Розвиток теорії парламентаризму в сучасній вітчизняній та зарубіжній науці

Размещено на http://www.allbest.ru

Розвиток теорії парламентаризму в сучасній вітчизняній та зарубіжній науці

Анотація

У статті розглянуто теоретичні основи розуміння терміну «парламентаризм» на основі аналізу його природи і змісту та теоретичних підходів до розуміння парламентаризму таких дослідників, як Ю. Хабермас, П. Хелландер, К. Н. Соколов, В.В. Маклаков, А. Д. Керимов, О. Н. Булаков, В. С. Журавський, А. З. Геогріца, В. А. Смолій, В. А. Звірковська та інші. Показано, що становлення та розвиток української державності є нерозривно пов'язаним з ідеєю та практикою парламентаризму. Наголошено на тому, що для правової держави необхідне не тільки панування права та правових законів, але й належна правова організація самої системи державної влади, установа різ-них державних органів, чітке визначення їхньої компетенції, місця в системі, характеру співвідношення між собою, способів формування, форм діяльності тощо. Парламентаризм проаналізовано як багатоп-ланове явище, що має складну внутрішню структуру, що складається із взаємоза-лежних елементів. При цьому зазначено, що парламентаризм характеризує й орга-нізацію громадського життя, досягнутий рівень забезпечення прав, обов'язків і свобод громадян, тобто ступінь демократизації суспільства. Вказано, що стосовно сутності та принципів парламентаризму існує досить широкий спектр думок. Зроблено висновок, що тільки при наявності в органічній єдності таких характеристик і умов, як наявність інституту представницької (законодавчої) влади, сформованого на основі вільних виборів за участю політичних партій і суспільства; конституційно закріплений принцип поділу влади; панування принципу верховенства права; наявність громадянського суспільства, що характеризується демократизмом і високою політико-правовою культурою громадян, - можна говорити про наявність парламентаризму.

Ключові слова: парламентаризм, парламент, демократія, поділ влади, державне правління.

Abstract

Development of the theory of parliamentarism in modern domestic and foreign science

The article considers the theoretical foundations of understanding the term "parliamentarism" based on the analysis of its nature and content and theoretical approaches to understanding the parliamentarism of such researchers as J. Habermas, P. Hellander, K. N. Sokolov, V. V. Maklakov, A. D. Kerimov, O. N. Bulakov, V. S. Zhuravsky, A. Z. Geogritsa, V. A. Smoliy V A. Zvirkovskaya and others.

It is shown that the formation and development of Ukrainian statehood is inextricably linked with the idea and practice of parliamentarism. It is emphasized that the rule of law requires not only the rule of law and legal laws, but also proper legal organization of the system of state power, the establishment of various state bodies, a clear definition of their competence, place in the system, the nature of the relationship, methods of formation, forms activities, etc. Parliamentarism is analyzed as a multifaceted phenomenon with a complex internal structure consisting of interdependent elements. It is noted that parliamentarism characterizes the organization of public life, the achieved level of ensuring the rights, responsibilities and freedoms of citizens, ie the degree of democratization of society.

Key words: parliamentarism, parliament, democracy, separation of powers, government.

Постановка проблеми. Парламентаризм, як політична категорія, дуже складне, багатомірне явище. При визначенні парламентаризму, як предмета дослідження, виникає ряд проблем методологічного характеру. Незважаючи на те, що останнім часом політологи часто використовують поняття «парламентаризм», проте, у відношенні його змістовної характеристики залишається багато проблемних питань. Періодично, коли ускладнюється політична ситуація в державі та суспільстві, проблема створення або реформування реальної представницької установи стає одним з клю-чових моментів в реформуванні державного механізму. Саме парламент втілює в собі той форум громадської думки, на якому може бути прийнято консенсусне рішення, що влашто-вує всі сторони конкурентного політичного процесу. Завдяки такому представницькому характеру ідея парламентаризму знаходить свою підтримку серед населення.

