Методика оцінювання та порівняння сили президентів із позиції сфер повноважень: теоретизація й апробація на прикладі країн Африки

Размещено на http://www.allbest.ru/

Методика оцінювання та порівняння сили президентів із позиції сфер повноважень: теоретизація й апробація на прикладі країн Африки

Богдан Бевза

Ігор Пилипів

Віталій Литвин

Розглянуто еволюцію становлення і проаналізовано найпоширеніші класичні та сучасні методики оцінювання й порівняння сили президентів, на підставі чого виокремлено їхні основні спільні ознаки та параметри. Водночас констатовано, що наявні методики оцінювання сили президентів не завжди є релевантними в універсалістському контексті, адже доволі часто розроблялись у регіональному та крос-національному розрізі. З огляду на це, у дослідженні запропоновано, зокрема теоретизовано та апробовано, авторську методику оцінювання сили президентів на підставі врахування позицій та уповноваженості глав держав у рамках різних сфер повноважень і потенціалу їхньої реалізації. Для цього спочатку окреслено і систематизовано логіку формування блоків індикаторів та критеріїв оцінювання й порівняння сили президентів, а також механізм їхнього підрахунку. Після цього методику верифіковано і результовано на прикладі порівняння та зіставлення конституціоналізованих повноважень президентів у країнах Африки як у регіоні, який раніше традиційно не піддавався подібним дослідженням.

Ключові слова: президент, повноваження президентів, сила президентів, сфери повноважень, потенціал, методики оцінювання і порівняння сили президентів, країни Африки.

The Method for Evaluation and Comparison the Strength of Presidents from the Position of Areas of Powers: Theorization and Approbation on the Example of the Countries of Africa

The article is devoted to analyzing preconditions, theoretical and methodological principles of the study of the strength of presidents as well as to consideration the most common approaches in this context. The authors outlined the evolution of formation and analyzed the most common classical and modern methods of evaluation and comparison the strength of presidents, based on which they identified their main common features and parameters. It was stated that the existing methods of evaluation the strength of presidents are not always relevant in a universalist context, since they had been often developed for regional and cross-national context. In contrast, the article actualizes the universal approach to the development of a method for evaluation and comparison the strength of presidents, which is derived from the evidence of the problem of delineation exclusively the formalized (formal) powers of presidents in the existing methods. With this in mind, the research proposes, theorizes and testes the author's method for evaluation and comparison the strength of presidents based on the pos i- tions and powers of the heads of state in various areas of their authority and potential for their implementation. To solve this problem, the researchers initially outlined and systematized the logics of forming the analytical blocks of indicators and criteria for evaluation and comparison the strength of presidents, as well as the mechanism for counting it. As a result, with the help of the chosen logics and counting mechanism, the scientists have substantiated the option of solving the problem of formal de-lineation of presidential strength. After that, the method was verified on the example of comparison the constitutionalized powers of presidents in African countries as in a region that had not traditionally been subjected to such studies. In addition, the results of African countries were compared with those from “Freedom in the World” by “Freedom House”, which correlated the strength of presidents, the systems of government and the types of political regimes.

Keywords: president, powers of presidents, strength of presidents, areas of powers, potential, the methods for evaluation and comparison the strength of presidents, the countries of Africa.

