Перехід до демократії в Словаччині: концептуальні аспекти аналізу

Размещено на http://www.allbest.ru/

Стаття з теми:

Перехід до демократії в Словаччині: концептуальні аспекти аналізу

Ключкович А.Ю., кандидат політичних наук, доцент, доцент кафедри політології і державного управління, Ужгородський національний університет (Ужгород, Україна),

В статті проаналізовано концептуальні підходи до аналізу окремих проблем, структурних і динамічних аспектів переходу до демократії в Словаччині. Складність і нелінійність демократичного транзиту в Словаччині підкреслюють доцільність інтегративної схеми вивчення суспільно-політичних трансформацій. Проаналізовано теоретико-методологічний потенціал транзитологічної призми та альтернативних підходів до вивчення суспільно-політичних трансформацій у Словаччині. В словацькому контексті апліковано інструментарій теоретичних моделей З. Бжезинського, К. фон Бейме, А. Круассана, В. Меркеля, С. Левіцкі, Л. Вея, Х. Лінца, Дж. Прідхема, А. Степана. В контексті сучасних тенденцій розвитку країн Центрально-Східної Європи підкреслено важливість з'ясування ступеню реалізації «потенціалу консолідованої демократії», що актуалізує подальшу розробку адекватних пояснюючих схем.

Ключові слова: Словацька Республіка, перехід до демократії, гібридний політичний режим, консолідація демократії, транзитологія.

The article deals with the conceptual approaches to the analysis of the particular problems, structural and dynamic aspects of the transition to democracy in Slovakia. The complexity and nonlinearity of democratic transit in Slovakia underline the advisability of applying an integrative scheme for studying socio-political transformations. The theoretical and methodological potential of the tran- sitological prism and alternative approaches to the study of sociopolitical transformations in Slovakia are analyzed. In the Slovak political context, theoretical models of Z. Brzezinski, K. von Beyme, W. Merkel, S. Levitsky, L. Wey, J. Linz, A. Stepan, G. Pridham, A. Croissant are adapted. In the context of the current tendencies of socio-political development of the countries of Central and Eastern Europe, the importance of clarifying the degree of realization of the «potential of consolidated democracy» is emphasized, which actualizes the further elaboration of adequate explanatory schemes.

Keywords: Slovak Republic, transition to democracy, hybrid political regime, consolidated democracy, transitology.

Масштабні суспільно-політичні зміни, які розпочалися наприкінці 1980-х рр. в країнах Центрально-Східної Європи, засвідчили багатоваріантність моделей посткомуністичного розвитку. Словацький перехід до демократії позиціюється як доволі специфічний випадок в контексті досвіду трансформації політичних систем у регіоні ЦСЄ, який потребує уточнення та актуалізації теоретичної призми аналізу. Метою статті є аналіз окремих концептуальних підходів до аналізу проблем, структурних і динамічних аспектів переходу до демократії в Словаччині.

В процесі аналізу посткомуністичних перетворень транзитологія постала перед певними труднощами в поясненні змін відповідно до розроблених методологічних схем та аналітичних моделей. Адже первинна транзитологічна парадигма була розроблена на основі аналізу досвіду демократичних переходів у країнах Південної Європи, Латинської Америки та Східної Азії. У процесі вдосконалення методологічної призми транзитології дослідники почали більше уваги приділяти стартовим умовам і траєкторії переходу, його структурному контексту, тенденціям посткомуністичного розвитку та усталенню недемократичних режимів у регіоні ЦСЄ. Попри виправдану критику й методологічні обмеження, застосування транзитологічного інструментарію дозволяє пояснити чимало важливих аспектів трансформації посткомуністичних суспільств, зокрема і словацького.

