Ерозія стратегії США залучення Китаю як конструктивістської ліберальної моделі

Размещено на http://www.allbest.ru

Ерозія стратегії США залучення Китаю як конструктивістської ліберальної моделі

Макар Таран

кандидат історичних наук, доцент

Анотація

У запропонованій статті розглядаються основні елементи моделі американської стратегії залучення КНР до світової системи відносин як певного етапу політики США щодо Китаю в рамках глобальної стратегії функціонування світового порядку. Вона значною мірою резонувала зі стратегічними планами США після завершення Другої світової війни, коли Китай також мав би увійти до «світового оркестру» держав як його частина. Автори стратегії залучення Китаю також враховували ту обставину, що засоби тиску, санкції та інші форми тиску історично вичерпалися і не призводили до змін курсу китайського керівництва. Як ідеології конструктивізму залученню фактично не було альтернативи. Вплив через різні форми комунікації на китайське суспільство мав би забезпечити політико-ціннісну акомодацію в Китаї ідей лібералізму і унеможливити появу якихось форм ревізіонізму та антиамериканізму.

Стратегія залучення Китаю відіграла свою історичну роль. Проте, що стосується далекосяжних завдань, зовнішньополітична поведінка Китаю і його внутрішньополітичний курс, особливо в період Сі Цзіньпіна, навпаки почали розвиватися за сценарієм, протилежним сподіванням Вашингтона. І прихід до влади в США адміністрації Д.Трампа відбувся в тому числі на хвилі переоцінки зусиль Сполучених Штатів з перетворення Китаю на «відповідального утримувача акцій». Все ж нова парадигма китайської політики Вашингтона також не може і не здатна в силу багатьох факторів відкидати позитивні здобутки та елементи стратегії залучення.

Ключові слова: зовнішня політика США, стратегія залучення Китаю,

американсько-китайські відносини, КНР, китайська політика Д. Трампа.

китай внутрішньополітичний американський

Makar Taran, PhD in History, Associate Professor, Taras Shevchenko National University of Kyiv, Kyiv, Ukraine

EROSION OF US STRATEGY OF CHINA'S ENGAGEMENT AS A CONSTRUCTIVE

LIBERAL MODEL

Abstract. The proposed article surveys the key elements of US engagement China strategy as a model of China's involvement in the world relations system within the framework of the global strategy of functioning of the world order. Such a conceptual attitude largely resonates with US strategic plans after the end of World War II, when China was also expected to enter the "World Orchestra" of states as part of it. The authors of the China's engagement strategy also took into account the fact that the means ofpressure, sanctions and other forms ofpressure have historically been exhausted and have not led to desired changes in the internal Chinese affairs. As a constructivist ideology, engagement was the only possible way of bilateral interactions. Various forms of communication with Chinese society would provide political and value accommodation of liberal concepts in and prevent from rising any form of revisionism and anti- Americanism.

Engagement of China strategy has played a historic role. However, regarding far-reaching goals, China's foreign policy behavior and domestic policy, especially during the Xi Jinping period, on the contrary, have begun to develop in the opposite scenario to Washington's expectations. Starting approx. from 2008 China has been demonstrating more assertive and global oriented foreign policy strategy. The Engagement as a form of constructive liberal model of interrelation where both side are able to reach an (business kind) agreement dashed hopes of many US policy-makers. As a result, the debates unleashed in image related to more pragmatic attitudes towards China. And coming to power in the United States of the D. Trump's administration was also under circumstances of reassessment of the US efforts to transform China into a "responsible shareholder." And at present we observe the first conflict knot in the current US - China relations - trade war. Anyway, and this case proved it, yet, the new paradigm of Chinese policy cannot, due to many factors, reject the positives elements of an engagement strategy.

Key words: the US foreign policy, China engagement strategy, US - China relations, the PRC, D. Trump 's China policy.

Постановка проблеми. Президентська адміністрація Д. Трампа здійснила багато в чому кардинальну переоцінку підходів до відносин із Китаєм. Події та обставини т.зв. «торговельної війни» поки стали найбільш резонансним кризовим явищем у двосторонніх відносинах, крізь призму якого і проявляються елементи ще не системного, проте значною мірою визначеного курсу на прагматизацію відносин у ключових сферах. Можна вже ствердно говорити, що американсько- китайські відносини вступили в нову фазу, - пост-конструктивістську й пост- ліберальну. На зміну моделі розвитку партнерства як засобу впливу на КНР прийшли дещо інші інструменти впливу обмежувального характеру.

