Національні меншини в стратегіях політичної боротьби в Україні початку ХХІ століття

The features of political technologies during the electoral process and the Orange Revolution of2004 concerning the national minorities of Ukraine are revealed. Participation of national minorities during the 2004 election campaign is seen from the perspective of the ideas of the Orange Revolution. It was found that the candidates for the Presidency of Ukraine used political and manipulative technologies for attracting national minorities to the electoral process. The levers of influence of the Russian Fede ration on the public-political activity of national minorities in the territory of Ukraine during the elections and the Orange Revolution of 2004 have been revealed. It is proved that the Russian minority in Ukraine, having all the conditions for the development of national-cultural identity, has become a significant factor in the formation of not only internal politics, but also external. It has been established that the leading role in the formation of separatist ideas during the 2004 presidential election played by Russian political technologists, the existence of a powerful informational, administrative resource, and support for Russia contributed to the erosion of the ideas of radical Ukrainian nationalism in the national minorities of the East, South of Ukraine and the Crimea. As a result of targeted propaganda, a high level ofsupport of the pro-government candidate Viktor Yanukovych was achieved. The events of social and political life in Ukraine in 2004 were the forerunners of the "hybrid war" and the Russian aggression in 2014.

Key words: Ukraine, election campaign 2004, Orange Revolution, Russian Federation, Russian national minority, politicization, ethnopolitical processes, Crimea, language, public-political activity.

У вирі політичного життя початку ХХІ ст. не були осторонь національні меншини, які проживали на території України. Від результатів виборчої кампанії 2004 р. залежав європейський чи проросійський вектор розвитку України. Президентські перегони 2004 р. започаткували новий етап регіональної диференціації електорального простору [7, с.717], який полягав у переході від протистояння між лівими і демократичними політичними силами до "помаранчевих" і "біло-блакитних", котрі в геополітичній площині орієнтувалися відповідно з геополітичної точки зору на Захід (Європейський союз, США та ін.) і Схід (Росію). Історичний, етнополітичний дискурси з питань міжнародних суспільно-політичних впливів початку ХХІ ст., геополітичних інтересів навколо виборів Президента України мають сьогодні, в умовах війни на Сході України, анексії Росією Криму, особливу актуальність. У подіях 2004 р. розпізнаються елементи "гібридної війни" 2014 р., нинішнього військово-політичного протистояння, стратегічні прорахунки вітчизняного політикуму щодо пріоритетів розвитку держави, світоглядного, цивілізаційного вибору "союзників" і "друзів" в сучасному глобалізованому світі. Свого часу Джейс Мейс вважав, що головною етнонаціонаьною проблемою України є Росія, яка має претензії до самої України і "ніколи добровільно не відмовиться від претензій, ні на територію, ні на наші духовні скарби..." [10, с.15-16].

Етнополітичні процеси в незалежній Україні початку ХХІ ст. були предметом дослідження великої когорти вітчизняних учених, зокрема, М. Панчука, О. Рафальського, О. Майбороди, В. Войналовича, В. Котигоренка, О. Калакури, Н. Кочан, Ю. Ніколайця, Є. Жупана, Н. Кічери, О. Ляшенка та ін.

Окрім того, участь представників національних меншин України в етнополітичних процесах аналізувалася зарубіжними дослідниками. Найвиразніше провідні тенденції етнополітичних процесів в Україні відображені в працях: В. Рейзінгера, А. Міллера, В. Леслі, К. Хілла, Е. Вільсона, С. Хангтінгтона, М. Татур та інших.

Водночас питання участі національних меншин і політичні технології у виборчій кампанії 2004 р. по залученню національних меншин як електорального потенціалу того чи іншого кандидата, залишається малодослідженим. Саме на висвітлення цих проблем автор звертає першочергову увагу в даному огляді, оскільки політичні маніпуляції, особливо з російськомовним населенням, мали значний вплив на результати виборчого процесу, фальсифікації та протестний рух під час Помаранчевої Революції.

