Олігархи й політика в Україні. Зв’язки між неформальними маніпуляціями та динамікою політичного режиму

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Олігархи й політика в Україні. Зв'язки між неформальними маніпуляціями та динамікою політичного режиму

Спираючись на власний набір даних, що охоплює всіх українських олігархів, та на дослідження різних форм політичного впливу, ця стаття демонструє, що ядро олігархів залишалося стійким упродовж усього досліджуваного періоду від 2000 до 2015 року, а олігархічні стратегії політичного впливу значно не змінилися. Ці стратегії, основані на неформальних маніпуляціях, без сумніву, ставили опозицію в дуже несприятливе становище. Проте олігархи не є головними гравцями в українській політиці, адже завжди намагаються пристосуватися до тих, хто має або здобуває політичну владу, - себто вони не вирішують, хто отримує політичну владу, але каталізують зміни, які відбуваються, надаючи додаткову підтримку стороні, яка виграє.

За таких обставин вплив динаміки режиму на політичну роль олігархів залежав від міри політичного суперництва. Вищий ступінь політичного суперництва за замовчуванням спричинює плюралізм, який дає більше свободи політичним партіям, депутатам парламенту та мас-медіям, і відображається кращими показниками в рейтингу демократії. Це не свідчить про справжню відданість демократичним стандартам, тому що неформальні маніпуляції олігархів переважно залишаються без змін.

Спираючись на класичне визначення олігархії як устрою, в якому керує кілька егоїстичних еліт, термін «олігарх», із-поміж іншого, позначає підприємців, котрі використовують своє багатство, щоб здійснювати політичний вплив. У цьому контексті поняття «олігарх» також тісно пов'язано з політичною корупцією, а сам термін переважно використовують в аналізі формально демократичних систем із авторитарними тенденціями, - скажімо, у Латинській Америці, Південно-Східній Азії, а з 1990-х років також у Східній Европі. У вужчому розумінні, в якому ми й уживатимемо його тут, це поняття не охоплює політиків або державних службовців, які використовують свій політичний вплив, щоб здобути контроль над економічною діяльністю.

У цій статті буде зіставлено політичну роль олігархів під час президентства Леоніда Кучми (другий термін: 2000-04), Віктора Ющенка (2005-09), Віктора Януковича (2010-14) і нарешті Петра Порошенка (від 2014 року). За ці чотири періоди, які є об'єктом аналізу, формально політичний режим в Україні істотно змінився. Тож Україна є ідеальним кейсом для дослідження зв'язку між динамікою політичного режиму й політичною роллю олігархів.

Олігархи й політики

Нещодавно в науці знову актуалізувалася дискусія про поняття, які описують неформальну політику в недемократичних обставинах. У цьому контексті академічна література спирається на припущення, що олігархи мають вирішальний вплив на політичний режим.

Найпоширеніший підхід, який виник у 1990-х рр., Геллман та інші дослідники влучно визначили як захоплення держави (state capture). Це поняття стосується саме постсоціалістичних країн, а тому зосереджується на переможцях перших ринкових реформ після руйнування планової економіки. Ці переможці отримали зиск від ринкових диспропорцій і політичних зв'язків. Як конкретизує автор, «переможці першого етапу реформи зацікавлені в тому, щоб блокувати її подальший розвиток, що мав би виправити ті диспропорції, на які спиралися їхні початкові вигоди. Тому вони намагаються розтягнути період часткових реформ, щоб зберегти початкові надходження ренти, попри значні суспільні кошти».

Як наслідок, «лише за десятиліття страх перед левіафанівською державою поступився місцем дедалі більшій увазі до олігархів, які мають владу “захоплювати державу” та формувати процес ухвалення політичних рішень, реґуляторні та правові норми для власної вигоди, отримуючи концентровану ренту коштом решти економіки». Автори визначають захоплення держави як межу, «до якої фірми роблять нелеґальні та непрозорі приватні платежі державним посадовим особам, щоб вплинути на прийняття законів, правил, положень і наказів із боку державних установ». Відповідно спроби ранніх переможців блокувати подальші реформи найімовірніше будуть успішними в політичному режимі, схильному до корупції та маніпуляцій ухваленнями політичних рішень. Отож, згідно з концепцією захоплення держави, у гібридних або напівавторитарних режимах олігархи масштабно використовують неформальні й незаконні шляхи, аби впливати на процеси ухвалення політичних рішень так, щоб це ґарантувало їм додаткові прибутки.