Постановка наукової проблеми та її значення

Оцінювання і порівняння сили президентів є одним з ключових чинників дослідження та структуризації параметрів функціонування і політичних систем тих чи інших країн загалом, і їхніх систем державного правління зокрема. Річ у тому, що інститут президента присутній у всіх видах республік, але повноваження президентів у них доволі суттєво відрізняються. Відповідно, потреба оцінювання і порівняння ролі, місця, позиціонування й уповноваженості посади президента у різних республіканських системах державного правління зумовлює необхідність наявності універсальної методики, яка би змогла охопити як формальні, так і фактичні показники сили президентів. Це особливо очевидно на тлі того факту, що сучасні методики оцінювання та порівняння сили президентів здебільшого схиляються до дослідження саме формал ь- ної складової інституту президента, адже вона відображена у конституції кожної країни та передбачає можливість уніфікації показників для кожної з них. Тим не менше, потрібно зазначити, що концептуальне оформлення й апробація і верифікація кожної з наявних методик передбачає, що повноваження президентів надто атомізовано відображають їхню силу, особливо якщо про це йдеться у порівняльному контексті. Відповідно, застосування різних способів компіляції існуючих індикаторів та маркерів дає можливість згенерувати нові позиції з приводу оцінювання і порівняння сили президентів у тій чи іншій країні або й загалом регіоні. Тим не менше, такий підхід обмежує можливість розширення поля для оцінювання і порівняння на підставі включення фактичного аспекту уповноваженості президентів, а відтак і переосмислення сутності поняття «сила президентів». З огляду на це, змога включення до методик оцінювання і порівняння сили президентів аргументації про її узалежненість від сфер повноважень глав держав і в серединні тих або інших систем правління дозволяє по -новому оцінити та порівняти повноваження президентів із позиції не просто можливості здійснення влади та номінальної упо- вноваженості в різних сферах, а й з власного рівня формального і фактичного потенціалу до діяльності у політичній сфері. Саме тому нове розуміння та наповнення компіляції індикаторів і маркерів, апробоване та верифіковане у представленому дослідженні на прикладі країн Афр ики, дозволить залучити до методик оцінювання та порівняння сили президентів чинник сили політичних інститутів і практичну сторону його реалізації.

Аналіз останніх досліджень із проблеми

Розробка, теоретизація та апробація методики оцінювання і порівняння сили президентів із позиції сфер повноважень глав держав у методологічному розрізі можлива з огляду на той факт, що в політичній науці уже доволі давно застосовують індексний (чи кількісний) аналіз повноважень президентів, однак він фактично не верифікований на прикладі країн Африки. Так, ще 1978 р. М. Дюверже у своєму дослідженні «Крах короля» запропонував один з перших механізмів визначення, оцінювання і порівняння сили президентів. Його методика включала 14 індикаторів, на підставі яких визначались і порівнювались головно формальні повноважень президентів. Головним здобутком цієї методики стало те, що вона зумовила зростання популяризації у політичній науці механізмів визначення, оцінювання та порівняння сили президентів, які ґрунтуються на підборі різних типів індикаторів і маркерів для точного детермінування передусім формальної складової повноважень/уповноваженості президентів у рамках різних типів республіканських систем державного правління.

Відповідно, впродовж понад сорокарічного (починаючи з 1978 р.) періоду розвитку політичної науки проблематика системності і систематизації кількісних підрахунків сили повноважень президентів стала вираженою. Річ у тому, що серед науковців, які займались розробкою теоре- тико-методологічних засад оцінювання та порівняння сили президентів, можна виокремити таких вчених, як (у хронологічному порядку в напрямі до найсучасніших) М. Дюверже (1980 р.), М. Шугарт і Дж. Кері (1992 р.), К. Лакі (1994 р.), Дж. МакГрегор (1994 р.) , С. Холмс (1994 р.)11, Т. Бейліс (1996 р.), Дж. Хеллман (1996 р.), Т. Фрай (1997 р.), Г. Істер (1997 р.), Л. Меткалф (2000 р.), І. Танасеску (2002 р.), Л. Йоханнсен і О. Норгаард (2003 р.), А. Кроу- вел (2003 р.), А. Сіарофф (2003 р.), А. Коунов та Е. Мазо (2004 р.), О. Процик (2004 р.), О. Зазнаєв (2005 р.), Е. Тагієв (2006 р.), К. Армінгеон і Р. Карейя (2007 р.), Г. Цебеліс і Т. Різова (2007 р.), Х. Чейбуб (2007 р.), М. Тавітс (2009 р.), Дж. Фортін (2010 р.), І. Осад- чук (2012 р.), А. Хікен і Х. Столл (2013 р.), А. Фрухсторфер (2016 р.), В. Литвин (2018 р.) і чимало інших. Але багато чи навіть більшість з них характеризувались та характеризуються різнобічними теоретико-методологічними й емпіричними вадами порівнювальності аналізу і підрахунку та емпіричною несистемністю і некомплексністю. Головна ж проблема наявних наукових доробків та методик деяких із перелічених дослідників у тому, що вони аналізують більшою мірою формальні (інституційно-процесуальні) і лише як виняток фактичні (політично - поведінкові) атрибути уповноваженості президентів. Крім того, майже усі наявні у політичній науці методики сумарно піддаються такому недоліку та ваді, як надто слабка взаємна кореляція, внаслідок чого вони часто позиціонуються і сприймаються надмірно суб'єктивованими та реляційними. Не стала повноцінним розв'язанням означеної проблеми й одна з новітніх спроб/методик теоретизації і верифікації оцінювання й порівняння сили президентів за авторством Д. Дойла та Р. Елгі, які, з однієї сторони, суттєво доповнили існуючі підходи щодо оцінювання та порівняльного аналізу сили президентських повноважень, а також, з другої сторони, запропонували своєрідну системно-синтетичну методику оцінювання та порівняння сили президентів, яка ґрунтується на врахуванні теоретичних і емпіричних результатів інших вчених.

