Історіософська концепція Пантелеймона Куліша в контексті українського національного відродження

Postgraduate Student, Department of Theory of State and Law and Constitutional

Law, Interregional Academy of Personnel Management (Kyiv, Ukraine)

THE HISTORIOSOPHICAL CONCEPT OF PANTELEIMON KULISH IN THE CONTEXT OF THE UKRAINIAN NATIONAL REVIVAL

The historiographical views of the original Ukrainian thinker, historian, writer P. Kulish in the context of Ukrainian national revival are explored. The Ukrainian national revival is regarded by the authors as the process of transforming the Ukrainian ethnos into a modern community with a common language, a common concept of history, and a consciousness of a common destiny. When comparing different points of view on the phenomenon of "national revival”, its three periods and three stages: academic, cultural and political authors conclude that the current stage of Ukrainian national revival, including the cultural and political stage, is ongoing. The cultural phase of Ukrainian national revival on the Ukrainian lands in Russia is related to the activities of the new generation of cultural figures - M. Kostomarov, P. Kulish, and T. Shevchenko.

History philosophy emerges as a religious-philosophical, mystical conception of the historical process and patterns of its development. P. Kulish's historiographical views reject the romantic idea of messianism for the Ukrainian people, and turn to rational understanding of the social progress of Ukraine. P. Kulisch himself called philosophical views that express the issues of cultural and historical existence of the people as “villagephilosophy”, which aimed to show how to reform Ukrainian society on the basis of preserving traditional social and political institutions and values. P. Kulish took the neo-Platonic principle -- the basis of the world is irrational, as the starting point of the historiographical concept, but manifests itself in nature, in the people, in man both rationally and irrationally. The higher power forms the substance of the people's life, which, according to the thinker, is the “people's spirit”, which is not reduced to a way of thinking or cognition, but above all to the people, as the primordial matrix of perception of the world -- the “voice of blood”. P. Kulisch society viewed from the standpoint of the positivist organic approach that in its historical progress it goes through the same stages as the individual: birth -- childhood -- maturity -- old age.

Keywords: P. Kulish, Ukrainian national revival, historiosophy, “village philosophy”, “folkspirit”, “voice of blood”, Ukrainian society.

Історія процесу перетворення українського етносу в сучасну спільноту зі спільною мовою, спільною концепцією історії і свідомістю спільної долі була винятково складна, важка і повна внутрішніх суперечностей і зовнішніх перешкод. Вона триває й сьогодні. Термін “національне відродження” в теперішній українській історіографії вживається дуже широко, часом змішується або підмінюється терміном “національно-культурне відродження”, який за своїм обсягом значно вужчий і стосується лише однієї (духовної) сфери суспільного життя. Подібну точку зору відстоює відомий мовознавець Лев Полюга, який вважає, що доцільно уточнити саме поняття “українське національне відродження”. Адже відроджувати можна те, що було і перестало існувати. А в історії українською народу не переривалась тяглість єдиної мови, народних традицій, єдність національної свідомості народу... і тому хоч і допускаємо існування терміну “українське національне відродження”, все ж вважаємо, що доцільніше було б говорити про зростання національної духовності, національної свідомості, які в історії України неодноразово спалахували і з різних причин притухали, але ніколи не зникали1.

Підхід до аналізу українського національного відродження як певного однобічного процесу зростання національної свідомості, що виникає спочатку в середовищі інтелігенції, а тоді поступово передається масам має певну традицію в українській історіографії.

Другий підхід розглядає українське національне відродження як дещо складніший розвиток, що характеризується різними стадіями, кількість і хронологічні межі яких різні автори по-різному інтерпретують.

Інша крайність полягає в тому, що “національне відродження є процесом в першу чергу політичнім, бо його кінцевим результатом є завоювання національної незалежності та утвердження національної держави, бо зрозуміло, хто краще зможе захистити національну культуру, господарські і політичні інтереси народу, як не власна держава.

