Італійський сепаратизм як один із проявів політики регіоналізму та його безпекові виклики для Європи

Размещено на http://www.allbest.ru/

Італійський сепаратизм як один із проявів політики регіоналізму та його безпекові виклики для Європи

Віктор Патійчук,

Ніна Манзій

Узагальнено наслідки процесу регіоналізації для розвитку держави, як унітарного утворення. Досліджено передумови реалізації сучасної італійської політики регіоналізації в умовах її інтеграційного розвитку. Розкрито наслідки фінансово-господарчих диспропорцій у розвитку Італії для стимуляції процесів національної регіоналізації та активізації сепаратистських рухів в її окремих регіонах. Описано основні безпекові загрози, які виникають у процесі впровадження політики регіоналізації у цій країні. Проаналізовано рівень розвитку окремих регіональних автономій країни з позицій безпекової стабільності та чинників посилення сепаратистських тенденцій. Показано роль регіонального сепаратизму як негативного явища, що виникає в результаті впровадження політики національної регіоналізації в Італії та розкрито можливі безпекові загрози для країн європейського політичного простору.

Ключові слова: сепаратизм, регіоналізм, національний регіоналізм, регіональна політика, безпекові виклики, безпекові загрози, стабільність безпеки, Італія.

Итальянский сепаратизм как одно из проявлений политики регионализма и его вызовы безопасности для Европы

Патийчук Виктор, Манзий Нина

Обобщены последствия процесса регионализации для развития государства, как унитарного образования. Исследовано предпосылки реализации современной итальянской политики регионализации в условиях ее интеграционного развития. Расскрыты последствия финансово-хозяйственных диспропорций в развитии Италии для стимуляции процессов национальной регионализации и активизации сепаратистских движений в ее отдельных регионах. Описаны основные угрозы безопасности, которые возникают в процессе внедрения политики регионализации в этой стране. Проанализирован уровень развития отдельных региональных автономий страны с позиций безопасности стабильности и факторов усиления сепаратистских тенденций. Показана роль регионального сепаратизма как негативного явления, возникающего в результате внедрения политики национальной регионализации в Италии и раскрыто возможные угрозы безопасности для стран европейского политического пространства.

Ключевые слова: сепаратизм, регионализм, национальный регионализм, региональная политика, вызовы безопасности, угрозы безопасности, стабильности безопасности, Италия.

Italian Separatism as one of the Manifestations of the Policy of Regionalism and its Security Challenges for Europe

Patiychuk Viktor, Manziy Nina

The consequences of the process of regionalization for the development of the state as a unitary formation are generalized. The prerequisites for the implementation of modern Italian regionalization policy in terms of its integration development are investigated. Consequences of financial and economic imbalances in the development of Italy for stimulation of processes of national regionalization and activation of separatist movements in its separate regions are revealed. The basic security threats that arise in the process of implementation of the regionalization policy in this country are described. The level of development of individual regional autonomies of the country from the point of view of security stability and factors of increasing separatist tendencies is analyzed. The role of regional separatism as a negative phenomenon arising from the implementation of the national regionalization policy in Italy and possible security threats to the countries of the European political space are shown.

Key words: separatism, regionalism, national regionalism, regional policy, security challenges, security threats, security stability, Italy.

італійський сепаратизм політика європа

Постановка наукової проблеми та її значення

Європейський національний регіоналізм в останні десятиріччя проявляється у вигляді певного фінансово-господарчого автономізму, а також посилюються тенденції до федералізації навіть у таких національно стабільних та унітарних державах, як Франція, Італія, Іспанія. Крім того, регіоналізація посилює процеси сепаратизму й бажань окремих територіальних утворень на повне відокремлення від політичного центру країни, що є досить загрозливим явищем із безпекових позицій в Європі. Прикладом може бути Італія, де в останні роки спостерігається тенденція до повного відокремлення й набуття повного суверенітету не тільки з боку Сицилії, Сардинії, Південного Тіролю, а й інших автономних одиниць, які супроводжуються частими референдумами за повне відокремлення (наприклад, Венеція) та сепаратистськими проявами з конкретними діями, а інколи й терористичними актами (до прикладу, діяльність Ліги Півночі та інших право-радикальних регіональних угрупувань, уключаючи сицилійську мафію). Не беручи до уваги того, що представники останніх ніби й налагодили контакт із офіційним Римом, проте їх сепаратистські настрої часто бувають приводом для інших регіонів країни, щоб розпочати рух за повне відокремлення від Італії. Така безпекова ситуація вимагає постійного наукового моніторингу й зумовила потребу в написанні цієї статті.

Основна мета статті полягає в аналізі сучасних безпекових загроз із боку італійського регіоналізму для європейського безпекового простору. Об'єктом дослідження є італійської сепаратизм як один із наслідків сучасної політики регіоналізації в ЄС, а предметом - сепаратистські виклики процесів регіоналізації в Італії та їх вилив на безпекову стабільність у Європі.

