Концептуальні підходи до формування та реалізації політики ідентичності в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

КОНЦЕПТУАЛЬНІ ПІДХОДИ ДО ФОРМУВАННЯ ТА РЕАЛІЗАЦІЇ ПОЛІТИКИ ІДЕНТИЧНОСТІ В УКРАЇНІ

О.В. Мендрін

Анотація

У статті проаналізовані запропоновані в українській політичній теорії моделі та підходи до визначення функцій, завдань, способів реалізації політики ідентичності. Робиться спроба порівняльної характеристики запропонованих як академічними інститутами та аналітичними центрами, так і окремими дослідниками концепцій імплементації такої політики, визначення її місця у системі функцій держави та інститутів громадянського суспільства.

Ключові слова: макрополітична ідентичність, політика ідентичності, загально-національна ідентичність, символічна політика, конструювання ідентичності, держава.

Abstract

O. Mendrin.

CONCEPTUAL APPROACHES TO FORMATION AND IMPLEMENTATION OF IDENTITY POLITICS IN UKRAINE.

The transformational processes that took place in Ukraine in the 1990s were largely characterized by cultural, ideological, value changes that are directly related to the development of the political process, the progress of democratic transit, and so on. Changing the social and political identity of Ukrainian citizens has become one of the essential components of this transformation. For a long time, the problem of implementing the policy of identity in Ukraine was beyond the bounds of authoritative discourse. At the same time, several projects on the implementation of the identity policy were proposed at the academic, expert level.

The article analyzes proposed in Ukrainian political theory models and approaches to defining the functions, tasks, and ways to implement identity politics, which could be considered as policy in this case. An attempt is made to compare the concepts of the implementation of such a policy offered by both academic institutions and think tanks as well as by individual researchers, and determine its place in the system of functions of the state and civil society institutions.

The author concludes that the proposed concepts are not completed and are ready for implementation and should be considered rather as outlines of strategies. At the same time, the proposed projects do not have a consensus on understanding the basic concepts and principles on which the policy of identity should be based. Consequently, the proposed concepts should be updated and detailed in terms of their practical application as a full-fledged state program.

Keywords: macropolitical identity, identity politics,identity policy, national identity, symbolical politics, construction of identity, state.

Трансформаційні процеси в Україні, значною мірою обумовлені глобальними політичними змінами 90-х рр. ХХ ст., поряд із незавершеністю транзиту, суперечливістю і непослідовністю проведення реформ у соціальній та політичній сферах, також характеризувались й культурними, світоглядними, ціннісними зрушеннями. Водночас, складність посталих перед пануючими елітами, державою і суспільством завдань з опрацювання, переживання постімперського і, одночасно, постколоніального досвіду, відсутність суспільного консенсусу щодо сценарію майбутнього розвитку продовжують визначати рівень еволюції політичних процесів та інститутів в країні, стан демократії, вимагаючи прийняття системних рішень, що дозволили б сформувати і забезпечити перспективу розвитку України як держави.

Однією з істотних складових зазначеної трансформації стала зміна соціальної, політичної ідентичності громадян як всього пострадянського простору в цілому, так і України зокрема. Постала «криза ідентичності» вимагала певних дій задля свого подолання, «створення нової конструкції ідентичності, колективного «ми» знову створених пострадянських політій, скріпленого загальними символами і міфологемами, вписаними в проект колективного майбутнього», вироблення «символічних моделей інтерпретації та легітимації процесів, що відбуваються» [1, с.199]. Однак, «проблема громадянської ідентичності з часу проголошення незалежності перебувала поза сферою інтересів та пріоритетів держави» [2, с. 16], а самі спроби сформувати якусь нову, спільну для громадян України ідентичність «характеризувались суперечливістю, кон'юнктурністю, відсутністю спадкоємності зі зміною політичних еліт при владі» [3, с. 296], що «унеможливило їхній розгляд у якості єдиного і завершеного проекту із заздалегідь продуманою внутрішньою логікою» [1, с. 203]. Основні політичні актори не сформували скільки-небудь цілісної, експліцитно вираженої програми створення ідентифікації з «більш широкою спільнотою, що передбачає наявність солідарності поверх кордонів, пов'язаних із політичними та ідеологічними уподобаннями» (представлену в науковому дискурсі такими поняттями як «політична нація», «громадянсько-державна (національно- громадянська) ідентичність, [...] комбінація «етнічного та наднаціонального (цивілізаційного) начал») [4, с. 90-91], яку О. Малінова визначила як «макрополітичну ідентичність».

