Географічні аспекти електоральної поведінки населення під час президентських виборів в Україні

Анотація

електоральний президентський вибори поведінка

У статті проаналізовано регіональні відмінності в електоральній поведінці населення під час президентських виборів в Україні. Визначено територіальні закономірності електорального розмежування України на основі виборчих симпатій при голосуванні. Особлива увага приділена формуванню полюсів електоральної підтримки кандидатів від різних політичних сил, а також територіальній локалізації лінії електорального розмежування в країні під час різних президентських кампаній.

Ключові слова: електоральна поведінка, електоральні симпатії, електоральне розмежування, політична амбівалентність тощо.

Постановка проблеми

Вивчення феномена електоральної поведінки є актуальним питанням сучасної політичної та географічної науки. Територіальні відмінності в поведінці виборців різних регіонів України актуалізують потребу у з'ясуванні особливостей формування їх електоральних симпатій та підтримки того чи іншого кандидата. Слід зазначити, що вивчення електорального простору держави - багатогранна проблема. Електоральний простір є об'єктом дослідження в рамках політології, соціології, географії та культурології. Географи ж головним чином приділяють увагу дослідженню територіальної (просторової) диференціації електоральної поведінки, яка безпосередньо проявляється через виборчу активність та електоральні симпатії населення. В такому разі прийнято говорити про електорально-географічний простір держави.

Дослідження електоральної поведінки в розрізі спочатку регіонів, а далі і окремих локальних територій, є важливим для розуміння електорально-географічних процесів в країні в цілому, структурування виборчих симпатій за регіонами за період незалежності України. Результати таких досліджень дають змогу зрозуміти на якій соціальній основі будується електоральна підтримка політичних сил та окремих кандидатів, з'ясувати причини відмінностей в електоральних симпатіях населення різних регіонів України та розробити систему заходів щодо уникнення наростання електоральної та соціокультурної конфліктності між регіонами з діаметрально протилежними політичними симпатіями.

Аналіз досліджень і публікацій

В Україні особливості електорального простору в різні часи вивчали В. Березинський [3], Я. Грицак [6], О. Михайлич [13], О. Кваша [10], Н. Погоріла [15], О. Стегній [17], К. Черкашин [20] та інші. Серед географів регіональній диференціації електорального простору України приділяли увагу В. Миронюк [12], В. Шишацький [23], А. Хан [19], Н. Маслова [11,22] та ін.

Метою дослідження є вивчення електоральної поведінки населення України під час президентських виборів упродовж 1991-2019 рр. з метою виявлення особливостей територіального розмежування електоральних симпатій населення.

Виклад основного матеріалу

Вибори - основа демократичного суспільства, головна форма політичної участі населення, важливий механізм трансформації суспільних відносин в Україні. Вибори забезпечують легітимність та легальність влади, конкуренцію у боротьбі за владу на національному та регіональному рівнях. Політичні вибори відбуваються в рамках правил і норм, установлених виборчою системою, та зумовлюються відповідним соціокультурним середовищем [18]. Важливою складовою виборчого процесу є електоральна поведінка, аналіз якої дає можливість вивчати явища і процеси, які були непомітними у міжвиборний період. Вивчення вітчизняного електорального досвіду дозволяє зробити висновок щодо специфіки організації і проведення виборів в окремих регіонах України [6]. Результати президентських перегонів в Україні у 1991, 1994, 1999, 2004, 2010, 2014, 2019 рр. показали, що, по-перше, політичні лідери долали виборчий бар'єр тільки завдяки голосуванню за них в одній або декількох областях, і, по-друге, голосування в регіонах за політичних лідерів відрізнялось по осі «Схід - Захід» [15].

