Заборона політичних партій проросійського спрямування в Україні: проблема пропорційності та своєчасності

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Заборона політичних партій проросійського спрямування в Україні: проблема пропорційності та своєчасності

Тихоненко Аліса Вячеславівна студентка ІІ курсу факультету юстиції, Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого, 61024, м. Харків

Лисаков Владислав Віталійович студент ІІІ курсу факультету прокуратури, Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого, 61024, м. Харків

Анотація

У статті висвітлено проблему застосування принципу пропорційності та своєчасності у випадку заборони політичних партій проросійського спрямування в Україні в контексті викликів воєнного часу.

Актуальність проблеми, висвітленої у статті, полягає у тому, що на сьогоднішній день, в умовах збройної агресії РФ проти нашої держави, особливо важливим є застосування ефективних способів захисту конституційного ладу в Україні, у тому числі шляхом застосування заборони партій проросійського спрямування як таких, чиї програмні цілі і діяльність спрямовані на порушення територіальної цілісності, політичної незалежності, загрозу державному суверенітету України, а також підтримку і пропаганду військової агресії. Важливим у цьому випадку, з огляду на сучасні реалії, є формування такого механізму заборони політичних партій, який би ефективно виконував свою функцію, а також відповідав би при цьому принципам, які застосовує у подібній практиці ЄСПЛ.

Стаття містить аналіз актуальної практики ЄСПЛ стосовно заборон політичних партій («Об'єднана Комуністична партія Туреччини та інші проти Туреччини», «Дікле від імені DEP (Демократичної партії) проти Туреччини», «Еррі Батасуна та Батасуна проти Іспанії» тощо), на основі якої виокремлено принципи, які мають бути застосовані при забороні політичних партій, аби це відповідало вимогам демократичного суспільства. Також у статті досліджено стан законодавчого регулювання даного питання в Україні.

Наукова новизна даної роботи полягає у тому, що авторами було проаналізовано новели законодавства, які прийняті в умовах воєнного стану і які стосуються заборони політичних партій проросійського спрямування, досліджено їх відповідність принципам практики ЄСПЛ. Було обгрунтовано сильні та слабкі сторони нововведень, а також запропоновано перспективні напрямки подолання існуючих недоліків та вдосконалення чинної системи заборони політичних партій проросійського спрямування в Україні в контексті дотримання принципів пропорційності та своєчасності.

Ключові слова: політичні партії, заборона політичних партій, принцип пропорційності, «войовнича демократія», практика ЄСПЛ.

Tykhonenko Alisa Vyacheslavivna Second- year student Faculty of Justice, Yaroslav Mudryi National Law University, 61024, Kharkiv, street Pushkinskaya

Lysakov Vladyslav Vitaliy ovych Third-year student of the Faculty of the Prosecutor's Office, Yaroslav Mudryi National Law University, 61024, Kharkiv, street Pushkinskaya

PROHIBITION OF PRO-RUSSIAN POLITICAL PARTIES IN UKRAINE: THE PROBLEM OF PROPORTIONALITY AND TIMELINESS політична партія воєнний проросійський

Постановка проблеми

У червні 2022 року Восьмий апеляційний адміністративний суд задовольнив позов про заборону низки політичних партій проросійського спрямування, серед яких «Опозиційна платформа - за життя» (№П/857/8/22), «Наші» (справа №П/857/9/22), «Держава» (справа №П/857/4/22), партія «Справедливості та розвитку» (№П/857/11/22), «Союз Лівих Сил» (№П/857/7/22) тощо. Цей крок можна вважати відповіддю держави на сформований унаслідок збройної агресії РФ проти України суспільний запит щодо відповідної реакції на проросійські елементи в українському суспільстві в умовах, коли агресія є явною та очевидною. Проте якщо аналізувати дане рішення у правовій площині, то виникає декілька принципових проблем. Окрім того, що існує перспектива касаційного оскарження даної справи, ми маємо справу з необхідністю визначення того, наскільки рішення, актуальні і, здається, правильні з огляду на контекст і кон'юнктуру, співвідносяться із загальновизнаними принципами права. Дана проблема є важливою з огляду на те, чи набуде поширення подібна практика заборон партій проросійського спрямування як апріорі агресивного або ж, будучи визнаною Верховним Судом або навіть Європейським судом з прав людини такою, що не відповідає принципу пропорційності, так і залишиться яскравим інфоприводом.

