Досвід структурно-функціонального підходу до аналізу політичних партій

Размещено на http://www.allbest.ru/

Одеська національна академія харчових технологій (Одеса, Україна)

Досвід структурно-функціонального підходу до аналізу політичних партій

Мордовець М.В.

кандидат політичних наук

доцент кафедри соціології, філософії і права

Анотація

В статті досліджується виникнення структурно-функціонального підходу, визначаються його переваги та імплементація у політичну науку. Завдяки історичному, формально-логічному, компаративному та системному методам автор зробив низку висновків. Серед іншого зазначено, що структурно-функціональний підхід до вивчення політичних партій залишається одним з провідних в сучасній політичній науці. У тій чи іншій формі його використовують більшість сучасних дослідників. Ядром підходу залишається ідея, що кожен соціальний інститут виконує в суспільстві певні функції, котрі збільшують адаптацію системи. Обґрунтована ідея, що організація і підтримка у доброму робочому стані організаційної структури дозволяє політичним партіям здійснювати у соціумі таку важливу функцію як агрегація суспільних інтересів.

Ключові слова: партія, структурно-функціональний підхід, організаційна структура.

Abstract

політичний партія електоральний

The article examines the emergence of structural andfunctional approach, identifies its benefits and implementation in political science. Thanks to historical, formal-logical, comparative and systemic methods, the author made a number of conclusions. Among other things, it is noted that the structural and functional approach to the study of political parties remains one of the leading in modern political science. It is used in one form or another by most modern researchers. At the core of the approach is the idea that each social institution performs certain functions in society that increase the adaptation of the system. It was substantiated that the organization and support in good working order of the organizational structure allows political parties to perform in society such an important function as the aggregation of public interests.

Key words: party, structural and functional approach, organizational structure.

Постановка проблеми у загальному вигляді. Політичні партії відіграють важливу роль у політичній системі сучасних суспільств більшості країн світу. На сьогоднішній день політичні партії - це не лише суспільні об'єднання, котрі громадяни створюють для захисту власних інтересів, а й суб'єкти владних відносин, створені у відповідності до законів або й конституцій. У сучасній політології проблеми дослідження політичних партій виступають актуальним напрямком для вивчення як політичної теорії, так і прикладного політичного аналізу. Формування уявлень про партії як ідеологічні, електоральні та інституційні організації пов'язано з історично зумовленою еволюцією політичного ладу, розширенням виборчого права.

Політичні партії відносно молодий інститут, котрий нараховує, на думку більшості дослідників близько трьохсот років. Дані політичні структури пройшли тривалий і складний шлях розвитку і уявляються продуктом суспільно-політичного та соціального прогресу кожної конкретної країни. Рефлексивний погляд на вже існуючий методологічний доробок щодо політичних партій є актуальним та слабо вивченим в українській науковій літературі питанням. Одним з методологічних напрямків, що дуже сильно вплинули на розвиток політологічних студій, є структурно функціональний підхід. У тій чи іншій мірі саме цей підхід використовують більшість сучасних науковців.

Мета та завдання даної статі: дослідити розвиток структурно-функціонального підходу до вивчення політичних партій, можливості його застосування в сучасних дослідженнях.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Серед відомих вчених, які присвятили створили та розвивали структурно-функціональний підхід слід назвати Р. Мертона, Т. Парсонса, Г. Алмонда, Дж. Махоні, Н. Лумана. Чимало українських дослідників також зацікавились даним напрямком: М. Соболевська, Г. Жекало, А. Сталовєрова, О. Крєвська та інші.

Український дослідник А. Романюк таким чином охарактеризував даний методологічний напрям: “Структурний функціоналізм допоміг залучити до політичного аналізу значну групу країн Азії, Африки, Латинської Америки, які отримали незалежність і перебували в ситуації вибору шляхів свого подальшого розвитку. Це дало поштовх появі і наступному розвиткові теорії модернізації. Суспільна модернізація охоплює процеси переходу від традиційного суспільства до сучасного, що означало впровадження процесу індустріалізації, урбанізації, розвиток освіти, відповідно занепад традиційних суспільних структур, заснованих на племінних і станових засадах” [13].