Аналіз досліджень та публікацій. З-поміж величезного обсягу літератури, присвяченої темі стратегії залучення Китаю, ми обрали публікації, автори яких були не лише ключовими теоретиками відповідного зовнішньополітичного курсу, але які також мають значний практичний досвід, перебуваючи свого часу на державній службі [2, 3, 6, 8]. Ми зосередилися, на нашу думку, на найбільш концентрованих актуальних і переважно доступних для широкого загалу роботах, в яких дається переоцінка американсько-китайських відносин в нових умовах і аргументується її доцільність. Крім того, в статті представлені й думки не лише американської історіографії, але й одні з найбільш репрезентативних робіт відомих французького та китайського авторів [13, 23]. Практично у всіх цих публікаціях не проводився прямий зв'язок між концептами американської глобальної політики з відповідною системою цінностей та вужчим напрямком, - відносинами з КНР.

Тому метою даної статті є, разом з описом основних складових моделі залучення КНР, також представити ту ідею, що нові підходи адміністрації Трампа до відносин із КНР пов'язані з пошуком нової оптимальної моделі, в якій попередні засоби партнерського співробітництва будуть доповнені прагматизацією відносин. Що, в цілому, відповідає значним ізоляціоністським акцентам в американській зовнішній політиці.

Виклад основного матеріалу. Відправною точкою довготривалого

зовнішньополітичного стратегічного партнерства США та КНР, як політичної прелюдії до більш системної взаємодії, став процес нормалізації американсько- китайських відносин та візит президента США Р. Ніксона до КНР у 1972 р. Основними інструментами у відносинах з Китаєм стають, відповідно, дипломатія і (дещо згодом) торгівля. Аналізуючи результати періоду, коли США проводили політику «стримування та ізоляції Китаю» ідеологи нових підходів різко критикували, таким чином, політику «закритих дверей» і її аналоги, зокрема стратегію стримування.

За умов, коли нова група китайського керівництва на чолі з Ден Сяопіном розпочала економічні реформи наприкінці 1970-х рр. у Вашингтоні все сильніше лунали голоси на захист більшого конструктивізму в двосторонніх відносинах, який підтримав би реформаторів, на противагу консерваторам. Зростання економічного значення КНР як партнера нівелювало для Сполучених Штатів координацію з такими стратегічно важливими союзниками в регіоні як Японія, або, скажімо, Республіка Корея, які вже не були зацікавлені в будь-яких форматах стримування чи ізоляції Китаю. Натомість більшість країн Азії вважало, що стабільність та процвітання можливі лише за умов участі Китаю в регіональних процесах. Це, зрештою, стало одним із ключових міркувань на користь тимчасовості санкцій та утримання стратегічного курсу на розвиток відносин. Стримування, таким чином, вже розглядалося як «помилкова політика у неточний час супроти не тієї країни...» [3, с. 154]. А пам'ять в США про два кривавих конфлікти в Кореї та В'єтнамі робила сумнівною підтримку з боку американського електорату будь-якої конфронтації з КНР. Розглядаючи КНР як загрозу та проводячи жорстку політику щодо неї в результаті може виникнути загроза фрагментації країни посилення китайського націоналізму зі стійкою антиамериканською основою. Свого часу помічник держсекретаря США Дж. Най висловився таким чином, - «Якщо ви поводитиметеся з Китаєм як з ворогом, ви матимете ворога.».

Ізольований Китай вважався більш небезпечним та непередбачуваним. Подальший тиск на Пекін лише міг би призвести в тому числі й до колапсу китайської держави, що мало би руйнівні наслідки як для США, так і для всієї Азії. Конфронтаційна політика змушувала би КНР використовувати чи посилювати антагоністичні США режими, - продавати зброю або ж ракети до Ірану, Іраку, Північної Кореї, що очевидно суперечило би американським інтересам [18, с. 245].

К. Ліберталь, - один із провідних прибічників «конструктивного залучення» зазначав наступним чином: «Сильний Китай неминуче буде викликом. В минулому сходження держави до статусу великої призводило до воєн. І інтеграція КНР у світову систему є також одним із найбільших викликів для США. Сполучені Штати повинні формувати образ та формувати відповідну стратегію щодо Китаю як потуги, яка найкраще слугуватиме довгостроковим інтересам миру в Східній Азії, стабільності та буде відкритим економічному розвиткові...». Від характеру китайської політики Вашингтона залежатиме і характер зовнішньополітичної поведінки Пекіна. Якщо акцентувати на стримуванні - Китай схилятиметься до націоналізму. Якщо обрати залучення - це сприятиме зміцненню позицій у КНР поміркованих та конструктивістів. Стабільний Китай потребує такої політичної системи, яка могла би і надалі утримувати темпи модернізації та реформ. Відкритий Китай надаватиме можливості для своїх громадян більшого доступу до світової думки та практики, конструктивно діяти в міжнародній системі. Ліберталь акцентував також на тому, що жодна особа з китайського керівництва не виступала проти співробітництва зі США і, водночас, не була проти посилення власного воєнного потенціалу [11].

