Основні тенденції розвитку української національної свідомості у 2004-2014 рр.

Размещено на http://www.allbest.ru/

ОСНОВНІ ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ СВІДОМОСТІ У 2004-2014 рр.

ідея національний україна революція

Поліна ФОМІНА Київ

У статті розглядається динаміка зміни суспільної думки щодо національної ідеї в Україні від початку Помаранчевої революції до завершення Революції гідності. Автор простежує наслідки впливу російської пропаганди у ЗМІ, а також порівнює вплив цих подій на розвиток національної ідеї в українському суспільстві.

Ключові слова: українська національна ідея, суспільна думка, національна свідомість, Помаранчева революція, Революція гідності.

В статье рассматривается динамика изменения общественного мнения относительно национальной идеи в Украине с начала Оранжевой революции до окончания Революции достоинства. Автор прослеживает последствия влияния российской пропаганды в СМИ, а также сравнивает влияние этих событий на развитие национальной идеи в украинском обществе.

Ключевые слова: украинская национальная идея, общественное мнение, национальное сознание, Оранжевая революция, Революция достоинства.

The article reviews the dynamic of changes in public opinion regarding the national idea in Ukraine from the beginning of the Orange Revolution to the end of the Revolution of Dignity. The author traces the consequences of the influence of Russian media propaganda and compares the influence of these events on the development of the national idea in Ukrainian society.

Keywords: Ukrainian national idea, public opinion, national consciousness, the Orange Revolution, the Revolution of Dignity.

Національна ідея - це основа державності на ментальному рівні. Українство досі не сформувало єдиного поняття національної ідеї не лише через теоретичні розбіжності, але й тому, що суть її невпинно змінюється в ході історії. Національна свідомість - найперший показник дієвості та значущості ідеї у суспільстві. Мета даної статті: прослідкувати трансформації української національної ідеї на порівнянні особливостей суспільної думки, рівнів національної свідомості, загального настрою українства за двох подій - Помаранчевої революції та Революції гідності. Дослідження обох «майданів» показує зрізи суспільних настроїв та рівнів усвідомленості українцями своєї політичної, національної окремішності. Зважаючи на історичний досвід, необхідно також звернути увагу на проблему російсько-українських стосунків на етнічному рівні.

Варто зазначити, що у науковій літературі дана тематика мало розкрита. Під час написання статті автор спирався на попередні дослідження Помаранчевої революції та Революції гідності. Слід відзначити статті Шульги Т С.1 та Зорій Н. І.2, у яких розкриваються переважно психологічні аспекти національного самоусвідомлення. У статті Воропаєвої Т.3 глибоко проаналізовані причини і наслідки міжрегіональних конфліктів в українському суспільстві, а також досліджено вплив російських ЗМІ на нього. Щодо досліджень подій 2013-2014 років, найбільш цікавими видаються статті Чупири О.4 та Мінакова М.5, у яких значна увага приділяється джерелу проросійських тенденцій в Україні.

Ткаченко В. М. стверджує, що Помаранчева революція послужила могутнім каталізатором формування української ідентичності. Науковець наводить дані соціологічного дослідження: «За даними травня 2005 року «громадянами України» як пріоритетної самоідентифікації дотримувалися вже 56,7% опитуваних (зростання на 12,4%!). Частка «радянських людей» зменшилася з 10,7% до 8,1%, і, що примітно, за цим показником сталися зрушення в регіональному контексті: Захід - 1,8%; Центр - 4,9%; Схід - 13,2%»6.

Головним соціально-психологічним чинником участі молоді в Помаранчевій революції стала насамперед неможливість реалізації в державі двох основних цінностей - свободи і рівності. Ці ідеї повинні обґрунтовуватися в ідеології держави, однак цього не було зроблено після здобуття Україною незалежності жодною з політичних сил. Відтак процес формування політичної належності громадянина не завершився, не був належним чином підтриманий політичною елітою7. Варто зазначити, що у 2005 р. був зафіксований найвищий рівень схвалення здобуття Україною незалежності, після чого показник почав знижуватися, досягши мінімального рівня у 2009 р8. Після цього рівень знову став зростати, що пояснюється залежністю стійкості національної ідеї в суспільній думці від соціально-економічної ситуації в країні. Україна поступово втрачала важливі ознаки економічного суверенітету через вплив російської політики9, формувалися передумови до втягнення країни у сферу російського економічного простору.

