Мікронаціоналізм як виклик глобалізації

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІКРОНАЦІОНАЛІЗМ ЯК ВИКЛИК ГЛОБАЛІЗАЦІЇ

І.В. Алєксєєнко

У статті проаналізована актуальна політична теорія і практика (ретроспектива і сучасний контекст), яка сьогодні стоїть перед новими викликами, що розглядаються як новий контекст самовизначення народів і націй, з яким не стикалося політичне і правове мислення минулого.

Ключові слова: Організація Об'єднаних Націй, принцип рівноправності і самовизначення народів, національна держава, державний суверенітет, колоніально - залежні народи, принцип суверенної рівності держав, автономія, самоврядування.

Alekseenko

MICRONATIONALISM AS A CHALLENGE TO GLOBALIZATION

The article analyzes the actual political theory and practice (retrospective and contemporary context), which today faces new challenges that are considered as a new context for the self-determination of peoples and nations, which were not faced with the political and legal thinking of the past. In the context of the deployment of the global crisis and global instability, key players in the international political system use nationalistic (ethnoconfessional) forces to transform the world into their own interests.

This article summarizes the arguments and counterarguments in the framework of scientific discussion on the issue of micro-nationalism. The main objective of the study is the question of the connection of the nation and the state, as well as the right of peoples to self-determination, which became widespread in political theory and practice during the First World War and survived the revival in the period of the collapse of the colonial system and was filled with a completely new meaning with the collapse the bipolar system of the world and the expansion of globalization processes.

The systematization of literary sources and approaches to solving this problem has shown that in the conditions of active deployment of globalization processes the problem of collision of the concepts of "sovereignty" and "national self-determination" is actualized both from the point of view of the theory and from the point of view of practice, as the existence of conflicts, in the same region of the world, under conditions of globalization, may lead to an unfavorable development of such a situation in other regions where such conflicts could have occurred. take a latent stage or just emerged.

Possibility of negative influence both on the situation within the states, and on the interstate relations in general, speaks of the need for a comprehensive solution to the problem, which deter

On the basis of new challenges, political science theory and state policy of Ukraine need to rethink a number of fundamental political and legal categories, which include the "right to selfdetermination", "national state", "state sovereignty", "autonomy and self-government"...

Key words: United Nations, principle of equality and self - determination of peoples, national state, state sovereignty, colonial dependent peoples, principle of sovereign equality of states, autonomy, self - government.

Продовж тривалого часу в політичній науці проблема прагнення народів до самовизначення викликає амбівалентне ставлення. Питання про зв'язок нації і держави, а також право народів на самовизначення набуло поширення в політичній теорії та практиці в період Першої світової війни, пережило відродження в період розпаду колоніальної системи і наповнилося зовсім новим змістом з крахом біполярної системи світу і розширенням глобалізаційних процесів.

В умовах активного розгортання процесів глобалізації актуалізується проблема зіткнення концептів «суверенітет» і «національне самовизначення» як з точки зору теорії, так і з точки зору практики, так як існування конфліктів, пов'язаних з принципами суверенітету і національного самовизначення, в одному регіоні світу, в умовах глобалізації, може спричинити несприятливий розвиток подібної ситуації в інших регіонах, де такі конфлікти могли перебувати в латентній стадії або лише зароджувалися.

Можливість негативного впливу як на ситуацію всередині держав, так і на міждержавні відносини в цілому, говорить про необхідність комплексного вирішення означеної проблеми, що й визначає її актуальність.