Починаючи приблизно з адміністрації Дж. Буша-старшого, а найбільш виразно після в цілому нерезультативних санкцій, накладених на Пекін в результаті подій на площі Тяньаньмень 1989 р., в середовищі ключових американських державних інституцій, причетних до формування «китайської політики» США (державний департамент, міністерство оборони, Рада національної безпеки США та ін.) а також академічних груп формується образ і модель нової стратегії щодо КНР, - engagement (залучення, ангажування, утягнення. Надалі автор використовуватиме перше значення перекладу українською мовою). Такий інструментарій стримування, як санкції, ембарго, політична ізоляція за тих умов уже розглядалися як нереальні. Санкції проти КНР, і це вчергове було продемонстровано після подій на площі Тяньаньмень, виявилися неефективними. Пекін робив лише символічні поступки і це ажніяк не вплинуло на перегляд внутрішньополітичного курсу.

Тому єдиною виваженою установкою вважалося конструктивно інтегрувати Китай у світовий порядок. І «реалістичне залучення» в рамках багаторівневої дипломатії - єдина продуктивна альтернатива стримуванню. Оскільки стримування стосувалося експансіоністського та ревізіоністського СРСР то таку модель не можна було застосовувати до автаркічного Китаю, який до того ж стояв на позиціях протидії «гегемонізму СРСР».

Попри широку гамму варіацій чи доповнень до цієї стратегії (зокрема: congagement, hedging etc.) ми схильні вважати, що словосполучення «всеохоплююче залучення» (comprehensive engagement) найбільш точно репрезентує головний функціональний акцент у моделі відносин між США та Китаєм, яка швидко зароджувалася. Стратегічним завданням ангажування було збільшити потенціал та можливості впливу на Пекін, забезпечуючи, таким чином, контрольованість ймовірних конфліктних чи антагоністичних інтересам Сполучених Штатів проявів у поведінці. Ідеологи залучення розглядали глобальну систему відносин як взаємозалежну, холічну, в якій будь-які спроби її підриву болюче вдаряли би по всім її учасникам, а найбільше по найслабкішим та залежним від світ-системного ядра країнам.

Очевидно, що ідея залучення не фігурувала в якості єдино виключної. Такий пакет політичних, економічних, соціальних та багатьох інших форм відносин був у тісному поєднанні зі стратегічною політикою збереження різних важелів впливу на КНР, в тому числі і військових.

Доктрина, озвучена радником з національної безпеки Е. Лейком у Сієтлі, - «розширення демократичних та ринкових сил», стала рушійною силою зовнішньої та безпекової політики США в Азії в новий період. Тайвань, Південна Корея та Японія, наголошував він, мають успішні історії демократії та ринкової економіки. Оскільки ці демократії не були стійкими, то, США мали би концентруватися на збереженні та розширенні демократичної основи в тому числі й в Гонконзі, розвивати торговельні відносини як більш ефективного інструменту, аніж тиск, приміром, з прав людини [12, с. 40].

Ідеологи й теоретики стратегії залучення підтримували інтеграцію Китаю в глобальний порядок як засіб ефективного управління конфліктами інтересів через співробітництво та переговори, де в рамках багатосторонніх інституцій Пекін не лише гратиме за правилами світового співтовариства, але й допомагатиме розвивати такі правила [14]. Економічна взаємозалежність КНР та глобальних інституцій сприяла би прогнозованості китайської поведінки, а також наявності додаткових, переважно правових важелів впливу на Пекін. Як один із аргументів прибічники залучення вказували на приклади Іраку чи КНДР, які перетворилися на спонсорів тероризму, оскільки були поза світовою правовою й інституційною системою.

Діалог та консультації, інтеграція КНР в міжнародне співтовариство, де існуючі норми та практики могли би забезпечити кращі показники китайської відповідальності та зобов'язань, надання КНР статусу MFN (нації найбільшого сприяння) на постійній основі та сприяння у вступі до СОТ - набагато краще слугувало би інтересам обох країн [20, с. 122-123]. Вступ же КНР до СОТ посилив би прозорість китайської економіки, зменшив би торговельні тарифи для американських товарів та відкрив би ринок для таких важливих сфер як фінанси, телекомунікації та сільське господарство. Для Пекіна ж членство в СОТ - складова частина здатності створити сучасну й конкурентоздатну економіку [4, с. 259].

Окрім стратегічних завдань обмеження «китайського ревізіонізму» світового порядку «всеохоплююче залучення» мало би досягнути і конкретного завдання - змусити й переконати китайську сторону не сприяти поширенню передових воєнних технологій ворожим Вашингтону режимам.