Російські та деякі українські впливові особи фінансували проекти, що сприяли утвердженню домінування російських ЗМІ в українському інформаційному просторі, русифікації, денаціоналізації українського суспільства, формуванню проросійськи зорієнтованої громадської думки та закріпленню в масовій свідомості проросійської зовнішньополітичної орієнтації України. Також російська політична еліта фінансувала виборчі кампанії і здійснювала вплив на ухвалення політичних рішень. Відбувалася гра на протиріччях в українському суспільстві, що створювало вигідний імідж проросійським політикам та дискредитувало їхніх супротивників10.

Російські політтехнологи, залякуючи російськомовних українців радикальним націоналізмом, зуміли спровокувати на засадах російського націоналізму своєрідну політичну мобілізацію значної частини етнічних росіян, втягуючи у цей рух (як нібито загальнорегіональний) і значну частину русифікованого етнічно українського населення. Це призвело до гострого політичного зіткнення, що в результаті поглибило регіонально-політичну диференціацію. І якщо до того часу помітними були переважно лише регіонально-історичні відмінності, то в результаті цілеспрямованих дій з російської сторони, з'явилися регіонально-політичні суперечності. Особливо штучно нагніталося протистояння по лінії: НАТО чи Росія, єдина державна мова українська чи двомовність11.

Свідома підтримка проросійських сил в Україні мала в перспективі привести до союзу двох країн. Активізація російського фактору на Сході майже точно мала б стимулювати діяльність націоналістичних угруповань Заходу, а отже, викликати небезпечні міжрегіональні протиріччя. Варто відзначити, що у груп національних меншин у 2005-2006 рр. виросло значення регіональної ідентичності. В українців в цей час стала помітною тенденція до збільшення показників європейської ідентичності, а для російськомовних українців етнічна ідентичність більше пов'язувалася з пострадянською, ніж з європейською12.

Проблема єдності українського суспільства загалом в цей період стає все гострішою, поглиблюється конфліктний стан громадської думки, зокрема щодо основних суспільно-політичних орієнтацій: інтеграція України в європейську спільноту або посилення зв'язків з країнами СНД; єдина державна мова або здобуття російською мовою статусу другої державної мови.

Загальна тенденція порушення основних принципів проведення виборів ставила під сумнів їх визначальну роль у формуванні демократичних інститутів влади. Це посилило недовіру населення до політичної еліти та відштовхнуло багатьох від підтримки української національної ідеї. Саме за часів Помаранчевої революції в Україні з'явилося явище так званого «Чорного Р^», що швидко розвивалося і супроводжувалося тиском на свідомість населення. Вже у 2007 р. його поширення досягло кульмінації та міцно увійшло у виборчі кампанії13.

Разом з тим, використовувалися технології політичного маніпулювання, в тому числі у ЗМІ, зросли можливості впливу на масову свідомість, управління громадською думкою. За цих умов ЗМІ дедалі більше виступали не лише необхідним провідником політичного механізму, а й виявляли соціальну суть подій, програмуючи тим самим поведінку населення.

Прихід до влади в 2010 р. Партії регіонів призвів до зростання частки громадян, котрі позитивно ставляться до проголошення Україною самостійності. Тут могли працювати два протилежні механізми: ототожнення себе з українською нацією серед прихильників регіоналів у зв'язку з їх перемогою чи ж, навпаки, зростання патріотичних настроїв серед колишнього «помаранчевого» електорату як протестна відповідь на поразку і занепад цих, тепер уже опозиційних, політичних сил. Проте проросійські сили зуміли створити внутрішні бар'єри на шляху консолідації українського суспільства.

Водночас в Україні відбувалися об'єктивні природні процеси у напрямі збереження національно-державної самобутності, дуже повільно, але все ж формувався певний потенціал громадянської протидії експансіонізму з боку Росії, особливо у середовищі журналістів, зростала воля до збереження цілісності й незалежності. Таким чином підтримувалося існування української національної ідеї, хоча й не здійснювалося достатньо заходів для її розвитку та укріплення в суспільній думці. В регіонах з порівняно меншою часткою етнічних українців зберігалася популярність проросійських ідей.