Якщо концепція захоплення держави зосереджує увагу на бізнес-інтересах олігархів, то новіша концепція конкурентного авторитаризму, яку розвинули Стівен Левицький і Лукан Вей, пропонує можливість зрозуміти роль олігархів у політиці. За визначенням Левицького і Вея, «режими конкурентного авторитаризму є громадянськими режимами, за яких функціонують формальні демократичні правила, що сприймаються як головні засоби здобуття влади, але зловживання керівної державної еліти ставить їх в значно вигідніше становище щодо опонентів. Такі режими є конкурентними в тому розумінні, що опозиційні партії використовують демократичні правила, щоб серйозно змагатися за владу, але вони не є демократичними, адже поле гри істотно спотворено на користь керівної еліти. Тож конкуренція є справжньою, але нечесною». Олігархи можуть відігравати важливішу роль у такій системі, адже мають можливість використовувати фінансову владу та контроль над засобами масової інформації, аби допомагати керівним політичним елітам створювати нерівні умови.

Відповідно в контексті конкурентного авторитаризму олігархи, намагаючись зберегти можливості для отримання додаткових доходів, також сприяють неформальним політичним маніпуляціям, перешкоджаючи цим демократичній консолідації. Водночас вони формують конкурентні центри політичної влади, що запобігає також і авторитарній консолідації. Як наслідок, конкурентні авторитарні режими можуть залишатися стабільними впродовж триваліших часових проміжків.

Генрі Гейл, котрий у своїй найновішій книжці аналізує організацію політичної влади, стверджує, що «в пострадянській Евразії мережі, закорінені в трьох широких групах колективних суб'єктів, зазвичай утворюють найважливіші структурні елементи політичної системи, рухомі частини в її режимній динаміці: 1) місцеві політичні механізми, які утворилися з реформ початку 1990-х; 2) величезні політизовані корпоративні конґломерати; 3) різні гілки державної влади, що мають або велику готівку, або чималий репресивний потенціал. Той, хто контролює цих босів, «олігархів» і посадових осіб, той контролює і країну. [...] Розуміючи, що саме так функціонує політика, керівники цих механізмів у країні, олігархи й посадові особи мають потужні стимули, щоб підкоритися або навіть завоювати довіру глави виконавчої влади, активно працюючи в його чи її інтересах. [.] Тож недавня політична історія майже кожної пострадянської країни включала створення єдиної піраміди влади, величезного політичного механізму, який спирався на вибіркове застосовування репресій та винагороду, на індивідуалізовані послуги й покарання». У цьому контексті «найбільша відмінність між “патрональними” (раїгопаіізїіс) формами правління полягає в тому, чи патрональні мережі утворюють єдину піраміду, чи формують множину пірамід, що зазвичай конкурують між собою».

Представлені вище підходи відрізняються фокусом, адже зосереджують увагу відповідно на: олігархах, які шукають додаткових прибутків; маніпуляціях формальним політичним режимом; і на «реальному», основаному на заступництві, політичному режимі. Тому вони не погоджуються щодо важливости конкретних аспектів політичного режиму, хоча їхні базові тези про роль олігархів не суперечать одна одній. Усі автори припускають, що олігархи об'єднуються в неформальні мережі з політичними елітами, щоб відстоювати свої бізнесові інтереси, утворюючи нерозривний зв'язок, який допомагає блокувати ринкові й демократичні реформи.

Ба більше, усі три підходи описують наявний режим як стабільніший, аніж це припускає більшість експертів. Гейл стверджує, що дослідження треба переорієнтувати «з логіки зміни режиму на логіку динаміки режиму - логіку, що [.] може показати, як рухомі елементи надзвичайно патрональ- них форм правління (як-то олігархічні мережі й реґіональні політичні механізми) формуються і переформовуються реґулярно й навіть передбачувано, - так що на позір це навіть здається “зміною” режиму, хоч насправді відображає стійкий базовий набір неформальних правил і принципів роботи».

Пострадянський реґіон і справді досі не надавав емпіричних прикладів значних змін щодо політичної ролі олігархів. Проте, спираючись на моделі політичної економіки, дехто стверджував, що у тривалішій перспективі роль олігархів у політиці зміниться. Зосередившись на ролі майнових прав і наводячи приклад «баронів-розбійників» у Сполучених Штатах Америки наприкінці ХІХ століття, ці дослідники нагадують: тією мірою, як згадані «барони» нагромаджували чималі багатства, вони ж, як олігархи, дедалі більше були зацікавлені в нормальному функціонуванні правової системи, яка забезпечувала б їхні майнові права.

У цьому контексті Джефрі Вінтерз аналізує стратегії захисту багатств олігархів, розмежовуючи захист власности й захист доходів. Доки майнові права не захищено, захист багатств спирається на неформальний політичний вплив. Але щойно майнові права захистили, увага олігархів переходить на захист доходів, який переважно спирається на бізнес-стратегії мінімізації податків. А це означає, що в тривалішій перспективі олігархи підтримують той політичний режим, який дасть їм змогу зберігати багатства без регулярного втручання в політику^.