Одна з ключових методологічних проблем, яка окреслилася в контексті кризи «класичної» транзитології, - це проблема послідовності етапів транзиту в посткомуністичних країнах. Траєкторія і динаміка посткомуністичних трансформацій важко піддавалася поясненню з позицій розроблених періодизацій переходів. Багато посткомуністичних країн не дотрималися модельованої послідовності етапів та обов'язковості процедур перетворень, або ж обирали альтернативні траєкторії транзиту (з відхиленнями або недемократичним результатом), що свідчило про теоретичну неадекватність пояснювальних схем. Усталена в «класичній» транзитології модель трьох послідовних стадій переходу до демократії (лібералізація, демократизація, консолідація) по-різному спрацьовувала в конкретних варіантах посткомуністичних трансформацій, інколи демонструючи непослідовну, нелінійну траєкторію або ж не досягаючи стадії консолідації демократії. У словацькому випадку складність застосування «класичної» схеми «лібералізація - демократизація - консолідація» обумовлена порушенням послідовності переходу через нерозмежованість (паралельність) фаз лібералізації та демократизації, а також нетривале функціонування гібридного політичного режиму, що спричинило нелінійність траєкторії транзиту.

Досвід посткомуністичних трансформацій продемонстрував різні темпи та траєкторії транзитів, які часто завершувались не консолідацією демократії, а становленням недемократичного режиму чи тривалим «зависанням» у перехідному стані. Телеологічність переходу до демократії не підтверджувалася реаліями посткомуністичних трансформацій, що покликало до життя моделі без визначення «кінцевої мети» при зміні політичного режиму. Відмова від телеологічності в розумінні переходу до демократії в посткомуністичному контексті позначилася й на категоріальному рівні. В транзитологічних студіях більш адаптивними та вживаними стали менш зобов'язуючі терміни: «демократичний транзит», «трансформація», «демократизація», - які відображають процесуальні аспекти змін політичного режиму, поліваріантність результатів і необов'язково передбачають встановлення консолідованої демократії.

У словацькому випадку цілком адаптивним є поняття «перехід до демократії», оскільки країна досягла рівня консолідованої демократії, попри нелінійну траєкторію транзиту. Водночас, як зазначає Д. Лешка, стосовно Словаччини не доцільно застосовувати поняття «перехід до демократії» у «вузькому» розумінні, а саме - як процес зміни комуністичної влади, демонтажу старої системи та легітимізацію нового режиму шляхом демократичних виборів [7, с. 25]. Зважаючи на початкову нестабільність демократичних процедур і зигзагоподібність траєкторії словацького транзиту, більш прийнятним є «широке» розуміння переходу до демократії як тривалого, багаторівневого, нелінійного процесу утвердження нових демократичних інститутів, правил і цінностей, що завершується консолідацією демократії.

Політичний транзит у посткомуністичних країнах підпорядковувався інтегральній логіці трансформації недемократичного режиму в демократію. Водночас посткомуністичні транзити - це багатовимірні процеси, зумовлені складними цілями трансформації в різних площинах. Як підкреслює О. Романюк, посткомуністичні трансформації змістили фокус уваги дослідників демократичних переходів з вивчення проблеми їх горизонтальної структуризації (виокремлення й аналіз етапів) на проблему їх вертикальної структуризації (аналіз складових) [4, с. 42-43]. В політичній науці вирізняють чотири типи демократичних транзитів відповідно до супровідних цілей трансформації: одинарний, подвійний, потрійний і четвертний. На думку Т Кузьо, країни Латинської Америки, Південної Європи, а також Польща, Угорщина та Чехія здійснювали подвійний перехід, решта країн Центрально-Східної Європи - потрійний, а Словаччина, поряд з колишніми Югославією та СРСР, реалізувала четвертний транзит [6, с. 174]. Четвертний транзит включає розбудову політичної демократії, ринкової економіки, національної державності та політичної нації. Виразна національна ідентичність в суспільстві пришвидшує процес перетворень, слабка - уповільнює. Становлення національної державності та політичної нації ускладнюють демократичний перехід, причому консолідація національної ідентичності є тривалою в часі та може вимірюватися поколіннями [6, с. 175].

Посткомуністичні трансформації зосередили увагу дослідників на вертикальній структурі демократичного транзиту, так і динамічних характеристиках режимних змін, які дозволяють виокремлювати етапи чи стадії процесуальних змін. Класичними є стадіальні теорії Д. Растоу, А. Пшеворського, Г О'Доннелла, Ф. Шміттера, З. Бжезинського.