Президентська виборча кампанія 2004 р. відзначилася, насамперед, гострою боротьбою кандидатів за електорат [4, с.285]. Враховуючи поліетнічний склад населення України, компактне проживання деяких національних меншин у різних регіонах нашої держави, кандидати в президенти особливу увагу приділяли залученню їх представників до виборчого процесу 2004 р. Застосовуючи певні політичні технології кандидати в Президенти України змогли залучити на свій бік частину представників окремих етнічних спільнот. Роки незалежності України продемонстрували підтримку національними меншинами тих чи інших політичних сил з різними ідеологіями та програмними засадами. Упродовж 1991-2009 рр. польська, румунська та угорська меншини помітно підтримували проєвропейські сили в Україні, водночас росіяни - прокомуністичні та проросійські організації [8, с. 27].

Причинами початку Помаранчевої революції став низький рівень соціально-економічного життя народу, свавілля правоохоронних органів, цензура та відхід країни від принципів демократії. Приводом стали масові фальсифікації, в результаті яких перемогу отримав проросійський кандидат В.Ф. Янукович. У тих умовах актуалізувалося питання підтримки представників національних меншин кандидатів у президенти через призму ставлення до Помаранчевої революції, а самі події кінця 2004 - початку 2005 рр. відкрили новий етап розвитку України та зміни пріоритетів у зовнішній та внутрішній політиці.

Як відзначав Йосиф Зісельс, події Помаранчевої революції могли привести до розколу країни, оскільки українське суспільство було розділене не за етнічними ознаками, а за цивілізаційним вибором. У 2004 р. він підкреслював, що на ідентифікаційних моделях базується й цивілізаційна модель [14, с.146-147]. Водночас, під час президентських виборів проблеми національних меншин виходили на перший план політичного протистояння.

Станом на 2001 р. в Україні проживало 130 етнічних спільнот. Саме тому вони стали об'єктом і суб'єктом президентських перегонів В.А. Ющенка та В.Ф. Януковича. Останній спирався переважно на південно-східні регіони країни та АР Крим, де найбільше представництво мали російськомовне населення та російська нацменшина. Електорат В.А. Ющенка зосереджувався на заході, півночі та центрі України, де основу населення складала титульна нація [11, с.128]. Важливою відмінністю між Сходом і Заходом, яка поглиблювала регіональні розбіжності, була мова. У роки незалежності всі кандидати в президенти використовували її, як складову політичної технології, з метою привернути увагу виборців. Звісно, виборці південно-східних регіонів України, які підтримували проросійські прагнення В.Ф. Януковича, зокрема в Донецькій та Луганській областях, а також в АР Крим, під впливом пропаганди російських організацій в Україні наголошували на спільній мовно-культурній ідентичності з Росією, а відтак не бажали розривати так звані "братерські зв'язки" з ними. Підґрунтя реалізації російських ідей у південно-східних регіонах України та в Криму закладалося ще на початку 1990-х рр. Російські організації, спираючись на свою меншину в Україні, пропагуючи ідеї "русского мира", поглиблювали конфронтацію між україномовним та російськомовним населенням. Особливо гостро питання постало на початку 2000-х рр., коли Росія цілеспрямовано звинувачувала Україну в насильницькій українізації, хоча діяло близько 3000 російських дитячих дошкільних закладів, а в 25 тис. бібліотек України на 62 % література була російською мовою [9, с.403]. Таким чином, підігріта російською пропагандою значна частина населення південно-східних регіонів України та АР Криму у 2004 р. підтримувала В.Ф. Януковича, як єдиного кандидата, який мав поглибити співпрацю України з Росією. Проросійські прибічники В.Ф. Януковича вважали його безальтернативним лідером, і в разі поразки готові були піти на антидержавницькі дії, зокрема на федералізацію чи сепаратистський заколот.

