Феномен взаємодії релігії та політики в науковому дискурсі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Феномен взаємодії релігії та політики в науковому дискурсі

О.Г. Бортнікова, канд. філос. наук, доц.

Статтю присвячено розгляду основних теоретичних проблем взаємодії релігії та політики. Проблеми, що є предметом дослідження, стосуються функціонування релігії в соціумі у координатах релігійно-філософського та політологічного дискурсу. Зосереджено увагу на проблемній та теоретико-методологічній складових. Проаналізовано та піддано теоретичному осмисленню проблемні поля релігії та політики в науці. Теоретико-методологічна складова є спрямованою на розробку методологічної моделі, адекватної завданням вивчення політико-релігійного простору України. Модель призначено для дослідження процесів інтеграції політики та релігії: їх зближення, взаємопроникнення та зрощення за допомогою чотирьох основних типів інтеграції - просторової чи механічної; асоціації під впливом зовнішнього фактору; причинної чи функціональної інтеграції; внутрішньої або ж логіко-змістовної єдності.

Ключові слова: релігія, політика, взаємодія політики та релігії, політико-релігійний простір, логіко-змістовна інтеграція.

Е.Г. Бортникова

Феномен взаимодействия религии и политики в научном дискурсе

Ключевые слова: религия, политика, взаимодействие политики и религии, политико-религиозное пространство, логико-содержательная интеграция.

O.H. Bortnikova

The phenomenon of the interaction of religion and politics in the scientific discourse

The article deals with basic theoretical problems of scientific study of the interaction of religion and politics related to understanding the phenomenon of religion in society functioning in coordinates religious and philosophical discourse and political science. The emphasis is on problematic theoretical and methodological components. The first one is the analysis of the problem field of theoretical understanding of religion and politics in science. Theoretical and methodological component is aimed at developing a methodological model, the task of studying appropriate political and religious space of the state of the four main types of integrating it into a coherent system: the spatial mechanical; Association under the influence of external factors; causal or functional integration; internal or logical-substantial unity.

Парадоксально, але роль релігії у політичному розвитку світу все більш зростає. Ще недавно більшість дослідників поділяла висновки французьких просвітників XVIII сторіччя про те, що релігія є виключно наслідком невігластва народних мас і зникне з поступом освіти та технічного прогресу. Проте, починаючи з 70-х років XX сторіччя, політологи заговорили про релігійний ренесанс. Виникли такі терміни, як "політизація релігії" та "релігізація політики". На межі XX-XXI століть стає зрозумілим, що "релігізація" політики є досить сталим чинником, який певною мірою охопив майже усі країни світу. Тож вивчення взаємодії політики та релігії, неоднозначність політологічних і релігієзнавчих оцінок процесу політизації релігії є актуальними питаннями та вимагають всебічного комплексного дослідження.

Сутність основної проблеми взаємодії релігії та політики полягає в наступному: і релігія, і політика мають свої специфічні характеристики, без певного набору яких релігія за своїм змістом не є релігією, а політика - політикою. Релігія і політика не збігаються у пріоритетних напрямках своєї діяльності, але вони взаємодіють. Якщо така взаємодія є можливою, то на якій основі й що ж їх об'єднує у своєрідний комплекс? Чи здійснюється така взаємодія за рахунок зміни (корекції) якоїсь зі сторін взаємних відносин, зміни індивідуальної орієнтації з метою встановлення комунікації, або на основі урозуміння загальних інтересів та основ функціонування для досягнення інтегрованої мети суспільного розвитку? І це лише незначна кількість питань щодо означеної проблеми. Отримавши відповідь на ці питання, ми зможемо визначити можливості та умови гармонійних релігійно-політичних відносин.

Мета даної статті - здійснити аналіз теоретико- методологічних складових наукового вивчення проблеми взаємодії релігії та політики з різних аспектів, передусім філософського, релігієзнавчого та політологічного.

Аналіз джерел демонструє, що проблеми співвідношення релігії та політики значною мірою цікавили науковців різних напрямів: істориків, філософів, релігієзнавців, політологів, правознавців, теологів, соціологів тощо. Даний проблемний вузол розглядали такі відомі діячі минулого як А. Августин, Ф. Аквінський, М. Вебер, Т. Гоббс, Т. Джефферсон, І. Кант, Дж. Локк, М. Лютер, Н. Макіавеллі, Ш. Монтеск'є, Ж. Ж. Руссо.

