Політика істини, сили і проживання

Размещено на http://allbest.ru

Політика істини, сили і проживання

Ґрем Гарман

Вступ

Наш предмет - політика проживанняУперше опубліковано у виданні ATTEMPT Magazine (http://www.attemptmagazine.com) 2015 року, ориґінальна назва “Politics of Truth, Power, and Dwelling”. Терміном «проживання» ми передаємо англійське dwelling (англійський переклад ні-мецького wohnen Гайдеґґера), що одночасно позначає і процес життя (проживання) і саме місце, де живуть (житло). У цій роботі Гарман мобілізує обидва значення терміна (прим. пер.).. Попри те, що розмову стосовно політики ми можемо розпочати будь-де, коли йдеться про поняття «житла», безпосередньо на думку спадає ім'я одного філософа: Мартіна Гайдеґґера.

Його роботи «Будувати, жити, мислити» (медитація про архітектуру) та «Поетично живе людина...» (інтерпретація поезії Гельдерліна) доступні англійською вже понад сорок років у збірці «Поезія, мова, думка»Martin Heidegger, Poetry, Language, Thought, trans. by A. Hofstadter (New York: HarperCollins, 1971).. Розпочнімо з того, що визначимо, що ж для Гайдеґґера означає «проживання» в цих двох працях.

Щойно зробимо це, ми зможемо перейти до дискусії про політику проживання.

1. Гайдеґґер про проживання

Одне з найяскравіших розмірковувань Гайдеґґера про проживання є одночасно одним із його найменш переконливих. Читаємо:

Не кожна будівля є житлом. Містки й анґари, стадіони й електростанції - будівлі, але не житло. Залізничні станції та маґістралі, греблі та торговельні зали будуються, але вони не є місцями проживання. І все ж таки ці будівлі є в області нашого проживання... Житлові будівлі справді надають притулок; сьогоднішні домівки можуть навіть бути гарно сплановані, прості в утриманні, привабливо дешеві, відкриті повітрю, світлу й сонцю, але чи самі будівлі мають якусь гарантію того, що в них відбувається проживання?Heidegger, «Building Dwelling linking», 143-44..

Пізніше ми знаходимо такий пасаж: Поміркуймо про хатинку в Чорному лісі, що її було збудовано приблизно двісті років тому проживанням селян. Тут самодостатність сили дозволити землі і небесам, [богам] і смертним увійти - у простій єдності - у речі упорядкувала дім. Вона помістила господарство на захищений від вітру косогір, що дивиться на південь, серед лук, близьких до джерела. Вона дала їй широкий навісний ґонтовий дах, його добрий нахил витримує тягар снігу, і він, простягаючись додолу, захищає покої від борвіїв довгих зимових ночейIbid., 157..

Спочатку Гайдеґґер дає нам перелік модерних будівель, які не є житлом: містки, анґари, стадіони, електростанції, залізничні станції, маґістралі, греблі й торговельні зали. Оскільки очевидно, що ніхто насправді не живе в подібних структурах, це не є тезою Гайдеґґера, як помітно з доданого ним випаду, що навіть сьогоднішні житлові будівлі не є житлом. Мабуть, ми знаходимо істинне житло, тільки коли нам пропонують уявити «хатинку в Чорному лісі, що її було побудовано близько двохсот років тому проживанням селян». Це упередження на користь селян Чорного лісу та їхнього ремісництва перед жителями модерних міст та їхніми товарами масового виробництва є досить знайомим для читачів Гайдеґґера. Що робить його таким інтелектуально слабким - так це те, що воно пропонує таксономію, у якій деякі типи будівель є житлом, а інші - ні. Така таксономія іґнорує те, що є помітна відмінність між естетичними шедеврами та пересічним мотлохом, коли ми ближче придивляємося до містків, залізничних станцій і торговельних зал, а також значна відмінність між вдумливими селянами Чорного лісу та селянами, які сповідують націоналізм нижчого ґатунку і чиї котеджи забиті кітчевими сувенірами з Чорного лісу. Суть у тому, що не можна спиратися на жодний конкретний тип існуючого, щоби надати непорушні приклади житла і не-житла.

Упровадьмо термін «таксономічна помилка», щоби позначати цей помилковий спосіб намагатися дістатися самого буття завдяки взірцевим характеристикам якогось привілейованого роду речі. Щойно процитований приклад - не єдиний випадок, коли Гайдеґґер припускається таксономічної помилки. У багатьох його роботах ми бачимо, що деякі категорії іноді визначають реальність як ціле, а іноді - підвищують цінність конкретних випадків реальности.

