Конструктивістській спосіб введення поняття "нація": науковий та ідеологічний дискурси

Размещено на http://www.allbest.ru/

Конструктивістській спосіб введення поняття "нація": науковий та ідеологічний дискурси

В.Ю. Вілков, канд. філос. наук, доц.

У статті запропоновано аналіз основних теоретичних та методологічних особливостей наукового та політико-ідеологічного конструктивістського способу введення поняття "нація".

Ключові слова: конструктивізм, поняття "нація", нація, націоналізм, ідеологія.

В.Ю. Вилков

КОНСТРУКТИВИСТСКИЙ СПОСОБ ВВЕДЕНИЯ ПОНЯТИЯ "НАЦИЯ":НАУЧНЫЙ И ИДЕОЛОГИЧЕСКИЙ ДИСКУРСЫ

Дослідження генезису поняття "нація" має особливе аналітичне значення для суспільствознавства. Бо саме такий аспект і напрям пізнавальної діяльності, більшою мірою, ніж багато інших, дозволяє з'ясувати історичні реалії, розкрити справжню логіку історії формування сенсів-значень терміна (особливо їх трансформацій), які в ту чи іншу епоху чітко фіксували особливості національних феноменів та (як ідентифікаційні маркери) домінували в політичній та етнічній свідомості основних груп населення різних країн і регіонів світу, а також породили стійкі лінгвістичні традиції в політико-правовому та науковому використанні поняття "нація" [4, с. 22-59].

Проте, у контексті зазначеного необхідно підкреслити, що до такого способу аналізу нерідко є альтернативним - іноді вступаючи з тих чи інших об'єктивно- історичних та суб'єктивних причин у суперечності з реальною політичною та етнокультурною історією - той підхід, який фактично може бути названий концептуальним конструктивізмом.

Його загальними теоретико-методологічними засадами (розробленими в комплексі сучасних гуманітарних наук) слід вважати ідею про те, що "знання не є калькою ("відображенням") реальності, а конструюється суб'єктом на основі досвіду взаємодії зі світом та залежить від мотивації суб'єкта пізнання, мови опису, операційних засобів тощо, що визначається, у кінцевому підсумку, культурою суспільства та індивідуальними особливостями суб'єкта пізнання, його "картиною світу"" [11]. Або ж, за оцінками відомого російського філософа В.О.Лекторського, головна ідея конструктивістського підходу полягає в тому, що "реальність, з якою має справу підсвідоме (як наукове, так і буденне) та в якій ми живемо - це ніщо інше, як конструкція самого суб'єкта, іноді свідома, але найчастіше не усвідомлювана. Жодної іншої реальності, дійсності, окрім тієї, що конструюється суб'єктом", "нема і бути не може" [8, с. 4].

У той же час, як справедливо підкреслюють адепти конструктивізму та численні представники суспільствознавства, "система значень понять" "опосередковує сприйняття та усвідомлення соціальної реальності", а існуюча "категоріальна сітка світосприйняття", "введення нових понять" або "їх трансформація" (відповідно до принципу "кільцевої причинності" Дж.Келлі) "змінюють саму людську поведінку та соціальну реальність", створюють "сприятливі умови для культурних трансформацій" [11].

Більше того, деякі конструктивісти, що представляють постмодерністську парадигму (як, наприклад, російський соціолог А.Г.Здравомислов, який заявляє про себе, що він є автором "релятивістської концепції нації"), аксіоматично стверджують про виключно суб'єктивну (з позицій філософської класики) природу нації, проголошуючи її виключно феноменом і продуктом лише людської свідомості. "Центральною категорією релятивістської концепції нації, - заявляє вищезазначений представник соціологічної науки, - є поняття "національної самосвідомості"". Внаслідок цього - оскільки "колективна свідомість породжує реальні факти" - об'єктом наукового дослідження має бути не нація як соціально-історична реальність, а лише процеси "створення образу нації у свідомості спільнот" [12].

Нині, серед конструктивістських інтерпретацій процесів "появи" національних спільнот набуває популярності підхід, що пояснює логіку націєтворення наявністю "дискурсивних практик стосунків влади та знання", своєрідним "симбіотичним взаємозв'язком між націоналізмом та організуючим знання принципом історичності, який представляє собою одну з форм владних відносин у сучасних державах" [16, с. 14]. Така практика, підкреслює, наприклад, П.Холл "є результатом взаємодії між інституційно оформленою і суверенною, або об'єктивною, державою та інтелектуальним знанням і його інституційною формою всередині держави у вигляді наукового співтовариства, яке знаходить суверенітет у виробництві об'єктивної істини. Цьому особливому виду дискурсивної репрезентації, за якою насправді стоять особистісна взаємодія й боротьба поза і всередині офіційних інститутів, вдається виробляти суб'єкт історичної нації ... Нація не є історичним суб'єктом, замість цього - це соціальні відносини влади і знання. Тим не менше, ці відносини стають формою дискурсивного режиму, при якому нація представляється як історичний суб'єкт" [Цит.: за 16, с. 14-15].