Чехословацький транзит (початкову фазу) часто розглядають у формі «швидкоплинного краху» або «колапсу за угодою». Зокрема, Х. Лінц та А. Степан вважали, що чехословацький комуністичний режим не виявляв готовності до лібералізації та не піддавався змінам внаслідок домовленостей між владою та опозицією, тому його крах був стрімким [9, с. 322-323].

Посткомуністичні реалії засвідчили відносну тривалість переходів до демократії, оскільки навіть найбільш успішні з них варто розглядати в проекції щонайменше десятиліття. Крім того, не всі з колишніх комуністичних країн проходили визначені етапи в однаковому темпі. У даному контексті З. Бжезинський виокремив кілька фаз перетворень: політична трансформація вищих ешелонів влади, лібералізація і початкова стабілізація економіки (1-5 років); інституціоналізація демократії, ухвалення нової конституції та поглиблення економічних реформ (3-10 років); економічне зростання і політична консолідація (супроводжується стабілізацією інститутів), закріплення демократичної політичної культури (5-15 та більше років) [1]. У контексті словацького досвіду загальна логіка та послідовність фаз за З. Бжезинським, витримується, якщо не враховувати нетривалий «відкат» від демократії після проголошення державної самостійності та прискорення політико-інституційних і економічних перетворень наприкінці 1990-х - початку 2000-х рр. Складний соціально-структурний контекст створював труднощі у рівномірному просуванні Словаччини шляхом реформ і утвердженні демократичної культури відповідно до окресленої схеми транзиту.

Посткомуністичні трансформації засвідчили одну з ключових методологічних проблем транзитології, яка полягає у невизначеності процедур і результатів. Демократичні транзити не завжди приводять до консолідованої демократії, часто консолідація може навіть не починатися і суспільство буде тривалий час знаходитися в перехідному стані, а може навіть здійснювати зворотний хід. Високий ступінь непрогнозованості транзиту обумовлює поліваріативність шляхів виходу з цієї невизначеності. В даному контексті перед транзитологією стоїть завдання розширення спектру аналізу альтернатив консолідації демократії. У процесі демократичного переходу може йти формування т.зв. «гібридних» форм політичного режиму, для яких властива комбінація демократичних і авторитарних елементів у різному співвідношенні.

Виходячи з тривимірного концепту демократії (політична участь, політична конкуренція, конституційно-правий устрій), В. Меркель і А. Круассан запропонували шість критерії, на основі яких можна виокремити політичні режими різних типів [3]. До цих параметрів дослідники відносять: 1) легітимацію панування; 2) доступ до панування; 3) монополію на панування; 4) претензії на панування; 5) структуру панування; 6) спосіб здійснення панування. Представлені шість параметрів демократії можуть бути зведені до трьох вимірів: загальне виборче право (критерії 1 і 2); ефективна монополія на панування з боку демократично легітимізованих урядів (критерії 3 і 4); ліберальна правова та конституційна держава (критерії 5 та 6). Як зазначають В. Меркель і А. Круассан: «Якщо один з центральних критеріїв не діє, то не можна говорити про повноцінну конституційно-правову демократію. Вона є дефектною... У залежності від того, який із критеріїв трьох фундаментальних вимірів конституційно-правової демократії є «пошкодженим», визначається тип дефектної демократії» («виключаюча», «анклавна», «неліберальна» дефектна демократія) [3]. Важливою ознакою дефектних демократій є наявність неформальних норм і практик, яких нерідко дотримуються політичні та економічні актори в нових демократіях. Розглядаючи співвідношення формальних і неформальних інститутів у дефектних демократіях, дослідники виділяють три сценарії їх подальшого розвитку: регрес, стабільність і прогрес. Як свого часу передбачали В. Меркель та А. Круассан, саме сценарій прогресу може бути реалізований у Словаччині (після правління В. Мечіара), коли неформальні інститути втрачатимуть свій вплив і «дефектна» демократія трансформується в конституційно-правовудемократію [3].

