Роль політичних партій у формуванні політики національної безпеки України: до постановки проблеми

Размещено на http://www.allbest.ru/

Роль політичних партій у формуванні політики національної безпеки України: до постановки проблеми

The role of political parties in shaping Ukraine's national security policy: to raise the problem

Ткачук Андрій

К.і.н., аташе з питань оборони Посольства України у республіці Австрія

Tkachuk Andriy

Candidate of Historical Sciences, Defense Attachй Embassies of Ukraine in the Republic of Austria

Abstract

This article examines the role of political parties in shaping and implementing the state security policy. The place of the problem of national security in the activities of Ukrainian parties that were represent in parliament was investigated. It was discovered that during the 1990s and 2000s, most of the political forces did not pay much attention to this issue, paying attention to the individual challenges faced by the state. The situation changed after 2000, when the Ukrainian politician gained real leverage of influence on articulation and the implementation of state policy in the field of national security. It is concluded that political parties in Ukraine are a powerful factor in the formation of the national security system. If they have their own political interests, which can often contradict the national one.

Key words: political parties, national security, eurointegration, ideology

Анотація

У даній статті розглянуто роль політичних партій у формуванні та реалізації державної політики безпеки. Досліджено місце проблеми національної безпеки у діяльності українських партій, які були представлені в парламенті. З'ясовано, що впродовж 1990-2000-х рр. більшість з політичних сил не приділяли особливої уваги цьому питанню, звертаючи увагу на окремі виклики, що поставали перед державою. Ситуація змінилася після 2000 р., коли український політикум отримав реальні важелі впливу на артикуляцію та реалізацію державної політики у сфері національної безпеки. Зроблено висновки про те, що політичні партії в Україні виступають потужним чинником формування системи національної безпеки. При вони мають власні політичні інтереси, що нерідко можуть суперечити загальнодержавним.

Ключові слова: політичні партії, національна безпека, євроінтеграція, ідеологія

Розвиток повноцінної демократичної держави неможливий без діяльності політичних партій та рухів, які об'єднують її населення на основі спільних інтересів та переконань. Зважаючи на різноманіття політичних течій в умовах розвиненої демократії та конкурентної політичної боротьби ці сили формують державну політику у всіх сферах суспільного життя. Від політичного «клімату» в державі великою мірою залежить і така важлива галузь як національна безпека, адже партії мають змогу через своє представництво у парламенті визначати державну політику у безпековій сфері не лише на початковому етапі артикуляції національних інтересів, але й на етапі їхньої практичної реалізації. Політичні партії є необхідним елементом механізму здійснення народовладдя, що активізують державний механізм та забезпечують його нормальне функціонування [10, а 13].

Дослідження процесів формування національної безпеки та її залежності від політичних процесів всередині держави без сумніву є актуальним та потребує якісних теоретичних напрацювань. В українській історичній науці наразі є низка наукових праць де порушені окремі аспекти ролі політичних партій у державотворчих процесах. Окреслена проблема є новою для вітчизняної науки, хоча деякі її аспекти вже отримували своє висвітлення у працях С. Пирожкова, В. Горбуліна, І. Бінька, В. Циганова, А. Гальчинського, А. Кудряченка та інших дослідників. Водночас в умовах російської агресії проти України відчувається певний дефіцит системних історичних студій, що розглядають взаємозв'язок між діяльністю політичних партій та політикою держбезпеки. Існуючі наукові студії, дотичні до заявленої теми, поки що не набули системного характеру. Саме тому метою цієї наукової статті є науково-теоретичне осмислення ролі українських політичних партій у формуванні політики національної безпеки України.

Національна безпека по своїй суті є системою засобів, що здійснює свій вплив на суспільні відносини й соціальні процеси та покликана захистити інтереси суспільства і держави. Через представництво у вищому законодавчому органі України - Верховній Раді, українські політичні партії мають змогу моделювати механізми реалізації національних інтересів у сфері безпеки. Це відбувається через ухвалення законів, що охоплюють цілий спектр питань як внутрішньої, так і зовнішньої політики. Водночас, мінімізація різного роду неформальних відносин та закулісних домовленостей сприяє упорядкуванню різних ідеологій та поглядів, що сприяє розвитку держави [9, а 250].