Водночас здається логічним припустити, що розвиток політичного режиму впливає на політичну роль олігархів. Ґреме Ґілл (Gill, Graeme) стверджує, що олігархи, або, за його термінологією, «промислова буржуазія», «намагаються вписатися в ієрархію влади в тому вигляді, в якому вони її застали, використовуючи наявні процеси та структури, щоб просувати свої інтереси й розширювати вплив»¹¹. Подібно й аналіз 296 російських бізнес-маґнатів періоду між 1995 і 1999 роками спонукав Сєрґєя Браґінського до висновку, що «нові олігархи, здається, загалом прийняли правила гри [...], просто використовуючи політичний вплив на власну користь у боротьбі за контроль над цінними активами». Відповідно взаємини між політичним режимом і олігархами взаємозалежні. Олігархи впливають на політичний режим, але й політичний режим впливає на ролі та стратегії олігархів.

Можна очікувати, що несподівана зміна в групі керівних політичних еліт спричинює зміни в складі олігархів, адже при нових правителях дехто випадає, а нові бізнесмени виростають до олігархічного статусу завдяки зв'язкам із новою владою. Щодо російського прикладу, то Браґінський уважає, що «понад половина посткомуністичних олігархів, які стали значущими за доби Єльцина, не змогла вціліти в статусі олігархів до 2006 року». Коли до влади приходять нові політичні правителі, правила політичної гри також можуть змінитися, що спричинює пристосування політичних стратегій олігархів. Якщо політична зміна призводить до зміни якості демократії, то загальний політичний вплив олігархів також може змінитися.

Оскільки група керівних політичних еліт в Україні та офіційний політичний режим країни істотно змінювалися кілька разів за останні двадцять років, країна є ідеальним кейсом для вивчення зв'язку між динамікою політичного режиму й політичною роллю олігархів. Цей аналіз має на меті покращити розуміння політичної ролі українських олігархів:

• інтеґруючи концептуальні підходи, запропоновані вище, та розмаїття вже наявних емпіричних кейсів дослідження;

• розглядаючи олігархів на індивідуальному рівні (замість того, щоб аналізувати їх як групу і припускати, що всі вони мають ідентичні інтереси та стратегії, що призводять до подібних наслідків, хіба що з різним ступенем успішносте);

• звертаючи увагу на те, як динаміка політичного режиму впливає на самих олігархів, - аспект, який досі радше іґнорували і звужували до питання про виживання олігархів.

Олігархи в Україні. Визначення

Тут ми аналізуємо не всіх заможних українців, а лише тих, які відповідають визначенню олігархів як бізнесменів, що були політично активними щонайменше впродовж одного року за період від 2000 до 2015-го. Критеріями відповідної вибірки були:

• Політична активність на національному рівні. Мета цього критерію двояка. По-перше, він обмежує аналіз політично активними бізнесменами (ключове визначення олігархів). Тих, хто не втручається в політику, як-от деякі іноземні інвестори або деякі місцеві інвестори в аґрарному секторі, в дослідженні не враховано.

По-друге, це обмежує аналіз національним рівнем, адже динаміка політичного режиму має безпосередній вплив на національному рівні, а також тому, що реґіональні та місцеві політики в країні відрізняються. Отже, за цим критерієм, сюди не залучено олігархів, активних лише в місцевій і реґіональній політиці.

Політична активність на національному рівні може бути формальною і неформальною, але належить розуміти, що такий бізнесмен має наміри та потенціал реґулярно впливати на процеси політичного ухвалення рішень на національному рівні. Офіційна політична діяльність спирається на вступ на політичну посаду. Неофіційну діяльність визначити складніше, але журналістські розслідування олігархічних зв'язків і мережевий аналіз особистих зв'язків надавали все ж таки доволі вичерпну інформацію. Обидва види політичної діяльності описано у відповідних емпіричних частинах нижче.

• Бізнесові інтереси є ключовою діяльністю. Щоб визначити олігархів як групу, яку можна аналізувати окремо від політичних еліт, цей критерій аналітично розмежовує олігархів, які долучаються до політики, щоб підтримувати свою бізнес-діяльність, і повноцінних політиків, які прагнуть політичної влади як самоцілі. Це означає, що олігархи, обійнявши офіційну політичну посаду, зосереджують діяльність на своїх вузьких бізнес-інтересах. Гарний приклад - це олігархи, яких обрали до національного парламенту. Як буде описано в емпіричній частині нижче, їхня законодавча діяльність була дуже обмеженою і зосереджувалася на сприянні власному бізнесу.

Коли олігархи починають розробляти програму та долучаються до політики як основної діяльності далеко поза своїм бізнес-фокусом, у рамках цього аналізу вони перестають бути олігархами. Найкращим прикладом тут є Петро Порошенко. Політичні посади, які він обіймав до 2014 року, були виразно підпорядковані його бізнес-інтересам. Але коли 2014 року він став президентом, то зосередив увагу на політичній грі поза своїми бізнес-інтересами. Відповідно в період президентства ми не розглядаємо Порошенка як олігарха.