У західній думці найбільш значущим є теологічний підхід, у руслі якого було сформовано концепцію християнської демократії Ж. Марітена. Вчений вважав, що взаємозв'язок між релігією та політикою має загальний фундамент гуманістичної демократичної філософії. Велике значення несуть результати вивчення релігії як соціально-політичного феномену в межах структурно- функціонального підходу в роботах Л. Альтюссера, М. Годельє, Т. Парсонса, Р.А. Редкліфф-Брауна.

У вітчизняній науковій літературі також досліджувалися як місце релігії у царині політики, так і роль політики у релігійному світі. Витоки даних питань у релігійно-філософській думці, їх соціокультурні та психологічні характеристики, специфіка розвитку на українських теренах знаходять своє висвітлення у працях філософів-релігієзнавців І.В. Богдановського, В.Є. Єленського, А.М. Колодного, Л.Г. Конотоп, В.І. Лубського, Б.О. Лобовика, Л.О. Филипович, Є.А. Харьковщенка та інших.

Одним з маркерів сучасної політичної ситуації виступає перетин смислових сфер релігії та політики. Релігія все частіше виходить на перший план суспільно-політичних дискусій, набуваючи політичної забарвленості, тоді як політична сфера означується за допомогою релігійних ілюстрацій. У сучасному філософському дискурсі та політичній науці особливу увагу дослідників привертають такі питання, як генезис політичного в релігії (Ж. Баланда, А.І. Бардаков); політизація релігії (Г. Алмонд, Х. Арендт, М. Олбрайт, С. Пейруз, В. Страда, Ю. Габермас, С. Хантінгтон); участь релігії в політичному процесі (І.А. Гобозов, С. Ейзенштадт); природа взаємодії політичного процесу і релігії (Ж. Бодрійяр, Р. Рорті, Дж. Роулз, К. Д. Уолд, Ю. Габермас); релігія і сучасний демократичний процес (Дж. Стаут), іслам і сучасна демократія (Ф. Закарія, М. Ларуель, Р.М. Му- хаметшин); релігійна експансія у світі політики (Р. Бартлетт, Л. М. Гумільов, О. Шпенглер, А. Тойнбі); форми релігійного простору (І.А. Арзуманов, П. Бурдьє, Ж. Кепел, М. Шебелі); вплив глобалізації на процес політиза- ції релігії (У. Бек, С.В. Погорельска, А. Турен, Е. Тодд, А. Турен, С. Хантінгтон).

Існують різні точки зору щодо проблеми взаємодії релігії та політики. Так, Дж. Стаут вважає, що громадяни мають право на вільне вираження релігійних переконань у політичних дискусіях, оскільки саме тут правителі та представники еліт найбільше схильні до застосування обмежень [12, с. 95]. Тому релігія має право брати участь у сучасному демократичному політичному процесі, а її аргументи повинні сприйматися політиками. Іншої точки зору дотримується Р. Рорті, який вважає, що релігія відноситься до приватного життя людини, а політика - до публічної сфери, в силу чого ці дві різні сфери життя людини не повинні змішуватися [14]. Компромісну позицію з цього питання займає Ю. Хабермас, який вважає, що у відкритому - "мульти- культурному Світ-Товаристві" - співіснування політики та релігії є можливим [13, с. 17].

Останніми роками у вітчизняній науці з'явилися ґрунтовні публікації, що аналізують окремі аспекти означеної проблематики [4; 9]. Роль релігії як чинника політичного життя суспільства є дослідженою у низці дисертаційних робіт (Н.В. Іщук, Т.В. Євдокимова, С.Р. Продивус та інших). Як вважає О.М. Дрінова: "Природа взаємозв'язку між політичними і релігійними процесами розкривається наступним чином: 1) влада потребує легітимізації з боку релігії; 2) участь релігії в політичному процесі супроводжується трансформацією її духовно-морального потенціалу, що виражається у мінливому характері морально-етичних норм; 3) держава може вести "священну війну", як релігійну війну за віру; 4) політичне суперництво та фактор зовнішньої загрози побічно підривають систему державної влади, що і створює прецедент - сприятливі умови для появи хари- зматичних релігійних лідерів" [3, с. 78]. Політики все частіше звертаються до релігії як до джерела національних ідей, можливого інструменту здолання протистояння й моральних, демографічних, терористичних та інших загроз, як до ідентифікаційного параметру національної спільноти. Сучасна епоха характеризується зміщенням конфронтації між секулярною парадигмою та релігією в бік постсекулярності.

