Інститут президенства в країнах Центральної та Східної Європи

Размещено на http://www.allbest.ru/

Інститут президенства в країнах Центральної та Східної Європи

Метою дослідження є порівняльна характеристика моделей президентської влади, які склалися в посттоталітарних країнах Центральної та Східної Європи і зазнали еволюції в процесі політичних трансформацій. Методологія дослідження ґрунтується на принципах системності, діалектики, достовірності, логічності. Використано методи системного аналізу, діалектичний, порівняльний, синтезу, структурно-функціональний, узагальнення. Основні висновки: посада президента існує в системі державної влади більшості країн світу. В перехідних країнах Центральної та Східної Європи вона набуває особливої важливості. В цих країнах модель президентської влади відповідає змішаним формам правління. Обсяг президентських повноважень зазнає частих змін відповідно до умов політичної кон'юнктури.

В умовах масштабних суспільно-політичних трансформацій істотно зростають вимоги до влади. Зокрема, актуалізуються питання підвищення її якісного рівня, здатності ефективно виконувати свої функції, вчасно й адекватно реагувати на існуючі проблеми. Важливе місце у системі державної влади більшості країн світу займає інститут президента. Наявність виборного одноосібного голови держави дозволяє швидко ухвалювати владні рішення, що особливо важливо в умовах перехідного періоду, який нерідко супроводжується кризами. У посттоталітарних країнах Центральної та Східної Європи президент є важливою і невід'ємною фігурою в їх політичних системах. Взагалі інститут президента, його статус та повноваження є певними критеріями класифікації форм державного правління: від президентської до парламентської у чистому вигляді. У країнах цього регіону склалась змішана форма, яка передбачає поєднання посади президента, який обирається на загальнонародних виборах, і формування уряду загалом парламентським шляхом. Але в процесі свого становлення функціональне призначення президента у структурі органів державної влади зазнавало суттєвих змін. На початкових етапах його роль посилювалась аж до авторитаризму. Але згодом відбувався перехід до більш демократичних форм. Досить часто обсяг владних повноважень президента залежав від його суб'єктивних властивостей. Але з часом президент був чітко введений в систему владних відносин. Було сформовано механізм взаємних обмежень органів влади. На практичних прикладах можна відзначити, що недостатньо визначити лише правові механізми цієї взаємодії. Потрібен тривали процес її відпрацювання. Політики мають звикнути працювати у відповідних умовах.

Процес наукового дослідження місця і ролі президента у політичній системі, зокрема, у країнах перехідного типу, займає важливе значення у дослідженнях як закордонних, так і вітчизняних політологів. Типологія існуючих форм державного правління, в тому числі і в країнах перехідного типу, докладно проаналізована в світовому огляді «Порівняльна політологія сьогодні» за редакцією Г. Алмонда [1]. В ньому визначені особливості функціонування органів влади в цих країнах. Особливості форм державного правління, які сформувалися в країнах Центральної та Східної Європи, моделі президентської влади в них розглянуті у статтях політологів О. Зазнаєва [2] та О. Кинєва [4]. Принципи організації державної влади в цих країнах, особливості статусу президента визначені у навчальних посібниках за редакцією Ю. Ковба- сюка [5] та В. Шаповала [12]. Процес становлення інституту президента в сучасній Україні проаналізований в монографії М. Кармазіної [3].

За наявності значної кількості досліджень з указаної проблеми є об'єктивна потреба здій-снення порівняльного аналізу розвитку інституту президента в країнах стабільної демократії та перехідного типу. Зокрема, слід вести мову про визначення залежності змін статусу президента відповідно до умов широкого суспільного контексту, наскільки посилення чи послаблення президентських повноважень сприяли підвищенню ефективності здійснення влади, зумовлювалися реальними суспільними потребами чи просто політичною кон'юнктурою або навіть особистісними властивостями голови держави.

Отже, метою даної публікації є порівняльна характеристика моделей президентської влади, які склалися в посттоталітарних країнах Центральної та Східної Європи і визначення умов зміни статусу президента в системі органів державної влади.

Інститут президента є важливою складовою системи влади у більшості країн світу. Протягом своєї історичної еволюції він довів свою життєздатність і значущість. Наявність одноосібного голови держави посилює ефективність владного механізму. Президент має певну самостійність, що дозволяє йому оперативно приймати політичні рішення. Водночас конституціями країн встановлюються певні обмеження його повноважень з боку інших органів влади. Поєднання цих двох тенденцій, котрі характеризуються як система стримувань і противаг, дозволяє забезпечувати ефективність і демократичність функціонування всієї системи влади.

