Теоретико-методологічні засади дослідження політичного насилля: ключові підходи

Размещено на http://www.allbest.ru/

Військовий інститут, Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Теоретико-методологічні засади дослідження політичного насилля: ключові підходи

Сунгурова С.Р., ад'юнкт кафедри військової політології

Київ, Україна

У статті систематизовано наукові дослідження, присвячені вивченню явища політичного насилля. Мета полягає в об'єднанні позицій різних науковців у певні теоретичні напрями за спільністю методологічних настанов. У процесі наукового пошуку використовувались системний, структурний, порівняльний та бібліографічний методи. Виявлено три ключові підходи до аналізу насилля у політичній царині: структурний, культурологічний та соціально-психологічний. Доведено, що кожен із напрямів вирізняється специфічним розумінням джерел досліджуваного феномену. Структурний підхід акцентує увагу на соціально-політичних інституціях, точніше - їх дисфункціональних якостях. Культурологічний - доводить, що політичне насилля є результатом досвіду, який пережили ті чи інші культури у процесі свого становлення і функціонування. Соціально-психологічний напрям стверджує, що політичне насилля є наслідком психологічних реакцій осіб на оточуючий світ, події та інших людей, емоційною відповіддю на незадоволення індивідуальних потреб. У результаті зроблено висновок, що ґрунтовне дослідження політичного насильства має враховувати всі три провідні напрями для формування комплексного уявлення про досліджуване явище соціально-політичного буття.

Ключові слова: політичне насилля, чинники, культура, психологія, соціальна система, політична влада.

THEORETICAL AND METHODOLOGICAL GROUNDS OF THE POLITICAL VIOLENCE STUDY: KEY APPROACHES

Sungurova S. R., postgraduate student, Taras Shevchenko National University of Kyiv, Military Institute, Department of Military Political Science (Kyiv, Ukraine)

The article systematizes scientific researches devoted to the study of the phenomenon of political violence. The aim is to unite the positions of different scientists in certain theoretical directions according to the common methodological guidelines. Systematic, structural, comparative and bibliographic methods were used in the process of scientific research. Three key approaches to the analysis of violence in the political sphere have been identified: structural, culturological and socio-psychological. It is proved that each of the directions differs in a specific understanding of the sources of the studied phenomenon. The structural approach focuses on socio-political institutions, more precisely - their dysfunctional qualities. Culturological one proves that political violence is the result of experience got by certain cultures in the process of their formation and functioning. Socio-psychological direction argues that political violence is a consequence ofpsychological reactions of individuals to the world, events and other people, an emotional response to unmet needs. As a result, it was concluded that a thorough study of political violence should take into account all three leading approaches for the formation of a comprehensive view of the studied phenomenon of socio-political life.

Keywords: political violence, factors, culture, psychology, social system, political power.

Вступ

Постановка проблеми. Насилля нерозривно пов'язане з політикою, виступаючи вагомим аргументом у досягненні політичних цілей. Воно з необхідністю виникає в зоні конфронтаційних політичних інтересів і є одним із способів розв'язування політичного конфлікту. Політичне насилля попри збільшення демократичних країн на політичній мапі світу не зникає з арсеналу акторів політичних протистоянь, і набуває все більш рафінованих й латентних форм та засобів. Саме тому політичне насильство є однією з провідних тем сучасного наукового дискурсу в політології та інших суспільних науках.

Аналіз досліджень і публікацій. Серед світових мислителів, які проводили ґрунтовні теоретичні розробки політичного насилля, доречно згадати Г Арендт, Ж. Бодріяра, П. Бурьє, М. Вебера, Т Гоббса, А. Грамші, Н. Лумана, Н. Макіавеллі, К. Маркса, М. Фуко тощо. Кожен із цих дослідників презентував власну авторську позицію щодо політичного насилля у межах певної філософської традиції. Серед вітчизняних науковців, які займалися ревізією поглядів вище згаданих теоретиків, найбільш зваженими науковими студіями вирізняються О. Балацька, С. Брехаря, В. Кравченко, Л. Левченко, Т Хомич. Вони забезпечують аналіз понятійно-категоріального апарату, виявляють специфіку концепцій класиків, але не пропонують системного бачення більшості підходів та теорій у вигляді класифікації. Саме тому мета цієї статті полягає в об'єднанні позицій різних науковців у певні теоретичні напрями за спільністю методологічних настанов, структуруванні теоретичного поля з проблеми політичного насилля за критерієм його джерел.