Аналіз досліджень із цієї проблеми

Питанню проблематики регіоналізму в Європі присвячено багато наукових праць, серед яких слід вказати публікації як зарубіжних, так і вітчизняних авторів, наприклад, Д. Джангірова [5], В. Плясова [8] та ін. Проблеми італійського регіоналізму розглядалися в працях Р. Калитчака [6], В. Гоголєвої [4] та ін. Загрози італійського сепаратизму та його значення у внутрішній та зовнішній політиці цієї держави розглядалися частково в публікаціях А. Баранова [1], В. Гоголєвої [4], І. Мінгазутдінова [7] та ін. Влив італійського сепаратизму як результату діяльності політики національного регіоналізму на європейський безпековий простір розкрито, на нашу думку, в науковій літературі недостатньо, що й зумовило потребу в написанні цієї статті.

Виклад основного матеріалу й обґрунтування отриманих результатів дослідження

Процес регіоналізації в Європі зараз проходить у контексті політичної децентралізації. Його активізація була пов'язана з реформуванням політичної системи багатьох європейських держав, щоб покращити фінансово-господарську ситуацію, насамперед, членів ЄС унаслідок системної економічної кризи 2008-2013 рр. Основні управлінські важелі та функції господарчого адміністрування центрами багатьох країн були передані в регіони. Це мало викликати значний реформаційний ефект, проте поряд із позитивними зрушеннями в галузі державного управління активізувалися процеси національної регіоналізації, які стимулюють утворення сильних автономних структур, здатних не тільки протистояти кризовим явищам в економіці, а й бути загрозою для безпеки національної держави та Європи загалом. Адже вони стимулюють сепаратизм і посилення тенденцій за повне відокремлення та власний суверенітет. До таких країн слід віднести й Італію. Політико -економічне реформування останніх десятиріч у цій країні посилили прояви явного та прихованого сепаратизму з боку її окремих регіонів.

Італія в своєму адміністративному складі включає 20 областей, п'ять із яких мають особливий статус (з автономною адміністративною та податковою системами). Ця держава займає сьогодні важливі позиції в економічному та політичному житті Європи та світу (вона займає 8-ме місце у світі та 4-те в ЄС за ВВП, 15-те місце у світі та 4-те в Європі - за золотовалютними резервами) [13].

Ще на початку 1990-х років для італійського суспільно-політичного простору склалася типова картина регіональної домінації промислово-розвинутої Півночі над аграрним відсталим Півднем. Уряд Італії уже неодноразово вживав різноманітних заходів щодо вирівнювання диспропорцій в економічному розвитку Півночі та Півдня країни. Особливо багато з цією метою було зроблено італійським урядом у післявоєнні роки ХХ ст. Так, наприклад, у 1950 р. ним була запроваджена аграрна реформа, яка супроводжувалася роздрібненням сільськогосподарських земель і передачею їх у руки дрібних фермерів Півдня. Тоді також було підтримано законодавчу ініціативу щодо створення «Кас допомоги Півдню», куди повинні були направляти свої відшкодування крупні промислові підприємства Півночі тощо [5]. За часів прем'єрства Сільвіо Берлусконі (виходця з Півдня) було вжито багато заходів щодо стабілізації фінансово-економічної ситуації в країні та вирівнювання прибутковості Півночі та Півдня. Його урядом було створено цілу банківську мережу для південних регіонів, куди могли вкладати свої гроші іноземні вкладники, а також було запропоновано іноземним інвесторам вигідні пакети прибуткового бізнесу в галузі фінансового сектора та сільського господарства тощо. Уряд також намагався розширити торговельно -економічну діяльність Півдня за рахунок створення вільних економічних зон та інших фінансово-реформаційних заходів, уключаючи нову політику італійської регіоналізації. Остання призвела не тільки до утвердження фінансово-господарської автономії окремих територій держави й до зростання диспропорцій між Північчю та Півднем не лише в господарчо-економічному, ай у культурно¬ментальному та соціальному статусі населення й стала підґрунтям для національного регіоналізму. Тому господарчо-економічна домінація Півночі країни над Півднем набула нових ознак і тенденцій із посиленням сепаратизму, що є загрозою для європейської системи безпеки загалом.