Формулювання мети та завдань статті

Все це, своєю чергою, залишає поле для теоретико -методологічного та емпіричному маневру, зокрема у напрямі теоретизації та апробації оновленої методики оцінювання і порівняння сили президентів, зокрема з позиції сфер повноважень/уповноваженості глав держав у рамках різних республіканських систем державного правління, що власне і визначено основним завданням цієї наукової статті. У ході розв'язання поставленого дослідницького завдання в представленій розвідці наголос зроблено на атрибутивній стороні вже наявних (чи принаймні хоча б деяких) методик оцінювання і порівняння сили президентів, конструюванні і теоретизації оновленої методики оцінювання та порівняння сили президентів, а також на практично -емпіричній апробації та верифікації останньої, зокрема на прикладі країн Африки.

Виклад основного матеріалу дослідження

президент повноваження країна

Огляд наявної у політичній науці літератури дає підстави стверджувати, що спільною особливістю більшості методик оцінювання та порівняння сили президентів є визначення дослідниками певної сукупності індикаторів і маркерів, які, на їхню думку, найбільше відповідають можливості систематичного та комплексного врахування сили президентів. При цьому, варто зазначити, що для уніфікації та універсалізації науковці традиційно використовують тільки чи здебільшого ті індикатори та маркери, які виражають формальну складову уповноваженості президентів. Відтак зазвичай йдеться про конституційні норми, котрі закріплено за кожним главою держави у тій або іншій республіканській системі правління. Натомість найрелевантні- ша відмінність між різноманітними підходами, методиками чи індексами оцінювання та порівняння сили президентів полягає головно у різних способах компіляції їхніх індикаторів та маркерів, а також у різниці процесів їхнього групування, ранжування й оцінювання. Так, приміром, доволі поширеним є виокремлення індикаторів, маркери та змінні яких згруповано за певними інституційними або іншими ознаками, внаслідок чого доволі часто кожна з груп таких індикаторів може мати свій коефіцієнт оцінювання та ранжування. Також треба зазначити, що методики кількісного оцінювання і порівняльного аналізу уповноваженості президентів поділяються за способом їхнього підрахунку, оскільки всі наявні у політичній науці підходи доцільно струк- туризувати на: методики контрольного списку (коли, наприклад, перевіряється цілий масив індикаторів уповноваженості президентів і кожен з індикаторів у випадку його валідності для того чи іншого глави держави в тій або іншій країні може бути позначений, приміром, як 1 бал, у випадку часткової валідності - як 0,5 бала, а у випадку повної невалідності або відсутності - як 0 балів); шкально-інтервальні методики (коли при перевірці масиву індикаторів уповнова- женості президентів наявність чи відсутність певного атрибуту в рамках кожного із індикаторів порівняння тих чи інших глав держав у тих або інших країнах може позначатись у форматі діапазону, де, приміром, 0 балів означає повну відсутність того чи іншого індикатора, що піддається перевірці, 1 бал - означає його часткову наявність або розподіленість з іншими інститутами влади, 2 бали - означає його повну чи максимальну наявність в того чи іншого глави держави (діапазон ранжування і тестування може бути й значно ширшим, але визначальною у цьому контексті є його наявність та верифікація)); змішані чи взаємодоповнювальні методики (коли при перевірці масиву індикаторів і маркерів уповноваженості президентів застосовують і методику контрольного списку, і шкально-інтервальну методику).

