Євроскептицизм як прояв дезінтеграційних тенденцій в ЄС

Размещено на http://www.Allbest.Ru/

Размещено на http://www.Allbest.Ru/

Размещено на http://www.Allbest.Ru/

Національний університет «Одеська юридична академія»

Євроскептицизм як прояв дезінтеграційних тенденцій в ЄС

Вітман К.М., д.політ.н., професор

Анотація

Автор позиціонує євроскептицизм як прояв та ідеологічне оформлення дезінтеграційних тенденцій в ЄС. Досліджується суспільний євроскептицизм як зниження рівня довіри до ЄС та його інституцій, а також партійний євроскептицизм, що проявляється в зростанні підтримки виборцями партій та кандидатів-євроскептиків на останніх виборах. Аналізуються основні програмні положення євроскептиків, причини їх популярності. Досліджується еволюція євроскептицизму у політичній думці, особливості його типологізації. Автор вказує на хибність стратегії ігнорування дезінтеграційних тенденцій та будь-яких їх проявів на прикладі деінституціоналізації євроскептицизму в Європарламенті.

Ключові слова: євроскептицизм, дезінтеграція, вибори, партійна система.

Витман К.Н. Евроскептицизм как проявление дезинтеграционных тенденций в ЕС

Аннотация. Автор позиционирует евроскептицизм как проявление и идеологическое оформление дезинтеграционных тенденций в ЕС. Исследуется общественный евроскептицизм как снижение уровня доверия к ЕС и его институтам, а также партийный евроскептицизм, проявляющийся в поддержке избирателями партий и кандидатов-евроскептиков на последних выборах. Анализируются основные программные положения евроскептиков, причины их популярности. Исследуется эволюция евроскептицизма в политической мысли, особенности его типологизации. Автор указывает на ошибочность стратегии игнорирования дезинтеграционных тенденций и любых их проявлений на примере деинституционализации евроскептицизма в Европарламенте.

Ключевые слова: евроскептицизм, дезинтеграция, выборы, партийная система

Vitman K.M. Euroscepticism as a Manifestation of Disintegration Tendencies in the EU

Summary. The author positions Euroscepticism as a manifestation and ideological formation of the disintegration tendencies in the EU. Social Euroscepticism is being studied as a decrease in the level of trust to the EU and its institutions, as well as party Euroscepticism, which is manifested in the growth of voters' support to parties and Eurosceptic candidates in the last elections. The main programs of Eurosceptics, the reasons of their popularity are analyzed. The evolution of Euroscepticism in political thought, its typology are studied. The author points out the mistakenness of the strategy of ignoring disintegrational tendencies and any of their manifestations on the example of the deinstitutionalization of Euroscepticism in the European Parliament.

Keywords: Euroscepticism, disintegration, election, party system.

Актуальність вивчення проблематики євроскептицизму як прояву та ідеологічного оформлення відцентрових, дезінтеграційних тенденцій для українських етнополітичних студій є очевидною. Україна декларує безальтернативний зовнішньополітичний курс на євроінтеграцію у той час, як дедалі більша частина населення держав Європейського Союзу має сумніви щодо перспектив не лише розширення ЄС, а й збереження його як спільного інтеграційного проекту на Європейському континенті. 2016 року Велика Британія провела референдум щодо членства країни в ЄС, на якому 51,9% виборців висловилися за вихід з Євросоюзу. Так званий Вгехit. (у пер. з англ. «вихід Британії») став предметом схвалення і наслідування євроскептиків всіх європейських держав. Лідер французької право радикальної партії «Народний Фронт» у випадку обрання її Президентом пообіцяла протягом півроку провести референдум про вихід країни зі складу ЄС (Фрекзіт). Велика Британія створила небезпечний прецедент: на офіційному рівні розпочала процес дезінтеграції Європейського Союзу. Наразі держава напрацьовує процедуру виходу, яка детально не прописана Лісабонською угодою (Договору про реформування ЄС 2007 р.).

Дослідники європейської інтеграції вже багато років поспіль констатують зростання дезінтеграційних тенденцій в ЄС, які мають найрізноманітніші прояви: від поширення невдоволення загальноєвропейським менеджментом, євроскептицизму і закликів щодо реформування ЄС до конкретних кроків національних урядів з виходу країн зі складу Євросоюзу. Д. Браун точкою неповернення називає Єврокризу (кризу Єврозони) - фінансову кризу, яка продемонструвала неспроможність урядів низки європейських країн (Греції, Ірландії, Іспанії, Італії, Португалії) самостійно рефінансувати державні борги без допомоги третіх країн [1]. Через глибокий рівень інтеграції економік проблема кількох країн-членів перетворилася на загальну системну кризу всієї Єврозони, яка сягнула піку в 2010 році під час екстрених заходів з порятунку економіки Греції. Д. Браун, досліджуючи вплив Єврокризи на євроінтеграцію, дійшла висновку, що індивідуальна підтримка європейцями євроінтеграції напряму залежить від економічних факторів, що змусило дослідницю критично оцінити майбутнє Європейського інтеграційного процесу.