Український вчений Коротков В.С. розглянув у своїй статті політичні партії як засіб впливу олігархічної еліти на політичний процес в Україні на прийшов до висновку, що «фінансування партійної сфери сприятиме побудові громадянського суспільства лише за умови його доконечної прозорості, досконалості і подальшого законодавчого закріплення» [8, с. 117]. На його думку в Україні необхідно покращити якість самих політичних партій та створення структурної системи політичних партій, а також «зміцнення їх фінансової незалежності, розвитку внутрішньопартійної демократії, підвищення кадрового потенціалу...» [8, с. 117].

Особливість процесу трансформації організаційного типу політичних партій в Україні дослідив Лебедюк В. Автор прийшов до висновку, що структура українських політичні партій характеризується великою архаїчністю. Українські партії характеризуються відсутністю організаційної стійкості, на відміну від західноєвропейських кадрових партій, та повністю перебудовуються до нової виборчої кампанії та у проміжках між виборами являються неактивними. Членська база партій є у більшості фіктивною і популярність партії надає лідер та матеріальні «загравання» до елек- торату [9, с. 138].

Україна, не дивлячись на її багатотисячолітню історію, в політичному відношенні є середньою державою з досить малоефективною політичною системою, величезним пулом проблем в різних сферах державного будівництва. Таке положення нашої країни багато в чому пояснюється дією об'єктивних історичних, географічних та економічних факторів. Його можна охарактеризувати як положення «наздоганяючого» спринтера на великій дистанції. В даному розділі ми спробуємо подати аналіз здобутків світової політичної та наукової думки в сфері розбудови партій.

Л. Гонюкова у своєму ґрунтовному дослідженні політичних партій підкреслила, що «новітнє тлумачення політичної партії, якого дотримується значна частина наукових політологічних шкіл, поєднує, певною мірою, різні підходи до цього феномену, виокремлюючи сучасну роль політичних партій у державному управлінні». Вона виділила ознаки поняття «політичної партії: 1) виражає інтереси і формулює політичні пріоритети певних суспільних груп; 2) змагається за здобуття влади або здійснення впливу на неї; 3) сприяє встановленню каналів зв'язку між державою і громадянами; 4) виробляє власну ідеологію або заявляє про свою прихильність до однієї з уже існуючих ідеологій, узгоджуючи з нею свої політичні вимоги» [7, с. 11-12].

Як бачимо, Л. Гонюкова описала і дослідила політичні партії головним чином спираючись на діяльнісний підхід, а також на їх функції. Даний підхід уявляється нам досить продуктивним, однак він залишає поза фокусом дослідника чимало важливих процесів та деталей. Скажімо, в його рамках не можна точно визначити коло всіх акторів, котрі потрапляють в поле діяльності партії, динаміку його розвитку тощо.

Коли А. Ліджфарт вперше почав застосовувати структурно-функціональний підхід до порівняльних досліджень в політології в 1970-ті рр. це стало значним кроком вперед у порівнянні з механістичними теоріями Д. Істона, які переважали на той час. Важливою інновацією цього дослідника була ідея, що під час дослідження політичних інститутів треба значно змістити акценти до такого розуміння політичних систем, який враховував би не лише їх структурні компоненти -- інститути, -- а й їх функції в системі загалом. До появи структурного підходу, котрий в такий спосіб сформувався, вчені не мали ефективного інструменту для порівняльного вивчення різних політичних систем. На найбільш базовому рівні його модель передбачала, що політичну систему складають інститути (структури). Серед них можна назвати групи інтересів, політичні партії; виконавчу, законодавчу та судову гілки влади і, власне, увесь державно-бюрократичний механізм. Різні країни можуть мати дуже схожі ззовні політичні інститути, але їх буде відрізняти спосіб функціонування цих структур. Власне, на цій різниці і фокусувався структурно-функціональний підхід [1].