Аналогічно тут не визначено як олігархів і тих політиків або державних службовців, котрі використовують свій політичний вплив, щоб отримати контроль над економічною діяльністю, проте й далі зосереджуються на політиці. Відповідно для нашого аналізу не надто важливо, скільки саме багатств накопичив президент Янукович, адже це не перетворило його на підприємця.

• Багатство, оцінене щонайменше в 200 мільйонів доларів США. Щоб обмежити аналіз найзаможнішими підприємцями, цей критерій аналітично розмежовує олігархів, що передбачає їхню особливу фінансову вагу, та ширшу групу бізнесменів. Оцінки багатства взято з журналістських джерел (зокрема, журналів “Forbes” і «Кореспондент»). Оскільки ці джерела дають лише приблизну оцінку, було вибрано низький поріг. Усі олігархи, які бодай упродовж одного року долали цей поріг, залучені до аналізу.

• Особа є не афілійованою в бізнес-імперії. Цей критерій призначений виключити дублювання того самого джерела впливу. Якщо два бізнес-партнери діють у тандемі, основаному на спільному володінні компаніями, то їх розглядають як колективний суб'єкт. Найпоказовіший приклад - Геннадій Голубов, партнер Ігоря Коломойського в холдинґовій групі «Приватбанк», який особисто не втручається в будь-яку діяльність, пов'язану з політикою. Отже, у цьому аналізі медіа-активи «Приватбанку» покриваються лише через включення Коломойського. Інший приклад - брати Буряки, котрі обидва політично активні, але разом просували інтереси банку, яким спільно володіли. Відповідно ми розглядаємо їх як одну олігархічну команду.

Спираючись на ці критерії вибірки, було виокремлено 29 олігархів за період від 2000 до 2015 рр. Окрема таблиця, яку тут не можна розмістити через брак місця, але яка доступна в режимі онлайн, пропонує огляд головних характеристик олігархів. У колонці 2 вказано, у який період всі критерії олігархічного статусу поєднуються. Тут виокремлено: другий термін президентства Леоніда Кучми (2000-04), Віктора Ющенка (2005-09), Віктора Януковича (2010-14) та Петра Порошенка (з 2014-го).

Форми політичного впливу

Олігархи, за визначенням, встановлюють політичний вплив через неформальні мережі з політичними елітами. Але в Україні більше, аніж в інших пострадянських державах, олігархи також обіймали офіційні політичні посади - переважно в парламенті. Окрім того, деякі олігархи створювали медіа-холдинґи, які надавали їм змогу впливати на громадську думку в політичних питаннях. Наступні підрозділи пропонують огляд цих трьох стратегій у межах чотирьох періодів, тут досліджених, та 29 олігархів, що їх аналізовано.

Неформальні мережі

Щодо президентства Леоніда Кучми, то дослідження показало, що олігархи, які фігурували в українській політиці, діяли не індивідуально, а формували реґіональні мережі (т. зв. клани), які об'єднували економічних і політичних діячів. З'явилися три окремі реґіональні мережі з загальнонаціональним впливом в Україні. Дніпропетровську мережу в економіці представляв «Холдинґ Інтерпайп» зятя Кучми Віктора Пінчука та «Приватбанк», який належав Коломойському та Боголюбову; політично, окрім президента Кучми, мережа привела до влади також кількох прем'єр-міністрів. Донецька мережа об'єднала два олігархічні холдинґи, зокрема «Індустріальний союз Донбасу», з непрозорою структурою власності та Віталієм Гайдуком як публічною особою, а також із «Систем Кепітал Менеджмент», що сформував Ренат Ахметов. На політичній арені мережу представляло донецьке реґіональне керівництво, тож коли Янукович, колишній губернатор Донецька, став прем'єр-міністром 2002 року, воно також отримало представництво в національній політиці. Київську мережу економічно живила група «Динамо-Київ», якою неофіційно керував Ігор Суркіс, у політиці ж її представляв передусім Віктор Медведчук, який 2002 року отримав посаду Глави Адміністрації Президента.

Але неформальні мережі між олігархами й політиками, в яких політики підтримують економічні інтереси олігархів і в нагороду отримують вигоду від політичної підтримки, не лише формуються на реґіональній основі, а й містять зв'язки між окремими олігархами та представниками виконавчої гілки влади, відповідальної за їхні комерційні сфери інтересу. Яскравим прикладом слугує піднесення Дмитра Фірташа після Помаранчевої революції. Факт, що він став монополістом з імпорту природного газу, приймали як Віктор Янукович, так і Віктор Ющенко. Обоє також підтримували надзвичайно непрозору структуру відповідних ділових зв'язків і тривалий час захищали анонімність Фірташа як головного акціонера компанії з імпорту «РосУкрЕнерго».