Виклад основного матеріалу

Вивчення науково-дослідної літератури на обрану тему вказує на наявність трьох основних теоретичних підходів до політичного насилля, при цьому представники кожного з них зосереджують свою увагу на різних аспектах соціальної системи. Дослідники першого напряму шукають детермінанти насильства в соціальній структурі. Науковці, що репрезентують другий підхід, - розглядають культурні зразки та норми, що діють у домінуючій культурі чи субкультурі, як значне джерело насильства. Третій напрям вказує на окремі чинники, як правило, суб'єктивні, пов'язані з емоціями. Ці відмінності є результатом використання різних методологій та парадигм, що існують у трьох групах детермінант політичного насильства, а також призводять до значних розбіжностей в його етичній оцінці. Розглянемо більш предметно особливості кожного з напрямів та ключові позиції їх представників.

Перший напрям - структурний - доводить, що джерела політичного насилля криються у недосконалій системі соціальних та політичних структур. Тут можна виділити три вектори. У межах першого, дослідники шукають детермінанти насильства у сфері відносин та владних структур. Другий вектор вказує на неправильні відносини та соціальні зв'язки між класами, прошарками та іншими соціальними елементами. Третій вектор шукає джерела політичного насилля в незадоволенні об'єктивних потреб певних соціальних груп: центральною пояснювальною категорією є нерівномірність розподілу економічних ресурсів. Дослідники, що працюють у межах структурних детермінант політичного насильства, часто вказують на те, що його джерела кореняться в певній соціально-політичній системі - системі соціальних класів і прошарків, економічній системі та політичній ієрархії [5]. Дослідники, які шукають джерела політичного насильства в структурах влади, неодноразово вказували, що політична необхідність є головною детермінантою насильства. Політичні процеси провокують діяльність, пов'язану з насильством. Цю думку, серед інших, розвивав В. Парето. Він вірив, що еліта залишатиметься елітою лише в тому випадку, якщо: «... вони готові піти на крайність, вдаючись без будь-яких скрупулів - коли потрібно - до сили та зброї; інакше опір буде не лише ефективним, але може також послужити, іноді навіть значною мірою, опонентам» [26, с. 338].

На думку В. Парето, неправильно для тих, хто при владі, утримувати «і вовка порядку, і вівцю толерантності», оскільки завжди потрібно вибирати між цими двома цінностями. Подібну думку висловлює й американський неоконсервативний політичний аналітик Р. Каган. Він акцентує увагу на суттєвих відмінностях між практикою застосування насильства у міжнародних відносинах з боку Європейського Союзу та США. Причини застосування сили Сполученими Штатами та уникнення її країнами Європейського Союзу криються не лише в історичних обставинах цих утворень, не в конкретній ідеології, а в політичній праг- матиці. Автор вважає, що застосування сили визначається лише можливістю її застосування, поточним військовим, політичним та ідеологічним потенціалом конкретного утворення [21, с. 11-16].

Аналогічний спосіб пояснення знаходимо в теорії мобілізації ресурсів [31; 32]. Основне припущення полягає у тому, що вся соціальна діяльність, включаючи насильство, зумовлена певним рівнем агрегації ресурсів. Резерви включають економічні, тимчасові, комунікаційні та людські ресурси, а також соціальний та культурний капітал членів та прихильників й легітимізуючий потенціал. При такому підході насильство розглядається як свідома і продумана реакція раціонального соціального суб'єкта. Якщо керівники зможуть накопичити ці ключові ресурси в достатній кількості, то застосування сили можливе і має шанси на успіх. Варто зазначити, що ця теорія значною мірою дискредитує психологічні чинники (почуття невдоволення, незадоволення потреб) на користь матеріальних - здатності до мобілізації та організації ресурсів. Критики цього підходу припускають, що він створює помилковий образ надмірно раціональної, холодно- розрахункової, позбавленої емоцій особистості як актора політичної діяльності [3, с. 23-24].

У контексті політичного насилля підкреслюється роль функціонування державних структур у породженні або придушенні цього явища. Демократії - це системи, що генерують численні механізми запобігання насильству, включаючи періодичні вибори, поліцейські процедури, судові розгляди [22]. Той факт, що насильство проявляється, як правило, свідчить про серйозні вади демократичних процесів та структур. У той же час, це вказує на те, що високий рівень легітимності корелюється з низьким рівнем насильства [19]. Насильство, загалом, розглядається як форма протесту, спричинена блокованими каналами політичної участі. Якщо люди не можуть висловити свої потреби законними каналами політичної участі, вони повідомляють їх силою.

