Періодизація формування політичної еліти в Україні у контексті дії медіачинника

Размещено на http://www.allbest.ru/

Періодизація формування політичної еліти в Україні у контексті дії медіачинника

Дроботун Дмитро Сергійович, аспірант відділу правових проблем політології Інституту держави і права імені В.М. Корецького НАН України

Проаналізовано підходи вітчизняних дослідників до періодизації формування політичної еліти України та виділено основні типи: історичний, президентський цикл та парламентський цикл. Представлено авторську періодизацію з 7 етапів відповідно до виборів до Верховної Ради України. З'ясовано позитивні та негативні наслідки впливу медіачинника на становлення політичної еліти України.

Ключові слова: еліта, вибори, демократія, медіа, інформаційні технології.

Periodisation of the formation of the political elite in Ukraine in the context of media-factor

Drobotun Dmytro

Approaches of domestic researchers to periodization of formation of political elite of Ukraine are analyzed and main types are defined: historical, presidential cycle and parliamentary cycle. The author's periodization of 7 stages according to the elections to the Verkhovna Rada of Ukraine is presented. Positive and negative consequences of media-factor influence on formation of political elite of Ukraine have been clarified.

Key words: elite, elections, democracy, media, information technologies.

Periodisation of the formation of the political elite in Ukraine in the context of media-factor

Drobotun Dmytro

In presidential-parliamentary and parliamentary-presidential republics, it is the elections to the Verkhovna Rada of Ukraine that have a decisive influence on the formation and circulation of the political elite. Moreover, in the context of analysing the effect of the media factor, it is the success of the election campaign with extensive use of all means of communication, primarily mass media, social networks and messengers, that largely determines the results of the election. The more democratic the political regime, the greater the role of the media factor in the formation of a country's political elite. Accordingly, we consider it appropriate to outline seven stages in the formation of the political elite of independent Ukraine.

The first stage - 1990-1994 - the formation of the political elite of independent Ukraine. In the conditions of the one-party system of the Soviet Union, the clandestine nature of the activities of political dissidents, the media factor has played virtually no role due to the lack of an independent press.

The second stage - 1994-1998 - marked the emergence of multi-party system and the beginning of the formation of the independent media market. Since the parliamentary elections were held under the majoritarian system, there was no need for nationwide media: each of the parliamentary candidates within his constituency tried to convince voters to vote for him/herself using the local press.

The third stage - 1998-2002 - was the realization of the importance of the media factor for the formation of the political elite. The most prominent importance of the media factor in the formation of the political elite by winning parliamentary elections was demonstrated in 1998, when the Green Party of Ukraine, almost unknown to the general public, received more than 5%. The first media using modern information technologies appeared - an internet publication (Ukrainska Pravda was created in 2000).

The fourth stage - 2002-2006 - monopolization and censorship of the media to strengthen the position of the ruling political elite. Having realised the importance of the media for shaping public opinion and ensuring victory in elections (combined with administrative resources), the country's leadership is trying to subjugate the media space, and deprive independent media of resources and limit their audience. However, the Orange Revolution of 2004 reveals the powerful mobilising influence of online media, predominantly outside the legal framework, which has a direct impact on voters.

The fifth stage - 2006-2014 - inter-revolutionary period, when despite expectations of the replacement of the compromised post-Soviet elite by a new, market-formed and patriotic one, the political-economic groups manage to retain power and use both traditional and new media for propaganda: imposing their own vision of state development, geopolitical benchmarks and economic structure on the citizens.

The sixth stage - 2014-2019 - is the post-revolutionary period, complicated by the aggression of the Russian Federation. During this period, the media factor played a dual role. On the one hand, social networks, which not only mobilised the population during the second revolution, but also played a key role in organising a volunteer movement to help the army and volunteer battalions opposing Russian aggression, began to play an increasingly important role. On the other hand, the ruling political elite: 1) maintains an artificial split between patriotically and pro-Russian citizens by refusing to ban any media advocating maintaining ties with Russia, protecting the rights of Russianspeaking citizens, rejecting the European course, etc.; 2) forms a progovernment cohort of opinion leaders on social networks.

The seventh stage - from 2019 onwards - is a radical renewal of the political elite and modernisation of the media factor. The composition of the Verkhovna Rada of the 9th convocation was renewed by 80%. At this stage, one can speak of the sovereignisation of the media factor.