Структура групи олігархів насправді не надто змінилася внаслідок Помаранчевої революції, адже нікого з названих осіб не переслідували в судовому порядку, як і не кидали систематичного виклику їхньому бізнес-становищу. Натомість змінилася конфігурація самих олігархів. За термінологією Генрі Гейла, замість єдиної піраміди влади (на чолі з Кучмою), виникли дві конкурентні піраміди, які організували відповідно Віктор Ющенко і Юлія Тимошенко, що надало простір для створення наступних пірамід.

Із трьох регіональних мереж між олігархами та політичними елітами, які домінували за президента Леоніда Кучми, дві розпалися після Помаранчевої революції. Донецька неформальна мережа, зосереджена довкола Януковича, його Партії регіонів та Ахметова як олігарха, утвердилася як незалежна політична сила. Однак на початку президентства Віктора Ющенка вони опинилися в опозиції. Унаслідок цього чимало олігархів перейшли в табір «помаранчевих». Дедалі більша непевність щодо розподілу влади, коли табір «помаранчевих» розділився між президентом Віктором Ющенком та прем'єр-міністром Юлією Тимошенко, тоді як Партія регіонів частково повернулася до влади після створення урядової коаліції, змусила багатьох олігархів підстрахувати свої ставки. Як наслідок, зв'язки руйнувалися, посилювалося індивідуальне суперництво.

Відсутність нових великих неформальних мереж означала, що, коли на початку 2010 року Янукович виграв на президентських виборах, залишилася лише донецька мережа. Отже, Янукович уже міг монополізувати політичну владу і, маючи зв'язки з олігархами, знову створити єдину владну піраміду. Водночас порівняно з періодом президентства Леоніда Кучми політичні еліти, здавалося, змінили владний баланс супроти олігархів на свою користь.

По-перше, Януковичу вдалося передати чималий бізнес своїм родичам і друзям (яких зазвичай називали «сім'єю») насамперед через систему державних закупівель. Але «сім'я» не була олігархічною групою, яка діяла б через систему патронату (себто в обмін політичної підтримки на вигідні біз- нес-угоди). Насправді «сім'я» є прикладом непотизму, де персональні зв'язки ґарантують прибуткові бізнес-угоди.

По-друге, коли олігархи лишилися підтримки Януковича, у них не було альтернатив у політиці й бізнесі, внаслідок чого вони втратили свій олігархічний статус, як найвиразніше показує приклад Хорошковського. Певною мірою це зумовлено прямим впливом на владу, який встановив Янукович із допомогою Партії регіонів, а частково через слабкість олігархів на початку його президентства, що збіглося з кризовим етапом у бізнесі олігархів.

Коли Януковича в лютому 2014 року вигнали, ролі олігархів не був кинутий систематичний виклик. Сергій Курченко був єдиним олігархом, якого українська влада переслідувала в судовому порядку в проміжний період першого уряду Арсенія Яценюка. Його холдинґову компанію конфіскували за постановою суду. Окремою подією став арешт Дмитра Фірташа у Відні за наказом ФБР (а не з ініціятиви української влади) в березні 2014 року, хоча він залишався активно задіяним у бізнесі й політиці України. Водночас чотири олігархи втратили свій статус унаслідок економічної кризи.

Це означає, що, подібно до Помаранчевої революції, вигнання Януковича також не надто змінило структуру групи олігархів, а лише її конфіґурацію у зв'язку з появою кількох пірамід влади. Петро Порошенко та Ігор Коломойський здобули впливові політичні посади перед тим, як між ними виник конфлікт, що і спричинило усунення Коломойського з політики. Після цього Коломойський трансформував свою мережу в окрему владну піраміду, вступивши у владну боротьбу з президентом і створивши власні політичні партії. Декілька олігархів залишалися в старій мережі Партії регіонів і в її де-факто партії-наступниці Опозиційному блоці, який також сформував окрему владну піраміду. Але найбільші олігархи мережі Януковича понизили свою політичну активність, однак демонстрували, що їхній контроль над важливою інфраструктурою, передусім енергетичним сектором, є необхідним для країни, і почали фінансувати діяльність, що становила суспільний інтерес, зокрема гуманітарні конвої для Донбасу й міжнародні консультаційні проекти.

Підсумовуючи, можна сказати, що за Леоніда Кучми існували кілька конкурентних олігархічних мереж, згуртованих довкола одного політичного табору, натомість після Помаранчевої революції більшість олігархів діяла сама собою й належала до різних політичних таборів. За Януковича олігархи знову долучилися до одного єдиного центру політичної влади, але більше не були частиною великих неформальних коаліцій (за винятком Донецької мережі), а конкуренцію їм створили мережі непотизму. Після усунення Януковича з Донецької мережі окремі олігархи долучилися до різних політичних таборів. Петро Порошенко, котрий став повномасштабним політиком, та Ігор Коломойський були єдиними олігархами, спроможними формувати впливові політичні мережі, тоді як інші олігархи намагалися переважно захищати свої бізнес-інтереси через тіньове лобіювання.