А. Лейпхарт у своїй праці вивчав демократичні системи правління у складних суспільствах та їх вплив на партійні системи. Узагальнюючи досвід розвитку європейських і неєвропейських країн він висловив думку, що за ступенем фрагментації, неоднорідності, дрібності партійних систем можна диференціювати й різноманітні європейські суспільства. В своїй роботі він дійшов висновку, що не дивлячись на високу фрагментацію партійних систем, політична стабільність у плюралістичних демократіях не нижче ніж у країн з низьким ступенем фрагментації. Науковець пояснює це можливістю співробітництва та вмінням лідерів політичних партій використовувати їх для подолання субкультурних протиріч, які існують на низовому рівні суспільства [10].

На думку Д. Аптера партії є ланкою, яка ефективно реагує на імпульси, що надходять із зовнішнього середовища, що саме й забезпечує життєздатність соціальної системи. Науковці розширюють список партійних функцій. Найбільш важливою, на їх думку, є функція «агрегування інтересів», а саме узагальнення різнорідних інтересів різних соціальних груп, верств і класів в єдину політичну програму. Необхідною є так звана функція «артикуляції інтересів». Інтереси формуються в узагальнених вимогах, програмах та передаються структурам влади за неофіційними і офіційними каналами. Тим самим партії є законними атрибутом артикуляції інтересів різних груп [2].

Виклад основного матеріалу. Партії сучасного типу виникли не на пустому місці, а мали попередників, появу яких ми пов'язуємо з ідеєю представництва, яка розквітла в XVII - початку XVIII ст. Вона припала на той період, коли необхідна раціоналізація управління державою і суспільством в цілому стали вимагати оновлення політичної еліти та її розширення за рахунок здібних представників нижчих верств. Це можна було реалізувати через виборчі механізми. Звичайно ж ті, хто мав реальну владу, намагалися її зберегти, а для цього необхідно було заручитися підтримкою виборців. Слід також мати на увазі, що виборчим правом в цей період користувалися не всі громадяни, воно розповсюдилося на більшість дорослого населення лише на початку ХІХ ст. і то не одразу в усіх західноєвропейських країнах. Так чи інакше, демократизація була визначальним трендом, який змінив сутність політики в цивілізованому світі. Цей процес часто співпадав із індустріальною революцією, яка спричинила в свою чергу появу нових класів: буржуазії, пролетаріату, інтелігенції. Можна сказати, що суспільство як система в період промислового перевороту вийшло на новий рівень свого розвитку, на котрому правила політичної гри повинні були суттєво змінитися.

Одним з перших учений, хто звернув свою увагу на партії був Н. Макіавеллі. Він у своїй праці «Роздуми на першу декаду Тіта Лівія» детально описав як створюються політичні групи, їх аморфну нестійку природу, цілі, діяльність і особливості. Головним чином появу партій він пояснював прагненням певних політичних груп підігравати народу у його бажанні розширювати свободи. Слід зауважити, що предметом аналізу великого вченого були власне не політичні партії, а їх організаційні попередники [11, с. 14]. На сторінках праць вищезгаданого вченого ми знаходимо елементи системного мислення, які в подальшому були розвинуті іншими мислителями. Серед заслуг Н. Макіавеллі слід назвати раціоналізацію вивчення політичних партій, цілковите відділення політичної науки від релігії та моралі.

Протопартії виникали спочатку у вигляді різноманітних гуртків, клубів, співтовариств, що об'єднували однодумців. Аморфність таких утворень, відсутність чіткої програми та організації, як, власне, і програмних документів, - все це не дозволяло новим політичним інститутам зайняти гідне місце в суспільній системі. Їх авторитет був далеко не абсолютним, а поведінка лідерів сприймалась не однозначно. Згідно до системного підходу можна зазначити, що протопартії не мали сталого субстрату і утворювали системну структуру, яка б пов'язувала членів політичних груп, державу і широкі маси населення, лише спорадично, на досить нетривалий час.