Що ж безпосередньо стосується конструктивістського підходу в націології, то, перш за все, йдеться про численні школи, вчення, теоретичні моделі націогенезу, націй і національної державності, що представляють собою концептуалізовані результати дослідницької діяльності в межах предметної сфери різних галузей науки, а також про історично впливові ідеї в теоретичному обґрунтуванні націоналізму та національно-державного будівництва, які стали програмними для численних ідеологів та політичних доктрин. Наприклад, це постулати ідеологеми "національного відродження", принципи моделі "політична нація" Нового часу або ж фундаментальний гердеровський політико-філософський припис для облаштування сучасної світосистеми "одна нація - одна держава", які були сформульовані європейськими філософами, політичними мислителями та представниками гуманітарних наук у другій половині XVIII - першій третині XIX ст. та в подальшому послужили концептуальним фундаментом для безлічі різноманітних націоналістичних ідеологій та рухів [див.: 3, с. 194-212; 4, с. 91-144].

На наш погляд, загальною специфікою конструктивістського типу і способу теоретичного з'ясування природи феноменів етнонаціональних спільнот та процесів їх виникнення виявилася глибока суперечливість тих результатів, які безпосередньо фіксуються у сенсах- значеннях базових концептів. Так, з одного боку, внаслідок глибокого та масштабного осмислення історії, порівняльного аналізу концепцій та вчень, подальшого теоретичного моделювання або політико-ідеологічного проектування, у науковий обіг і політичний дискурс вводяться абстрактно-загальні категорії. Однак, з іншого боку, вони часто є лише авторськими, персональними універсалізуючими уявленнями про сутність націй і їхній статус у просторі політичних систем окремих держав та світового співтовариства.

І, як переконливо свідчить багатовікова історія суспільно-політичної думки, цей другий бік якраз і характеризується тим, що сенси-значення поняття, що узагальнено розкривають сутність національної спільноти, її численні визначення, являють собою не адекватне та логічно послідовне теоретичне відтворення реальних феноменів національного буття та свідомості, а найчастіше є довільним поступуванням, суто авторським концептуальним творінням ученого або проектом ідеолога. Саме в такому випадку дослідницька свобода, теоретико-методологічні симпатії, дисциплінарна належність автора, так само, як і його ідейні та ідеологічні уподобання, вплив мови, культурних та політичних стереотипів, призводять до того, що запропоновані дефініції нації, створювані мислителями сенси та значення для її понятійної фіксації, стають не лише досить суб'єктивними і здебільшого не збігаються за змістом один з одним, але й виявляються вкрай далекими - а то і протилежними - по відношенню до тих, що тривалий час формувалися і трансформувалися в ході реального історичного процесу суспільно-політичного та етнокультурного розвитку людства, а також століттями панували в політичних уявленнях основних груп населення різних країн світу, чим, безумовно, й утворювали важливу складову самої соціальної реальності, визначали тенденції її розвитку. Причому, підкреслимо, такого генезису уявлень про націю та її понятійні фіксації, який відбувався без дієвого впливу науково- академічного середовища й теоретичних напрацювань членів наукових співтовариств. (Див., наприклад, аналіз та висновки А.Гастингсастосовно впливу на процесі формування національної свідомості і спільності англійців тенденції тривалого - понад шість століть - середньовічного вживання ними слова "нація" [14, с. 88-89] або [4, с. 22-54]).

Що ж до останнього, то вельми показово, що теоретичні узагальнення багатьох суспільствознавців, які досліджують процеси й чинники утворення націй, абсолютно відрізняються в оцінках її сутності. Майже кожен із представників наукового співтовариства пропонує або власну, оригінальну її інтерпретацію та вводить відповідні сенси-значення поняття, або приєднується до однієї з впливових, парадигмальних теоретичних інтерпретацій, вносячи до неї деякі смислові корективи. При цьому в кожному з двох зазначених випадків дослідники, як правило, вдаються до радикальної критики інших націологічних узагальнень, відкидаючи всі чужі концепти нації як помилкові та ненаукові.

