Політичні системи та політичні еліти пострадянських держав за умов глобалізації

Політичні трансформації на пострадянському просторі шляхом емпіричного подолання дефіциту теорії й практики демократизації не могли привести до створення правових держав і громадянського суспільства. Ліквідація попередніх владних структур не призвела до радикальних інституціональних змін - формування політичних систем з демократично обраними парламентами,

масовими партіями, відкритими виборами та самостійними гілками влади. У низці пострадянських держав цей процес, наражаючись на спротив консервативної номенклатури, затягнувся на десятиріччя. Тривалий період циркуляція новостворених еліт, яка забезпечує їхнє політичне виживання та соціальну мобільність, була неможливою через протидію з боку центральної і місцевої влади. Пострадянська влада активно перешкоджала створенню «відкритих» еліт та опозиційних політичних партій, яким, за винятком правоцентричних та лівоцентричних, не знайшлося місця в нових парламентах та урядах. Представники ліберальної інтелігенції, яким вдалося потрапити до законодавчих органів влади, стали частиною контрольованого бюрократичного апарату. Засилля у владних структурах фактично призначених олігархічними колами чиновників-функціонерів стало нормою політичного життя на пострадянському просторі. Проте відсутність якісного оновлення пострадянських еліт посилило тенденцію щодо їх політичної консервації і професійної деградації. Внаслідок цих трансформацій в межах СНД створились політичні системи з авторитарними режимами, жорстко організованими кадровими партіями та керованими «зверху» громадськими

організаціями [10, с. 71-72].

Неоднорідні за своїм соціальним походженням, політичною культурою й поведінкою пострадянські еліти абсолютно не відповідають класичній характеристиці їх як найкращої частини громадянського суспільства. Крім депутатів ліберально-демократичної орієнтації до складу пострадянських парламентів увійшли представники старої партійної номенклатури, олігархічних кланів, радикальних і популістських суспільно-політичних угруповань, а також так звані парвеню - малокультурні та неосвічені

представники «вулиці». У ціннісному та ідейно-політичному вимірі пострадянські еліти здебільшого є космополітичними, а це означає, що за певних умов вони можуть діяти в інтересах іноземних держав і транснаціональних корпорацій. Національний склад еліт також змінився - представники титульних націй опинились у меншості, поступившись «інородцям». Наявність у нової еліти подвійного громадянства і паспортів іноземних держав стало правилом, а не винятком. Отже, такі риси як соціальна і національна неоднорідність, бюрократизм, олігархічність, космополітизм, корупційність і популізм політичного істеблішменту пострадянських держав стали його інтегральною характеристикою.

Відомо, що формування національних еліт «нового типу» почалось ще за часів «перебудови». Особливість цього процесу полягала в тому, що політична еліта «старого» типу (партійно-радянська номенклатура) у вищих ешелонах влади колишнього СРСР ініціювала трансформацію політичної системи в країнах СНД. Подальша траєкторія еволюції політичних систем в більшості країн пострадянського простору вже не визначалась ідеологічними факторами і цілком спиралась на владні та фінансово-бізнесові інтереси політичних еліт.

Негативний результат цих трансформацій полягає в тому, що новостворені політичні системи пострадянських країн не відповідають критеріям демократичного мінімуму, сутність якого сформулював видатний соціолог Р. Дарендорф. Він зазначав, що до його створення ведуть два процеси - «один представляє введення думок і інтересів народу в політичну систему, інший - контроль за правителями та їхньою адміністрацією». У цьому контексті важливе значення має теза, що «коли блокується або демократичне висування, або демократичний контроль, за цим настає конституційна криза» [11, с. 82].