Класичним прикладом протопартії виступає клуб якобінців, котрий мав величезний вплив на події революції 1789 р. у Франції. Мабуть, можна сказати, що все, що відбувалося під час повстання широких народних мас, було так чи інакше пов'язане з рішеннями членів цього клубу, їх злети і падіння визначали хід заколоту. Якобінський клуб виріс з Бретонського клубу. Він з'явився в 1789 р., коли в Версалі були зібрані Генеральні штати. Прибулі з Бретону депутати вирішили вступити в дискусію ще до початку засідання - так і з'явився Бретонський клуб. Незабаром до нього приєдналися і представники інших провінцій.

Спочатку в клуб входили виключно представники вищого стану. Пізніше, коли склад клубу став розширюватися, до нього стали приймати і менш представників інших верств, але в цілому дана організація завжди була елітарною і відсіювала бідних і малоосвічених людей. Учасники клубу були, головним чином, представниками інтелігенції, тобто науковцями, вчителями, вченими, адвокатами і художниками. Якщо розглядати клуб якобінців системно, то слід зауважити, що його представникам вдалося створити системну взаємодію з широкими народними масами і здійснити спробу розширення свого впливу на державні структури. Результати діяльності клубу уявляються досить суперечливими, що свідчить про недостатню зрілість цієї протопартії, тим не менше на його досвід в подальшому орієнтувалися чимало політиків.

Британський вчений Ф. Бекон (1561-1626) приділяв велику увагу політичним партіям. Однак він розглядав їх досить вузько, головним чином, як закономірне явище, що було спричинено боротьбою різних політичних сил. Вчений вміло направляв свідомість королівської влади на необхідність вмілого використання політичних партій для зміцнення своєї позиції в боротьбі з опонентами. Радив державцям не ставати на сторону жодної з існуючих політичних партій, бути над ними. Ф. Бекон висловлював також думку про те, що політичні партії дають можливість просуватися в суспільній ієрархії простим людям. Серед іншого він наголошував, що «.. .Надмірне посилення партій і розбратів між ними вказує на слабкість государів і вельми шкодить успіху їх справ» [5, с. 380-388].

Т. Гоббс (1588-1679) також був свідомим проблем, котрі можуть виникнути внаслідок діяльності політичних партій. Він вказував, що якщо партія отримує парламентську більшість, то за звичаєм чи законом, може сформувати таку систему управління, що призведе до викривлення демократичних порядків, порушення прав членів інших партій та й інтересів усього суспільства. На державу мислитель покладав роль як своєрідного арбітра між конкуруючими партійними фракціями. Взагалі, він уподоблював державу організму людини і обґрунтовував ідею, що як в організмі, так само в політичній системі різні органи («групи людей») мають знаходитись в гармонії. Політичні партії не дуже вкладались у цю схему і могли нашкодити загальним інтересам [6].

Одним з фундаторів функціонального підходу до аналізу політичних явищ у його сучасному вигляді став відомий американський соціолог Р. Мертон. Взагалі цей вчений відносив до функцій наслідки дій акторів, що входять в ту чи іншу соціальну систему, котрі можна спостерігати. На думку дослідника, функції сприяють пристосуванню або адаптації цієї системи. Дисфункціями виступають ті наслідки дій акторів, які зменшують адаптацію системи або ж навіть розбалансовують її. Р. Мертон розділив функції на явні (об'єктивні результати), що сприяють регулюванню чи адаптації системи, які плануються та усвідомлюються учасниками даної системи та латентні функції. Останні, відповідно, не плануються і не усвідомлюються акторами. Соціальні структури можуть впливати на соціальні системи за допомогою багатьох способів. Функція, що вивчається вченим може бути частиною більшого механізму. Його діяльність може бути “відкритою”, якщо вона призначена та зрозуміла залученими суб'єктами, або «прихованою», якщо її діяльність не є задуманою і зрозумілою. Р. Мертон побудував гносеологічну модель для дослідження поведінки окремих особистостей та цілих інститутів. У координатній сітці даної моделі можна виділити такі ключові точки: 1) локалізація учасників моделі в межах соціальної структури, їх диференційована участь; 2) розгляд альтернативних способів поведінки; 3) емотивні та когнітивні значення, що надаються даній моделі учасниками; 4) відмінності між мотиваціями участі в моделі та об'єктивною поведінкою в даній моделі [12, с. 157].