Рівень довіри європейців до ЄС в цілому як інтеграційного об'єднання та його інституцій зокрема знизився до критичного мінімуму в 2016 році. Так, згідно з опитуваннями Eurobarometer рівень довіри громадян країн ЄС до Європейського Союзу, який у 2007 році становив 57%, в 2016 році знизився до 33% [2]. Згідно з опитуваннями Pew Research Center в Німеччині до ЄС позитивно ставляться 50% опитаних, у Франції - 38%, у Великій Британії - до 44%, Іспанії - до 47%. Втім, якщо в країнах ядра ЄС рівень довіри до інтеграційного об'єднання знижується, то в периферійних державах ЄС він поки що залишається на стабільно високому рівні - в Польщі (72%), Угорщині (61%) [3]. Соціологи пояснюють цей феномен тим, що периферійні країни порівняно нещодавно приєдналися до ЄС, мають завищені очікування щодо преференцій євроінтеграції і активно користуються різноманітними програмами підтримки ЄС для нових членів. Тоді як на зниження рівня довіри до ЄС в країнах-засновниках впливає невдоволення європейців вирішенням мігрантської проблеми, економічною політикою підтримки слабких держав. Зокрема, незадоволені вирішенням міграційної кризи в Німеччині - 67% опитаних, в Італії - 77%, в Швеції - 88%. Більшість європейців вважають, що вихід Великої Британії з ЄС матиме негативні наслідки для євроінтеграції. Це підтвердили 89% опитаних у Швеції, 75% - у Нідерландах і 74% - у Німеччині. Франція стала єдиною державою, в якій третина опитаних (32%) позитивно оцінили Вгехit [4]. Домінування скептичних настроїв щодо перспектив ЄС спонукають європейців повертатися до національно орієнтованої політики, яку представляють переважно ультраправі, націоналістичні політичні сили.

Результати останніх виборів вказують на те, що позиції євроскептиків у державах-членах Європейського Союзу зміцнюються і набувають все більшої популярності. У першому турі президентських виборів у Франції друге місце зайняла лідер ультраправої партії «Народний Фронт» Марін Ле Пен з результатом в 21,53%. Ще ніколи ультраправі політичні сили не отримували такої підтримки на виборах глави держави Франції. Пояснюється ця не лише французька, але й загальноєвропейська тенденція тим, що протягом останніх років європейська інтеграція продемонструвала окрім переваг, цілу низку недоліків, що змусило європейців сумніватися в безальтернативності європейського шляху. Неспроможність впоратися з міграційною кризою, тероризмом, відмова національних держав виконувати рішення ЄС пов'язані з влаштуванням біженців, зростання безробіття та погіршення соціально-економічних стандартів призвели до зміни політичних вподобань. Великою мірою проблема полягає в тому, що виборці схильні звинувачувати у більшості економічних, політичних, соціальних негараздів саме Європейський Союз, який начебто тисне на національні держави і вбачати в посиленні позицій національних держав, відмежуванні та захисті власних національних інтересів альтернативний шлях розвитку.

Праві націоналістичні сили, які стоять на позиціях євроскептицизму, пропонують саме таку альтернативу, як єдиний можливий вихід. Наприклад, передвиборча програма лідера «Народного Фронту» наскрізь євроскептична і полягає у відмові Франції від участі в європейській інтеграції та захисті державі від її наслідків. Зокрема, один з перших пунктів під назвою «Вільна Франція» закликає французів знову здобути свободу та стати господарями власної долі, повернувши французькому народу його суверенітет (фінансовий, законодавчий, територіальний, економічний). Політик обіцяв невідкладно провести переговори з європейськими партнерами і організувати референдум щодо подальшого членства Франції в Європейському Союзі [5]. Мета - домогтися того, щоб Європа поважала незалежність Франції, її національний суверенітет. Марін Ле Пен обіцяла, що у випадку перемоги на президентських виборах скоротить співпрацю з органами Євросоюзу і спробує вийти з Єврозони, повернувши франк як національну валюту. Програма кандидата у Президенти Франції закликає звільнитися від європейських обмежень і зберегти державний контроль над французькими підприємствами. Також цей документ, фактично, кладе край спільній європейській політиці безпеки та оборони: лідер «Народного Фронту» пропонує Франції вийти з НАТО, щоб країна не виявилася втягнутою у війни інших держав, та забезпечити автономну обороноздатність у всіх сферах. Ці положення є типовими для передвиборчої програми політика-євроскептика.