Наприклад, у деяких випадках ми читаємо, що всі людські Dasein вкинуті в ніщо, а в деяких - що давні греки та сучасні німці особливо вкинуті в ніщо, що робить їх випадками Dasein par excellence. У наймерзотніших словах Гайдеґґера про єврейський народ, які знаходимо у нещодавно опублікованих й влучно названих Чорних зошитах, ми бачимо євреїв, заяложено зображуваних як космополітів без коріння, які, очевидно, не «проживають» тим винятковим способом, який властивий селянам Чорного лісуДив.: томи 95-97, у Gesamtausgabe Гайдеґґера, усі опубліковані 2014 року у видавництві Vittorio Klostermann, Франкфурт.. Теоретично це розчаровує не менше, ніж політично. Бо передусім саме Гайдеґґер мав знати це краще за інших, враховуючи його наполегливий напад на онтотеологію: концепцію, яка здогадно панувала протягом всієї історії західної метафізики та стверджувала, що одне конкретне суще може виконувати роль Буття в цілому. Те, що я назвав «таксономічною помилкою», є випадком онтотеології, бо вона намагається розподілити різні характеристики Буття між «добрими» та «поганими» сущими. Хатинки селян з Чорного лісу вшановують ближчими відносинами з самим Буттям, тоді як анґарам, стадіонам, залізничним станціям і модерним домівкам нишком приписується нігілістична дистанція від Буття. У такі моменти Гайдеґґер не відповідає вимогам власної філософії, хоча, очевидно, ми можемо знайти подібні падіння в кожного філософа.

Між тим це не означає, що поняття проживання є невиліковним. Тут Гайдеґґер допомагає завдяки зближенню проживання із будівництвом та мовою. Частково його позиція пов'язана із етимологічними рефлексіями, які не потребують нашого розбору. Замість цього згодиться такий пасаж:

Бо будування - це не лише засіб і шлях до проживання, будувати вже означає у собі - проживати. Хто каже нам це? Хто взагалі дає нам той стандарт, за яким ми можемо виміряти природу проживання й будування? Мова - ось те, що розповідає нам про природу речі, за умови, що ми поважаємо природу самої мови. У той самий час, звісно, на землі лютує нестримане, але розумне говоріння, письмо, а також трансляція вимовлених слів. Людина поводиться так, наче вона є тим, хто формує мову, її володарем, хоча насправді мова залишається володарем людини. Можливо, передусім саме людське повалення цього відношення панування є тим, що веде її природу до відчуження. Те, що ми зберігаємо важливість турботи в розмовлянні - це на краще, але від цього не буде користи, допоки мова все ще слугує нам, навіть за такої умови, тільки як засіб вираженняHeidegger, «Building Dwelling Thinking», 144..