Інше питання, пов'язане із прийняттям даного рішення, полягає у сутності самої ситуації і пов'язане із тим, що виявилось, що задля того, аби діяльність політичної партії була заборонена на підставі рішення суду, необхідно було, аби загроза територіальній цілісності та політичній незалежності України фактично настала. Така ситуація наштовхує на думку, чи можливе й доцільне взагалі застосування заборони політичної партії як превентивного заходу, або ж складатиметься практика того, що фактичною підставою для заборони може слугувати лише реально здійснене посягання, яке підтримувалось партією та нею заохочувалось ще до його настання. Дані питання потребують комплексного аналізу, якому і присвячена дана робота.

Аналіз останніх досліджень і публікацій

Питання, пов'язані із забороною політичних партій, розкриті у наукових працях Б. Бернацького, Ю. Ключковського, Д. Тарана та інших науковців. При цьому актуальними та невирішеними проблемами даної сфери є питання аналізу новел законодавства про політичні партії, а також дослідження української практики заборони політичних партій саме проросійського спрямування в умовах воєнного стану, особливо що стосується своєчасності такої заборони як окремого принципу, вартого уваги. Необхідністю наукового осмислення цих актуальних проблем і обумовлена тематика даного дослідження.

Мета статті - критичний аналіз новел законодавства про заборону політичних партій проросійського спрямування в Україні, а також дослідження специфіки такої заборони на предмет відповідності принципам пропорційності та своєчасності крізь призму практики ЄСПЛ.

Виклад основного матеріалу

Розпочати варто з того, що заборона політичних партій є однією з форм захисту конституції. Також у правовій науці вона вважається елементом більш широкої доктрини «войовничої демократії», що передбачає вчинення державою активних дій по відношенню до тих сил і інституцій, що виходять за межі демократичної дискусії і посягають в заборонений спосіб на цінності конституційного ладу [1, с. 34]. Ця форма захисту конституції застосовується обережно і має власну специфіку в різних країнах залежно від історичних, національних, релігійних особливостей.

Варто зазначити, що право на свободу думки і слова, на свободу об'єднання у політичні партії для здійснення своїх прав та задоволення інтересів, закріплене у Конституції України, входить до групи тих, здійснення яких може підлягати обмеженню у виключних випадках. Наприклад, в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей може бути обмежене право на свободу об'єднання [2].

Стосовно обмеження діяльності політичних партій у Конституції України існує окрема стаття, яка забороняє утворення і діяльність тих політичних партій та громадських організацій, програмні цілі або дії яких спрямовані, зокрема, на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підрив безпеки держави, пропаганду війни і насильства тощо [2]. Даний перелік є вичерпним, а його наявність у Конституції обумовлена принципом верховенства права та положенням ст. 64 Конституції України, яке конкретизує принцип законності як складову верховенства права в тому аспекті, що обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина може існувати у демократичному суспільстві лишу у випадку його регламентації в Основному законі держави.

На положення, визначене в українському законодавстві стосовно підстав обмеження діяльності політичної партії в Україні, посилається і Конституційний Суд України у низці рішень, які саме пов'язані із подібною забороною. Наприклад, «політична партія, в установчих, програмних та інших офіційних документах якої міститься заперечення засад конституційного ладу

України, права Українського народу на власну незалежну державу, заклики до ліквідації української незалежної держави, порушення її територіальної цілісності або ж до іншої мети, що не відповідає демократичній сутності змісту Конституції України, не може бути легітимною, а для її легалізації в Україні немає юридичного підґрунтя» [3].

Як бачимо, питання заборони політичних партій в українському праві як регулюється нормами Конституції та законів, так і знаходить своє вираження у практиці Конституційного Суду України. Сам факт того, що заборона політичної партії як визначений законом метод захисту демократичних цінностей, які в Україні визнаються конституційними, активно застосовується, що дозволяє віднести Україну до держав «войовничої демократії».