Для перехідних країн значення посади президента є важливішим, ніж у країнах сталої демократії. В період значних суспільних трансформацій суттєво підвищуються вимоги до влади щодо її здатності належним чином здійснювати свої функції, вчасно вирішувати існуючі проблеми та адекватно реагувати на виклики, зумовлені саме перехідним періодом. Повнота впровадження цих принципів безпосередньо «залежить від здатності основних політичних еліт разом працювати, щоб розв'язати проблеми, які стоять перед суспільством, і не використовувати їх для власної ситуативної матеріальної чи політичної вигоди [11, с. 279]. Виходячи з таких потреб, інститут президентства був запроваджений фактично в усіх посттота- літарних країнах. На нашу думку, це пояснюється також необхідністю посилити виконавчу влади в контексті надання їй більшої самостійності й можливості діяти оперативно.

В країнах світу існують різні моделі президентської влади. В їх основі лежать повноваження президента та механізми його взаємодії з іншими органами влади. Такі моделі цілком узгоджуються з класичними формами правління. Відповідну класифікацію запропонував Г Алмонд. «Демократична президентська форма правління передбачає наявність двох окремих урядових органів - законодавчого та виконавчого, які самостійно обираються і санкціонуються народом. Кожна гілка влади наділена особливими повноваженнями в рамках конституції й обирається на визначений термін, причому жодна з них не може усунути іншу» [1, с. 196]. «Парламентська форма забезпечує взаємозалежність виконавчої та законодавчої гілок влади. За такого устрою безпосередньо обирається лише законодавча влада, тоді як уряд виростає із парламенту» [1, с. 196]. «Змішані типи поєднують властивості обох «чистих» зразків. Зокрема, президент і законодавчий орган обираються окремо. Але президент має право розпускати парламент; уряд призначається президентом, але парламент володіє правом відправляти його у відставку» [1, с. 198199]. Зрозуміло, що статус президента у змішаній системі має свою специфіку. Зокрема, будучи обраним на загальнонародних виборах, він володіє «значними повноваженнями у визначенні політичного курсу, але вимушений ділити контроль над виконавчою владою з законодавчим органом. Існує багато механізмів такого контролю, причому їх наслідки значною мірою залежать від того, яка партія або коаліція контролює президентський пост і парламент» [1, с. 199].

Вказаний підхід щодо розмежування форм правління є традиційним і навіть класичним у політичній науці. Його можна вважати базовим для інших класифікацій. Для того, щоб чіткіше визначити місце президента в системі державної влади, потрібно використати ті з них, які орієнтуються на приклади конкретних країн. На думку авторів, уваги заслуговує така типологія форм правління. «Північноамериканський тип. США - історично перша президентська республіка. Президент є главою не тільки держави, а й уряду». «Латиноамериканський тип. Формально латиноамериканська модель, подібно північноамериканської, заснована на поділі влади, проте система «стримувань і противаг» тут розвинена слабше, а законодавча і судова гілки влади за обсягом прав помітно поступаються виконавчої. Президенти очолюють уряду, але іноді мають підзвітного собі номінального керівника кабінету; призначають членів уряду без згоди парламенту і наділені широкими повноваженнями». «Французький тип. Класичний для напівпрезидентських (або президентсько-парламентських) республік лад, який був установлений у Франції Конституцією 1958 р. У державах французького типу президент обирається населенням за мажоритарною системою абсолютної більшості і є тільки главою держави. Уряд підзвітний і парламенту, і президенту; за підсумками парламентських виборів президент призначає прем'єр-міністра». «Парламентський тип. Для парламентських республік характерні: обрання президента парламентом; формування уряду парламентською більшістю і відповідальність уряду виключно перед законодавчими зборами» [4, с. 128-129]. Класичним прикладом парламентського типу є Німеччина.

Отже, ця класифікація дозволяє конкретніше з'ясувати статус і повноваження президента як важливого інститут політичної системи і повніше розкрити сутність форми державного правління, враховуючи саме практичні приклади.

