Політичні технології

Размещено на http://www.allbest.ru/

Політичні технології

стратегічний політичний технологія



За будь-якої політичної системи суб'єкти політичного процесу намагаються управляти поведінкою людей з метою досягнення власних цілей. Та оскільки в демократичних суспільствах фізичний примус неприпустимий, виникла потреба у створенні та розвитку технологій і механізмів управління політичними свідомістю і поведінкою. Особливості застосування політичних технологій. Усі сучасні політичні технології ґрунтуються на знаннях про людину, її буття і реалізуються як системні інтелектуальні комплекси, спрямовані на маніпулювання свідомістю.

Політичні технології (грец. techne -- майстерність і logos -- вчення) -- набір стратегічних принципів, прийомів, технік, пов'язаних із впливом на свідомість і поведінку людей у політичній сфері з метою здобуття, використання або втримання політичної влади. За смисловим навантаженням і механізмами реальної дії політичні технології є сукупністю певних прийомів, методів, послідовних кроків, що забезпечують досягнення політичного результату. Наприклад, організація політичної події є технологією, а демонстрація, мітинг, що відбулися в межах цієї події, -- технікою. Техніки можуть використовуватись у будь-якій країні без істотних змін, а технології завжди є специфічними, потребують адаптування до місцевих умов. Існує багато різноманітних політичних технологій. Щоб обрати найоптимальнішу з них, необхідно діагностувати політичну ситуацію, подбати про створення індивідуальної стратегії для конкретного політичного актора, а також про систематичне отримання інформації в процесі реалізації цієї технології.

Використання суб'єктами політичного процесу політичних технологій ще не є безумовною гарантією досягнення ними очікуваного політичного результату.

Їх ефективність залежить від урахування багатьох чинників, що зумовлюють процеси сприйняття політтехнологічних впливів, особливості індивідуального, групового, масового реагування на них і подальшої політичної поведінки. На політичний вибір і політичну поведінку впливають також цінності, традиції, пріоритети народу і його спільнот; здатність електорального поля сприймати політтехнологічні ДІЇ, сповнені певного змісту та спрямовані на досягнення певної мети; особливості політично 3 Мешканці Закарпатської області більше орієнтовані на Угорщину, ніж на Україну. Виборчі кампанії проводяться не тільки українською, а й угорською мовами, оскільки угорські ЗМІ (газети, телебачення) поширені і на українській території.

Політичний режим. Можливості використання політичних технологій залежать також від політичного режиму: чим демократичніший він, тим ширшими є можливості для самостійного політичного волевиявлення особистості, а суб'єкти політичного процесу більше розраховують на допомогу політтехнологів. Політичний режим визначає ступінь використання адміністративного ресурсу, доступність каналів інформування, реалізацію громадянами прав і свобод. Останніми роками політичні технології активно використовують і на пострадянському просторі, а сфера їх застосування в кожній країні має свої особливості. Законодавство, що регулює політичну сферу. Використання багатьох виборчих технологій безпосередньо залежить від норм виборчого законодавства.

Наприклад, у країнах з невисоким прохідним бар'єром політичним інвесторам на виборах вигідніше вкладати свої ресурси в нові політичні партії і блоки, а в тих, де цей бар'єр досить високий, такий підхід ризикований. У багатьох країнах поширене державне фінансування партій і кандидатів, що унезалежнює їх від великого капіталу. В Ізраїлі будь-який громадянин може отримати муніципальний кредит для фінансового забезпечення власної участі у виборах. У Латвії виборець може голосувати в будь-якому окрузі без відкріпного посвідчення, що створює сприятливі умови для фальсифікацій. У США кожен громадянин має право голосу, але щоб проголосувати, він повинен заздалегідь (за чотири місяці) зареєструватися як виборець конкретної партії, в іншому разі він не зможе проголосувати, що істотно обмежує можливості підкупу виборців. Особливості виборчого законодавства в Україні зосереджують кандидатів на роботу з членами виборчих комісій (включення лояльних осіб). Певні можливості відкриває відсутність контролю за витратами учасників кампанії.

Специфічні особливості еліт

Під ними розуміють домінуючі типології еліт, рівень їх політичної культури, характер взаємовідносин, рівень впливу на суспільство, механізми рекрутування (елітогенез). Наприклад, відмінність російської й української еліт полягає в тому, що в Україні практично всі елітні групи так чи інакше пов'язані між собою, чого немає в Росії. Досить деструктивним за своїми наслідками проявом культури сучасної української політичної еліти є родинність, земляцтво і клановість.

Наявність діаспори. За оцінками експертів, існування численної діаспори є важливим чинником виборчої кампанії. Наприклад, у штаті Каліфорнія (СІЛА) мешкає До 70% вихідців з інших країн, що суттєво вплинуло на губернаторську кампанію Арнольда Шварценеггера, в штабі якого існував навіть спеціальний напрям роботи з російською діаспорою. Численна українська діаспора в США, Канаді та Росії завжди була важливим чинником президентських кампаній в Україні.