Надмірна відстань між державою та громадянами є одним з важливих чинників насильства. Це явище веде до патологічної політичної культури - створення так званої етики соціального зіткнення. Це постійна ситуація двостороннього взаємного блокування. Насильство також може бути «криком тих, хто втратив нормативні акти» - надмірна інститу- ціоналізація та бюрократизація з боку держави може сприйматися як форма насильства і, зрештою, породжувати застосування сили її громадянами [27, с. 144-145].

Визначальним фактором політичного насильства є система соціальних відносин між класами, верствами та іншими соціальними групами. Роздуми на цю тему можна знайти у К. Маркса, К. Зіммеля та Р. Дарендорфа.

Л. Козер підкреслював, що відхилення розподіляються нерівномірно в соціальній структурі, насильство, як правило, здійснюється людьми, які впали на габермасівські «млини маргіналізації» [7, с. 55]. Етнічна приналежність, класова позиція та професійний статус є факторами, що визначають застосування насильства [7, с. 57]. У результаті урбанізації та індустріалізації люди втрачають свої зв'язки з соціальними групами та суспільством в цілому, вони відчуджуються і, отже, сприйнятливі до ідеологій, що спонукають до застосування насильства.

Я. Блушковський пов'язує використання насильства з процесами глобалізації та невдачею або неадекватністю політичних та соціальних інститутів стосовно очікувань, прагнень та потреб окремих людей та груп, а отже, і явищем інституційного негативного відхилення [4]. Несумісність між потребами та очікуваннями окремих людей та груп, перекриття каналів спілкування між правителями та громадянами можуть фактично призвести до порушення правил соціального життя, включаючи застосування сили. Таку точку зору чітко висловив С. Чарновський, за яким поява достатньої кількості осіб, позбавлених класу, без встановленого соціального статусу, сприймається як непотрібна з точки зору матеріального та інтелектуального виробництва, і вважати себе такими, є достатнім для виникнення насильства. Насилля запускається й спричинюється обуренням цих надлишкових людей [8].

Американський політолог Т. Скокпол розширює цей спосіб мислення стосовно колективного революційного насильства. Вона вважає, що політичне насильство визначається існуючим класовим поділом, особливо коли соціальна структура неефективна [29]. Однак, дані емпіричних досліджень явища насильства, проведених в останні десятиліття ХХ століття, підірвали цю точку зору. Саме люди та групи, пов'язані міцними соціальними зв'язками на різних рівнях (дружні зв'язки, членство в різних організаціях), найбільш схильні до застосування сили [3].

Другий напрям - культурологічний - розглядає феномен насилля крізь культурну призму, зосереджуючись на фіксованих зразках дій, що існують у спільноті та випливають із санкціонованих цінностей, переконань та поглядів, набутих у процесі соціалізації. Насильство може визначатися культурними чинниками: існуючою та позитивно санкціонованою вірою в те, що воно є ефективним способом досягнення соціальних та політичних цілей у певному суспільстві [17]. Загалом, дослідники акцентують увагу на одному з трьох факторів, які потенційно можуть породжувати насильство: мікросоціальні фактори (різновид соціалізації окремих людей та груп за використання насильства), макросоціальні фактори (соціально-історичні та навіть антропологічні детермінанти насильства) або фактори, що підсилюють наслідки контакту між різними культурами (вивчення явища насильства з точки зору культурного шоку, зіткнення цивілізацій тощо).

У межах мікросоціального виміру причини насильства пов'язані з дефектною соціалізацією в сім'ї: розбита родина, неорганізована сім'я, неврівноважене сімейне життя, відсутність інтересу з боку родини (підтримка, любов, прийняття), схильність до домашнього насильства, зневажливе ставлення або надмірно суворі батьки, неадекватне або надмірно суворе покарання, жорстоке суперництво між братами та сестрами з сильним почуттям ревнощів, сексуальне насильство з боку батьків, релігійні чи культурні норми вдома, що призводять до неправильного вкорінення моральних норм, заборон, правил.