У політико-правій науці дослідженню даного питання приділено достатню увагу з боку вітчизняних і зарубіжних дослідників: Б.Бабін, С.Водотика, О.Куц, Г. Лозко, О. Малиновська, В.Севрюков А. Бьюкенен, Д. Кроуфорд, Т. Масгрейв, М. Померанс, К. Томушат, Х. Ханнум, Р. Хіггінс та ін. Теоретико-методологічною основою даного дослідження є конвенціональний підхід до суверенітету держави, сепаратистська теорія суверенітету, а також класичні та сучасні політологічні, етно-політологічні, соціологічні, конфліктологічні, культурологічні, історичні, юридичні теорії і концепції, пов'язані з поняттями суверенітету, сецесії, права націй на самовизначення, які відображені у працях таких дослідників, як Артюнов Є., Ачкасов Ст. Актон Л., Баграмі Ю., Барсегов Ю., Бромлей Л., Гумільов А., Здравомислов В., Залінян А., Козлов С., Кокошин А., Котанджян Г., Лур'є Є., Орлов А., Осборн Р., Рибаков В., Старушенко Г., Тішков Ст., Хотинець С., Чешко С., Шабаєв Ю., та ін.

Разом з тим, незважаючи на велику кількість наукової літератури з даної проблематики, відсутнім є комплексне дослідження міжнародно-правового принципу рівноправності і самовизначення народів і його змісту, практики реалізації і міжнародного контролю за його дотриманням в умовах сучасних глобалізацій них викликів. Саме тому важливість теоретичного аналізу і упорядкування політичної практики реалізації права народів на самовизначення обгрунтовується можливістю істотного впливу на всі сфери діяльності держав, охоплених процесом глобалізації. Сьогодні представники різних народів, незалежно від їх чисельності, нерідко сприймають політичні інститути держави, як такі, що дискримінують їх за етнічною ознакою, особливо це проявляється в загальносвітовій ситуації економічної кризи, соціальної та політичної незахищеності, духовного й культурного вакууму.

Виходячи з цього, аналіз світового досвіду самовизначення народів особливо важливий для вирішення таких нагальних проблем для України, як боротьба з сепаратизмом і ксенофобією, попередження етнополітичних конфліктів, оптимізація балансу інтересів держави і регіонів, реформа децентралізації влади, зміцнення демократичних процедур взаємодії основних акторів політики в інтересах розвитку країни.

В межах даноїстатті розглядається не лише сучасний період розвитку проблеми, а й історичне минуле питання, яке є основою формування нинішньої ситуації.

Глобалізація, роблячи більш умовними державні кордони, сприяє підйому національної самосвідомості у всіх куточках планети, підтримуючи, тим самим, тенденцію до збільшення числа незалежних держав

Проголошення незалежності Каталонії від Іспанії, проведення референдумів про незалежність в Іракському Курдистані і Шотландії, події в Південному Судані, визнання незалежності самопроголошеної Республіки Косово, а також Південної Осетії й Абхазії - є тому підтвердженням. Більше третини сучасних суверенних держав знаходяться під тиском повстанських рухів, дисидентських груп, урядів у вигнанні. З приводу цього М. Мандельбаум констатував, що «священність існуючих суверенних кордонів уже не сприймається світовим співтовариством в цілому»[16, р. 19]. Принцип територіальної цілісності все більше відступає перед принципом права націй на самовизначення, який став ще з часів Французької й Американської революцій міжнародно-правовою основою здобуття народами політичної незалежності. Саме діячами революції був сформульований так званий принцип національності, відповідно до якого кожен народ є суверенним:

- у ст. 3 Декларації прав людини і громадянина Французької революції, прийнятої 26 серпня 1789 р. Національними зборами, проголошувалось: «Джерело будь-якого суверенітету знаходиться, власне, в нації; ніяка група й ніяка особа не може здійснювати владу, яка не виходить із цього джерела»;

- має право на утворення власної держави. У Статуті ООН (1945 р.) право народів на самовизначення визначене як норма міжнародного права (п.2, ст.1). Відповідно до вступних статей двох найважливіших документів, прийнятих ООН, - Пакту про громадянські й соціальні права - народи на основі права на самовизначення вільно визначають свій політичний статус. Міжнародно-правові норми про право народів на самовизначення закріплені також у Декларації про надання незалежності колоніальним країнам і народам (1960 р.), Декларації принципів міжнародного права (1970 р.) та інших документах[6, с. 71].