Євроскептицизм як політичних рух - тема глибоко досліджена, однак не у контексті етнополітичної дезінтеграції. Серед найвідоміших дослідників євроскептицизму слід згадати Г. Бенедетто, К. Зуба, П. Копецки, Х. Лаба, К. Мюдде, Н. Сіттера, К. Серенсен, П. Таггарта, А. Щербяка, К. Флуда. Г. Бенедетто зауважує, що євроскептицизм останніми роками став об'єктом дослідження політологів, які цікавляться політикою антагонізму та політичного позиціонування партій. Дослідник позиціонує євроскептицизм як довгострокове явище, витоки якого походять з ранніх етапів європейської інтеграції кінця 1940-х років [6]. Загалом євроскептицизм визначається як політичний рух, напрям політичної думки, в межах якого ставиться під сумнів, критикується процес економічної, політичної та правової та інтеграції європейських держав, як і сам факт існування Європейського Союзу. політичний євроскептицизм довіра євросоюз

Незважаючи на поширеність євроскептичних поглядів у європейській політиці майже від самого початку євроінтеграції спеціального терміну, який концептуалізував би ідею опозиції до європейської інтеграції, не було напрацьовано майже до 90-х років XX століття. Вважається, що вперше поняття євроскептицизму було вжито в британському виданні The Times в 1985 році як альтернатива емоційно негативно забарвленим означенням явища. Також ним послуговувалася британський прем'єр - М. Тетчер. У перших спробах визначення явища під євроскептицизмом розуміли недостатню підтримку подальшого процесу європейської інтеграції, лише згодом феномен набув значення повної або часткової опозиції до європейської інтеграції. В подальшому вчені напрацювали цілу систему визначень євроскептицизму. Зокрема П. Таггарт визначив євроскептицизм як політичну позицію, яка повністю або частково заперечує ідею європейської інтеграції [7]. Але, як слушно зауважує О.Оськін, узагальнене визначення поняття євроскептицизму є досить складним завданням, незважаючи на той факт, що воно вже досить тривалий час використовується в засобах масової інформації, наукових працях та суспільно-політичних дискусіях, адже найчастіше тлумачення поняття євроскептицизму залежить від авторського підходу до типологізації заперечення ідеї євроінтеграції [8].

У своїх попередніх дослідженнях ми згадували про те, що дезінтеграційний потенціал, який євроскептицизм несе для Європейського Союзу, залежить насамперед від виду євроскептицизму - жорсткого чи м'якого [9], однак детально їх не розглядали. Ступінь заперечення ідеї європейської інтеграції виокремлений О. Оськіним як найбільш суперечливий критерій типологізації євроскептицизму, навколо якого точаться гострі дискусії між провідними вченими Європи та США [10]. Спочатку згідно з цим критерієм П. Таггарт розмежував три види євроскептицизму:

1) повне заперечення/відкидання ідеї європейської інтеграції і ЄС;

2) прийнятність критично осмисленої'/обмеженої інтеграції, відмова від всеосяжної інтеграції держав, економік і культур;

3) прийнятність інтеграції в поєднанні з критикою її обмеженості/ недостатньої універсальності. На думку П. Таггарта, останній вид інтеграції має залучити якомога більше держав до складу ЄС [11].

Слід уточнити, що пропонуючи таку, фактично, триполярну типологію євроскептицизму (повне заперечення інтеграції, обмежена та всеосяжна інтеграція) П. Таггарт базував своє дослідження на спробі позиціонувати євроскептицизм у партійних системах західноєвропейських держав та Норвегії. Долучивши до аналізу партійні системи Центрально-Східної Європи, П. Таггарт у співавторстві зі А. Щербяком спростив типологію, звівши її до двох видів євроскептицизму - твердого та м'якого. Твердий євроскептицизм означає принципову опозицію до ЄС та ідеї європейської інтеграції, відмову брати участь у євроінтеграційному проекті взагалі, тоді як м'який - передбачає обережне ставлення до європейської інтеграції, підтримання її ідеї в цілому, однак у поєднанні з критикою окремих аспектів політики там, де траєкторія ЄС суперечить інтересам національної держави [12]. Пояснили редукцію видів євроскептицизму вчені тим, що чим складніша і багатоступінчата типологія, тим складніше нею оперувати щодо конкретних партійних систем.