Перспективність ангажування розглядалася на трьох рівнях: перший - двосторонній, в рамках якого Вашингтон мав би переконувати Пекін в ефективності довгострокової співпраці; другий - багатосторонній, коли власне здійснювалася би реалізація завдання участі КНР в стабільному міжнародному порядку, в тому числі і як частина процесу управління; третій рівень співробітництва - соцієтальний та інституційний. Отже, двостороннє пристосування, соцієтальна взаємодія та багатостороння акомодація, які мали би відповідні вираження і в економічних і безпекових проблемах.

Стратегічне залучення, як двостороннє інституційне співробітництво, розглядалося як приведення у відповідність двосторонніх інтересів. В цьому аспекті також вказувалося на важливість розбудови крос-інституційних контактів між китайськими та американськими офіційними військовими особами. Такі зв'язки, вважалося, можуть забезпечити механізм, який сприятиме зменшенню напруженості та підозр, які асоціюються з «піднесенням Китаю». Зрештою, діалог з безпеки міг би зробити чутливою кожну сторону до безпекових намірів іншої, сприяючи усуненню невірних оцінок намірів, а також різного виду випадкових конфліктів.

Що стосується переваг розвитку конструктивної взаємодії з акцентом на суспільство, то стратеги ангажування були переконані, що чим більш освіченим, заможним та космополітичним буде китайське населення, тим більше воно буде схильним сприймати цінності політичного плюралізму та демократії. Нові соціальні групи, які виникнуть як об'єктивний результат економічного розвитку, стали би «передвісниками громадянського суспільства і демократизації в стратегічній перспективі...» [22, с. 251].

Стабільна двостороння комунікація, як елемент залучення, історично й культурно відповідає цінностям китайського суспільства. Р. Соломон, який свого часу був членом команди Г. Кіссінджера в 1973 р. вказував на «кардинальний принцип» китайських лідерів у веденні справ з іноземцями, зокрема - встановлення глибоких персональних зв'язків, або ж guanxi, ведучи справи неформально й відверто. Культивація персональних і політичних водночас відносин є важливим засобом комунікації з КНР [8, с. 163].

Зб. Бжезінський, видатний американський геостратег та інтелектуал, підтримував ідею багатовимірного співробітництва з Китаєм вказуючи, що на двосторонньому рівні можна оперативно розглядати різні конфліктні питання (продажі зброї, нерозповсюдження ракетних та ядерних технологій тощо). Таке інституційне зчеплення, яке включало би й постійний діалог між військовими офіційними особами, давало би можливість уникати непорозумінь, двозначностей та в цілому сприяти довірі. В рамках багатостороннього стратегічного залучення Китай мав би стати як частиною, так і учасником режимів міжнародної безпеки. Бжезінський, як переконаний прибічник стратегії залучення, конкретно вказував на необхідність інтеграції КНР до СОТ і навіть перетворення Великої Вісімки на Велику Дев'ятку. Беручи до уваги російські страхи щодо китайської економіки та населення, геостратегічний вплив Китаю на Євразію виконував би функцію своєрідного силового поля, яке підштовхувало би Москву ближче до Європи. В той же час структурно інтегрований і підвищений у статусі до глобального партнерського рівня такий Китай не лякав би Токіо швидким переозброєнням чи перспективами конфлікту зі США [2, с. 25].

Ідея посилення інституційного глобального конструктивізму Китаю шляхом входження до неформального клубу провідних «західних» економік світу підтримувалася не лише Бжезінським. Деякі автори також розглядали доцільність приєднання КНР до «Великої Сімки», що мало би стати месиджем перетворення Пекіна на одного з основних колективних міжнародних економічних лідерів. Свого часу Р. Росс при цьому акцентував на тому, що «Велика сімка» - група радше економічна, а не ідеологічна і членство Пекіна могло би стати інтегральною частиною стратегії ангажування як засіб заохочення Китаю до співробітництва. Китайський бізнес-клас одержав би значні вигоди від міжнародної економічної діяльності і використовував свої неформальні зв'язки з китайською політичною елітою для сприяння стабільним відносинам зі світом та США. Небажання ж Вашингтона долучити Китай до цього клубу і уникнення офіційних коментарів з цього приводу, напевне, пов'язувалося з тією обставиною, що, таким чином, визнавався би «демократичний статус» КНР і Вашингтон змушений був би відмовитися від принципової ув'язки питань демократії та прав людини з характером відносин із Китаєм [8, с. 191].