У науці міжнародного права принцип самовизначення націй (народів) визначається як воля більшості народів, які проживають на даній території, вільно визначати свій політичний статус і здійснювати економічний, соціальний і культурний розвиток.

Міжнародне право визнає сьогодні три основних форми здійснення права народів на політичне самовизначення, які вперше були викладені в резолюції Генеральної Асамблеї ООН 1541 (XV) 1960 р., а потім закріплені в Декларації принципів міжнародного права (1970 р.):

- перетворення «несамоврядної території» на суверенну, незалежну державу;

- вільне об'єднання з незалежною державою;

- встановлення будь-якого іншого політичного статусу, вільно обраного (без втручання ззовні) відповідним народом[6, с. 72].

У міжнародно-правових актах і пізніше неодноразово підтверджувалося, що всі народи мають незаперечне й невід'ємне право на самовизначення й визначення свого політичного статусу «шляхом будь-яких засобів, визнаних міжнародним співтовариством» (Африканська хартія прав людини 1986 р.) [1,с. 127].Зокрема, універсальність і загальність права народу на самовизначення була підтверджена Всесвітньою конференцією з прав людини (Відень, червень 1993 р.): «...Всесвітня конференція з прав людини визнає право народів вживати будь-яких законних дій відповідно до Статуту Об'єднаних Націй для реалізації свого невід'ємного права на самовизначення. Всесвітня конференція з прав людини розглядає відмову в праві на самовизначення як порушення прав людини»[2, с. 16]. Тому, без сумніву, І. Валлерстайн мав рацію, зазначаючи, що «принцип самовизначення... був не більш, як принципом індивідуальної свободи, перенесеним на рівень міждержавної системи»[3, с. 152].Проте на практиці неодноразово виникали колізії між правами народів і правами особистості, а дискусії про зміст і обсяг самовизначення, власне, так і не привели до повної згоди з цих проблем. Так, право на самовизначення становить єдине ціле із забезпеченням рівноправності всіх народів, а це означає, що самовизначення одного народу не може й не повинне завдавати шкоди такому ж праву іншого народу. У сучасному міжнародному праві суб'єктами визнаються всі народи, незалежно від того, мають вони свою державність чи ні, тоді, як у доповіді «Нарада експертів ОБСЄ з питань національних меншин» (Женева, 19 липня 1991 р.) спеціально зазначено: «Не всі етнічні, культурні, мовні або релігійні відмінності обов'язково ведуть до виникнення національних меншин» [11, с. 78]. У зв'язку з цим виникає ряд проблем: по- перше, це необхідність однозначного, загальноприйнятого визначення, що таке «національна меншина»; по-друге, відзнайдення способу виявлення «волі народу» до самовизначення та її реалізації. Вважається, що таким є всенародний референдум (голосування), однак досить згадати референдум народів СРСР 27 березня 1991 р., у результаті якого за збереження Союзу як багатонаціональної єдиної держави висловилися 73% тих, хто взяв у ньому участь, що було, як відомо, повністю проігноровано політичними елітами республік, що прагнули незалежності.

Зауважимо також, що право на самовизначення не обов'язково припускає доведення його до політичного самовизначення, тобто сецесії й створення нової суверенної держави. У Декларації про принципи міжнародного права ООН 1970 р. підкреслюється, що право народів на самовизначення не повинне тлумачитися як таке, що санкціонує або заохочує будь-які дії, які вели б до часткового або повного порушення територіальної цілісності, або до втрати політичної незалежності суверенних держав, що мають уряди, які представляють весь народ, що належить до даної території, без урахування расових і релігійних відмінностей і т.д. [4, с. 72]

Таким чином, принцип самовизначення, слідом за А. Йонгманом можна розглядати «як право народу вибирати політичну лояльність, щоб впливати на політичну систему, в межах якої він живе, і зберігати свою культурну, етнічну, історичну або територіальну ідентичність»[18, р.18]. І має йтися мова про форми й межі реалізації цього права.