Consequently, democracy, which provides for the participation of the broad masses in decision-making, and the development of information and communication technologies that facilitate and primenetize the interaction between representatives of elected authorities and the electorate, strengthen the role of the media factor in the formation of the political elite. Period formation of political elite in Ukraine is closely connected with electoral cycles, because even in conditions of strengthening authoritarian tendencies, there was still a possibility of communication of opposition forces with the electorate, including through the development of new information technologies, which guaranteed their presence in the legislature.

The media factor is both an opportunity and a challenge for political elites: on the one hand, as the example of a number of modern authoritarian regimes shows, total state control over the media sphere cements the positions of usurpers; on the other hand, information technology is developing faster than the power elite reacts to it, which creates opportunities for the change of elites.

Key words: elite, elections, democracy, media, information technologies.

політичний еліта медіа чинник

Формування політичної еліти - досить тривалий і постійний процес, періодизація якого дає змогу виявити чинники, що мають вирішальний вплив на те, хто саме приходить до влади і здійснює керівництво державою та соціумом.

Проблематика еліти досить детально розроблялася як зарубіжними (Г. Моска, В. Парето, Р Міхельс), так і вітчизняними дослідниками (І. Кресіна, С. Наумкіна, Л. Кочубей, М. Пірен, В. Полохало, Ф. Рудич, В. Танчер, Ю. Шайгородський). Однак постійний розвиток соціуму та політичної системи вимагає аналізу нових чинників, що впливають на формування та діяльність політичної еліти. Одним із них є медіачинник, поки що мало досліджений у вітчизняній політології.

У найбільш загальному вигляді підходи до періодизації становлення політичної еліти можна поділити на два типи: до здобуття Україною незалежності в 1991 році та після. У широкому розумінні української історії Н. Нікончук виділяє чотири періоди формування і діяльності владної еліти загалом і політичної зокрема до утвердження незалежної України [1, с 192]: перший період (XIII-XVI ст.) ознаменувався формуванням етнічної та конфесійної ідентичності українців та їх еліти; другий період (1648 р. - до кінця XVIII ст.) характеризується домінуванням козацької еліти, яка поступово звільнялася від впливу поляків і посилювала свою залежність від Російської імперії, третій період (початок XIX ст. - 1919 р.) позначився спробами сформувати власну незалежну державу, які зазнали невдачі після краху Гетьманщини та Української Народної Республіки; четвертий період (1920-1991) - радянський, коли сформувалася та діяла нова еліта: як за класовим походженням, так і за ціннісно-ідеологічними характеристиками.

При цьому деякі дослідники виділяють у ньому три підетапи: 1) 1917-1941 рр. - закінчується винищенням української (як, власне, і всієї у СРСР) еліти в результаті сталінських репресій 1930-х років та початку Другої світової війни; 2) 1943-1953 рр. (тривав до початку так званої «відлиги»); 3) 1955-1991 рр. (тривав до проголошення незалежності України) [2]. Іншими словами, така періодизація прив'язана до ключових дат в історії України: утворення Великого князівства Литовського, підписання Переяславської угоди, утворення УНР тощо.

Більш дослідженим є період існування незалежної України, періодизація якого до певної міри визначається датою публікації матеріалу. Деякі дослідники не утруднюють себе детальною періодизацією формування політичної еліти незалежної України і доступний для їх аналізу майже 20-річний досвід функціонування політичної системи поділяють на два періоди [3, с. 69]: 1) 19901995 рр., коли до вищих ешелонів влади Української держави здійснили різкий перехід багато людей з лав контреліти радянських часів, серед яких було чимало представників творчої та наукової інтелігенції, які з часом втратили свої посади; 2) 1995-2008 рр. - домінування неономенклатурного чиновництва, для якого характерні клановість управління власністю і клановість утримання державної влади, непрофесіоналізм, психологія «тимчасовості» [4, с. 36].