Р. Мертон зауважив, що прямі, явні функції у деяких моделях часто не пояснюють у повній мірі домінуючу поведінку учасників. Велику увагу він приділяв латентним функціями, так як без їх розгляду моделі соціальних взаємовідносин не відповідають дійсності [12, с. 169].

Р. Мертон одним з перших підняв питання яким чином політичні партії реалізують свої функції в суспільстві: “Ключова структурна функція місцевого партійного боса -- це організувати, централізувати і підтримувати в доброму робочому стані “розрізнені гілки влади”, котрі на даний момент розподілені по нашій політичній організації. За допомогою цієї централізованої організації політичної влади керівник та його апарат може задовольнити потреби різнорідних підгруп великого району, які у повній мірі не задовольняються передбаченими законом чи схваленими культурою соціальними структурами” [12, с. 172]. Як бачимо, вчений подав досить детальний та логічно обґрунтований аналіз проблеми. Таким чином, щоб зрозуміти роль інституту партійного керівництва та самої партійної машини, нам треба розглянути два типа змінних:

структурний контекст; 2. підгрупи, чиї особливі потреби залишаються незадоволеними [12, с. 172].

Послідовник Р. Мертона Т. Парсонс значно розвинув вищеописану концепцію. На його думку, структури соціальних систем можна аналізувати використовуючи чотири типи незалежних факторів: цінності, норми, колективи та ролі. Цінності займають провідне місце у тому, що стосується виконання соціальними системами функцій по збереженню та відтворенню зразків поведінки. Вони є уявленнями про бажаний тип соціальної системи, які регулюють процеси сприйняття суб'єктами дії певних зобов'язань. Основною функцією норм є інтеграція соціальних систем. Вони містять конкретні способи орієнтації дієвих акторів у функціональних та ситуаційних умовах, специфічних для певних колективів та ролей. Колективи належать до числа тих структурних компонентів, для яких найбільш важлива функція цілепокладання. У колективі зазвичай є певний статус членства та існує диференціація членів за статусами та функціями. Існують чітко визначені очікування від певних членів відповідно до даних функцій. Роль -- це такий структурний компонент, котрий у першу чергу виконує адаптивну функцію. За її допомогою визначається клас індивідів. Ролі охоплюють певні зони взаємопроникнення системи та особистості індивіда [14, с. 19].

Звернемось до монографії В. Хофмайстера та К. Грабоу, щоб проілюструвати використання функціонального підходу сучасними дослідниками. Автори змальовують систему координат, у якій вони аналізують політичні функції партії: 1) політики потребують ідей та цінностей, щоб створити цілі та стандарти політичних організацій (“свобода, рівність, братерство” є тими принципами, що можуть привести політичну партію до успіху); 2) політики залежать від соціальних організацій, котрі агрегують інтереси громадян, забезпечують комунікацію громадян з політичними та урядовими інститутами; 3) політичні партії, як і позаурядові організації, громадянського суспільства агрегують соціальні інтереси; 4) політики потребують наявності інститутів, котрі передають їм пропозиції громадян для організації життя суспільства, дозволяють репрезентувати певні ідеї, обговорювати їх, затверджувати їх на державному рівні у вигляді певних рішень та законів, а також імплементувати їх у політичну реальність; 5) парламенти та уряди покладаються на політичні партії, як на найбільш важливі інституції в політичній системі розвинутих демократичних країн; 6) політики залежні від активних громадян, які б брали участь у політичних дискусіях з метою просування тих чи інших ідей, очікувань та вносити свій внесок у функціонування політичних інститутів [3].

У демократичних режимах громадяни залучені у політичну активність, однак немає змоги враховувати їх думку під час прийняття кожного політичного рішення, тому сучасна демократія будується на функціонуванні організацій, котрі б репрезентували волю та інтереси громадян настільки достовірно, наскільки це можливо. Це можуть бути асоціації, недержавні організації і, особливо, політичні партії. Вони пропонують громадянам можливість впливати на політику та політичні рішення, тому вони є важливим інструментом та інститутом політики [3].