Разом з тим, протягом кількох останніх років як академічними інститутами та аналітичними центрами (Український центр економічних та політичних досліджень ім. О. Разумкова (Центр Разумкова), Національний інститут стратегічних досліджень (НІСД), так і окремими дослідниками (Н. Пашина), робилися неодноразові спроби концептуалізації стратегій, визначення критеріїв, аспектів реалізації формування макрополітичної ідентичності в Україні. Сукупність наведених факторів визначає актуальність дослідження.

Метою даної статті є порівняльна характеристика та аналіз запропонованих теоретичних моделей і підходів до вибудовування, смислового наповнення та реалізації політики ідентичності в Україні.

Аналіз сутності, змісту, властивостей і необхідних характеристик політики ідентичності, оцінка впливу на її здійснення можливих акторів здійснювався дослідниками: В. Ачкасовим, Е. Балібаром, М. Бернштейн, Дж. Бредбері та Р. Ендрюсом, М. Кастельсом, Д. Летняковим, О. Маліновою, Г. Мінєнковим, Б. Парехом, С. Рокканом, О. Семененко, Л. Фадєєвою. Питання практичної реалізації політики ідентичності в Україні розглядалися як в роботах вітчизняних: Т. Бевз, О. Зорич, М. Кармазіної, Н. Пашиної, М. Розумного, Н. Ротар, В. Яремчук, так і зарубіжних дослідників: Д. Березнякова та С. Козлова. Втім, порівняльний аналіз запропонованих програм і підходів залишався поза основною увагою більшості дослідників, що також обумовлює актуальність запропонованого в даній статті аналізу.

У політичній науці сформовано кілька підходів до визначення політики ідентичності, що відповідають процесу освоєння концепту і потребам опису практики суспільно-політичного життя. Характеризуючи стан концептуалізації поняття, І. Семененко в енциклопедичному виданні «Ідентичність: Особистість, суспільство, політика» вказує: «у сучасній політичній науці затверджується широке тлумачення політики ідентичності, що спирається на аналіз суб'єктів і практик, які формують ідентичності політичних спільнот. Воно пов'язується з діяльністю держави і її інститутів з підтримки загальних ціннісних підстав приналежності до політичної спільноти і загальних орієнтирів її розвитку, загальних уявлень про «нас» як націю, країну, царство, регіон, територію. Під політикою ідентичності в цьому контексті розуміється діяльність суб'єктів політичного процесу по формуванню і підтриманню національної (національно-державної), цивільної та інших форм макрополітичної ідентичності» [5, с. 647]. Близьким до такого тлумачення виявляється й вітчизняний енциклопедичний словник-довідник «Новітня політична лексика» що зазначає: «в посткомуністичних суспільствах політика ідентичності розглядається діяльністю суспільства й держави щодо конструювання загальнонаціональної макрорівневої ідентичності, їх міжнародної суб'єктності» [6, с. 291 - 292]. Вирізняючи загальні сутнісні риси представлених тлумачень політики ідентичності, можна помітити, що вони націлені на позначення доволі широкого спектру політичних стратегій, що їх реалізовують різні актори, серед яких перевага надається саме державним інститутам, для формування і просування макрополітичної ідентичності, яка має поєднати суспільство та скоординувати його задля виконання певних спільних завдань. Саме у такому розумінні автор буде розглядати політику ідентичності у межах даної розвідки.

У 2007 році Центр Разумкова запропонував для громадського обговорення «Концепцію формування загальнонаціональної ідентичності громадян України» [7]. Документ був результатом кількарічних досліджень процесу формування спільної ідентичності громадян України, що проводились співробітниками установи, враховував пропозиції, висловлені учасниками круглих столів, проведених Центром з цієї проблематики, тобто передбачав залучення до обговорення основних положень широкого кола експертів.

«Концепція» складалась з трьох розділів: «Роль і місце Концепції», «Головні напрями державної політики з формування загальнонаціональної ідентичності громадян України» та «Очікувані результати від розробки та реалізації Концепції». Серед головних напрямів державної політики автори вирізняли наступні: 1) створення правових засад формування загальнонаціональної ідентичності громадян України, 2) збагачення та забезпечення цілісності інформаційно-культурного простору, 3) забезпечення єдиного науково-освітнього простору, 4) виховання поваги до історії і культури України, символів та атрибутів держави, 5) розвиток культури толерантності українського суспільства, 6) стимулювання внутрішньої географічної мобільності громадян України, 7) розвиток місцевого самоврядування, підвищення його спроможності, розширення прав і повноважень, 8) ліквідацію диспропорцій у соціально-економічному становищі регіонів, зміцнення міжрегіональних економічних зв'язків [7, с. 29-31].