Однак історичний досвід розвитку парламентаризму свідчить про те, що згодом, після недов-гого функціонування, вищий представницький орган з ефективного інструменту державного управління перетворюється (або його намага-ються представити таким певні політичні сили) в деструктивний елемент на шляху політико-пра- вового розвитку. Представлене дослідження акцентується на розгляді та аналізі причин такого становища. Ці аспекти свідчать про актуальність та своєчасність поставленої проблеми.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Проблеми визначення сутності пар-ламентаризму торкалися багато захід-них науковців: Ш.-Л. Монтескьє, Дж. Локк, Гамільтон, Д. Медісон, Дж. Джей, Дж. Сар- трі, Дж. Дж. Коуклі, М. Дюверже, М. Вебер, Дж. Міль, Д. Ослон, В. Цепл, Д. Фран-клін, Ю. Хабермас, М. Ентін, Л. А. Шарніна, К. Н. Соколов, В. В. Маклаков, А. Д. Керимов, О. Н. Булаков.

Різні аспекти функціонування парламентаризму в Україні та світі досліджують сучасні вітчизняні вчені: П. П. Шляхтун, В. М. Шаповал, П. Кислий, В. С. Журавський, А. З. Геогріца, О. М. Бандурка, Ю. Д. Древаль, Г. Федоренко, А. Смолій, В. М. Ричка, О. В. Скребець, Л. І. Павлова Л. Т. Кривенко, В. А. Звірковська.

Постановка завдання. Метою статті є окреслення основних підходів у вивченні суті парламентаризму та дослідження теоретич-них підходів та характерних ознак концепції парламентської демократії.

Виклад основного матеріалу дослідження. Становлення та розвиток української державності є нерозривно пов'язаним з ідеєю та практикою парламентаризму. Вже на початку 90-х років ХХ століття вітчизняна наука зштовхнулася з необхідністю розробки проблем парламентаризму. Для правової держави необхідне не тільки панування права та правових законів, але й належна правова організація самої системи державної влади, установа різних державних органів, чітке визначення їхньої компетенції, місця в сис-темі, характеру співвідношення між собою, способів формування, форм діяльності тощо. Причому обидва аспекти тісно взаємозалежні й один без другого неможливий.

Призначення парламенту - представницького та законодавчого органу влади в тому і проявляється, що він поряд з іншими соціально-політичними інститутами демократичного суспільства покликаний забезпечувати та оформляти весь представницький переговірний процес.

Слово «парламент» (parliament) народилося в середньовічній Англії, але по етимоло-гії й орфографії є французьким, яке виходить від parler (говорити). Сам термін «парламентаризм» як категорія суспільно-політичної думки з'явився ще в XlV столітті і згодом набув визнання в різних політичних колах Європи. Він, зокрема, використовувався в працях, в яких досліджувалася історія представницьких органів та для обґрунтовування засад тео-рії народного представництва через відповідні державні органи [1, с. 75].

Максимально наближають поняття пар-ламентаризму до самого парламенту вчені В. В. Бакушев, А. М. Беляєв, Хайнрих Бест, Є. Д. Богтариьов, які вважали, що під парламентаризмом слід розуміти форму представництва народу, коріння якої заглиблюються в середньовіччя у вигляді обраних чи склика-них зборів [2, с. 149]. Теза про визначальну роль народної демократії як вирішального чинника формування парламентаризму - суттєвого елементу політичної системи суспільства - є однією з провідних у політологічних дослідженнях.

У наукових дослідженнях проблеми парла-ментаризму виникали різноманітні теорії, на які впливав, насамперед, той або інший період розвитку суспільства. У сучасній політичній науці можна говорити про два основні підходи в трактуванні феномену парламентаризму. Перший підхід умовно можна назвати державознавчим, в рамках якого, парламентаризм розглядається як форма державного правління. З найдавніших часів під формами прав-ління розуміли спосіб реалізації влади через правління або багатьох, або однієї особи, або групи осіб, або народу. Парламенти існували й існують при різних формах правління. Парламентаризм, в рамках даного підходу, можна тлумачити як спосіб організації державної влади в рамках тої або іншої форми правління, але не як самостійну форму правління [3, с. 87].

Друга точка зору більшою мірою орієнтована на політологічний аналіз і припускає трактування парламентаризму як системи органі-зації та функціонування державної влади, що базується на поділі влади, множинності інте-ресів різних соціальних груп суспільства, політичному плюралізмі, дотриманні прав і свобод людини та громадянина [1, с. 172].

З політологічної точки зору, парламентаризм це багатопланова, складна структура. Тому, стосовно сутності та принципів пар-ламентаризму існує досить широкий спектр думок. Наприклад, Л. А. Кравченко вважає, що парламент є серцевиною парламентаризму, і не відносить парламент до найваж-ливіших органів держави. Парламент, на його думку, - це один з другорядних органів, поява, існування та зникнення якого не спричиняє дезорганізації або корінної видозміни держави. Парламент не є самостійним органом, тому що його вольовий акт не здійснює безпо-середнього впливу на державу та на підвладних державі осіб [4, c. 17].