На формальних і неформальних аспектах гібридного режиму акцентували увагу також С. Левіцкі та Л. А. Вей в концепції «змагального авторитаризму». Як зазначають дослідники, у гібридних режимах «змагального авторитаризму» формальні демократичні інститути розглядаються як головні засоби одержання та здійснення політичної влади, але можновладці так часто порушують демократичні правила, що режим перестає відповідати мінімальним стандартам демократії [8, с. 52]. Попри те, що функціонування демократичних інститутів відзначено серйозними недоліками, і представники авторитарної влади, і опозиціонери змушені з ними рахуватися. Завдяки правовому закріпленню демократичних інститутів у конкурентних авторитарних режимах зберігаються чотири основні «арени змагальності» (електоральна, законодавча, медійна та судова), які опозиційні сили можуть використовувати, щоб протистояти владі та навіть її перемагати [8, с. 54-58].

На виборах, які проводяться регулярно, забезпечуються основні умови політичної конкуренції між владою та опозицією, але посадові особи зловживають владою, вдаються до різноманітних маніпуляцій і залучення адмінресурсу.

Законодавча влада, як правило, є досить слабкою, але іноді саме вона стає місцем зосередження опозиційних сил і критиків режиму.

Попри тиск, підкупи та санкції влади, незалежні засоби масової інформації в конкурентних авторитарних режимах не тільки дозволені, але часто мають значний вплив, відіграючи провідну опозиційну роль.

Важливою ареною змагань є судова влада, яка також піддається тиску влади. Але поєднання формальної незалежності суддів і неповний контроль з боку виконавчої влади відкриває простір для самостійних рішень судів. Як приклад, С. Левіцкі та Л. А. Вей наводять ситуацію з Конституційним судом Словаччини, який у 1994 р. відхилив зазіхання В. Мечіара на депутатські мандати опозиційної партії [8, с. 57]. Отже, «змагальний авторитаризм» не дотягує до повноцінного авторитаризму, але йому бракує і демократичних ознак.

Поєднання демократичних інститутів і авторитарних практик реалізації влади (у формі т.зв. «мечіаризму») в Словаччині у 1994-1998 рр. сформувало емпіричну базу для розгляду цього періоду крізь концептуальну призму гібридного режиму. Аналіз політичної практики функціонування гібридного режиму в Словаччині дозволяє описувати його складові в концептуальних межах «дефектної демократії». Однак за сукупністю ознак («арен змагальності») словацький режим найближче стоїть до типу «змагального авторитаризму», при якому співіснують формальні демократичні інститути та закулісні практики, що широко використовуються для здобуття і здійснення влади. При цьому забезпечення базових умов політичної конкуренції між владою та опозицією дозволило останній перемогти на чергових парламентських виборах і змінити недемократичний режим. Гібридний режим за часів прем'єрства В. Мечіара - це тимчасове та нетривале відхилення Словаччини з еволюційного шляху до консолідованої демократії.

В аспекті термінологічного визначення переходу до демократії важливим уточнювальним поняттям є «консолідована демократія». Стосовно даного поняття слід підкреслити багатоваріантність визначень, в основі яких різні критерії, але об'єднані єдиним розумінням стабільної розвиненої демократії. Х. Лінц і А. Степан структурно визначили консолідовану демократію як утвердження демократії на різних суспільних рівнях (поведінковому, ціннісному, інституційному). Зокрема на інституційному - через усвідомлення політичними акторами необхідності досягнення компромісу, вирішення політичного конфлікту лише відповідно до встановлених демократичних правил, конституцією [9, с. 5-6].

Консолідація демократії як багаторівневий процес характеризується складною взаємопов'язаністю трансформаційних змін на владно-інституційному, громадсько-політичному, політико-культурному рівнях. Консолідована демократія - це не тільки наявність формальних демократичних інститутів. Поряд з показниками стійкості та невідворотності інституційних перетворень, забезпечення конкурентності виборів і стабільності електоральних процедур, важливою є взаємна адаптація політичної системи та соціокультурного середовища. Осмислюючи транзитні процеси у країнах ЦСЄ, німецькі політологи В. Меркель [10, с. 144-170] і К. фон Бейме [5, с. 298-299] запропонували модель аналізу демократичної консолідації, яка включає чотири рівні/фази: 1) конституційна консолідація, що передбачає встановлення демократичного конституційного ладу, закріплення демократичних державно-владних інститутів і правил взаємодії; 2) консолідація партійної системи та системи представництва груп інтересів, які варто розглядати не стільки як обов'язкові критерії консолідованості демократії, скільки як чинники, що цьому сприяють; 3) консолідація діяльності неформальних політичних суб'єктів (мілітаристських, бізнесових, радикальних груп), які інтегровані в демократичну систему і діють в межах встановлених демократичних «правил гри»; 4) консолідація громадянського суспільства, яка тісно пов'язана із закріпленням у суспільстві демократичних цінностей і моделей поведінки, з формуванням громадянської політичної культури. Відносно швидка та успішна «навздогінна» політико-інституційна модернізація в Словаччині сприяла конституційно-правовій консолідації, створила умови для інтегрованості всіх ключових акторів у систему демократії. Водночас, інтенсивність і результативність політико-інституційних перетворень пригальмовували конфліктність, амбівалентність і довготривалість змін на рівні політичної культури словацького суспільства, що позначалося на ступені інституціоналізації демократичних механізмів.