За десять років, у 2017 р., з огляду на те, що «Революція Гідності й агресія РФ проти України створили сприятливі умови для формування спільної загальнонаціональної ідентичності», Центр Разумкова повернувся до розгляду «Концепції», все ще у статусі «проекту», обґрунтовуючи актуалізацію питання тим, що «в умовах російської агресії проти України, анексії та окупації частини її території, суспільна єдність має вирішальне значення для національної безпеки, обороноспроможності держави і її здатності закласти підвалини для успішного подальшого розвитку» [8, с. 89].

Основою нової версії проекту «Концепції» стала версія 2007 року: було розширено розділи про роль і місце концепції та очікувані результати від її реалізації; з восьми до шести була зменшена кількість основних напрямів державної політики, змінено формулювання назв напрямів та певні аспекти їхнього наповнення, зокрема: «Розвиток культури толерантності українського суспільства» та «Стимулювання внутрішньої географічної мобільності громадян України» поєднано у «Розвиток міжкультурного діалогу та внутрішньої мобільності, формування культури толерантності українського суспільства», а «Розвиток місцевого самоврядування, підвищення його спроможності, розширення прав і повноважень» та «Ліквідація диспропорцій у соціально-економічному становищі регіонів, зміцнення міжрегіональних економічних зв'язків», зі значним скороченням пунктів про місцеве самоврядування, сформували напрям «Децентралізація, ліквідація диспропорцій у соціально-економічному становищі регіонів, зміцнення міжрегіональних економічних зв'язків»; окремі розділи було актуалізовано посиланнями на нові нормативно-правові акти, посталі інститути та дорадчі органи.

Автори, в межах запропонованих концепцій, на позначення того типу ідентичності, який їхня імплементація повинна розвивати, послуговуються поняттям «загальнонаціональна ідентичність громадян України», втім, у представленні проведеного дослідження 2007 року, зазначаючи, що «терміни «спільна загальнонаціональна ідентичність», «загальнонаціональна ідентичність» та «спільна громадянська ідентичність» використовуються як синонімічні» [9, с. 3]. Домінантами, що фундують поняття «загальнонаціональна ідентичність» громадян України тут виступають «принцип визнання України як Батьківщини, її недоторканості і територіальної цілісності, повага до українського громадянства» та базових світоглядних, ціннісних підвалин, на яких заснована сучасна українська держава, що закріплені у Конституції [7, с. 28]. Як можна побачити, це поняття семантично тотожне поняттю макрополітична ідентичність.

Серед основних, пріоритетних завдань, що їх має вирішити формування загальнонаціональної ідентичності, «Концепція» визначає: створення передумов «стійкого демократичного розвитку країни, зміцнення національної єдності та гарантування... здатності держави і суспільства давати адекватні відповіді на внутрішні та зовнішні виклики», можливість стати «чинником створення в Україні громадянського суспільства» та «забезпечення прав і свобод громадян України усіх національностей» [8, с. 89].

Загальними принципами, на яких має будуватись політика ідентичності, виступають забезпечення розвитку української політичної нації (що тотожна спільноті, визначеній як «український народ» і позначає «громадян України всіх національностей»), надання переваг українській культурній традиції, розповсюджуючи її на усіх громадян країни, незалежно від їхніх етнічних характеристик [8, с. 89]. Гарантування збереження сталості культурного розвитку національних меншин має відбуватись в межах, визначених міжнародним та українським законодавством.