По-перше, можливе закріплення за національними меншинами так званої корпоративної автономії, що припускає повне визнання етнічних і національних меншин державою із законодавчим закріпленням за ними прав на місцеве самоврядування й представництво на державному рівні. Прикладами можуть слугувати Шведська народна асамблея у Фінляндії, Ради національних меншин в Австрії, національна політика постсоціалістичної Угорщини. політичний право національний глобалізація

По-друге, для реалізації права на збереження й розвиток культурно-мовної самобутності меншин, надаватися право національно-культурної автономії, що іноді називають федералізмом на основі особистісного принципу. Відповідно до нього кожен громадянин багатонаціональної країни дістає право заявити, до якої національності він хоче належати, а самі національності стають автономними (культурними) спільностями, які мають право створювати асоціації, підтримувати контакти з представниками таких же спільностей за кордоном, створювати культурні й освітні установи й ЗМІ, що видаються рідною мовою і т.д. Національно-культурна автономія має ряд переваг порівняно з автономією територіальною, «... адже вона не пов'язана з характером розселення і, крім того, не створює нових меншин. Належність до персонального союзу залежить від волі індивіда - єдиного способу, що відповідає принципу індивідуального самовизначення й вираження національної належності»[13, р.88]. У ряді європейських демократичних держав, там, де етнічні або мовні сегменти не були територіально розділені, їх автономія встановлювалася на основі саме особистісного принципу. Так було в Нідерландах, Австрії, Бельгії.

По-третє, за компактного проживання національних меншин можливе створення національно-територіальної (політичної) автономії. У цьому випадку за рішенням вищих органів влади держави на певній території утворюються органи влади й управління, які в межах своєї компетенції наділяються правом приймати правові акти, визначати економічний і соціальний розвиток автономії та ін. Такого роду автономією володіють Аландські острови у складі Фінляндії, Гренландія й Фарерські острови у складі Данії, Корсика у складі Франції та ін.

По-четверте, можливе використання тієї або іншої форми федералізму для досягнення інтеграції багатьох націй або етнічних груп у більші політичні співтовариства з залишенням за ними права на збереження своєї специфічної ідентичності. Члени таких груп є повноправними представниками великого співтовариства, і водночас вони можуть зберігати вірність і своїй етнічній групі, її культурній спадщині. Право на самоврядування дає їм змогу зберігати й розвивати власну культуру й політичні традиції. З метою створення й збереження єдності у співтоваристві федеративні держави орієнтуються не на знищення етнічних, культурних і лінгвістичних відмінностей (асиміляцію), а на їх збереження в співтоваристві. Самоідентифікація великого співтовариства в цьому випадку базується на тісних взаємозв'язках і взаємній зацікавленості, що поєднує складові групи. Федералізм дає змогу етнічним групам і меншинам не тільки управляти своїм культурним життям, а й забезпечує юридичний захист, фінансову підтримку й певні права на самоврядування. Така політика дає змогу інтегруватися меншинам у великі співтовариства, звертаючись до економічних і політичних потреб і задовольняючи їх через політичне представництво й надання економічної допомоги [15, p. 176].

У цьому історичному контексті федералізм розглядається як механізм, що дає змогу пристосуватися до розмаїтості, створюючи спільні зв'язки, які охоплюють кілька етнічних співтовариств. Таким чином, він задовольняє специфічні інтереси національних груп, забезпечуючи водночас спільну і структуру й зв'язок, які поєднують ці співтовариства в спільну для них державу.