Означену ситуацію в націології чітко демонструє безліч створених мислителями за останні століття теоретичних моделей національної спільноти, націогенезу, відповідно, дефініцій нації. Тоді як заявлені авторами класифікації сукупності найбільш поширених теорій нації, і в контексті кожної з них введення ними власного базового концепту [див., зокрема: 4, с. 189-216], переконливо свідчать, що в суспільно-політичних і гуманітарних науках відсутня навіть умовна ідейна платформа для пошуку консенсусу як у трактуванні поняття "нація", так і у визначенні теоретико-методологічних засад систематизації численних концепцій нації та націоналізму.

Аналізуючи специфіку конструктивістського підходу в націології, підкреслимо, що ті твердження, які були вище сформульовані стосовно специфіки та ряду причин плюралізму в обґрунтуванні теоретичних моделей націогенезу та нації в науціСистематизацію основних об'єктивно-історичних та численних суб'єктивних, з точки зору класичної філософії, чинників, що знач-ною мірою (на засадничому рівні) обумовлюють появу безлічі різноманітних концептуальних інтерпретацій сутності та ознак національної спільності, а також визначають теоретико-мето- дологічну інтенціональність, іноді виразну наукову та ідеологічну упередженість у тлумаченні природи нації, процесів націогенезу та взаємозв'язків нації та держави й, у кінцевому рахунку, поро-джують ряд тенденцій у створенні сенсів-значень поняття "нація" та формулюванні його дефініцій, див.: [4, с. 231-255]., безпосередньо поширюються й на всілякі націоналістичні доктрини. Останні, безумовно, теж мають свої загальні, хоча і специфічні, у порівнянні з науковими, риси та тенденції. А характеризує їх те, що "духовні батьки" всіляких націоналізмів здебільшого орієнтуються на свідоме міфологізаторсь- ке зображення етноісторії та політичних перетворень. Крім того, вони, почасти користуючись змістом терміна "нація", що вже раніше склався, коригують його відповідно до проекту можливого переходу від минулого чи нинішнього стану обраної ними в доктрині етно- національної спільності (як правило, уявної, а також тієї, до якої вони належать) до її бажаного майбутнього. У зв'язку з цим цілком зрозуміло, що нове поняття "нація", яке, власне, і конструюється в такий спосіб, утворюється в результаті надання одному з науково поширених (зрідка повсякденних) слововживань терміна "нація" необхідного ідеологу етнокультурного й політичного сенсу та мобілізуючої актуальності. По суті, ту чи іншу "лексичну оболонку" ідеологи наповнюють таким конкретним змістом, новим рольовим і інструментальним функціональним призначенням, які можуть підійти, головним чином, лише для суспільно-політичних і культурних реалій, історії та перспектив буття та ментальності одного й цілком конкретного людського співтовариства (мешканців окремого регіону чи етнотериторіа- льної спільноти, певної етномовної частини населення країни/країн тощо). Тоді як з числа найбільш поширених моделей розуміння природи національної спільноти (особливо в українській політичній думці) популярністю користується її етатизований варіант. Відповідно до нього, націю, на відміну від народу, трактують як суб'єкт політики, як етнокультурну спільноту, що має політизовану самосвідомість або політично інституціоналізований статус (головним чином, власну суверенну державу) чи активно прагне до його набуття.

У кінцевому підсумку, відмінною рисою "концептуального продукту" творців націоналістичних доктрин стає те, що у змістовному плані він, нехай навіть створений на базі деяких загальновизнаних політико-філософських ідей або ж побудований з використанням постулатів якоїсь парадигмальної моделі інтерпретації природи нації, завжди однозначно адаптований до специфіки тільки окремого етнонаціонального утворення. По-друге, подібний продукт є конкретно-історичним. Як політична програма або проект, він здатний реально працювати головним чином у межах чітко визначеного "історичного випадку": народу, країни, епохи, внутрішньої та міжнародної політичної ситуації. У такому разі показово, що ідейні акценти в оцінках того, які ж із безлічі декларованих ученими консолідуючих спільноти ознак слід вважати базовими для утворення їх національного різновиду, як-от: генеалогія, історія, міфи, легенди, епос, герої минулого, святі місця, історична батьківщина, мова, релігія, культура, територія, характер, самосвідомість, почуття патріотизму, націоналізм, політичні інтереси, принципи егалітаризму, державний суверенітет, особливий міжнародний статус тощо, у кожному окремо взятому варіанті націоналістичної доктрини розставляються їх авторами по-різному. Загалом, для кожного з них персональні уявлення про національну спільноту, її інтеграційні зв'язки та ідентичності, а також необхідну форму політичної інституціоналізації обумовлені та обмежуються тим набором характерних ознак, так само й їх ієрархією (а іноді навіть редукцією до однієї, нібито субстанціональної, атрибутивної властивості), які відповідають баченню ідеологом того, якою є та має бути обрана ним нація.

