A Christian View)', Yudeo-khrystyansky

dialoh. Slovnyk-dovidnyk; Za red. Leona Klenytskoho ta Dzhefri Vayhodera, K.: Dukh i Litera, s.287-290.

Minchuk, O., 2007. `Politika genotsida yevreyskoy natsii - ofitsialnaya politika Tretego Reiha (The policy of the genocide of the Jewish nation - the official policy of the Third Reich)', Voprosy germanskoy istorii, Dnepropetrovsk, s.396-411.

Orlyanskiy, S., 2013. `Yevreyskoye naseleniye Yevropy v 1933-1945 gg. i Kholokost (The Jewish population of Europe in 1933-1945 and the Holocaust)', Iz istorii yevreyev Ukrainy: sb. statey, Dnepropetrovsk, Tkuma, Vyp.7, s.83-100.

Parks, Dzh., 1932. `Yevrei sredi narodov. Obzor prichin antisemitizma (Jews among the nations. Overview of the causes of anti-Semitism)', Parizh: UMSA-Press, 264 s.

Plenkov, O., 1997. `Mify natsii protiv mifov demokratii: nemetskaya politicheskaya traditsiya i natsizm (Myths of a nation against the myths of democracy: German political tradition and Nazism)', Sankt-Peterburg: RKHGI, 576 s.

Podolsky, A., 1996. `Natsystskyy henotsyd shchodo yevreyiv Ukrayiny (1941-1944 rr.): avtoref. dys.. kand. ist. nauk: 07.00.05 (Nazi genocide against the Jews of Ukraine (1941-1944): the author's abstract PhD in History: 07.00.05)', NAN Ukrayiny, Instytut natsionalnykh vidnosyn i politolohii, K., 18 s.

`Protokoly sionskikh mudretsov (Protocols of the Elders of Zion)', 2000, M.: Russkaya Pravda, 80 s.

Raushning, G., 1993. `Govorit Gitler: zver iz bezdny (Says Hitler: the beast from the abyss)', M.: Mif, 381 s.

Rozanov, G., 1964. `Germaniya pod vlastyu fashizma, 1933-1939 (Germany under the rule of fascism, 1933-1939)', M.: Mezhdunarodnye otnosheniya, 516 s.

Skurativsky, V., 2001. `Problema avtorstva «Protokolov syonskykh mudretsov» (Problem of authorship of «Protocols of Zion wise men»)', K.: Dukh i Litera, 240 s.

Smirnov, V., 2009. `Ideologiya i praktika natsizma (The ideology and practice of Nazism)', Kharkov: Vineta, 240 s.

Semyuels, R., 1990. `Po tropam evreyskoy istorii (On the paths of Jewish history)', Izrail: Izd-vo «Biblioteka-Aliya», 368 s.

Chemberlen, H.-S., 1995. `Ariyskoe mirosozertsanie (Aryan worldview)', M.: Musaget, 48 s.

Shirer, U., 1991. `Vzlet i padenie Tretego Reiha (The rise and fall of the Third Reich)', V 2-kh tt, T.1, M.: Voyenizdat, 653 s.

Размещено на Allbest.ru

...