Якщо ж ми будемо розглядати практику ЄСПЛ стосовно даного питання, то помітимо закономірність, що Суд дуже часто визнавав обмеження діяльності політичної партії як таке, що порушує право на свободу думки, совісті та релігії (ст. 9); свободу вираження поглядів (ст. 10); свободу зібрань та об'єднання (ст. 11) [4]. У більшості справ обмеження у вигляді заборони діяльності політичних партій були визнані непропорційними. Однак тут варто враховувати, що через те, що джерелом права в даному випадку виступає судовий прецедент, а більшість рішень стосувались позовів проти однієї держави (Туреччини), дане питання висвітлюється з опорою на особливості проведення обмежень в одній країні, при цьому можливий впив традицій інших висвітлений недостатньо [1, с. 40]. Отже, відносно усталена практика ЄСПЛ не може у даному випадку бути абсолютно об'єктивною.

Перш ніж перейти до розгляду конкретних справ із практики ЄСПЛ доцільно зазначити, що критерієм перевірки заборони політичних партій на предмет її допустимості є принцип пропорційності, який застосовується при вирішенні даної категорії справ. Так, усталеною є практика застосування трискладового тесту на пропорційність, який передбачає перевірку обмеження за трьома послідовими пунктами: встановлення законом, законна мета і необхідність у демократичному суспільстві.

1. Встановлення обмеження законом.

У справі «Kudrevicus and Others vs Lithuania» Суд вивів фундаментальне положення, що вираз «встановлений законом» не лише вимагає, щоб обмежувальний захід мав правову основу у національному законодавстві, а й стосувався якості самого закону [5, с. 21]. Це можна розуміти як вимогу до того, що він повинен бути доступним для відповідної особи, передбачуваним щодо наслідків його застосування, а також має бути сформульованим достатньо точно, аби особа могла чітко передбачити наслідок власних дій у відповідності до нього.

2. Законна мета, яку переслідує обмеження.

Даний пункт безпосередньо корелюється з першим, логічно із нього випливаючи: навіть якщо закон існує, то потрібно звертати увагу на релевантність положень, ним встановлених [5, с. 21]. Так, наприклад, якщо нормативно-правовий акт запроваджує додаткові підстави для обмежень у той час, коли Основний закон держави визначає для них вичерпний перелік, то виникає проблема широкого тлумачення закону, яке не має вважатись допустимим у питаннях, які пов'язані із обмеженням законних прав і свобод людини. Адже не може вважатись законною мета, першочергово такою законодавцем не визнана.

3. Необхідність у демократичному суспільстві.

Даний пункт можна вважати найбільш дискреційним, адже вирішення, наскільки обмеження було необхідним у демократичному суспільстві, повністю залежить від обставин конкретної справи: ступінь обмеження, сумісність його із положеннями Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, альтернативи вирішення ситуації, яка призвела до застосування обмеження - чи було застосоване обмеження найменш обтяжуючим і найбільш ефективним у вирішенні ситуації, що склалася. Так, коли мова йде про ліквідацію політичної партії, то у цьому випадку органи влади повинні продемонструвати і довести, що не існує інших засобів для досягнення тих самих цілей, які б менш серйозно втручалися у право на свободу об'єднань.

Як бачимо, існує ряд вимог, які враховуються ЄСПЛ при розгляді справ, які пов'язані із застосуванням такого виду обмеження права на свободу зібрання як заборона діяльності політичної партії. Основою ж для виникнення спірних ситуацій, пов'язаних із цим питанням, є те, що коли підіймається питання заборони політичних партій, то ми завжди маємо конфлікт цінностей і їх неминуче протиставлення: право на свободу об'єднання vs національна безпека і громадський порядок; свобода у формуванні світогляду і моделі політичної поведінки vs права інших людей як конституційні цінності. Вирішенням питання, аргументи на сторону якої цінності є переконливішими і важливішими у побудові світової демократії, і займається ЄСПЛ шляхом аналізу фактичних обставин і особливостей кожної такої справи.

Тепер з'ясуємо, якою ж була позиція ЄСПЛ у найбільш показових в аспекті прецедентної нормотворчості справах про заборону політичних партій, чиї ratio decidendi застосовуються у подібних справах.

1. «Об'єднана Комуністична партія Туреччини та інші проти

Туреччини» (30 січня 1998р.).