Ще один розповсюджений варіант політико-ідеологічного творчості у процесах "розвитку" як конкретизації, "збагачення" сенсів-значень поняття "нація" - це коли цей термін просто використовується в тому чи іншому національному/націоналістичному проекті як ім'я-гасло, як ноумен для позначення передбачуваної етнонаціональної, особливо державно-політичної, єдності. Причому відбувається це найчастіше лише тому, що в сучасній політиці і світосистемі, починаючи з періоду закінчення Першої світової війни, статус нації як суверенної держави набув величезного значення, ідеологічного та світоглядного впливу, політико-правових та економічних преференцій, стимулів, гарантій та перспектив на майбутнє. А достатньо наочний приклад так званих "націоналізмів без націй" (прецеденти проголошення націй та національних держав) - це численні й різноманітні африканські та азіатські націоналізми XX століття.

Загалом, визначальною стратегією та суттю такого типу націоналізму є, від початку, "пошук політичного утворення чи підвищення статусу політичного утворення, що намагається встановити чи поліпшити автономне політичне утворення". У подальшому такий націоналізм може перетворитися на націоналізм "формування нації", "націоналізації існуючого політичного утворення", яке "розглядається його елітою як держава певної нації та для певної нації, щоправда, "неповної" чи "нереалізованої" національної держави, яка недостатньо націоналізована у багатьох сенсах" [2, с. 114-115].

Між тим, у змістовному плані, поняття "нація", яке використовують і розробляють у численних націоналістичних доктринах і проектах, відрізняє від багатьох наукових стійкий синтез декількох базових, але суто ціннісних складових. Так, за оцінками Е. Сміта, будь-який "націоналізм як ідеологія", що "ставить у центрі своїх інтересів націю і прагне сприяти її розвитку", включає в себе "три основні ідеали". Вони "надихають ідеологічний рух націоналізму" та ставлять за головну мету "національну автономію, національну єдність і національну ідентичність". Такі ідеали, доводить англійський учений, безумовно, мають свої різновиди. Хоча в цілому націоналізм, у його "робочому означені", представляє собою "ідеологічний рух, який "прагне здобути й зберегти автономію, єдність та ідентичність населення, представники якого вважають, що становлять реальну або потенційну "націю"". Причому, дослідник особливо підкреслює: "Означення, яке я пропоную, передбачає поняття "нації", але не слід розуміти, що нації існували раніше "своїх" націоналізмів. Слова "потенційна "нація" охоплюють більшість ситуацій, у яких незначна кількість націоналістів, пойнятих загальним поняттям абстрактної "нації", прагнуть створити конкретні нації "на землі"" [14, с. 16-17, 30].

Проте, за висновками Р.Шпорлюка, націоналістів (теоретиків, ідеологів, політиків та ін.) подібних "націй" більш цікавить не вона сама як соціальна і гомогенна етнокультурна спільнота, а її політичний статус, суверенність національної буття, інституціоналізація незалежності влади шляхом відокремлення в силу нібито наявності "національної спільності". Тому для багатьох "ідеологічних рухів за досягнення і збереження самоврядування і незалежності від імені групи, окремі члени якої вважають, що вона утворює дійсну чи можливу націю" [13, с. 343], найголовнішими цілями та політико- ідеологічними завданнями, що утворюють каркас їх "націоналістичного світогляду", є, за оцінками Р.Шпорлюка, такі "постулати". "По-перше, - підкреслює дослідник, - основою їхньої геополітичної системи координат є територіально визначена держава, а не весь світ. По-друге, ця держава, в їхньому розумінні, є національною державою й потребує економічної, політичної та культурної розбудови, тобто не належить до вже завершених і усталених утворень. По-третє, провідну роль у державотворенні відводять інтелігенції, тій соціальній верстві, яка нібито здатна піднятися над груповими економічними чи професійними інтересами. ... По- четверте, теорії "залежності" поділяють світ на три види взаємодіючих націй: розвинуті, ті, що розвиваються, і відсталі" [17, с. 437-438]

Отже, на нашу думку, з вищенаведеними науковими оцінками суті "центральної доктрини націоналізму" (особливо Е.Сміта) можна, безумовно, погодитися. Однак, необхідно відзначити й те, що це не лише загальна модель, але й, перш за все, структурний аспект того, що ріднить переважну більшість ідеологій націоналістичних рухів.