Яскравим прикладом методик контрольного списку є теоретизації і апробації таких дослідників, як Дж. МакГрегор, О. Норгаард, Л. Йоханнсен та А. Сіарофф. Так, Дж. МакГрегор оцінював і порівнював силу президентів, сформувавши три групи повноважень глав держав - символічні (церемоніальні), процедурні (призначальні) та політичні, - які охопили 43 президентських уповноваження. При цьому, науковець вивів два індекси сили президентів - незважений (або неурівноважений) і зважений (або урівноважений). Згідно з першим індексом, оцінювання кожної виокремленої групи президентських повноважень і відтак кожного ймовірного президентського повноваження було запропоновано робити у рамках методики контрольного списку, тобто в рамках показників 0 балів, 0,5 бала і 1 бал (залежно від, відповідно, відсутності, часткової наявності або повної наявності у того чи іншого президента того або іншого повноваження). Після цього всі отримані результати додавались та обчислювались як відсоток від максимально можливого показника згідно з методикою. Однак відмінність важливості повноважень у рамках кожної групи спричинила дуже різку критику методики Дж. МакГрегора, оскільки порівняння, наприклад, церемоніальних та політичних повноважень зробило процес оцінювання сили президентів вкрай нерелевантним інституційній системі правління, використовуваній у тій або іншій державі. Саме тому у своїх подальших дослідженнях вчений використав різні коефіцієнти ранжування для кожної групи президентських повноважень (зокрема, із множником 1 - для церемоніальних повноважень, множником 2 - для призначальних повноважень, множником 3 - для політичних повноважень), у такий спосіб отримавши нові зважені чи урівноважені результати. У цілому така техніка і модифікація методики дозволили отримувати більш релевантні та вірогідні результати з приводу оцінювання й порівняння сили президентів.

О. Норгаард і Л. Йоханнсен у своєму дослідженні використали структуру оцінювання та порівняння сили президентів, подібну до методики Дж. МакГрегора. Вчені аналогічно виділили три групи президентських повноважень: політичні (17 індикаторів), призначальні (13 індикаторів) та символічні (7 індикаторів). Більше того, методика оцінювання та порівняння повноважень здійснювалась згідно зі способом, аналогічним/подібним індексу Дж. МакГрегора. Однак О. Норгаард і Л. Йоханнсен використали спеціальну формулу, за якою додатково до уваги бралась важливість способу обрання президента і тривалість терміну його повноважень. Загалом же формула індексу президентських повноважень дослідників виглядала таким чином:

де IPA - індекс президентських повноважень; S - символічні повноваження президентів (всього їх 7): оцінка кожного в 1, 0,5 чи 0 балів; A - призначальні повноваження президентів (всього їх 13): оцінка кожного в 1, 0,5 чи 0 балів; P - політичні повноваження президентів (всього їх 17): оцінка кожного в 1, 0,5 чи 0 балів; E - спосіб президентських виборів: якщо всенародні вибори - то 2, а якщо вибори парламентом - то 1; L - тривалість президентського терміну: якщо термін обмежений - то 1, а якщо довічне обрання президента - то 2; IS - значення індексу президентських повноважень по відношенню до максимально можливого показника за формулою.