Вивченню феномену взаємодії релігії та політики присвячено значну кількість праць методологічного характеру. На думку Л.Г. Конотоп, існують чотири дискретні, але взаємопов'язані аспекти, на яких ґрунтується методологія дослідження релігії. По-перше, йдеться про доктринальний аналіз, тобто розуміння Божественного розкривається завдяки мові та поняттям. Така точка зору передбачає, перш за все, дослідження текстів та історичних фактів. По-друге, соціальний аналіз, який зосереджує увагу на релігійній, культурній та міжособистісній взаємодії. Методи соціального аналізу є зорієнтованими, головним чином, на соціум, - на обряди, ритуали, соціологічні та міжособистісні поведінкові моделі. По-третє, важливим є методологічний плюралізм у дослідженні релігії. Йдеться про аналіз суб'єктивного досвіду, релігійних або містичних станів. По-четверте, методологія дослідження релігії передбачає використання цілої низки методів для її аналізу у взаємопов'язаності з культурологічними, соціологічними, політичними та іншими процесами [5, с. 14-15].

Щодо предмету нашого дослідження - інтеграції політико-релігійного простору як цілісної системи та методології їх аналізу - існують роботи, більшість з яких досі не була доступною україномовній аудиторії [7; 11]. Історію ж становлення і розвитку структурно-функціональної методології яскраво представлено у працях з теорії та історії соціології Р. Дарендорфа [2].

Аналіз літератури відповідної тематики показав, що проблеми політико-релігійного простору як цілісної системи є малодослідженими. Недостатньо використано інтегративний підхід, особливо щодо умов соціально нестабільних держав та невизначеності у глобалізованому світі. На нашу думку, потреба розглянути означені аспекти проблеми, спираючись на філософську методологію та критично осмислюючи традицію вивчення взаємин релігії та політики, є назрілою. Предметом дослідження постає взаємодія релігії й політики, розглянута з точки зору підстав, сутності, принципів формування та функціонування спільного політико-релігійного простору.

Методологія філософсько-політологічного підходу зосереджується на аналізі того простору, в якому стають можливими взаємовідносини політики та релігії, на їх соціокультурних вимірах та системах цінностей. Структурно-функціональний підхід дозволяє розглянути проблему під кутом функціонування та взаємодії окремих політичних і релігійних структур, визначити провідні тенденції у їх взаємовідносинах в період радикальних трансформацій суспільства. Системний підхід дає можливість розглянути проблему взаємовідносин політики та релігії у невід'ємності ґенези - функції, процесу - структури, у єдиному політико-релігійному просторі, який органічно поєднує соціальні, політичні та культурні зв'язки суб'єктів політичної і релігійної діяльності. При цьому, поширеність словосполучень "системний аналіз" та "системний підхід" може вводити в оману. Основною ознакою системного підходу є не перерахування безлічі сполучених з темою дослідження наукових напрямів, а виділення базового системного елемента, або, у трактуванні В. Лефевра, конфігуратора [6]. Себто - системного методологічного засобу, який є реальним структурним компонентом об'єкту дослідження та виражає різні типи зв'язків, специфічні для структури об'єкта, що досліджується. Результатом даного аналізу має стати інструментарій для аналітичного моделювання політико-релігійного простору.