На початку 1990-х рр. відновлена Українська держава запозичила механізм взаємодії органів влади, а також систему політичного контролю над правоохоронними органами країни, що існувала в СРСР. Винятком стала українська армія, яка формуючись в умовах тоталітарної держави була змушена переймати досвід, а головне ідеологію, періоду Української революції 1917-1921 рр., щоб стати виключно новою військовою одиницею суверенної України. Цілком імовірно, що це послужило тому, що правоохоронна та військова системи України не спромоглися на формування власної політичної еліти. Як виняток можна назвати діяльність Спілки офіцерів України [1, с. 22-23], яка існувала на початок 1990-х рр. однак згодом фактично «розчинилась» в інших політичних проектах. Це значною мірою «заспокоїло» політичних лідерів від боязні втручання у політичний процес сило- виків, однак і спровокувало відсутність реальних трансформацій органів безпеки [8, с. 157].

Політичний дискурс навколо питань нацбезпеки впродовж 1990-х рр. був обмежений вузьким колом фахівців з середовища українських парламентарів та визнаних експертів державних наукових інституцій. Готовність українського суспільства до життя у власній суверенній державі засвідчив референдум 1991 р. Однак на практиці очікуваного швидкого покращення соціального становища населення досягти не вдалося. Соціально-економічні кризи в цей період підживлювали існування в Україні єдиної альтернативи існуючому ладу, що обстоювалась «лівими» політичними силами - Комуністичною та Соціалістичною партіями України (КПУ та СПУ). Вона полягала у відновленні економічної та політичної моделі орієнтованої на «поглиблення», а фактично - реставрацію взаємин з Росією через входження до різного роду силових союзів та блоків. Протистояла «лівим» так звана «партія влади», яка по-суті відігравала ключову роль в ухваленні державницьких рішень. Основним центром розробки стратегічних питань, зокрема і в галузі національної безпеки була президентська інституція [7, с. 127]. Попри суттєвий фаховий рівень дискусій з питань політики національної безпеки така ситуація дозволяла політичним силам самоусуватись від розробки рішень державної ваги, обмеживши свою участь виключно в обговоренні на рівні Верховної Ради. Представлені в парламенті політичні сили самоусунулись від обговорення та прийняття стратегічних рішень на всіх стадіях процесу - від вироблення концепцій і стратегій до реалізації та контролю. З високо долею імовірності можна припустити, що сприяла цьому тогочасна президентсько-парламентська форма правління.

Будучи досить різноплановою та багаторівневою системою з власною структурою національна безпека по-суті залежала від низки складових компонентів, що мали різну функціональну спрямованість: гуманітарну/інформаційну, технологічну/екологічну, військово-політичну та соціально-економічну. Слід зауважити, що часто інтереси безпеки на різних рівнях могли входити у суперечність один з одним через те, що в окремих випадках зовнішньополітична безпека могла йти окремо від економічної безпеки держави, а дотримання безпеки в екологічній площині могло становити певну загрозу для технологічного розвитку держави.

Інтереси національної безпеки значною мірою походять від базових інтересів окремих політичних партій, які через державницькі процеси отримали можливість набувати характер національних інтересів. Це пов'язано з тим, що в умовах демократичної держави саме політичні партії є найвищим засобом соціалізації інтересів певного індивідуума чи групи індивідів, що мають змогу і, зрештою, зобов'язані відстоювати суспільні інтереси на загально державницькому рівні. Однак, на певному етапі історичного розвитку в Україні склався тісний взаємозв'язок між діяльністю політичних партій та їхніх лідерів і становленням та артикуляцією і реалізацією питань національної безпеки, а отже й національних інтересів. Звісно, що почати партії слід розглядати як складову еволюції суспільства, своєрідні незалежні інституційні сили, які визначають політичний розвиток і політику держави. Однак, події 2014 р. засвідчили, що впродовж тривалого періоду часу в нашій державі безперешкодно існували політичні сили, які перебували під цілковитим контролем російських спецслужб та не дбали за національні інтереси України, а сама збройна агресія стала наслідком стратегії «геополітичного реваншу», який Росія розробляла впродовж багатьох років [3].