Фокус на сприянні інтеграції Пекіна до СОТ, та підтримка більшої соціальної та політичної лібералізації в Китаї не мало перетворитися на своєрідні обійми. Реалістичні міркування все-таки мали би змусити Вашингтон до «обмеженого ангажування» з елементами хеджування [6, с. 75].

Можна погодитися з тією думкою, що прибічників залучення і в США, і в КНР більшість. Американське бізнес-співтовариство в 1990-і та на початку ХХІ ст. і особливо американці китайського походження виступали в якості доволі активних пропонентів залучення. При цьому, на їхню думку, економіка мала би йти перед політикою, себто Вашингтону варто би було відмовитися від подвійних заполітизованих стандартів щодо Китаю. Як приклад, колишній директор «Комітету 100», - провідної організації китайських американців, свого часу застерігав Вашингтон проти нової «холодної війни» з Китаєм. «Америка спокушає країни навколо Китаю економічними стимулами та надає сучасну зброю. Вона навіть проводить спільні воєнні навчання з Філіппінами, на додачу до таких практик із Японією та Пд. Кореєю. Для залучення Індії до цієї групи Америка робить виключення з міжнародних правил, надаючи доступ до ядерних технологій цій країні, не зважаючи на відмову її підписати Договір про нерозповсюдження ядерної зброї...» [10, с. 30].

Після подій 1995-1996 рр., - військових навчань НВАК та т.зв. третьої кризи в Тайванській протоці, інформації щодо передачі Пекіном ракетних технологій Ірану, в США ще більше загострилися суперечки щодо оптимальної політики відносно КНР. Почали звучати більш насторожені оцінки, - Китай дав себе ангажувати з метою збільшення своєї компетенції, досвіду, з метою радше тактичною, не змінюючи своїх фундаментальних інтересів. І захищаючи мультилатералізм, він, таким чином, дещо підмиває політичну та моральну основу зусиль США з функціонування стабільних безпекових зв'язків.

Черговим доповненням до розвитку ідеї залучення стала промова заступника держсекретаря США Р. Золліка 21 вересня 2005 р. Його ремарки значною мірою позначали визнання тієї реальності, що КНР вже перетворилася на інтегрованого члена світового співтовариства і подальшим бажаним для Вашингтона сценарієм є формування відповідальності Пекіна за стабільність міжнародної системи як responsible stakeholder (відповідального власника акцій) [21]. Хоча, водночас, в коментарях у США часто вказувалося на те, що дана концепція виникла і під впливом відсутності чітких уявлень щодо намірів Китаю у майбутньому. Продовженням цієї теми став цілий спалах публікацій та дискусій щодо т.зв. обопільної «стратегічної недовіри» як важливого кризового чинника в двосторонніх відносинах [23].

Стратегія США залучення Китаю відображала складність одночасного досягнення коротко- та довгострокових інтересів. Більшою мірою США були сфокусовані в досягненні власних цілей в першій перспективі. В економічних питаннях Пекін робив поступки для розв'язання таких проблем, як авторське право чи полегшення доступу американських фірм до китайського ринку. В безпекових темах КНР перервала співробітництво в ядерній галузі з Іраном. Пекін дотримувався умов Режиму контролю над ракетними технологіями. І досягнуті ці завдання були саме способом використання стратегії ангажування - дипломатією та комунікацією в ширшому розумінні, а не тактикою ескалації чи каральними санкціями.

Ангажування чи залучення стали своєрідним віддзеркаленням ідеалістичного (західного) переконання, що реальність можна перетворювати, покращувати шляхом своєрідних бізнес-угод, під час «укладання» яких одна сторона має більше ресурсів нав'язувати свої інтереси протилежній, але за умови, що ці інтереси в основному співпадають і носять кооперативний характер.

Проте, попри позитивні оцінки процесу та наслідків залучення з початку цього століття в аналітичних та політичних колах США все більше розгортається теза, що не було досягнуто саме стратегічних завдань такої американської політики. Замість того, щоби перетворитися на «відповідального світового гравця» та стати більш відкритим для економічних та інших впливів ззовні КНР продовжувала залишатися відносно закритою для впливів ідейно-політичних. До того ж, оцінки міжнародної поведінки Пекіна все більше явно йшли врозріз із ідеєю глобальної кооперації двох держав.

2008 рік став знаковим у багатьох сенсах. І ця знаковість в тому числі була пов'язана і з проведенням літніх Олімпійських ігор у Пекіні. Як ми знаємо з історії Олімпійські ігри 1936 р. в Берліні, 1980 р. в Москві а також зимові в Сочі в 2014 р. напряму вписувалися як своєрідний фон відповідних зовнішньополітичних акцій. Зайнявши в командному заліку вперше в своїй історії перше місце КНР саме в спорті продемонструвала своє глобальне лідерство. І це, в свою чергу, також стало відправною точкою посилення асертивності Китаю та Росії.