Головним актором вироблення й реалізації політики ідентичності, в межах запропонованих концепцій, безумовно, виступає держава. «Концепція» 2017 року, на відміну від попередньої версії, деталізує розподіл функцій. Забезпеченням «обговорення та вироблення пропозицій щодо основних напрямів і конкретних заходів з реалізації політики формування загальнонаціональної ідентичності» має опікуватись Рада з питань національної єдності, залучаючи до процесу представників «державних органів, органів місцевого самоврядування, громадських об'єднань, наукових та експертних установ і організацій» [8, с. 91]. Тобто функція визначення засадничих положень та базових принципів політики ідентичності має належати голові держави, адже саме Президент, відповідно до п. 6 «Положення про Раду з питань національної єдності» є її очільником [10]. Координація роботи з формування політики ідентичності, має бути покладена на «Міжвідомчу координаційну комісію», яка має бути створена при Кабінеті Міністрів України, очолювану профільним Віце-прем'єр-міністром [8, с. 91]. Слід зазначити, що включивши до кола ініціаторів розробки політики ідентичності представників академічної спільноти, організацій громадянського суспільства, автори «Концепції» дослухались до думки експертів, 56% з яких визнали такий крок необхідним. Водночас, за тими ж результатами опитування, Президента ініціатором розробки бачать 54% опитаних, а Уряд лише 26% [11, с. 80]. Можна відмітити, що переважна частина функцій із запровадження політики ідентичності у «Концепції» віднесена до повноважень інститутів виконавчої гілки влади, голови держави, певних суспільних інститутів, адже ані Верховна Рада України в цілому, ані її комітети не представлені у якості суб'єктів формування та реалізації політики ідентичності.

Бачення способів вибудови символічної складової політики ідентичності, як одного з головних її аспектів, зазнало у версії 2017 року трансформації, обумовленої новими викликами: попередні положення доповнено завданнями «захисту від деструктивних зовнішніх впливів, спроб нав'язати чужий дискурс з питань мови, історії, культури... недопущення використання ЗМІ... як засобів маніпуляції свідомістю громадян. антиукраїнської пропаганди» [8, с. 91]. Більш розлогим та деталізованим став блок настанов щодо сприяння розвитку, підтримки та розповсюдження української мови, який представлений відповідними положеннями майже в кожному з шести напрямах. Новими є й пункти що наголошують на необхідності «реалізації державних інформаційних програм, спрямованих поширення серед громадян об'єктивної інформації стосовно ЄС та НАТО... стан виконання Угоди про асоціацію між Україною та ЄС. співробітництва Україна- НАТО, здійснені практичні заходи та їх значення для України» [8, с. 92].

Положення, якими було доповнено частини «Формування єдиного науково-освітнього простору» та «Виховання поваги до історії і культури України, символів та атрибутів держави», відбивають загальну тенденцію перегляду документу: розширення та деталізацію напрямів, які мають створити спільний символічний простір, сформувати відчуття єдності, яке ґрунтується на загальному розумінні минулого й трактуванні історичних подій, продукуванні образу «нас» як нації.

Майже не зазнали змін, крім згаданого вище переформатування, розділи, що присвячені розвитку географічної мобільності та культури толерантності, положення щодо розвитку місцевого самоврядування трансформовано у пункт про необхідність «послідовної реалізації політики децентралізації та реформи місцевого самоврядування» [8, с. 94].

Результатами запровадження «Концепції» в життя, на думку авторів, має бути «формування загальнонаціональної ідентичності. становлення української політичної нації», побудова громадянського суспільства, яке на основі спільних цінностей та патріотичних ідеалів, згуртовано з демократичними державними інститутами, протистоїть «зовнішнім загрозам і викликам воєнного та невоєнного характеру», реалізовує «масштабні «національні проекти», дбає про розвиток української мови, культури, освіти, мистецтва, сприяє «інтеграції України у європейській та світовий культурний простір» [8, с. 94].

Отже, результатом багаторічної уваги фахівців Центру Разумкова до проблеми формування макрополітичної ідентичності в Україні стала розробка двох проектів (2007 та 2017 років), в яких була представлена спроба концептуалізації того, що має стати предметним наповненням політики ідентичності, які інституції мають бути залучені до її створення та запровадження, яких наслідків слід очікувати у разі імплементації. Безумовно позитивним аспектом проведеної роботи є проблематизація необхідності запровадження політики ідентичності (навіть, враховуючи той момент, що автори уникають використання цього поняття у самих текстах концепцій), представлення її як окремого напряму державної політики. На актуалізації «Концепції» позначились, вочевидь, як об'єктивні, так і суб'єктивні фактори, адже поруч із необхідністю подолання наслідків збройної агресії проти України та відновлення її територіальної цілісності, з'явився значний акцент на необхідності розвитку української мови та традицій українського народу, у той час як положення щодо демократизації, розвитку громадянського суспільства лишились у майже незмінному вигляді. Водночас, друга версія «Концепції», незважаючи на те, що десятилітній період, який віддаляє її від попередньої, був насичений подіями, які кардинально відбивались на історичній долі країни, змінюючи суспільство, позначаючись на метаморфозах інституціонального дизайну державного правління, трансформуючи межі державного суверенітету, зазнала лише часткових змін, що уточнювали та(або) деталізували вже наявні положення, корегували виклад з огляду на нові затверджені нормативно-правові акти та фактичні історичні події. Лише побіжної уваги авторів удостоїлись питання необхідності визначення базових для формування публічного дискурсу нації понять, необхідність вибудови політики пам'яті та історичної політики, що мають бути тісно пов'язані із політикою ідентичності, почасти без відповідей лишились питання того, що саме має стати змістовим наповненням політики ідентичності, завдяки яким механізмам вона має бути реалізована і як подолати можливі перешкоди на шляху її запровадження.