Іншої точки зору дотримується М. А. Могунова. На її думку, парламентаризм має при англійському державному устрою право вида-вати та знищувати будь-які закони; немає ні особи, ні установи, за якими б англійський закон визнавав право переступати або не виконувати законодавчі акти парламенту. Права парламенту обмежені лише двома факторами: моральним законом і суспільною думкою [5, c. 43].

С.В. Немова вважає, що парламентаризм ґрунтується на трьох принципах: рівності виконавчої та законодавчої влади, їхньому співро-бітництві, існуванні засобів взаємного впливу. Ні уряд, ні парламент не повинні користуватися якою-небудь значною перевагою, їх рівновага повинна гарантуватися контролем суспільної думки. Тому парламентську систему іноді й називають проявом суспільної думки. Однак цю рівновагу досить проблематично реалізу-вати на практичному рівні. У цьому аспекті на перший план виходить підхід до парламента-ризму, як до прояву суспільної думки [6, c. 15]. П. Хелландер підкреслює, що функцією парла-менту є не управління, а критика. Його критика спрямована не тільки до істотної зміни політики уряду, скільки до утворення суспільної думки. Головне значення парламенту в тому, що обговорення, які лунають в парламенті мають вплив на усю країну, і, отже, не сила парламенту не в його повноваженнях, а в суспільній думці, яка обговорюється на парламентських сперечаннях [7, c. 12].

Інтерес представляє думка В. Л. Шейнис, який вважає, що є два розуміння парламентаризму: вузьке та широке. З погляду першого, парламентаризм означає наявність парламенту як виразника інтересів народу; більш широка дефініція пов'язана з парламентським парламентаризмом, який опирається на певні інститути, певні суспільні структури та на сус-пільно-політичну культуру. Цим одночасно характеризується неможливість перенесення даної системи парламентаризму на інші суспільства та інші політичні культури [8, c. 55].

Зустрічаються також теорії, в яких ототожнюються поняття парламентаризм та демократія. По суті протилежну їм точку зору висловлює М. Шилобод, який підкреслює, що, якщо народне представництво не відіграє цен-тральної ролі в політиці, то можна говорити про авторитарний та і навіть тоталітарний пар-ламентаризм [9, с. 8].

У вітчизняній політичній науці поняття «пар-ламентаризм» також трактується по-різному, хоча, загалом, мова йде про парламентську систему організації та функціонування верховної державної влади при поділі її зако-нодавчих і виконавчих функцій. Загально- прийнятним є розуміння парламентаризму у вузькому та широкому змістах. У вузькому - під парламентаризмом розуміється верховенство, привілейоване положення парламенту, відповідальність уряду перед ним. У широ-кому змісті - його істотна роль, тобто нормальне функціонування як представницького й законодавчого органа, що володіє також контрольними повноваженнями [10, c. 11]. Представляється справедливим судження про парламентаризм як про здатність представницького органа вільно обговорювати та приймати політичні рішення у вигляді законів. Причому мається на увазі, що мова йде про демократично легітимізований народний представницький орган, що діє в системі поділу влади [11, c. 55].

Сам термін «парламентаризм» почав використовуватися в українській політичній теорії та практиці з появою в країні першої парла-ментської установи. В дореволюційній літературі парламентаризм визначався як система державного устрою, при якій парламент відіграє переважну роль не тільки як законодавчий орган, але і як орган верховного контролю над владою виконавчою. Тобто, парламент сприймався як орган верховного контролю над виконавчою владою, який має право не тільки вимагати від уряду звіт про його діяльність, але й залучати міністрів до відповідальності.

Теоретик парламентаризму початку XX в. К. Соколов, також як і інші дослідники того часу вважали, що парламентарна держава визнача-ється як представницька держава, глава якої в здійсненні своїх представницьких прерога-тив пов'язаний конституційно-правовою нормою, що вимагає постійної відповідності політики уряду бажанням більшості нижніх палат парламенту. На його думку, парламентарними можуть називатися тільки ті держави, в яких норми парламентаризму утворюють складову частину їх конституційного права [12, c. 129].