Приблизно в цей період Пекін переходить до дещо нової моделі свого позиціонування - коли у внутрішньоекономічній політиці запроваджуються суттєві обмеження, то в зовнішньоекономічній навпаки, він демонструє більшу відкритість.

Глобальна фінансова криза 2007-2009 рр. також стала початком ерозії економічної потужності США, а отже, і привабливості американської моделі, яка ґрунтується на відповідних принципах та економічних результатах. Коли п'ята частина робітників у США втратила роботу, то рівень безробіття в КНР збільшився мінімально й майже непомітно. Це знову послабило позиції китайських лібералів та посилило ті групи, де домінували рішучі, а подекуди шовіністичні настрої [16]. Було посіяно перші зерна концептуальних сумнівів щодо конвергенції Китаю з тими нормами, які сформувалися Сполученими Штатами. У Пекіні криза переконала багатьох у тому, що американська рецесія є стійкою. Китайська економічна модель, орієнтована на державний інтервенціонізм виявилася більш стабільною, аніж західна ліберальна. Продовжуючи накопичення свого економічного потенціалу Китаю варто зробити крок уперед, відіграючи більшу роль лідера на міжнародній арені [9, с. 8].

Дещо парадоксально, але зі зростанням заможності та потужності саме за рахунок участі в глобалізації, ініційованої Сполученими Штатами, всупереч очікуванням, Китай не стає більше схожим на США за своїм внутрішнім устроєм, але й все більше не хоче визнавати лідерство США в міжнародних відносинах.

В американській політичній та академічній літературі прихід до влади в КНР «п'ятого покоління» на чолі з Сі Цзіньпіном майже однозначно асоціюється з більш наступальною проактивною політикою у всіх сферах разом із реалізацією глобального проєкту «Один пояс, один шлях» як моделі того ж таки глобального лідерства Китаю. Промоція економічного лібералізму та співробітництва водночас доповнюється звуженням лібералізму всередині країни в бік авторитаризму. Явні націоналістичні чи патріотичні акценти (звичні й які спокійно сприймаються значною частиною українського суспільства), а також апеляція до періоду «принижень Китаю», який, логічно виводитсья з цього, Сі Цзіньпін хоче завершити, в Сполучених Штатах сприймаються дуже насторожено. До цього треба додати й прискорену модернізацію НВАКу, що також розглядається як головний засіб розширення власної сфери впливу. Американські оглядачі почали звертати підвищену увагу на посилення з боку китайського уряду контролю над суспільством. Китай став більш контрольованим та репресивним, аніж 5 або ж і 10 років тому [5]. Фіксується все більша наступальність Китаю в Південно- Китайському морі, що загрожує інтересам США та їхніх союзників та партнерів.

І прихід Трампа з його прагматичними та ізоляціоністськими гаслами й установками став у тому числі результатом переоцінки в американських політичних та експертних колах ефективності політики залучення.

У «Стратегії національної безпеки США» за 2017 рік, першої, яка відкривала період адміністрації Трампа, Китай в основному фігурує разом із Росією як конкуренти Сполученим Штатам, а також тим принципів світового устрою, які плекалися Вашингтоном з моменту завершення «холодної війни», зокрема. Обидві ці країни названо «ревізіоністськими». В ній чітко зазначено, що сподівання на інтеграцію лібералізованого Китаю в новий міжнародний порядок вичерпалися. КНР, згідно духу документа, навпаки використовувала американську кооперативність для доступу до американських інновацій, що, зокрема, вивело китайську армію в розряд другої за бойовим потенціалом після американської [15, с. 25].

У промові в Інституті Гудзона, консервативному аналітичному центрі США, віце-президент Майк Пенс звинуватив Китай у нечесній торговельній практиці, крадіжках інтелектуальної власності, посиленні воєнної агресії та втручанні у внутрішньополітичні справи США. Цю промову можна назвати найбільш концентрованим образом Китаю вже нової американської адміністрації, який і вплинув на формування відповідної стратегії.

Ці два доктринальні документи формально фактично завершили період стратегічного залучення Китаю і зробили заявку на початок періоду стратегічної змагальності. Замість того, щоби стати «відповідальним утримувачем акцій» Китай почав розвивати власний. альтернативний ліберальному світовий порядок «з китайською специфікою» [17].