Значення даної справи полягає у тому, що тут Суд звернув увагу, що не можна виключати того, що програма політичної партії та заяви її лідерів можуть приховувати дійсні наміри та цілі, відмінні від проголошених. У такому випадку необхідно порівнювати програму та заяви лідерів з реальними діями партії та її лідерів та з позицією, яку вони в цілому захищають. Цим було підтверджено, що лише переконливі та незаперечні причини можуть виправдовувати обмеження свободи об'єднання для партій [6, с. 125].

Таким чином, важливість даного рішення ЄСПЛ полягає у тому, що було конкретизовано критерій пропорційності, пов'язаний із необхідною у демократичному суспільстві метою, а саме принципову важливість аналізу програмових положень політичної партії у поєднанні із практичними заходами, нею застосовуваними.

2. «Дікле від імені DEP (Демократичної партії) проти Туреччини» (10 грудня 2002 р.).

У даній справі позиція Суду полягає у тому, що, ухвалюючи рішення про розпуск DEP, Конституційний суд Туреччини не довів належною мірою, що своєю політичною діяльністю ця партія мала на меті підірвати демократію в Туреччині [7]. Для того щоб з'ясувати, чи були засоби DEP, за допомогою яких вона проводила свою політичну кампанію, законними і демократичними і чи підтримували її лідери насильницькі дії як політичне знаряддя, Суду необхідно було з'ясувати, чи справді мали місце, як стверджував Уряд, будь-які акти підбурювання до етнічної ненависті, до повстання чи насильства. Суд визнав, що, незважаючи на жорсткість політичної критики на адресу органів влади Туреччини, така критика не могла становити доказ того, що DEP є збройним угрупованням, причетним до актів насильства. Суд не визнав переконливим твердження, що, роблячи ці заяви, партія ставила якусь іншу мету, а не виконувала обов'язок бути виразником інтересів своїх виборців. Тому, на думку Суду, «нагальної суспільної потреби» в розпуску DEP не було [6, с. 125]..

На нашу думку, значення даного рішення важливе з точки зору підтвердження необхідності аналізу не лише програмних цілей партії та її конкретних дій у теперішньому часі, а й реальних перспектив втілення проголошених партією цілей. Отже, принциповим у даному випадку є перспективний момент у діяльності політичної партії.

3. «Партія добробуту, Ербакан, Казан та Текдаль проти Туреччини» (31 липня 2001).

У даній справі Суд зауважив, що коли однією з програмових цілей партії є зміна конституційного ладу, то політичні партії продовжують користуватися захистом ст. 11 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Проте такий захист надається їм при дотриманні двох умов: 1) засоби, що використовуються партіями з метою зміни законодавства чи конституційного ладу, є законними і демократичними; 2) пропоновані зміни відповідають фундаментальним демократичним принципам [5, с. 25]. Таким чином, політичні партії, лідери яких закликають до застосування насильства чи вимагають змін, котрі в принципі не сумісні з однією чи декількома засадами демократії або мають на меті знищити демократію чи обмежити права інших, не можуть посилатися на ст. 11 Конвенції про захист прав людини і громадянина як засіб захисту права на свободу об'єднання [6, с. 126].

4. «Еррі Батасуна проти Іспанії» (11 грудня 2007р).

Значення даного рішення полягає у тому, що тут Суд виявив, що держави мають право вживати превентивні заходи для захисту демократії щодо політичних партій. Адже ризиковано очікувати часу, коли політична партія захопить владу і здійснюватиме конкретні кроки щодо реалізації політики, яка є несумісною із демократичними стандартами Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод [8].

Отже, практика ЄСПЛ у питаннях визначення критеріїв, за якими політична партія може бути правомірно заборонена, ґрунтується на розвитку і конкретизації принципу пропорційності із урахуванням обставин кожної справи. Проте, застосовуючи практику ЄСПЛ як джерело права відповідно до Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» [9], варто зробити застереження про особливість українського контексту сьогодні, адже якісно подібна практика, пов'язана із забороною партій, чиї ідеї базуються на підтримці міжнародного суб'єкта, який дану агресію здійснює, у ЄСПЛ відсутня, оскільки подібних масштабів збройної агресії Європа не бачила з часів Другої світової війни.