Тут усе вже під рукою. «Людина» відчужена через неповагу до природи речей, що означає неповагу до природи мови як нашого володаря, а не того, чим володіємо саме ми. Мова - не просто засіб вираження чи «розумне говоріння, письмо, а також трансляція вимовлених слів», але й має говорити нам про природу речі. Сама ж ця природа речей і є нашим володарем, не навпаки. Рефлексії такого штибу приводять Гайдеґґера до філософськи його найбільш реалістичних моментів, у яких реальність є тим, що усуваєЯк «усунення» (та відповідно похідні від нього форми) ми перекладаємо важливий для філософії Гармана термін withdrawal, який, своєю чергою, є англомовним перекладом гай- деґґерівського терміна Entzug (прим. пер.). власні секрети від нашого прямого доступу. Як він говорить нам стосовно мови: «щодо сутнісних слів мови, то їхнє істинне значення легко потрапляє до забуття на користь значень, що перебувають на першому плані. Люди навряд навіть усвідомлюють таїну цього процесу. Мова усуває від людини власне просте і високе мовлення»Heidegger, «Building Dwelling Thinking», 146.. Та як він говорить нам стосовно речей: «Чи то крутий, чи то протяглий, міст перемахує через долину або джерело - мають на увазі смертні це піднесення його напрямку чи [ні]...»Ibid., 150. Ibid., 151.. Ці пасажи кульмінують у міркуванні Гайдеґґера щодо четвериці: «Міст у власний спосіб стягує до себе землю і небеса, [богів] і смертних. Стягування, чи збирання, згідно із старовинним висловом нашої мови, зветься “річчю”»¹¹. Четвериця, чи das Geviert, є ключовою та нерідко такою, що спантеличує, складовою філософії Гайдеґґера, через що мені часто доводилося детально говорити про неїДив., напр.: Graham Harman, Tool-Being: Heidegger and the Metaphysics of Objects (Chicago: Open Court, 2002).. Що є важливим для нас зараз, - це те, що до складу четвериці входять два терміни, власне: земля та боги - які усуваються від усякого прямого схо- плення та ведуть комунікацію тільки через натяки; а твори мистецтва для Гайдеґґера слугують улюбленим прикладом того, як це відбувається. Його словами: «Людські істоти виявляються у проживанні і навіть більше: проживанні в значенні перебування смертних на землі»Heidegger, «Building Dwelling Thinking», 147.. І далі: «Смертні проживають у тому, що вони чекають на [богів] як [богів]. Вони чекають на знаки їхнього пришестя та не оманюються знаками їхньої відсутности. Вони не створюють своїх богів для себе та не вшановують ідолів»Ibid., 148.. Нам слід уникати таксономічної помилки та не зациклюватися на буквальному значенні слова «боги». Четвериця Гайдеґґера не є класифікацією чотирьох типів сущих, але чотириякою структурою, що діє всюди, навіть якщо вона іноді витісняється вшануванням ідолів та розумною комунікацією, які помилково приймають приховану реальність за у видимий спосіб трансльовану форму, яку та завжди приймає в кожному конкретному випадку.

Попри це Гайдеґґер не вважає, що будь-який доступ до схованих речей є безнадійним: «Якщо кожний з нас тепер помислить з того місця, де ми є прямо зараз, про старий міст у Гайдельберзі, мислення, спрямоване в бік цього місця, не є простим досвідом всередині людини, що тут присутня; радше - до самої природи нашого мислення про цей міст належить те, що в собі мислення переходить дистанцію до цього місця та утримується впродовж неї»Ibid., 154.. На відміну від свого вчителя, Едмунда Гуссерля, Гайдеґґер не вважає, що ми можемо слідувати якомусь точному когнітивному методу і, зрештою, досягнути прямого інсайту щодо сутностей речей. Як відомо, Гайдеґґер сподівається дістатися речей через поетичний аспект мови, як про це йдеться в його міркуваннях щодо Гельдерліна, які, попри весь нудкий романтизм, все ще містять ключову думку:

Коли Гельдерлін говорить про проживання, перед його очима є основна властивість людського існування. Ба більше: він бачить «поетичне» через його відношення до цього проживання, у такий спосіб розуміючи його сутнісно. Правда, це не означає, що поетичне - це тільки прикраса та бонус, доданий до проживання. Радше фраза «поетично живе людина» каже: поезія перша спричиняє проживання бути проживанням. Насправді поезія є тим, що дозволяє нам житиHeidegger, “`Poetically Man Dwells...”', 213..

Проживання є поетичним тому, що воно не редукує землю до множини наявних і готових до використання матеріялів для володарювання в людських цілях; замість цього, людиною володарює земля як те, що сиґналізує про себе за допомогою натяків, налаштовуючи нас до невідлучної таїни речей.

Але ця таїна - не просто нікчемний непізнаваний Х: [Гельдерлінове] питання починається у 29 рядку словами «Чи Бог є невідомим?». Явно, що ні. Бо якщо він би був невідомим, як би він міг, перебуваючи невідомим, взагалі бути мірою? Хоча - і це те, що нам зараз слід вислухати, та мати на увазі, - для Гельдерліна Бог, як той, ким він є, є невідомим і саме як цей Єдиний Невідомий він є мірою для поета. Це причина того, чому Гельдерлін ніяковіє перед захопливим питанням: як те, що за своєю природою залишається невідомим, взагалі може стати мірою?Ibid., 220.