Неправильна соціалізація в малих соціальних групах також може бути важливим чинником насильства: допустимий вплив субкульту- ри насильства, ідентифікація або лояльність до винуватців насильства, захоплення бандитами та шахраями, рання та тривала госпіталізація, засвоєння моделей насильства з засобів масової інформації без виникнення осудливих чи суперечливих міркувань, жорстоке поводження з боку правоохоронних органів [16]. Це пояснюється концепцією авторитарної особистості Т. Адорно. Основа авторитарної особистості, для якої одним із проявів поведінки є авторитарна агресія, лежить у специфічному стилі соціалізації, заснованому на консервативних методах виховання - серед них - дефіцит у виконанні емоційних потреб, жорстке, незаслужене або недоречне покарання [1]. насилля політичний держава

Культурні чинники насильства досліджуються у новітніх концепціях, що стосуються пошуку ідентичності, соціального конструктивізму чи соціально-конструктивістської перспективи. До представників соціального конструктивізму відносять А. Кукла [24] та Д. Ельдер-Васса [11]. Цей науковий підхід зосереджено на культурних чинниках, зокрема релігійних, а також на явищі побудови колективної ідентичності для дій, що виконуються групами людей. Колективна ідентичність вважається ключовим елементом, оскільки вона розглядається як розширена особиста ідентичність. Вона формується на основі спільних дій, при цьому домінуючими є емоційні зв'язки.

Багато дослідників вказують на макросоціальні чинники насильства в межах культурологічного підходу - конкретні моделі або цінності, які санкціонуються домінуючою культурою та стимулюють людей до насильницьких дій. Науковий акцент робиться на численних відмінностях між суспільствами у масштабах, стилі, частоті та інтенсивності використовуваного в них насильства. У межах цього напряму підкреслюється, що насильство визначається унікальним історичним досвідом певної культури. Наприклад, у США суспільні науки, серед іншого, використовують «теорію кордону» та «теорію зброї» при дослідженні походження американської держави. Союз був захищений завдяки насильству, завдяки насильству були відібрані території у корінних народів, завдяки насильству конфлікт у суспільстві раннього капіталізму був придушений, відтак, насилля пронизує історію та відносини країни [28].

Деякі дослідники вважають, що культурні детермінанти насильства закладені не в одному періоді чи історичній події, а в усій культурній системі. Таку гіпотезу сформулював Е. Дюркгейм у своїх ранніх роботах. Він вважав, що війна характерна для не до кінця сформованих соціальних утворень - аграрних, домодерністських суспільств, але з розвитком людства системи соціального контролю стають все сильнішими, а війни дедалі рідшими [10].

У зв'язку з цим роздуми Е. Фромма, викладені в «Анатомії людської деструктивності», можуть зіграти роль синтетичного керівництва. Мислитель звертає увагу на багато- вимірність проблеми насильства серед людей та вказує на два її основні джерела - біологічне та культурне [14]. Е. Фромм використав вторинні джерела для аналізу тридцяти первісних культур у контексті застосування ними насильства. Він виділив наступні три типи культур: суспільства, що стверджують життя; агресивні недеструктивні суспільства; та деструктивні суспільства. Основною цінністю життєстверджуючих культур є збереження та розвиток життя у всіх його формах. Ворожість і насильство в таких суспільствах присутні мінімально. Жорстоких покарань немає, рівень злочинності низький, а війна ведеться за дуже рідкісних обставин або невідома. Зазвичай, це культура вседозволеності, відносної рівності. Такі товариства є колективістськими. Вони можуть включати як відносно заможні, так і бідні суспільства. У недеструктивних агресивних суспільствах насильство, війна, ієрархія та індивідуалізм є нормою. Це культурні системи, спрямовані на змагання, виконання завдань, постановку викликів. Взаємне насильство та жорстокість є характерними рисами руйнівного суспільства. Вони проявляються як усередині племені, так і поза ним. Життя засноване на ворожості, напрузі та страху. Існує сильна конкуренція, орієнтація на приватну власність, сувора ієрархія, помітні тенденції до войовничих дій. На думку Е. Фромма, відмінності між цими культурами настільки значні і важливі, що неможливо пояснити їх за допомогою біології, особливостей, загальних для всього людства. І раціональне, і нераціональне насильство можуть бути включені в побудову певної культури.