Крім того, тільки в тому випадку, якщо території суб'єктів федерації здебільшого збігаються з кордонами етнічних, лінгвістичних або релігійних груп федералізм, на думку західних авторів, може забезпечити ефективну форму регіонального управління. Для того щоб «федералізм став ефективним механізмом для врегулювання конфліктів, пишуть - Дж. Маккарі й В. Лірі, - потрібно, щоб відповідні етнічні співтовариства були географічно достатньою мірою розділені. Коли співтовариства географічно розсіяні або дуже нечисленні, федералізм є менш ефективним» [17, p. 38]. З цього випливає: немає однієї «єдино правильної» форми розв'язання даної проблеми, вибір робить сам народ (його політична еліта) виходячи з великої кількості (іноді не цілком раціональних і навіть випадкових) факторів.

Найбільш радикальне й демократичне тлумачення національного самовизначення й суверенітету надав свого часу американець Т. Пейн у роботі «Права людини»: «Що таке уряд, як не орган, що відає справами нації'? Нічим більшим він не є. Суверенітет як правове поняття стосується тільки до нації, але не до індивідууму (короля). І будь-яка нація має невід'ємне право в будь-який час усунути таку форму правління, яку вона вважає для себе неприйнятною, і встановити таку, що відповідає її інтересам, нахилам і уподобанням» [8, c. 38]. Найбільш радикальний висновок із цієї концепції (приписується то Наполеону, то Мадзіні) формула: «Кожній нації - держава, у кожної держави - єдина нація». Але що таке нація? І які людські колективи можуть претендувати на статус нації? Айвор Дженнінгс, писав, критикуючи доктрину самовизначення: «На перший погляд вона видається розумною: нехай народ вирішує. Насправді, вона смішна, тому що народ не може вирішувати, поки хтось не вирішить, хто є народом»[14, p.56]. Дійсно, дотепер не існує загальноприйнятого в рамках світового співтовариства розуміння таких термінів як - «народ», «нація», «національна меншина» і дискусії про сутність цих понять, так само як і спроби надати їм точні й універсальні визначення, тривають уже не одне десятиліття [10, c. 39].

Відповідно до уявлень французьких революціонерів нація будується на вільному самовизначенні індивіда й суспільства та єдності громадянської політичної культури, а не на культурно-історичних, а тим паче, кровних узах. Як відомо, саме з часів Французької революції слово «нація» (на Заході) стало означати жителів країни, державу й народ як ідейне й політичне ціле і протиставлялося поняттю «піддані короля». Тобто нація розуміється тут суто політично, як спільність громадян держави, які підкоряються загальним законам і керовані одним урядом. Однак це розуміння націй не є загальноприйнятим у сучасному світі. Зокрема, у вітчизняній науці поряд з політичним розумінням нації існує розуміння нації як етнокультурної спільності [7, c. 382]. Етнонаціоналізм як політична програма, зазначає C. Римаренко, сьогодні узяв гору над іншими ідеями й політичними принципами у всіх республіках, в тому числі в Україні. Суть цієї ідеї й програми, яка підкріплювалася всім попереднім і теперішнім суспільствознавством (особливо через так звану марксистсько-ленінську теорію націй), полягає в тому, що нації оголошуються типом етнічної спільності, етносоціальним організмом, єдиною основою для легітимації державності, створення життєздатних економічних систем і соціально-культурних інститутів» [9, с. 38].

Варто також нагадати, що ще наприкінці XIX ст. був відкинутий «принцип порогу» (принцип розумної достатності й розподілу народів на «історичні й не історичні»), що був ключовим для націоналізму ліберальної епохи. Відтоді теоретично будь-які народності, які вважали себе «націями», могли домагатися права на самовизначення аж до державотворення. Однак на практиці «права народів» були «зарезервовані» для деяких конкретних (європейських) народів і зовсім не були такими всіх інших народів. Адже й справді передбачалося, що надання «варварам» їхніх прав як народам привело б до заперечення індивідуальних прав людини у цих народів. Таким чином, дві системи прав у 19 ст. були поставлені в ситуацію прямого конфлікту. Не було способу, який міг би замирити їх»[3, с. 197], - зазначає І. Валлерстайн.