Критерії оцінювання політика. На основі опитувань у різних країнах виокремлено універсальні якості, за якими оцінюють політика: чесність, доброта, освіченість, професіоналізм, розум, безкорисливість. В Україні й Росії передусім цінують чесність і порядність, потім -- турботу про людей, і нарешті -- принциповість; у Казахстані -- чесність, доброту, розум; у Грузії -- освіченість, патріотизм, чесність, потім -- дипломатичність, уміння виступати імпровізовано, у формі тосту (колоритно й образно), розум (під час виборів президента команда Е. Шеварнадзе використовувала ролики, на яких він був зображений за грою в шахи). Крім універсальних, важливі й специфічні якості (у Чехії, наприклад, це сексуальність). Багатство для політика -- швидше перевага, ніж недолік. Неоднаковим є ставлення електорату різних країн до здоров'я політиків. На Заході за будь-якої нагоди слід підкреслювати свою добру фізичну форму; в Росії це не обов'язково: під час кількох регіональних виборів там було виявлено, що обнародування опонентами фактів поганого стану здоров'я кандидата підвищувало його рейтинг (сприймався як жертва опонентів; прихильники вважали, що він багато працює, жертвує собою заради людей). Характерне для американських політиків підкреслення своїх чеснот в Україні сприймається як нескромність. Негативне ставлення українців до гомосексуалістів не викликає такого неприйняття в країнах Балтії і Європи, де геї стають мерами столичних міст, не приховуючи своєї орієнтації. У США стосунки Біла Клінтона з Монікою Левінськи викликали скандал. В Україні подібна ситуація не викликала б такого резонансу.

Географічні та кліматичні умови життя. Політтехнологи, розробляючи масштабні акції і ситуативні проекти, мають враховувати географічні, кліматичні та інші особливості життя людей у конкретній місцевості, актуальні для них проблеми, сподівання (наприклад, на території, де найгострішою є проблема доріг, найбільше симпатій здобуде політик, який обіцятиме і сприятиме їх будівництву; у період важливих, життєзабезпечувальних робіт явка населення на вибори буде найнижчою тощо). Політичні орієнтації, уподобання людей можуть мати виражену регіональну специфіку (президентські вибори в Україні у 2004 p.). 10. Соціокультурні, тендерні традиції.

Навіть на сучасному етапі традиції мають важливе значення. У США, наприклад, жінка ніколи не ставала президентом. У багатьох азійських країнах, попри деклароване верховенство чоловіків, вплив жінок на політичну сферу завжди був відчутним. У деяких країнах належність до певного клану більш значуща, ніж стать, внаслідок чого на вершині політичної піраміди опинялися жінки.

У Скандинавії і Балтії утвердилося реальне рівноправ'я статей, а жінки в політиці -- швидше правило, ніж виняток, трапляються навіть випадки дискримінації на користь жінок. У країнах Європи і США традиційною є масова участь у виборчій кампанії добровольців (волонтерів); у пострадянських країнах польові структури комплектуються здебільшого найманими особами. Двопартійна система формує у виборців спокійне ставлення до негативної реклами конкурентів, оскільки легко зрозуміти, хто її замовник.

Релігійний чинник. Для більшості людей релігійний світогляд є визначальним. Керуючись настановами релігії, яку сповідують, вони описують свої соціальні ідеали й орієнтири, оцінюють політичні події, формують ставлення до них. Політики обов'язково мають враховувати це, реалізовуючи свої цілі, використовувати за потреби засоби тиску, матеріальні заохочення, апелювати до спільних цінностей та інтересів. Політичні і державні діячі, дбаючи про зростання їхньої популярності, звертаються за благословенням до церкви. Політики повинні знати, що за експертними оцінками існують істотні відмінності в психотипах і соціально-політичній поведінці православного (пасивний тип), католика, протестанта (активний тип) і буддиста, мусульманина та ін. Важливе значення має також ступінь релігійності населення.

Особливості темпоритму життя. Швидкість сприйняття й ефективність впливу політичної інформації великою мірою залежать від темпоритму життя народу. У країнах, де цей показник високий, значно швидше можна сформувати і поліпшити рейтинг політика, а там, де він розмірний, для цього потрібно багато часу. Отже, для одних місцевостей готують короткотривалі й динамічні інформаційно-агітаційні відеоматеріали, для інших -- триваліші й спокійніші.

Міфологія. У боротьбі політиків, політичних партій часто використовують можливості міфотворчості з метою формування образів героїв, антигероїв, референтних осіб. Свого часу, наприклад, консультанти намагалися переформатувати імідж Ю. Тимошенко, маючи на меті сформувати асоціацію із княгинею Ольгою, однак ідея не була підтримана. 14. Мовні особливості. За оцінками експертів, особливості мови безпосередньо впливають на формування соціологічних анкет, обмежують використання універсальних гасел, реалізацію зашифрованих у них ідей, відкривають широкі можливості для тих, хто вміє ефективно ці особливості використовувати.

Наприклад, у Японії немає слова «ні», тому соціологічне опитування в цій країні не припускає такого варіанта відповіді, там використовують «так» або «інші варіанти». У країнах СНД велике значення має правильний вибір мови. Так, в Україні слід використовувати білінгви, дві форми анкети. У Східній Україні анкетування зазвичай проводять російською мовою (це не викликає негативної реакції), а в Західній Україні -- лише українською. У двомовних країнах рекламну кампанію також не варто будувати, послуговуючись тільки однією мовою. Переклад рекламних текстів має бути якісним, слід уникати немилозвучності, неприємних асоціацій тощо. На президентських виборах у Молдові консультанти кандидата П. Лучинського запропонували гасло, що звучало молдавською просто і гарно -- «Пентру 6 Петру» («За Петра»). Для росіян таке звучання нічого не означало, тому акцент було зроблено на асоціацію з Петром І. Нерідко політики послуговуються певною мовою залежно від переваг аудиторії: колишній президент України Л. Кучма під час виборчої кампанії на Сході країни виступав російською мовою, на Заході -- українською.