Концептуальні основи, завдання та функції політики ідентичності, як частини процесу модернізації України, були запропоновані фахівцями Національного інституту стратегічних досліджень в рамках «експертного розгляду завдань і механізмів політичних реформ, актуальних для України» [12, с. 3] у 2011 році. Результати опрацювання теми представлені у низці публікацій [12; 13; 14].

Хоча автори не дають експліцитного визначення національної ідентичності, вони визначають, що саме функціонування інституційних механізмів, які «забезпечують її формування, збереження й трансформацію» має бути предметом політики ідентичності, як окремого різновиду політики держави [15, с. 8]. політика ідентичності громадянське суспільство

У питанні щодо того, хто саме й за допомогою яких механізмів має виробляти та втілювати у життя політику ідентичності в Україні, у тексті доповіді відсутня чітка відповідь. До суб'єктів включено широке коло акторів: органи державної влади, громадські об'єднання різного типу, окремі громадяни, що займаються професійною діяльністю у гуманітарній сфері. При цьому, зазначається, що влив інститутів громадянського суспільства на процес вироблення політики ідентичності стає більшим у тих політіях, що наближаються до зразків ліберальної демократії [15, с. 9].

Один з ключових авторів запропонованої концепції, М. Розумний, пропонує розрізняти три етапи становлення політики ідентичності: формування (креативний тип), підтримання (стабілізуюча) та корекцію (відповідно, коригуючий тип) [13, с. 5-6], що потребують вирішення різних завдань. Втім, для актуалізованих цими типами механізмів реалізації не визначеними лишаються ані можливі актори, ані механізми, засоби їхньої зміни (переходу від одного стану до іншого).

Серед функцій політики ідентичності, автори вирізняють наступні: 1) забезпечення моральної та ціннісної консолідації суспільства, 2) колективне самовизначення, коли «група (нація) стає здатною до колективного мислення і колективної дії... життя кожного члена спільноти, таким чином набуває додаткового сенсу, оскільки такі інтереси та цілі стають певною мірою і його власними», 3) легітимація влади, через те, що «спільна ідентичність є проміжною (опосередковуючою) смисловою структурою у відносинах довіри між народом і владою», 4) міжнародна суб'єктність, яка формується через представлення нації як консолідованого суб'єкту в міжнародних відносинах, 5) іміджева та репутаційна підтримка, що позначаються через формування узагальненого образу представника спільноти на основі представлення про особливості національної історії, культури побуту тощо [15, с. 9-10].

Метою політики ідентичності визнається «комунікативна цілісність спільноти, її суб'єктність, спроможність формувати й відтворювати спільні уявлення, норми та цінності, ухвалювати спільні рішення і досягати спільних цілей» [13, с. 7-8]. Однак, хто саме стоїть за тією спільнотою лишається не до кінця зрозумілим, адже визначення національної ідентичності у тексті доповіді не надається. Втім, і у тексті статті М. Розумного «Концептуальні засади політики ідентичності» [14], скоріше діагностується наявна проблемна ситуація, за якої загальноприйняте та(або) нормативне розуміння української ідентичності не приведене у відповідність до стану сучасної теоретизації цього питання у світовій практиці. Через надмірну політизацію без відповіді лишаються питання як щодо критеріїв визначення суб'єктів, що мають складати «український народ», «українську націю», так і того, чи є ознаки такого вирізнення змінюваними або усталеними. Варте уваги те, що й фахівці Центру Разумкова вказують на необхідність визначення змісту цих понять через офіційне тлумачення Конституційного Суду України [8, с. 91]. Основні сфери, «предметні поля», реалізації політики ідентичності, на думку фахівців НІСД, мають включати широкий спектр напрямів символічної політики, політики пам'яті, комеморативних практик та інших напрямів нормативного регулювання різних аспектів суспільного життя, зокрема: 1) представлення про основні атрибути та символи державності, 2) культурний ландшафт, 3) режим функціонування та статус мов, 4) академічна наука, 5) література і мистецтво, 6) система освітніх та виховних закладів, 7) бібліотечна, клубна та просвітницька діяльність, 8) музейна та архівна справа, туристична інфраструктура, 9) воєнна організація, 10) конфесійні відносини, 11) спорт, 12) діяльність мас-медіа [15, с. 11-13].