Решта дослідників дотримуються у своїй періодизації виборів - президентських або парламентських, що мають визначальний вплив на циркуляцію політичних еліт в умовах демократії. Так, відомий вітчизняний соціолог М. Шульга взяв за основу президентські цикли, що до певної міри втратило свою релевантність після переходу в 2006 році до парламентсько-президентської республіки. Він виділяє чотири етапи становлення політичної еліти України [5, с. 34-36] відповідно до президентських термінів: 1) 1989-1994 рр. (президентство Л. Кравчука), коли сформувалася нова еліта паралельно зі старою радянською, яка ще залишалася при владі. Мало місце конвертація політичного та адміністративного капіталу старої еліти (партноменклатури, комсомольців, «червоних» директорів) в економічний, а також накопичення фінансового капіталу в лідерів злочинних (як економічних, так і чисто кримінальних) угрупувань. Виникали приватні медіа для легітимації великої приватної власності; 2) 1994-1999 рр. (перший президентський термін Л. Кучми), характеризується збільшенням капіталів у всіх трьох групах еліти - старої правлячої, нової та нової кримінальної. Різко зростає частка тіньової економіки та вплив мафії, керівництво якої проникає у владну еліту, у результаті чого створюються владно-економічні клани - дніпропетровський, донецький, київський, південний тощо. Зростає конкуренція між регіональними елітами за контроль над центральною владою, посилюється роль Адміністрації Президента України (особливо після призначення на цю посаду В. Литвина та В. Медведчука), а великий бізнес стає кадровим резервом для рекрутування правлячої еліти. Зміцнюються приватні ЗМІ, зростає їх кількість; 3) 2000-2004 рр. (другий термін президенства Л. Кучми) позначений злиттям трьох груп еліт - старої, нової та кримінальної у нову, прокучмівську. В цей же період формуються впливові олігархічні кланові угруповання, побудовані за принципом зрощування влади і власності. Водночас активізується процес формування контреліти - відсторонених від владних важелів і неспроможних захистити або реалізувати економічні інтереси; 4) з кінця 2004 р. (після перемоги на виборах представника контреліти - В. Ющенка) «частина кланово олігархічної еліти, деякі великі власники дозріли до того, щоб звільнитися від патронату вищих державних мужів, від незаконного перерозподілу доходів між ними і державними чиновниками через механізм корупції. У результаті Помаранчевої революції не відбулося повноцінної зміни еліт, що призвело до різкого зростання управлінської некомпетентності в органах виконавчої влади».

Але частіше дослідники беруть за основу вибори до Верховної Ради України. Так, Д. Коротков, з посиланням на В. Фесенка [6], вважає за доцільне спиратися на виборчі цикли в Україні [7, с. 90-94].

І) 1990-1994 рр. - становлення політичної еліти України. Обраний у 1990 році склад Верховної Ради став, по суті, політичною «переделітою», до складу якої увійшли непримиренні вороги часів радянського режиму: партійні функціонери та політичні дисиденти. На його думку, кількісно і якісно у складі політичної еліти домінувала номенклатура, яка відмовилася від комуністичної ідеології та взяла на озброєння ідею національно-державного будівництва. «Пострадянська номенклатура контролювала всі інституційні механізми впливу на політичний процес - вибори, президентські структури, парламент і уряд» [ 7, с. 91].

ІІ) 1994-1998 рр.: поступове перетворення політичної еліти з господарсько-бюрократичної верхівки на професійну політичну еліту. В 1994 р. склад Верховної Ради оновився на 84%. На початок січня 1995 р. з 403 народних депутатів України лише 65 входили до складу ВР минулого скликання [13, с. 91]. Характерно, що майже половину депутатського корпусу парламенту становили члени політичних партій, а для абсолютної більшості народних депутатів політика стала основною професією. Оскільки після внесення змін до закону про вибори народних депутатів України було заборонено поєднання депутатських мандатів у парламенті та органах місцевої або регіональної самоврядності, що дало змогу відмежувати національну та регіональну політичну еліту. На цьому етапі починається формування олігархічної еліти.

Вибори 1994 р. чітко зафіксували входження в політичну еліту представників підприємницького корпусу: депутатські мандати отримали 30 підприємців. «Якщо на початку цього етапу і кількісно, і якісно переважала номенклатурна складова владного класу, яка наполягала на збереженні клієнтської схеми відносин із владними неофітами, то наприкінці його молода вітчизняна олігархія зафіксувала схему партнерських відносин. Нова еліта почала рухатись до інституціалізації своєї присутності у владних структурах, змінюючи виборчу систему та створюючи «свої» політичні партії [7, с. 92].