Відомий дослідник В. Євтух віддає перевагу терміну етнополітичний ренесанс, що близький, на його думку, до терміну “національне відродження” і розуміється ним як процес завоювання належного місця українською етнічністю та змагань за побудову суверенної української національної держави.

Окремо дискутується питання початку і причин національного відродження. За схемою М. Гроха, підтриманою Р. Шпорлюком і значною групою дослідників, національне відродження почалося із збирання спадщини, вивчення історії, мови, тобто зі сфери духовної, культури.

Відомий український історик і політолог Ярослав Дашкевич вважає, “що перше національне відродження (як і інші. -- Ф. М. ), як результат знову лавиноподібного наростання національної свідомості, не було в першу чергу культурним; воно почалося у воєнно-політичній сфері і лише на дальшій стадії перейшло у сферу культури”.

Керівник проекту “Українське національне відродження в Галичині XIX -- поч. XX ст.: порівняльний аналіз соціального складу патріотичних груп” і директор Інституту історичних досліджень при Львівському університеті Ярослав Грицак скрупульозно зібрав використання терміну “національне (національно-культурне) відродження” в новій та новітній українській історіографії для означення періодів національного піднесення в Україні: а) кін. XVI -- першої половини XVI ст.; б) кін. XVIII -- поч. XX ст.; в) 1920-х рр. на Радянській Україні (період “українізації” та “розстріляного відродження”); г) перших місяців німецької окупації; Східної України 1941 р.; д) часів хрущовської “відлиги” та кількох наступних за нею років (до поч. 1970-х рр.); є) останніх двох-трьох років у зв'язку з так званою перебудовою радянської системи.

Цілком очевидно, що таке широке вживання поняття: “національне відродження” для різночасових і багато в чому відмінних між собою процесів до певної міри є умовним і не зовсім коректним, а сам термін потребує більш точного окреслення його змісту.

На думку відомого американського політолога Р. Шпорлюка, національне відродження -- це усвідомлення себе, етносу як нації, як дійової особи історії і сучасного світу .

Українське національне відродження, на наш погляд, носить комплексний характер і виступає як цілісний процес становлення і розвитку власної національної державності, пробудження національної самосвідомості і гідності, розвитку національної культури і мови, утвердження економічної незалежності11.

Згідно з таким визначенням українське національне відродження нараховує три періоди: 1) XVIII ст. (існування козацької держави на Запорізькій Січі); 2) 1920-ті роки (“українізація”); 3) 1980-ті роки.

На думку Мирослава Гроха, професора Празькою університету, історії національних рухів, національних відроджень, процес формування нації на етнічному ґрунті проходив у три етапи: академічний, культурний і політичний.

Хронологічні межі трьох етапів відродження на українських землях у складі Російської імперії такі: 1) етап збирання спадщини, 1780-1840 рр.; 2) організаційний етап, 1840-1900 рр.; 3) політичний етап, 19001917 рр.

На західноукраїнських землях порядок етапів можна хронологічно окреслити так: 1) етап збирання спадщини, 1816-1847 рр.: 2) організаційний етап, 1848-1860 рр.; 3) політичний етап, 1861-1918 рр.

На академічному етапі відродження аматори-дослідники збирають і публікують народні пісні і легенди, прислів'я, досліджують звичаї і вірування, складають словники, досліджують історію. Шукання українського історичного минулого пов'язане з найвідомішим історичним трактатом цього періоду -- “Історією Русів”, яку О. Оглоблин назвав “вічною книгою незалежності українського народу”. Перший етап перетворення українського етносу в націю, сучасну спільноту почався саме в той час, коли було скасовано рештки автономії України в складі Росії (явище, характерне для більш загальних процесів у Європі XVIII ст.), тобто хронологічно близько до тієї ж фази в історії чеського і словацького національного пробудження.

Етап збирання спадщини на західноукраїнських землях пов'язаний з діяльністю М. Шашкевича, Я. Головацького і І. Вагилевича, які згодом стали відомі як “Руська трійця”.