Вступ на політичну посаду

Щоб стабілізувати свої зв'язки з політикою, чимало олігархів також вступали на офіційні політичні посади. З 29 олігархів, які фігурують у цьому аналізі, лише троє ніколи не мали жодної офіційної політичної посади; натомість двадцятьох трьох інших обирали в національний парламент щонайменше раз, а шестеро обіймали офіційну посаду у виконавчій владі в аналізований період (себто після 2000 року).

Три олігархи, які обіймали посади у виконавчій владі, робили це майже весь час, доки перебували в олігархічному статусі, створивши своєрідний гібрид олігархів і професійних політиків; Порошенко натомість чітко вибрав політичний статус після президентських виборів 2014 року.

Для формальної політичної діяльності олігархів представництво в парламенті відігравало значно більшу роль, аніж долучення до виконавчої влади в державі. Більшість політиків сприймала свою присутність у парламенті, по-перше, як службу конкретному політику, а по-друге, як спосіб підтримати власні бізнес-інтереси, але не як спосіб систематично долучатися до законотворчої діяльності. Про це чітко свідчить їхня діяльність у парламенті. Будучи повний термін депутатом, від 2007 до 2012 року, Ренат Ахметов був присутній лише на одній сесії. Аналіз 20 найзаможніших депутатів парламенту, який здійснив «Forbes Україна» 2013 року, показує, що багато хто з них рідко з'являвся в парламенті, більшість не була причетна до жодної законодавчої ініціативи, а ті, які брали участь у законотворчості, переважно підтримували проекти, що захищали їхні вузькі бізнес-інтереси.

Але роль олігархів у національному парламенті відрізняється в чотири аналізовані періоди. Під час другого правління Кучми більшість олігархів (як частини реґіональних неформальних мереж) згуртувалася довкола про- президентських фракцій і лише двоє долучилися до опозиційних. Головною метою пропрезидентських олігархів було створення парламентської більшості для президента.

Відповідно олігархи не просто балотувалися на виборах як депутати до парламенту. 1998-1999 вони стояли за створенням кількох політичних партій, які підтримували кампанію з переобрання Кучми 2000 року. Окрім того, олігархи зуміли привабити депутатів із інших фракцій. Наприклад, Трудова партія України, створена з ініціативи олігарха Віктора Пінчука лише через рік після парламентських виборів 1998 року, була представлена в парламенті фракцією з 36 депутатів (що становило 8% голосів) у березні 2000 року. Внаслідок кількох змін пропрезидентські фракції вперше отримали парламентську більшість (хоч і непевну) на початку 2000 року. На парламентських виборах 2002 року пропрезидентські партії отримали третину всіх парламентських місць. І знову переманили опозиційних депутатів у свої фракції, щоб сформувати парламентську більшість. Партія регіонів, яка асоціювалася з синім кольором, стала найуспішнішою партією в цьому розумінні.

На початку 2005 року перемога Ющенка на повторних президентських виборах після Помаранчевої революції спричинила істотну зміну, адже чимало олігархів перейшли на бік політичних сил, що перемогли (як показано в Таблиці 1). Навіть більше, дехто пішов із політики, що зменшило загальну кількість олігархів у парламенті.

Проте чимало олігархів мали тепер своїх представників у парламенті. Зміна виборчої системи з одномандатної на мішану, а потім на партійну сприяла цьому розвитку, адже кандидати в нижній частині партійних списків не підлягали журналістській «перевірці», як і не впливали на рішення виборців. Відповідно, маючи представників у парламенті, олігархи могли уникнути громадського контролю й дати змогу своїм партіям творити імідж послаблення стосунків з олігархами. Окрім того, вихід із політичної арени дав олігархам можливість керувати власними компаніями, адже після конституційної реформи 2004 року членам парламенту заборонено брати участь у підприємницькій діяльності. Ба більше, те, що олігархи посилали своїх представників у парламент, можна вважати реакцією на менш стабільну політичну ситуацію. Олігархи могли диверсифікувати свій політичний вплив, посилаючи представників у різні політичні табори.

Таблиця 1. Політична належність олігархів у парламенті

олігарх політика партія плюралізм

Коли Янукович переміг на президентських виборах 2010 року, виразно підтвердивши свою Партію регіонів як єдиний центр політичної влади, представництво олігархів у парламенті відповідно змінилося. Знову підтримка з боку олігархів була одним із вирішальних чинників для створення парламентської більшості для президента. Коли Януковича вигнали з президентської посади в лютому 2014 року, втрата влади для Партії регіонів означала, що, подібно до ситуації після Помаранчевої революції, деякі олігархи змінили свою належність. Але, на відміну від ситуації 2004 року, більшість олігархічних депутатів залишилися на боці тих, хто програв. Їхній тісний зв'язок із командою Януковича та руйнування політичного ландшафту зробили такий перехід значно складнішим. Опозиційні партії були не готові зіпсувати імідж, прийнявши в свої ряди олігархів. Як наслідок, кількість олігархів у національному парламенті України скоротилася з не менш ніж 10 за весь період від 2000 до 2014 року і лише до 5 в 2015-му.