В межах некласичної моделі дослідження, виходячи з методологічних розробок М. Вебера, Г. Ріккерта, Е. Гуссерля, було створено методологічний конструкт наукового дослідження релігії та політичного процесу. Методологія дослідження ґрунтується на філософській постнеокласичній метапарадигмі, яка синтезує низку принципів і установок класичної та некласичної науки. З цих позицій політико-релігійний простір трактується як продукт чотирьох середовищ - культурного, соціального, політичного та релігійного, такий, що виконує власну роль у забезпеченні рівноваги і внутрішнього гомеостазу системи суспільних відносин. Політико-релігійний простір дає можливість адаптуватися до соціального та політичного середовищ, інтегруватися, тобто об'єднатися з різними суб'єктами політичного процесу та релігійними об'єднаннями на основі задоволення спільних потреб, відтворювати вже знайдені соціальні структури, вирішувати конфлікти, що виникають на соціальному, релігійному та політичному ґрунті. З позиції культурного та релігійного середовищ політико-релігійний простір виступає як сховище та місце продукування складної системи символів і норм. Тож, політико-релігійний простір як цілісна система з власною нормативністю та символічністю, виступає найважливішим регулятором суспільства. Таким чином, аналіз політико-релігійного простору ґрунтується на його чотирьох базових функціях: адаптації, інтеграції, ціледосягнення, соціокультурного та політико-релігійного відтворення зовнішніх та внутрішніх зв'язків системи суспільних відносин.

Чи є релігійно-політичний простір єдиним цілим? Чи проявляється ця єдність скупченням, набором елементів і властивостей релігії та політики в одному місці, соціальному просторі? У даному випадку комунікація релігії і політики має модус "взаємовідношення" між цілим і частиною. Іншими словами - це єдине ціле, в основу якого покладено принцип інтеграції, а в основі комунікації між релігією і політикою реалізований модус "взаємодія" між цілим і цілим. На нашу думку, модель релігійно-політичних відносин не виключає як ідею автономії релігії та політики, так і можливість їх взаємодії або взаємного поглинання. Відхилення від зазначеної моделі (постулювання автономії, або взаємопоглинання) з необхідністю тягнуть перехід релігійно-політичної комунікації з модусу взаємовідношень у модус взаємодії.

У пошуку відповідей на ці питання ми вважаємо за необхідне звернутися до теорії зміни соціокультурних типів у динаміці суспільства П.Сорокіна. Соціолог зазначав, що в об'єктивному сенсі ним досліджуються "природа і зміни, тобто динаміка інтегрованої культури: її типів, процесів, тенденцій, флуктуацій, ритмів і темпів" [11, с. 13]. Що стосується методу дослідження, то П.Сорокін пояснює: "він об'єднує те, що я називаю методом логіко-смисловим, і метод причинно-функціональний. Це дає простір для логічної думки - узагальнюючої та аналітичної - і разом з тим перевіряє відповідними емпіричними фактами правильність її індуктивних висновків" [11, с. 14]. Нас, в першу чергу, цікавить питання форм і проблем культурної інтеграції, методів їх вивчення. Для цілей нашого дослідження евристичне значення має класифікація основних форм інтеграції елементів культури, запропонована П. Сорокіним. "Усі багатоманітні взаємовідношення різних елементів політико-релігійного простору можуть бути зведеними до основних типів: 1) просторове чи механічне сусідство (від нестійкого чи випадкового поєднання двох або більше елементів до механічного зчеплення елементів у межах однієї структурної єдності); 2) асоціація під впливом зовнішнього фактору; 3) причинна чи функціональна інтеграція; 4) внутрішня чи логіко-змістова єдність" [11, с. 21].

Саме у такій послідовності ми здійснимо вивчення релігійно-політичних синтезів, складові частини яких пов'язані причинно або функціонально, з використанням причинно-функціонального і логіко-змістовного методів. Їх аналіз (тут ми його опускаємо) приводить до наступного.

Просторове чи механічне сусідство (зосередження). Йдеться про будь-яку концентрацію індивідів, суб'єктів політики, конфесій, церков, релігійних рухів і вчень, що взаємодіють один з одним, або впливають один на одного своєю поведінкою, яка на певному відтинку соціального чи фізичного простору має за об'єднувальну основу лише просторове сусідство. Елементи мають значну автономність один стосовно одного та стосовно самої системи. Зв'язки між елементами, носіями певних якостей політики та релігії, є зовнішніми, несуттєвими, переважно випадковими, а якість такого політико-релігійного простору практично дорівнює сумі якостей (або властивостей) її складових, узятих окремо.