Під час перших демократичних виборів Президента України у 1991 р. підтримку здобув член Політбюро ЦК КПУ, голова Верховної ради Л.Кравчук. Його вже в першому турі підтримали більшість виборців України (61,59 %), за винятком Галичини. Кандидат від демократичних сил (Народного Руху України) В. Чорновіл здобув перемогу у Львівській, Івано-Франківській та Тернопільській областях. Електоральна підтримка кандидата від демократичних сил В.Чорновола в центральних, південних і частково східних областях була доволі низькою. За нього висловився лише приблизно кожен п'ятий виборець. В Одеській області демократичні сили отримали 16,7 %, у Запорізькій - 17, 4 %, у Харківській - 22,9 %, у Вінницькій - 23,1 % голосів. Виділяється в цьому масиві м. Київ, де демократичні претенденти набрали 36,6 % голосів виборців, наблизившись до трьох західних областей - Рівненської, Волинської, Закарпатської. Значну увагу привертають такі області, як Житомирська, Одеська, Запорізька, Миколаївська та Полтавська області, де рівень підтримки «партії влади» був у 3,9-4,3 рази вищим, ніж рівень довіри до демократичних сил [20]. Отже, можна виділити на той час «закладання» двох електоральних «полюсів» з діаметрально протилежним політичним вподобанням: Донбас та «галицькі» області. Лінія електорально-географічного розмежування проходило територією Хмельницької області, а в Україні закладались тенденції до подальшої диференціації електоральної поведінки населення регіонів [13]. Але на більшій частині України, особливо в її центрі, ще не відбулося чіткої диференціації електоральних симпатій і результати президентських виборів в цих областях суттєво не відрізнялися [11].

Президентські вибори 1994 року. Перші роки незалежності Україна зазнала глибоких економічних і соціальних негараздів. Зросло незадоволення громадян політикою президента Л. Кравчука. Більше того, влада не мала стрижневої програми, яка дала б упевненості українцям у майбутньому. Однією з рушійних сил громадськості, що вимагала змін у владі, став шахтарський страйк улітку 1993 р. [16]. Результатом виступів стали позачергові вибори Верховної Ради та президента у 1994 р. Причини позачергових президентських виборів крилися не лише в економічних негараздах, ай у конфлікті між президентом Л. Кравчуком і прем'єр-міністром Л. Кучмою. Останній був вихідцем з «червоних директорів», тому мав підтримку та відстоював інтереси східних і південних промислових центрів України [18]. Натомість Л. Кравчук не надав чіткої програми розвитку господарства, у тому числі й для великих підприємств. Перший тур президентських виборів в Україні 1994р. продемонстрували яскравішу регіоналізацію електоральних настроїв, ніж у 1991 р. Усього брало участь у виборах сім кандидатів: В. Бабич (2,48%), Л. Кравчук (38,36%), Л. Кучма (31,17%), В. Лановий (9,55%), О. Мороз (13,33%), І. Плющ (1,24%), П. Таланчук (0,55%). У другому турі виборів перемогу здобув Л. Кучма: 52% проти 45% голосів за чинного тоді президента Л. Кравчука [24]. Явка виборців у обох турах перебільшувала 70%, що контрастувало з низькою відвідуваністю дільниць під час недавніх виборів до Верховної Ради. Президентські вибори 1994 року стали першими, результати яких показали початок електорального розподілу країни на умовні «Схід» і «Захід». Того року Л. Кучму підтримали переважно східні регіони, а Леоніда Кравчука - західні [1].

Президентські вибори в Україні 1999 року. В більшості областей переміг Л.Кравчук, рівень підтримки якого зростав зі сходу на захід від 46, 64 % у Харківській області до 92, 3 % - у Івано Франківській області. Електоральна карта підтримки Л. Кучми змінилася, адже у 1994 р. він переміг завдяки підтримки електорату півдня і сходу, а під час цієї виборчої компанії він дістав значну підтримку і на заході країни [23]. Перемога Л.Д. Кучми на заході країни пояснюється традиційно низькою підтримкою лівих сил та підвищення активності виборців. Л.Д. Кучма зберіг за собою більшість голосів у низці областей Центральної України і переміг у кількох стратегічних областях сходу та півдня України [4]. Щоправда, в останніх, неймовірніше, не обійшлося без застосування адміністративного ресурсу (впливу місцевих голів обласних адміністрацій).