Можна відмітити, що у порівнянні з запропонованою Центром Разумкова «Концепцією», пропозиції щодо реалізації політики ідентичності в Україні, зроблені фахівцями НІСД, мають як недоліки, так і переваги. До перших можна віднести відсутність врахування досвіду проблематизації політики ідентичності в Україні, результатів експертної оцінки стану, перспектив її реалізації; загальну для предметної області в цілому, невизначеність щодо базових термінів і концепцій; недостатнє опрацювання аспекту можливих способів, шляхів впровадження політики. Серед переваг: порівняно більша структурованість викладу, спроба визначити засадничі, світоглядні принципи та підходи, що складають основу побудови політики ідентичності, увага до окреслення зв'язків з іншими напрямами державної політики, аспектами символічної політики тощо.

Значну увагу розгляду інструментального аспекту політики ідентичності в контексті актуальних проблем демократизації, що стоять перед Україною, приділила українська дослідниця Н. Пашина у своїй монографії, виданій у 2013 році [3]. Авторка окреслила коло проблем, що актуалізують дискурс політики ідентичності в Україні, серед яких: необхідність цивілізаційного вибору, бракування «ідентифікаційних орієнтирів і узгоджених суспільних цілей і цінностей», відсутність «змістовного ядра» в уявленнях українського громадянина [3, с. 273] про координати своєї ідентифікації. Така оцінка значною мірою збігається як з оцінками експертів, на які посилається Центр Разумкова [11, с. 77-80], так і з висновками М. Розумного [14, с. 24-25].

Окреслюючи коло суб'єктів політики ідентичності, дослідниця вказує на широке коло акторів, що здатні чинити вплив як на прийняття політичних рішень, так і на суспільну думку, серед таких: держава та державні інститути, політичні та громадські об'єднання, включаючи політичні партії, представники політичної еліти, лідери думок [3, с. 274]. Спираючись переважно на конструктивістські підходи, Н. Пашина виокремлює наступні завдання політики ідентичності: вирішення конфліктів ідентичностей на основі суспільного консенсусу, «формування такої моделі ідентичності, яка би сприяла консолідації суспільства у вирішенні завдань його розвитку», сприяння легітимації політичної влади та державних інститутів [3, с. 274-277]. Виходячи з вищезазначеного, авторка пропонує визначати політику ідентичності як «систему заходів і дій суб'єктів політичного процесу, спрямовану на формування колективної ідентичності, на основі позиціонування певних цілей і цінностей, визначення сутності «Ми» і маркування «Іншого» [3, с. 280]. Говорячи про тип колективної ідентичності, яка має сформуватись в результаті проведення зазначених дій і заходів, Н. Пашина типологізує її як «державницьку» [3, с. 161], свідомо відходячи від замкненості на проблемах суто національних, наголошуючи на національно-державному і, водночас, плюралістичному, громадянському по-суті її характері, таким чином, підкреслюючи ті механізми, які мають бути покладені у основу політики формування такої ідентичності та цінності, закріпленню яких ця політика має сприяти.

Характеризуючи особливості представленого Н. Пашиною бачення стратегій розвитку політичної ідентичності, треба відзначити перш за все значну увагу, яку приділяє авторка включенню політики ідентичності в контекст проблем демократизації українського суспільства, питанням використання політики ідентичності для успіху демократичного транзиту країни. Авторка акцентує увагу на необхідності якомога широкого залучення інститутів громадянського суспільства у формування «порядку денного» та практичної реалізації політики ідентичності, запровадження її на принципах «визнання» та діалогу, що відповідає як потребам українського суспільства, так і провідним світовим тенденціям.