Ідеї євроатлантичної інтеграції України, яку використав у свої передвиборчій програмі В.А. Ющенко, отримали визнання серед значного кола українців та представників нацменшин. Відзначимо, що розгортання європейського шляху розвитку передбачало удосконалення українського законодавства щодо захисту прав людини незалежно від етнічного походження, мови та віросповідання. Таким чином, Помаранчева революція мала підтримку не лише українців, а й нацменшин країни. З іншого боку, піар-кампанія табору В.Ф. Януковича, яка реалізовувалася не лише у напрямку висвітлення заслуг свого кандидата, а й дискредитувала опонента, насаджувала хибні уявлення в представників національних меншин щодо поширення радикального націоналізму, який перешкоджатиме національно-культурному розвитку меншин.

Нездатність політичного керівництва згуртувати націю, подолати вплив русифікації, зумовлювала проблему в консолідації українського суспільства. Російська меншина в Україні, маючи всі умови для розвитку національно-культурної ідентичності, стала вагомим чинником для формування не лише внутрішньої політики, але й зовнішньої. Таким чином, в Україні сформувався феномен внутрішньої двовекторності: населення, готове підтримати інтеграцію до Європейського союзу та НАТО, з одного боку, та утворення союзу з Росією і Білоруссю - з іншого. Упродовж 2000-2004 рр. євроінтеграційний шлях підтримували 45-56 % населення, водночас співробітництво з Росією - 41-63 % [13, с. 40]. Під час президентських виборів спостерігалося своєрідне протистояння двох векторів розвитку країни, яке поглиблювало конфронтацію в українському суспільстві та сприяло поширенню сепаратистських настроїв.

Росіяни, які проживали на території України, не відчували себе у статусі національної меншини. Окрім того, деякі представники цього етносу претендували на отримання росіянами статусу титульної нації нарівні з українцями. У 2004 р., напередодні Помаранчевої революції, 33,2 % російськомовних росіян та 39,9 % російськомовних українців ідентифікували себе як громадяни України. Значний відсоток росіян, а саме: 22,4 % вважали себе громадянами Радянського Союзу [4, с.294-295]. Ідентифікація російської меншини як громадян СРСР пояснювалася не лише ностальгією за радянським минулим, а й ототожненням ними України не як самостійної держави, а як невід'ємної частини Росії.

Схід України під час виборчої кампанії 2004 р. перебував у своєрідному інформаційному вакуумі. Населення Донецької, Луганської областей, де проживає багато росіян та російськомовних українців попадали під вплив антиукраїнської пропаганди, що, водночас, формувало сепаратистські настрої. Інформаційна блокада та наявність російських чи проросійських ЗМІ на території Донбасу формувало у населення викривлене бачення "українського націоналізму", як елементу відродження "фашизму". Маніпулюючи невдоволенням місцевого населення низьким рівнем життя, політтехнологи В.Ф. Януковича формували міф про те, як Донбас "годує всю Україну", що підсилювало протистояння між українцями сходу та заходу [1, с.583]. Мобілізуючи російськомовний електорат півдня та сходу країни шляхом поширення проросійських ідей (питання двомовності, подвійного громадянства тощо), політичний табір В.Ф. Януковича чітко позначив антиукраїнський напрям внутрішньої і зовнішньої політики свого кандидата. Враховуючи російськомовність південно-східних регіонів, зокрема Донецької та Луганської областей було досягнуто досить потужної підтримки В.Ф. Януковича зі сторони російської меншини. Водночас, електорально-демографічних ресурсів південного-сходу України було недостатньо для отримання перемоги [7, с.717], що й призвело до масових фальсифікацій зі сторони провладного кандидата та спричинило розгортання Помаранчевої революції.