Утім, типовість конструктивізму націоналістичних доктрин можна виявити і в іншому їх вимірі - функціонально-прикладному. Він покаже ту подібність, яка проявляється в їх виключній особливості, неповторності, індивідуальності.

Так, по-перше, усі націоналістичні ідеології з самого початку свого створення орієнтовані тільки на членів окремої, конкретної етнонаціональної групи. За своєю природою вони є такою відносно теоретично оформленою системою уявлень про націогенез, природу національної єдності та ідентичності, а також особливості політичної інституціалізації (причому не обов'язково у формі незалежної держави), що визнаються тим чи іншим ідеологом за необхідні для забезпечення реалізації реальних або потенційних інтересів частини населення (народу) країни/країн, яка ментально виокремлює себе зі світу інших етнонаціональних утворень і часто сама (або ті її представники, що позиціонують себе духовною чи політичною "елітою нації") бажає бути територіально-політично автономною (домінуючою, пануючою тощо в межах відособленого політичного або культурного простору). Але все ж, як доводять провідні вітчизняні науковці: "Очевидно, що головною метою націоналістичної політики стає вимога для кожної етнічної групи, яку часто ототожнюють з нацією, будувати окрему національну державу. Націоналізм через розвиток та інтенсифікацію свого ідеологічного, політичного й соціального складника намагається переконати суспільну думку, що кордони, які займає етнічна група, мають відповідати політичним кордонам держави" [15, с. 45].

По-друге, такі (націоналістичні) ідейні конструкції є складовим елементом в основному світоглядних та ідеологічних, але аж ніяк не наукових уявлень про націю, її головні ознаки та взаємозв'язок із політичними інститутами. У цьому випадку вельми характерно, що в націоналістичних доктринах "логіка" взаємозв'язку основних понять та ідей, які концептуалізовано висвітлюють природу національного утворення, цілі та процеси його інституціоналізації, живиться дискурсом декларацій, закликів та бажань, а не є результатом наукового аналізу, обґрунтування та доведення.

І, по-третє, у своєму базовому змісті такі концепти національної спільності та спільноти мають, головним чином, політико-маніпулятивне й ідеологічно-міфологічне призначення, оскільки хоча зміст тих ідеологізова- них концептів нації, що розробляються в межах різноманітних проектів національних рухів, національного/державного будівництва, з одного боку, покликаний виражати інтереси, цінності, очікування тих чи інших соціальних груп, еліт, бюрократії, політичних лідерів і т. п., або безпосередньо підлаштовуватися під домінантні з їх числа, так само, як певною мірою формувати, концептуально та ідеологічно-доктринально їх оформляти. Проте, з іншого боку, найчастіше їх функція - маніпулювати індивідуальною та масовою свідомістю. У такій спосіб, за допомогою націоналістичних ідеологем, залежно від потреб суспільно-політичної та етнополіти- чної ситуації, імовірних перспектив і визначальних чинників її розвитку, декларуються (у т. ч. легітимізуються) конкретні цілі чи формули "національні ідеї" ("моделі буття/дії нації") з метою етнокультурної й політичної: активізації, консолідації, солідаризації, інтеграції; суспільної підтримки, боротьби за національну єдність чи свободу, автономію або державний суверенітет, економічну самостійність, культурно-мовне відродження, історичну справедливість, світове визнання тощо.

Така ідеологізація "інтересів нації" найбільш вагома для створення ефективних механізмів легітимації державної влади, особливо в періоди зміни суспільного ладу або політичного режиму. У цьому випадку, цілком переконливим історичним прикладом можна вважати єдиний філософський концепт і політико-правову модель нації, які були розроблені в епоху Нового часу та лексично чітко проявилися в синонімізації понять "народ", "нація" і "держава" (суверенна демократична). Фактично така модель ("суверенна нація народу"), що цілісно й системно поєднала в собі принципи побудови та функціонування демократії на базі концепції народного суверенітету, республіканської форми правління і парламентаризму, ідеологеми загальногромадянського рівності, свободи і громадянського патріотизму та ін., забезпечила ідеологічний та світоглядний симбіоз для руйнування, старих феодальних порядків і встановлення нових, буржуазних. При цьому, вочевидь, що "нація народу" не злилася з державою (не перетворилася на реальний суб'єкт володарювання або інститут політичної влади та системи), але маса (значна частина) населення, безумовно, стала асоціювати себе з нею та її "суверенними" повноваженнями. По суті, держава почала уявлятися і сприйматися як "політичне тіло й організована свідома воля" всієї національної спільноти (народу). Це автоматично забезпечило самолегітима- цію нової політичної системи та інститутів державної влади на певній території, а в головному - зробила повністю законним правління і політику тогочасної еліти. Її ідеологи, концептуально репрезентувавши "владу, обрану народом" - задекларованим законодавчо її джерелом та перейменованим у ході буржуазних революцій у націю - "народовладдям", "суверенітетом нації", дали можливість правлячому класу цілком законне право використовувати лише номінально-юридично демократичні інститути держави, її ресурси та політику у своїх власних інтересах.