Поезія надає образи, які Гайдеґґер визначає не просто як наочні фігури, але як переклад невідомого у відчуваних термінах:

Природа образу полягає в тому, щоби дати чомусь бути видимим. На противагу цього, копії та імітації є вже простими варіяціями щодо первинного образу, який, як видовище чи дійство, дозволяє невидимому бути видимим і в такий спосіб виображує невидиме у щось, чуже для нього. Через те, що поезія переймає цю таємничу міру, тож, перед небе- сами, вона говорить «образами». Тому поетичні образи є тим, що виображене в особливий спосіб: не просто фантазії та ілюзії, але виображення, які є видимими долученнями чужого до горизонту відомогоIbid., 223..

До того ж у своїй другій праці Гайдеґґер відкрито говорить, що не тільки поезія рухається шляхом надання образів невідомого, бо це також робить і мислення. Саме так, поезія і мислення позначаються як одне й те саме, без того, щоби бути ідентичними. «Гельдерлін не говорить про поетичне проживання так, як це робить наше мислення. Попри це, ми мислимо ту саму річ, що її Гельдерлін каже поетично»Ibid., 216.. І поезія, і мислення мають своїм предметом те, що усувається, те, що є нашим володарем навіть тоді, коли ми помилково вважаємо, що оволоділи ним.

2. Проти політики істини й політики сили

Тепер ми маємо поставити питання про те, чи надає Гайдеґґерове проживання якихось ресурсів для політичної думки. Звісно, нема жодного шансу, що ми знайдемо подібні ресурси в будь-яких експліцитних політичних проголошеннях Гайдеґґера, які, без сумніву, є найменш гігієнічними з тих, що можна знайти в історії західної філософії. Саме тому ми потребуємо непрямого підходу. Якщо проживання є тим, що прилагоджується до того, що ніколи прямо не присутнє, то політика проживання має діяти під гайдеґ- ґерівським гаслом, яке звучить на кшталт: «політика - наш володар, ми не є володарями політики». Це буде політика, досяжна лише як образ, не як комюніке.

У контексті онтології я часто писав про спроби - протягом усієї історії західної філософії - елімінувати об'єкти, редукувавши їх в одному з двох протилежних напрямківДив., напр.: Graham Harman, «On the Undermining of Objects: Grant, Bruno, and Radical Philosophy», in The Speculative Turn: Continental Materialism and Realism, Levi Bryant et al., Eds. (Melbourne: re.press, 2011).. Перший метод каже нам, що столи, глечики чи храми можуть бути пояснені в термінах їхніх складових частин і, зрештою, в термінах якоїсь нижчої базової основи всесвіту: атомів, кварків і електронів, струн чи доіндивідуальної згусткоподібної маси. Ми можемо назвати це проваленням об'єктів. Другий напрямок передбачає протилежний підхід. Замість того, щоби казати, що об'єкти є занадто мілкими та мають бути замінені своїми більш базовими складовими частинами, ця позиція стверджує, що об'єкти є занадто глибокими. Вони - непотрібні гіпостазування, яким помилково приписується існування поза більш очевидним виміром дій, відношень, ефектів, подій чи образів у свідомості. За аналогією із проваленням цей більш модерний підхід можна назвати заваленням [оуегшіпі^] об'єктів. На практиці обидва методи паразитують один на одному, спираючись на другий як на алібі, щоби якось стримувати власні крайності. Наприклад, провалюючі методи мейнстримного наукового матеріялізму здавалися б занадто далекими від людського досвіду, якщо би подібний матеріялізм одночасно не завалював світ, наполягаючи на тому, що він може бути повністю вираженим у математичних термінах, у такий спосіб переміщуючи його прямо до рук раціонального людського суб'єкта. Для позначення цієї звичної стратегії елімінації середньої позиції об'єктів, одночасно заміщуючи їх їхніми частинами та їхніми ефектами, ми можемо використовувати термін двовалення [duomining]. В усіх цих випадках є спроба перевести індивідуальні речі у знання про них, що є прямою протилежністю до того, що Сократ мав на увазі якphilosophia: радше любов до мудрости, ніж повноцінну мудрість, на яку, серед інших, претендували софісти.

Тому якщо ми шукаємо філософської політики, то ця політика не може бути політикою провалення, завалення чи двовалення. Замість цього, вона має бути «політичним проживанням» - у гайдеґґерівському розумінні. Чи можемо ми знайти гарні приклади політики провалення, завалення та двовалення? Так, можемо. Як я доводжу в моїй нещодавно опублікованій книзі «Бруно Латур: Перезбірка політичного», характер сучасної політичної теорії принципово є двоваленнямGraham Harman, Bruno Latour: Reassembling the Political (London: Pluto Press, 2014).. Нескінчена модерна суперечка між політичною лівицею та правицею, що триває з часів Французької революції, насправді є менш важливою, ніж більш фундаментальний розрив між тим, що ми можемо назвати «політикою істини» та «політикою сили», обидві з яких доступні в лівому та правому ізводах.