Важливою сферою досліджень в сучасних соціальних науках є пошук культурних чинників насильства, протиставлених різним культурним програмам. Цей спосіб міркування присутній і в політичній науці, в межах досліджень міжнародних відносин. З цієї точки зору, насильство розглядається як явище, породжене культурою, навіть форма насильства визначається культурою. Наприклад, конкістадори мали перевагу над ацтеками, оскільки перші прагнули ліквідувати ворога під час битви, а другі - взяти їх у рабство, що було результатом різних культурних моделей раціональності.

С. Малешевич називає цей підхід культурологічною перспективою, а О. Шпенглера та Дж. Тойнбі згадує як його першопрохідців [25]. С. Хантінгтон, який опублікував свої думки на цю тему в широко обговорюваній книзі «Зіткнення цивілізацій», є сучасним представником цього підходу. Геополітична концепція автора, сформульована в першій половині дев'яностих років ХХ століття, стверджує, що у разі зникнення біполярної моделі міжнародних відносин політичні та ідеологічні поділи, а також економічна нерівність перестають бути важливим джерелом конфліктів і, зрештою, насилля [20].

Підхід, який визнає культурні чинники найважливішими, продовжується у моделі етнічної конкуренції, створеній у сімдесятих роках ХХ століття та розширеній протягом наступних двох десятиліть. ця модель пояснює, що культурні, етнічні поділи є необхідною умовою, але недостатніми для існування колективного насильства, тому вона також включає численні структурні детермінанти.

Третій концептуальний підхід до розуміння політичного насилля - соціально-психологічний - акцентує увагу на індивідуальних особливостях психологічного (емоційного) сприйняття соціальних подій, ролей, структур тощо. Цей напрям намагається пояснити причини насильства з точки зору окремої людини. Дослідники аналізують, чому одні особи беруть участь у діяльності, пов'язаній з насильством, а інші - ні. Пошук джерел насильства фокусується на емоційних факторах, афективних мотивах та суб'єктивних внутрішніх переживаннях особистості. Це індивідуалістична перспектива, яка стосується суб'єктивних детермінант і часто супроводжується песимістичним антропологічним сприйняттям людини. Окремий наголос робиться на генетичному чиннику людського насильства. Дослідники цього підходу дуже часто спираються на філософські джерела, зокрема напрацювання Т. Гоббса.

Наша неповноцінна людська природа є джерелом насильства, тоді як культура і соціальна структура є охоронцями порядку. Вони створені для стримування злочинних схильностей людей. Хоча сьогодні підкреслюється, що такий спосіб мислення робить людей одновимірними, що це надмірне і неприйнятне спрощення, все ще існує тенденція пояснювати явище насильства в цих категоріях.

Спочатку науковці, які досліджували детермінанти насильства на основі особистості, сприймали це явище як соціально безглузде, патологічне, ознаку божевілля особистості [2]. «Безглуздість» насильства можна зрозуміти трьома способами. По-перше, можна розглядати насильство як ірраціональне в тому сенсі, що це явище було спричинене випадковими факторами, нещасним випадком; по-друге, «безглуздими» можуть позначатись дії ірраціонально мислячих людей (божевільних, під впливом психотропних речовин, підданих сильному стресу тощо); по-третє, як вчинок, здійснений без моральних роздумів, без урахування наслідків. Віра в ірраціональність насильства полягає у глибокій, усталеній, популярній, щоденній вірі в цю тему.

Прихильників цієї інтерпретації можна знайти, зокрема, в психоаналітичних теоріях. На нераціональність діяльності, пов'язаної з насильством, вказував З. Фройд [13]. Відповідно до психоаналітичної концепції, схильність людини до насильства сильно корелює з її травматичним досвідом раннього дитинства, зокрема сексуальними травмами, що є найважливішим. Також не існує раціонального пояснення колективного насильства через психоаналіз, коли натовп діє як дитина чи примітивна єдність.

Деякі послідовники З. Фройда зробили ряд цікавих теоретичних спроб, аналізуючи явище насильства. Наприклад, Л. Фейєр розглядав це питання в контексті Едіпового комплексу, піддаючи дослідженню конкретні прояви насильства [12]. Прихильники психоаналітичної концепції заявляли, що такі дії сприймаються тими, хто бере участь у них, більш виразними, ніж інструментальними, як емоційні, неорганізовані та позбавлені правил. Як результат, вони відмовились включати їх до політичних категорій, оскільки вони мали на меті не досягнення колективних благ, а індивідуальне задоволення у формі зняття емоційної напруги.