Особливості сприйняття кольору. Для позиціонування політика, політичної сили, проектування індивідуальної і масової реакції на їх символіку важливо враховувати особливості сприйняття кольору, з яким вони ідентифікуються. Адже фірмовий колір чи поєднання кольорів характеризують політика, партію, блок, рух, суттєво впливають на їх сприйняття. Колір має певні універсальні закономірності та національні особливості. Так, стримані кольори краще сприймаються представниками балто-скандинавських країн, а в Казахстані політтехнологічно придатнішим є рожево-зелений з яскравим золотом. На президентських виборах 2004 р. команда В. Ющенка вдало використала помаранчевий колір, який активізує людину, але не викликає агресії. Фахівці відзначають успішність ребрендингових дій у 2006 р. БЮТ, зовнішніми атрибутами якого стали білий прапор із зображенням червоного серця. Водночас використання Партією регіонів біло-блакитної гамми вважається не цілком вдалим. По-своєму сприймають конкретні політичні технології молодь і літні люди, мешканці міст і сіл, представники різних професій, безпосередні учасники політичних процесів і ті, хто дізнається про них із ЗМІ, -- всі ці та багато інших універсальних і специфічних особливостей доводиться враховувати у політтехнологічній практиці. Політичні техн Політичні конфлікти і кризи в суспільному житті.

Конфлікти супроводжують всю історію людства. Де є люди, там є і конфлікти. Вивчення конфліктів є одним з головних завдань політології, а управління ними належить до найважливіших умов забезпечення соціально-політичної стабільності як всередині країни, так і на міжнародній арені.

Що означає конфлікт?

Конфлікт (від лат. сопШсШб - зіткнення) - це протиборство суспільних суб'єктів з метою реалізації їх суперечливих інтересів, позицій, цінностей і поглядів.

Проблеми конфліктів привертали до себе увагу ще мислителів Стародавнього світу. Серед них певне місце належить Конфуцію, який джерело конфлікту розглядав у неосвіченості і невихованості, що призводять до порушення норм людських відносин. Злагода, вважав мислитель, має триматися на поняттях взаємності, золотої середини і людинолюбства. Серед його постулатів: “Не роби іншим того, чого не бажаєш собі, і тоді в державі і в сім'ї не будуть відчувати ворожнечі”, “Відповідайте на образу справедливістю”, “Благородна людина знає обов'язок, нікчемна - користь”.

Давньокитайський філософ і політичний діяч Мао-цзи вважав, що причина хаосу в суспільстві полягає у відсутності глави правління. Тому люди обрали наймудрішого і найдостойнішого, зробили його сином Неба для управління справами і встановлення єдиної для всієї

Піднебесної справедливості. Мао-цзи належить вимога враховувати інтереси народу в процесі управління державою.

Видатний старогрецький філософ Платон причину конфліктів вбачав у властивостях людської душі, якій притаманні три початки - розумний, лютий та бажання і незбіжність їх інтересів. Тому він пропонував їх чітко регламентувати. Інший філософ античності - Аристотель наголошував: “Держава є інструментом примирення людей. Людина поза державою агресивна і небезпечна”.

Особливістю конфліктологічних ідей в епоху Середньовіччя була їх релігійна спрямованість. Зокрема, Фома Аквінський вважав, що “історія являє собою вічну битву двох царств - божого і земного”, а закони поділяв на два види: природні і людські. Природний закон зобов'язує людину шукати істину (бога) і поважати людей.

Протягом Нового часу та Просвітництва були створені передумови системного підходу в пізнанні явищ навколишнього світу, у тому числі й у вивченні конфліктів. Характерні погляди на конфлікт містилися у працях Ф. Бекона, Т. Гоббса, Ж.-Ж. Руссо та і нши х.

Так, Ф. Бекон першим здійснив ґрунтовний аналіз сукупності причин соціальних конфліктів і детально розглянув матеріальні, психологічні і політичні передумови соціальних колізій. Він визнавав вирішальну роль матеріальних чинників у виникненні конфліктів, а головною причиною останніх вважав тяжке становище народних мас. І нши ми причинами конфліктів він називав помилки правителів і соціальну заздрість.

Ж.-Ж. Руссо ідеалізував “природний стан”, оспівував його як щасливе дитинство людини (“Людина від природи добра, суспільство псує і розбещує людей”).

У першій половині ХІХ століття звертали увагу на проблеми конфліктології представники німецької класичної філософії - Е. Кант, Г. Гегель, Л. Фейербах.

Кант визнавав певну позитивну соціальну роль конфліктів у загальн ій історичній долі людського роду. Без них, стверджував він, всі найкращі задатки людства залишилися б нерозвиненими. Іншим було його ставлення до війни між державами. Він висунув проект установлення “вічного миру” шляхом створення космополітичного союзу самостійних рівноправних держав, побудованих за республіканським типом.

На думку Г. Гегеля, “... головна причина конфліктів криється у соціальній поляризації суспільства”, отже, він радив: держава повинна представляти інтереси всього суспільства і регулювати конфлікти (через систему потреб, опікувати свободу і власність особи, виконання правосуддя).

Друга половина ХІХ і початок ХХ століття відіграли значущу роль у становленні науки про конфлікти, що було зумовлено такими факторами: накопиченням достатнього обсягу інформації про проблеми конфлікту; насиченістю найсильнішими соціальними потрясіннями (війни, економічні кризи, соціальні революції).