Політик істини - це той, кому вже відома природа доброго polis. Якщо вона вже відома, але ми ще не досягли її на практиці, - це може бути тільки завдяки певному опору, насиллю чи відчуженню, які десь є, нерідко через егоїстичні інтереси певного неуцького чи лицемірного класу людей. Як типових представників політики істини можна взяти Руссо та Маркса. Якщо тепер люди не є рівними, якими вони, очевидно, мають бути, ми можемо звинуватити в цьому або занепад суспільства, або експлуатацію з боку капіталу. За умови того, що політична істина вже відома, вся справа полягає в тому, щоби допомогти їй втілитися через революцію. Опір стає найбільш привабливим політичним жестом, бо статус- кво загалом може розглядатися як сукупність зухвалої брехні та клятих утисків.

Але цей настрій ми знаходимо не тільки в політичної лівиці. Версію правиці можна знайти, наприклад, у Лео Штрауса та багатьох його учнів. Тут політична істина також сприймається як вже відома, але гадана істина значно відрізняється від того, як її розуміє лівиця. Замість вродженої рівности всіх мислячих суб'єктів, ми знаходимо наскрізну нерівність вічних людських типів, всупереч усім варіяціям в історичних контекстах. На верхівці соціяльної піраміди перебуває філософ, який розглядається тут не просто як той, хто любить мудрість, але як її дійсний владник. Зрештою, єдиною непоборною політичною проблемою є те, як вищий за інших філософ, який є смертельно небезпечним для polis, може переконати polis у тому, що філософи насправді нешкідливі.

Допомагає стратегічне прийняття патріотизму та релігії мас, як і використання - замість прямих тверджень - езотеричних натяків на істину на письмі та в промовах. Тим, що поділяють і ліва, і права версії політики істини, є погляд, згідно з яким політична істина вже досяжна для тих, хто здатний розплющити очі та зробити це.

Якщо це можна вважати поглядом на політику з позиції провалення, у якому вся складність конкретних політичних подій є просто штучним відвертанням від істини, яку вже знають, ми також знаходимо погляд на політику з позиції завалення, що можна назвати (вельми прозоро) політикою сили. Тут немає жодного питання про політичну істину, лишень боротьба за панування, у якій «хто сильніше, той і правий». Макіявеллі - той, кого найперше асоціюють із таким поглядом, хоча Гоббс є більш повчальним прикладом. Для Гоббса справа полягає в тому, щоби уникати громадянської війни чи будь-якого іншого сповзання до жахливого природного стану, життя в якому є непроглядним, тупим та коротким. Необхідною умовою для того, щоби уникнути цього, є виключення будь-яких домагань на трансценден- цію. Ніхто не може звертатися до вищої релігійної істини поза Левіятаном. Ба більше, ніхто не може звертатися до найвищої наукової істини поза державою, як видно з дивних політичних турбот Гоббса щодо вакуумного насосу Роберта БойляSteven Shapin and Simon Schaffer, Leviathan and the Air-Pump: Hobbes, Boyle, and the Experi-mental Life (Princeton, NJ: Princeton University Press, 2011)..

Якщо проблема з політикою провалення може бути знайдена у її тривіялізації компромісу та союзу як обмежених напівмір перед відомою політичною істиною (як у тенденції оцінювати войовничого прав- доруба Джона Брауна вище за обачливого, але більш ефективного Авраама Лінкольна), то політика завалення, більш очевидно, схиблює у своєму явно свавільному децизіонізмі. І саме в такий спосіб, як у випадку онтологічного двовалення, обидві політичні позиції, зрештою, посилаються одна на одну як на алібі. Політика істини не може дозволити собі бути наївною щодо засобів, завдяки яким її істина буде прийнята та швидка на використання жорстких силових ігор, типу Ґулаґу й гільйотини. Політика сили не може дозволити собі виглядати суто свавільною, і тому вона неминуче звертається до гаданих істин, на кшталт людського бажання зберегти себе (Гоббс) чи зберегти своїх (Шміт). політичний філософія проживання гарман гайдеґґер