Безсумнівно, розуміти націоналізм епохи буржуазних революцій (Англія, Франція, США) необхідно не в етнічному сенсі. Етнічна (навіть мовна) складова націоналізму того часу була слабо актуалізованою в національній самосвідомості або безпосередньо акцентованою у формі чітких програмних політичних чи культурних цілей. У цьому плані можна цілком погодитися з думкою Л.Грінфелд. Вона, інтерпретуючи націоналізм не як ідеологію, а як "сучасну культуру, символічне зображення сучасної реальності, як ми її бачимо і як конструюємо навколишній світ", доводить, що його сутність полягає в особливій триєдності. Це, стверджує вона, лише "секулярна і гуманістична свідомість, заснована на принципах народного суверенітету та егалітаризму. Усі ці три особливості притаманні практично будь-якому націоналізмові. У цілому, сучасна культура є націоналістичною в тому сенсі, що в її основі лежить націоналістичний світогляд і вона застосовує такий світогляд у будь-якій сфері культурної або соціальної діяльності". Виникнення ж самої назви "націоналізм", стверджує англійська дослідниця, відноситься до початку XVI ст. Причому, "сталася ця лінгвістична подія", заявляє вона, абсолютно "випадково і склалася історично в силу того, що термін "нація", що спочатку означав церковну еліту, став застосовуватися для всього населення, народу Англії" [6, с. 106-107].

Окрім вищесказаного про націоналізм, додатково зауважимо, що для розуміння особливої специфіки погляду на світ націй через призму ідейних і ціннісних національних симпатій і антипатій, у порівнянні з ціннісно- нейтральним, сцієнтистським науково- теоретичним підходом, досить наочні приклади теоретичних конструктів і оцінок видатних політичних мислителів стосовно градації різних інституційних статусів національних утворень. Це саме такі випадки, коли ми зустрічаємося з упередженими думками творців духовних і суспільно- політичних епох, які безапеляційно заявляють про те, яку з людських спільнот і чому можна визнати націями (таким чином, надати їм право на національно- визвольну боротьбу і власну державу), а які з них недостойні цього. Зокрема, гегелівська германофільська модель всесвітньої історії, його поділ народів/націй на всесвітньо- та невсесвітньо-історичні або енгельсівська градація та оцінка державницьких перспектив європейських націй у статті "Яка справа робочому класу до Польщі?" [Див., наприклад: 18, с. 160-162]. До речи, теж саме стосується рекомендацій щодо розв'язання "національного питання", які пропонували відомі ідеологі лібералізму (Дж. С. Мілль, В. Баджот, Е.Ренан, Т. Масарик) [див., наприклад: 10, 96-111].

Підсумовуючи аналіз "націоналістичного ідеологічного способу" розробки та впровадження у науковий і політичний дискурс поняття нації, враховуючи наочний досвід історичних процесів, численні оцінки специфіки концептуальних напрацювань творців різноманітних націоналістичних доктрин та проектів можна стверджувати, що для подібного роду тлумачення нації, націоге- незу та нацєбудівництва характерною ознакою стала відсутність незаангажованих та неміфологізованих науково-теоретичних узагальнень, та навпаки, панування таких уявлень про природу національної спільноти, які здатні отримати статус "істинних, науково незаперечних та священних" лише і, як правило, для однієї, для власної нації націоналістичного мислителя та його шанувальників. Крім того, як підкреслює український дослідник М.Т.Степико: "Націоналізм може мати ... дискурсивний образ як система думок, у якій ідея своєї нації посідає центральне місце (Д.Котце). Відповідно нація є центральним поняттям, головним елементом і визначальним чинником буття. Нація має бути над усе, і якщо її інтерес входить у конфлікт із інтересами громадян, сім'ї, монарха, церкви, іншої нації або ж із певною міжнародною космополітичною організацією, то пріоритет має залишитися за нацією" [15, с. 44].