Культурна фаза характеризує стан національного розвитку, коли мова, яка на першій фазі є сама предметом вивчення, тепер стає мовою, якою творять літературу і на яку перекладають з інших мов. Мова викладається в школах, вживається в науці, технічній літературі, в політиці, громадському житті і побуті. На українських землях у складі Росії друга фаза пов'язана з діяльністю нового покоління культурних діячів українського національного відродження -- М. Костомарова, П. Куліша і Т. Шевченка.

У Галичині культурний етап почався в 1830-1840 рр. і відбувався дуже швидко, бо вже в 1848-1849 рр. на нього “наклався” етап політичний.

На політичному етапі національного відродження нація, об'єднана спільною мовою, висуває вимоги до політичного самоврядування, автономії, а зрештою й самостійності. Незважаючи на неповність організаційного етапу, політична фаза на українських землях у складі Росії почалася з XX ст. створенням кількох українських політичних партій (Революційна українська партія, 1900 р.; Українська народна партія, 1902 р.; Українська демократична партія, 1904 р.; Українська соціал- демократична спілка, 1904 р.; Українська соціал-демократична робітнича партія, 1905 р.), які ставили за мету культурну і політичну автономію або незалежність України. Політичний етап завершився подіями 1917-- 1920 р., конкретними спробами здобути спершу автономію, а потім і незалежну українську державу (УНР).

Політичний етап на західноукраїнських землях пов'язаний з діяльністю громадсько-політичних організацій (Руська рада, 1870 р.; Народна рада, 1885 р.) і партій (Українська радикальна партія, 1890 р.; Народно-демократична партія, 1899 р.; Руська народна партія, 1900 р.), які висували за умов обмеженого демократичного парламентаризму Австро- Угорщини українські справи, і завершився створенням на цих теренах власної національної держави (ЗУНР).

Подальший процес консолідації української нації після включення західноукраїнських земель до складу УРСР був загальмований і деформований сталінською антинаціональною політикою тоталітарного режиму, політикою геноциду, спрямованого проти українського народу, значної частини української інтелігенції, великодержавною політикою русифікації. Це й призвело до значної денаціоналізації української нації: фактичної втрати національної державності, пограбування і варварської експлуатації національних багатств, глибокого руйнування національної культури, зведення! української мови до побутової говірки, розмиття національної самосвідомості і втрати почуття національної гідності.

За умов розбудови незалежної Української держави і пов'язаних з нею процесів повернення історичної пам'яті, пробудження національної самосвідомості і гідності, духовного відродження українського народу особливого значення набуває статус української мови як національної, як рідної і як державної.

Зупинимося на аналізі української мови як важливому атрибуті розбудови української нації, українського національного відродження. Мова, на думку відомого німецького філософа Й. Гердера, є важливим “будівельним блоком” національної ідентичності: “Чи має нація щось дорожче, ніж мова її батьків? У мові втілене все надбання її думки, її традиції, її історія, релігія, основа її життя, все її серце й душа. Позбавити народ мови - значить позбавити його єдиного вічного добра”1 .

Із позицій сучасної науки цілком очевидно, що мова є унікальним інструментом і водночас продуктом культури. Виняткове значення мови в житті спільноти зумовлене найбільшою універсальністю і присутністю її коду порівняно з іншим, глибшим зв'язком з процесом мислення.

Оскільки у мові акумульований інтелектуальний досвід та весь духовний розвиток нації, її втрата веде до втрати національної ідентичності і загибелі нації як свого роду цілісного організму. Мова найефективніше встановлює “природні” межі нації, виступає не лише засобом спілкування завдяки тому, що вона виступає унікальною системою світобачення та самовираження окремої нації, але також дає змогу представникам цієї спільноти розуміти одне одного на глибинному, підсвідомому рівні.

Зіставлення визначальних факторів становлення і ґенези української нації свідчить, що саме українська мова протягом століть була початковим і основним чинником її консолідації, підтримувала дух народу, віру в існування нації, її єдність і водночас зберегла її носіїв як народ, як націю, що підтверджується всією українською історією .