ІІІ) 1998-2006 роки - олігархізація політичної еліти, зрощення бізнесу і влади. За деякими підрахунками близько двох третин народних депутатів III скликання вважалися легальними мільйонерами. У цей період можна говорити про закладення основ та формування політико-економічних груп. «Помаранчева революція» призвела до кількісних змін у владній верхівці, але практично не вплинула на якість політичної та адміністративної еліти. IV) 2006-2010 [дата публікації статті] рр., початок якого ознаменувався застосуванням пропорційної виборчої системи на виборах до парламенту, «що засвідчило намагання еліт до внутрішньополітичної структуризації владних органів та суспільства загалом. ...Реформування виборчої системи у бік пропорційності стало логічним продовженням еволюції політичного режиму. З одного боку, це було зумовлено реалізацією конституційної реформи, що передбачала перехід до парламентсько-президентської республіки, а з іншого - свідчила про високий рівень інституціоналізації політико-економічних груп у політичну систему шляхом «приватизації» політичних партій» [7, с. 93]. Характерною особливістю цього етапу стали олігархізація та партизація політичної еліти.

Уже згадана вище дослідниця Н. Нікончук в рамках незалежної України теж дотримується виборчих циклів та виділяє такі етапи [1, с. 192-193]: 1) 1991-1994 рр.: етап початкового становлення політичної еліти незалежної України, коли перший склад Верховної Ради України став політичною «переделітою», проголосивши суверенітет та незалежність України. Верховна Рада була школою нової політики для партійно-господарської номенклатури, що й стало соціальною основою для формування політичної еліти незалежної України. 2) 1994-1998 рр.: етап трансформації політичної еліти, коли господарсько-бюрократична верхівки була змушена паралельно займатись і політичними функціями, поступово перетворюючись на професійну політичну еліту. У 1994 р. відбулося наймасштабніше оновлення депутатського складу - 85% [9]. У цей же період почали формуватися регіональні політично-економічні клани, насамперед з вихідців Дніпропетровської та Донецької областей. Дослідники також вказували на прояви клієнтелістського типу формування і відтворення політичної еліти [10]. Залежність від «патрона» і лояльність йому сприяли кар'єрному зростанню у владних структурах. Ще одна характерна тенденція цього етапу - омолодження покоління політичної еліти: 70 % народних депутатів були молодше 50 років, так і працівників центральних органів виконавчої влади [11]; 3) 1998-2003 рр.: етап олігархізації політичної еліти, зрощування бізнесу і влади. Великий бізнес прийшов у політику. За інформацією різних джерел, серед парламентаріїв дві третини складали легальні мільйонери. На посади керівників центральних і регіональних органів виконавчої влади почали призначатися великі підприємці, які виділяли значні ресурси на створення власних політичних партій. Зокрема, СДНУ(о), Громада, Партія регіонів, котрі до того ж мали виражений регіональний характер. Такий прихід великого бізнесу в політику мав дуже суперечливі наслідки. З одного боку, посилилася увага до економічної проблематики, почали проявлятися нові управлінські підходи, більш відповідні ринковим умовам. Але при цьому владні повноваження дедалі частіше почали використовувати для лобію- вання певних бізнес-інтересів; 4) 2004-2009 рр.: етап відходу від «пострадянського» перехідного варіанту розвитку до послідовної реалізації моделі класичної національної держави. Однак психологія постреволюційної української еліти значною мірою залишилася пострадянською, а влада сприймалася нею передусім як система отримання ренти, а не служіння державі і народу.

Дослідниця підкреслює, що така періодизація чітко ув'язує етапи становлення і трансформації політичної еліти України з виборчими циклами, тобто вибори перетворилися на основний механізм селекції та оновлення політичної еліти [1, с. 196]. Причому на трансформацію українського істеблішменту головним чином впливають парламентські вибори, оскільки саме вони формують більшу частину складу політичної еліти. Президент формує верхівку адміністративної еліти (керівники центральних органів виконавчої влади, обласних держадміністрацій), що також входить до складу політичної еліти, але становить відносно невеликий її сегмент. До того ж глава держави як свій кадровий резерв найчастіше використовує парламентський корпус.