В Україні підстави для обмеження утворення і діяльності політичних партій, окрім Конституції України, передбачені у ст. 5 Закону України «Про політичні партії в Україні». Проте дана стаття була змінена Законом України № 2243-IX від 03 травня 2022 та Законом України № 2265-IX від 22 травня 2022, і безпосереднім поштовхом до таких змін став початок 24 лютого 2022 року активної фази російсько-української війни. Принциповим стало нововведення, яке доповнювало конституційно встановлений перелік підстав обмеження створення і діяльності політичних партій принципово новими, у Конституції не конкретизованими, пунктами, які передбачають обмеження для тих партій, діяльність яких спрямована на:

- пропаганду російського нацистського тоталітарного режиму, збройної агресії Російської Федерації як держави-терориста проти України, символіки воєнного вторгнення російського нацистського тоталітарного режиму в Україну [10];

- виправдовування, визнання правомірною, заперечення збройної агресії проти України, у тому числі шляхом представлення збройної агресії Російської Федерації та/або Республіки Білорусь проти України як внутрішнього конфлікту, громадянського конфлікту, громадянської війни, заперечення тимчасової окупації частини території України [10];

- глорифікацію, виправдання дій та/або бездіяльності осіб, які здійснювали або здійснюють збройну агресію проти України, представників збройних формувань Російської Федерації, незаконних збройних формувань, банд, найманців, створених та/або підпорядкованих, та/або керованих, та/або фінансованих Російською Федерацією, а також представників окупаційної адміністрації Російської Федерації, яку складають її державні органи та інші структури, функціонально відповідальні за управління тимчасово окупованими територіями України, та представників підконтрольних Російській Федерації самопроголошених органів, які узурпували виконання владних функцій на тимчасово окупованих територіях України, у тому числі шляхом їх визначення як "повстанці", "ополченці", "ввічливі люди" тощо [10].

У чому полягають переваги та недоліки даного нововведення? Якщо проаналізувати зміст цих трьох пунктів, то можна дійти висновку, що вони прийняті не всупереч, а на розвиток положень Конституції України. По суті, хоча вони і не передбачені у тексті самої Конституції, проте за своєю сутністю вони є конкретизацією того конституційного положення, яке забороняє утворення і діяльність тих політичних партій, програмні цілі або дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, а також пропаганду війни та насильства (ст. 37), адже ключовою категорією усіх трьох нормативних положень є «збройна агресія проти України». Поява цієї норми є подією історично детермінованою та такою, що необхідна в умовах протистояння збройній агресії РФ як інструмент викорінення тих політичних сил, що дестабілізують ситуацію в державі.

Незважаючи на це, швидкість прийняття відповідних змін у законодавстві не могла не позначитись на якості законотворчої техніки, у зв'язку із чим дещо суперечливим видається саме викладення норм. По-перше, одразу варто наголосити на подібності положень різних пунктів та дублюванні їх один одним (наприклад, глорифікація, згадана у п. 11 ч. 1 ст. 5, по суті є елементом пропаганди, про яку згадується вже у п. 9¹ ч. 1 ст. 5 цього закону). По-друге, окремо варто згадати про статус Республіки Білорусь, адже, з огляду на положення п. 10 ч. 1 ст. 5, представлення збройної агресії цієї держави проти України як внутрішнього конфлікту вважатиметься підставою для заборони політичної партії, а контексті виправдання діянь збройних формувань як ще однієї підстави для заборони згадуються окремо лише збройні формування РФ. Звісно, це не надає можливість існувати політичній партії, представники якої виступатимуть з підтримкою збройної агресії Республіки Білорусь або будь- якої іншої держави, крім РФ, про яку згадується в законі в особливому порядку, проте неоднозначність цього положення надаватиме майбутнім відповідачам за цими справами додатковий простір для маніпуляцій під час судового розгляду справ. Тісно пов'язана із цим питанням і проблема доцільності прийняття положень, які стосуються будь-якого позитивного ставлення до агресивних дій проти України з боку виключно однієї держави - РФ. Адже якщо ми будемо брати до уваги, що підстави для заборони політичних партій, пов'язані з агресивними діями РФ, є за своєю сутністю спеціальними нормами по відношенню до виправдання партією агресії будь-якої держави проти України, то виникає логічне запитання стосовно того, у чому полягає необхідність існування саме цієї норми, адже принципово нових положень і принципів, не відомих раніше українському конституціоналізму, воно не привносить.