Зважаючи на вищевикладене, можна зробити певні висновки. Вироблення стратегії формування макрополітичної ідентичності є одним з важливих завдань для правлячих еліт у вирішенні якого, науковці, експертне середовище повинні відігравати важливу роль на усіх етапах: від концептуалізації до вдосконалення та подолання можливих перешкод імплементації. Нажаль, незважаючи на наявну практику запровадження окремих аспектів політики ідентичності в Україні, цілісної, узгодженої та такої, що відповідає прагненням та цінностям більшості українців політики, на державному рівні, досі не розроблено і не затверджено. У той же час, з огляду на нагальну необхідність таких кроків, що обумовлені вже на рівні гарантування національної безпеки та забезпечення існування та розвитку держави, протягом останніх одинадцяти років у фаховому, академічному середовищі були розроблені проекти запровадження політики ідентичності в Україні. Враховуючи їхній суто теоретичний статус та вже зазначену недеталізованість, особливо в практичних аспектах, їх варто розглядати не як виклад завершеної політики, готової до запровадження, а скоріше у якості стратегій, визначення загальних напрямів подальшого розвитку. Запропоновані проекти відрізнялись за певними ознаками: рівнем деталізації та опрацювання окремих аспектів і напрямів; акцентами, трактуванням тих чи інших сутнісних положень, що були обумовлені експертною думкою та світоглядом авторів; стилем викладу та представлення матеріалу тощо. Незважаючи на те, що жоден із запропонованих проектів не отримав практичного втілення і, вочевидь, належної уваги з боку державних інститутів профільного спрямування, вони потребують детального вивчення з метою подальшого вдосконалення, актуалізації та представлення задля імплементації у якості повноцінної державної програми із запровадження політики ідентичності в Україні.

Список використаної літератури

1. Березняков Д. В. Политика идентичности постсоветской Украины: Как «украинское» побеждало «советское» / Д. В. Березняков, С. В. Козлов // Символическая политика: сб. науч. тр. - Москва, 2017. - Вып. 5: Политика идентичности. - С. 198-222.

2. Політичні механізми формування громадянської ідентичності в сучасному українському суспільстві: кол. моногр. / Т. А. Бевз, О. О. Зорич, А. А. Зуйковська та ін. - Київ: ІПіЕНД ім. І.Ф. Кураса НАН України, 2014. - 296 с.

3. Пашина Н. П. Формування політичної ідентичності в умовах демократичної трансформації українського суспільства / Н. П. Пашина. - Луганськ: Ноулідж, 2013. - 415 с.

4. Малинова О. Ю. Символическая политика и конструирование макрополитической идентичности в постсоветской России / О. Ю. Малинова // Полис. Политические исследования. - 2010. - № 2. - С. 90-105

5. Семененко И. С. Политика идентичности / И. С. Семененко // Идентичность: личность, общество, политика: энциклопедическое издание / отв. ред. И. С. Семененко. - Москва: Весь мир, 2017. - С. 647-655.

6. Новітня політична лексика (неологізми, оказіоналізми та інші новотвори): енциклоп. словник-довідник / за заг. ред. Н. М. Хоми. - Львів: Новий Світ - 2000, 2015. - 492 с.

7. Концепція формування загальнонаціональної ідентичності громадян України // Національна безпека і оборона. - 2007. - № 9. - С. 28-31.

8. Концепція формування загальнонаціональної ідентичності громадян України (Проект) // Національна безпека і оборона. - 2017. - № 1-2. - С. 89-94

9. Ідентичність громадян України: стан і зміни // Національна безпека і оборона. - 2007. - № 9. - С. 3-10

10. Про Раду з питань національної єдності: Указ Президента України № 697/2015 від 11 грудня 2015 року [Електронний ресурс]. - Режим доступу: https://zakon.rada.gov.ua/ laws/show/697/2015.

11. Процес формування загальнонаціональної ідентичності громадян України: стан і чинники впливу // Національна безпека і оборона. - 2017. - № 1-2. - С. 77-80.

12. Україна: політичні стратегії модернізації: зб. наук. -аналіт. доп. / за заг. ред. М.М. Розумного. - Київ: НІСД, 2011. - 328 с.

13. Розумний М. М. Політика ідентичності: основні завдання та механізми реалізації: наукова доповідь [Електронний ресурс] / М. М. Розумний. - Режим доступу: http://www.niss.gov.ua/articles/633

14. Розумний М. М. Концептуальні засади політики ідентичності в Україні / М.М. Розумний // Стратегічні пріоритети. - 2011. - № 2. - С. 21-26.