Активну участь у політичній трансформації в Росії та Україні взяли представники ліберально-демократичних кіл - «нові демократи». Вони почали втілювати навіяні глобалізацією різноманітні моделі демократичного устрою. У результаті політичний спектр партійної системи пострадянських держав істотно змінився. Правляча бюрократія, ініціювавши зростання політичного плюралізму, створила необхідні передумови для розвитку багатопартійності. За короткий період 2011-2017 рр. чисельність партій в Росії зросла з 7 до 74, з яких 6 є парламентськими, тобто, представлені в Державній Думі. В Україні з 352 зареєстрованих на початку 2017 р. партій 6 також представлені в парламенті - Верховній Раді. За своїм походженням більшість з них є продуктом політичного впливу олігархів і діяльності, пов'язаних з ними державних управлінців. Щодо змісту політичних програм цих партій, то в основному вони мають демократичну спрямованість. Водночас, незважаючи на деякі відмінності у підходах до рішення державних завдань, ці програми не відображають безпосередніх цілей та інтересів суспільного розвитку. Зокрема, в Україні програми парламентських партій насамперед зосереджені на цілях утримання влади за умов «демократичного транзиту» та прагнення до європейських цінностей.

Політичним елітам, які сформувались в останній фазі занепаду радянського суспільства, притаманні консерватизм, конформізм і клановий олігархізм. Водночас свою пасіонарність і винахідливість вони демонструють тільки для забезпечення свого матеріального добробуту та підтримання власного соціального й адміністративного статусу. Отже, ліберальна демократія пострадянського зразка є механізмом панування олігархічної еліти, інструментом якої є легітимізовані політичні партії та громадські організації - своєрідний феномен «керованої демократії». Першочерговим завданням цих новостворених еліт є завершення політики приватизації та встановлення повного контролю за діяльністю засобів масової інформації.

Завоювання політичної влади пострадянським істеблішментом під прикриттям демократичних процедур сприяло перетворенню держави на приватну власність нового правлячого класу. Відбулось те, про що свого часу писав німецький соціолог М. Вебер у праці «Політика як покликання і професія». Він зазначав, що є два способи зробити з політики свою професію: або жити «для» політики, або жити «за рахунок» політики [7, с. 9-10]. Дійсно, на початку ХХ ст. діяльність професійного політика, тобто чиновника - бюрократа визначалась служінням державі за певну винагороду. Згодом, внаслідок прискореної економічної глобалізації кордони між служінням державі, власному бізнесу чи транснаціональним корпораціям практично зникли. Феномен транснаціональної держави зумовив появу транснаціонального бізнесу. Політики-бізнесмени пострадянської доби, які зробили свої статки за рахунок приватизації державної власності та майна, фактично монополізували керівництво державою. Результатами цих суспільних трансформаціїй скористались глобальні структури, які активно долучились до процесу управління пострадянськими країнами з метою використання їхніх ресурсів.

У Росії одним з результатів політики «демократичних» перетворень, яку проводить правлячий режим, стало швидке зростання кількості російських мільйонерів - за даними «World Watch Report», на початку 2017 р. їх нараховувалось понад 182 тис. На іншому боці політично поляризованого й соціально диференційованого російського суспільства знаходяться близько 7 0% населення, з яких 15% (22 млн.) живе за межею бідності, а 55% перебувають у зоні ризикованої бідності. Таким, за даними Федеральної служби статистики Росії, є соціально-економічний ландшафт величезного територіального простору «суверенної демократії» і «великої руської цивілізації» [12].

Не простежується зростання середнього класу, який можна віднести до «ризикованих» верств російського населення. Натомість загрозливим чинником соціального буття Росії стає прекаріат, тобто нестабільний, ненадійній та ризикований соціальний прошарок, котрий становить майже 40 млн. російських громадян, які не простежуються в офіційному секторі економіки. Непостійна трудова зайнятість, відсутність можливостей для професійного та кар'єрного зростання, а також мінімального соціального пакету у цієї частини населення реально загрожує соціально-політичній стабільності країни. Небезпека появи нового соціального прошарку, до складу якого належить і творча інтелігенція, посилюється й тим, що позбавлений політичних інтересів цей новий соціальний клас фактично не має політичного вибору і позиціонує себе в дуже широких межах - від політичної індиферентності до політичного екстремізму. Універсальний характер даної тенденції підтверджується фактами з міжнародного життя [13, с. 215-221; 14].