Президентські вибори 2004 р. Вибори відбувалися у вкрай напруженій політичній атмосфері, зі звинуваченнями в упередженості ЗМІ та правоохоронних органів, на тлі залякування виборців і отруєння кандидата В. Ющенка, що, зрештою, призвело до Помаранчевої революції [5]. У першому турі риси політичної амбівалентності мали дві області, в яких розрив між претендентами був незначним: Кіровоградська (В.А. Ющенко - 39, 02 %, В.Ф. Янукович - 30, 82 %) та Херсонська (32,13 % та 37, 44 % відповідно). Під час наступних турів Херсонщина остаточно увійшла до цілісного ареалу підтримки В.Ф. Януковича. Кіровоградщина в другому турі залишалася амбівалентною, оскільки розрив між кандидатами залишався незначним. Так за В.А. Ющенка в області проголосувало 47,08 % виборців, а В.Ф. Янукович отримав 46,48 % голосів. У другому турі виборів перемогу отримав В.Ф. Янукович, отримавши 49,4 2% голосів. Його політичний опонент В.А. Ющенко набрав 46, 69 % голосів [19]. Але виборчий процес у другому турі супроводжувався численними порушеннями і відвертим фальшуванням результатів виборів. Про фальсифікації свідчили численні прямі і опосередковані факти, але найбільшою мірою - різке зростання явки виборців під час другого туру, яке було зафіксоване тільки на тих територіях, де беззастережно перемагав один кандидат - В.Ф. Янукович [23]. Численні фальсифікації викликали масові акції протесту українців, відомі нині як «помаранчева революція». Під час президентських виборів 2004 року поділ на «Схід» і «Захід» був найбільш виразним. Проросійського В. Януковича підтримували переважно регіони східної і південної України, а проєвропейський В. Ющенко мав переважну підтримку в регіонах західної України, а також у центрі [9].

Президентські вибори 2010 р. стали своєрідним продовженням виборів 2004 року, утвердивши яскраво виражений соціополітичний поділ на територіальній основі в Україні. Результати виборів 2010 р. свідчать про поглиблення електорального розмежування країни та поляризацію політичного вибору електорату.

Територія України знову поділилися на два політичні табори. Знов електоральні симпатії північно-західних та південно- східних регіонів кардинально розійшлися [8]. Збереглися два географічні полюси з протилежними політичними знаками (західні області та Донбас), які одночасно були полюсами максимальної електоральної активності виборців. Географічно межі електорального розмежування країни не змінилися порівняно з 2004 р. [11]. Аналіз результатів президентських виборів 2010 р. дозволяє констатувати кількісне зменшення рівня підтримки лідерів перегонів. Порівнюючи рівень підтримки В.Ф. Януковича в межах України, слід констатувати що у 2010 р. він не зумів повторити свого результату 2004 р. Перемогу В.Ф. Януковича на президентських виборах 2010 р. забезпечив, як не парадоксально, протестний електорат в західних і центральних областях [12].

У 2013-2014 рр. в Україні відбулися дуже важливі та визначальні для долі держави суспільно-політичні події. Відмова «синьої» влади від курсу на Євроінтеграцію вилилася в масові протести громадян, які переросли в революцію, що отримала назву «Євромайдан» або «Революція гідності». Позачергові президентські вибори 2014 року відбувалися у вкрай напруженій атмосфері. Це були післяреволюційні, післямайданні вибори, коли очікування народу були дуже високі і достатньо радикальні. Більшість виборців виявляли ентузіазм і патріотизм, були переповнені сподівань, що вибори стануть кроком до нової якості української політики. Вперше перед президентськими виборами 2014 р. більшість населення - 58% - вірила в те, що вибори дадуть змогу поліпшити ситуацію в Україні [13]. За результатами першого туру виборів П. Порошенко отримав близько 55% голосів виборців. Найвищий рівень підтримки П. Порошенко зафіксовано у Львівській (69,90 %), Вінницькій (67,32 %) та Івано-Франківській області (65,13 %), а також у місті Київ (64,10 %). Цей кандидат також отримав відносно високу підтримку в областях центру та півдня України: Кіровоградська (50,96 %), Миколаївська (45,97 %), Одеська (41, 78%), Полтавська (54,55 %), Херсонська область (48,71 %). Найнижчою була підтримка П.Порошенка у Запорізькій (38,15 %), Луганській (33,17 %), Харківській (35,28 %) та Донецькій (36,15 %) областях [19]. У 2014 р. змінилася і географічна локалізація лінії електорального розмежування. До цього часу протягом всіх виборчих компаній з 1994 р. до 2004 р. вона проходила територією Кіровоградської області ( в різні часи то її південним кордоном, то в межах області) і далі на північний схід. Під час цієї виборчої компанії лінії розмежування електоральних симпатій виборців змістилася на південний-схід країни і проходила територією Дніпропетровської області [11]. Крім того, ця лінія вже чітко не візуалізувалася, а виявлялася лише при аналізі рівнів підтримки кандидатів, які не були лідерами перегонів, а представляли лише опозиційні або радикальні, проукраїнські або проросійські сили [19].