Відповідь на це запитання можна отримати, звернувшись до практики її застосування. Так, у рішенні Восьмого апеляційного адміністративного суду справа №П/857/9/22 про заборону діяльності політичної партії «Наші», одним із основних аргументів в сторону заборони виступає посилання саме на новелу, про яку йшлося вище: «у діях Партії та її учасників (очільників) вбачається виправдування окупаційних дій Російської Федерації українським політиком у медійному просторі, що є неприпустимим та свідчить про діяльність, яка заборонена згідно зі статтею 5 Закону України «Про політичні партії в Україні», оскільки останні спрямовані на завдання шкоди державній безпеці, суверенітету та територіальній цілісності України» [11]. Подібним чином, із посиланням на нові положення ст. 5 Закону України «Про політичні партії в Україні» стосовно виправдовування російської агресії проти України, аргументовується законність заборони й інших політичних партій проросійського спрямування.

Дану практику також можна дослідити на неоднозначність. З одного боку, прийняття цих рішень свідчить про те, що судова система України дійсно готова мобілізуватись задля захисту національних інтересів шляхом прийняття тих рішень, на які існує суспільний запит, при цьому дане рішення не можна вважати кон'юктурним або ж питанням політичної доцільності - воно є аргументованим відповідно до чинного законодавства, а також, що особливо важливо, відповідно до принципів, які застосовуються ЄСПЛ у подібній практиці. Так, у вже згаданому нами рішенні про заборону політичної партії «Наші», суд, посилаючись на позицію ЄСПЛ у справах «Partidul Comunistilor (Nepeceristi) та Ungureanu проти Румунії», «Freedom and Democracy Party (OZDEP) проти Туреччини», зазначає, що важливим фактором, який необхідно враховувати, є те, чи містить програма партії заклик до застосування насильства, повстання або будь-яку іншу форму відмови від демократичних принципів. При цьому суд також бере до уваги те, програма політичної партії не є єдиним критерієм визначення її цілей та намірів; зміст програми повинен порівнюватися з діями лідерів партії та позиціями, які вони відстоюють. Разом ці дії та позиції можуть бути доречними в провадженні про розпуск політичної партії, оскільки вони можуть розкрити її дійсні цілі та наміри, на чому наголошував ЄСПЛ у справі «Еррі Батасуна проти Іспанії» [11].

З іншого ж боку, не може не викликати розумних занепокоєнь те, що, аргументуючи законність заборони, суд першочергово посилається на спеціальну норму, пов'язану з російською агресією проти України, яка була прийнята вже після того, як ця агресія розпочалась. Неоднозначими є два моменти. По-перше, суд вважає більш переконливою для аргументації саме спеціальну норму, а не загальну, яка встановлює підставою заборони діяльності політичної партії загрозу державній безпеці, суверенітету та територіальній цілісності України, яку спричиняє діяльність партії, що ставить під сумнів можливість суду в подальшому ефективно використовувати загальну норму у випадках відсутності спеціальної. По-друге, попри існування проросійської політичної партії та активну діяльність її представників з поширення проросійських настроїв серед населення до початку активної фази російсько- української війни, проте протягом 8 років з моменту початку збройної агресії РФ проти України, для того, аби рішення про заборону було прийняте, необхідно було, аби розпочались активні воєнні дії. Логічно, що в подальшому, якщо виникатиме подібна загроза державному суверенітету та територіальній цілісності з боку будь-якої іншої держави, подібне зволікання може мати значно більш несприятливі наслідки для державної безпеки України.