Детальнішу періодизацію становлення політичної еліти з чіткішою прив'язкою до парламентських виборів запропонували Ю. Кобець та Т. Мадрига [12, с. 74-76]: 1991-1994 рр. - закладання основи політичної еліти незалежної країни. Кількісно та якісно в її складі домінує номенклатура, що відмовилася від комуністичної ідеології й узяла на озброєння ідею національно-державного будівництва та незалежності України; 1994-1998 рр. - поява професійної політичної еліти, особливо яскраво проявляється регіональний чинник; 1998-2004 рр. зрощення бізнесу та влади: зростає увага до економіки, запроваджуються нові управлінські підходи, водночас владні повноваження дедалі частіше використовуються для лобіювання певних бізнес-інтересів; 2004-2009 рр. - «псевдозміна політичної еліти» у результаті Помаранчевої революції, що зумовило початок її глибокої деформації: відносно низький рівень професіоналізму значної її частини; відсутність необхідного стратегічного мислення; низька ефективність і якість прийнятих політичних рішень; невміння домовлятися, погоджувати інтереси, доходити політичних компромісів і в зовнішній, і у внутрішній політиці; відчуження від суспільства, що призвело до поглиблення соціального розриву між її представниками й пересічними громадянами; 2009-2013 рр. - перебування в складі еліти представників бізнесових структур, особисті інтереси яких домінували над інтересами суспільства; 2013-2019 [дата публікації статті] рр. - болісний процес зміни вікових поколінь та зміна професійного і гендерного складу еліт.

В умовах президентсько-парламентської та парламентсько-президентської республіки саме вибори до Верховної Ради України мають вирішальний вплив на формування та циркуляцію політичної еліти. Понад те, у контексті аналізу дії медіачинника, саме успішність виборчої кампанії з широким використанням усіх засобів комунікації, насамперед засобів масової комунікації, соціальних мереж та месенджерів, значною мірою визначає результати виборів. Чим демократичніший політичний режим, тим більша роль медіачинника на формування політичної еліти країни. Відповідно вважаємо за доцільне виділити сім етапів становлення політичної еліти незалежної України.

Перший етап - 1990-1994 рр. - формування політичної еліти незалежної України. В умовах однопартійної системи Радянського Союзу, підпільний характер діяльності політичних дисидентів, медіачинник практично не відігравав жодної ролі через відсутність незалежної преси. Другий етап - 1994-1998 рр. - становлення багатопартійності та початок формування ринку незалежних медіа. Оскільки вибори до парламенту відбувалися за мажоритарною системою, то потреби у загальнонаціональних ЗМІ не було: кожен з кандидатів у народні депутати в межах свого виборчого округу намагався переконати виборців голосувати за себе, використовуючи місцеву пресу.

Третій етап - 1998-2002 рр. - усвідомлення важливості медіа- чинника для формування політичної еліти. Оскільки вибори до парламенту проводилися за змішаною системою, то почалося активне використання у виборчій кампанії загальнонаціональних медіа: телебачення, преси та радіомовлення. Найяскравіше значення медіачинника у формування політичної еліти шляхом перемоги на парламентських виборах проявився в 1998 р., коли практично не відома широкому загалу Партія зелених України отримала понад 5% (19 мандатів) і стала однією з 8 партій, що подолали виборчий бар'єр. Завдяки грамотній виборчій агітації у ЗМІ їм вдалося обійти навіть провладну Народно-демократичну партію та «Громаду» колишнього прем'єр-міністра П. Лазаренка. Владна еліта виконала роботу над помилками і посилила контроль над медіа, у результаті чого тодішній президент Л. Кучма в 2000-2001 рр. входив у десятку найбільших ворогів преси. Але репутаційні втрати країни на міжнародній арені цілком виправдовувалися результатами: за рахунок «мажоритарників» провладний блок «За єдину Україну» контролював 40% парламенту, а формальний переможець - опозиційний блок «Наша Україна» - лише 26%. Посилення цензури і репресій проти вільної преси зафіксував Індекс свободи преси - в 2004 р. Україна посіла 138 позицію зі 167 країн з 51 балом «дуже серйозна ситуація», поступившись Азербайджану, Казахстану, Таджикистану [13]. З'являються перші медіа з використанням сучасних інформаційних технологій - інтернетвидання («Українська правда» була створена в 2000 р.).