Революція гідності стала новим виявом прагнення нації до втілення в життя національної ідеї. Порівнюючи Євромайдан з Помаранчевою революцією, слід зазначити, що обидва періоди характеризувалися зростанням недовіри народних мас до влади, до її спроможності розвивати державу на демократичних засадах. В обох випадках масові виступи і протести мали стати каталізатором процесу демократизації, змін в державному апараті, але своїм побічним наслідком мали також поглиблення кризи в сфері економіки та політики. В обох випадках варто відзначити активну учать у цих подіях громадських організацій різних спрямувань14. Майдан став новою формою прояву громадянського суспільства, опинившись, умовно кажучи, в безпосередній близькості від політичної влади і в центрі суспільної уваги. Майдан 2013-2014 рр. істотно відрізняється від попереднього - це теж стихійне явище, але також - вже усвідомлений громадський рух, з урахуванням минулого досвіду.

Важливою особливістю Євромайдану 2013-2014 рр. була відсутність мовних і в цілому етнічних протиріч. Загальна аура демонстрацій була, звичайно ж, в більшості своїх проявів українською з етнокультурної точки зору, але вона не носила націоналістичного характеру. З іншого боку, в певної частини населення переважала особливо стійка форма ірраціональної українофобії радянського типу, характерною її особливістю в історичному контексті стало систематичне прирівнювання всього українського до «петлюрівського». Але проблема не стільки в тяжкій спадщині радянської ідеології, а швидше в цілеспрямованому продовженні її традицій. В означений період замість назви «петлюрівський» активно і безапеляційно використовується «бандерівський», що в свідомості певної групи населення безпосередньо корелює з такими негативно зарядженими ярликами, як зрадник, і - що більш важливо - фашист15.

Російські Змі підхопили цю риторику та підкріпили її новими «фактами» і викриваючими репортажами. Зерно це падало на заздалегідь підготовлений ґрунт. Чимала частина населення регіонів, які межують з Росією, протягом двох десятиліть продовжувала бути частиною інформаційного простору Росії. Мільйони українців дивилися російські новини і політичні ток-шоу, щоб дізнатися, що відбувається на батьківщині. Неминучим результатом подібного неконтрольованого домінування російських ЗМІ на території України стало не одне покоління громадян України, які асоціюють себе з російською, а не українською політичною нацією. Ускладнювала ситуацію також радянська, і за формою, і за змістом пропаганда радянських же цінностей і супутнє возвеличення традицій імперського самодержавства. Відповідно населення ототожнювало ці традиції з сусідньою могутньою Російською Федерацією.

Яблуком розбрату була і політика Росії щодо захисту інтересів російськомовного населення України, адже україномовні патріоти розцінювали її як пряме вторгнення Росії у внутрішні справи України. Кремль, в свою чергу, усвідомлено обрав саме таке формулювання. Захищати інтереси етнічних росіян в Україні не так вигідно: їх, за даними останнього перепису населення, всього близько 17%, а от російськомовних громадян - майже половина населення, а це куди більш масштабна платформа16.

Цікаво, що саме на тлі цієї дискусії в соціальних мережах почали з'являтися досить численні групи, учасники яких характеризували себе як російськомовних українських патріотів або навіть націоналістів. Згодом це переросло в повноцінний суспільний рух - Російськомовні українські націоналісти (РУН). Події на Майдані і масові протести в регіонах, змусили українське суспільство переоцінити ситуацію. На головні площі країни масово вийшло російськомовне населення, яке підтримало європейський вибір України. У той же час протести на Майдані супроводжувалися не тільки високим рівнем громадянської активності, але і інтенсивними культурними подіями і інтернет-активністю.

Сформувалась «російськомовна» частина української політичної нації, яка себе такою усвідомлює і відмежовує від російської. Виділення феномену російськомовного українського патріота, носія національної ідеї, справило позитивний сплив на поширення ідеї в цілому. Спостерігалася певного роду трансформація української національної ідеї. її суть залишилася незмінною, але мовна проблема як одна з перешкод утвердження її у суспільстві, поступово слабшала. Вияв патріотизму російськомовного населення було настільки масштабним і очевидним, що ідея надання російській мові офіційного статусу втратила для активістів Майдану, і в цілому для українського суспільства, характер символу антиукраїнства17.

Відбувалося пробудження національних почуттів та звернення до історичної традиції української державності, яку, фактично, знову доводилося відстоювати - щоправда, в реаліях ХХІ ст. Суспільство прийняло гасла української національно-визвольної традиції поч. ХХ ст.: «Воля України або смерть » і бойовий клич «Слава Україні!» з відкликом «Героям слава!». Це є очевидним свідченням розвитку громадянського суспільства в Україні, розвитком національної ідеї, переосмислення її в контексті подій історії та сучасності. Більше, ніж за усі попередні роки незалежності, національна ідея стала провідною у протестах населення. Більша маса українців визначила напрямок, в якому мала розвиватися їхня держава, та стала відкрито виступати проти втручання російської влади у будь-які українські справи.