Що ж до відверто обструкціоністського ставлення відомих представників західного наукового співтовариства до націоналістичного способу з'ясування та висвітлення сутності нації, то їхні оцінки говорять самі за себе. Наприклад Е.Геллнер, ретельно дослідивши бага- тоаспектну історію, структуру, різноманітні прояви не лише процесів утворення національних спільнот, але й націоналізму як ідеології та політичної практики, прийшов до висновку, що на відміну від, зокрема, "марксизму чи християнства", "аналізувати слова, теорії та аргументи мислителів-творців" націоналістичних ідеологам немає необхідності. І головне тому, що в них "не було достатньо добре сформульованих доктрин, текстів". Більш того, "якщо узагальнювати", пише він, то "можна сказати, що націоналістична ідеологія хибує на спотворене сприйняття себе самої та дійсності. Її міфи спотворюють реальність...". Тому підбиваючи підсумки свого дослідження він й констатує, що, по-перше, націоналістичні віровчення "не варті глибокого аналізу", оскільки це таке явище, "що виникає безпосередньо на ґрунті змін у соціальних умовах, загальних змін у відносинах між суспільством, культурою і державою. Конкретна форма цього явища, безсумнівно, величезною мірою залежить від місцевих умов, які заслуговують на дослідження, але я маю сумнів щодо того, що якісь нюанси націоналістичної доктрини помітно впливають на зміни цих умов". А, по-друге, заявляє: "Справа навіть не в тому, що пророки націоналізму аж ніяк не належали до мислителів віщого рівня: само по собі це не означає, що мислитель не може справити справжнього, величезного і вирішального впливу на історію... Йдеться радше про те, що ці мислителі мало відрізняються один від одного. Якщо зникне один, його місце заступить інший. (Вони самі полюбляли говорити щось подібне..). Жодний з них не був незамінним, і якість націоналістичної думки, від цих змін не постраждала" [5, с. 170].

Ще більш радикально негативні висновки стосовно специфіки "концептуальних засад" націоналістичного теоретизування Б.Андерсона, В. Кімлички та Р. Шпорлюка. Так перший підкреслив, що "на відміну від інших "ізмів", тобто інших політичних доктрин, що представляють собою визнані багатьма - незалежно від їхніх національних симпатій та ангажованості - ідеологіями, (наприклад, лібералізм), "націоналізму не вдалося породити власних видатних мислителів: гоббсів, токвілей, Марксів, або веберів" [1, с. 30]. Другий зазначив, що "у ліберальній теорії" наявна "величезна прогалина", оскільки "даремно шукати ці та інші питання політики побудови нації у творах Локка, Канта,Мілля, Поппера, Роулза або Дворкіна", тоді як "ліберально-демократична теорія міжетнічних взаємин", її концепція нації і держави, концептуально відтворюючи базовий нормативно- правовий конструкт "розмежування церкви й держави" та "несумісності лібералізму з установленням офіційної релігії", ґрунтується на міфі про те, "що держава має бути "нейтральною" стосовно етнокультурних відмінностей", що вона "повинна бути "байдужою стосовно етнокультурних ідентичностей своїх громадян та індиферентною до здатності етнокультурних груп" [7, с. 29, 23]. А третій заявив: "Добре відомо, що націоналізм прагне виступати від імені конкретної, неповторної нації з її унікальними чеснотами і власними, особливими проблемами. Виходячи з цього, можна припустити, що націоналізм має лише власну "арифметику" і не прагне підноситися до "алгебри", що він оперує цифрами, а не формулами, що націоналістична теорія позбавлена узагальнень, спільних для націоналізмів усіх народів" [17, с. 173].

Аналогічну думку стосовно суто "емпірично-прикладного способу мислення" творців та ідеологів-адептів націоналізму висловив ще у 60-х політолог К. Майноуг. Він, хоча ї підкреслив, що мова є "найпоширенішим критерієм" та "залишається найбільш перспективним кандидатом" для визначення сутності національної спільноти, але при цьому щодо націоналістичного теоретизування заявив: "Якщо поставитися до предмета у такій спосіб, то й не матимемо потреби ламати голови над спробами визначити "націю". Якесь єдине мірило національної приналежності втрачає свій грунт. ... Кожний націоналіст пропонує у ролі вирішального критерію що завгодно, аби воно було якнайближчим його серцю" [9, с. 259]. Та й взагалі, будувати наукове визначення нації (відповідно - фіксувати узагальнені уявлення про неї, відображати її природу за допомогою змісту, сенсів-значень поняття) спираючись на націоналістичні доктрини - це сумнівний та малопродуктивний дослідницький підхід. Оскільки, як яскраво зазначив англійський історик Е.Кедурі - якій визнав націоналістичні рухи екстремістською руйнівною силою, а їхню ідеологію "логічно абсурдною", такою, що "змішує принципи з інтересами", та гостро реагуючи "на державний націоналізм Муссоліні та Гітлера", - що "в сучасному світі ... дуже часто правильніше сказати, що національна ідентичність є витвором націоналістичної доктрини, ніж те, що націоналістична доктрина являється еманацією або вираженням національної ідентичності" [Цит. за: 19, р. 9].