Робиться спроба визнати та класифікувати окремі чинники насильства на основі психології. Таку спробу зробив, зокрема, Р. Хартогс, склавши перелік дванадцяти психологічних факторів, що обумовлюють насильство: імпульсивність, емоційна нестабільність, неправильний психо-статевий розвиток, труднощі в інтерпретації соціального світу, нездатність або труднощі в адаптації до нових умов, необхідність негайного задоволення, гіперчутливість [18]. Окрім психологічних станів, він також перераховує органічні стани, включаючи короткочасні фактори (алкоголізм та наркоманія), довготривалі фактори (надмірна секреція залоз внутрішньої секреції, схильність до поєднання сексу та агресії, стійкий нічний енурез, нервово-м'язова збудливість), а також постійні фактори (пошкодження мозку, особливо скроневої або тім'яної областей, такі дисфункції як епілепсія, особливо психомоторна епілепсія, фізична інвалідність або страх перед хворобою, спадкова схильність до насильства). Відповідно, насильство виникає внаслідок порушеного через різні чинники сприйняття соціального світу і не повинно проявлятися здоровими людьми.

У даному контексті принагідно згадати теорію безглуздого насильства, відому в науці під назвою «теорія збитків». Ця точка зору на чинники насильства є не лише сферою психології, а й соціології, в межах якої було розроблено підхід, який називають «ірраціональним» (популяризований відомими соціологами з Чиказького університету). Ним започаткували традицію досліджень колективної поведінки. Учені сприймали заворушення, заколоти та інші насильницькі дії як неінституційні форми колективної поведінки. Такі події є ознакою краху соціальних норм і вираженням порушення стандартів нормальної соціальної поведінки. Дослідники зазначають, що історичною умовою концепції ірраціональності насильства був ряд травматичних історичних переживань у Європі - починаючи з Французької революції та Світових воєн - і явища політичного тероризму. Досвід потрясінь, збурень, невловимості соціального порядку призвів до визнання діяльності, пов'язаної з насильством, нераціональною.

На початку 1970-х розпочалась критика цієї концепції, що зросла на основі політичних подій, які мали місце в той час у США (рух за громадянські права та антивоєнний рух проти війни у В'єтнамі в США), а також соціальні зміни, що відбувалися у всьому світі. Дослідники відмовлялись аналізувати рухи, що прагнуть визволення, застосовуючи помірне насильство, як безглузді, нелогічні, марні, що є результатом внутрішніх егоїстичних мотивів учасників. Цей новий спосіб пояснення явищ став відомий як теорія мобілізації ресурсів (увага переважно на структурні міркування). М. Крол вказує на небезпечні наслідки такого мислення щодо явища насильства, припускаючи, що людська ірраціональність призводить до елітарної течії в політичній філософії [23]. Якщо люди за своєю природою ірраціональні, тоді вони не здатні приймати правильні політичні рішення, і тому більш освічені правителі повинні нав'язувати їх силою.

У той же час, в межах цієї тенденції є підхід, який розглядає насильство як раціональний вибір особи, прийнятий на основі розрахунку потенційних прибутків і збитків. Пояснення явища насильства здійснюється з точки зору економічної раціональності, це інструментальний, утилітарний підхід. Передбачається, що застосування насильства є дуже дорогим, оскільки воно тягне за собою цілий ряд негативних санкцій і застосовується лише в тому випадку, коли можливі вигоди можуть бути вищими за будь-яку потенційну втрату, або коли ймовірність отримання призу набагато вища за покарання. Отже, така дія є свідомою, продуманою і, як правило, служить певним інтересам. Цей підхід походить від ідей Ш.-Л. де Монтеск'є та А. Сміта, згодом він також розроблявся на основі марксизму та неомарксизму, тоді як у сучасному дискурсі ця точка зору присутня в теорії раціонального вибору. Перспектива раціонального вибору не присвячена поясненню насильства в суспільстві, але може служити цій меті, а також використовуватись для вивчення інших соціальних явищ.