У цей період виникає марксистська (К. Маркс, Ф. Енгельс, В. І. Ленін) теорія конфлікту. Згідно з нею суспільні протиріччя є головною рушійною силою соціальних змін. У соціально-антагоністичних формаціях вони реалізуються у формі класової боротьби.

Польсько-австрійський соціолог і юрист Л. Гумпилович свої погляди про природу соціального конфлікту сформулював у вигляді трьох основних тез:

конфлікти є сутністю історичного процесу; у них різний характер, але вони є чинниками прогресу;

диференціація суспільства на пануючих і підлеглих - явище вічне, як вічним є обумовлений цим конфлікт;

конфлікти сприяють єдності суспільства і виникненню більш широких об'єднань.

Німецький соціолог Г. Зіммель першим увів у науковий обіг термін “соціологія конфлікту” і описав закономірності соціальних конфліктів. У його тлумаченні конфлікт є нормальною і надзвичайно важливою формою соціального життя; він сприяє соціальній інтеграції, визначає характер конкретних соціальних утворень, зміцнює принципи і норми їх організації.

Починаючи з середини ХХ століття з'являються сучасні теорії конфліктів. Найбільш відомі серед них:

теорія позитивно-функціонального конфлікту (Л. Козер);

конфліктна модель суспільства (Р. Дарендорф);

загальна теорія конфліктів (К. Боулдінг).

Американський дослідник Л. Козер стверджував, що не існує соціальних груп без конфліктних відносин і що конфлікти мають позитивне значення для функціонування політичної системи суспільства і сприяють її змінам. Теоретична схема Л. Козера виглядає таким чином:

чим більше негараздів у суспільстві, тим вища вірогідність того, що соціальні групи стануть ініціаторами конфліктів;

чим гостріший конфлікт, тим більша вірогідність, що в конфліктних групах складуться централізовані структури прийняття рішень і вищою буде моральна згуртованість її членів;

чим менше в учасників конфлікту згоди з приводу його цілей, тим триваліший конфлікт;

чим краще лідери конфліктних груп зможуть зрозуміти, що цілковите досягнення мети обходиться дорожче, ніж перемога, тим коротшим буде конфлікт.

Німецький вчений Р. Дарендорф вважає конфлікт перманентним станом соціального організму. На його погляд, сам факт відсутності конфлікту є аномалією. Р. Дарендорф виділяє не тільки негативні фактори конфлікту, а й позитивні: конфлікт є джерелом інновацій, соціальних змін, але мають перспективу еволюційні зміни, а не революційні перевороти.

Американський соціолог та економіст К. Боулдінг, автор “загальної теорії конфлікту”, стверджує, що всі конфлікти мають загальні елементи і загальні взірці розвитку. Тому знання “загальної теорії конфліктів” дозволить суспільним силам контролювати їх, управляти ними, прогнозувати їх наслідки.

Як виникає конфлікт?

Люди неоднаково сприймають і оцінюють ті чи інші події, і це досить часто призводить до спірних ситуацій. Якщо остання несе в собі загрозу для досягнення мети навіть одному із учасників взаємодії, то виникає конфлікт. Отже, конфліктна ситуація - це основна умова виникнення конфлікту на підставі порушення балансу інтересів учасників взаємодії. Тому конфлікт справедливо розглядають як наслідок розвитку суперечності.

Суперечність переростає у конфлікт, якщо існують його основні ознаки, а саме:

необхідною умовою конфлікту є наявність, як мінімум, двох протилежних сторін (це можуть бути індивіди, групи, класи, навіть культури, етноси, конфесії, релігійні секти, партії, партійні фракції тощо);

конфлікт виникає тільки тоді, коли сторони домагаються вигоди, користі, зиску за рахунок одна одної (успіх однієї сторони означає неуспіх, поразку другої);

дії конфліктуючих сторін спрямовані на досягнення несумісних і взаємовиключних цілей (цінностей) і, отже, зіштовхуються;

одним із важливих аспектів конфліктних відносин є влада (при конфлікті завжди висувається намагання досягнення, зміни або збереження суспільної позиції - спроможності контролювати і направляти поведінку іншої сторони);

конфліктні відносини являють собою основу суспільних процесів і відіграють важливу соціальну роль;

конфліктний процес являє собою тимчасову тенденцію до порушення взаємовідносин між сторонами;

конфліктні відносини не руйнують систему, а скоріше, сприяють змінам соціальних норм і орієнтацій.

Поняття політичного конфлікту визначає боротьбу за вплив у системі політичних відносин, за доступ до прийняття загальнозначущих рішень, за монополію своїх інтересів, тобто за все те, що становить зміст влади і політичного панування.

Політичний конфлікт - це зіткнення, протиборство політичних суб 'єктів (націй, держав, класів, політичних партій), цінностей, поглядів, що зумовлені становищем і роллю влади. Тобто це різновид взаємодії двох і більше сторін, які сперечаються між собою щодо владних повноважень.

Об'єктом політичного конфлікту є державна влада, предметом - боротьба за володіння нею, устрій державних інституцій, політичний статус соціальних груп, цінності, які є базою політичної влади.