15. Політика ідентичності в Україні: концептуальні підходи, основні завдання та механізми реалізації / М. М. Розумний, В. В. Андрусів, В. О. Бакальчук та ін. // Україна: політичні стратегії модернізації: зб. науково-аналітичних доп. / за заг. ред. М. М. Розумного. - Київ: НІСД, 2011. - С. 7-41

Список використаної літератури

1. Bereznyakov D. V. Politika identichnosti postsovetskoy Ukrainy: Kak «ukrainskoe» pobezhdalo «sovetskoe» / D. V. Bereznyakov, S. V. Kozlov // Simvolicheskaya politika: sb. nauch. tr. - Moskva, 2017. - Vyp. 5: Politika identichnosti. - S. 198-222.

2. Politychni mekhanizmy formuvannia hromadianskoi identychnosti v suchasnomu ukrainskomu suspilstvi: kol. monohr. / T. A. Bevz, O. O. Zorych, A. A. Zuikovska ta in. - Kyiv: IPiEND im. I.F. Kurasa NAN Ukrainy, 2014. - 296 s.

3. Pashyna N. P. Formuvannia politychnoi identychnosti v umovakh demokratychnoi transformatsii ukrainskoho suspilstva / N. P. Pashyna. - Luhansk: Noulidzh, 2013. - 415 s.

4. Malinova O. Yu. Simvolicheskaya politika i konstruirovanie makropoliticheskoy identichnosti v postsovetskoy Rossii / O. Yu. Malinova // Polis. Politicheskie issledovaniya. - 2010. - № 2. - S. 90-105.

5. Semenenko I. S. Politika identichnosti / I. S. Semenenko // Identichnost: lichnost, obshchestvo, politika: entsiklopedicheskoe izdanie / otv. red. I. S. Semenenko. - Moskva: Ves mir, 2017. - S. 647-655.

6. Novitnia politychna leksyka (neolohizmy, okazionalizmy ta inshi novotvory): entsyklop. slovnyk-dovidnyk / za zah. red. N. M. Khomy. - Lviv: Novyi Svit - 2000, 2015. - 492 s.

7. Kontseptsiia formuvannia zahalnonatsionalnoi identychnosti hromadian Ukrainy // Natsionalna bezpeka i oborona. - 2007. - № 9. - S. 28-31.

8. Kontseptsiia formuvannia zahalnonatsionalnoi identychnosti hromadian Ukrainy (Proekt) // Natsionalna bezpeka i oborona. - 2017. - № 1-2. - S. 89-94

9. Identychnist hromadian Ukrainy: stan i zminy // Natsionalna bezpeka i oborona. - 2007. - № 9. - S. 3-10

10. Pro Radu z pytan natsionalnoi yednosti: Ukaz Prezydenta Ukrainy № 697/2015 vid 11 hrudnia 2015 roku [Elektronnyi resurs]. - Rezhym dostupu: https://zakon.rada.gov.ua/ laws/show/697/2015

11. Protses formuvannia zahalnonatsionalnoi identychnosti hromadian Ukrainy: stan i chynnyky vplyvu // Natsionalna bezpeka i oborona. - 2017. - № 1-2. - S. 77-80

12. Ukraina: politychni stratehii modernizatsii: zb. nauk.-analit. dop. / za zah. red. M. M. Rozumnoho. - Kyiv: NISD, 2011. - 328 s.

13. Rozumnyi M. M. Polityka identychnosti: osnovni zavdannia ta mekhanizmy realizatsii: naukova dopovid [Elektronnyi resurs] / M. M. Rozumnyi. - Rezhym dostupu: http://www.niss.gov.ua/articles/633

14. Rozumnyi M. M. Kontseptualni zasady polityky identychnosti v Ukraini / M. M. Rozumnyi // Stratehichni priorytety. - 2011. - № 2. - S. 21-26

15. Polityka identychnosti v Ukraini: kontseptualni pidkhody, osnovni zavdannia ta mekhanizmy realizatsii / M. M. Rozumnyi, V. V. Andrusiv, V. O. Bakalchuk ta in. // Ukraina: politychni stratehii modernizatsii: zb. naukovo-analitychnykh dop. / za zah. red. M. M. Rozumnoho. - Kyiv: NISD, 2011. - S. 7-41.

Размещено на Allbest.ru