Якщо на початковому етапі українського національного відродження мова сама виступала об'єктом дослідження, то на культурницькому етапі мова дедалі ширше використовується у всіх сферах суспільного життя, а на політичному - нація, об'єднана спільною мовою, висуває вимоги до політичної самостійності.

Сучасний етап українського національного відродження також починався з мови і завершився на фазі проголошення власної національної держави, яка повинна створити належні умови для реалізації завдань академічного (вивчення мови, складання словників, прийняття єдиного правопису) і культурницького (повернення в повному обсязі комунікативних функцій українській мові на всіх теренах України) етапів.

Декларація про Державний суверенітет України, Акт про незалежність і Всеукраїнський референдум 1 грудня 1991 р. стали вихідними віхами на шляху реального відродження і подальшої консолідації української нації за умов творення незалежної Української Держави.

Таким чином, українська нація, формування якої з усіма її атрибутами залишилось незавершеним і після поразки визвольних змагань 1917-- 1920 рр., і навіть після возз'єднання всіх українських земель під штандартами радянської імперії, вступає у фазу переходу від незавершених академічного і культурного етапів до політичного. У цьому сенсі можна вважати, що українське національне відродження триває.

Історіософія (від історія та ...софія) виступає як релігійно-філософські чи філософсько-ірраціонально-містичні уявлення про історичний процес та відповідні теоретичні схеми розвитку такого процесу і способи теоретизування. Будь-яка історіософська концепція виходить з того, що існує історичний процес як такий, але першопричини історичного руху принципово не можуть бути до кінця раціонально осмислені та логічно концептуалізовані. Цим фундаментальним обмеженням можливостей наукового поступу в пізнанні історичного процесу історіософський підхід кардинально відрізняється від філософії історії на зразок просвітницької традиції, геґельянства, марксизму або еволюціонізму. Історіософія передбачає “ірраціональний залишок” історичного буття, який унаслідок своєї ірраціональності не може бути осягнений розумом, а лише відчутий чи сприйнятий або через віру, зокрема завдяки причетності до певної релігійної традиції, основи якої здебільшого творчо інтерпретуються, або через інтуїцію. Проте чіткої межі між історіософією та філософією історії не існує, тому досить часто її визначають як один із напрямів -- ірраціоналістичної -- філософії історії, але навіть у цьому випадку їх не ототожнюють.

Одним із найдавніших зафіксованих у писемних джерелах історіософських уявлень є уявлення про божественну визначеність людської історії, що міститься в Старому Заповіті, частково вже в Книзі Буття, але головно -- у книгах пророків: Ісаї, Єремії та Єзекіїля. Першу завершену, монументальну історіософську концепцію створив 413-426 рр. блаженний Августин у праці “De civitate Dei” (“Про Град Божий”). У ній опис плину конкретної історії людства (держав, народів, видатних осіб) поєднаний з розкриттям глибини, божественних шарів історичного буття, до яких причетні праведні обранці. Августинівська історіософія виявилася настільки відповідною культурі згідно християнського середньовіччя, що впродовж кількох наступних століть визначала суть розуміння тогочасними людьми власної історії. Її відлуння було відчутним навіть у ХVІІ ст. (Ж.-Б. Боссюе), коли в Європі вже почали формуватися підвалини раціоналістичної філософії історії (Ф. Бекон, Р. Декарт, Т. Гоббс), що стала панівною до кінця ХІХ ст. (Ш.-Л. Монтеск'є, Вольтер, А.-Р. Тюрго, М.-Ж. Кондорсе, К.-А. Сен-Симон, О. Конт, Ґ.-В. Геґель, К. Маркс, Г. Спенсер).

Історіософський підхід до осмислення руху людства був притаманним і східно-християнській традиції. Найяскравіше він втілився в “Слово про Закон і Благодать” Іларіона Київського (ХІ ст.). У період безперечного домінування в культурі Західної Європи раціоналістичної філософії історії (ХУПІ-ХІХ ст.), історіософські за своїм духом концепції розвивали Дж. Віко, Й.-Ґ. Гердер та німецькі романтики (насамперед Ф. Шлеґель), згодом -- Ф.-В. Шеллінґ.