Зважаючи на часту відсутність належної соціальної бази українські політичні партії та рухи не завжди виконували консолідуючу функцію, особливо під час вирішення проблем, що стосуються національної безпеки. Яскравим прикладом стало проведення виборчих кампаній в умовах яких нормальна політична боротьба набувала характеру відкритого агресивного протистояння політичних сил, що готові маніпулювати національними цінностями і основами стратегії національної безпеки задля власної політичної вигоди. В таких умовах ставала актуальною необхідність подолання електорального розколу суспільства та формування різного роду механізмів для підтримки балансу розвитку держави. Безсумнівно, що такий крок вимагав вироблення багатовимірної стратегії безпеки держави із застосуванням адміністративних та громадсько-політичних інструментів консолідації суспільства, що своєю чергою, були тісно пов'язані з характером розвитку суспільства та його політичних інституцій. Це вимагало закріплення на належному рівні дієвих правових механізмів для виокремлення та росту ролі політичних партій та рухів у формуванні політики національної безпеки. Чимала роль належала також і комунікативній функції партій, адже забезпечення динамічної рівноваги такої репрезентативності створювало усі умови для політичного рекрутування й політичної соціалізації

Як уже було згадувано, на початку своєї незалежності Україна фактично перейняла існуючу систему політичних взаємозв'язків, що існувала в СРСР. Водночас політичні контакти із європейськими державами в умовах міцного існування радянської моделі владних взаємин призводили до перманентних ускладнень, що полягали у спробах фактичного запозичення західних норм без розуміння їхньої сутності та особливостей. Ключові недоліки були закладені у процесі побудови партійної системи, а тому у ній домінуючими стали неформальні механізми взаємодії.

Зі зміною складу політичної еліти в 2000-х рр. політичні партії та рухи прагнули сформувати нові правила гри та взаємин між владними інституціями, які б давали змогу проводити цивілізований діалог. З огляду на це, характерним явищем для політичної системи цього періоду став поміркований плюралізм. В ньому окремі соціально-економічні та політичні групи отримали можливість реалізовувати свої інтереси на державному рівні. Однак на практиці це призвело до формування низки орієнтованих на політичних лідерів партій, які часто не мали чіткої програми дій та не асоціювали себе виключно з якоюсь однією ідеологією. Самі ж лідери політичних сил в основному не брали участі в обговоренні безпекових проблем. Багатство як основа доступу до влади і правління у власних інтересах, при ігноруванні інтересів суспільства спричинили олігархізацію партій і всього політичного процесу [6].

Державну монополію в галузі безпеки подолало посилення уваги вітчизняного політикуму до проблем формування державної політики у сфері національної безпеки. Це створило нові умови для ширшого погляду на задану проблему, дивер- сифікувало підходи до її розгляду та реалізації. В окремих випадках така увага щодо концепцій національної безпеки виражалась через діяльність громадських об'єднань та рухів, недержавних аналітичних центрів, тощо. Слід відзначити, що в цей час питання безпеки здебільшого розглядали крізь призму соціуму, а саме покращення соціального становища представників військової професії. Щоправда, поряд із озвученням наявних проблем та констатації потреби її вирішення, наявні політичні сили жодним чином не намагалися окреслити механізм виходу із ситуації, що склалася. Вочевидь розуміння відповідальності перед виборцями та ризик втратити значну частину прихильників через відстоювання рішучих, однак не популярних реформ, переважали необхідність брати на себе та виконувати політичні зобов'язання, а отже і нести відповідальність за формування політики національної безпеки.