Серед причин політичних конфліктів у тоталітарних режимах є:

надмірна централізація влади;

відсутність можливості легальної політичної протидії існуючій владі;

всезагальна ідеологізація суспільного життя і жорстка “боротьба” з інакомислячими;

жорсткий контроль за отриманням, обробкою і розповсюдженням інформації;

розрив між декларованими принципами і фактичною стороною політики (подвійні стандарти в політиці, ідеології, житті, моралі);

відсутність діючого механізму впливу громадян на політику держави і, як наслідок, невдоволеність простих людей існуючим способом життя.

У ліберально-демократичних режимах політичний конфлікт виникає через питання влади (одні управляють і командують, другі - вимушені підпорядковуватись і виконувати вказівки).

Конкретні причини політичних конфліктів лежать в основі поведінки протилежних сторін, які в більшості випадків несумісні.

Різноманітною є мотивація групових політичних конфліктів:

економічні труднощі;

політичні симпатії і антипатії;

домагання політичного лідерства;

національна гордість і зневага до інших національностей і багато інших.

Не менш багатогранні причини політичних конфліктів на міжнародній арені.

територіальні претензії однієї країни до іншої (всупереч д ію чим міжнародним договорам);

національна пригніченість;

нерівне становище державної нації і національних меншин, особливо з прикордонною праматірною державою та інші.

Політичний конфлікт вічний, позаяк неможливе створення такої суспільної системи, при якій потреби всіх були б цілком задоволені. Але домагатися цього потрібно.

Конфлікт може бути стимулятором і рушійною силою соціальних змін. Разом з тим конфлікт може виконувати руйнівну функцію. Серед позитивних і негативних функцій конфліктів політологи виокремлюють такі:

сигнальна функція характеризує конфлікт як показник певного стану суспільства; виникнення конфліктної ситуації сигналізує про розлад у соціальних зв'язках і стосунках; це симптом неблагополуччя, який спонукає до певних перетворень у суспільстві;

інформаційна функція межує з сигнальною, хоча і не тотожна їй; появи конфліктної ситуації в її конкретиці містять певну інформацію про причини, що її породжують, а з'ясування цих причин є передумовою та вихідною базою для розв'язання конфліктів;

диференційна (від лат. differentis - поділ, розчленування) функція визначає процес розчленування, що виникає під впливом конфлікту, який часто проходить через зміни і руйнування попередніх соціальних структур;

динамічна (від грец. dynamikos - силовий, зміна якого-небудь явища під впливом діючих факторів) функція полягає в прискоренні темпу соціальних змін (ця функція свого часу була відмічена засновниками марксизму, які вважали класову боротьбу силою історичного прогресу);

інтегруюча (від лат. integration - об'єднання в ціле яких-небудь частин) і дезінтегруюча (від лат. desintegratio - розпад цілого на свої складові частини) функції пов'язані з тим, що політичний конфлікт не тільки створює умови для об' єднання окремих індивідів, груп, партій на основі можливої ідентифікації своєї позиції із загального, але і створює протилежну тенденцію зі свого середовища тих, хто займає особливу позицію;

демаскуюча (від франц. demasqner - зірвати маску, виявити) і маскуюча (від франц. мasqner - приховувати справжні наміри) функції існують, коли політичні конфлікти виявляють дотепер скриті проблеми суспільства (люди починають про ці проблеми не тільки думати і говорити, а й намагаються протистояти їх негативному впливові);

прогресивна функція є збірною, оскільки в ній синтезовані всі інші (після розв'язання конфлікту досягається конкретна позитивна якість);

регресивна функція виражається в соціальних витратах і прямих збитках - людських життях, знищенні ресурсів, занепаді моралі тощо.

Як свідчить історія, війни, революції, страйки і їм подібне, суспільно-політичні конфлікти так чи інакше сприяють досягненню прогресу чи регресивним перетворенням. Очевидно, оцінка результатів того чи іншого конфлікту можлива л иш е через певний час.

Складною за своєю багатогранністю є типологія політичних конфліктів. З погляду масштабів і рівнів прояву розрізняють зовнішньополітичні (міждержавні) і внутрішньодержавні конфлікти.

Зовнішньополітичні конфлікти - це конфлікти між двома або кількома державами за сфери впливу і панування на світовій арені. Вони можуть виникнути внаслідок розбіжності територіальних, економічних, військових та інших інтересів між державами.

Внутрішньодержавні конфлікти можуть виникнути між політичною елітою і масами. Це відбувається тоді, коли правляча еліта не виражає корінних інтересів більшості.

Крім того, політичні конфлікти класифікуються за такими критеріями:

за причинами, що породили їх (всі вони знаходяться в соціальних підсистемах, з якими пов'язана політична система глобального суспільства);

за соціальним складом конфліктуючих сторін (міжособові, між- групові, внутрішньогрупові, міжкласові, міжнаціональні);

за динамікою розвитку (гострі, такі, що загострюються, згасаючі, хронічні);

за часовими характеристиками (довготривалі і короткострокові);

за технологіями дій сторін (із застосуванням і без застосування насилля);

за причиною мотивації (дійсні, випадкові, приховані, помилкові);

за соціальними цілями та їх наслідками - такі, що трансформують соціальну систему, і такі, що її реформують.

Згідно з якісною характеристикою, що відображає ступінь ради- калізації соціально-політичних змін, виділяють обмежені і радикальні конфлікти.

Обмежені конфлікти передбачають часткові зміни у політиці владних структур та їх діях, а радикальні конфлікти своїм джерелом мають суперечності між корінними політичними інтересами і потребами великих соціальних верств. Вони поділяють суспільство на дві ворогуючі протилежні сили.