І все ж такі утворення не є цілком безсистемними, хоча їх системність є мало проявленою. Між елементами політико-релігійного простору існують зв'язки, взаємодії, що дозволяють політичним та релігійним утворенням протягом певного часу протистояти зовнішнім впливам в якості відносно самостійних сукупностей. Тут існують інтегративні властивості, які не є простою сумою вихідних властивостей, інакше кажучи, існує певна заданість (програма), що є вираженою переважно в структурі. Своєрідність елементів такого утворення дозволяє виключати значну їх частину чи, навпаки, додавати до тих, що є, нові компоненти без сутнісної зміни загальної якості системи. А той факт, що кількісні зміни мають тут межу, тобто міру наявного буття, дає право вести мову про взаємозалежність політичності та релігійності такої системи, наприклад, у групі людей на площі.

Отже, є можливим вивчення навіть несталого типу політико-релігійного простору, виявлення кількісних змін, що призводять до нової якості стану такого простору. Проте вивчення будь-яких суто просторових і механічних накопичень не може дати нічого, окрім простого описового каталогу складових частин. Оскільки вони не є пов'язаними за принципом причинності, до них не може бути застосоване причинне чи функціональне узагальнення.

Проміжна асоціація під впливом загального зовнішнього чинника. Об'єднання елементів політико-релігійного простору виявляється найтіснішими, коли вони є суміжними у просторі та пов'язаними один з одним об'єднувальним загальним чинником, зовнішнім щодо них. Таке об'єднання не має функціонального чи логічного зв'язку. Зовнішні умови сприяють породженню певного наслідку, але самі собою не є його причиною. Умови - це "сукупність багатоманітних факторів, від наявності яких залежить виникнення, існування і зникнення речей, без яких вони самі собою не продукуються" [8, с. 13]. Так, люди, які проживають в одному районі, не є пов'язаними ані логічно, ані функціонально. Проте усі вони пов'язані загальними умовами регіону та, завдяки цьому чиннику, кожен елемент є опосередковано пов'язаним з іншими. У підсумку маємо сполучення різнорідних елементів політики та релігії, пов'язаних не лише просторово, але й причиново.

Вивчення ролі зовнішніх умов у виникненні та розвитку великих духовних систем, розвитку наслідків привело останніми десятиріччями до того, що таким умовам став надаватися статус причинного, точніше, одного з причинних факторів. Те, що називалося "причиною", тепер дедалі частіше іменується "специфікованою причиною", а умови - "кондиціональною причиною". Введено поняття повної причини. Так, П.В. Алексєєв і О.В. Панін зазначають: "Повна причина - це сукупність усіх обставин, факторів, за яких даний наслідок настає з необхідністю. Склад повної причини: специфікована причина, кондиціональні причини, реалізаторна (пускова) причина" [1, с. 419].

Зміна у просторових сукупностях майже завжди є випадковою. Вона являє собою результат впливу різних зовнішніх чинників. Аналогічною є ситуація і з політико-релігійними сукупностями. Зовнішні фактори можуть додати до них кілька елементів або вилучити якісь з них, або суто механічно змінити їхню структуру. Власне ці сукупності, незважаючи на зміни, залишаються пасивними щодо політико-релігійного простору.

Причинна чи функціональна єдність. Такою єдністю є комбінації елементів політико-релігійного простору як носіїв якісних властивостей політики та релігії, завдяки яким вони утворюють єдине причинне (або функціональне) ціле. Даний підхід вимагає докладнішого пояснення.

Не знімаючи питання про те, який принцип виступає інтеграційним у політико-релігійному просторі, необхідно зосередити увагу на наступному: яким чином і через які причини індивіди поділяють типові для певного типу політичної свідомості та духовності погляди? Щоб зрозуміти дану схему, прокоментуємо розуміння понять "структура" та "функція".

Об'єкт певного ступеню складності розглядається як структура. Соціальні феномени інтерпретуються як похідні дій індивідів та груп. Сюди включається загальна організація елементів, їх просторове розташування, зв'язки між етапами розвитку тощо. Неоднаковими є за своєю значимістю для політико-релігійного простору зв'язки елементів: одні - несуттєві, інші суттєві, закономірні. Структура насамперед - це закономірні зв'язки елементів. Серед закономірних найбільш значущими є інтегруючі зв'язки.