Проте дискусійною залишається тема нової моделі відносин з КНР, оскільки конфронтація та конкуренція не можуть повністю замінити об'єктивну потребу обох сторін в діалозі та економічному співробітництві. Адміністрацію Трампа вже критикують за те, що підходи до Китаю позбавлені двох фундаментальних основ: економічної - відсутність чіткості щодо нових засобів технологічної та ринкової конкуренції з Китаєм; політичної - відхід від ролі глобального лідера та сум'яття серед стратегічних союзників та партнерів США, які опинилися в певній невизначеності щодо майбутнього формату співробітництва [9, с. 2]. І причиною відсутності нової американської альтернативи китайській глобальній стратегії називають саме адміністрацію Трампа, яка таким різким розворотом значно зашкодила досягненню цілої низки американських інтересів [19].

У той же час у Сполучених Штатах визріває розуміння того, що вони об'єктивно почали втрачати засоби впливу як на міжнародну систему, так і на Китай зокрема. США вже не мають достатньо ресурсів для цього і не є ексклюзивним чи домінуючим провайдером глобального виробництва. Сьогодні жодна країна чи блок країн не має і достатніх ресурсів, і бажання для екстраполяції свого сукупного політичного, економічного та воєнного потенціалів в міжнародний простір [1]. Відповідно, й стратегія ангажування, яка передбачала м'який вплив через співробітництво, посилення ринкової складової в економіці й еволюцію суспільно-політичної системи КНР в бік наближений до західних стандартів демократій, починає розмиватися.

Висновки

Коли взяти до уваги події останніх трьох років, то можна ствердно констатувати - відносини між США та Китаєм змінилися від мирного співіснування до нової форми конфронтації, хоча її фінальна траєкторія залишається непевною. В «китайській політиці» США триває пошук нового балансу між стратегією економічного та політичного (але вже без спроб «демократизації») залучення КНР та стратегією його системного стримування. Можна передбачити формування певної комбінованої моделі, пропорції стримування-залучення в якій залежатимуть від низки факторів.

Список використаних джерел та літератури

Bremmer I., Roubini N. A G-Zero World [Електронний ресурс] / I. Bremmer, N. Roubini // Foreign Affairs. - Режим доступу: https://www.foreignaffairs.com/articles/2011-01-31/g-zero-world

Brzezinski Z. The geostrategic triad: Living with China, Europe, and Russia / Z. Brzezinski. - Washington, DC: Center for Strategic & International Studies, 2000. - 88 р.

Cronin A., Cronin P. The Realistic engagement of China / A. Cronin, P. Cronin // The Washington Quarterly. - 1996 - Vol. 19, Issue 1. - P. 141-169.

Economy E. Getting China right / E. Economy // Current History. - 1999 - Sept. - P. 254-261.

Fallows J. China's Great Leap Backward / J. Fallows // The Atlantic. - 2016. - 12. [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://www.theatlantic.com/magazine/archive/2016/12/chinas- great-leap-backward/505817/

Gill B. Limited Engagement / B. Gill // Foreign Affairs. - 1999 - 4(78). - P. 73-82.

Goh E. Constructing the U.S. Rapprochement with China, 1961-1974: From 'Red Menace' to 'Tacit Ally' / E. Goh. - London: Cambridge University Press, 2009. - 316 р.

Johnston A., Ross R. Engaging China: The Management of an Emerging Power / A. Johnston, R. Ross. - London: Routlege, 1999. - 328 p.

Hart M., Magsamen K. Limit, Leverage, and Compete. A New Strategy on China

[Електронний ресурс]. - Режим доступу:

https://www.americanprogress.org/issues/security/reports/2019/04/03/468136/limit-leverage-compete- new-strategy-china/

King R. Engagement, Not Containment, Is Key to US-China Relations / R. King // Chinese American forum. - 2012. - №3. - P. 29-31.

Lieberthal K. A New China strategy / Kenneth Lieberthal // Foreign Affairs. - 1995. - №6. - P. 3-24.

Lilley J. Freedom through trade / James Lilley // Foreign Policy. - 1994 - 2(95). - P. 39-53.

Nardon L. Les Йtats-Unis face a la Chine, de Henry Kissinger а Donald Trump / L. Nardon // Potomac Paper. - 2017. - №31. - 32 p.

Nathan A., Ross R. The Great Wall and the Empty Fortress: China's search for security / A. Nathan, R. Ross. - N.Y: W. W. Norton, 1997. - 288 p.

National Security Strategy of the United States of America. December 2017. The White House

[Електронний ресурс]. - Режим доступу: https://www.whitehouse.gov/wp-

content/uploads/2017/12/NSS-Final-12-18-2017-0905.pdf

Rosen D. A Post-Engagement US-China Relationship? [Електронний ресурс]. - Режим доступу до ресурсу: https://rhg.com/research/post-engagement-us-china-relationship/

Rudd K. How to Avoid an Avoidable War. Ten Questions About the New U.S. China Strategy

[Електронний ресурс] / K. Rudd // Foreign Affairs. - 2018. - Режим доступу:

https://www.foreignaffairs.com/articles/china/2018-10-22/how-avoid-avoidable-war

Shambaugh D. The United States and China: cooperation or confrontation / David Shambaugh // Current History. - 1997. - September. - P. 241-245.