Президентські вибори 2019 р. не продемонстрували суттєвих територіальних відмінностей в електоральних симпатіях. Згідно з результатами волевиявлення найбільшу кількість голосів отримав В. Зеленський - 30,24 %. На другому місці опинився діючий на той момент президент П. Порошенко - 15,95 %. Третє, четверте та п'яте місця відповідно зайняли Ю. Тимошенко, Ю. Бойко та А. Гриценко. Оскільки ніхто з кандидатів не зміг набрати більше ніж 50 % голосів, то відбувся другий тур виборів, у якому боролися за перемогу В. Зеленський та П. Порошенко. У другому турі майже 73 % виборців підтримали В. Зеленського, який був лідером симпатій майже у всіх областях країни, за виключенням Львівської області, де більшу підтримку отримав П. Порошенко [19]. Істотних і масштабних порушень, які б завадили визнати результати голосування, ні з боку українських, ні з боку зарубіжних спостерігачів виявлено не було [6].

Висновки та перспективи подальших досліджень

Отже, неоднорідність електорального простору України яскраво проявилася після того як Україна отримала незалежність. Вже тоді було зрозуміло, що в західних регіонах більшу підтримку отримують праві партії, а в південно-східних - ліві сили. Наступні вибори показали електоральне розмежування України, яке проявилося у рівнях підтримки «помаранчевих» та «біло-синіх», «проукраїнських» та «проросійських» сил. Починаючи з 1994 р., лінія розмежування електоральних вподобань населення з незначним коливанням проходила територією Кіровоградської області. У 2014 р. ця лінія змістилася на південний схід до території Дніпропетровської області. Під час президентських виборів 2019 р. не відбулося помітного регіонального розмежування симпатій виборців. Водночас результати голосування показали глибинні процеси в українському суспільстві, реальні розміри протестного електорату та ставлення до чинної влади. Дослідження електоральної поведінки виборців не втрачатиме актуальності і в майбутньому, адже кожні наступні вибори відображатимуть нові політичні реалії. Електоральне розмежування України - реально існуючий феномен. В таких умовах завдання політичних еліт - зробити так, щоби це розмежування не набуло форми розколу країни, а демонструвало плавну зміну електоральних вподобань, яка не зумовлює наростання міжрегіональної конфліктності.

Бібліографія

1. Арбатская М. Н. Электоральное пространство и управление избирательными правами граждан: методологические и методические основы анализа // Политэкс. 2006. № 1.

2. Байханов И. Б. Современны еэлекторальные пространства в ракурсе мировой политики. Автореф. дис.... канд. полит. наук. М., 2007. С.16.

3. Березинський В. П. Транзитивні особливості формування електорального простору сучасної України. Автореф. дис.... канд. політ. наук. Д., 2005. С. 7.

4. Електоральні процеси України в регіональному вимірі: Буковина і Закарпаття: монографія / Під ред. А. Круглашова і М. Токаря; [Ред. колег.: М. Зан, М. Гуйтор, Ю. Остапець, Н. Ротар; Відп. за вип. М. Токар]; НДі політичної регіоналістики (Ужгород), НДІ європейської інтеграції та регіональних досліджень (Чернівці). Ужгород: Поліграфцентр «Ліра», 2014. 552 с.

