Пріоритетні напрями і концепти нормативного забезпечення діяльності сектору безпеки і оборони як комплексного, багатовимірного, соціально-суспільного державного утворення

Размещено на http://www.allbest.ru/

Пріоритетні напрями і концепти нормативного забезпечення діяльності сектору безпеки і оборони як комплексного, багатовимірного, соціально-суспільного державного утворення

Максим Білоконь

курсант 3 курсу Київського факультету Національної академії Національної гвардії України

Подальший успішний розвиток Української держави на основі стратегії європейської інтеграції неможливий без вирішення проблеми реформування сектору безпеки і оборони.

Саме на сектор безпеки і оборони покладаються основні функції забезпечення національної безпеки - захисту державного суверенітету, територіальної цілісності, конституційного ладу, суспільних цінностей, прав і свобод громадян. Діяльність органів сектору безпеки і оборони часто пов'язана з обмеженням прав громадян, що обумовлює суспільну чутливість до цих питань.

Відсутність упродовж багатьох років практичних кроків з подолання деструктивних тенденцій у цьому секторі, значною мірою успадкованих від радянської системи, дефіцит ресурсної підтримки реформ у цій царині, - спричинили феномен, коли нереформовані державні органи сектору безпеки і оборони можуть самі стати джерелом загроз національній безпеці [1].

Спроби реформування окремих ланок та складових сектору безпеки і оборони у минулому, свідчать про їх несистемність та декларативність. Реформаторська риторика, окремі фрагментарні перетворення у силових структурах, як правило, підпорядковувались потребам здобуття і утримання владного ресурсу. Внаслідок цього втрачаються темпи розвитку держави, виникає гострий дефіцит довіри іноземних партнерів до України, що, в результаті, обмежує "вікно можливостей" з точки зору допомоги у реформуванні з боку розвинутих країн [2, с. 102].

Проаналізувавши роботи ряду дослідників, зокрема, Антонова В.О., Ліпкана В. А., Пономарьова С.П., Дзьобаня О.П., Настюка В.Я., Фурашева В.М., інших, легко дійти висновку щодо загального розуміння існуючої проблематики неналежного, неповного та безсистемного законодавчого регулювання діяльності сектору безпеки і оборони України.

Насамперед, забезпечення регулювання діяльності сектору безпеки і оборони держави є одним з елементів всієї системи і охоплює весь комплекс, пов'язаний з її формування і функціонуванням. При законодавчому регулюванні враховуються основоположні норми, поняття і механізм безпеки (цілі, функції, принципи методи), об'єднання методологій комплексного міждисциплінарного підходу. Необхідність детальної регламентації законодавчого регулювання викликана потребами народу України у захисті та розвитку, наявністю великої кількості органів, відповідальних за прийняття та організацію виконання тих чи інших управлінських рішень у сфері безпеки, високою відповідальністю і їх великою цінністю, як для окремого індивіда, так і для держави в цілому. Цій аксіомі теоретично повинен відповідати Закон України "Про національну безпеку України", прийняттям якого були зняті певні системні неузгодженості.

До пріоритетних напрямів та концептів, визначених вказаним Законом або конклюдентно ним зумовлених, входить: захист національних інтересів; пріоритет договірних (мирних) засобів при вирішенні конфліктів; своєчасність й адекватність заходів захисту національних інтересів реальним і потенційним загрозам; сумлінне виконання взятих міжнародних зобов'язань; використання в інтересах України механізмів міжнародної безпеки; чітке розмежування повноважень і скоординована взаємодія органів державної влади у забезпеченні національної безпеки; демократичний цивільний контроль над сектором безпеки та оборони; професіоналізм, відкритість та прозорість у процесі формування і реалізації державної політики. міжнародний загроза конфлікт

Разом з тим, аналіз нормативно-правового масиву з питань забезпечення національної безпеки дозволяє ставити певні актуальні питання.