А загалом, у процесах створення концепту нації теоретиками націоналізму відчутно виражена тенденція впливу індивідуальних ідейних, ментальних, світоглядних, ідеологічних і політичних, а в ряді випадків і геополітичних орієнтацій, симпатій, установок, цінностей та ідеалів, факторів політичної кон'юнктури тощо. У результаті, "націоналістичні автори" (як їх називають деякі впливові західні вчені), як правило, і не прагнуть, і не можуть запропонувати теоретично-цілісного, по- сцієнтистському узагальненого та реалістичного бачення генезису та природи національної спільноти й державності, а відповідно, запропонувати науково вивірене формулювання сенсів-значень поняття "нація".

Список використаних джерел

1. Андерсон Б. Воображаемые сообщества. Размышления об истоках и распространении национализма. - М.: "Канон-пресс-Ц", "Кучково поле", 2001. - 288 с.

2. Брюбейкер Р. Переобрамлений націоналізм. Статус нації та національне питання у новий Європі. - Л.: Кальварія, 2006. - 280 с.

3. Вилков В.Ю. Западная нациология ХХ столетия: концептуальные портреты. - К.: Видавець Карпенко В.М., 2008. - 424 с.

4. Вілков В.Ю. Генезис поняття нації. Видання 3-тє. - К.: Видавець Карпенко В.М., 2014. - 372 с.

5. Гелнер Е. Нації та націоналізм / Нації та націоналізм; Націоналізм. - К: Таксон, 2003. - 300 с.

6. Гринфелд Л. Национализм и разум / Национализм в мировой истории/ под ред. В.А.Тишкова, В.А.Шнирельмана: Ин-т этнологии и антропологии им. Миклухо-Маклая РАН. - М.: Наука, 2007. - С.105-120.

7. Кимлічка В. Лібералізм і права меншин. - Харків; Центр Освітніх Ініціатив, 2001. - 176 с.

8. Лекторский В.А. Конструктивизм в эпистемологии и науках о человеке (Материалы круглого стола) // Вопросы философии, 2008, № 3. - С. 3-47.

9. Майноуг К. Аналомія націоналізму / Націоналізм: Антологія / Упоряд. О.Проценко, В.Лісовий. - К.: Смолоскип, 2000. - С. 254-281.

10. Малинова О.Ю. Либерализм и концепт нации // Полис, 2003, № 2, с. 96-111.

11. Петренко В.Ф. [Електронній ресурс] Конструктивизм как новая парадигма в науках о человек. Режим доступу:http//vphil.ru/index2.pxp? option=com_content&task=view&id=338&pop-1&page-0&Itemid=52.

12. Росенко М.Н. [Електронній ресурс] Нации в современном обществе: теоретико-методологический анализ // Журнал социологии и социальной антропологи, 1999, т. II, выспук № 4 /Режим досту- пу:http.//www.joul'ssa.ш/?q=ш/aN%20issues.

13. Смит Э. Национализм и модернизм: Критический обзор современных теорий наций и национализма. - М.: Праксис, 2004. -464 с.

14. Сміт Е. Націоналізм: Теорія, ідеологія, історія / Пер. з англійської. - К.: "К.І.С.", 2004. - 170 с.

15. Степико М.Т. Українська ідентичність: феномен і засади формулювання: монографія / М.Т.Степико. - К.: НІСД, 2011. - 336 с.

16. Тишков В.А. Забыть о нации (пост-националистическое понимание национализма) // Вопросы философии, 1998, № 9, с. 3-26.

17. Шпорлюк Р. Комунізм і націоналізм / Пер. з англ. Г.Касьянов. - К.: Основи, 1998. - 479 с.

18. Энгельс Ф. Какое дело рабочему классу до Польши? // Маркс К., Энгельс Ф. Соч. - 2-е изд. - Т. 16. - С. 156-166.

19. Pecora V. Nations and identities: classic readings. - Malden, Mass.: Blackwell, 2001. - 392 р.

Размещено на Allbest.ru