Четвертий етап - 2002-2006 рр. - монополізація і цензурування медіа для зміцнення позицій правлячої політичної еліти. Усвідомивши значення медіа для формування громадської думки та забезпечення перемоги на виборах (у поєднанні з адміністративним ресурсом), керівництво країни намагається підпорядкувати собі медіапростір, а незалежні ЗМІ позбавити ресурсів та обмежити їх аудиторію. Однак Помаранчева революція 2004 р. розкриває потужний мобілізаційний вплив інтернет-видань, які переважно перебувають поза правовим полем та безпосередньо впливають на представників хоча і нечисленного, але активного середнього класу, які фінансують та беруть безпосередню участь у революційних подіях. П'ятий етап - 2006-2014 рр. - міжреволюційний період, коли попри очікування зміни скомпрометованої пострадянської еліти новою, сформованою в ринкових умовах та патріотичною, політико-економічним угрупуванням вдається зберегти владу та використовувати як традиційні, так і новітні медіа для пропаганди: нав'язування громадянам власного бачення шляхів розвитку держави, геополітичних орієнтирів та економічного устрою.

Так, за результатами парламентських виборів склад Верховної Ради VI скликання оновився по мінімуму лише на 36%. Шостий етап - 2014-2019 рр. - постреволюційний період, ускладнений агресією Російської Федерації. У даний період медіачинник відігравав подвійну роль. З одного боку, дедалі більшу роль починають відігравати соціальні мережі, які не лише змобілізували населення на другу революцію, а й відіграли ключову роль в організації волонтерського руху на допомогу армії та добровольчих батальйонів, що протистояли агресії Росії. З іншого боку, правляча політична еліта: 1) підтримує штучний розкол між патріотично та проросійськи налаштованими громадянами, відмовившись від заборони діяльності будь-яких медіа, що виступають за збереження зв'язків з Росією, захист прав російськомовних громадян, шкідливість європейського курсу тощо; 2) формує провладну когорту лідерів громадської думки у соцмережах, впливовість яких зросла через активізацію різноманітних організацій громадянського суспільства.

Сьомий етап - з 2019 р. і дотепер - радикальне оновлення політичної еліти та модернізація медіа чинника. За результатами виборів склад Верховної Ради України IX скликання було оновлено на 80%. На цьому етапі можна говорити про суверенізацію медіачинника. Якщо раніше він, завдяки контролю держави над фізичними ресурсами (частотами поширення радіо- і телесигналу), власниками медіа (особливо, якщо частка іноземців на медіаринку незначна) шляхом фінансового стимулювання чи з допомогою правоохоронних органів так чи інакше залежав від політичної еліти, то дедалі більша популярність соцмереж, контрольованих міжнародними компаніями, значно посилила його автономність. Успішні спроби застосування алгоритмів для формування новин- ної стрічки користувачів соцмереж та онлайн сервісів вивели меді-ачинник з-під безпосереднього впливу держави.

Більше того, представник медіаеліти (власник компанії з виробництва розважального контенту) переміг не лише на президентських виборах, а й зміг сформувати більшість у законодавчому органі. Унікальність українського прикладу полягає в тому, що практично вперше представник медіаеліти підпорядкував собі політичну еліту. В ХХ ст. щось подібне зробив С. Берлусконі в Італії, який спершу створив свою медіаімперію в 1994 р. і переміг на виборах з політичним рухом, створеним за пару місяців раніше. Однак у ХХІ ст. цього нікому не вдавалося: спробу стати президентом США в 2020 р. зробив власник однойменної медіа імперії М. Блумберг, який згодом все-таки зняв свою кандидатуру.

Отже, демократія, що передбачає участь широких народних мас у прийнятті рішень, та розвиток інформаційно-комунікаційних технологій, що полегшують та примітивізують взаємодію між представниками виборних органів влади та електоратом, посилюють роль медіачинника у формуванні політичної еліти. Періодизація становлення політичної еліти України тісно пов'язана з виборчими циклами, оскільки навіть в умовах посилення авторитарних тенденцій до певної міри зберігалася можливість комунікації опозиційних сил з виборцями, у тому числі завдяки освоєнню нових інформаційних технологій, що гарантувало їх присутність у законодавчому органі. Медіачинник є і можливістю, і викликом для політичної еліти. З одного боку, як свідчить приклад низки сучасних авторитарних режимів, повний контроль держави над медіасферою цементує позиції узурпаторів, а з іншого - інформаційні технології розвиваються швидше, ніж на них реагує владна еліта, що створює можливості для зміни еліт.

Література

1. Нікончук Н. Вибори як інструмент оновлення і трансформації політичної еліти України. Сучасна українська політика. Політики і політологи про неї. Київ, 2010. Вип. 20. С. 189-196.