Деякі дослідники навіть у подіях Євромайдану вбачають синдром «пострадянськості»18. Переважно це проявляється у наявності низького рівня соціальної довіри і несприйнятті соціальної реальності. Це говорить про відсутність цілісної усталеної світоглядної ідеології в українському суспільстві навіть на 2013-2014 рр. Українці поділилися на два табори: тих, хто говорить про сусідню країну в термінах «братська земля» і «підступний ворог»19. Перша група зверталася до радянського минулого, накладаючи це ставлення і на сучасний стан справ. Необхідність єдності українців і росіян пояснювалася «слов'янським корінням», спадщиною Русі і Радянського Союзу. Друга група виявляла не набагато кращі тенденції, будучи агресивно налаштованою до Росії.

З посиленням національних почуттів трансформація суспільства відбувалася на усіх рівнях, в тому числі змінювалися стереотипи, самий характер нації. Головна небезпека полягала у вихованні молодших поколінь майбутніх носіїв української національної ідеї з негативним ставленням не лише до уряду сусідньої країни, а й до всього народу.

Євромайдан в російських новинах представлявся місцем, де всі дії проплачені, а протестуючих піддавали без їхнього відома діям наркотичних речовин. Годі вже й казати про такі байки як торгівля органами, вбивства дітей, богохульні заходи та дії українських націоналістичних організацій. Така модель доволі швидко була сформована в уяві жителів регіонів, до яких російське телебачення мало доступ20. Зрозуміло, що у свідомості цих людей Євромайдан перетворився не на вияв волі та згуртування української нації, а на загрозу. Захиститися від неї можна лише за допомогою відповідного протесту - так винило явище під назвою «Антимайдан».

У розгляді трансформації української національної ідеї варто звернути увагу на процес декомунізації. У 2015 р. П. Порошенко підписав чотири закони, що мали б відкрити суспільству новий погляд на радянське минуле України. З одного боку, декомунізація дозволила обмежити поширення залишків прорадянських, а разом з тим, і проросійських ідей. Закони передбачали усунення ідеологічного спадку Радянського Союзу: заборона комуністичної партії, її символіки, ліквідація пам'ятників, присвячених радянським лідерам, зміна топонімів та інших назв, встановлення кримінальної відповідальності за висловлення комуністичних ідей, а також відновлення та збереження пам'яті про національних героїв України21. Така політика, безумовно, підтримує національні цінності. З іншого боку, багато поколінь українців були виховані за часів радянського панування. Незважаючи на патріотизм, їм було важко спостерігати, як знищується пам'ять про минулі роки. Загалом же, закони про декомунізацію сприяли очищенню українського суспільного простору, оздоровленню його.

Українська національна ідея знаходиться у постійному розвитку, вона не може бути сформульована раз і назавжди, оскільки за своєю суттю вона є лише реакцією суспільства на виклик часу. Саме тому суспільна думка постійно продукує нові й нові ідеї щодо розв'язання актуальних проблем сучасності. Як у 2004, так і у 2014 роках державна політика не відповідала суспільним настроям - це викликало відповідне незадоволення населення. Саме у відкритому прояві власної волі українці викрили недоліки та прогалини у внутрішній етнополітиці. Під час Помаранчевої революції чітко визначилося розуміння єдності, але в той же час, зовнішнє втручання у національну свідомість зумовило «проблему Сходу і Заходу», яка через десятиліття покаже себе в існуванні Євромайдану та Антимайдану.

Одним з побічних наслідків Помаранчевої революції, які вплинули на Євромайдан, стало набуття громадянським суспільством певної дієздатності. Звичайно ж, елементи, з яких складається громадянське суспільство, існували й раніше, але в умовах пострадянської і новоствореної корумпованої бюрократії вплив їх був або незначним, або локальним. Національна ідея в цей період набуває оновленого значення, а Революція гідності виступає об'єднуючи фактором для більшості свідомого українського населення Тепер національна ідея визначає напрямок подальшого руху України на міжнародній арені, тоді як раніше такої уваги до геополітики у широких мас населення не спостерігалося.