В умовах парламентсько-президентської форми правління політична вага партій та рухів в Україні суттєво зросла. Закріплення в Конституції провідної ролі політичних партій у формуванні державної політики сприяло безпосередньому впливу на прийняття політичних рішень. Своєю чергою це давало партіям усі важелі для розставлення ключових пріоритетів безпекової стратегії держави. Після цього діяльність політичних партій та рухів України у сфері політики національної безпеки можна окреслити наступними векторами:

політична діяльність для захисту від внутрішніх та зовнішніх загроз;

зовнішньоекономічна політики України;

соціо-культурна та гуманітарна політика;

Формування та реалізація такої політики стало

явищем послідовним, що відбувається поступово. На першому етапі в певному політичному середовищі відбувалася кристалізація та артикуляція ідей, що охоплювали певне коло національних інтересів. Наступним кроком в цьому напрямку поставала необхідність популяризації конкретної візії національних інтересів, а також обґрунтування доцільності тих чи інших кроків на шляху з їхнього досягнення. Зрештою, третім етапом ставала послідовна реалізація запропонованої ідеї, що отримувала у більшості випадків статус стратегії. Зауважимо, що на останньому етапі найчастіше відбувалася зміна положень та понять початкової тези. Це було пов'язане з тим, що у більшості випадків визнані політичні діячі та їхні партії намагалися підлашто- вуватись до конкретних умов існування, виробити спільні «правила гри», що інколи вимагали відмови від низки своїх партійних вимог.

Беручи за основу діяльність політичних партій можна сформувати їхню схематичну класифікацію за критеріями їхньої ролі у забезпеченні національної безпеки:

Окреслення національних інтересів;

Послідовність щодо задекларованих позицій у сфері політичного, економічного, гуманітарного та соціального розвитку, як елементів національної безпеки;

Представництво партії у владних структурах та її ефективність;

Якість представництва партії у владі: її належність до власне «влади» і «опозиції», участь у формуванні органів виконавчої влади;

Після виборів до парламенту 2002 р. політична опозиція у вищому законодавчому органі влади формувалася в основному з центристських та «лівих» партій. Значна їхня політична вага впливала на визначення пріоритетів передусім зовнішньої політики та політики національної безпеки.

Намагаючись проводити так звану «політику багатовекторності» влада України намагалася не потрапити остаточно під вплив Кремля, одна з іншого боку, через налагодження тісних взаємин із Заходом намагався не зіпсувати відносини із Росією[2, с. 37-40]. Вже у 2003 р. побачив світ Закон України «Про основи національної безпеки України» [4], який враховував зазначені положення, а саме бажання України взяти участь у України в загальноєвропейській та регіональних системах колективної безпеки. З огляду на низку об'єктивних чинників успішно реалізувати євроін- теграційний курс в цей період не вдалося, а ідея євроінтеграції почала складати конкуренцію гаслам необхідності встановлення тісних взаємин з Росією. Особливого поширення такі ідеї набули вже після виборів до Верховної Ради 2006 р., на яких знову активно використовувалась розроблена російськими політтехнологами теза про протистояння та геополітичне розмежування українців за напрямком «Схід-Захід». Цікаво, що в цих умовах політичні сили значну увагу у своїх програмах приділили комплексу зовнішньополітичних питань. Однак, на практиці появи зорієнтованих на ті чи інші соціально-економічні групи населення політичних сил не відбулося. Натомість дедалі більше партій починали відкрито розпалювали пристрасті на мовному ґрунті, пропагувати насильство за національною ознакою, зазіхали на державний суверенітет України. Функціональним завданням усіх без виключення політичних партій стало акумулювання загальносуспільних інтересів та їх реалізація і захист на державницькому рівні. Водночас через різного роду політичні обставини реалізація національних інтересів часто відбувалася вже поза межами партійних інституцій - в межах державної бюрократії, армії та інших суспільних утворень. Звісно, що партійна система залишалася дієвим із засобів забезпечення участі суспільства у виробленні та реалізації національних інтересів, однак її існування потребувало постійного вдосконалення нормативно-правової бази задля підвищення її ефективності. Таке вдосконалення відбувалося в двох напрямках:

Нормативно-правовому, що полягав у впроваджені нових юридичних норм, які регулюють діяльність партій та їхній вплив на національну безпеку;

конституційно-правовому, зміст якого був зведений до зміцнення засад державності, росту повноважень і відповідальності всіх суб'єктів політичної системи, передусім політичних сил, як безпосередніх суб'єктів політичного життя;