Політичні конфлікти відрізняються один від одного ще за одним критерієм - на якому політичному полі вони виникають і розгортаються:

на вищому рівні організації влади чи регіональному, або місцевому;

в центрі політичної системи чи на периферії.

Деякі вчені дотримуються поділу конфліктів на неантагоністичні (примиренні) та антагоністичні (непримиренні). Вони вважають, що невміння чи небажання вирішення неантагоністичного конфлікту сприяють його переходу в хронічну форму і навіть переростанню в антагоністичну. Натомість пошук взаємних компромісів, способів урегулювання конфліктів може зняти гостроту й перевести конфлікт на неантагоністичний.

Відомі ситуації імітації конфлікту як спроби ідеологічного, політичного, морального тиску. Такі конфлікти називають уявними, але вони можуть перетворитися на реальні, якщо виникне протиборство між сторонами, чиї інтереси опиняться під загрозою.

Політичні конфлікти можуть перерости в політичні кризи.

Політична криза - це переломний стан політичної системи суспільства, який виражається у поглибленні і загостренні конфліктів, у різкому посиленні політичного напруження і нестабільності.

Внутрішньополітичні кризи можливо вибудувати за ступенем їх безпеки для суспільної стабільності: урядова криза, парламентська і конституційна криза.

Урядова криза часто виникає в тих країнах, де кабінет міністрів формується за участі парламенту на коаліційній основі. Це створює вірогідність виникнення непорозумінь з наступною відставкою окремих членів уряду.

Парламентська криза проявляється у формі політичної боротьби різних фракцій, які орієнтуються на прямо протилежні підходи у прийнятті законів і в оцінці діяльності уряду. Це робить неможливим прийняття якихось рішень, що призводить до паралічу законодавчої діяльності парламенту.

Конституційна криза виникає не випадково Їй передують конституційні конфлікти. Це можуть бути і конфлікти, породжені внутрішніми суперечностями самої конституції, її недосконалістю, неточністю формулювань та ін. У таких випадках удосконаленню конституції слугує тлумачення її статей Конституційним Судом або внесення в неї поправок парламентом. Друга група конституційних конфліктів - це конфлікти органів державної влади з конституцією; намагання обійти конституційні норми внаслідок політичного розрахунку або через правову неграмотність. Конфлікт застарілої конституції із новою політичною реальністю може перерости в конституційну кризу.

Особливою формою політичних криз є революція, контрреволюція, повстання, путч, заколот, війна тощо.

Універсальних способів чи шляхів подолання конфліктів немає. Однак політологія вказує на деякі засоби регулювання конфлікту, а саме:

1) компроміс (від лат. сотрготІББит - погодження між протилежними сторонами, досягнуте взаємними поступками);

2) примиренність на підставі примусовості (спосіб насилля), що дозволяє ігнорувати аргументи супротивника.

Розвґязання конфлікту - це не просто послаблення його руйнівного потенціалу, але й усунення змісту самого конфлікту, його предмета. Конфлікт є вирішеним, якщо всі учасники беззастережно визнають досягнуті домовленості, а проблеми, які породили політичне протиборство, не стають предметом конфлікту.

Інструментами вирішення конфліктів є:

переговори (вони дають змогу дійти згоди, відкривають шлях до співробітництва сторін, що конфліктують);

використання сили (примусові санкції, закону, в тому числі норм міжнародного права);

мирне протиборство сторін на основі зближення їхніх позицій та інтересів через посередника (роль посередника можуть виконувати слідчі або погоджувальні комісії);

арбітраж (сторони, що конфліктують, добровільно передають свої суперечності для розгляду третій стороні, рішення якої обов'язкове для обох сторін);

референдум і вибори (в ролі арбітра як у першому, так і в другому випадках є самі громадяни).

Важливим арбітром у політичних конфліктах є Конституційний Суд. У більшості країн він вирішує конфлікти, які виникають:

а) між законодавчими і виконавчими органами;

б) між центральними органами і її суб'єктами;

в) між державними органами і політичними партіями, громадськими організаціями та об'єднаннями.

Правові питання регулювання політичного конфлікту можуть бути предметом розгляду і пленарних засідань законодавчого органу країни.

Питання управління політичних конфліктів на міжнародному рівні здійснюють міжнародні організації (ООН, особливі її підрозділи, ПАРЕ, НАТО та інші).

Отже, розв'язування конфлікту може відбуватися різними шляхами, залежно від масштабів, складу учасників, глибини його розвитку.ології як інструмент політично

Летітимність влади

Функціонування політичної влади здійснюється через систему соціальних інститутів, у яких втілюються організаційні, інформаційні, технічні, людські та інші фактори. Тому-то політична влада завжди інституціоналізована. Реалізується політична влада через діяльність організацій, установ, норм, які забезпечують регулювання і організацію суспільних відносин за умови їх легітимності. Функціонування політичної влади забезпечується шляхом примушення в різних формах, включаючи пряме фізичне насильство, адже одні владарюють, а інші повинні їм підкорятись. Така нерівність підтримується завдяки цілій системі засобів (ресурсів), за допомогою яких функціонує і реалізується політична влада. До ресурсів політичної влади належать: економічні, політичні, соціальні, силові, інформаційні, демографічні, культурні, правові.

Від функціонування політичної влади залежить тип політичного режиму, відкритість чи закритість суспільства, характер політичних відносин та інші політичні характеристики держави, такі як стабільність, авторитет, розподіл і співробітництво влад, роль опозиції, демократичність. Таким чином, до основних функцій політичної влади відносяться інтегративна, регулятивна, мотиваційна, стабілізаційна.