Засобами практичного обмеження дії універсальних прав людини і прав народів став у XIX ст. колоніалізм і расизм («цивілізаторська місія білої людини»). У першій половині 19 ст. у країнах-метрополіях часто зверталися до теми прав людини, щоб заперечити права народів [5, с. 374]. Стверджувалося, що населення колоній - це не справжні народи, а тільки сукупність індивідів, індивідуальні права людини яких можуть бути визнані тоді, коли індивід матиме достатній рівень освіти й засвоїть західний стиль життя, чим доведе, що він досяг статусу «цивілізованої людини». Однак у другій половині XX ст. пригноблені колоніальні народи стали наполягати, і чим далі, тим більше, на користування правами людини й правами народів, які відповідно до доктрини лібералізму теоретично їм належали. Розпочався процес деколонізації, що актуалізував насамперед права народів на самовизначення. «В ході цього процесу по всьому світу знадобилася неймовірна політична мобілізація, яка всюди розбудила політичну свідомість...».

І тепер «головна проблема, як стримати поширення вірусу мікронаціоналізму, коли всі малі спільності прагнуть проголосити себе народами, які мають право на самовизначення»[3, с. 164]. Якщо врахувати, що в сучасному світі налічується близько двохсот держав і 5-7 тис. (залежно від методик підрахунку) етнічних груп[19, р. 2], то послідовна реалізація права на самовизначення приведе до радикального перекроювання політичної карти світу, що, до речі, прогнозується деякими дослідникамиі суттєво вплине на інститут національної держави.

Отже, треба враховувати ту обставину, що політичними, соціально-економічними й культурними засобами держава може не тільки розв'язувати національні проблеми, а й конструювати нові меншості, підсилювати, з одного боку, їхню дискримінацію, а з іншого - їхнє прагнення до самоізоляції або виходу з даного політичного співтовариства. «Національна свобода самоцінна, спроби протиставити демократію самовизначенню народів - лише політична гра, спрямована проти свободи під пристойним приводом боротьби за демократію. Коли є національна свобода, державний лад може бути демократичним або авторитарним, але коли немає свободи, то демократії не може бути в принципі»[12, с. 37].

Така позиція, очевидно, пояснюється тим, що сучасний світовий порядок складався на основі ідей модерну, а серед них ключовою є ідея нації як носія прогресу й головного суб'єкта історії. Таким чином, незважаючи навіть на те, що кордони понад 90% незалежних держав сьогодні не збігаються з відповідними їм націями, концепція національної держави, як і раніше, домінує в сучасну епоху глобалізації.

Список використаної літератури

1. Алєксєєнко І.В. Національні держави в умовах глобалізації світу (політичні і правові аспекти): Монографія. - К.; Ніжин: ТОВ «Вид-во «Аспект-Поліграф», 2006. - 360 с.;

2. Alєksєєnko LV. Nacіonal'nі derzhavi v umovah globalіzacії svіtu (polіtichnі і pravovі aspekti): Monografоja. - K.; Mzhin: TOV «Vid-vo «Aspekt-Polіgraf», 2006. - 360 s.

3. Барсегов Ю. Культ аннексий. - М.: «Аспект Пресс», 1997. - 197с.; Barsegov Ju. Kul't anneksij. - M.: «Aspekt Press», 1997. - 197 s.

4. Валлерстайн И. Анализ мировых систем и ситуация в современном мире. - СПб.: Экономика, 2001. - 238с.; Vallerstajn I. Analiz mirovyh sistem i situacija v sovremennom mire. SPb.: Jekonomika, 2001. - 238s.

5. Декларация о принципах международного права, касающихся дружественных отношений и сотрудничества между государствами в соответствии с Уставом ООН от 24 октября 1970г. // Действующее международное право / Ю.М. Колосов, Э.С. Кривчикова. Т.1. - М.: Изд-во Московского института международного права, 1996. - 359 с.;

6. Deklaracija o principah mezhdunarodnogo prava, kasajushhihsja druzhestvennyh otnoshenij i sotrudnichestva mezhdu gosudarstvami v sootvetstvii s Ustavom OON ot 24 oktjabrja 1970 g. // Dejstvujushhee mezhdunarodnoe pravo / Ju.M. Kolosov, Je.S. Krivchikova. - T.1. - M.: Izd-vo Moskovskogo instituta mezhdunarodnogo prava, 1996. - 359 s.