Так, Пономарьов С.П. наголошує на необхідності удосконалення нормативно-правового забезпечення функціонування сектору безпеки і оборони з урахуванням європейських стандартів шляхом:

• визначення поняття, змісту та адміністративно-правових засад функціонування сектору безпеки і оборони України;

• всебічного аналізу ефективності чинної системи та структури сектору безпеки і оборони України;

• з'ясування співвідношення сектору безпеки і оборони України та національної безпеки України;

• окреслення принципів функціонування сектору безпеки і оборони;

• розкриття змісту адміністративно-правового статусу суб'єктів сектору безпеки і оборони України;

• з'ясування понять, системи та завдань адміністративно-правового регулювання сектору безпеки і оборони України;

• визначення кола адміністративно-правових актів центральних органів виконавчої влади щодо формування та реалізації державної політики у сфері сектору безпеки і оборони України;

• з'ясування правової природи адміністративно-правових актів ЗСУ, інших збройних формувань, розвідувальних та правоохоронних органів щодо забезпечення сфери сектору безпеки і оборони України;

• з'ясування місця Міністерства оборони України в системі суб'єктів забезпечення сектору безпеки і оборони України;

• визначення кола окремих правоохоронних органів, які мають основні, фундаментальні повноваження щодо забезпечення сектору безпеки і оборони;

• окреслення шляхів реформування соціально-економічної та політичної системи України як стратегічного курсу на зміцнення безпеки і оборони держави;

• визначення завдання, стану реалізації, контролю та виконання Стратегії національної безпеки України як базового правового акта в адміністративно-правовому забезпеченні діяльності сектору безпеки і оборони;

• формулювання напрямків адміністративно-правового забезпечення реформування правоохоронної системи держави;

• виявлення деструктивних факторів у сфері безпеки і оборони та шляхів їх усунення адміністративно-правовими заходами;

• характеристики парламентського та громадського контролю в секторі безпеки і оборони як чинників підвищення ефективності діяльності суб'єктів сектору безпеки і оборони [3].

Окрему увагу вказаний науковець приділяє визначенню загального поняття "безпека". Так, на його погляд, загальне поняття безпеки полягає: у відсутності неприпустимого ризику, пов'язаного із можливістю заподіяння будь-якої шкоди життю, здоров'ю та майну громадян, навколишньому природному середовищу, а також у реалізації комплексу заходів; у використанні людських і матеріальних ресурсів, які призначені для запобігання такій шкоді; у захищеності населення, об'єктів довкілля, суспільного і державного майна від небезпеки при надзвичайних ситуаціях; у безпечній експлуатації обладнання, споруд, механізмів, що усуває можливість створення загроз для життя, здоров'я та інтересів людини, навколишнього середовища та об'єктів господарювання [3].

Безумовно, що таке складне і багатовекторне явище, як сектор безпеки і оборони регулюється не тільки базовим Законом, а й цілісною, взаємопов'язаною сукупністю нормативно-правових актів, що регулюють діяльність як цілісних систем, так і підсистем у тій чи іній сфері безпеки і оборони, серед яких закони України: "Про Збройні Сили України", "Про Національну поліцію України", "Про Національну гвардію України", "Про Державну прикордонну службу України", "Про Службу безпеки України", "Про прокуратуру", "Про судоустрій і статус суддів" тощо.

Разом з тим, слід констатувати, що будь який реформаційний концепт ускладнюється застарілими структурно-системними підходами до забезпечення національної безпеки і оборони та підходами щодо визначення принципів організації і діяльності відповідних суб'єктів, що мають повноваження у сфері забезпечення національної безпеки [4].

Відповідно до головних видів безпеки, що законодавчо окреслені, пропонується розрізняти три основні елементи сектору безпеки: особиста безпека громадян, громадський порядок (забезпечують правоохоронні органи), державна безпека (забезпечують спецслужби), військова безпека (забезпечує військова організація держави) [5].

Виходячи з того, що сектор безпеки і оборони країни становить собою комплексне багатовимірне соціально-суспільне і державне утворення, яке складається з різних елементів, взаємопов'язаних і взаємодіючих між собою та характеризується цілісністю, стабільністю та системним управлінням [1], доцільно запропонувати більш-менш універсальне визначення поняття сектору безпеки і оборони як сукупності органів державної влади, управління, Збройних Сил, інших військових формувань, правоохоронних та розвідувальних органів, що у взаємодії з органами місцевого самоврядування, іншими пара- державними та самоврядними суб'єктами, окремими громадянами, відповідно до структурно-функціональної організації та компетенції покликані гарантувати безпеку особи, суспільства та держави.

Список використаної літератури