Зважаючи на минулий досвід, українська суспільна думка протистоїть натиску ззовні, результатом чого маємо рух Російськомовних українських націоналістів. Варто відзначити, що й національна ідея у цей період має вже не лише об'єднуючий, але і оборонний характер. Через загрози, які відчуває населення України стосовно незалежності своєї держави, відбувається консолідація суспільства на основі якраз-таки національної ідеї, що є якісним показником поширення і усвідомлення цієї ідеї українцями. Національне самоусвідомлення набуло вже такої міцності, що у своєму розвитку ідея має стати не лише консолідуючим та оборонним механізмом, а провідним мотивом у зовнішньо- та внутрішньополітичному розвитку держави.

Література

1 Шульга Т. С. Здобуття незалежності у суспільній свідомості громадян України // Український історичний журнал. - 2011. - Вип. 4. - С. 108-116.

2 Зорій Н. І. Соціально-психологічні чинники соціальної напруги в Україні та проблема цінностей // Проблеми політичної психології та її роль у становленні громадянина Української держави: Зб. наук. Праць К., 2005. - Вип. 4. - С. 120-127.

3 Воропаева Т. Національна ідентичність громадян України в контексті інформаційної безпеки // Людинознавчі студії: Зб. наук. праць Дрогобицького держ. педагогічного унів. ім. І. Франка. - 2009. - Вип. 20. С.16-35.

4 Чупыра О. Гражданский протест. Версия 2.0. Майдан 2013-2014 как катализатор русскоязычного украинского патриотизма // Форум новейшей восточноевропейской истории и культуры. Русское издание. - 2014. - Вип. 1. - С. 17-23.

5 Минаков М. Утопические образы Запада и России у сторонников Евромайдана и их противников: элементы идеологического оформления конфликта в Украине 2013-2014 гг. // Форум новейшей восточноевропейской истории и культуры. Русское издание. - 2013. - Вип. 2. - С. 61-73.

6 Ткаченко В. М. Проблеми української ідентичності: регіональний аспект // Проблеми політичної психології та її роль у становленні громадянина Української держави: Зб. наук. праць - К., 2005. - Вип. 4. - С. 404.

7 Зорій Н. І. Соціально-психологічні чинники соціальної напруги в Україні та проблема цінностей // Проблеми політичної психології та її роль у становленні громадянина Української держави: Зб. наук. праць К., 2005. - Вип. 4. - С. 120.

8 Шульга Т. С. Здобуття незалежності у суспільній свідомості громадян України // Український історичний журнал. - 2011. - Вип. 4. - С. 109.

9 Пасічник В. М. Національна ідея в контексті україно-російських відносин. Навч.посібн. - Львів, 2007. - С. 120.

10 Там само. - С. 121.

11 Дністрянський М. Геополітичний тиск Росії та українські перспективи // Унівесум. - Львів, 2010. - Вип. 11-12.

12 Воропаева Т. Національна ідентичність громадян України в контексті інформаційної безпеки // Людинознавчі студії: Зб. наук. праць Дрогобицького держ. педагогічного унів. ім. І. Франка. - 2009. - Вип. 20. - С. 22.

13 Денисова А. Ю. Особливості «чорного» PR в Україні // Міжнародна наукова конференція «Дні науки філософського факультету». - К., 2014. - Ч. 8. - С. 99.

14 Боева С. С. «Помаранчева революція» та «Євромайдан»: крок назад чи вперед до демократизації? // Вісник ОНУ ім. І. І. Мечникова. Соціологія і політичні науки. - 2015. - Вип. 1. - С. 77.

15 Чупыра О. Гражданский протест. Версия 2.0. Майдан 2013-2014 как катализатор русскоязычного украинского патриотизма // Форум новейшей восточноевропейской истории и культуры. Русское издание. - 2014. - Вип. 1. - С. 19.

16 Там само. - С. 20.

17 Там само. - С. 22.

18 Минаков М. Утопические образы Запада и России у сторонников Евромайдана и их противников: элементы идеологического оформления конфликта в Украине 2013-2014 гг. // Форум новейшей восточноевропейской истории и культуры. Русское издание. - 2013. - Вип. 2. - С. 63.

19 Там само. - С. 70.

20 Яковлев М. Антимайдан после Евромайдана в социальных сетях: образ врага и опасения жителей востока Украины // Форум новейшей восточноевропейской истории и культуры. Русское издание. - 2014. Вип. 1. - С. 83.

21 Буркхардт Ф. Законы о декоммунизации: историческая политика и законодательная деятельность Верховной Рады // Форум новейшей восточноевропейской истории и культуры. Русское издание. - 2015. Вип. 1. - С. - С. 100.

Размещено на Allbest.ru