І хоча у провладній коаліції, утвореній після парламентських виборів 2014 року, не було жодного олігарха, вони й далі могли впливати на парламентські голоси за допомогою своїх представників. І найперший приклад - це Ігор Коломойський. Керівна коаліція, яка об'єднала понад 70% депутатів, упродовж кількох місяців не могла прийняти закон, щоб підтримати свою позицію за умов конфлікту з І. Коломойським. За підрахунками, 30 депутатів панівної коаліції були в той час вірні Коломойському, тоді як підтримку додаткових парламентських голосів можна було отримати за допомогою хабарів. Це показує, що політична стратегія олігархів змінюється з обіймання офіційної політичної посади на неофіційний вплив через представників і таємні угоди.

Підсумовуючи, належить сказати, що парламентське представництво олігархів відігравало важливу роль для Кучми та Януковича за часів їхнього президентства, адже олігархи ґарантували політичну більшість, переманюючи опозиційних депутатів у пропрезидентський табір. Під час президентства Ющенка Помаранчевий табір зумів зменшити цей вплив, привабивши й підтримавши власних олігархів. Подібна ситуація склалася і після вигнання Януковича 2014 року, хоча цього разу більше олігархів, аніж 2005-го, відійшли від офіційної політики.

Мас-медії

Хоча попит споживачів і рекламників в Україні виявився недостатнім, щоб керувати великими медіа-концернами прибутково, 9 із 29 олігархів, яких тут проаналізовано, увели до складу своїх холдинґів великі медіа-компанії. Майже ті самі олігархи володіли головними телеканалами в досліджуваний період, і лише два з восьми телеканалів, які належали олігархам, пережили зміну власника.

Для олігархів головною політичною цінністю у володінні медіами була можливість підтримувати виборчі кампанії певних політиків. Як зазначили у висновку до моніторинґу Місії зі спостереження за парламентськими виборами 2010 року ОБСЕ / Бюро з демократичних інститутів і прав людини (БДІПЛ): «Кандидати мали прямий доступ до змісту новин, спираючись на угоду між кандидатом і керівництвом телеканалу. Ця практика, а не професійні стандарти значущости інформації, визначали те, які кандидати привертали увагу в новинах. Це підважувало фундаментальні принципи чесности, балансу та неупереджености в новинах, усупереч професійній етиці та міжнародним принципам».

За весь досліджуваний період телебачення було головним інформаційним джерелом для українського населення, і понад 80% називали його головним джерелом інформації. Відповідно телемережі з політичним покриттям надають найкращий доступ до громадської думки. Спираючись на показники частки глядачів, наведені в Таблиці 3, можна дійти висновку, що впродовж майже всього досліджуваного періоду майже дві третини глядачів українського телебачення дивилися новини каналів, які контролювали олігархи.

Таблиця 2. Частка глядачів телеканалів, які належали олігархам (2004-15 роки)

З погляду політичної належности це означає, що за президента Кучми опозиційні олігархи (а також уся опозиція) мали лише марґінальний доступ до мас-медій, тоді як під час президентства Ющенка виник плюралізм, коли деякі олігархи з медіа-холдинґами змінили сторону. Під час правління Януковича опозиційні олігархи (а заразом і вся опозиція) знову мали лише марґінальний доступ до мас-медій. Це поступово змінилося, коли посилилися громадські протести наприкінці правління Януковича.

За 15 років, які є об'єктом дослідження, змінився склад групи олігархів, 15 із них втратили свій статус, а також з'явилися 12 нових. Але з 29 олігархів, розглянутих у дослідженні, лише 7 втратили олігархічний статус до 2011 року. Наступні три роки видалися турбулентнішими, і ще 8 олігархів утратили цей статус. Більшість із них стала жертвою не політичних змін, а того, що їхні бізнеси розвалилися або ж вони продали їх у період економічної кризи. Ба більше, із 15 олігархів, які втратили статус за весь досліджуваний період, вісім були відносно незначними гравцями, чиє багатство не перевищувало 0,3 мільярда доларів США.

Водночас аналіз формальних політичних посад олігархів та їхніх медія- холдинґів також показує, що ядро олігархів залишалося стабільним упродовж усього досліджуваного періоду. Приблизно половина аналізованих олігархів обіймала офіційні політичні посади впродовж усіх чотирьох періодів, аналізованих у дослідженні. Належність телеканалів олігархам також залишалася доволі незмінною.