У 2005 р. російські дослідники неконформістської орієнтації (А. Єзерський, М. Леонтьєв, В. Найшуль, О. Гурова, І. Лавровський та ін.) опублікували результати соціально-політичного аналізу пострадянської еліти. Проведений аналіз показав, що в процесі трансформації російська інтелігенція, в основному прозахідна і демократична, втратила ці характеристики і перетворилась на «бюджетників». Внаслідок організованої тодішньою владою «дикої» приватизації державного майна і ресурсів та розбудови ринкової економіки політична еліта Росії набула кланово-олігархичного характеру. Щодо

національно-демократичного компоненту реформ, то він поступився

ліберально-реформаторському під прикриттям псевдопатріотичних гасел. Отже, пострадянська еліта кваліфікується як «хибна еліта» і як «системна проблема пострадянської Росії» [15, с. 98-102].

У стислому форматі головні висновки авторів дослідження щодо покращення політики реформ, зокрема у сфері функціонування російської еліти, є такими:

- поновлення спадкоємності та посилення поваги до інститутів влади;

- виховання та зміцнення патріотизму національної еліти;

- усунення антагонізму та взаємного паразитування політичної і промислової еліт;

- раціональне, ґрунтоване на фактах, а не на емоціях, визначення стратегічних пріоритетів у зовнішній політиці;

- організація конструктивного спілкування та взаємодії еліт [16, с. 76].

Відомий історик А. Шутов, оцінюючи російську політичну дійсність з національно-державницьких позицій, зазначив, що «Росія досягла граничної межі» у своєму «демократичному» розвитку. Вихід з ситуації, в яку потрапила Росія завдяки її політичному керівництву та олігархічним колам, він вбачає в тому, щоб «усунути як баласт випадкових людей з управлінських структур і сформувати з професіоналів високого класу справжню народну владу, яка має розробити стратегію загальнонаціонального розвитку, що передбачає посилення ролі державного регулювання в ключових сферах життя» [17, с. 472].

Зазначимо, що ці висновки мали рацію тоді, коли російський політичний істеблішмент і суспільство сподівались на можливості президента В. Путіна подолати соціальний хаос і системну корупцію як результат правління свого попередника. Наразі, коли Росія опинилась у політичній ізоляції та під дією міжнародних санкцій, розв'язання цих проблем є надто складним завданням. Спроби керівництва Росії забезпечити піднесення відсталої економіки методами агресивної геополітики також не мали успіху. Натомість така політика призвела до розбалансування економіки та зростання відцентрових тенденцій. Про це свідчать оцінки представників російської академічної еліти щодо перспектив розвитку Росії як єдиної, стабільної і суверенної держави. У своїх дослідженнях ці політологи та експерти зазначають, що сепаратистські настрої регіональної еліти за умов укріплення «владної вертикалі» та перерозподілу владних повноважень на користь федерального центру значно посилились. У периферійних регіонах Росії, зокрема в Татарстані, Башкортостані, Східному Сибіру та на Далекому Сході склались передумови для автономістських проявів і сепаратистських рухів [18, с. 134-142].

Політичні пертурбації в Росії під впливом глобалізаційних процесів знайшли відображення в українських наукових дослідженнях. Вітчизняний історик та політолог В. Ткаченко присвятив аналізу природи та еволюції політичної системи Росії з початку її «демократичного транзиту» низку ґрунтовних досліджень. Вчений вважає, що закономірним результатом цієї еволюції є

режим В. Путіна, якого він кваліфікує як «автократора» і «шовініста пострадянського реваншу». На відміну від попередніх, цей режим не асоціюється з монополією «партія-держава», але сучасна російська політична система залишається архаїчною та аморфною в інституційному вимірі. Майже всі форми політичних інновацій і медійної «демократії» - це лише прагнення путінської бюрократії адаптуватись до модернізаційних трендів за умов віртуальної реальності, у якій перебуває «лідер нації» [19, с. 125-126, 128].