Відношення спричинення має динамічний характер. Цей бік впливу відіграє важливу роль у розумінні причинних відносин, що існують у складному політико-релігійному просторі, та виражається поняттям "інформаційна причинність". Інформаційний аспект причинності має фундаментальне значення для пояснення політико-релігійного простору як цілісної системи. Тією мірою, якою у суспільстві діють люди, наділені свідомістю, яка складається, зокрема, з сукупності інформаційних процесів, аналіз інформаційних зв'язків дозволяє пояснити і цілеспрямований характер людської діяльності, а також такий вид детермінації, як функціональний зв'язок. "Загальна сума взаємопов'язаних і взаємозалежних функцій, від яких залежить даний процес, утворює його структуру. Тут корисно згадати про те, що сам собою термін "функція" не передбачає певних оціночних, ціннісних моментів. Акт виконання функції далеко не завжди є бажаним, як і процес, що вимагає здійснення функцій. Таке формулювання соціальних процесів автоматично тягне три висновки: а) певні дії є необхідними для існування структури; б) окремі дії, які не є обов'язковими для цього, але не суперечать структурі - є сумісними з нею; в) деякі дії є несумісними з існуванням даної структури та прагнуть зруйнувати її" - робить висновок К. Манхейм [7, с. 16-17].

Філософський детермінізм не виключає існування непричинних видів обумовленості. Непричинні відносини між явищами визначаються як такі, в яких простежуються взаємні зв'язки та обумовленості, але є відсутніми генетичне відтворення та часова асиметрія. Характерним прикладом непричинного відношення є функціональний зв'язок між окремими елементами політико-релігійного простору. Сторони функціонального відношення в політико-релігійному просторі співіснують в часі, а не виникають одна після одної. Вивчення та опис зв'язків, що об'єктивно існують між елементами політико-релігійного простору, становлять принциповий інтерес для даного дослідження.

У будь-якому політико-релігійному просторі як цілісній системі, що являє собою сукупність складників, є сполучення, що утворюють певну функціональну цілісність. Ступінь функціональної єдності чи функціональної взаємозалежності не скрізь є однаковою. Існує чимало теорій, що намагаються описати та витлумачити політику та релігію взагалі як функціональну єдність. Проте сферу використання таких теорій слід обмежувати. Не всі, а лише деякі елементи політико-релігійного простору є взаємно пов'язаними як причина та наслідок. Є ще й просторові та зовнішні сполуки, в яких причинно-наслідковий зв'язок виявити неможливо. Зокрема, існує "логічно-смислова" єдність, що відрізняється від причинно-функціональної.

Логіко-змістова інтеграція. Вищий ступінь інтеграції належить політико-релігійним просторам, елементи яких вже не сприймаються фрагментарно, а всі частини утворюють логіко-змістову цілісність.

Особливим видом детермінації є цільова, телеономна детермінація. В сучасну філософську літературу входить нове поняття - "телеономія". Воно означає закономірний зв'язок процесів, які визначаються початковою програмою і поведінкою систем з відповідним чином організованим зворотним зв'язком. У суспільстві розглядаються як доцільні дії суб'єктів та технічних пристроїв. Але якщо діяльність техніки є цілевиконавчою, то діяльність людини - цілепокладаючою. О.К. Румянцев так означив цю точку зору: "Особливе місце людини у світі обумовлюється тим, що вона виступає і учасником взаємодії зі світом, і опосередкованою ланкою, що утримує порядок цієї взаємодії. Представленість людини самій собі є відбитою в її відкритості світові, здатності в трансцензусі цілепокладання адресувати світові свій суб'єктивний порядок" [10, с. 9]. У суспільстві ціль є вихідним пунктом діяльності людини, мета стає однією з причин створення тих чи інших продуктів діяльності: матеріальних і духовних. Сама ця мета має передумовою матеріальний світ і його закони.

Підґрунтям логіко-змістової інтеграції елементів політико-релігійного простору, тобто цільової детермінації, як і детермінації функціональної, є врешті-решт причинно-наслідковий зв'язок. Роль мети у таких системах є надзвичайно глибокою, набагато глибшою, ніж за звичайного функціонального об'єднання. Цей зв'язок насправді є схожим на той, що існує між логічними посиланнями.