Історіософських поглядів дотримувалися члени Кирило-Мефодіївського братства, зокрема його чільний діяч і один із його фундаторів Пантелеймон Олександрович Куліш (1819-1897), що був однією з яскравих постатей доби першого національного відродження України. У 1843-1845 рр. Пантелеймон Куліш жив у Києві, викладав у дворянській школі на Подолі, паралельно займався літературною діяльністю і підтримував дружні стосунки з Т. Шевченком, М. Гулаком, О. Маркевичем, В. Білозерським. Із кінця 1845 р. Пантелеймон Куліш став одним з фундаторів Кирило-Мефодієвського братства -- таємного гуртка, що мав на меті скасування самодержавства і кріпацтва, національне визволення слов'янських народів і об'єднання їх у демократичну федеративну державу .

Як оригінальний український мислитель Пантелеймон Куліш був відомим громадським діячем, істориком, літератором, організатором чималої низки українських видань (зб. “Записки о Южной Руси”, альманах “Хата”, разом з В. Білозерським та М. Костомаровим організував і редагував перший загальноукраїнський журнал “Основа”), етнографом, публіцистом, автором поетичних збірок, оповідань, першого українського роману “Чорна рада”, який І. Франко назвав “найліпшою історичною повістю в нашій літературі”, та абетки, що отримала назву “кулішівка”, і правопису української мови, перекладачем українською мовою творів Шекспіра -- ось далеко не повний перелік сфер діяльності цієї непересічної і суперечливої натури. У 1867-1870 рр. він разом з А. Вахня- нином керував львівським народовським журналом “Правда”. За словами І. Франка, у плеяді вітчизняних літературних корифеїв П. Куліш був “ першорядною звіздою”.

Після ліквідації Кирило-Мефодіївського братства Пантелеймон Куліш як чільний його сподвижник і один із головних розробників ідеології товариства переосмислив вихідні ідеї історіософської концепції “Книги буття українського народу” і по-новому підійшов до розуміння історичної долі України. Для романтиків Україна починалася з Козаччини. П. Куліш побачив у козацтві одну з причин занепаду України. Правда з цією тезою не погоджувалися ні його сучасники, ні нащадки: “Куліш, -- писав С. Єфремов, -- не розгадана загадка не тільки для сучасників, а й для нащадків”. Річ в тім, що “в Куліша, на думку С. Томашівського, була розвинута одна дорогоцінна прикмета, яка дуже рідко стрічається між Українцями, себто сміливість висловити свою думку, постояти за неї, хоч би вона й як не подобалась загалові..”

У своїй історіософії П. Куліш відкидав романтичну ідею месіанства, згідно з якою, Бог поклав на український народ особливу історичну місію. Саме П. Куліш, на наш погляд, перший з українських інтелектуалів здійснив поворот від романтизму до раціоналізму в осмисленні проблем соціального поступу України. Він корегував світоглядні основи історіософії з урахуванням ідей популярної в другій половині ХІХ ст. раціоналістичної філософії позитивізму, проте, зі збереженням таких концептів неоплатонічної філософії: а) основою всього сутнього є Вища сила;

б) спосіб життя народу та його історична доля визначені Провидінням;

в) в основі життя нації лежить ієрархія християнських цінностей.