Урешті-решт, А. Сіарофф у своїй методиці оцінювання і порівняння сили президентів вико-ристовує не тільки формально-конституційні та інституційно-процесуальні індикатори уповно- важеності президентів, а й розглядає політичну практику. Науковець пропонує дихотомічну систему оцінювання, згідно з якою індикатор оцінюється в 1 бал, якщо кореляція стосовно нього на прикладі тієї чи іншої країни спрацьовує, і натомість 0 балів, якщо така кореляція не працює. Загалом ж А. Сіарофф виокремив 9 індикаторів для оцінювання та порівняння сили президентів, унаслідок чого його методику вважають інтуїтивно простою: 1) всенародні вибори президента; 2) конкурентні/змагальні вибори президента та парламенту (на увазі мається перевірка синхронності виборів глави держави та легіслатури, оскільки зближення у часі президентських та парламентських виборів гіпотетично може пливати на відповідну розстановку політичних сил у легіслатурі, які лояльні до глави держави; паралельно це найбільш практично орієнтований індикатор методики дослідника); 3) дискреційні призначальні повноваження президента; 4) головування президента на засіданнях урядового кабінету або адміністрації; 5) право законодавчого вето президента; 6) право президента на запровадження надзвичайного стану та видання указів з силою закону; 7) центральна роль президента у зовнішній політиці; 8) вирішальна роль президента у процесі формування урядового кабінету чи адміністрації; 9) роль і повноваження президента з приводу розпуску парламенту/провідної палати.

Що ж стосується шкально-інтервальних методик оцінювання і порівняння сили президентів, то вони чи не найефективніше відображені у наукових доробках таких зарубіжних дослідників, як М. Шугарт та Дж. Кері. Так, означені вчені, оцінюючи та порівнюючи повноваження президентів, використовують простий інтервальний метод аналізу з діапазонною шкалою від 0 до 4 балів. При цьому, у своєму порівняльному аналізі дослідники виділяють дві групи повноважень президентів будь-яких країн - законодавчі (чи неполітичні) і незаконодавчі (чи політичні). Під законодавчими (неполітичними) повноваженнями М. Шугарт і Дж. Кері розуміють такі параметри уповноваженості глав держав, як: право повного чи пакетного вето на законопроекти; право часткового вето; видання нормативно-правових актів з силою закону; ексклюзивне право законодавчої ініціативи; повноваження у процесі прийняття бюджету; винесення питань на всенародний референдум. Натомість із незаконодавчих (політичних) повноважень президентів вчені виділяють такі, як: формування урядового кабінету; відставка урядового кабінету; недовіра урядовому кабінету; розпуск парламенту. Відтак М. Шугарт і Дж. Кері порівнюють силу президентів як за окремими групами президентських повноважень, так і за усіма з них, однак у випадку кожного індикатора в рамках шкально-інтервального діапазону - від 0 до 4 балів.

Натомість в решті випадків у політичній науці для оцінювання і порівняння сили президентів зазвичай застосовуються методики контрольного списку, які апелюють головно до формальних кластерів уповноваженості президентів. Їх традиційно детермінує та особливість, що вони звикло спрямовані на оцінювання та порівняння сили президентів у країнах Європи та значно рідше у країнах Латинської Америки й Азії. Однак у політичній науці, особливо вітчизняній, фактично не репрезентованими є порівняння уповноваженості президентів у країнах Африки. З іншої сторони, порівняльна політологія не може похвалитись вкрай хорошим рівнем розвитку шкально-інтервальних методик, особливо за умови, щоб вони синтезували і порівнювали формальні (інституційно-процесуальні) та фактичні (політично-повідкові) повноваження президентів. З огляду на це, у статті зроблено спробу сконструювати, теоретизувати та апробувати методику оцінювання і порівняння сили президентів, яка одночасно вирішила і заповнювала б дві прогалини політичної науки. Інакше кажучи, йдеться про конструювання методики шкально - інтервального оцінювання й порівняння формальних і фактичних повноважень президентів як специфічного та унікального способу компілювання критеріїв, згідно з якими концентрація повноважень президентів у певній сфері їхньої уповноваженості неодмінно збільшує силу президентів на тлі специфіки міжінституційної взаємодії та особливих атрибутів здійснення влади, водночас із верифікацією методики на прикладі країн Африки.