Одним із головних пояснень відносної стабільности олігархічного чинника в українській політиці є тяглість неформальної мережі з Донецька, сформованої довкола Януковича й Партії регіонів. Іншим важливим поясненням цієї відносної стабільности є гнучкість олігархів у політичних альянсах. Вісім олігархів, які були близькі до Кучми, отримали офіційні політичні посади в «помаранчевому» таборі за часів президентства Ющенка. Два роки після того, як обрали Януковича, жоден олігарх не залишився в опозиційних парламентських фракціях. Після вигнання Януковича приблизно половина олігархів покинула його фракцію.

Ця політична гнучкість також пояснює, чому бізнес-статки більшості олігархів більше залежали від макроекономічного розвитку, а саме від глобальної економічної кризи 2008-09 та внутрішньої кризи 2014-го, аніж від локальних політичних змін.

Проте важливішим фактом щодо політичної ролі олігархів, аніж особиста тяглість, є те, що їхні стратегії здійснення політичного впливу залишилися переважно незмінними. Впродовж усього досліджуваного періоду олігархи створювали неформальні мережі з політичними елітами, обіймали офіційні політичні посади (переважно в парламенті) та заволодівали головними мас-медіями. Також упродовж досліджуваного періоду вони могли здійснювати значний (хоч і не вирішальний) політичний вплив. Єдиною зміною було те, що у відповідь на сильну громадську опозицію з 2014 року олігархи тепер перебувають переважно в тіні й уникають формальної політики. І хоча нинішнє українське керівництво каже про «деолігархізацію», поки що доречніше говорити про «деформалізацію» (informalisation) політичної ролі олігархів.

Відповідно можна зробити висновок, що зміни в політичному режимі мали поки що тільки обмежений вплив на склад групи олігархів, їхні бізнес-маєтки та політичні стратегії. Поки що немає серед олігархів і ознак посиленого інтересу до принципу верховенства права.

Стійка роль олігархів в українській політиці підтверджує концепцію захоплення держави. Хоча більшість олігархів не брали участі в законотворчості особисто, вони використовували свій контроль над великими групами парламентських депутатів, щоб блокувати спроби реформ, і спиралися на неформальні мережі, щоб створити можливості для отримання більших прибутків.

Маючи неформальний вплив на значну частину депутатів у парламенті та контролюючи важливі мас-медії, олігархи також виразно сприяли створенню нерівних правил гри, ставлячи політичну опозицію у виразно невигідніше становище, як це описано в концепції конкурентного авторитаризму.

Водночас олігархи не є головними політичними гравцями в українській політиці. Вони ніколи не ініціювали й істотно не підтримували зміни в керівництві. Натомість вони завжди намагалися зійтися з тими, хто мав або здобував політичну владу. Як чітко показали події 2004 та 2014 років, вони мали вичікувальну позицію, коли політики опинялися перед серйозними викликами. Коли вони відчувають, що тенденція змінюється, то поступово змінюють політичний табір (водночас підстраховуючись). Найкращим індикатором цього є зміна членства олігархів у партійних фракціях національного парламенту після 2004, після 2010 та 2014 років. Відповідно олігархи не визначають, хто здобуває політичну владу, а радше діють у ролі каталізаторів поточних змін, надаючи додаткову підтримку стороні, яка, найімовірніше, виграє.

Ця картина підтверджує Гейлову концепцію динаміки режимів у патрональній політиці. Відповідно до неї головна зміна, яка стосується політичної ролі олігархів, пов'язана не зі справжньою демократизацією, а лише з розподілом влади між олігархами і політичними елітами. І якщо всі олігархи підтримували маніпуляції режиму Леоніда Кучми, доклавшись у такий спосіб до створення єдиної владної піраміди, під час президентства Ющенка олігархи належали до конкурентних політичних таборів. Сильніша політична конкуренція надала політичним партіям, депутатам у парламенті та мас-медіам більше свободи. Після того, як Янукович став президентом, олігархи знову підтримали створення єдиного владного центру, який контролював політичних гравців і медії. Наприкінці правління Януковича система плюралізму за замовчуванням відновилася.

У рейтингах демократії такий плюралізм за замовчуванням відображається в найкращих показниках. Відповідно можна стверджувати, що головний ефект, якому піддаються олігархи в процесі зміни політичного режиму, - це зміни сили політичної конкуренції. А та сама політична конкуренція серед олігархів, своєю чергою, впливала на якість режиму. Та оскільки неформальні маніпуляції олігархів залишаються переважно без змін, цей розвиток не означає справжньої відданості демократичним стандартам. Натомість, послуговуючись термінологією Генрі Гейла, Україна надійно залишається в рамках патрональної політики. Українська політика - а разом із нею олігархи країни - просто шукають балансу між однією та кількома владними пірамідами.

Література