Swain M. The Deepening U.S.-China Crisis: Origins and Solutions. [Електронний ресурс].

Режим доступу: https://carnegieendowment.org/2019/02/21/deepening-u.s.-china-crisis-origins-and-

solutions-pub-78429#comments

Yuan J. Sanctions, domestic politics and US China policy / J. Yuan // Issues & Studies. - 1997. - №10. - Р. 90-123.

Zoellik R. Whither China: From Membership to Responsibility? Remarks to National Committee on U.S.-China Relations. September 21, 2005. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: https ://2001 -2009.state .gov/s/d/former/zoellick/rem/53682.htm

Zweig D. Clinton and China / David Zweig // Current history. - 1993. - Sept. - P. 245-253.

їі®. PI: / Wang Jisi. - ІЬж: 2014. - 196 p.

References:

Bremmer, I., Roubini, N. (2011). A G-Zero World. Foreign Affairs,

https://www.foreignaffairs.com/articles/2011-01-31/g-zero-world. [In English].

Brzezinski, Z. (2000). The geostrategic triad: Living with China, Europe, and Russia. Washington, DC: Center for Strategic & International Studies. [In English].

Cronin, A., Cronin, P. (1996). The Realistic engagement of China. The Washington Quarterly, 1, 141-169. [In English],

Economy, E. (1999) Getting China right. Current History, 3, 254-261. [In English].

Fallows, J. (2016). China's Great Leap Backward,

https://www.theatlantic.com/magazine/archive/2016/12/chinas -great-leap-backward/505817/ [In English].

Gill, B. (1999). Limited Engagement. Foreign Affairs, 4, 73-82. [In English].

Goh, E. (2009). Constructing the U.S. Rapprochement with China, 1961-1974: From 'Red Menace' to 'Tacit Ally'. London: Cambridge University Press. [In English].

Johnston, A., Ross, R. (1999). Engaging China: The Management of an Emerging Power. London: Routlege. [In English].

Hart, M., Magsamen, K. (2019). Limit, Leverage, and Compete. A New Strategy on China, https://www.americanprogress.org/issues/security/reports/2019/04/03/468136/limit-leverage-compete- new-strategy-china/. [In English].

King, R. (2012). Engagement, Not Containment, Is Key to US-China Relations. Chinese American forum, 3, 29-31. [In English].

Lieberthal, K. (1995). A New China strategy. Foreign Affairs, 6. 3-24. [In English].

Lilley, J. (1994) Freedom through trade. Foreign Policy, 95, 39-53. [In English],

Nardon, L. (2017). Les Йtats-Unis face a la Chine, de Henry Kissinger а Donald Trump. Potomac Paper, 31. 32. [In French].

Nathan, A., Ross, R. (1997). The Great Wall and the Empty Fortress: China's search for security. N.Y: W.W. Norton. [In English].

National Security Strategy of the United States of America. December 2017. The White House, https://www.whitehouse .gov/wp -content/uploads/2017/12/NSS -Final- 12-18-2017-0905.pdf. [In English].

Rosen, D. (2019). A Post-Engagement US-China Relationship? https://rhg.com/research/post- engagement-us-china-relationship/. [In English].

Rudd, K. (2018). How to Avoid an Avoidable War. Ten Questions About the New U.S. China Strategy. Foreign Affairs, https://www.foreignaffairs.com/articles/china/2018-10-22/how-avoid- avoidable-war. [In English].

Shambaugh, D. (1997). The United States and China: cooperation or confrontation. Current History, 3, 241-245. [In English].

Swain, M. (2019). The Deepening U.S.-China Crisis: Origins and Solutions,

https: //carnegieendowment.org/2019/02/21/deepening -u.s. -china-crisis -origins-and-solutions -pub - 78429#comments. [In English],

Yuan, J. (1997). Sanctions, domestic politics and US China policy. Issues & Studies, 10. 90123. [In English].

Zoellik, R. (2005, September). Whither China: From Membership to Responsibility? Remarks to National Committee on U.S. - China Relations, https://2001- 2009.state.gov/s/d/former/zoellick/rem/53682.htm. [In English].

Zweig, D. (1993). Clinton and China. Current history, 3, 245-253. [In English].

23. Wвngjisi. (2014). Shiyо: Zцuchu zhong mлi kщn ju. Beijing: Shиhui kexuй wйnxiаn chubвn shи. [In Chinese].

Размещено на Allbest.ru