Вище вказані «чисті зразки» форм правління невластиві для країн Центральної та Східної Європи. Можна відзначити лише окремі спроби певного адаптації, наприклад, «чистої» президентської форми до місцевих реалій, коли президент прагнув збільшити свої повноваження інколи навіть всупереч конституції. «Чиста» парламентська форма теж не набула поширення. Це можна пояснити потребами певного посилення ролі виконавчої влади та її концентрації в руках президента для оперативного проведення реформаторських заходів в умовах трансформацій.

Натомість в цих країнах склались в основному різновиди змішаної форми правління, які більше відповідають західноєвропейській традиції. Обрання такої системи є тенденцією, характерною майже для всіх посттоталітарних країн Центральної та Східної Європи. Цей вибір, на думку авторів можна пояснити спробою реалізувати певний середній варіант між президентською і парламентською формами. Змішана форма для них визначена як найбільш оптимальний шлях до побудови реального демократичного режиму. Її узагальненими ознаками, притаманними для більшості країн, є: «здійснення повноважень глави держави і глави уряду різними особами; обмеженість владних повноважень глави держави і водночас віднесеність реальної компетенції у сфері виконавчої влади до уряду; формування уряду парламентом за участю глави держави; формальна політична відповідальність уряду перед парламентом; контрасигнування актів глави держави главою уряду та (або) відповідним міністром» [2, с. 286]. Щоправда, слід також відзначити достатньо реальну можливість, коли президент і прем'єр-міністр, як представник парламентської більшості, належать до різних партій і тому можуть перебувати в опозиції один до одного. Але навіть за такої потенційно конфліктної ситуації, внутрішньо властивої для змішаної системи, забезпечується баланс політичних угрупувань при владі, зменшується ймовірність концентрації влади, повноцінно здійснюється принцип стримувань і противаг.

Для ґрунтовного пояснення принципів функціонування змішаної форми правління і, зокрема, інституту президента у посттоталітарних країнах доцільно навести окремі практичні приклади Центральної та Східної Європи. Серед них, на думку автора, найбільш показовими є такі.

Більшість серед них складають країни з відносно сильними позиціями президента. Він обирається на всенародних виборах і має безпосередній вплив на формування уряду. У Болгарії згідно конституції 1991 р. президент є главою держави, який уособлює єдність нації і представляє державу в міжнародних відносинах [7]. Кандидатуру голови уряду пропонує президент від найбільшої за чисельністю парламентської фракції. Частина актів президента контрасигнується прем'єром. Однак низку важливих рішень він приймає на власний розсуд [5, с. 136]. За Конституцією Республіки Польщі 1997 р. президент є «верховним представником Республіки Польща і гарантом безперервності державної влади. Президент Республіки стежить за дотриманням Конституції, стоїть на сторожі суверенітету і безпеки держави, а також непорушності і неподільності його території» [8]. Президент призначає голову уряду (за згодою парламенту). Як представник держави в зовнішніх зносинах він рати-фікує і денонсує міжнародні договори. Частина президентських актів підлягає контрасигнуванню [5, с. 358].

У Республіці Хорватія система президентської влади, встановлена конституцією 1990 р., зазнала суттєвих змін. У 1990-х рр. президент мав достатньо суттєві повноваження. Він виступав гарантом забезпечення територіальної цілісності та єдності держави і належного функціонування державної влади. Президент призначав на посаду голову та інших членів уряду. Контрасигнування президентських актів не було передбачено. Президенту належало право видавати укази, що мали силу закону [12, с. 260-261]. Фактично така система тяжіла більше до президентської моделі і була дещо авторитарною. Але за результатами конституційних поправок 2000-2001 рр. Хорватія набула ознак парламентсько-президентської республіки. Зараз парламент має більше повноважень стосовно формування і контролю за діями уряду. Натомість президентські повноваження були зосереджені на зо-внішній політиці Відповідно до нинішньої редакції конституції статус президента визначається так: «Президент Республіки Хорватія представляє Республіку Хорватія всередині країни і за кордоном. Президент Республіки піклується про регулярну і узгодженої діяльності державної влади, а також її стабільності» [9].