Слід зазначити, що у цьому дослідженні П. Таггарт та А. Щербяк аналізують партійний євроскептицизм (party-based Euroscepticism), не розглядаючи його суспільний вимір. Раніше П. Таггарт запропонував розмежовувати суспільний і партійний євроскептицизм. Суспільний євроскептицизм характеризує виборчі настрої, його рівень визначається під час виборів, референдумів, соціологічних опитувань. Тим часом партійний євроскептицизм знаходить відображення у діяльності політичних партій, їх партійних програмах. На нашу думку, ці два види євроскептицизму прямо пов'язані між собою. З одного боку, політичні партії є виразниками інтересів електорату/суспільства - готуючи свою політичні програми, вони акумулюють поширені в суспільстві настрої, невдоволення і очікування. Популярність партій напряму залежить від кількості виборців, готових підтримати їх програмну та політичну діяльність. Саме зростанню євроскептичних настроїв в європейських державах завдячують популярністю партії, які декларують опозиційні до ЄС політичні цілі. Причому євроскептицизм не завжди корелює з традиційними ідеологіями, хоча в більшості випадків асоціюється з правими націоналістичними партіями. Як наголошує В. Грібовський, на сьогодні євроскептицизм охоплює політичні сили всього політичного спектру, як ліві, так і особливо праві, які не підтримують або європейську ідею або її інституційне втілення [13].

Останні вибори до Європейського парламенту, що відбулися в країнах Європейського Союзу у травні 2014 року, продемонстрували безпрецедентне зростання підтримки політичних сил, що стоять на позиціях євроскептицизму. Євроскептики (націоналістичні партії та противники європейської інтеграції) отримали 230 місць з 751 у Євро- парламенті, збільшивши присутність до 30,6% (з 20,4% на виборах 2009 року). Однак, як зауважує О. Трейб, розрізненість євроскептичного табору в Європарламенті не дозволила виборцям, що голосували за ці політичні сили, отримати належного представництва своїх інтересів. Електоральний успіх партій-євроскептиків було розцінено як звичайний протест проти непопулярних національних урядів. Вчений справедливо спрогнозував, що незважаючи на значну електоральну підтримку, євроскептики будуть виключені з коридорів влади ЄС, однак така стратегія створить поживний грунт для більш потужної підтримки євроскептиків у наступні п'ять років [14].

Дослідник мав рацію, адже проєвропейські сили в Європарламенті зберегли більшість. Дві найбільші проєвропейські партії: Європейська народна партія та Прогресивний альянс соціалістів і демократів отримали разом 403 місця. А останніми роками позиції євроскептиків у Європарламенті ще більше ослабли, що дає підстави констатувати деінституціоналізацію євроскептицизму. Фракція Європарламенту «Європа свободи та демократії», яка з 2009 році об'єднувала євроскептичні та націоналістичні партії, припинила своє існування через вихід з неї депутатів. Навіть італійський опозиційний рух «П'ять зірок» вирішив вийти з неї і приєднатися до Альянсу лібералів і демократів за Європу, через що наразився на звинувачення виборців у відмові від курсу євроскептицизму. Експерти зауважують, що така поведінка обумовлена непопулярністю євроскептицизму на інституційному рівні, саме в стінах Європарламенту, а також прагненням політичних сил будь-що зміцнити свої позиції в Європарламенті, де тільки фракційні партії мають політичну вагу і отримують фінансування від Брюсселя [15]. Натомість виборці, розчаровані реаліями та перспективами євроінтеграції, що голосували за євроскептиків, почуваються зрадженими.

А це одна з головних причин процесу дезінтеграції, виокремлених К. Дойчем. Йдеться про закритість політичної еліти Євросоюзу - ротаційні процеси не означають появу нових представників або реалізацію нових ідей, в результаті величезного впливу в суспільствах набувають опозиційні еліти та погляди. Це стало наслідком дії ще одного важливого дезінтеграційного фактору нездатності європейської громіздкої бюрократичної структури проводити потрібні реформи та вирішувати нагальні питання і проблеми, яких очікують європейці. Зокрема вчасно реагувати на виклики (міграційна криза, безробіття, тероризм, нерівномірність розвитку держав), які постали перед ЄС.

Не випадково, серед дезінтеграційних чинників К. Дойч особливо акцентує увагу на посиленні економічного або політичного тиску на держави-складові інтеграційного утворення за наявності поділу на регіони-донори та дотаційні регіони [16]. В Європейському Союзі цей поділ особливо помітний. Прикладом може слугувати Німеччина і її роль у вирішенні фінансової кризи Єврозони. Також дослідник відзначає посилення регіональної, економічної, національної диференціації, яку вже не можуть компенсувати інтеграційні процеси. К. Дойч справедливо вважав наднаціональні інтеграційні утворення нестабільними і вказував на небезпеку повернення їх частин до «агресивного націоналізму».