Найбільшою популярністю серед раціональних соціально-психологічних пояснень в даний час користується підхід, який називається «депривація-фрустрація-агресія», або «фрустрація та відносна депривація», або, ще коротше, - теорія фрустрації-агресії. Ця перспектива розвивалася в межах теорії конфліктів. Основна передумова цієї концепції полягає в тому, що так зване почуття відносної депривації може сформуватися в психіці особистості на основі спостереження за навколишнім середовищем та порівняння з іншими індивідами та соціальними групами (якщо результат порівняння відповідно до якогось соціального аспекту є негативним, людина вирішує, що він чи вона оцінюється гірше, ніж ті, з ким іде порівняння, або якщо результат такого порівняння позитивний - людина виявляє, що її соціальне становище вигідніше, ніж у подібних). Відчуття відносної депри- вації - враження відносного, суб'єктивного (а можливо, і взагалі неіснуючого) дефіциту - є головним фактором пояснення використання насильницьких дій. Ключовими соціальними цінностями в процесі порівняння особистості з соціальним середовищем, переваважно, є: економічне процвітання, влада та міжособистісні стосунки.

Цей напрям почав розроблятися наприкінці 1930-х психологом Дж. Доллардом та його однодумцями. Власне концепція відносної депривації вперше з'явилася в працях С. Стоуффера, американського соціолога та одного з піонерів кількісних методів дослідження. С. Стоуффер та його колеги випробували понад півмільйона американських солдатів під час Другої світової війни і на основі цих досліджень сформулювали тезу про механізм порівняння особи та її соціального оточення [30]. Концепція відносної депривації в рамках досліджень щодо насильства була розроблена Т. Гурром в 1970 році. Вона все ще актуальна і в процесі розробки.

Т. Гурр стверджує, що якийсь елемент раціональності можна знайти в кожному політичному чи соціальному явищі. Він підкреслює, що люди раціонально перевіряють прибуток і збитки, і їх мотивують більше конкретні цілі. Дія із застосуванням насильства в кожному випадку складається з наступних трьох фаз: почуття невдоволення, «політизація невдоволення» та початок насильницьких дій [17]. Відносна депривація є головним чинником, що визначає невдоволення. Воно розуміється як сприймане протиріччя між очікуваннями індивідів та фактичним втіленням цих очікувань у ході соціальних процесів, в яких особистість бере участь. Дослідник вважає, що цей вид депривації є для людини елементарним стимулом до дії. Він підкреслює, що подібні висновки робляться на основі теорії конфліктів: чим вища незадоволеність - тим вища інтенсивність насильства. Поява нових стилів життя, ідеологій та референтних груп - все це суб'єктивні чинники відносної депривації.

Однак, поняття відносної депривації піддається критиці. Акцент робиться головним чином на тому, що воно не було належним чином підтверджене емпіричними дослідженнями, оскільки наданий для аналізу матеріал обмежений прикладами в часовому та географічному відношенні - заворушення в США в шістдесятих роках ХХ століття [3]. Однак, новіші дослідження показують, що поява насильства також залежить й від інших чинників, а не тільки від суб'єктивного відчуття дефіциту [15]. Попри наявну критику ця концепція все ще має багато прихильників та захисників. Д. Сноу та П. Олівер заявляють, що процес емпіричного тестування цієї концепції був дефектним і, отже, призвів до спотворених результатів. Вони пропонують інший метод вимірювань, більш адекватний цій концепції, заснований на чинниках обізнаності [6].

Дослідники соціально-психологічних чинників політичного насильства частіше використовують нові методи дослідження, похідні з медичної науки, і поєднують їх з експериментальними методами. Ці нові методи включають електричне тестування мозкової активності (електроенцефалографія), вимірювання магнітної активності мозку (магнітоенцефалографія), а також вивчення процесів метаболічних змін мозку за допомогою позитрон- но-емісійної томографії або функціональної магнітно-резонансної томографії. Результати цих досліджень свідчать про те, що поведінка людей зумовлена нестачею свідомості в процесах, що відбуваються на нервовому рівні. З точки зору онтології, такий погляд називається епіфеноменалізмом: почуття та думки є лише вторинними явищами фізичного та хімічного стану мозку, а не реальними автономними процесами [9].

Висновки

Феномен політичного насилля досліджується в численних наукових розвідках. Вивчення літератури, представленої в статті, свідчить про наявність трьох провідних напрямів: структурного, культурологічного та соціально-психологічного. Відповідно, у випадку політичного насилля ми можемо говорити про варіативний детермінізм, оскільки політичне насильство індукується згортанням багатьох чинників. Визнання цього факту здається природним наступним кроком у дослідженні цього соціально-політичного явища. Результати такої рефлексії мали б не лише когнітивне, а й прогностичне значення.