Свої філософські погляди, що виражають насамперед питання культурно-історичного буття народу й буття людини, П. Куліш назвав “хутірською філософією”, ідеї якої виклав у творі “Хутірська філософія та віддалена від світу поезія”(1879) та в “Листах з хутора”. Поняття “хутір” має у нього подвійне значення. “Хутір” воднораз реальність і метафора. Щоб зрозуміти ту роль, яку відводить П. Куліш хутору в осмисленні громадянського життя, слід насамперед погодитися з тим, що традиційно хутори в Україні, так само як і міста (більшість з яких ще в ХГУ ст. жили за Магдебурзьким правом), були елементами соціальної, культурної та адміністративної інфраструктури. Однак із середини ХVШ ст. “міста стають осіддям іноземного війська й накинутої адміністрації абсолютистської імперії, осереддям церков, де священників перетворено на звичайних державних чиновників . Цю думку підтверджує ще на початку 90-х років Орест Субтельний, що у ХХ ст. місто за способом життя, мовою, етнічним складом стає антиукраїнським. На зламі ХІХ-ХХ ст. “українці становили менше третини всього міського населення; решта припадала на росіян та євреїв, котрі мовою посилювали російський характер міст України”. Тому, хутірська філософія має на меті показати, якою мірою спосіб освіченості розуму і серця на основі світу природи та народного життя “достатній для того, аби зробити людину мудрою і доброчесною”. П. Куліш у своїй “хутірській філософії” висунув ідеї реформування українського суспільства на основі збереження традиційних (тобто історично посталих в українській спільноті) соціальних і політичних інституцій та цінностей. Тому слід пильніше подивитися на збіг історіософської позиції Куліша з європейською консервативною духовною традицією. Вона ґрунтується на християнській філософії людини, згідно з якою людина за своєю природою може чинити зло, а тому суспільство мусить мати інституції, що виконують функції стримування та виховання. Основою цієї духовної традиції є органіцистична соціальна філософія, що, як і Куліш розглядає суспільство за аналогією з живим організмом, та філософія історії, яка вбачає в історичному становленні суспільства безперервний процес передачі наступним поколінням традиційно усталених елементів культури, набутих знань і досвіду. Цій традиції чужі утилітаризм і споживацька ідеологія .

В української еліти (колишньої шляхти) до кінця ХУШ -- поч. ХІХ ст. консерватизм (традиціоналізм) виявлявся у боротьбі за збереження національних і станових прав і вольностей, а в певної її частини -- ще й як прагнення надати гетьманській владі монархічно-спадкового характеру з покликанням на традиції Київської Русі. Ця тенденція мала виразний вияв за гетьманування Б. Хмельницького, І. Самойловича, І. Мазепи, К. Розумовського. Зауважимо, що в першій половині ХІХ ст. в Україні заявив про себе романтичний усвідомлений традиціоналізм.

Його гаслом у сфері національно-культурного життя можна вважати заклик до краян представника “Руської трійці” Я. Головацького: “Для того нам ще доконче держатися народної приповідки, котра учить: Нового не запроваджай, / Старого держись!”.

П. Куліш обстоював в історіософській концепції та основні принципи влаштування українського суспільства, які традиційно європейсько-американській консервативній думці. В Україні крім П. Куліша близькими до ідей європейського консерватизму були також громадські діячі з української родової шляхти другої половини ХІХ ст., наприклад, Григорій Галаган -- відомий меценатською діяльністю в царині української освіти, граф Григорій Милорадович -- автор праць з української генеалогії та геральдики, Василь Тарновський, який лишив по собі надзвичайно цінну колекцію старожитностей.

П. Куліш вихідною засадою історіософської концепції взяв неоплатонічний принцип -- основа світу ірраціональна, проте виявляє себе в природі, народі, в людині як раціонально, так і ірраціонально. Вища сила формує субстанцію народного життя, якою є, згідно з Кулішем, “народний дух”. Він не зводиться ні до способу мислення, ні до пізнання, а передусім є в народі, сказати б, первісною матрицею сприйняття світу -- це “голос крові”. Над цим ніхто не владний і ніщо не владне: “Голос крові, між тим, не змовкає і відлунює тужливою ноткою в гармонії всього Творення, -- вчувається чутливому серцю в гімні літнього ранку і не губиться навіть у дикому концерті осінньої ночі”. Його сила незборима, адже “регулятором усіх людських діянь був цей голос, що апелює на всякий суд... до тієї безперервної правди, яку одні мудреці бачать прикріпленою літерами до паперу, а інші шукають в дитячому серці”.