Серед країн зі змішаною формою, в яких президент обирається парламентом, найбільш типовими слід відзначити такі. Відповідно до Конституції Угорщини 2011 р. президент «висловлює єдність нації і забезпечує демократичного функціонування держави» [6]. Президент обирається парламентом і загалом виконує функції представництва держави на міжнародній арені [5, с. 423]. Натомість уряд та його голова мають набагато більше повноважень. Він «захищає конституційний лад, захищає й забезпечує права громадян, забезпечує виконання законів; спрямовує роботу міністерств та інших безпосередньо підпорядкованих йому органів, координує їхню діяльність; забезпечує розробку соціально-економічних планів і їх виконання, бере участь у визначенні зовнішньої політики, від свого імені укладає міжнародні договори» [5, с. 424]. Проте, слід наголосити, навіть за такої зовні демократичної системи влади Угорщина тяжіє до авторитаризму.

Певна специфіка у функціонуванні інституту президента існувала в Чеській Республіці. За конституцією 1992 р. до 2013 р. він обирався парламентом. Його статус не був чітко визначеним. «Президент республіки є главою держави» [10]. Президентські повноваження зводилися до представництва держави у міжнародних відносинах. У січні 2013 р. в Чехії вперше були проведені всенародні вибори президента. Причому він зберіг зазначені повноваження. Тобто, і зараз він виконує здебільшого представницькі функції. Основні функції в системі виконавчої влади є уряд, відповідальний виключно перед парламентом [5, с. 476].

На прикладах наведених країн помітно, що у системі державної влади майже кожної з них застосовується процедура «контрасигнування актів глави держави, тобто скріплення підписом глави або окремого члена уряду президентських актів» [12, а 305]. Вона є важливим механізмом забезпечення принципів взаємного стримування і противаг у відносинах між різними владними органами.

Використання у посттоталітарних країнах Центральної та Східної Європи змішаних систем пояснюється багатьма причинами як об'єктивного так і суб'єктивного характеру. Насамперед це спроба відшукати свої, «специфічні», принципи здійснення державної влади. «Іноземний конституційний досвід використовується вибірково, в тих його елементах, які здавалися доцільними в конкретно-історичних умовах кожної країни. Внаслідок цього в державному устрої країн регіону можна виявити різні комбінації запозичень, пов'язаних головним чином з французьким та німецьким зразками» [4, а 134]. При цьому не можна сказати що обсяг президентської влади в цих країнах є однаковим. Незважаючи на формально однакові конституційні побудови, на практиці існують певні коливання у бік посилення ролі президента чи парламенту з урядом. Частіше це пояснюється політичною кон'юнктурою.

Отже, для центрально- і східноєвропейських країн перехідного типу є характерним використання змішаної системи правління з відповідною моделлю президентської влади. Обсяг повноважень президента в цих країнах варіюється від суто представницьких функцій до достатньо сильних позицій. Ми вважаємо, що це зумовлюється прагненням забезпечити демократичні механізми здійснення влади, коли жоден з органів влади (президент, уряд чи парламент) немає суттєвої переваги над іншими. В такий спосіб забезпечуються баланс їхніх повноважень та принцип взаємних стримувань і противаг. Звичайно, існує можливість потенційної нестабільності, коли президент не має підтримки парламентської більшості. Тому ми спостерігаємо часті зміни у конституціях перехідних країн, зокрема, в їх системах правління, що пов'язано з намаганням відпрацювати більш ефективні механізми здійснення влади. Але загалом змішана форма довела свою життєздатність. За її умов президент має достатньо дієві владні важелі, які водночас обмежені парламентом.

Список використаних джерел

президентський влада інститут

1.Алмонд Г., Пауэлл Дж., Стром К., Далтон Р. 2002. Сравнительная политология сегодня: мировой обзор: учеб. пособие. Москва: Аспект Пресс.

2.Зазнаев О. И. 2007. Индексный анализ полупрезидентских государств Европы и постсоветского пространства. Полис, 2, с. 146-164.

3.Кармазіна М. С. 2007. Президентство: український варіант. Київ: Інститут політичних і етнонаціо-нальних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України.

4.Кынев А. В. 2002. Институт президентства в странах Центральной и Восточной Европы как индикатор процесса политической трансформации. Полис, 2, с. 126-137.

5.Ковбасюк Ю. В., Орлатий М. К. ред., 2015. Адміністративно-територіальний устрій країн Європейського Союзу: навч. посіб. Київ: НАДУ

6.Конституция Венгрии. Доступно: <Ы1^://

worldconstitutюns.ra/?p=298> [Дата звернення 27 Травень 2020].

Размещено на Allbest.ru