На сучасному етапі суспільного розвитку існує безліч визначень, які тією чи іншою мірою відображають сутність парламентаризму. Деякі автори оцінюють парламентаризм винятково як державний режим, головною відмітною рисою якого є політична відповідальність уряду перед парламентом або його нижньою палатою за свою діяльність [13, c. 7]. Свій вклад у розбудову цього підходу зробили й українські дослідники. Як зазначає В. Смолій, традиції українського парламентаризму містяться у світанковій далечині історії східного слов'янства. Саме тоді народився звичай скликати сходки, на яких вирішувалися найважливіші питання життя племені. В них могли брати участь, окрім князя з його дружиною, всі вільні люди. Сходки мали й спеціальну назву - віче. Віче було верховним органом племінного самоврядування й суду у слов'ян [14, c. 8]. Отже, еволюція українського парламента-ризму має тривалу історію: від стародавнього віча до козацьких рад, від конституції Пилипа Орлика до Центральної Ради й, нарешті, до сучасного українського парламентаризму.

В наш час форми парламентського правління стали предметом пильної уваги дослідників. Фахівці, що працюють у цій галузі, помітно поглибили знання про характер представницької законодавчої влади, її вплив на суспіль-но-політичні процеси. Про це свідчить аналіз концептів оцінки сутності парламентаризму як сукупності явищ, пов'язаних із практикою діяльності парламенту, його процедурами. Саме в такому розумінні вживається це поняття в працях багатьох вітчизняних політологів.

Одним з перших досліджень в цій галузі (1999 р.) була докторська дисертацій А. Георгіци, який ґрунтовно дослідив проблеми тео-рії та практики сучасного парламентаризму, а також докторське дослідження В. Журавського (2001 р.) щодо теоретичних та організаційно-правових проблем становлення і розвитку українського парламентаризму. У 2002 році була захищена кандидатська дисертація В. Звірковської, в якій проаналізовано проблеми становлення та розвитку українського парламентаризму; у 2005 році було захищено кандидатську дисертацію О. Скре- бець, в якій досліджено інститут парламентаризму в контексті досвіду демократичної тран-сформації сучасних суспільств; у 2006 році В. Єрмолаєв у своїй кандидатській дисертації розглянув вищі представницькі органи влади в Україні з точки зору історії; також у 2006 році було здійснений аналіз Б. Гагалюком в свому кандидатському дослідженні політичних партії в умовах парламентаризму; у 2007 році було захищено докторську дисертацію Ю. Ганжуровим, в якій було досліджено парламент України в аспекті політичної комунікації; у 2007 році М. Новіковим було захищено кандидатську дисертацію, де ґрунтовно досліджено інституціональні виміри бікамеральних систем; у 2010 році Л. Павлова в своєму кандидатському дослідженні здійснила аналіз специ-фіки функціонування інституту парламентаризму в сучасній Україні. В цій роботі було розроблено модель функціональної діяльності українського інституту парламентаризму за умов парламентсько-президентської республіки, основні риси якої, на думку авторки, полягають у структурно-функціональному оновленні роботи Верховної Рада України, формуванні коаліційного потенціалу парламентських фракцій, реформуванні виборчої системи через провадження регіональних відкритих партійних виборчих списків кандидатів у депутати. Визначено можливості бікамеральної структури українського пар-ламенту. Авторка говорить про те, що створення системи асиметричного бікамералізму за умов унітарної форми державного устрою наблизить Україну до стандартів європейських демократичних держав.

В.С. Журавський вважає, що основу сучасного розуміння парламентаризму складають ознаки вільного демократичного ладу, якими стали визнання і гарантування права на самовизначення народу, народного суверенітету, демократія, свобода, повага до прав і свобод людини і громадянина (права на життя, свободу і особисту недоторканність), розподіл влади, відповідальність уряду, дотримання законності у діяльності виконавчої влади, незалежність судів, принцип багатопартійності та ін. При цьому існують дві різні моделі організації державної влади в країнах Заходу залежно від реального місця парламенту в системі організації влади, обсягу і ваги його повноважень, ступеню впливу на інші органи державної влади. На його думку, перша модель - модель парламентаризму, за якою найбільш послідовно проводиться принцип верховенства, домінування парламенту в системі органів державної влади з огляду на особливий представницький характер парламенту, а у зв'язку з цим вищість його авторитету, най-важливіший для суспільства характер виконуваних парламентом функцій. Друга модель - визнання за парламентом важливого, але не домінуючого значення в системі органів державної влади, яка характеризується послі-довним дотриманням меж компетенції парламенту як органу законодавчої влади, чітким проведенням принципу розподілу влади, наявністю важелів стримувань і противаг між окремими гілками влади, в тому числі й щодо самого парламенту [15, с. 174].