5. Грицак Я. 26-й ПРОЦЕНТ, або Як подолати історію / Ярослав Грицак. К.: Фонд Порошенка, 2014. 136 с. (Серія «Жити по- новому»).

6. Грицак Я., Глібовицький Є. Цінності України [Електронний ресурс]: [доповідь виголошена під час конференції TEDxKyiv (11.06.2011)] / Я. Грицак, Є. Глібовицький // YouTube. Режим доступу: https://www.youtube.com/watch?v=noIW9A8V7WE

7. Гудзь В. Етнорегіональні клівіджі у сучасній Україні: причини появи і шляхи подолання / В. Гудзь // Українознавчий альманах. 2013. Вип. 13. С. 52-60. Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/j-pdf/Ukralm_2013_13_10.pdf

8. Гудзь В. Історіографія регіональних клівіджів в сучасній Україні / В. Гудзь. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.rusnauka.com/4_SND_2013/Politologia/10_127833.doc.htm

9. Стегний А. Региональный фактор развития политической культуры населения Украины / А. Стегний // Социология: теория, методы, маркетинг. 2005. № 3. С. 113.

10. Кваша О. Сучасні засади регіональної політики України в контексті регіональної політичної культури (концептуальний підхід) / О. Кваша // «Гілея: науковий вісник». 2015. вип. 92. С. 324. Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/j-pdf/gileya 2015 92 81.pdf

11. Маслова Н. М., Мирза-Сіденко В. М. Динаміка електоральних симпатій населення Кіровоградської області в контексті політико- географічних процесів в Україні / Н. М. Маслова, В. М. Мирза-Сіденко // Науковий вісник Херсонського державного університету - Серія: Географічні науки. 2018. № 9 - С. 62-68

12. Михайлич О. Регіональний чинник електоральних орієнтацій в Україні / О. Михайлич // Соц. психологія. 2007. № 6. С. 66-77.

13. Паніна Н. Структура чинників політичного успіху як показник політичної спрямованості розвитку електоральної системи // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. 2002. № 4. С. 44.

14. Погоріла Н.Б. Регіональні поділи в Україні: на прикладі політичної культури // Політична культура: теорія, проблеми, перспективи. К., 2004. С. 64-78.

15. Роджерс Е.М. Дифузія інновацій / Пер. з англ. Василя Старка. К.: Вид. дім «Києво Могилянська академія», 2009. С. 313.

16. Стегний А. Региональный фактор развития политической культуры населения Украины / А. Стегний // Социология: теория, методы, маркетинг. 2005. № 3. С. 110.

17. Татарин А. Виборчі стратегії основних кандидатів під час президентської виборчої кампанії 2004 р. / А. Татарин // журнал «Віче». №4. 2010.

18. Хан Є. А. Електоральна географія Криму:автореф. дис... канд. геогр. наук: 11.00.02 / Є. А. Хан; Одес. держ. ун-т ім. І.І.Мечнікова. Одеса, 1999. 20 с.

19. Черкашин К. Електоральна поведінка населення незалежної України в регіональних зрізах: автореф. дис.... канд. Політ наук: 23.00.02 / Черкашин Кирил Валерійович. Сімферополь, 2005.24 с.

20. Результати президентських виборів в Україні у 1991-1919 рр [Електронний ресурс]/ Сайт ЦВК-Режим доступу: http://www/cvk.gov.ua

21. Швець О. Б. Електоральна рубіжність Кіровоградської області / О. Б. Швець, Н. М. Маслова // Учёные записки Таврического национального университета им. В. И. Вернадского. Серия: География. 2013. Т.26 (65). № 4. С. 169-182.

22. Шишацький В. Електорально-географічний аналіз підсумків парламентських виборів 2007 року / В. Шишацький // Вісник Київського національного університету ім. Т. Шевченка. Серія: Географія. 2008. № 55. С. 46-48.

23. Яценко Б.П. Політична географія і геополітика. навч. посібник. К.: Либідь, 2007.: 255 с.

Размещено на Allbest.ru