Звернемося до дисертації Р. Карлайла «Роль та функції політичних партій». Дослідник послідовно доводить, що громадяни відкликаються на заклик до мобілізації з боку політичних партій тоді, коли ця мобілізація та подальші кроки можуть впливати на результати виборів, прийняття доленосних для країни рішень. Це зміщує акцент з діяльності виборців на корисність діяльності еліти. Отже, в політичних перегонах, де результат важко передбачуваний, може скластися ситуація, коли і громадян, і еліта, котру репрезентує та чи інша політична партія, приділять серйозній проблемі дуже мало уваги. Однак іноді у боротьбі з невизначеним наперед результатом, політичні партії отримують сильні стимули для інвестування ресурсів у мобілізацію, оскільки їх зусилля можуть виявитися ключовими [4].

Висновки. Таким чином, можна зробити висновок що структурно-функціональний підхід до вивчення політичних партій залишається одним з провідних в сучасній політичній науці. У тій чи іншій формі його використовують більшість сучасних дослідників. Ядром підходу залишається ідея, що кожен соціальний інститут виконує в суспільстві певні функції, котрі збільшують адаптацію системи. Організація і підтримка у доброму робочому стані своєї організаційної структури дозволяє політичним партіям здійснювати у соціумі таку важливу функцію як агрегація суспільних інтересів. Крім того, політичні партії залишаються важливою ланкою взаємодії між суспільством та державними структурами. Очевидно, що партії діють не у вакуумі, а у певній системі ціннісних координат. Тому не дивно що їх діяльність у різних суспільних системах, наділених власними цінностями, може відрізнятися корінним чином. У демократичних режимах громадяни більш залучені для політичної активності, тому сучасні демократії відводить велику роль політичним партіям як організаціям, через які пересічні індивіди можуть впливати на політику та політичні рішення. Як доводить наш аналіз, сучасні дослідники звертають велику увагу на вивчення функцій політичних партій, хоча й розставляють власні методологічні акценти. Особливості використання структурно-функціонального підходу до вивчення політичних партій можуть стати в подальшому темою майбутніх наукових розвідок.

Список використаних джерел

1. Arend Lijphard Comparative politics and the comparative method. The American Political Science Rewiew, Vol. 65, № 3 (Sep., 1971), pp. 682-963. URL: http://homepages.wmich.edu/~plambert/comp/ lijphart.pdf (дата звернення: 01.12.2020).

2. David E. Apter Comparative Politics, Old and New. A New Handbook of Political Science. Ed. by R. Goodin, H.-D. Klingemann. New York: Oxford University Press, 1996. 805 p.

3. Hofmeister W., Grabow K. Political parties.

4. Founctions and Organization in Democratic Societies. URL: https://www.kas.de/c/document_library/get_file?uuid=324ad119-cf8d-c71e-ba4d- 78b0552f3bbb&groupId=264850 (дата звернення: 15.12.2020).

5. Robert Carlisle Rainey Essays on the Role and Function of Political Parties. URL: https://fsu.digital. flvc.org/islandora/object/fsu:183867/datastream/PDF/ view (дата звернення: 11.12.2020).

6. Бекон Ф. Сочинения: в 2 т. Москва: Наука, 1972. Т. 2. 390 с.

7. Гоббс Т. О гражданине. Избранные произведения. Москва: Мысль, 1965. 286 с.

8. Гонюкова Л.В. Політичні партії як інститут державної політики та управління: теоретико-методологічний аналіз: монографія. Київ: НАДУ, 2009. 392 с.

9. Коротков Д.С. Політичні партії України як засіб впливу олігархічної еліти на політичний процес у державі. Вісник Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна. Серія «Питання політології». 2009. №839. С. 111-117.

10. Лебедюк В.М., Гоменюк А.В. Протопартії, квазіпартії чи політичні партії в Україні. Global world: науковий альманах, 2 (П). 2016. С. 134-140.