А. Босоні вважає, що Європейський Союз охопила дезінтеграційна криза після виходу з його складу Великої Британії і питання, яка країна стане наступною, лежить в риторичній площині. Євроскептично налаштоване населення може змусити уряди відмовитися від членства в ЄС - більше того, політики самі можуть прийняти таке рішення, намагаючись здобути підтримку виборців, як це спостерігалося на президентських виборах у Франції. На думку дослідника, ця дезінтеграційна криза демонструє, що головною політичною одиницею в Європі залишається саме національна держава з її національними інтересами, незважаючи на багаторічні спроби її послабити в межах ЄС [17].

Подолання дезінтеграційних тенденцій, які накопичуються в Європейському Союзі, вбачається у застосуванні двох глобальних взаємовиключних стратегій. Перша полягає у посиленні євроінтеграції, друга - у її послабленні. Утім, довгострокові наслідки застосування обох стратегій можуть бути однаково деструктивними для ЄС. Посилення євроінтеграції означає ще більшу відмову держав-членів від національного суверенітету та зростання євроскептичних, протестних настроїв серед їх населення, однак більшу ефективність ЄС у вирішенні спільних проблем. Натомість послаблення євроінтеграції є кроком назустріч євроскептикам, однак тимчасовим вирішенням проблеми, оскільки також загрожує посиленням відцентрових тенденцій та подальшим розпадом Європейського Союзу.

Аналіз суспільного євроскептицизму як падіння рівня довіри до ЄС та його інституцій, а також партійного євроскептицизму, що є наслідком зростання підтримки виборцями партій - та кандидатів-євроскептиків на виборах, засвідчив, що цей політичних рух з маргінального перетворюється на потужну опозиційну силу, яка загрожує цілісності Євросоюзу. Адже вивчення основних програмних положень євроскептиків вказує на безальтернативність шляху, нав'язування протиставлення ЄС національній державі, її інтересам, а не пошук механізмів вигідної багаторівневої співпраці. Тож, стратегія ігнорування дезінтеграційних тенденцій та будь-яких їх проявів, застосовувана Євросоюзом останніми роками, що була досліджена на прикладі деінституціоналізації євроскептицизму в Європарламенті, довела свою хибність, адже вона означає консервацію, примноження проблем, а не їх вирішення.

Література

1. Braun D. The Impact of the Euro Crisis on Citizens' Support for the European Union // Journal of European Integration. 2014. Vol. 36. Issue 3: Coping with Crisis: Europe's Challenges and Strategies. P. 233.

2. European Union citizenship // Flash Eurobarometer 430 - March 2016. Р. 21.

3. Euroskepticism: Beyond Brexit / Pew Research Center, June 2016. Р. 3.

4. Там же. Р. 10.

5. Предвыборная программа Марин Ле Пен // ИноСМИ.

6. Benedetto G. Historical Euroscepticism Compared: The Case of the French and Italian Communist Parties in the Cold War // Euroscepticism and European Integration, 2009. P. 276.

7. Taggart Р. A Touchstone of Dissent: Euroscepticism in Contemporary Western European Party Systems // European Journal of Political Research. 1998. Vol. 33. Issue. 11. P. 364.

8. Оськін О. Євроскептицизм: основні типи опозиції до ідеї європейської інтеграції // Дослідження світової політики. 2009. Вип. 48. С. 26.

9. Вітман К.М. Тенденції етнополітичної дезінтеграції в європейському просторі // Актуальні проблеми політики. 2015. Вип. 54. С. 24.

10. Оськін О. Цит. праця. С. 28

11. Taggart Р. Цит. праця. P. 365.

12. Taggart Р., Szczerbiak А. Theorising Party-Based Euroscepticism: Problems of Definition, Measurement and Causality // European Parties Elections and Referendums Network Working Paper. 2003. №69. Р. 6.

13. Грибовський В. Евроскептицизм как политическая тенденция начала XXI века // Российский институт стратегических исследований.

14. Treib O. The voter says no, but nobody listens: causes and consequences of the Eurosceptic vote in the 2014 European elections // Journal of European Public Policy. 2014. Vol. 21. Issue. 10. P. 1543.

15. Італійський рух “П'ять зірок” вирішив відмовитися від євроскептицизму // Проект Інституту Горшеніна.

16. Deutsch K. Analysis of International Relations. New York, 1968. P.197.

17. Bosoni A. Who Will Exit the EU Next? // Stratfor.

Размещено на allbest.ru