Запропонована методика оцінювання і порівняння сили президентів містить у собі чотири аналітичні блоки індикаторів, кожний з яких, будучи перевіреним на підставі шкально- інтервального підходу, об'єднує у собі критерії, що мають потенціал реалізації президентських повноважень в одній сфері. Першим серед аналітичних блоків виокремлено так званий «силовий тиск». У цьому блоці виокремлено такі аналітичні індикатори сили й уповноваженості президентів, як головнокомандування збройними силами, головування радою національної безпеки чи аналогічними установами, наділеність повноваженнями в умовах надзвичайних ситуацій і надзвичайного або воєнного стану, призначення вищого командного управління та призначення генерального прокурора або подібних за функціями посадовців. Окреслений таким чином набір індикаторів, а відтак і набір гіпотетичних повноважень президентів, на нашу думку, відображає найбільш імовірні та релевантні сценарії реалізації президентами повноважень із застосуванням силових структур та силового тиску (додатково індикатори розкрито та пояснено у табл. 1). Другим серед аналітичних блоків виокремлено так звану «конституційну дієздатність» президентів, у яку закладено такі аналітичні критерії й індикатори уповноваженості глав держав, як: термін президентських повноважень, обмеження кількості термінів президентських повноважень, право й уможливленість імпічменту президента, право президента на розпуск парламенту чи принаймні провідної палати парламенту, спосіб обрання президента. Цікаво, що у цьому аналітичному блоці зібрано й структуризовано (детально див. табл. 1) потенційні можливості обмеження сили й уповноваженості президентів, причому в рамках різних республіканських систем правління. Відповідно, оцінювання і порівняння сили президентів у цьому аналітичному блоці відбувається обернено пропорційно до потенційних можливостей усунення пре-зидентів від повноважень. Як наслідок, задіяно принцип, згідно із яким чим менше у політичній системі стримуючих чинників, тим більша сила, уповноваженість та конституційна дієздатність президента. Своєю чергою, тратім аналітичним блоком методики обрано «законодавство». У цей аналітичний блок компоновано такі індикатори гіпотетичної уповноваженості президентів, як право президента спрямовувати закони в конституційний суд, право глави держави видавати укази із силою закону, право президента пропонувати зміни і поправки до конституції, право законодавчої ініціативи президента, а також право президента на призначення суддів верховного та/або конституційного суду. Виділений масив індикаторів особливо релевантний на тлі доволі частого апелювання президентів до кластера законодавства через бажання видозміни і/чи персоналізації конституційного укладу, зокрема у тому випадку, коли президенти користуються підтримкою більшості в легіслатурах - органах, на які номінально покладено законодавчий процес. Доповнюється такий вектор уповноваженості президентів щонайперше правом глав держав на законодавчу ініціативу та видання указів й інших актів з силою закону, адже завдяки цьому президенти можуть підміняти політичний процес і конституційну практику. Врешті - решт, останнім аналітичним блоком методики обрано «інституційну взаємодію», оскільки теорія і практика аналізу сили й уповноваженості президентів демонструє, що ігнорування можл и- востей впливати і підміняти президентами різні інститути влади при виборі критеріїв оцінювання та порівняння уповноваженості глав держав робить фактично будь-яку методику неповноцінною і некомплексною. До цього аналітичного блоку віднесено такі індикатори можливої уповноваженості президентів, як: право президентів на ануляцію актів інших органів влади, право президентів призначати прем'єр-міністрів, право глав держав призначати міністрів, право президентів призначати вищих державних службовців і/чи голову національного банку, право глави держави на відставку уряду (детально див. табл. 1).

Таблиця 1