11. Лейпхарт А. Демократия в многосоставних обществах: сравнительное исследование. Москва: Аспект Пресс, 1997. 287 с.

12. Макиавелли Н. Рассуждения о первой декаде Тита Ливия URL: https://www.civisbook.ru/files/ File/Makiavelli_Tit.pdf (дата звернення: 15.12.2020)

13. Мертон Р. Социальная теория и социальная структура. Москва: Хранитель, 2006. 873 с. URL: http://shagpro.ru/sites/default/files/documents/ merton_socialnaya_teoriya_i_socialnaya_struktura_.pdf.

14. Основні етапи розвитку політичної думки у ХХ ст. URL: http://publications.lnu.edu.ua/bulletins/index.php/politology/article/viewFile/1960/2020 (дата звернення: 10.12.2020).

15. Парсонс Талкотт. О социальных системах. Москва: Академический Проект, 2002. 832 с.

References

1. Arend Lijphard Comparative politics and the comparative method. The American Political Science Rewiew, Vol. 65, #3 (Sep., 1971), pp. 682-963. URL: http://homepages.wmich.edu/~plambert/comp/ lijphart.pdf (data zvernennya: 01.12.2020).

2. David E. Apter Comparative Politics, Old and New. A New Handbook of Political Science. Ed. by R. Goodin, H.-D. Klingemann. New York: Oxford University Press, 1996. 805 p.

3. Hofmeister W., Grabow K. Political parties.

4. Founctions and Organization in Democratic Societies. URL: https://www.kas.de/cZdocument_library/get_file?uuid=324ad119-cf8d-c71e-ba4d- 78b0552f3bbb&groupId=264850 (data zvernennya: 15.12.2020).

5. Robert Carlisle Rainey Essays on the Role and Function of Political Parties. URL: https://fsu.digital. flvc.org/islandora/object/fsu:183867/datastream/PDF/ view (data zvernennya: 11.12.2020).

6. Bekon F. Sochineniya: v 2 t. Moskva: Nauka, 1972. T 2. 390 p.

7. Gobbs T O grazhdanine. Izbrannyie proizve- deniya. Moskva: Myisl, 1965. 286 s.

8. Gonyukova L.V. Politichni partiyi yak Institut derzhavnoyi politiki ta upravlinnya: teoretiko-metodologichniy analiz: monografiya. Kiyiv: NADU, 2009. 392 p.

9. Korotkov D.S. Politichni partiyi Ukrayini yak zasib vplivu oligarhichnoyi eliti na politichniy protses u derzhavi. Visnik Harkivskogo natsionalnogo universitetu imeni V.N.. Karazina. Seriya «Pitannya politologiyi». 2009. №839. P. 111-117.

10. Lebedyuk V.M., Gomenyuk A.V. Protopartiyi, kvazipartiyi chi politichni partiyi v Ukrayini. Global world: naukoviy almanah, 2 (II). 2016. S. 134-140.

11. Leyphart A. Demokratiya v mnogosostavnih obschestvah: sravnitelnoe issledovanie. Moskva: Aspekt Press, 1997. 287 p.

12. Makiavelli N. Rassuzhdeniya o pervoy dekade Tita Liviya URL: https://www.civisbook.ru/files/File/Makiavelli_Tit.pdf (data zvernennya: 15.12.2020).

13. Merton R. Sotsialnaya teoriya i sotsialnaya struktura. Moskva: Hranitel, 2006. 873 s. URL: http:// shagpro.ru/sites/default/files/documents/merton_socialnaya_teoriya_i_socialnaya_struktura_.pdf.

14. Osnovni etapi rozvitku politichnoyi dumki u XX st. URL: http://publications.lnu.edu.ua/bulletins/index.php/politology/article/viewFile/1960/2020 (data zvernennya: 10.12.2020).

15. Parsons Talkott. O sotsialnyih sistemah. Moskva: Akademicheskiy Proekt, 2002. 832 p.

Размещено на Allbest.ru