Інакше складається ситуація з логіко-змістовим зв'язком інтеграції політичного та релігійного просторів в єдину систему. Теоретично (навіть фактично) цей вид зв'язку може бути виявленим навіть у тих випадках, коли взаємодія елементів спостерігається з різною періодичністю і в найрізноманітніших місцях. Це свідчить про те, що причинні та логіко-змістові зв'язки інтеграції політико-релігійного простору управляються зовсім іншими принципами. Насправді логіко-змістові зв'язки між елементами інтегрованих політичного та релігійного просторів в єдину систему зазвичай супроводжуються й їх причинною зв'язаністю. Проте не весь причинний ланцюг обов'язково супроводжується логіко-змістовим зв'язком. Це, зокрема, пояснює одночасне існування різних типів політик та релігій в конкретному політико-релігійному просторі, інколи несумісних, таких, що не мають спільних властивостей чи навіть є наділеними суперечливими властивостями.

Логіко-змістові єдності можна виявити лише в тій сфері, що включає в себе людську думку та уяву. Специфіка логіко-змістової інтеграції може виступати параметром визначеності політико-релігійного простору, критерієм спрямованості його змін, тобто розвитку.

На визнанні субстанційного характеру причинності ґрунтується стара філософська максима: "ніщо не може виникнути з нічого чи перетворитися в ніщо". Також відрізняються один від одного за ступенем використання і логіко-змістові принципи інтеграції. У цьому розумінні ми можемо вести мову про широку градацію логіко-змістових формул - від дуже обмежених до дуже загальних.

Крім розглянутих видів інтеграції складових елементів політико-релігійного простору існують ще й інші, та всі вони так чи інакше ґрунтуються на причинній детермінації. Певної цілісної класифікації типів інтеграції елементів політико-релігійного простору, видів відносин детермінації чи об'єктивної обумовленості у вітчизняній літературі поки що не створено, та сподіваємося, що праця багатьох філософів, які досліджують проблеми інтеграції непричинних типів детермінації поряд з причинними, є цілком виправданою і принесе свої здобутки.

Наполягаючи на вирішальній ролі причинної детермінації політико-релігійного простору як цілісної системи, більше того, стверджуючи, що саме причинна детермінація є підґрунтям формування усіх типів непричин- ної інтеграції цих систем, ми наголошуємо на самостійному значенні непричинної детермінації. Наприклад, перш ніж виникає функціональна єдність політико-релігійного простору, він повинен бути породженим, викликаним до життя. Аналогічним чином і просторова єдність, котра існує об'єктивно в статичному стані політики та релігії, отримує реальне підґрунтя лише після того, як ця єдність спричинена чи, принаймні, може бути породжена в принципі. Це не означає, що ми можемо вичерпати сутність явища тільки через пізнання його внутрішніх і зовнішніх генетичних причинних зв'язків. Зв'язки, що існують, та відносини будь-якого політико-релігійного простору є значно багатшими. І пізнання причинної компоненти сутності політико-релігійного простору може та повинно бути доповнене структурно-функціональним аналізом.

Причинно-функціональний та логіко-змістовий способи інтеграції політико-релігійного простору виступають засобом, за допомогою якого ці багатоманітні системи можуть бути реально дослідженими.

З усього вищесказаного можна резюмувати: 1. Існує принаймні чотири типи інтеграції політико-релігійного простору як цілісної системи: просторова, зовнішня, функціональна та логічна. Теоретично всі духовні інтеграції (цілісності) можуть бути впорядковані за ранжиром. 2. Характер змін таких інтегрованих політичного та релігійного просторів відрізняється залежно від принципу (методу) інтеграції. Точніше сказати, від переважання того чи іншого принципу, тому що в інтегрованих складних системах вони можуть бути присутні всі, але переважатиме певний з них. 3. Будь-якій функціональній чи логічній системі як цілісності в процесі свого функціонування і розвитку є притаманними певні автономія та саморегуляція, певний ступінь незалежності від зовнішніх умов. Це означає, що функціонування політики та релігії в соціумі є пов'язаним із можливістю вибору, може бути відповіддю на нескінченну множину факторів та викликів, що впливатимуть на нього ззовні. Тобто, автономія релігійно-політичної системи певною мірою визначається зовнішніми обставинами, але більше самою її природою, відносинами між її елементами. Окрім зв'язків координації у структурі таких систем значну роль відіграють зв'язки субординації. Структура виявляється пов'язаною з певною програмою, в суспільстві - зі свідомо поставленою метою. 4. Політико-релігійний простір - це інтегрована система, яка має власну логіку функціонування та змін, свою власну долю. Водночас наголос у процесі аналізу лише на одному з елементів при поясненні змін такої системи є методологічною помилкою. 5. У певний момент існування політико-релігійного простору відбувається його трансформація та внутрішні зміни. Причини та природа змін можуть мати багаторівневий, комплексний характер. Зрозуміло одне - істинну природу змін у такій системі неможливо розкрити, аналізуючи лише один фактор трансформації інтегрованої цілісності. Тим більше, якщо цей фактор є зовнішнім чи випадковим.