Консолідація демократії - це складний і тривалий процес, результативність якого може змінюватися під впливом ряду чинників. Дж. Прідхем пропонує розглядати проблеми динаміки демократизаційних процесів крізь призму т. зв. «негативної» та «позитивної» консолідації демократії [11, с. 20-21]. Негативна консолідація досягається тоді, коли політичний вплив і кількісний потенціал антисистемних сил стає незначним, а також усуваються серйозні виклики демократії. Вирішальне значення для «позитивної» консолідації мають взаємовідносини між елітним і масовим рівнями суспільства, консенсус щодо демократичних цінностей і поведінки. «Позитивна» консолідація передбачає довгострокові зміни. Завершення консолідації демократії відбувається з досягненням різних умов. Т.зв. «мінімалісти» вважають, що для загальної консолідації достатньо близько десяти років, якщо не менше; тоді як на думку «максималістів», консолідація демократії вимірюється десятиліттями [11, с. 22]. Зрозуміло, що ці часові рамки є умовними та залежать від демократизаційної динаміки, яку демонструють конкретні національні варіації. Але враховуючи глибину й окреслені рівні суспільно-політичних змін, на наш погляд, завершення демократичної консолідації є логічним в розрізі довготривалого періоду. Проходження суспільством стадії «негативної» консолідації знаменує закінчення переходу до демократії, тоді як на стадії «позитивної» консолідації відбувається вдосконалення функціонуючих інститутів і закріплення демократичної культури на різних рівнях політичної системи, що стабілізує режим ліберальної демократії.

З огляду на тривалість, суперечливість консолідаційних процесів на рівні громадянської політичної культури, Словаччина завершила перехід до демократії, досягши тільки стадії т.зв. «негативної» консолідації [2, с. 44]. «Навздогінна» консолідація демократії в Словаччині, яка здійснювалася в ході реформ кінця 1990-х - початку 2000-х рр., після вступу країни в Євросоюз і НАТО перейшла в фазу довготривалих процесів, націлених на підвищення ефективності державно-владних інститутів, розвиток структур громадянського суспільства, утвердження в суспільстві демократичної політичної культури.

Консолідація демократії - це складний і тривалий процес, що передбачає багатоаспектний розвиток і повноцінну реалізацію потенціалу інституту демократії в суспільстві. У світлі актуальних тенденцій розвитку в країнах ЦСЄ (зокрема неліберальних) на передній план висувається проблема якості та функціональності консолідованих демократій. В цьому зв'язку важливе значення має з'ясування ступеню реалізації потенціалу консолідованої демократії, що передбачає аналіз ключових проблем і тенденцій суспільно-політичного розвитку, стабільності та ефективності політичних інститутів, вчасності та адекватності реакції політичної системи на виклики сьогодення, легітимності влади та відповідності державної діяльності соціальним очікуванням. Даний пласт проблем суспільно-політичного розвитку актуалізує подальшу розробку адекватних пояснюючих схем.

Отже, трансформаційні процеси в посткомуністичних країнах ЦСЄ внесли свої корективи в концептуальні основи транзитології. Разом з тим, базові класифікації та варіації моделювання структури та динаміки демократичного транзиту, сформовані в рамках транзитологічної парадигми, представляють безумовний інтерес і евристичну цінність для дослідження політичних трансформацій у Словаччині. Водночас складність і нелінійність транзиту підкреслюють доцільність інтегративної схеми вивчення суспільно-політичних трансформацій у Словаччині із залученням альтернативних підходів до вивчення перетворень та проблем реалізації потенціалу моделі консолідованої демократії.