Проголошення сепаратистських гасел, на думку С.В. Адамовича, є політтехнологією виборчого табору В.Ф. Януковича, яку використовували виключно для шантажу "помаранчевих" [3, с.46]. Водночас ідеї зближення з Росією та надання російській мові статусу державної, які відображалися в політичних поглядах виборчого штабу В.Ф. Януковича, стали каталізатором для організації електорату південно-східних регіонів, заляканого російською пропагандою про насильницьку українізацію. Це зумовило й активізацію організацій, які пропагували російську ідеологію, зокрема "Русского блока", Прогресивної соціалістичної партії України (ПСПУ) та інші, які сформувалися на півдні та сході країни наприкінці 1990-х - поч. 2000-х рр. [3, с.46]. "Русский блок", який розгорнув свою діяльність в південно-східних регіонах України та в Криму з кінця 1990-х - на початку 2000-х рр., поглиблював пропаганду спільного союзу з Росією, а від початку президентської виборчої кампанії 2004 р., Помаранчевої революції проводив відверті антиукраїнські та антинатовські заходи [5, с.273]. ПСПУ, яку очолювала Н. Вітренко, відома своїми антиукраїнськими, антизахідними поглядами, планувала низку радикальних заходів, спрямованих на відновленні союзу з Росією та Білоруссю. Члени організації відверто пропагували ворожість до Європейського союзу, США, НАТО, МВФ. І у середині 2000-х рр. мали помітний вплив на Кримському півострові та спільно з "Русским блоком" ставили за мету протистояти "галицькому націонал-екстремізму" [5, с. 273]. Під час Помаранчевої революції ці організації першими підтримали ідеї федералізації України, союз з Росією, спираючись на своїх прихильників серед представників етнічних росіян.

Ключову роль у формуванні сепаратистських ідей під час президентських виборів 2004 р. відігравали представники Кремля, про що свідчить Сіверськодонецький з'їзд та участь у ньому мера Москви Ю. Лужкова. Участь його в з'їзді відкрито підтримала партія в Російській Федерації "Єдиная Россия". А у виступі секретаря Донецької міської ради М. Левченка перед Держдумою Російської Федерації відверто лунали заклики посилити російські позиції в Україні та підтримати формування Південно-східного автономного регіону, називаючи події в Києві антиконституційними [1, с.597]. Тогочасні події засвідчили готовність Росії до втручання у внутрішню політику України та посилення антиукраїнської пропаганди в регіоні.

Відомий російський радикальний політик К. Затулін відверто заявив про зацікавленість Росії у федералізації України. Зокрема, у лютому 2005 р. він зазначав, процес федералізації повинен гарантувати збереження України в системі особливих взаємовідносин з Росією, а також недопущення консолідації України за підтримки Європи та США, що зумовить її перетворення на конкурента РФ в СНД [3, с. 46]. Російський політик розкрив основні побоювання Кремля стосовно потужної, економічно розвиненої та політично сильної України, яка фактично стане на перешкоді імперським амбіціям Росії.

Водночас проросійські організації на сході України посилювали "антипомаранчеву істерію" вигаданими історіями про "ненависть" Ющенка до жителів Донбасу. У свідомості населення південного сходу країни проросійські та місцеві ЗМІ вибудовували картину повернення фашизму, а також сприяли формуванню не української ідентичності. Звісно, все це нав'язувало населенню півдня та сходу України хибну думку про їх особливе місце як Донбасу або росіян [1, с.604]. Зокрема, координатор Російської общини України в Донбасі Л. Гордєєва у тижневому виданні "2000" переконувала своїх читачів, що Донбас віддає значну частину надходжень у бюджет України, а Західні регіони, які на її думку є бідними, живуть за рахунок сходу [1, с.604]. У багатьох російськомовних виданнях поширювалася думка про розкол між українцями і росіянами. Д. Юр'єв у лютому 2005 р. опублікував статтю в російській "Литературной газете", де президентські перегони 2004 р. визначалися такими, що зумовили розкол населення України на тих, у кого збережена "імперська свідомість" і тих, у кого переважає "колоніальна свідомість". Досліджуючи проблему Помаранчевої революції, автор поставив завдання визначити, чи зумовила вона посилення регіональних розбіжностей, чи створила умови для формування української національної ідеї [3, с.45]. Д. Юр'єв розмежовував східну і західну України, зазначаючи, що проросійське налаштування населення південного-сходу свідчить про імперські амбіції "гегемонів-шахтарів" та дніпропетровських ракетобудівників, які готові до самостійної гри у світовій політиці. Жителі західної України, на його думку, мали "колоніальну свідомість" і тяжіли до Європи "у специфічному, ультраглобалістичному колоніальному варіанті" [3, с.45].