Водночас характерною тенденцією ставав відхід партій від ідеологічних меж, як своїх основних складових. Натомість значного поширення набули партії «універсального типу», що були орієнтовані на виборчі голоси усіх прошарків населення. Попри явище штучної деідеологізації партій у цілях політичного маркетингу, та орієнтування політичних сил на постать свого лідера, аніж на ідеологічну платформу [5, 71-75], значна частина з них продовжила перебувати під впливом власних ідеологічних засад. Однак не відмовилась від концепції необхідності виокремлення окремого політичного лідера.

На даному етапі історичного розвитку для реалізації інтересів національної безпеки потрібен відповідний апарат, що включає в себе відповідні міністерства й відомства створені за участю різних політичних сил. Хоча формально кожен із цих інститутів відповідає за один напрям зовнішньої або внутрішньої політики, на практиці вони часто доповнюють один одного. При належному законодавчому забезпеченні відбувається структуризація політичних сил, що сприяє незворотності прогресивних змін і стає важливою суспільно-політичною системою управління електоральним потенціалом нації. Формування потужних та впливових національних демократичних політичних партій, створення відповідних умов для підвищення їхньої ролі у процесі формування і реалізації політики забезпечення національної безпеки відповідає національним інтересам України на сучасному етапі державного будівництва.

Висновки

Починаючи з 1991 р. партії поступово збільшували свою роль в політичному житті України, зокрема у прийнятті рішень, що стосуються національної безпеки. Функціонування впливових і сильних політичних партій стало важливим чинником поступального розвитку суспільства та демократизації держави. У сфері політики національної безпеки партії розгортали свою діяльність в мажах реалізації зовнішньої та внутрішньої політики, економічної діяльності, соціо-культурній та гуманітарній сферах виступаючи при цьому потужним чинником формування інституційної системи політики національної безпеки

Список використаної літератури

1.25 років у строю. Українське офіцерство у боротьбі за незалежність // «Універсум». № 5-6, 2016. - С. 22-23.

Віднянський С.В. Еволюція зовнішньої політики України (1991-2006 pp.) / Віднянський С.В., Мартинов А.Ю. // Український історичний журнал. - 2006. - № 4. - С. 32-51.

Горбулін В. «Гібридна війна» як ключовий інструмент російської геостратегії реваншу / В. Горбулін // «Дзеркало тижня». [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://dt.ua/internal/gibridna- viyna-yak-klyuchoviy-instrument-rosiyskoyi- geostrategiyi-revanshu-_.html

Закон України Про основи національної без

пеки України. Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2003, № 39, ст.351. [Електронний ресурс]. Режим доступу:

https ://zakon.rada. gov.ua/laws/show/964-15

Касап Є.О. Ідеологічні трансформації політичних партій в Україні / Є. О. Касап // Наукові праці Чорноморського державного університету імені Петра Могили. Сер. : Політологія. - 2011. - Т. 155, Вип. 143. - С. 71-75.

Колодій А. Українські політичні партії перед

викликами ХХІ століття / А. Колодій [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://political-

studies.com/wp-content/uploads/2017/07/%D0% %B8%D0%BA%D0%BB% %D0%86-

%D1%81%D1%82.pdf

Корнієвський О. Роль політичних партій у формуванні державної політики у сфері національної безпеки / О. Корнієвський // Політичний менеджмент №4, 2009. - С.125-133.

Паламарчук М.О. Демократичне управління сектором безпеки України: перспективи розвитку / М.О. Паламарчук // Стратегічні пріоритети, № 2 (23), 2012. - С. 155-159. партія національний безпека

Розова Т. В., Довгий С. В. Партійний сегмент як чинник демократичної інституціалізації українського соціуму / Розова Т. В., Довгий С. В. // Стратегічна панорама. - 2008. - № 2. -249 - 253.

Юдин Ю. А. Политические партии и право в современном государстве / Ю.А. Юдин. - Москва: ИНФРА-М, : ФОРУМ. 1998. 285 с.

Размещено на Allbest.ru