Список використаних джерел

демократія словаччина транзитологічний призма

1. Бжезінський З., 1995. Стадії посткомуністичних перетворень. Політологія посткомунізму: Політичний аналіз посткомуністичних суспільств. К., 1995.

2. Ключкович А., 2019. Консолідація демократії як завершальна стадія транзиту в Словацькій Республіці. Політикус, Випуск 1, c. 41-45.

3. Меркель В., Круассан А., 2002. Формальные и неформальные институты в дефектных демократиях (І) (ІІ). Политические исследования, №1, 2.

4. Романюк О., 2009. Посткомуністичні трансформації: системний аналіз структурних особливостей. Вісник Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна. Серія: «Питання політології», N° 839, Випуск 14, c. 40-49.

5. Beyme K. V, 1999. Osteuropaforschung nach dem Systemwechsel. Der Paradigmawandel der «Transitologie». Osteuropa, Vol. 49, No. 3, p. 285-304.

6. Cusio T., 2001. Transition in Post-Communist States: Triple or Quadruple? Politics,Vol. 21, No. 3, p. 168-177.

7. Leska D., 2011. Formovanie politickйho systйmu na Slovensku po roku 1989. Bratislava: Infopress, 240 s.

8. Levitsky S., Way L., 2002. The rise of competitive authoritarianism. Journal of Democracy, Vol. 13, No. 2, p. 51-65.

9. Linz J., Stepan A., 1996. Problems of Democratic Transition and Consolidation: Southern Europe, South America, and Post-Communist Europe. Baltimore and London, 479 p.

10. Merkel W., 1999. Systemtransformation. Eine Einfьhrung in die Theorie und Empirie der Transformationsforschung.Opladen: L+B, 572 s.

11. Pridham G., 2000. Dynamics of Democratization: a Comparative Approach. London and New York: Continuum, 330 p.

1. Bzhezinskyi Z., 1995. Stadii postkomunistychnykh peretvoren. Politolohiia postkomunizmu: Politychnyi analiz postkomunistychnykh suspilstv. K., 1995.

12. Klyuchkovych A., 2019. Konsolidatsiia demokratii yak zavershalna stadiia tranzytu v Slovatskii Respublitsi. Politicus, Vyp. 1, s. 41-45.

13. Merkel' V, Kruassan A., 2002. Formal'nye i neformal'nye instituty v defektnyh demokratiyah (I) (II).

14. Politicheskie issledovaniya, № 1, 2.

15. Romaniuk O., 2009. Postkomunistychni transformatsii: systemnyi analiz strukturnykh osoblyvostei.

16. Visnyk Kharkivskoho natsionalnoho universytetu imeni V N.

17. Karazina. Seriia: «Pytannia politolohii», № 839, Vyp. 14, s. 40-49.

18. Beyme K. V, 1999. Osteuropaforschung nach dem Systemwechsel. Der Paradigmawandel der «Transitologie».

19. Osteuropa, Vol. 49, No. 3, p. 285-304.

20. Cusio T., 2001. Transition in Post-Communist States: Triple or Quadruple? Politics,Vol. 21, No. 3, p. 168-177.

21. Leska D., 2011. Formovanie politickeho systemu na Slovensku po roku 1989. Bratislava: Infopress, 240 s.

22. Levitsky S., Way L., 2002. The rise of competitive authoritarianism. Journal of Democracy, Vol. 13, No. 2, p. 51-65.

23. Linz J., Stepan A., 1996. Problems of Democratic Transition and Consolidation: Southern Europe, South America, and Post-Communist Europe. Baltimore and London, 479 p.

24. Merkel W., 1999. Systemtransformation. Eine Einfьhrung in die Theorie und Empirie der Transformationsforschung. Opladen: L+B, 572 s.

25. Pridham G., 2000. Dynamics of Democratization: a Comparative Approach. London and New York: Continuum,330 p.

Размещено на Allbest.ru