І тут ми бачимо найголовнішу проблему, яка пов'язана із забороною проросійських політичних партій в Україні: на сьогоднішній день, через відсутність системності, даний захід фактично не виконує одну з основних своїх функцій - превентивну. Так, у справі «Еррі Батасуна проти Іспанії» обґрунтовано, що держави мають право вживати превентивні заходи для захисту демократії щодо політичних партій [8]. Якщо буде обґрунтовано, що небезпека такої політики неминуча, то держава має право перешкоджати її здійсненню до того, як буде здійснена конкретна спроба її запровадження шляхом безпосередніх кроків, які можуть завдати школи громадському порядку і демократичному режиму в країні. А у випадку із проросійськими партіями спочатку виникла безпосередня загроза охоронюваним Конституцією цінностям у вигляді збройної агресії РФ проти України, після цього з'явився інструмент дотримання принципу законності у вигляді доповнення підстав для заборони політичних партій нормами спеціального характеру, пов'язаними із засудженням агресії РФ проти України. А вже із посиланням на ці норми судом було заборонено діяльність низки проросійських політичних партій. Продовження втілення такого алгоритму заборони політичних партій призведе до абсурдного результату: або інститут заборони повністю втратить свою превентивну функцію і буде застосовуватись уже постфактум, або ж взагалі виникне необхідність у випадку кожного можливого погіршення відносин з тією чи іншою державою вносити доповнення до переліку обмежень у вигляді заборони підтримувати політику тієї чи іншої держави. Звісно, останнє є неприпустимим у демократичному суспільстві.

Висновки

Таким чином, можна дійти висновку, що сьогодні в Україні заборона партій проросійського спрямування є актуальним питанням, а сам алгоритм цієї заборони потребує подальшого вдосконалення задля підвищення ефективності таких заходів.По-перше, необхідним є виправлення суперечностей та недоліків законодавчої техніки, яка пов'язана зі швидкістю реагування законодавця на зміни у суспільстві та державі. По-друге, принципових вдосконалень потребує сама система заборони політичних партій, адже задля того, аби вона дійсно була ефективною, необхідним є те, щоб вона виконувала також і превентивну функцію; для України ж сьогодні існує проблема заборон політичних партій вже постфактум, що не відповідає критеріям ЄСПЛ. Лише у випадку вирішення цього питання проблема своєчасності застосування заборони буде вирішена. А також варто звернути увагу на те, що у випадку суперечностей між законодавчими нормами варто звертатись дозагальновизнаних принципів права (утому числі конкретизованих практикою ЄСПЛ), які хоча і не завжди вказують на вирішення проблеми, проте дозволяють сформувати ту концепцію вирішення правової проблеми, яка відповідатиме загальнодемократичним засадам розвитку суспільства та принципу верховенства права.

Література:

1. Конституційне право України : підручник / Т. М. Слінько, Л. І. Летнячин, Ф. В. Веніславський та ін..- Харків : Право, 2020. - С. 592.

2. Конституція України : Закон України від 28 червня 1996 р. № 254к/96-ВР / Верховна Рада України. Відомості Верховної Ради України. 1996. № 30. Ст. 141.

3. Рішення Конституційного Суду України від 3 жовтня 1997 року № 4-зп (справа про набуття чинності Конституцією України) // Офіційний вісник України. - 1997. - №42. - с. 59.

4. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 р., ратифіковано Законом України №475/97-ВР від 17.07.1997 р. Уряд. кур'єр від 17.11.2010. №215.

5. Керівництво зі статті 11 Європейської конвенції з прав людини URL:https://www.echr.coe.int/Documents/Guide_Art_11_ENG.pdf

6. Бернацький Б. Національні та європейські стандарти щодо заборони політичних партій // Український часопис конституційного прав за заг. ред. О. Бореславської. - Львів : Львівський національний університет імені Івана Франка, 2018. - № 4. - С. 122 - 131.

7. Європейський суд з прав людини. Дікле від імені демократичної партії (DEP) Туреччини проти Туреччини, додаток. 25141/94 (10 грудня 2002).

8. Європейський суд з прав людини. Еррі Батасуна проти Іспанії, додатки. 25803/04, 25817/04 (6 листопада 2009).

9. Закон України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» : прийнятий 23 лютого 2006 року № 3477-IV // Відомості Верховної Ради України. - 2006. - № 30. - 28 липня. - С. 114.

10. Закон України Про політичні партії : прийнятий 5 квітня 2001 року № 2365-III // Відомості Верховної Ради України. - 2001. - № 23. - 8 червня. - Ст. 118.

11. Рішення Восьмого адмністративного апеляційного суду від 14.06.2022 р. у справі № П/857/9/22.