У сучасних умовах триває процес удосконалення і розвитку політичної влади, який супроводиться виникненням нових функціональних тенденцій: посилення інтенсивності демократизації політичної влади, зростання легітимності влади, розгрупування політичної влади, зростання конфліктності між гілками влади, бюрократизація владних структур. Влада функціонально взаємодіє в управлінні справами суспільства і держави на трьох різних рівнях:

-- макрорівень -- вищі політичні інститути політичної системи;

-- мезорівень-- середній рівень (обласний, районний апарат політичної влади);

-- мікрорівень-- безпосередня політична участь людей через самоуправління. На цьому рівні формується політична культура, переконання, відношення до політики.

Основним механізмом функціонування всіх видів політичної влади є розподіл влади. Розподіл влади історично відбувався на різних етапах формування держави і сформувався як спеціалізація влади різних інститутів. Перший проект розподілу влади належав Дж. Локку, який розділив її на законодавчу, виконавчу і федеративну. У XVIII ст. Ш. Монтеск'є створив теорію розподілу влади в її сучасному вигляді -- на законодавчу, виконавчу і судову. В Україні принцип розподілу влади закріплений у ст. 6 Конституції, де відмічається, що державна влада здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Органи трьох гілок державної влади здійснюють свої повноваження у встановлених межах і відповідно до законів.

Базовим елементом існування і функціонування влади, а також закріплення її в суспільстві є легітимність. Поняття легітимності означає визнання влади суспільством, обґрунтованість і необхідність даної влади та її носіїв. У вузькому розумінні поняття легітимності характеризує законність влади.

Історично сформувалися кілька типів легітимності:

легальний тип легітимності -- узаконеність влади конкретними правовими нормами, конституцією, підкріплена діяльністю відповідних інститутів, включаючи примусові санкції. Основа її -- загальне розуміння норм, установлених законом;

ідеологічний тип легітимності -- визнання влади в силу внутрішньої переконаності чи віри в правильність ідеологічних цінностей, проголошених владою. Основа -- ідеологічні цінності;

традиційна легітимність -- визнання влади легітимної, оскільки вона діє відповідно до традицій і традиційних цінностей мас. Основа -- традиції, традиційна свідомість;

структурна легітимність -- правомочність влади випливає з переконання в законності і цінності встановлених структур і норм, що регулюють політичні відносини. Основа -- специфічні політичні структури;

харизматична легітимність -- визнання влади ґрунтується на вірі мас в особливі здібності політичного лідера, вождя. Основа -- особистий авторитет правителя;

політична доцільність -- нав'язування суспільству влади, де мотивацією є політична доцільність. Характерна для перехідних періодів, пов'язаних із формуванням нової політичної системи.

Описані типи легітимності влади, як правило, в реальності існують спільно, взаємно доповнюючи один одного.

Проблема легітимності -- це значною мірою проблема участі суспільства в керуванні державою. Нездатність системи забезпечити таку участь підриває її легітимність.

Ознаки падіння легітимності влади: зростання ступеня примусу; обмеження прав і свобод; заборона політичних партій і незалежної преси; зростання корумпо-ваності всіх інститутів влади, зрощення з кримінальними структурами; низька економічна ефективність влади -- найбільш істотний показник делегітимізації влади. Крайніми ознаками падіння легітимності влади є революція, державний переворот -- відкриті форми невдоволення режиВолюнтаримзм (лат. voluntas -- воля) -- течія у психології та філософії, що визнає волю особливою, надприродною силою, що лежить в основі психіки і буття в цілому. Теорія, згідно з якою воля є першоосновою і творцем дійсності, основним фактором у психічному житті людини всупереч розумові; соціально-політична діяльність, яка, нехтуючи об'єктивними законами історичного розвитку, керується суб'єктивними бажаннями й довільними рішеннями осіб, які її здійснюють.

Згідно з волюнтаризмом, вольові акти нічим не визначаються, але самі визначають хід психічних процесів. Властиву людині здібність до самостійного вибору мети і способів її досягнення, а також здатність ухвалення рішень, що виражають її особисті налаштунки й власні переконання, волюнтаризм тлумачить як ефект дії, що стоїть за цими актами особливої ірраціональної духовної суті.

Ідея про пріоритет волі в житті людської особи виникла в період краху античного світогляду, коли було поставлено під сумнів переконання у тому, що головною духовною силою є розум.

Одним з перших затвердив принцип волі релігійний мислитель Августин (354--430), за яким воля керує діями душі й тіла, спонукає душу до самопізнання тощо.

Німецькі філософи Артур Шопенгауер і Едуард Гартман абсолютизували волю, наділивши її космічною силою, сліпою і несвідомою першоосновою, похідними від якої є всі психічні прояви людини. Надалі під впливом цього виду волюнтаризму в глибинній психології розвинулось уявлення про ірраціональну природу ваблень, що керує людською поведінкою.

Прихильниками волюнтаризму були також, німецький філософ і психолог Вільгельм Вундт, за яким психічна причинність отримує вищий вираз у вольовому акті перш за все в аперцепції, американський філософ і психолог Вільям Джеймс, який вважав що вирішальна роль у вчинку належить нічим не зумовленому вольовому рішенню (лат. Fiat! -- Хай буде!), німецький психолог Р. Мюнстербере, який відстоював панування волі над рештою психічних функцій, і інші західні психологи кінця XIX -- початку XX ст. Людина завжди чогось прагне, нездійснене бажання спричиняє страждання, а здійснене бажання -- нудьгу, перенасичення.