Особливо виділяються за рівнем свого промислового та фінансово -економічного розвитку такі регіони Італії, як Ломбардія, П'ємонт, Лігурія, Венето, Емілія-Романья та інші області, які дають значну частку до загальнонаціонального ВВП держави. Тому переважно жителі цих регіонів уважають, що вони є основними годувальниками Італії, а інші території - є дармоїдами, а особливо крайній Південь, Сицилія та Сардинія, де на їхню думку процвітає корупція й діє мафія [9]. Саме у цей час на північних теренах країни з'явилася італійська право -радикальна партія Ліга Півночі («Lega Nord»), яка почала добиватися повного відокремлення від Італії й формування у північних областях Італії самостійної держави Паданія (від італ. «pianura padana» - Паданська рівнина). Представники Ліги Півночі не раз робили ультимативні заяви Риму про своє бажання відокремитись, а також організовували численні референдуми, наприклад у 2014 р. в Венеції. Тому сепаратизм в Італії має досить конструктивний характер. Зараз активісти цієї партії, після численних переговорів із органами центральної влади, вимагають, щоб господарчо -прибуткові північні області Італії мали змогу самостійно використовувати для місцевих потреб 75 % прибутків від фінансово -економічної діяльності північних регіонів країни [3]. Вони категорично не погоджуються із тим, що центральні органи держави перерозподіляють отриманий прибуток для нейтралізації економічної ситуації в інших регіонах країни й таким чином намагаються подолати затяжні наслідки фінансово-економічної кризи для усієї Італії, а також вирішення проблем із чисельною армією нелегалів та безробітних, на що йде левова частка загальнодержавного бюджету.

Якщо для інших країн Європи та світу в цілому головним завжди була економіка країни, то для італійців знаковими атрибутами в їх розвитку є регіональні особливості культури та давнє минуле великих і впливових міст-держав, які домінували у Середземноморському регіоні багато століть. Останні були змушені об'єднатися під спільною загрозою поневолення Османською імперією й боязню втрати свою незалежність та ідентичність під гаслами руху «Рісорджерменто» в єдину могутню державу Апеннінського півострова - Італію [9]. Проте ці історичні спогади та ідентифікація власної етно-регіональної культури на рівні економічних диспропорцій в Італії провокують нову хвилю регіонального сепаратизму. Сепаратистські настрої чітко спостерігаються, наприклад, у Південному Тіролі, який здавна веде жорстку конкуренцію з Римом за право керувати своєю територією. До кінця Першої світової війни цей регіон належав Австро -Угорщині й його населення розмовляло переважно німецькою мовою. За часів правління диктатора Муссоліні тут намагалися силоміць нав'язати італійську мову та культуру, що часто зустрічало опір серед місцевих жителів. Тому після Другої світової війни італійський уряд був змушений надати для Південного Тіролю мовну та культурно-політичну автономію. Сучасні мешканці цього регіону не бажають нести тягар відповідальності за боргові зобов'язання центрального італійського уряду перед зовнішніми кредиторами. Адже відомим фактом є те, що Італія на сьогодні є другою за рейтингом боржників серед країн ЄС, після Греції, а також країною, яка не може самостійно подолати наслідки затяжної економічної кризи 2008-2013 рр. [13]. Тому ця держава бере значні позики не тільки у своїх сусідів зі складу Євросоюзу, але й в інших розвинутих країн, наприклад США, Китаю, заможних країн Перської затоки тощо.

Націоналістичні політичні сили Південного Тіролю не бажають змиритися з такою політичною та фінансово-економічною ситуацією в державі та вимагають надати їм більше прав автономії, а інколи - повної незалежності та суверенітету [7]. В останні роки вони відстояли право на використання значної частки від сукупних прибутків від фінансово-господарської діяльності цього регіону для місцевих потреб і подальшого економічного розвитку власної території, що не до вподоби іншим регіонам країни. Активізується також сепаратистська діяльність у цьому регіоні та чітко прослідковується тенденції щодо повного відокремлення Південного Тіролю, або приєднання цієї області до більш економічно стабільної Австрії.

Існують й інші регіони країни, де спостерігаються сепаратистські тенденції (табл. 1). Наприклад, у регіоні Валле-д'Аоста здавна існує мовна проблема, яка пов'язана з використанням у побуті французької мови. Офіційна двомовність тут була конституційно закріплена ще у 1948 р., коли посилилися тенденції щодо приєднання цього регіону до Франції й жорстко назріло вирішення питання білінгвізму на загальнодержавному рівні. У цьому регіоні функціонують такі праворадикальні політичні угрупування, як Союз «Валле-д'Аоста», «Едельвейс Валле-д”Аоста», «Автономістська федерація», «Організація оновлення Валле -д'Аоста», Ліга Півночі «Валле- д'Аоста» та інші, які виступають за повний суверенітет цього регіону [4].

На території північного регіону Трентіно-Альто-Адідже, який включає в себе автономні провінції Тренто й Больцано, близько 70 % жителів ще до початку 2000 -х розмовляли німецькою мовою, адже більшість місцевого населення є етнічними австрійцями й до Першої світової війни ця територія належала Австро-Угорській імперії. Лише за версальсько-вашингтонськими домовленостями провінції Сен-Жермен, Трентіно й Південний Тіроль відійшли до Італії, тому сепаратистські настрої є характерними для цих територій і сьогодні [1]. Аналогічною є ситуація з регіоном Фріулі-Венеція-Джулія, значна частина якої, що примикає до Трієста, була передана Югославії після Другої світової війни.

Таблиця 1 Області Італії та сепаратистські настрої у них*