Народний дух, зосереджуючись у певний історичний час, воднораз формує необхідні зразки для творення в спільності соціально-політичного ладу, економічного й морального життя. Становлення та свій подальший історичний розвиток нація проходить, згідно з Кулішем, ті самі стадії, що й людина. Так, за Кулішем, справжня хутірська людина -- це насамперед господар, власник своєї землі й знавець хліборобської справи, “настільки ж енергійний, наскільки м'який серцем”, “знає життєву силу природи й благоговіє перед її проявами, мов у храмі живого Бога”.

Таким чином, історіософія П. Куліша поєднує у підході до суспільства раціоналістичну та ірраціоналістичну філософські традиції. Виникнення народу здійснюється з волі Провидіння -- у певний історичний час на конкретній території формується дух конкретного народу, його культура (в Україні -- це Княжа доба). Суспільство П. Куліш розглядав з позиції позитивістського органістичного підходу: у своєму історичному поступі воно проходить ті самі стадії, що й окрема людина: народження -- дитинство -- зрілість -- старість

Отже, протягом усього життя П. Куліш відзначався надзвичайною працездатністю, так як у ньому повною мірою поєднувалися митець і вчений. Він яскраво, у барвах і постатях, бачив історію рідної країни і чудово знав її, проаналізувавши безліч українських, російських, польських джерел і документів, однаково щиро й палко захоплювався козацьким минулим України в молоді роки і громив, по суті, свої ж ілюзії в подальші роки життя, нерідко впадаючи в крайнощі. На старості він виявився чужим серед своїх і своїм серед чужих, однак П. Куліш продовжував завзято трудитися, збагачуючи національну культуру новими перекладами й поемами. При цьому на кожному повороті власного ідейно-творчого шляху П. Куліш залишався вірним собі та своїм переконанням.

References

1. Dashkevych, Ya. (1993). Perehuk vikiv: try pohliady na mynule i suchasne Ukrainy. Ukraina. Nauka i kul'tura, (26-27), 44-78. [in Ukrainian].

2. Demidenko, H. H. (Comp.). (1999). Istoryia politicheskikh i pravovykh uchenyj: Khrestomatia dlia iurydycheskykh vuzov i fakul'tetov. Kharkov: Fakt. [in Russian].

3. Doroshenko, D. (1991). Narys istorii Ukrainy. Lviv: Svit. [in Ukrainian].

4. Holovatskyi, I. B. (1847). Vinok rusynam na obzhynky (Ch. 2: Predysloviie). Wien. [in Ukrainian].

5. Horskyi, V. (1996). Istoriia ukrains'koi filosofii. Kurs lektsij. Kyiv: Naukova dumka. [in Ukrainian].

6. Hrabovskyi, S. I. (2000). ХХstolittia ta ukrains'ka liudyna. Vyklyky i vidpovidi. Kyiv: Stylos. [in Ukrainian].

7. Hrytsak, Ya. (1991). Natsional'ne vidrodzhennia iak ob'iekt naukovoho doslid- zhennia. Proceedings of the Conference: Etnichna samosvidomist': natsional'na kul'tura (pp. 36-38). Kyiv. [in Ukrainian].

8. Hrytsak, Ya. (1991). Ukrains'ke natsional'ne vidrodzhennia: tiahlist' i perervnist' tradytsij. Zustrichi, 2, 21-29. [in Ukrainian].

9. Hurzhii, O. I. (2007). Ukrains'kyj khutir XV-XVIII st. Istorychnyj narys. Kyiv. [in Ukrainian].

10. Kasianov, H. V. (1999). Teorii natsii ta natsionalizmu. Kyiv: Lybid. [in Ukrainian].

11. Kulish, P. (1993). Khutirs'ka filosofiia ta viddalena vid svitu poeziia. Khronika-2000. Nash kraj. 3-4 (5-6), 3-4. [in Ukrainian].

12. Kulish, P. (1993). Khutirs'ka filosofiia ta viddalena vid svitu poeziia. Khronika-2000. Nash kraj. 1-2 (3-4), 3-4. [in Ukrainian].