Варто відмітити, що етнічні росіяни сходу і півдня України та представники цієї меншини інших регіонів мали різні політичні погляди. Якщо на території Донецької та Луганської областей, АР Криму росіяни більше підтримували проросійські політичні сили та кандидатів, то в інших регіонах вони здебільшого голосували за тих самих кандидатів, що й українці [15]. Подібна ситуація спостерігалася й під час президентської виборчої кампанії в 2004 р.

Антипомаранчеву позицію розділяла значна частина населення Кримського півострова, де більшість становила етнічні росіяни. Саме вони стали базовою суспільно-політичною силою, яка чинила опір Помаранчевій революції [12, с.81]. Підконтрольні проросійські ЗМІ розповсюджували дезінформацію про передачу В.А. Ющенком Кримського півострова татарам, що викликало невдоволення в росіян та значної частини українців. Водночас прихильники В.А. Ющенка 24 листопада зібрали 2-тисячний мітинг на центральній площі ім. Леніна в Сімферополі [1, с. 456]. Це свідчило про зміну у значної частини населення бізнесової еліти півострова стосовно майбутніх демократичних перетворень. Прихильники В.Ф. Януковича на цій же площі розпочали встановлювати намети під російськими прапорами.

Відзначимо, що проросійські організації, які діяли на території Кримського півострова, у своїх програмних документах декларували боротьбу за федеративний устрій України, необхідність спільного союзу з Росією та Білоруссю [12, с.75]. Низка проросійських радикальних та екстремістських організацій регіону вдавалася до антиукраїнських, антинатовських акцій та пропагували розкол України [5, с.263]. До таких рухів варто віднести "Русская община Севастополя", Народний фронт "Севастопіль-Крим-Росія", "Русский блок" та ін. Початок Помаранчевої революції активізував проросійські сили зумовив їх активізацію, які не лише підтримували В.Ф. Януковича, а й поглиблювали розкол Заходу - Сходу України. Водночас така ситуація була на руку Російській Федерації, імперська політика якої спрямовувалася на контролі країн пострадянського простору та унеможливленні їх входження до Європейського союзу і НАТО. Таким чином, спираючись на російську меншину Кримського півострова та сходу України, яка відігравала важливу політичну роль у регіонах, Кремль ще в 2004 р. навмисно провокував розкол у середині України, з ймовірною можливістю захопити проросійські регіони (що й сталося у 2014 р.). Відтак проросійські організації, зокрема "Русский блок", "Російська община Криму", Слов'янська партія, спільно з деякими українськими політичними силами, зокрема Комуністичною марксистсько-ленінською партією України, Прогресивною соціалістичною партією України, поширювали ідеї формування Південно-східної української автономної республіки, яка, на думку імперських пропагандистів мала самостійно, незалежно від Києва, здійснювати зовнішньополітичний курс щодо Росії. Упродовж тижня "Русский блок", "Російська община Криму" проводили мітинги та акції під російськими та кримськотатарськими прапорами, ключовими лозунгами яких стали "За Батьківщину! За Путіна! За Руський блок!" [2]. Слов'янська партія, яку очолював голова Конгресу російських громад С. Шувайников, зазначала, що Україна нерозривно пов'язана з Росією історично, економічно та політично, а, відтак, вони повинні сформувати союз. Ключовим завданням партії, на думку її очільника, був тиск на державу, з метою змусити поважати права росіян та російськомовних в Україні [12, с.75-76]. Водночас під час Помаранчевої революції на головній площі Севастополя проходили мітинги на підтримку В.Ф. Януковича, у ході яких збиралися підписи за приєднання півострова до Росії, звучали заклики щодо проведення нової "Переяславської ради" [1, с.459]. Враховуючи етнічний склад Кримського півострова, особливу активність у розпалюванні сепаратизму проявляли росіяни. Заклики стосовно союзу з Росією, а то й відверті прояви сепаратизму та використання андріївського триколору в масових акціях, свідчили про зацікавленість та втручання Кремля в політичні події 2004-2005 рр. На території Криму, керівництво Росії намагалося зорганізувати кримських татар, росіян та представників інших меншин для тиску на штаб "помаранчевих".