7. Документ Копенгагенского совещания конференции по человеческому измерению СБСЕ от 29 июня 1990 г. // Права человека: Сборник международно-правовых документов. Мн.: МОДЭК, 1999. - 725с.;

8. Dokument Kopengagenskogo soveshhanija konferencii po chelovecheskomu izmereniju SBSE ot 29 ijunja 1990 g. // Prava cheloveka: Sbornik mezhdunarodno-pravovyh dokumentov. - Mn.: MODJeK, 1999. - 725 s.

9. Действующее международное право: Сб. документов. - М., 1996. - Т.1. - 471 с.; Dejstvujushhee mezhdunarodnoe pravo: Sb. dokumentov. - M., 1996. - T.1.- 471s.

10. Кресіна І. Українська національна свідомість і сучасні політичні процеси: (Етнополітичний аналіз): Монографія. - К.: Вища школа, 1998. - 392с.; Kresma І. Ukrai'ns'ka nadonal'na svMomdt' і suchasrn pol^chm procesi: (EtnopoHtichnij anaHz): Monografоja. - K.: Vishha shkola, 1998. - 392 s.

11. Пейн Т. Избранные произведения. М: Праксис, 1959. - 260с.; Pejn T. Izbrannye proizvedenija. M: Praksis, 1959. - 260 s.

12. Римаренко С.Ю. Етнодержавознавство. Теоретико-методологічні засади. - К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2001. - 263с.; Rimarenko S. Etnoderzhavoznavstvo. Teoretiko-metodologіchnі zasadi. - K.: Іи-t derzhavi і prava іm. V.M. Korec'kogo NAN Ukrami, 2001. - 263 s.

13. Словарь прав человека и народов. - М.: Славянский диалог, 1993. - 378с.; Slovar' prav cheloveka i narodov. - M.: Slavjanskij dialog, 1993. - 378s.

14. Статус малочисленных народов России (правовые акты и документы). - М.: Прогресс, 1994. - 189с.; Status malochislennyh narodov Rossii (pravovye akty i dokumenty). - M.: Progress, 1994. - 189 s.

15. Урсул А.Д. Переход России к устойчивому развитию. Ноосферная стратегия. - М.: Издательский дом «Ноосфера», 1998. - 500с.; Ursul A.D. Perehod Rossii k ustojchivomu razvitiju. Noosfernaja strategija. - M.: Izdatel'skij dom «Noosfera», 1998. - 500s.

16. Der neue Nationalismus. Ursachen, Chancen, Gefahren / Schlegel D. - Schwalbach. - 1994. - 190 p.

17. Jennings W.I. The Approach to Self - Government. - Cambridge: Cambridge University Press, 1996. - 256 p.

18. Kimlicka W. Multicultural Citizenship: A Liberal Theory of Minority Rights. Oxford.: Blackwell Publishers Ltd., 1995. - 245 p.

19. Mandelbaum M. The Future of Nationalism // The National Interest. - 1999. - № 78. - Р. 219 - 256.

20. Mc Carry J., O'Leary B. Introduction: The Macro-Political Regulation of Ethnic Conflict, The Politics of Ethnic Conflict Regulation: Case Studies of Protracted Ethnic Conflict. London, New-York: The Guilford Press, 1993. - 238 p.

21. Multiculturalism Citizens: the philosophy and politics of identity. - Australia: Centre for Independent Studies, 1993. - 301 p.

22. Stavenhagen R. Ethnic Conflicts and Nation-State. - L.: The Guilford Press, 1996. - 203 p.

Размещено на Allbest.ru