12. Європейський демократичний доробок у галузі виборчого права : Матеріали Венеціанської Комісії, Парламентської Асамблеї, Комітету Міністрів, Конгресу місцевих і регіональних влад Ради Європи / за заг. ред.. нар. деп, през. інст. вибор. права. Ю. Клочковського. - Київ: «Логос», 2009. - 500 С.

13. Таран Д. П. Захист конституції як категорія публічного права / Д. П. Таран // Форум права. / за заг. Ред. В. Ю. Стеценко. - Ужгород: Ужгородський національний університет, 2015. - №3. - С. 212-218.

References:

1. Konstytutsiine pravo Ukrainy : pidruchnyk / T. M. Slinko, L. I. Letniachyn, F. V. Venislavskyi ta in..- Kharkiv : Pravo, 2020. - S. 592. [in Ukrainian].

2. Konstytutsiia Ukrainy : Zakon Ukrainy vid 28 chervnia 1996 r. № 254k/96-VR / Verkhovna Rada Ukrainy. Vidomosti Verkhovnoi Rady Ukrainy. 1996. № 30. St. 141. [in Ukrainian].

3. Rishennia Konstytutsiinoho Sudu Ukrainy vid 3 zhovtnia 1997 roku № 4-zp (sprava pro nabuttia chynnosti Konstytutsiieiu Ukrainy) // Ofitsiinyi visnyk Ukrainy. - 1997. - №42. - S. 59. [in Ukrainian].

4. Konventsiia pro zakhyst prav liudyny i osnovopolozhnykh svobod vid 04.11.1950 r., ratyfikovano Zakonom Ukrainy №475/97-VR vid 17.07.1997 r. Uriad. kur'ier vid 17.11.2010. №215. [in Ukrainian].

5. Kerivnytstvo zi statti 11 Yevropeiskoi konventsii z prav liudyny URL: https://www.echr.coe.int/Documents/Guide_Art_11_ENG.pdf [in Ukrainian].

6. Bernatskyi B. Natsionalni ta yevropeiski standaraty shchodo zaborony politychnykh partii // Ukrainskyi chasopys konstytutsiinoho prava za zah. red. O. Boreslavskoi. - Lviv: Lvivskyi natsionalnyi universytet imeni Ivana Franka, 2018. - № 4. - С. 122 - 131. [in Ukrainian].

7 Yevropeiskyi sud z prav liudyny. Dikle vid imeni demokratychnoi partii (DEP) Turechchyny proty Turechchyny, dodatok. 25141/94 (10 hrudnia 2002). [in Ukrainian].

8. Yevropeiskyi sud z prav liudyny. Erry Batasuna proty Ispanii, dodatky. 25803/04, 25817/04 (6 lystopada 2009). [in Ukrainian].

9. Zakon Ukrainy Pro vykonannia rishen ta zastosuvannia praktyky Yevropeiskoho sudu z prav liudyny : pryiniatyi 23 liutoho 2006 roku № 3477-IV // Vidomosti Verkhovnoi Rady Ukrainy. - 2006. - № 30. - 28 lypnia. - S. 114. [in Ukrainian].

10. Zakon Ukrainy Pro politychni partii : pryiniatyi 5 kvitnia 2001 roku № 2365-III // Vidomosti Verkhovnoi Rady Ukrainy. - 2001. - № 23. - 8 chervnia. - St. 118. [in Ukrainian].

11. Rishennia Vosmoho admnistratyvnoho apeliatsiinoho sudu vid 14.06.2022 р. u spravi № П/857/9/22. [in Ukrainian].

12. Yevropeiskyi demokratychnyi dorobok u haluzi vyborchoho prava : Materialy Venetsianskoi Komisii, Parlamentskoi Asamblei, Komitetu Ministriv, Konhresu mistsevykh i rehionalnykh vlad Rady Yevropy / za zah. red.. nar. dep, prez. inst. vybor. prava. Yu. Klochkovskoho. - Kyiv: «Lohos», 2009. - 500 S. [in Ukrainian].

13. Taran D. P. Zakhyst konstytutsii yak katehoriia publichnoho prava / D. P. Taran // Forum prava. / za zah. Red. V. Yu. Stetsenko. - Uzhhorod: Uzhhorodskyi natsionalnyi universytet, 2015. - №3. - S. 212-218. [in Ukraini

Размещено на Allbest.ru