Список використаних джерел

1. Adomo Th. W., Frenkel-Brunswik E., Levinson J., Sanford R. N. 1950. The Authoritarian Personality. Norton: NY.

2. Apter D. E. 1997. The Legitimization of Violence. New York: New York University Press.

3. Barkan S. E., Snowden L. L. 2001. Collective Violence. Boston: Allyn & Bacon.

4. Bluszkowski J. 2007. Paradoksy polityki [Paradoxes of politics]. Warsaw: Elipsa.

5. Burgoon B. 2006. On welfare and terror: Social welfare policies and political economic roots of terrorism. Journal of Conflict Resolution, issue 50, pp.176203.

6. Cook K. S., FineG. A. 1995. Social Perspectives on Social Psychology. Boston: House J. S., Allyn & Bacon.

7. Coser L. A. 1967. Continuities in the Study of Social Conflict. New York: The Free Press.

8. Czarnowski S. 1982. Wybor pism socjologicz- nych [Choose of sociological writings]. Warsaw: Ksi^zka i Wiedza.

9. Dopfer K. 2004. The Economic Agent as Rule Maker and Rule User: Homo Sapiens Economicus. Journal of Evolutionary Economics, issue 14, pp. 177195.

10. Durkheim E. 1992. Professional Ethics and Civic Morals. London: Routledge & Kegan Paul.

11. Elder-Vass D. 2012. The Reality of Social Construction. Cambridge: Cambridge University Press.

12. Feuer L. S. 1969. The Conflict of Generations. New York: Basic Books.

13. Freud Z. 1967. Group Psychology and the Analysis of the Ego. New York: Liverwright Publishing.

14. Fromm E. 1963. War Within Man: A Psychological Enquiry Into the Roots of Destructiveness; a Study and Commentary. Peace Literature Service of the American Friends Service Committee.

15. Goode E. 1992. Collective Behavior. Fort Worth: Harcourt Brace Jovanovich.

16. Guerra N., Huesmann L. R. 2004. Une theorie cognitivo-ecologique du comportement agressif. [A cognitive-ecological model of aggression.] Revue Internationale de Psychologie Sociale.

17. Gurr T. R. 1970. Why Men Rebel. Princeton: Princeton University Press.

18. Hartogs R., Artzt E. 1970. Violence. Causes and Solutions. New York: Dell Publishing.

19. Hughes B. 2004. Political Violence and Democracy: Do Societal Identity Threats Matter? The Security and Politics of Identity, [online] Available at: http://www.adelaide.edu.au/apsa/docs_papers/Others/ Hughes.pdf [Accessed 16 November 2020].

20. Huntington S. P. 2007. The Clash of Civilizations and the Remaking of World Order. New York: Simon and Schuster.

21. Kagan R. 2003. Pot^ga i Raj. Ameryka i Europa w nowym porz^dku swiata [Of Paradise and Power: America and Europe in the New World Order]. Warsaw: Emka.

22. Keane J. 2004. Violence and Democracy. Cambridge: Cambridge University Press.

23. Krol M. 2008. Filozofia polityczna [Political philosophy]. Krakow: Znak.

24. KUkla A. 2000. Social Constructivism and the Philosophy of Science. London and New York: Routledge.

25. Malesevic S. 2010. The Sociology of War and Violence. New York: Cambridge University Press.

26. Pareto V. 1935. The Mind and Society. Harcourt: Brace.

27. Peyrefitte A. ed. 1982. Spoleczenstwo wobec przemocy. Raport Komitetu Badan nad Przemoc^, Zbrodni^ i Wyst^pkiem [Society towards violence. Report of the Committee for Research on Violence, Crime and Misdemeanors]. Warsaw: Panstwowe Wydawnictwo Naukowe.

28. Sederberg P. C. 1994. Fires Within. Political Violence and Revolutionary Change. New York: HarperCollins College Publishers.

29. Skocpol T. 1979. States and Social Revolutions: A Comparative Analysis of France, Russia, and China. New York: Cambridge University Press.

30. Stouffer S. A., Cochran E., DeVinney L. C., Star S. A., Williams R. M. 1949. The American Soldier: Adjustment During Army Life. Princeton: Princeton University Press.

31. Tarrow S. 1998. Power in Movement: Social Movements and Contentious Politics. New York: Cambridge University Press.

32. Tilly Ch. 1978. From Mobilization to Revolution. New York: McGraw-Hill Publishing Company.

Размещено на Allbest.ru