2. Пахарев А. Хамелеономания властных элит в условиях переходных политических систем. Сучасна українська політика. Політики і політологи про неї. Київ; Миколаїв: Вид-во МДГУ ім. П.Могили, 2005. С. 235-244.

3. Кіянка І. Політична еліта у контексті трансформаційних процесів українського суспільства. Українська національна ідея: реалії та перспективи розвитку: Зб. наук. пр. Львів, 2008. Вип. 20. С. 68-70.

4. Наумкіна С., Козловська Л. Аналіз розвитку української політичної еліти у 1994-1999 роках. Нова політика. 1999. № 6. С. 33-37.

5. Шульга Н. Этапы становления политической элиты в Украине в годы независимости. Социология: теория, методы, маркетинг. 2006. № 4. С. 24-37.

6. Фесенко В. Отечественная политическая элита в контексте «проекта Украина».

7. Коротков Д.С. Становлення політичної еліти України в контексті переходу від тоталітарзиму до демократії. Сучасна українська політика. Політики і політологи про неї. Київ, 2010. Вип. 19. С. 85-95. 90-94.

8. Фесенко В. Политическая элита Украины: противоречия формирования и развития. Политические исследования. 1995. № 6. С. 87-94.

9. Крименюк О., Отт М. Від початку часів: якими були вісім скликань Верховної Ради?

10. Серрі Р Яка ти, незалежна Україно? Київ: Задруга, 1998. 178 с.

11. Долженков О. Українська номенклатура в суспільно-політичних трансформаціях. Людина і політика. 2002. № 1. С. 3-8.

12. Кобець Ю.В., Мадрига Т.Б. Якість політичної еліти України в контексті демократичних перетворень. Прикарпатський вісник НТШ. Думка. 2019. № 4 (56) С. 70-80.

13. Press Freedom Index 2004.

References

1. Nikonchuk N. Vybory yak instrument onovlennia i transformatsii politychnoi elity Ukrainy. Suchasna ukrainska polityka. Polityky i politolohy pro nei. Kyiv, 2010. Vyp. 20. S. 189-196.

2. Pakharev A. Khameleonomanyia vlastnbikh э1у1 v uslovyiakh perekhodnbikh polytycheskykh system. Suchasna ukrainska polityka. Polityky i politolohy pro nei. Kyiv; Mykolaiv: Vyd-vo MDHU im. P Mohyly, 2005. S. 235-244.

3. Khanka I. Politychna elita u konteksti transformatsiinykh protsesiv ukrainskoho suspilstva. Ukrainska natsionalna ideia: realii taperspektyvy rozvytku: Zb. nauk. pr. Lviv, 2008. Vyp. 20. S. 68-70.

4. Naumkina S., Kozlovska L. Analiz rozvytku ukrainskoi politychnoi elity u 1994-1999 rokakh. Nova polityka. 1999. № 6. S. 33-37.

5. Shulha N. Etapy stanovlenyia polytycheskoi elity v Ukraine v hody nezavisimosti. Sotsyolohyia: teoryia, metodbi, marketynh. 2006. № 4. S. 24-37.

6. Fesenko V Otechestvennaya polytycheskaya elita v kontekste «proekta Ukraina».

7. Korotkov D.C. Stanovlennia politychnoi elity Ukrainy v konteksti perekhodu vid totalitarzymu do demokratii. Suchasna ukrainska polityka. Polityky i politolohy pro nei. Kyiv, 2010. Vyp. 19. S. 85-95.

8. Fesenko V Politicheskaya elita Ukraynbi: protivorechyia formyrovaniya y razvitiya. Politicheskie issledovaniya. 1995. № 6. S. 87-94.

9. Krymeniuk O., Ott M. Vid pochatku chasiv: yakymy buly visim sklykan Verkhovnoi Rady?

10. Serri R. Yaka ty, nezalezhna Ukraine? Kyiv: Zadruha, 1998. 178 s.

11. Dolzhenkov O. Ukrainska nomenklatura v suspilno-politychnykh transformatsiiakh. Liudyna i polityka. 2002. № 1. S. 3-8.

12. Kobets Yu.V, Madryha T.B. Yakist politychnoi elity Ukrainy v konteksti demokratychnykh peretvoren. Prykarpatskyi visnyk NTSh. Dumka. 2019. № 4 (56) S. 70-80.

13. Press Freedom Index 2004.

Размещено на Allbest.ru