Підтримували кандидата в президенти В.Ф. Януковича не лише російська меншина, але й частина мусульман України. Відзначимо, що Партія мусульман України у 2004 р. увійшла до складу Партії регіонів та підтримала В.Ф. Януковича як кандидата у президенти України [6, с.390]. Центральний офіс організації знаходився в Донецьку, проте основну діяльність вона розгорнула на території Кримського півострову, де апріорі проживала значна частина мусульман країни. У 2004 р. сформувалися осередки партії в Чорногірському, Нижньогірському, Сакському районах і містах Джанкої, Євпаторії, Старому Криму, Судаку [12, с.77].

Підтримали В.Ф. Януковича в Криму низка громадсько-політичних організацій нацменшин півострова. Серед них - Федерація греків Криму, Асоціація єврейських організацій та громад Криму, кримські товариства вірмен, поляків, болгар, Асоціація кримських караїмів "Крим-карайлар" і Кримське товариство радянських німців "Відродження", Кримський республіканський фонд міжнаціональної злагоди та інші [12, с.77]. Водночас низка громадсько-політичних рухів Кримського півострова, до яких входили представники різних меншин, зокрема кримськотатарської та російської підтримали угоду про створення коаліції "Кримчани - за Ющенка". Її підписали 26 кримських відділень політичних партій та громадських організацій, серед яких були й Всекримське об'єднання виборців за громадянський мир і міжнаціональну злагоду, Російська громада Причорномор'я, Російське земляцтво Криму. Загалом коаліція об'єднала навколо себе стабільний електорат патріотів, який упродовж 2000-х рр. коливався у межах 5-10 % [12, с. 75, 77]. Загалом більшість кримськотатарських організацій відстоювали територіальну цілісність та суверенітет України, а отже негативно відносилися до прояву сепаратизму на території півострова [1, с.459]. Таким чином, політичні лідери кримських татар вимагали демократичних перетворень, перегляду статусу свого народу і відповідно підтримували В.А. Ющенка, який проголосив курс на демократизацію суспільства, реформування та обіцяв підтримувати всебічний розвиток національних меншин в Україні.

Отже, під час виборів 2004 р. національні меншини розглядалися головними кандидатами на пост президента України як один із ключових елементів збільшення свого електорату. Особлива увага електоральному питанню приділялася у Південно-Східних регіонах України, де великою часткою було російськомовне населення. Використовуючи потужний інформаційний, адміністративний ресурси, пряме втручання у виборчий процес Росії частково вдалося сформувати хибну думку в певному сегменті національних меншин Сходу, Півдня України та Криму стосовно можливого поширення ідей радикального українського націоналізму з перемогою В.А. Ющенка, що й зумовило високий рівень підтримки провладного кандидата В.Ф. Януковича. Подібна методика інформаційного впливу використовувалася і серед національних меншин України інших регіонів, що послаблювало там підтримку В.А. Ющенка. Таким чином в 2004 р. впроваджувалися нові політичні технології і маніпуляції щодо національних меншин як з боку провладного кандидата В.Ф. Януковича, так і сусідньої держави - Російської Федерації. Події суспільно-політичного життя 2004 р., розігрування карти національних меншин у політичній боротьбі були першими апробаціями майбутніх сценаріїв "гібридної війни" та відвертої агресії Російської Федерації проти України, її європейського вибору.

Джерела та література