В. В. Мірошніков вважає, що парламентаризм - це складний і багатогранний феномен, сукупність соціальних цінностей, де панує закон, де затвердилися принципи верховенства права та розподіл влади, де суспільство характеризується демократизмом і високою політико-правовою культурою [16, c. 112].

Більш широко розуміє парламентаризм О. І. Соловйов. Він визначає його як політичну систему, де політична воля народу знаходить своє втілення в загальному та таємному голо-суванні для формування вищого представ-ницького органу, в умовах багатопартійності та поділу влади. Цей орган здійснює законодавчу діяльність і контроль за органами виконавчої влади та гарантує захист інтересів як більшості, так і меншості громадян [17, с. 347].

О. Г. Харітонова розуміє парламентаризм, як режим обов'язкової політичної солідарності між урядом і органом або органами, які визна-ються авторитетними виразниками народної думки [18, с. 78]. А. Керімов називає парла-ментаризмом прийняту суспільством систему взаємодії певним чином сформованого, структурованого та реально працюючого пар-ламенту з іншими державними органами, що забезпечує його адекватне положення в дер-жавному механізмі та виступає як основний спосіб організації й функціонування представ-ницької демократії [19, c. 185].

В літературі можна знайти й інші визначення парламентаризму: це система управ-ління суспільством і державою, в якій парламент займає домінуюче положення; це одна з форм представницької демократії (існує поряд із двома іншими - президентською формою правління й директориальною системою, наприклад, у Швейцарії); це специфічний демократичний механізм реалізації інтересів провідних соціальних верств суспільства, який декларується як загальнонародний інтерес; це реальне та конкретне втілення демократії та багато інших визначень [20, с. 157].

Важливий внесок в розвиток парламентаризму в Україні було зроблено Лабораторією законодавчих ініціатив, яка в рамках співпраці з вітчизняними та зарубіжними партнерами успішно провела низку досліджень з проблем становлення і розвитку вітчизняного парламентаризму. Серед цих досліджень, зокрема - «Український парламентаризм у світлі Консти-туції: аналіз основних проблем» (2001 р.), «Стосунки між законодавчою та виконавчою гілками влади у парламентських республіках» (2004 р.), «Світова практика та україн-ський досвід використання механізму парла-ментських слухань та слухань у комітетах як інструменту контрольної функції парламенту» (2005 р.), «Статус члена парламенту: зарубіжний досвід та пропозиції для України» (2006 р.), «Статус опозиції: вітчизняний та зарубіжний досвід, рекомендації» (2006 р.), «Депутатські привілеї: зарубіжний досвід і пропозиції для України» (2007 р.), «Зв'язок депутатів та партій з виборцями: український і зарубіжний досвід» (2008 р.), «Слідчі функції парламенту: націо-нальний і зарубіжний досвід та напрями удо-сконалення» (2008 р.), «Інститут вето: зарубіжний досвід, національне законодавство і практика, пропозиції» (2009 р.), «Оцінка стану українського парламентаризму на основі керівних принципів демократичних парламен-тів» (2011), «Питання етичних та професійних стандартів державної служби в Апараті Верховної Ради України: Ситуаційне дослідження» (2018), «Етичний кодекс парламентаря: структура, зміст, тематика. Реалії та пропозиції для України» (2017) «Реформа Верховної Ради України: порядок денний» (2019) тощо [21].

Експертами Лабораторії законодавчих ініціатив також було досліджено ряд питань, які напряму не пов'язані з функціонуванням Верховної Ради України, однак значною мірою впливають на ефективність діяльності зако-нодавчого органу, наприклад, фінансування політичних партій, правове регулювання виборів, механізми запобігання та врегулювання конфлікту інтересів. Окремі з цих напрацювань знайшли відображення у законопроектах, підготовлених Лабораторією законодавчих ініціатив, зокрема, у проекті Закону «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв'язку із запровадженням державного фінан-сування політичних партій в України» тощо.