Вищезгадані політичні тенденції та нерозв'язані соціальні проблеми справляють негативний вплив на подальший розвиток не тільки Росії, України чи інших країн пострадянського простору. Деструктивна дія цих тенденцій і проблем позначається на розвитку навіть країн «золотого мільярду», які значно менш страждають від безробіття, занепаду традиційних галузей виробництва, рецесії та інших соціально-економічних негараздів. Варто зазначити, що під впливом глобалізаційних трансформацій опинились самі країни-глобалізатори. Екологічні негаразди, депопуляція та старіння населення, міграційні потоки з країн світової периферії також породжують соціальну напруженість, міжетнічні та міжконфесійні конфлікти в країнах світового авангарду. Для розв'язання цих проблем керівництво США та розвинених країн ЄС намагається обмежити кількість емігрантів до мінімального рівня та з метою збільшення робочих місць повернути частину промислового виробництва на власну територію, а також переконати своїх громадян у необхідності скорочення соціальних витрат для забезпечення сталого економічного розвитку. Інший шлях - це провокація міжнародних конфліктів і розв'язування гібридних війн за межами власних територій в інтересах мілітаризації економіки та отримання додаткових прибутків.

Українська специфіка

Витоки і формування української політичної еліти мають свої історичні особливості та соціокультурні характеристики. З часів незалежності формування української політичної еліти пройшло кілька етапів, тому її структура частково складалась з партійно-радянської номенклатури, представників і діячів національно-демократичного руху та фінансово - промислових груп, які утворились в 90-х рр. ХХ ст. Фактично Україна на той час не мала повноцінно сформованої еліти, а її більшість не мала реального досвіду державного управління. Тому цілком природно, що питома вага досвідченої політичної еліти в Україні менша, ніж в таких постсоціалістичних країнах, як Польща, Румунія, Словаччина, Угорщина та Чехія. Вивчаючи питання трансформації політичної системи України, вітчизняні дослідники (В. Андрущенко, В. Горбулін, М. Головатий, В. Гошовська, І. Дзюба, І. Михальченко В. Карлова, М. Пірен, В. Ткаченко та ін.), зазначали такі найбільші вади української еліти, як політична аморфність, «магічне мислення» і неспроможність до швидких трансформаційних змін.

Наприклад, у своїй статті В. Карлова зазначає, що «за роки незалежності в Україні не була сформована певна аристократія, яка прагнула б стати провідником для суспільного об'єднання та відродження України. І, якщо українська еліта за роки незалежності так і не перетворилася в справді національну, тобто в суб'єкт історичного розвитку України, який здатний не тільки формулювати національно-державницькі пріоритети, але, що є найбільш важливим, їх послідовно відстоювати, то народ із атомізованого людського субстрату за цей час так і не перетворився в субстанцію такого розвитку - громадянське суспільство, яке було б здатним продукувати і висувати своїх кращих представників - еліту» [20].

На думку української дослідниці М. Пірен, причини цього явища полягають в наступному:

- еліта склалася здебільшого з вихідців кланових груп, які бояться втратити владу;

- еліта не відзначається високою активністю, сучасною управлінською та професіональною компетентністю;

- розлад механізмів соціального та державного контролю, що має місце в Україні, призвів до поглиблення моральної деградації частини її представників та корумпованості [21].

Очевидно, що зрощення політичного класу з плутократією породило кланово - олігархічну еліту, для якої забезпечення національних інтересів не є головним мотивом діяльності, оскільки її інтереси не мають нічого спільного з потребами національного розвитку. Маючи справу з глобальними структурами, українська еліта використовує їхні ресурси не для розбудови сталої економіки та здійснення суспільної модернізації, а для власного збагачення та політичного піару. Максимізація прибутків стала для правлячого класу України не лише метою, а й життєвою необхідністю.