13. Lysiak-Rudnytskyi, I. (1994). Rolia Ukrainy v novitnij istorii. In I. Lysiak- Rudnyts'kyj (Author), Istorychni ese (Vol. 1, pp. 145-171). Kyiv: Osnova. [in Ukrainian].

14. Magocsi, P. (1991). Ukrains'ke natsional'ne vidrodzhennia. Ne analitychna struktura. Ukrains'kyj istorychnyj zhurnal -- Ukrainian Historical Journal, 3, 97-107. [in Ukrainian].

15. Medvid, F. (1992). Ukrains'ke natsional'ne vidrodzhennia: sut', osnovni etapy ta osoblyvosti. Abstracts of Papers: Humanizm. Liudyna, Kul'tura (pp. 77-78). Drohobych. [in Ukrainian].

16. Medvid, F. M. (1994). Ukrains'ke natsional'ne vidrodzhennia iak suspil'no-politychna problema. Politolohichnyj visnyk: Naukovo-analitychnyj zbirnyk, (3), 67-72. [in Ukrainian].

17. Medvid, F. M., & Chorna, M. F. (2016). "Slovo pro Zakon i Blahodat'" Mytropolyta Illariona iak vyznachna pam'iatka khrystyians'koi dumky. Proceedings of the Conference: Ukrains'ka derzhava i Tserkva: filosofs'ki, teolohichni ta praktychni aspekty spivpratsi v interesakh liudyny (pp. 169-187). Kyiv. [in Ukrainian].

18. Medvid, F. M., & Medvid, A. M. (2018). Ukrains'ka shliakhta iak kul'turno-isto- rychnyj fenomen. Proceedings of the Conference: Shliakhetstvo Polissia Ukrainy. Starodavni rody Ovruts'koi shliakhty (pp. 61-67). Kyiv. [in Ukrainian].

19. Medvid, F. M., & Tverdokhlib, A. I. (2019). Istoriosofiia Pantelejmona Kulisha v konteksti intelektual'noi istorii Ukrainy. Proceedings of the Conference: Aktual'ni problemy istorii i filosofii u doslidzhenniakh molodykh uchenykh (pp. 117-121). Kyiv. [in Ukrainian].

20. Pavlenko, Yu. V. (2005). Istoriosofiia, istoriosofs'ki kontseptsii. In Entsyklopediia istorii Ukrainy (Vol. 3, p. 591). Kyiv: Naukova dumka. [in Ukrainian].

21. Pavlenko, Yu. V. (1999). Istoriia svitovoi tsyvilizatsii: Sotsiokul'turnyj rozvytok liudstva: Navch. posibnyk (2th ed.). Kyiv: Lybid. [in Ukrainian].

22. Poliuha, L. M. (1992). Ukrains'ka mova v protsesi dukhovnoho vidrodzhennia ukrains'koho narodu (pro zberezhennia i tiahlist' natsional'noi svidomosti). Ukraina: kul'turna spadschyna, natsional'na svidomist', derzhavnist', (1), 208-224. [in Ukrainian].

23. Shokalo, O. (2005). Provisnyk pravdy, abo dobra vist' od Pantelejmona. In P. Kulish (Autor), Moie zhyttia. Kyiv. [in Ukrainian].

24. Skrynnyk, M. A. (2014). Istoriosofs'ka kontseptsiia Pantelejmona Kulisha: vid romantyzmu do konservatyzmu. In Yu. M. Vilchynskii (Ed.), Rozvytok filosofs'koi dumky v Ukraini (3rd ed., pp. 133-145). Kyiv. [in Ukrainian].

25. Subtelny, O. (1991). Ukraina: istoriia. Kyiv: Lybid. [in Ukrainian].

26. Yefremov, S. (1999). Istoriia ukrains'koho pys'menstva (Vol. 2). Kyiv: Lohos. [in Ukrainian].

27. Yevtukh, V. (1992). Etnopolitychnyj renesans v Ukraini. Proceedings of the Conference: Kvo vadis, Ukraino? Odesa: Maiak. [in Ukrainian].

Размещено на Allbest.ru