Висновки з проведеного дослідження

Отже, просування ідеї парламентаризму не може обмежуватися системою організації влади у формі парламентського правління. Вона має бути органічно сприйнятою масовою свідомістю, іншими словами - відповідати системі цінностей суспільства, засадам політичної культури населення. В кінцевому підсумку парламентаризм може набути дієвих форм, якщо його ідеї опанують свідомість громадян і стануть основою електоральної поведінки.

При визначенні парламентаризму багато сучасних дослідників особливо підкреслюють пріоритет демократичних цінностей. Деякі прямо заявляють, що парламентаризм є ні що інше, як система представлень про загальнодемократичні, загально-громадські цінності державно-організованого суспільства. Тому, слід сказати, що парламентаризм як інститут є безумовно цінністю, або іншими словами, досягненням розвитку суспільства, показником його демократичності та прогресивності.

парламентаризм державність український

Література

1. Parliamentarism and Democratic Theory. Historical and Contemporary Perspectives / edited by Kari Palonen and Jose Maria Rosales. Verlag Barbara Budrich, Opladen and Toronto, 2015. 240 p.

2. Бакушев В. В. и др. Парламентаризм в России и Германии. История и современность / В. В. Баку-шев, А. М. Беляев, Хайнрих Бест, Е. Д. Богатырев. М.: Росспэн, 2006. 582 с.

3. Parliament and parliamentarism: a comparative history of a European concept / edited by Pasi Ihalainen, Cornelia Ilie, and Kari Palonen. New York: Berghahn Books, 2016.

4. Кравченко Л. А. Парламентаризм как институт представительной демократии. Конституционное и муниципальное право. 2002. № 2. С. 16-19.

5. Могунова М. А. Проблемы современного пар-ламентаризма. М.: РГГУ, 2000. 100 с.

6. Немова С. В. Закрепление принципа разде-ления властей в Конституции: теория и практика. Юрист. 1998. № 4. С. 14-18.

7. Хелландер П. Словакия: критический анализ Конституции. Конституционное право: восточ-но-европейское обозрение. 1993. № 1.

8. Шейнис В. Л. Современный парламентаризм: этапы эволюции. Полития. 2000. № 4. С. 50-66.

9. Шилобод М., Савенков Д. Исполнительная власть - мозг государства: Институт президентства в системе государственной власти. Гоаждановедение. 1999. 22 апреля. С. 5-10.

10. Горьовий Л. Парламент України: проблеми управління. Віче. 2014. № 4 С. 5.

11. Георгіца А. З. Проблема компетенції парла-менту. Науковий вісник Чернівецького універси-тету. 1999. Вип. 45. С. 53-62.

12. Соколов К. Н. Парламентаризм. Опыт пра-вовой теории парламентного строя. Издательство: Типография «Печатный Труд», 1912. 432 с.

13. Смолій В., Ричка В. Влада народу. Український парламентаризм: від Віча Київської Русі до Верхов-ної Ради. Україна - Юкрейн. 1997. № 12. С. 7-8.

14. Звірковська В. А. Центральна Рада - спроба українського парламентаризму Матеріали Всеу-країнських Ефремовських читань. Черкаси: ЧДУ,

15. С. 100-103.

16. Журавський В. С. Український парламента-ризм на сучасному етапі: теоретико-правовий аспект. К.: Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2001. 248 с.

17. Соловьев А. И. Политология: Политиче-ская теория, политические технологии. М.: Аспек- тПресс, 2000. 559 с.

18. Мирошников В. В. Основные контуры политического развития Польши во второй половине 80-х - первой половине 90-х годов. Политический ланд-шафт стран Восточной Европы середины 90-х годов. М.: Ин-т славяноведения и балканистики РАН,

19. 262 с. С. 95-127.

20. Харитонова О. Г. Генезис демократии (Попытка реконструкции логики транзитологических моделей). Политические исследования. 1996. № 5. С. 70-88.

21. 19 Керимов А. Д. Парламентские представительства как средство контроля за исполнительной властью (Пятая Французская Республика). Государ-ство и Комментарий к «Европейской конвенции о защите прав человека». М, 1995. 238 с.

22. Hugh Baxter, Habermas's Discourse Theory of Law and Democracy, 50 Buff. L. Rev. 205 (2002).

23. Лабораторія законодавчих ініціатив. Ана-літичні матеріали. URL: https://parlament.org.ua/ publication/

Размещено на Allbest