Розгляд взаємодії політики та релігії як єдиної, цілісної, інтегрованої системи політико-релігійного простору висвітлює нові перспективи подальших наукових розвідок. Це, зокрема, стосується пошуків основного принципу (підґрунтя) логіко-змістовної взаємодії політики та релігії, надає сенсу кожному компонентові досліджуваної системи: тим самим з хаосу розрізнених фрагментів може бути вибудована цільність політико- релігійного простору. Якщо в сукупності елементів вказаного простору як системи таке підґрунтя існує, а логі- ко-змістовий зв'язок, що об'єднує елементи, знайдено правильно, його виокремлення набуває важливого теоретичного та практичного значення. Висунуте нами положення про інтегруючий логіко-змістовий фактор політико-релігійного простору вимагає подальшого дослідження всієї різноманітності предметного поля системи, а також розкриття структури (логіки), змісту самого феномену взаємодії політики та релігії.

взаємодія релігія політика

Список використаних джерел

1. Алексеев П. В. Философия / П.В. Алексеев, А.В. Панин. - М.: Проспект, 1998. - 568 с.

2. Дарендорф Р. Тропы из утопии / Р. Дарендорф. - М.: Праксис, 2002. - 536 с.

3. Дринова Е. М. Конфессиональная геополитика: политические процессы в религии: монография / Е. М. Дринова. - Волгоград: Изд-во Волг. гос. ун-та, 2010. - 338 с.

4. Здіорук С. І. Суспільно-релігійні відносини: виклики Україні ХХІ століття: Монографія / С.І. Здіорук. - К.: Знання України, 2005. - 552 с.

5. Конотоп Л.Г. Методологія дослідження релігійного досвіду в сучасній філософії Заходу / Л. Г. Конотоп // "Софія" Гуманітарно релігієз- навчий вісник. - 2014. - № 1. - С. 12-15.

6. Лефевр В. А. Конфликтующие структуры / В. А. Лефевр. - М.: Изд-во "Советское радио", 1973. - 158 с.

7. Манхейм К. Избранное: Социология культуры / К. Манхейм. - СПб.: Университетская книга, 2000. - 501 с.

8. Парник М.А. Концепция детерминизма в диалектическом материализме / М.А. Парник. // Современный детерминизм и наука. - Т. 1. - Новосибирск: Наука, 1975. - С. 11-32.

9. Релігія і політика в сучасній Україні ("Кесареве - кесарю, а Боже - Богу"): наукове видання / І. Ф. Курас [та ін.]; за ред. І. Ф. Кураса; Ін-т політ. і етнонац. досліджень НАН України. - К.: [б. в.], 2000. - 272 с.

10. Румянцев О.К. Диалектическая телеология. - М.: Российский институт культурологи, 1998. - С. 9.

11. Сорокин П. А. Социальная и культурная динамика / П. А. Сорокин. - СПб.: РХГИ, 2000. - 1056 с.

12. Стаут Дж. Демократия и традиция / Дж. Стаут. - М.: Издательский дом "Территория будущего", 2009. - 465 с.

13. Хабермас Ю. Религия, право и политика. Политическая справедливость в мультикультурном Мир-Обществе / Ю. Хабермас // Полис. - 2010. - 2. - С. 17.

14. Rorty R. Religion as a Conversation - stopper. Philosophy and Sosial Hope. - London: Penguin Books, 1999.

Размещено на Allbest.ru