Приклад історії волюнтаризм

Римський імператор Калігула, будучи деспотом і жорстоким диктатором, явно виявляв Волюнтаристські нахили. Його потуги поглумитися над економічними законами цілком зрозумілі: він вимагав до себе ставлення, як до Бога.

Марнотратний, ласий до всякого роду розкоші, Калігула вкрай розорив державну скарбницю. І тоді самовпевнений правитель вирішив, що поправити справи можна дуже просто. Він наказав зібрати на морському узбережжі звичайні черепашки і оголосив їх грошима. Але навіть наймогутніший володар не може за своїм бажанням «придумати» гроші. Раковини Калігули не мали цінності, їх ніхто не брав, і затія закінчилася крахом.

Вотум -- думка чи рішення, прийняті або виражені в іншій формі більшістю голосів виборців чи представницьким органом. У парламентській практиці ряду держав в такому порядку виражається схвалення або несхвалення діяльності уряду або міністра (вотум недовіри).

Сутність і функції політичної влади

Становлення суспільної влади зумовлено обґєктивними потребами розвитку суспільства, необхідністю зберігати його цілісність і якомога повніше задовольняти суспільні інтереси.

Виникнення інститутів управління й регулювання суспільних відносин стало політико-правовим актом, який регламентував відмінність (різноманітність) інтересів у суспільстві та фіксував політичне відчуження громадян від безпосереднього здійснення владних повноважень.

Ускладнення змісту, структури і функцій політичної влади сприяло перетворенню політичного відчуження на норму політичного життя.

Із формуванням держави суспільна влада набуває свого вищого якісного стану з інфраструктурою, що розвивається відповідно до існуючих політичних реалій.

Тривалий історичний період у розвитку цивілізації держава була монопольним субґєктом політичної влади, і це призводило до абсолютизації влади і до зловживання нею, служило перешкодою повноцінному, ефективному розвиткові суспільства. На розвґязанні цієї проблеми зосереджували свої зусилля визначні мислителі, державні й політичні діячі. У 18 ст. французький філософ Ш. Монтескґє розробив концепцію поділу влади, сутність якої полягає в необхідності функціонального розподілу влади на законодавчу, виконавчу і судову, створення умов для їхнього повноцінного функціонування. Такі самі думки висловлював і український мислитель, гетьман П. Орлик у своєму проекті Конституції України, який вважається одним із найкращих зразків перших політичних документів такого роду.

Дальший розвиток людства з інтенсивними процесами демократизації всіх сфер суспільного життя сприяв розширенню спектра учасників політичної влади, зокрема таких, як політичні партії, громадські обґєднання та рухи, групи тощо. Відтак і політична влада стала уособленням не лише держави та її інституцій, а й нових субґєктів політики.

Отже, поняття "політична влада" обґємніше за змістом, ніж поняття "державна влада", оскільки носіями політичної влади є не лише держава, а й інші учасники політичного життя суспільства, які беруть участь у реалізації владних відносин. Відповідно і політична влада набуває таких форм, як державна, партійна, влада громадських організацій, інформаційна влада та ін.

Політична влада -- це здатність і можливість здійснювати визначальний вплив на політичну діяльність і політичну поведінку людей та їхніх обґєднань за допомогою політичних засобів (права, авторитету, волі, правомочного використання примусу тощо).

За багатовікову історію розвитку людської цивілізації відбулися значні зміни в реалізації влади: від архаїчних форм насилля та підпорядкування до сучасних демократичних форм здійснення її, що спрямовані на досягнення консенсусу, самоврядування, підпорядкування законам.

У сучасній політології домінує трактування політичної влади як взаємодії суспільних інтересів, асоціативної діяльності різних соціальних груп (страт), які у своєму протиборстві прагнуть до організованого примусу як до основи здійснення своєї політики.

Матеріалізація політичної влади, набуття нею ролі визначального чинника суспільного життя відбувається завдяки інституціалізації (формуванню та функціонуванню відповідних інституцій влади). Становлення і розвиток політичних інституцій, у свою чергу, є показником рівня цивілізованості суспільства.

Основними характерними ознаками політичної влади є:

- легальність використання сили;

- верховенство, обовґязковість її рішень для всіх громадян;

- публічність, тобто всезагальність, та безособовість, що є виявом усезагальної волі;

- моноцентричність та ієрархічність центрів приймання рішень;

- багатоманітність ресурсів і методів здійснення влади (від насильства, примусу, карання до заохочення й переконання, від контролю й управління до суперництва й співробітництва);

- легальність влади як виправдання застосування сили та обмеження свободи, коли громадяни визначають правомірність існуючого політичного порядку.

Соціальна роль політичної влади найповніше розкривається через її функції, що включають у себе:

- формування політичної системи і політичних відносин суспільства;

- управління справами суспільства і держави на різних рівнях;

- керівництво органами влади, політичними і неполітичними процесами;

- контроль політичних та інших відносин і в кінцевому підсумку створення певного, характерного для того чи того суспільства типу правління, політичного режиму і державного устрою (монархічного, республіканського), відкритого або закритого, відокремленого від держави (автократичного) суспільства, притаманної даній державі політичної системи, відповідних їй політичних відносин та інших політичних характеристик.

Размещено на Allbest.ru

...