У моїй не так давно опублікованій книзі аналіз демонструє, що Латур розпочинає свою кар'єру як палкий гоббсіянець - до того, як зрозуміє, що потребує певної політичної трансценденції (себто істини), щоб запобігти теорії сповзати до дуелі нескінченних макіявеллівських акторів. Між тим гоббсіянська алергія на трансценденцію залишає йому тільки один варіянт «міні-трансценденції». Остання приймає форму сущих, які вже активні у світі, але, правда, ще не усвідомлені наявним політичним колективом. Роль учених та моралістів полягає саме в тому, щоби помічати нових заявників на реальність, а роль політиків - у тому, щоби визначати, чи можна їх безпечно інтеґрувати Див. особливо: Bruno Latour, Politics of Nature: How to Bring the Sciences Into Democracy, trans. by C. Porter (Cambridge, MA: Harvard University Press, 2004).. Зрештою, мені здається, що подібна міні-трансценденція недостатньо трансцендентна, а Латур залишається занадто лояльним до політики сили, з якої власне і походить, про що свідчить його все більше захоплення Шмітом. Правда, як мінімум, Латур дивиться цьому парадоксу прямісінько в очі, замість того, щоби просто апелювати до істини, коли його цілям це підходить, та до сили, коли його цілям підходить це. Отже, Латур принаймні бореться із двоваленням, що отруює модерну політичну теорію.

І це те місце, де свою роль має виконати «проживання» Гайдеґґера. Всупереч тому, що його експліцитна політична доктрина (нацизм) є двоваленням, - у її одночасному звертанні до расової істини та військової сили - саме поняття проживання просто несумісне з проголошуваною ним політикою, яка має бути придушена ще в утробі.

Об'єкт політики - використовуючи «об'єкт» як еквівалент терміна «річ» Гайдеґґера - є занадто реальним, щоби затиратися силою, та занадто таємничим, щоби його проймала істина. І хоча нам не слід орієнтуватися на «політику поезії» в буквальному значенні цього вислову, у нас нема жодного вибору, окрім того, щоби від Гайдеґґерового Гельдерліна перейняти політичний образ - як заміщення політичного ідолу.

Переклад з англійської Антона Тарасюка

Bibliography

1. Harman, Graham. «On the Undermining of Objects: Grant, Bruno, and Radical Philosophy». In The Speculative Turn: Continental Materialism and Realism, Levi Bryant et al., eds. Melbourne: re.press, 2011.

2. Harman, Graham. Bruno Latour: Reassembling the Political. London: Pluto Press, 2014.

3. Harman, Graham. Tool-Being: Heidegger and the Metaphysics of Objects. Chicago: Open Court, 2002.

4. Heidegger, Martin. Poetry, Language, Thought. Translated by A. Hofstadter. New York: HarperCollins, 1971.

5. Latour, Bruno. Politics of Nature: How to Bring the Sciences Into Democracy. Translated by C. Porter. Cambridge, MA: Harvard University Press, 2004.

6. Shapin, Steven and Simon Schaffer. Leviathan and the Air-Pump: Hobbes, Boyle, and the Experimental Life. Princeton, NJ: Princeton University Press, 2011.

Анотація

Політика істини, сили і проживання. Ґрем Гарман

У цій статті американський філософ і засновник спекулятивного реалізму Ґрем Гарман (нар. 1968) аналізує два типи політичної філософії: політику істини і політику сили. Для першої центральним є проголошення доступу до політичної істини, для другої -- ідея, за якою усе вирішується за принципом «хто сильніший».

На думку Гармана, обидва підходи спираються на одну онтологічну помилку. Вона полягає в нехтуванні роллю об'єктів на користь чогось більшого чи меншого за ці об'єкти. Гарман пропонує шлях для виправлення цієї помилки, даючи нарис об'єктно-орієнтованої онтології та політичної філософії, яка з неї випливає. На його думку, вона позбавлена вад політик істини й сили. Теоретичний ресурс для цього нарису Гарман знаходить у текстах Мартіна Гайдеґґера, присвячених Гельдерліну.

Ключові слова: онтологія, метафізика, спекулятивний реалізм, об'єктно-орієнтована онтологія, Бруно Латур, Мартін Гайдеґґер, Гельдерлін, політична філософія, політика сили, політика істини

Annotation

The Politics of Truth, Power and Living. Graham Harman